ий бубон у чиїхось дужих руках, то затихала, то знову тонко виводила скрипка; часом зринала пiсня, проте ненадовго: видно, ще не настав їй час... У кiмнатi тиша. Всiх здолав мiцний сон. Добре, що Джальми нема, а то почула б i почала скавучати. Затамувавши подих, Леся злiзла з полу, навшпиньки пiдiйшла до дверей. "Що, як заскриплять?" Обережно натиснула клямку i пхнула боком дверi. Вiдчинила - аби як-небудь просунутись - i стала в сiнцях, прислухаючись... Тихо. Шхто й словом не обiзвався. Можна йти. Поза хатою, минаючи обору, щоб, бува, не зустрiтись iз куховаркою - вона ночувала надворi, - добралась до пастiвня, постояла в нерiшучостi i, не тямлячи себе вiд страху, подалася стежкою, яку запримiтила ще вдень, коли ходила до озера. Висока густа трава бризкала росою, приємно остуджувала гаряче вiд хвилювання тiло. По небу блукали сивi хмари. Вони то заступали жовтий молодик, вiд чого блiдi тiнi повiльно котилися полями, то випускали його, i тодi м'яке сяйво розливалося над землею. Зiтхав легенький вiтерець мiж галуззям. Ось i узлiсся. Шд ногами затрiщав дрiбний хруст, ! його трiск легенько покотивсь мiж деревами. В кущах, що темними купинками пiдступали до стежки, застогнав пугач... Леся здригнулась i зупинилася. Колодяжного не було видно, гiнкi тополi ледь бовванiли в мiсячному свiтлi... "Може, вернутись?.." - спало на думку. "Як, не побачивши мавки?" - заперечував iнший голос. Кому вiн належав - не знала, лише вiдчувала в собi якусь роздвоєнiсть. Одна Леся нестримно поривалася вперед, а iнша зупиняла її. Перемогла все ж таки перша. Пiдкоряючись їй, Леся перехрестилася i сторожко ввiйшла в лiс. Кiсники їй розмаялись, чiплялись за гiлки, та дiвчинка цього не вiдчувала, пробиралась вiд стовбура до стовбура... Нарештi перед нею вiдкрилося невеличке лiсове озерце iз тихим плесом. Блищало воно - спокiйне, сонне. Могутнi дуби, що росли бiля нього, мовчки милувались своєю вродою. "Отут i ждатиму, - вирiшила Леся й щiльно притулилась до дерева. - Вони найбiльше люблять купатися в мiсячнi ночi". ...Чекала, а нiчого не бачила. Понуро стояли в задумi дуби, кричало, наганяючи страх, нiчне птаствi, i хоч би тобi на смiх що привидiлось. "Видно, погане я мiсце вибрала: близько до села й до узлiсся. Зайти б далi, та заблудити можна", - мiркувала Леся. Щемiли пожаленi кропивою ноги, липла до тiла мокра спiдничка, хотiлось присiсти, зiгрiтися... "А дома, певне, шукають... Мама й Михайлик бiгають, кличуть, - снували думки. - Та де там! Вони собi сплять... Але чому ж нiчого немає? Чи то нiч така видалась, чи що iнше?" Затихла молодь на вигонi. Заспiвали першi пiвнi. Леся постояла трохи, все ще сподiваючись побачити мавку, а потiм нехотя, оглядаючись на озерце, пiшла назад. Коли виходила з лiсу, щось людським голосом закричало над головою, зашелестiло в бур'янах, залопотiло. Заклякла на мiсцi, а потiм, отямившись, щодуху кинулась додому. XII Швидко минали днi. Леся нiкому не розповiдала про свої нiчнi пригоди, тiльки ходила мов зачарована. Бачила тую мавку, високу на зрiст, з гарним округлим лицем i довгими косами, що хвильками спадають на плечi, на груди... Одяг мала прозорий, крiзь який просвiчувало утле тiло... То купалась безгучно в прозорiм лiсовiм потiчку, то забавлялась, гойдаючись на тонких березових вiтах, то легко, немов на крилах, бiгала горами й долами, аж розвiвався їй одяг, рвала квiти i заквiтчувалася ними... Як жаль, що нема фортепiано! Поклала б усе це на музику, грала б i грала - безперестанку... Музика завжди повертає бадьорiсть. Та й не лише тому. Скiльки тут чудових мелодiй! Вони бринять у серденьку голосними солов'їними переспiвами, срiбними жайворонковими дзвiночками. Десь тут була подоляночка, Десь тут була молодесенька... Одну за одною вiдкладала у пам'ятi, берегла пiснi, як найкоштовнiший скарб. "А Михайло Петрович радив записувати", - спав на думку недавнiй лист вiд Драгоманова. Випросила кiлька аркушiв паперу, зшила його i занотувала всi, що знала, пiснi. Ще й Михайлик додав трохи. Це було куди кориснiшим вiд щоденної бiганини. Мама - й то похвалила! Навiть попросила змальовувати для неї найцiкавiшi узори, що не так уже й важко; Варка, Йосипа Пирогового, знає, у кого в селi найкращi рушцики. Ну й бiдова та Варка! Тоненька, пожовкла вiд пропасницi" а метка, мов козеня. Щлий день вертiлася б дзигою, i ноги їй не болять. I на город - по бур'ян для кроликiв, i до сажалки - по ряску для качок, i на гойдалку - скрiзь устигав. Коли б не оте мале на її шиї - хтозна-що б видумувала. А то й забавляй його, i дивися, щоб пiску в рот не гребло... Морока, та й годi! Вже скiльки Леся просила Федоську, Варчину матiр, частiше вiдпускати її гуляти, - де там! Слухати навiть не хоче. "Вам, - каже, - панно, вiльно гулєти, бо є за ким. А Варцi, коб ви те знали, вже зароблєти пора. Дiвка... Хто на неї приробить? Нехтолиця отой проклє-тий, п'єниця невсипущий?" Це вона про чоловiка так, про Йосипа" Варчиного батька... Шкода його. "Слабий", - каже Варка. А люди подейкують, нiбито жiнка звела так, аби не пив та не длявся без дiла... Мо', воно й правда, бо Леся сама не раз чула, як Федоська взивала чоловiка неподобними словами, ще й проклинала: "А бодай тебе заглумило!.. Щоб ти скопитiв!.. Ось я тобi!" Чим би його допомогти Варцi? Не раз над цим думала, шкодувала, що не взяла з собою копилки. Там, певне, вже рублiв кiлька набралося. Коли не все, то половину можна було б вiддати. На новорiчнi подарунки ще збереться, а Варцi на каптан якраз вистачило б. Бо так уже вона задивлялася на її вбрання та допитувалася, почiм купляли, що жаль проймав. А то, видно, не витримала. Це як вони пiд вербами бiля кадуба сидiли й читали. Слухала-слухала i раптом: "А дай-но, Лесю, я помiряю твою спiдничку". Бiдна вона. ...Од мрiйних думок про мавок поверталася до буденного. Слухала жалi селянськi, пiснi про зрадливую долю - i щось нило всерединi, у грудях. Гей, та вирiс я в наймах, в неволi, Та не знав я долi нiколи. Та гей... - спiвали парубки, йдучи на гуляння. Вразливий той спiв тужив над селом, тягарем осiдав на серцi. Леся щойно повернулася з гойдалки, розпрощалася з Варкою i сiла в дворi на колодах. Сутенiло. Кiлька разiв прибiгала Лiля, кликала вечеряти, поки й собi не вмостилася бiля сестри. Вiддалилася й стихла пiсня, i тодi виразнiшим став скрип журавля над колодязем, брязкання вiдер, мекання овець на оборах. Зненацька серед цього звичного гамору пролунав дитячий зойк. - Ой мамочко... не буду... не буду... Леся здригнулась: кричала Варка. - Ти, холеро, ще й плакати? - надривалась Федоська. - На ж тобi, на... а щоб знала. Леся залишила сестру й метнулась на крик (Варчина хата - через двiр). Федоська тримала дочку за руку i, раз по раз приказуючи, била скрученим рушником. Дiвчина звивалась з болю, намагалась обняти матiр за ноги, а та ще дужче злилася. - Оце тобi не слухатись... Ось тобi гулєннє. Не тямлячи себе, Леся кинулась виручати ровесницю. - Не бийте її!.. То я пiдмовила... Не бийте! Жiнка завагалась i випустила Варчину руку. Леся схопила подругу в обiйми, цiлувала i мало сама не плакала. - Ходiмо до нас, Варочко... В нас ночуватимеш... - А то чого вона має по чужих хатах длєтись? - знов обiзвалась Федоська. Вона стояла, все ще тримаючи напоготовi рушника, хоч на лицi i в очах її помiтний був розпач. Прибiгла Ольга Петрiвна з Михайликом i меншою донькою. - Що тут у вас? Леся крiзь сльози розповiдала. Федоська не витримала, схилилась на ворину, захлипала безгучно, здригаючись. Ольга Петрiвна заспокоювала її, умовляла. - Чи я не мати їй? - зрештою обiзвалася жiнка, витираючи брудним, тим же, яким лупцювала дочку, рушником сльози. - А що я зроблю?.. Терпцю вже немає. Хоч живцем лiзь у землю. I нагодуй їх, i взуй... Де ж його взети? Той, - вона показала на клуню, де, мабуть, був чоловiк, - ядуха проклєтий, все з дому та з дому тєгне... Даруйте, тiльки дочка ваша най не водить Варку. В неї робота, малу он глєдiти нiкому. - Вона й так усе робить, а ви тiльки б'єте, - вiдповiла Леся. - Помовч, доню, - сказала Ольга Петрiвна. - А дитини не варто бити, цим її, Федосько, не навчите. З прочинених хатнiх дверей вирачкувало замурзане по самiсiнькi вуха дитинча i, чiпляючись за одвiрок, зiп'ялося на тоненькi рахiтичнi нiжки. Федоська пiдхопила його на руки, почала обтирати подолом личко. - Моє маленьке... Всi про неї забули. Скоро Моня прийде, поп'єш i спатоньки лєжеш. Шби нiчого й не сталося, не було нi бiйки, нi слiз. Жiнка пестила свою найменшеньку, примовляючи та прицмокуючи її в щiчки. - Та й чого ж ми стоїмо? - збагнула вона. - Господи... Забили голову оцi дiтлахи, що не знаєш i на якому свiтi жиєш. Прошу до хати... Варко, а клич-но панєнок i панича в гостi. Ольга Петрiвна завагалася, почала було вiдмовлятись, а потiм таки пiшла. В хатi стояла пiвтемрява. Бiля мисника роїлись мухи. Федоська запалила i поставила на припiчку, пiд комином, трiскучу скалку. По долiвцi, стiнах заплигали тiнi. - Як у вас душно! - зауважила Ольга Петрiвна. В неї починало стукотiти в скронях, хотiлось на свiже повiтря, але одразу виходити незручно. Хазяйка, посадивши малу на пiл, внесла i поставила на стiл миску вишень. - Куштуйте... свої. Воно б годилося не цим пригощати, та вибачайте... - Дякую, дякую, - заспокоювала Косачева, обережно, за корiнцi витягуючи ягiдки. - Оце коб менi Варку десь влаштувати, - вела далi селянка. - Хоч за харчi й яку-небудь лахманину... Та де там! Здорових он скiльки. А воно недолуге... Дiти стояли мовчки, нiби й не було їх в хатi. Леся i Варка все ще трималися пари. - Хай Варка зайде, я дам їй хiни од хвороби, - мовила Ольга Петрiвна i встала, - а про службу треба подумати. Може, в няньки? Вона дiтей любить? - Ой панi!.. Та ви знаєте, що це за дiвчина? Ходи-но сюди, Варуню. Ото покину їх на весь день, то й нагодує, i приспить... i забавить. Ви вже, будьте ласкавi, не забудьте про неї. Косачева попрощалася, а Федоська, проводячи її до ворiт, все вихваляла дочку i розказувала, яка та в неї слухняна i роботяща. Пiсля цього Варка стала забiгати до Лесi частiше... - I як ото ти читаєш ту книжку? - питає, бувало. Леся показувала їй букви, розповiдала, що в книжках пишеться. - Мама казали, що я могла би вчитися, та лихо - чобiт немає. От зароблю, справлю i пiду, нехай учать. - У вас тут i школи нема. - Нiчого. Зате в Ковелi не їдна. - Ким же ти будеш, як вивчишся? Дiвчинка замислювалась. Справдi-бо! Вона над цим не думала. - Ким гинчi, то тим i я... щоб зароблети гарно, бо бiднi ми. - А я теж, - казала Леся таємниче, напiвшепотом, - хочу мати багато-багато грошей. I знаєш для чого? Роздаватиму їх, щоб не було бiдних... Цi розмови велись один на один, найчастiше бiля кадуба. Леся любила цей тихий, оточений кущуватими вербами куточок, де годинами можна сидiти самiтно, дивитись, як невтомно б'є з-пiд товстого дубового пня джерело, i думати-мрiяти... Несподiвано дружба була порушена. Приїхав Кароль i сказав, що тато велiв їхати додому. Почали збиратися в дорогу. Лесi не хотiлося вертати до мiста, кидати веселе сiльське товариство. - Мам, а Варку не вiзьмемо? - несмiливо запитала. - Таж не пустять її. Хай пiзнiше. Засмучена, збирала свої вiнки та букети, складала книжечки. Нагодилася Варка. Вона тримала перед себе малу, весь час пiдпираючи її колiньми, щоб не сповзала з рук. - Їдете? - Татко велiв... скучив за нами. Та ти не журись, ми скоро повернемось сюди назавше. - Коли то ще буде... Я, може, в найми пiду, то й не побачимось... Обидвi замовкли. Пхинькнуло дитинча, та Варка не чула того, була заглиблена в невеселi роздуми. - На ось на пам'ять, - Леся пiднесла подрузi одну з кращих Лiлиних ляльок, проте Варка не поспiшала брати її. Стояла i журно дивилась перед себе. - Ну-бо, Варко, що ж ти мовчиш? - Вiзьми, Варуню, - обiзвалася Ольга Петрiвна. Дiвчинка нехотя взяла подарунок i дала його в руки сестричцi. ...От i готово. Речi всi складенi, можна рушати. Ольга Петрiвна дає останнi розпорядження по господарству. Кароль поправляв упряж, а Михайлик господарем сидить спереду на бричцi. Тiльки Леся нiяк не розстанеться, нiби назавше прощається. То усмiхнеться, то похмурнiє враз. - Сiдай уже, Лесенько, - обзивається мати. - Прощай, Варко... - Їдь щаслива. Нiби дорослi. Рушила бричка. Варка вийшла i довго стояла на вулицi, дивилась услiд. Леся не зводила з неї погляду, аж поки не виїхали за село. В очах її iскрилися сльози, а в серцi пекуча тлiла печаль. XIII ...I знову Київ. Котрий раз вiдвiдує його, а все не намилується мiстом. Та й як ним налюбуєшся! Весною в однiм пишнiм вбраннi, влiтку, дивись, в iншiм, а восени... що за краса! Усе ряхтить у ньому, грає. Володимирську гiрку хтось наче оббризкав фарбами - золотистими, коричневими, зелено-бурими. На тротуарах - листя-листя!.. Воно спадає, плавно кружляючи в повiтрi, з кленiв та ясенiв, з високих гiллястих лип, що цупким жилавим корiнням аж розпирають брук. Навiщо пiдмiтать листочки? Хай би лежали отак барвистим килимом. А то згребуть їх, викинуть на смiтник... i по красi. Леся поверталася вiд Лисенкiв сама. Мама дозволила їй цю прогулянку. Воно й недалеко до Хрещатика, де живуть Микола Вiталiйович з Ольгою Олександрiвною. Трошки пройти Великою Пiдвальною, спуститись по Прорiзнiй, а там зовсiм близенько. Але мама чомусь боїться, що вона заблудиться. Не маленька ж. Щоправда, ота Прорiзна вельми їй не подобається. Безлюдна, порожня. Навiть житла на нiй не скрiзь. Злiва якiсь горбки, порослi кущами, й аж унизу будиночки. I то маленькi. Iнша рiч Фундуклеївська - широка, забрукована, з високими будiвлями. Каштанiв на нiй! Зараз вони ще красивiшi, анiж лiтом. Двома багряними стрiчками тягнуться ген угору. Легко попiд ними - вiд одного до другого, далi й далi - аж до театру. Леся й не зоглядiлась, як вийшла на Володимирську вулицю. Зупинилась, постояла трохи, спостерiгаючи людський потiк, i, згадавши, що мама, певне, заждалась її, пiшла додому. В очi впала величезна афiша. Ану-бо, що нинi в театрах? ТЕАТР - КАБАРЕ - ВАР'ЄТЕ! Кругло-Унiверситетська, 15 СЬОГОДНI ГРАНДIОЗНИЙ КОНЦЕРТ! ЛЮДИНА, ЩО ТАНЦЮЄ НА ГОЛОВI При театрi першокласний ресторан Цiкаво, як-то танцюють на головi... Про це вона навiть не чула. Проходячи повз Золотi ворота, Леся не втрималася, щоб не звернути у скверик. Вона вже була тут кiлька разiв, але з мамою, Михайликом i Лiлею, а гуртом, звiсно, не те. Одне тягне туди, iнше сюди, - хiба роздивишся як слiд? А хочеться ж i доторкнутися до тих напiврозвалених мурiв, i пошукати, може, й знайдеться щось серед них iнтересне... Як тут святково! Вузенькi дорiжки геть-чисто встеленi листом. Дихне вiтерець - i заворушиться, зашелестить воно, мов живе. Мiж ним каштани, як зiницi, виблискують холодним полиском. Набрати б їх, та дома i так чимало - наносили з ботанiчного. Леся все ж пiдняла кiлька й поклала в кишеньку. Внизу бiля земляного валу, на якому височiли ворота, стояв гурт людей. Вони щось слухали, уважно, зосереджено. Пiдiйшла. На каменi, тримаючи на колiнах бандуру, сидiв слiпий. Видно, вiн щойно скiнчив грати: пальцi злегка тремтiли, нiби струни пiд час рокотання, бiльма незрячих очей з надiєю глядiли кудись у простiр - старий нiби чекав свого прозрiння i боявся поворухнутись, щоб не пропустить тої щасливої митi. Леся пiзнала його: та ж сутула, суха постать, вилицювате обличчя. На ногах, правда, замiсть стоптаних шкарбанiв добре вшнурованi постоли. Серце їй забилося ще дужче, коли до кобзаря пiдiйшов хлопчина. На ньому недбало висiв колись пiдкинутий нею пiджак. Вiн уже зовсiм зносився, мав десятки латок, а все ж, видно, служив iще поводиревi i постiллю, i захистом у негоду. Напоївши старого водою, хлопець заховав кухлика в торбину i сiв, байдуже глянувши на людей. На мить його погляд затримався на тоненькiй Лесинiй постатi, i дiвчинка знiтилась. Шзнав чи просто так, випадково глянув? Кров ударила в скронi. Здавалося, присутнi помiтили той погляд i тепер дивляться на неї запитливо. - Дiду, чи давно ви не бачите? - запитав хтось кобзаря. Старий одiрвався вiд своїх думок, мовив: - А вiдколи пам'ятаю себе. I до того, кажуть, незрячим був. - I нiчого в свiтi не бачили? - Отак собi ходжу по землi, топчу її, а зроду-вiку не бачив, яка вона. - Заграли б, дiду, - попросили тi, що прийшли недавно. - Заграти не штука, та чи немає тутечки... - Вiн не сказав, кого саме остерiгався, проте в юрбi загомонiли: - Нема, дiду... I близько не видно. Кобзар ледь помiтно торкнув струни, прихилився до бандури i вслухався. Поводир присунувся до нього ближче, зняв i поклав бiля нiг картузика. I от забринiли струни. Старий враз ожив, пiдвiв сиву голову i заспiвав, що були у вдови три сини, як соколи. Вигодувала їх, довела до ума, а вони й вiддячили неньцi. Ой iди ж ти, мати старая, На чуже подвiр'я проживати, Ой годi наших дiток малих пужати, лякати, То будуть у нас куми i побратими гуляти! Старечий, а такий дзвiнкий голос. Стiльки жалю в тих виголосах та виводах! Аж серце щемить. Кобзар спiвав довго, а закiнчив немовби закликом: Гей, то-то ж, пани-молодцi! То треба ж отцеву молитву та матчину Штити i поважати! Дома, побачивши Судовщикову, Леся згадала, що сьогоднi заняття з нiмецької. Михайлик i Шура вже сидiли за столом над розгорнутими пiдручниками, а Ганна Iванiвна щось їм пояснювала. - От i пусти тебе саму. Не можна ж так, - кинула з докором мати, як тiльки Леся зайшла. Дiвчинка розгубилася: за що їй догана? Ага! Несвоєчасно вернулась додому. За це треба перепрошувати. I дочка винувато пригорнулась до матерi. - Мамочко, люба моя, прехороша. Та коли б ти знала, кого я бачила! - Ото-то... Завжди в тебе зустрiчi, якiсь побачення. - Нi-нi, мамуню. Ось послухай. - I розповiла про бачене у скверику. Змовчала тiльки про пiджачину - не варто нагадувати старе. - А про те, що розучувала в Ольги Олександрiвни, бач, забула, - зауважила Ольга Петрiвна. Леся збагнула. Справдi-бо! Тiльки не забула вона, нi, а якось сплелися в нiй обидвi пiснi - "Садок вишневий", що розучувала сьогоднi в Лисенкiв, i ота, про вдову з її глибокими жалями. Яка ж iз них ближче була до серця - сама не знала. З чемностi вiдповiла: - "Садок вишневий". А знаєш, мамочко, Ольга Олександрiвна сказала, що в мене гарний голос... Тiльки нерозвинений. - То треба частiше спiвати, розвивати його. Ну, гаразд, про це потiм... I так спiзнилася. - Iди до мене, Лесю, - покликала подругу Шура. Та не встигли дiвчатка всiстися, як у кiмнату веселою юрбою влетiли Оксана, Маня i Люда, а слiдом, широко розпустивши бороду i поскубуючи пишного вуса, зайшов i їхнiй батько, Михайло Петрович Старицький. Бiля порога вiн зупинився, зняв капелюха i пробасив: - Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: ой чи живi, чи здоровi ще родичi гарбузовi? - Живi, живi ще й здоровi! Того й вам зичимо! - вiдповiла Ольга Петрiвна. - Дiзнався, що ви тут, i поспiшив одвiдати. Старицький нiжно цiлував жiнкам руки i весь час усмiхався стримано, здавалося, самими тiльки очима. - Як ви посвiжiли, Михайле Петровичу, - сказала Ганна Iванiвна, - помолодiли. - Щедрiстю нашої чарiвницi-природи, рай його батька! - кинув свою улюблену примовку Михайло Петрович. - Вона, матiнка, хоч кого на ноги поставить. Вiн недавно повернувся з Подiлля, куди щолiта їздив вiдпочивати з сiм'єю, i був у тому особливому настрої, який викликають у нас вiдвiдини рiдних з дитинства мiсць. Розповiдав дотепно, барвисте, як взагалi умiв викласти будь-яку пригоду чи iсторiю. Зайшов Петро Миколайович. - Одразу видно, що Старицький приїхав. Чути на весь дiм. - Чути? То й добре! Хай чують! Хай знають: ще не вмерло наше слово - живе й буде жити! Оце ще коли б сюди Драгомана, то й сам чорт не страшний був би. - Вiн запитливо глянув на присутнiх i по-змовницькому додав: - У вiдповiдь на височайший указ 3 я посмiв сочинити цей опус. - Михайло Петрович сiв до столу i розiклав рукопис. - От, маєте... "Тарас Бульба". Лiб-ретто майбутньої опери, її неодмiнно напише Микола Вiталiйович. - А прочитайте-но, Михайле Петровичу, трiшки, - попросив Солонина. Старицький подумав хвилину, перегорнув кiлька сторiнок i зупинився. - Хiба що оце. Малi принишкли, заслухались. Леся сидiла поруч матерi за столом, зiпершись пiдборiддям на руку... Один за одним оживали в пам'ятi епiзоди великої епопеї: козацькi походи, бої зi шляхтою... Зрада Андрiя... Смерть Остапа i самого Бульби... Згадалася поїздка в Дубно, i чомусь одразу, мов iз туману, випливала Оленка, згорблена постать бабусi, в котрої тодi ночували. "Зачинили синочка мого, в тюрму посадили..." - нiби над вухом, щойно сказанi, пролунали слова. Леся аж оглянулася, проте нiкого чужого в кiмнатi не було. Мати, Ганна Iванiвна, Петро Миколайович, дiвчатка - всi захоплено слухали Михайла Петровича. - Яв захопленнi! - першою порушила мовчанку Ольга Петрiвна, коли Старицький закiнчив читати сцену. - А Микола Вiталiйович знає? - Знає. Вже, каже, увертюру написав... Ну, а як же молоде поколiння? - раптом запитав Старицький. Вiн злегенька пригорнув Лесю, що стояла поруч, бiля матерi, нiжно погладив по голiвцi. - Чим живемо? Хлiбом-сiллю?! Молодчина! Швидка. Вiдразу знайшлася. А напам'ять що знаєш? - Багато. - Он як! За це тобi цукерок, найсолодший. - Ми теж знаємо, - застрибали дiвчатка. - I нам цукерок. - На всiх у мене не вистачить, - глянув на дочок Михайло Петрович, - а коли так, влаштуймо конкурс: хто найкраще прочитає, тому й гостинець найлiпший. Жюрi прошу зайняти мiсця. - Вiн швидко розставив стiльцi, посадив жiнок, Петра Миколайовича, а сам узявся керувати концертом. Першою зголосилася Люда. Вона голосно прочитала "Причинну" i одразу ж почала "Менi тринадцятий минало...", та Михайло Петрович зупинив її: - Досить, досить, голубко. Так ти в мене всi гостинцi виманиш. I взагалi - Старицькi, сьогоднi помовчте. Вас я i вдома наслухаюсь. - Тодi я! - попросила Шура. - Це iнше дiло. Шура декламувала уривок iз "Русских женщин" Некрасова. Леся вже слухала її, проте й цього разу, як i ранiше, не могла стримати хвилювання, що народжувала в нiй розповiдь про гiрку долю засланцiв. Прости и ты, мой край родной, Прости, несчастный край! И ты... о город роковой, Гнездо царей... прощай! Якi знайомi, близькi серцю слова! Як i в її "Надiї"... Рiдний край, нещасний край- Степ, могилки... синiй Днiпро... Шура декламувала: Мороз сильней, пустынней путь Чем дале на восток; На триста верст какой-нибудь Убогий городок. Зато как радостно глядеть На темный ряд домов, Но где же люди? Всюду тишь, Не слышно даже псов... Саме такий поставав перед нею Сибiр - безлюдний, холодний, суворий. А як же там людям? Як тiточцi? I знову здалося: крiзь заметiлi дивляться на неї затуманенi слiзьми тiточчинi очi. Дивляться i наче промовляють: "Нi долi, нi волi у мене..." Нi долi, нi волi у мене нема, Зосталася тiльки надiя одна, - це вже читає вона, Леся. Затихли оплески, адресованi Шурi, i якась незнана сила вивела Лесю на середину кiмнати. Слова самi вириваються з уст - спочатку тихо, несмiло, а далi дужче, голоснiше... Надiя вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть iще раз на рiдну країну... Всi враженi, насторожено слухають. - Це її... сама написала, - шепоче на вухо Старицькому Ольга Петрiвна. Вона також приємно здивована: знала-бо тiльки початок вiрша, а тут - весь. Правду казав чоловiк: який початок, такий буде й кiнець. Поглянуть iще раз на синiй Днiпро, Там жити чи вмерти - менi все одно... Старицький слухав, кидаючи погляд то у вiкно на одноманiтне сiре громаддя будинкiв, то на молоду Косачiвну, ще недавно, десяток хвилин тому, таку по-дитячому просту i наївну, а тепер - незрозумiлу, загадкову, не по вiку дорослу. В її сiрих великих очах помiтив страждання, i вперше, принаймнi за сьогоднiшнiй день, з його обличчя зникла усмiшка. Нiяково стало за свої веселощi. Подивився на Ольгу Петрiвну, вона теж сидiла не менше зворушена, слухала, не вiдриваючи вiд дочки погляду. Поглянуть iще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкiї гадки... Леся читала пiднесено. Голос її бився об стiни невеликої кiмнати, пташкою рвався на волю, де вiтрами осiннiми шумiли гаї, де степами безкраїми гордо стугонiв мiж скелями та порогами сивий Днiпро. I нiхто вже не думав про те, кому дiстануться ласощi, - щось незрiвнянно бiльше, важливiше полонило свiдомiсть батькiв i дiтей. Воно хвилювало, породжувало новi, не буденнi чуття. XIV У мiстi багато розмов про Лисенка. Зiбранi i виданi ним народнi пiснi знайшли своїх цiнителiв i виконавцiв навiть серед аристократичної публiки, яка нехтувала українською культурою. Звiстка про наступний концерт викликала пожвавлення. "Що нового в програмi?", "Чи спiватиме дружина композитора?" - допитувались нетерплячi. Чиновники канцелярiї генерал-губернатора теж - "на всякий випадок" - запросили репертуарний список, їх найбiльше цiкавило спiввiдношення росiйських i українських номерiв та, звичайно, благонадiйнiсть програми. - Цi держиморди виводять мене з терпiння, - обурювався Микола Вiталiйович. - Вони вважають, що забороною можна витравити любов до рiдної культури. Яка близорукiсть, яке нерозумiння душi народу! Як гадаєш, Михайло? - Так, рай його батька! - вiдповiдав не менш схвильований Старицький. - Я певен, що їм однаково чуже як українське, так i росiйське мистецтво... Та ти не журись, Миколо, нехай йому грець. Леся кiлька разiв була свiдком подiбних розмов, хоч багато дечого в них i не розумiла. Для неї було ясно одне: якiсь люди хочуть перешкодити концерту, але це Їм навряд чи вдасться. Вона слухатиме Лисенка, насолоджуватиметься чарами його музики. Скорiше б тiльки той день настав. Напередоднi приїхав батько. Який вiн стомлений, змарнiлий! Але рiдний, дорогий, любий. Не раз бачила його увi снi: пестив її, лагiдно усмiхався великими чистими очима. Мама каже, що так буває, коли багато про когось думаєш. Справдi, нема такого дня, щоб вона не згадала татуся. Як йому там, самотньому? Чому не можна завжди бути разом, слухати його розповiдi про полювання, про дiдуня й бабуню Єлизавету, чи, як їi величає мама, Єлизавету Iванiвну, що має незабаром од вiдати їх? Не вiдходила од батька, розказувала та допитува лась, щебетала, мов тая пташка на свiтанку. - Лесю, ти б iшла погуляти, не даси батьковi й спочити пiсля дороги, - зупинила дочку Ольга Петрiвна. Неохоче примовкла i ревниво спостерiгала, як мати - цiлком спокiйно, здавалось, байдуже? - вела розмову. По обiдi вiдвiдали Старицьких на Малiй Володи-мирськiй, поблукали по мiсту. Як хороше вiдчувати тепло широкої батькiвської долонi! Рiдко, ой як рiдко гуляють вони отак, побравшись за руки. Завжди татковi нiколи, все служба та служба. Непомiтно почало вечорiти. - Ну, час iти, - урочисто мовила Ольга Петрiвна. Вона ще раз уважно оглянула дiтей - щоб усе було бездоганно, попросила Ярину, куховарку Солонини, доглянути Лiлю, i ось вони, всi четверо, поспiшають до театру. Дрiбно цокотять по бруку колеса вiдкритого ландо, туго натягує вiжки машталiр. На руки, на колiна Лесi спадають останнi черленi листочки. Вона того не помiчає- думками-мрiями розмаїтими тiшиться. Театр... Як тут велелюдно, врочисто! Чотири ряди лож, оздоблених позолотою й червоним оксамитом, просторий партер, заповнений людом. Вiн шепочеться, смiється, мружиться вiд яскравого свiтла "Хто ж туї проти концерту? - думає Леся. - Всi такi гречнi, святковi". Вона уважно обводить поглядом зал Ось, майже поруч, у бенуарi, Старицькi. Дiвчатка махають їй ручками, всмiхаються. Далi теж, видно, знайомi, бо вiтаються з татом i мамою. А он там, на гальорцi, де гуде неначе у вулику, - студенти. Вишиванi сорочки й блузи, стрiчки, розкiшнi чуприни. - Мам, а де ж Микола Вiталiйович? - питає Ми-хайлик. - На сценi, з хором. - Коли вже той початок?.. У театрi жодного вiльного мiсця. Погляди всiх зверненi на сцену, хоч вона ще й закрита важкою, малинового кольору завiсою. Поволi гасне свiтло, стихає шум людських голосiв, i - нарештi! - концерт починається. Це була дивовижна картина. Як тiльки з-за лаштункiв вийшов i легенько вклонився Микола Вiталiйович, у залi прокотилася хвиля оплескiв. Лисенко стояв поперед хору в чорному фраку з бiлоснiжною краваткою i ждав, поки стихне гомiн. Композитор був спокiйний, зосереджений, i саме це, мабуть, додавало публiцi азарту. Спочатку пiдвелася гальорка, потiм ложi й партер - i ось весь театр стоячи вiтає Лисенка. Микола Вiталiйович знову вклонився i трохи вiдiйшов убiк, звернувши погляд на хор. Леся, звичайно, не могла бачити того, що не всi були в захопленнi. В центральнiй ложi демонстративно мовчала губернаторська свита i дехто в партерi - бiльше вiйськовi. Та нiхто на них не зважав. Не стихали оплески, лунали вигуки, аж поки Микола Вiталiйович не пiдiйшов до фортепiано. Тодi все враз ущухло, заспокоїлось, нiби й не вирувало тiльки що. Звичним рухом Лисенко вiдкинув поли фрака i сiв на стiлець. На мить вiн замислився, а потiм, трохи схиливши голову, мов прислухаючись до власної думки, рiшуче, енергiйно вдарив по клавiшах. Це була увертюра до "Тараса Бульби". Пролунали вступнi акорди, i хор урочисто пiдхопив мелодiю. Вiйнуло роздоллям широкого степу, гордим духом козацької вольностi... Пiсня гримiла, дужо билася пiд склепiнням театру, i здавалось, от-от вирветься з тiсноти й полине мiж людом. Леся водила зачарованими очима, зупиняючи погляд то на Лисенковi, то на хористах - переважно молодих, у яскравому нацiональному вбраннi. А коли непомiтно, якось надто вже швидко, згасли останнi звуки i раптом гучно вибухнули оплески, вона аж здригнулась. Петро Антонович, не менш зачарований пiснею, мовчки поклав на Лесине плече руку, та швидко зняв її i теж заплескав у долонi. Не встигав Лисенко одiйти вiд рампи, як знову змушений був повертатися, дякувати публiцi. Зрештою, коли в залi трохи затихло, вiн швидко сiв за рояль i почав грати "Тройку"... Залились голосним спiвом дзвiночки... Зашумiли назустрiч вiтри... Понеслася у завихрений простiр тройка. Нi обiгнати її, нi зупинити. Затим - колядка з "Рiздвяної ночi"... "Вечiрнiй дзвiн"... " Хлопцi-молодцi"... I ось, мружачись од яскравого свiтла, на сцену вийшла Ольга Олександрiвна. Червонi чобiтки, рясно вишита українська сорочка, на грудях разки дрiбненького, мов калина, намиста. Синя запаска щiльно облягла тонкий стан. - Мамо, поглянь, тьотя Оля, - зашепотiв Михай-лик. На нього цитьнули, бо в настороженiй тишi вiддавався найменший звук. Ольга Олександрiвна легенько кивнула чоловiковi, що сидiв за фортепiано, i в залi полинуло: Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть. Чомусь згадалось Колодяжне - у вишневих садках та в пташиних пiснях, тихi сiльськi вечори i, як Лесi здалося, зовсiм недоречне: "Гуси, додому! Вовк за горою?" Усмiхнулася згадцi... А спiвачка чарувала голосом. Вона була не такою, як завжди, як удома, - трохи наче байдужою, - пломенiла, жила пiснею. Тiльки-но щебетала, звеселяючи душу, мрiйно кликала в ясну далину, а це вже смутком-журбою сповиває серденько, бо ж.: "...молодiсть не вернеться, не вернеться вона". Пiсня дуже сподобалася Лесi. I в них у Луцьку є таке мiсце на Стару, де в^жуть човни. Там кiлька верб схилилося i миють у водi свої зеленi коси. Водиця чиста-пречиста, глянеш у глибину - i видно, як там гуляють маленькi рибки, гойдаються стебельця лiлей. "А зараз, певне, там пусто й голо, - подумалось. - Треба буде, як повернусь, одвiдатн..." Концерт закiнчився. Публiка довго не вiдпускала зi сцени Ольгу Олександрiвну, аж поки вона щиро не зiзналася, що втомлена i просить вибачення. Хор виконав ще кiлька пiсень на прохання слухачiв. Останнiми йшли "Думи". Леся знала слова пiснi, проте нiколи не думала, що стiльки в них сили. Мелодiя сповняла серце величчю, пiдносила на дужих крилах, як вiтер билину. ...В Україну iдiть, дiти! В нашу Україну... Зал зачаровано слухав. Ш слова, нi звуку... Тiльки за оксамитовими портьєрами генерал-губернаторської ложi невдоволено покашлює його превосходительство. Що дiється з ним - не розгледiти в темрявi, але, видно, не до душi йому пiсня. "Ну i нехай! - радiє Леся. - Аби всiм до вподоби. Хай зна, як забороняти..." Глянула на батька, нiби шукаючи пiдтримки. Звичайно, вiн такої ж самої думки. Дома вона запитає його, переконається. ...Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Скiльки про ту правду говорять, а де вона, яка з себе, коли б хоч одним оком на неї глянути... "Цю пiсню треба неодмiнно розучити на фортепiано. Завтра ж попрошу Ольгу Олександрiвну, - думає Леся. - От коли б так, як Микола Вiталiйович, заграти! Нiчого б не хотiла. Тiльки - як вiн. I народу щоб стiльки було... навiть вiн, губернатор. Ото закрутило б йому в носi!.." Однак що це, кiнець? Всi повставали, плещуть у долонi, гукають. Справдi - кiнець. Завiса впала. Та її одразу змушенi були пiдняти, бо публiка зааплодувала ще дужче. З гальорки спустилася молодь, заповнила проходи в партерi й гаряче вiтала артистiв. Хтось кинув квiти, й за ними полетiли на сцену десятки букетiв. Хористи вклонялись i потроху вiдходили за лаштунки. Тодi юнаки метнулись на сцену, оточили спiвакiв i не пускали їх доти, поки iншi не винесли на руках з-за кулiс Миколу Вiталiйовича. Його почали засипати квiтами. Лисенко то вклонявся, прикладаючи руку до серця, то витирав бiлоснiжною хустинкою зволоженi очi. Косачi й Старицькi дивились на все те з ложi, а коли на сценi трохи почало вгамовуватися, спустились, щоб поздоровити Миколу Вiталiйовича з успiхом. Лисенко з трудом, боячись поламати квiти, що оберемком тримав перед себе, пробирався до кабiнету. - Петре Антоновичу! - зрадiв вiн, побачивши Косача. - Яким вiтром? - Волинським, друже... Довiдався, що твiй концерт, i прилинув. Давненько такого не бачив. - Боюся, що все це так не минеться. Вiщує мов серденько... О, вже й першi вiсники з'явились, - кивнув Микола Вiталiйович на кiлькох жандармiв, що вдерлись на сцену й почали витiсняти молодь. - Без них я нi кроку. Настрiй його одразу ж пiдупав. - Пiдемо звiдси, - запропонував Старицький. - Не можу спокiйно дивитись на цих тупорилих. Швидко вдяглися, роздiлили квiти, щоб зручнiше було нести, й пiшли. Бiля виходу на них чекав жандармський офiцер. - Пане Лисенко, - нахабно витягнувся вiн перед Миколою Вiталiйовичем, - їх превосходительство просять завтра до них завiтати. Лисенко мовчки кивнув головою. - Ну, не казав я вам? - мовив, коли офiцер вiдiйшов. - Просять. А щоб вас трясця просила! В нього раптом заболiло серце. Довелося гукнути вiзника. Вечiрка, яку намiчали пiсля концерту, не вiдбулася. Другого дня Лисенковi повiдомили, що генерал-губернатор розпорядився заборонити українськi концерти в Києвi. XV Навiщо було пускати дiтей на той Стир? Погуляли б на вулицi, коло двору, i лиха не знали б. А то ж он куди заманулося. Тепер що його дiяти?.. Другий день Леся в гарячцi. Крутить їй руки i нiженьки. Вже й розтирали, i зiллям рiзним поїли - не допомагає. Пожовкла, як вiск зробилася. А все через необачнiсть. Ото як збиралися дiти на рiчку, - на водохрещi подивитися, - що б послати з ними дорослого, так нii Не маленькi, мовляв... Вони ж як подалися, то мало не пiвдня проходили. Вернулись голоднiсiнькi, зморенi. Хлопцi, Павло й Антiн, ще сяк-так, а Леся й слова не могла вимовити. Ледь роздягнули її. I от... - Особливої небезпеки нема, - сказав лiкар, оглянувши хвору, - Криза минула. Могло бути гiрше... Вiн говорив коротко i якось непевно. Порадив вигрiвати хвору, виписав лiки i на прощання додав: - Простудилася сильно... Органiзм слабенький. Кiлька днiв сiм'я тiльки й жила турботами про Лесю. Петро Антонович повертався зi служби ранiше звичайного, а Ольга Петрiвна, переклавши господарськi справи на Шимановську, невiдступне чергувала бiля дочки. Поїла її малиною, розтирала, купала, однак температура не спадала. Тiльки наступного дня, коли Ольга Петрiвна, блiда вiд безсоння, знесилено сiла й схилилась у задумi, Леся ледь чутно покликала. Аж стрепенулась мати. Пiдхопилась, кинулась до дитини. Леся лежала з широко розплющеними очима, дихала рiвно, спокiйно. На чолi блищали дрiбненькi крапельки поту. Ольга Петрiвна аж заплакала з радостi. - Як тобi, донечко? - i всмiхнулась крiзь сльози. Що їй, безцiннiй, зробити, аби одужала? Свого не пожалiла б здоров'я. Не вiдповiла. Iскорки радостi заблищали в дитячих очах. Слабенькими пальчиками Леся торкнулася матерi. Шчого не прохала, тiльки тулилась до її руки гарячою щiчкою. Здоров'я поверталось дуже повiльно. Болiла в Лесi голова, весь час хотiлося спати. Майже нiчого не їла. Та й це ще було пiвбiди в порiвняннi з тим, що сталось кiлькома днями пiзнiше. А сталося справдi жахливе. Якось на свiтанку Леся прокинулася од раптового болю в лiвiй долонi. Рука обважнiла, найменший порух її вiддавався глибоко в серцi! Всi ще спали, i Леся стиснула вуста, щоб не стогнати. Хвороба привчила її до терплячостi. Але цього разу не витримала, розбудила матiр. Слiдом пiдiйшов i Петро Антонович. Обоє метушились i не знали, що дiяти, - настiльки несподiваним був напад. А долоню тим часом розносило, знову повернулась гарячка. - Швидше б той день настав, - тривожно поглядала у вiкно Ольга Петрiвна. А надворi тiльки починало сiрiти, зимовий ранок тягнувся довго i нудно. - Треба лiкаря, Петре. Попроси лишень Станiслава Адамовича, хай сам огляне. Клали компреси, заспокоювали дитину, а в самих краялось серце i наверталися сльози вiд жалю. - Недобре почався цей рiк, - зiтхала Ольга Петрiвна. На свiтанку Петро Антонович звелiв Каролевi запрягти й подався до лiкаря. Станiслав Адамович Сохачевський, з яким Косачi кiлька разiв зустрiчалися на вечорах, мав репутацiю доброго спецiалiста. Вiн уважно розпитав Ольгу Петрiвну, перевiрив у хворої пульс i, видно, залишився ним невдоволений, бо зробив це двiчi пiдряд, потiм неспiшно проглянув рецепти. Коли все було скiнчено, сiв на край лiжка, подумав i на нiмий погляд батька вiдповiв: - Кiсткоїд. Слово не вимагало пояснення. Чулi батькiвськi серця вiд нього защемiли ще дужче. - Який же рятунок? - запитав Петро Антонович. Лiкар зиркнув на нього з-пiд окулярiв i мовчки перевiв погляд на хвору. Що їм сказати? Що в його практицi такого ще не траплялось? Або - що хвороба досi не вивчена? Те й iнше мало їх утiшить. - Попробуємо солонi ванночки, - роздумував уголос. - I змазування... йодом. Я щодня буду навiдуватись... А взагалi, - звернувся до Ольги Петрiвни, - їй конче потрiбен пiвдень. Постарайтеся... Крим чи Одеса. "Легко сказати, - мiркував Петро Антонович, - Крим чи Одеса. А за що везти? На заробiтки отi не наїздишся. Та й Колодяжне чимало бере..." Кiлька днiв лiкування дали сподiванi наслiдки. Пухлина спала, хоч бiль нiяк не проходив. Леся майже не пiдводилася з лiжка, з сумом дивилась у вiкно, за яким слiпуче виблискував на сонцi снiжок, галасувала дiтвора. Нерiдко й заскочить хтось iз друзiв довiдатись, чи скоро одужає, бо товариство жде не дiждеться її. Важко лежати хворiй. Безперестанно шумить у головi, ниє тiло, а серце, мов незагоєна рана, щемить i терпне вiд туги. Що ж воно буде? Скоро два тижнi, як занедужала, а кiнця не видно. Звiдки взялось те лихо, яка йому рада? Нi вишивати, нi писати, нi грати. Все, чим жила, про що мрiяла, - раптом утрачено. Невже це - кiнець? Ш, не бути цьому! Вона ще спiватиме, гратиме. Як Микола Вiталiйович, як Ольга Олександрiвна. В неї ще вистачить сил! Ось i зараз... захоче - встане, пiдiйде до фортепiано й зiграє. I "Думи" зiграє... Та так, щ