об усi чули. У кiмнатi саме нiкого не було, i Леся, тримаючись за лiжко й стiльцi, насилу добралася до фортепiано. Легенько торкнула кiлька клавiшiв i тiльки хотiла заграти, як шпигонуло в лiву долоню, пронизало все тiло. Запаморочилась голова, глухим стогоном озвалося кiлька акордiв... Стривожена, вбiгла Ольга Петрiвна. - Ой Лесю, Лесю! Пiдхопила непритомну i обережно поклала в лiжко. ... А час iшов, безрадiснi днi змiняли напiвбезсоннi ночi. В смутковi шати вдягнулись Лесинi думи. Зробилася впертiшою, мов присягалася своїм терпiнням подолати недугу. XVI На початку травня Косачi, а з ними й Шимановська, виїхали з Луцька. В Колодяжному саме закiнчили головнi будинки, i кiмнат, щоб розмiстити сiм'ю та гостей, вистачало. Незабаром, на Тамароччинi родини, сюди завiтала з Гадяча й бабуня Єлизавета Iванiвна, з якою Леся часто листувалась. З ранку до вечора в господарствi кипiло: садили город, розбивали грядки, бiлили стiни... Петро Антонович (працював вiн тепер у Ковелi) пiсля роботи порядкував у садку. Заклали його ще торiк восени, а тепер дещо змiнювали, пiдсаджували. Великий буде садок! Вiд дороги аж ген до тих верб, що над кадубом. Грушi й яблунi рiзних сортiв, малина, смородина... По краях-вишнi й черешнi. Як ото в Шевченка: "Садок вишневий коло хати, хрущi над вишнями..." Леся нiби змiнилася. Чи то одужання на неї вплинуло, чи нове мiсце, а стала жвавiшою. I таки добилася свого: Варку Ольга Петрiвна по приїздi взяла до двору. Воно й допомоги там з неї, але старається дiвчина, весь день товчеться: удвох з Лесею пiдмiтають та посипають пiском дорiжки в дворi, пасуть гуси, плетуть вiночки. Там уже стiльки їх наплели! I в кiмнатах, i попiд хатою понавiшували. На пiвсела стане... А це взялися за клумби. Старшим поки що нiколи, так вони самi. Хлопцi копають i обкладають дерном та битою цеглою землю, а вони сiють i садять. Чорнобривцi, королiв цвiт, нагiдки, любисток... Чого тiльки не придумали! Однi грядки - як сонце: променями ростимуть квiтки, iншi - пiвмiсяцем, зiрочками... Звiдки й береться таке в дитячiй уявi! I все з пiснями. Накопала корiння З-пiд бiлого камiння, Iще корiнь не вкипiв, А вже козак прилетiв, - приспiвує Варка. - Ти б i мене навчила, - просить подругу Леся. - То слухай... А то, коли хочеш, пiдемо в суботу на сватання. До Марисi Глущучки прийдуть свати. - Звiдки? - Аж iз Бiлина. Пiдемо? Це недалечке. Всi дiвчата там будуть... Я вже й приспiвiв їхнiх навчилась. - I з сумом у голосi: - Мене теж за дружку взяли б, та мала виросла i платтє не нове. Зажурились обидвi. Повтикали кiлочки, якими борозенки для насiння робили, сiли. - Нiчого, Варуню, плаття я тобi дам. - Щоб дома лаялись? Я так не хочу. От зароблю - тодi, як мати куплєть, носитиму. - Ш, нi... твоїй матерi я скажу. А плаття ще гарне, вишиване. Менi його торiк бабуня на iменини подарували. Подруга дивиться на Лесю скорботно-лагiдним поглядом i нiби аж промовляє. Так уже хочеться їй того плаття! I боїться: бо що ж мати скажуть? Випросила? Ю, так не можна. Хiба що Леся справдi пiде до них i пояснить... Прибiгли Павлик з Антоном, принесли малесеньку вишеньку. - Он там бiля сажалки викопали... Давайте посадимо. - Ай справдi, - захопилась Леся. - На клумбi, що пiд вiкном. Розростеться, будуть пташки на вишнi спiвати... От добре! А ти, Павлику, збiгай до кадуба, набери вiдерце води - одразу й поллємо. Посадили вишеньку, а Варка й тут знайшла що заспiвати. Поливала й приказувала: Скопаю я грядочку У вишневому садочку, А посаджу вишеньки! Не вродила вишенька, А вродили ягiдки. - Яка-бо ти. Варко, спiвуча. - Iнак не можна. Мати кажуть, що то не дiвчина, котра спiвати не вмiє. - Ось почекай трохи, я зараз. - Леся побiгла в хату i за хвилину вернулася з олiвцем та зошитом у руках, - Ти спiвай, а я буду записувать. - Навiщо їх записувати? - Бо пiсень дуже багато, не запам'ятаєш усiх. - А я пам'ятаю. Всi, котрi в селi е, пам'ятаю. Грiє весняне сонечко, щебечуть пташки, пахне молодим листям, а дiвчатка сидять собi на травицi та наспiвують стиха. Ну й лiто ж видалось! Таке на Волинi рiдко буває. Сонця того, зеленi, спiвiв. I навiщо тi зими та осенi? Цвiли б сади, витьохкували соловейки... зрiли б ягоди - черешнi, вишнi, позьомки... Як от зараз, примiром. Досить лишень злiзти з воза, ступити кiлька крокiв у лiс - i хоч нагрiбай тих суниць. Скоро й малина поспiє. Там, у Скулинi, кажуть, її повно-повнiсiнько. А вже тiтка Килина напевне те знає. Не буде ж вона так говорити... Леся лежить горiлиць на запашному свiжому сiнi, заклавши пiд голову руки, i думає. Порипує, перевалюючись на вибоїнах, вiз, попирхують конi, аж луна йде лiсом, а їй любо-прелюбо... "Все блукаю я по рiднiм краю".. гаю..." Поруч сидить Михайлик, задумливо жує травинку. Вiдкусить - виплюне. Удає з себе дорослого. Побув трохи в Києвi i думає - велике щастя. Вона теж поїде. I наздожене його. З мови вона й так попереду. Шмецьку вже знає" французьку почала, польська їй зовсiм легка. А в Києвi пiдучить iсторiю, лiтературу. Це їй наймилiше - лiтература й iсторiя. Читала б, слухала легенди та мiфи. Скiльки там цiкавого!.. I пiснi. Це теж iсторiя. I про турецьку неволю в них, i про Хмельниччину, Кармалюка, Бондарiвну... - Мамо, давайте до тiтки в Бiлин заїдемо, - пропонує Леся. - її, доцю, немає, до Львова поїхала. Жаль. А то б завiтали - Бiлин по дорозi - пiсень послухати. Скiльки їх знає тiтка! Купальських, весiльних, зажнивних. "Ой не мила нам та вечеронька, не мила, утомила нас та панська нива", - спiвала, як була в них. - А дядько Левко теж умiє спiвати, мамо? - Не доводилось чути. А чому це тебе цiкавить? - Так... Дуже люблю слухати пiснi. - Левко - той нi, спiвати не мастак, - обзивається вiзник, - розказувати вiн майстер. А от небiж його, Лукаш, диво - не хлопець! Де тiльки навчився! На сопiлцi так виграв, що кращих вам музик не зиськати. Що ж? I то гаразд. Вона давно хотiла послухати справжню гру на сопiлцi. Що за чарiвний iнструмент! Шматочок дерева, а такi нiжнi мелодiї. Кажуть: якщо ота з калини вирiзана дудочка та повисить на вiтрi пiд стрiхатою хатою - голос у неї дзвiнкiшим стає, мелодiйнiшим. - Мамо... - знову звертається Леся i змовкає. - Що тобi? Скiльки тих бажань, що хто його зна, з котрого й почати! - Купиш менi... сопiлку?. - Дiвчатка ж на сопiлках не грають, - смiється Ми-хайлик. - А я гратиму... Навчуся i буду грати. Купиш, мамо? - Та куплю вже, куплю... Попросиш дядька Левка - вiн тобi зробить. Розмовляють про те, про iнше... Обабiч дороги стiною стоять предковiчнi дерева, шепочуть галуззям, а над ними - блакитне, як суцвiття пролiскiв, безхмарне небо. Полiсся... Ясноводi озера!.. Спокiйнi в погоду i грiзнi в бурю гаї!.. Хто не бачив тебе, рiдний краю, той не знає, нащо здатна i чим багата наша природа. Другу добу Леся в Нечiмному - нiби в казковому свiтi. Невеличка хатина, обвiшана пучками сухих трав i калини, милiша їй од усього; клокiчки - дерев'янi дзвiночки, що белемкають на шиї в худоби i не дають їй загубитися в пущi, - замiнили дiвчинцi звуки фортепiано... Слухала б - не переслухала їх. Особливо коли дядько Левко i Лукаш зганяють товар до обори. Тодi така незрiвнянна нi з чим розливається музика лiсом, що, здається, глухий почув би її. Грають, стрибаючи з гiлки на гiлку, бiлицi, в невидимi легенькi кувадла кують сивi зозульки, голосно вистукують суху деревину дятли... Повiтря гуде оводами, комарнею i мушвою. Вони хмарами кишать у болотяних випарах, не дають спочинку худобi. Вiдiгнати їх можна тiльки димом. На те дядько Левко i Лукаш розкладають навколо обори вогнi з кiзякiв, а бiля самої хижки всю нiч не згасає багаття. На ньому вариться страва, сушиться одяг, тут i грiється дядько Левко, ночуючи надворi бiля товару. А скiльки коло тої ватри почуто оповiдань та легенд! Уже ввижаються Лесi тi мавки, потерчата, водяники. Сам дядько здається лiсовиком.. Низенький, з борiдкою, в постолах i полотняному одязi, - наче завiтав оце до їхнього гурту пiсля цiлоденних блукань гаями, сiв на зваленому деревi, посмоктує люльку й воркоче, воркоче... Немов той потiчок. А от спати не хочеться. - Дядьку, - питає Леся, - а то правда, що дерево живе? Вдень я хотiла вирiзати калини на сопiлку, а Лукаш не дав. "Не рiж, - каже, - йому болить..." Чи правда то? - Авжеж, дитино. Не треба живого рiзати -є сухе. Бо лiсовик розсердиться. - I що тодi? - Диви, яка цiкава! Розсердиться, i все. Завалить водопої торiшнiм листям, дорогу перетне стовбурами... Чи ж мало цього? - А у вас iз ним дружба? - не вгаває Леся. Дядько пiдливає в казанець з коновки води, пiдкидає в багаття хрусту. Вiн спалахує, пирскає iскрами, золотить довге волосся, що пасмами звивається з-пiд старого бриля, багрянцем обдає сиву, аж бiлу, свитину, постоли. - Он бачте - дуб за хатою? - показує Левко на могутнє крислате дерево, i всi звертають у той бiк погляди. - То гордiсть лiсу. Я врятував його. Купцi вже мiряли, давали грошi, та я заклявся, що поки житиму, то й вiн стоятиме. Вiдтодi i безпечно менi в лiсi. - Ну, а од вiдьом, од водяникiв як бережетесь? - То вже дiло iнше. Однi хреста бояться, заклинання, а iншi зiлля не зносять духу. Пiд вiкнами ж недарма в нас мак посiяний - од вiдьом захищає... А терлич навдивовижу велику силу має, коли його зiбрати в нiч купальську. "Так он чого то в них терлич росте коло порога, - згадала Леся. - I кiл осиковий забитий на подвiр'ї..." Вона дивиться через огонь у сутiнки, що налягають з усiх бокiв, i, здається, бачить, як звиваються в пiвтемрявi русалки й вiдьми, мавки i перелесники та iнша лiсова, водяна i польова сили. - А де зимують мавки? - питає Михайлик дядька. Хлопчину теж захопили розповiдi. Простягся поруч Лукаша на запашнiй травицi i мрiє, мрiє... - Та де ж? У дуплi верби старої знаходять мiсце. Встеляють його листом i порохном м'якеньким та й зимують... Та ви не дуже те до серця все приймайте, бо ще присниться... Цур йому, дiти. Лiпше не знати того. От розкажу вам iсторiю... вельми повчальна, для парубкiв надто ж... I знову спокiйно тече собi розповiдь: як сiльський парубок запiзнався з мавкою, а мати стара - розлучниця злая - супроти того пiшла, оженила хлопця на багатiй вдовi; як жили вони в гризотi щоденнiй i як лiсовi духи вiдомстили за мавку, напустили на селюкiв злиднi та розорили їхнє кубло. - ...Ну, йдiть собi спати, - закiнчує дядько, - на сьогоднi вже досить... А я подивлюся на бидло. Веди дiтей, Лукашу. Чуєш? Гов, Лукашу! - будить вiн хлопця, що задрiмав зморений. Лукаш прокидається, тре заспанi очi, пiдводиться. Гуртом вони йдуть у шопу, де чекає на них лiсове пахуче сiно i де ще довго не змовкатиме перешiптування... Шопа з трьох плетених iз лiщини сяк-так обмазаних стiн i низькою стрiхою. Четвертої стiни немає, i, коли прокинутись рано та глянути в отвiр, здається - пливе все кудись на казкових легких каравелах. Потiм, як пiднiметься сонце i зiйде туман, вiдкривається дивовижна картина: тиховоде, вкрите ряскою озеро, оточене зеленими берегами, за ним - вiльшина, а далi лiс, що переходить у густий сосновий бiр i тягнеться хтозна-куди... Кажуть, озеро те бездонне. I справдi, як випливали на нього човном з дядьком Левком, то яку довжелезну не взяла вона жердину, а дна не дiстала. Доточили весло, i все одно не вистачило. Чудернацьке те озеро. Береги має облуднi - так i ходять хвилями пiд ногами, прориваються, не дають пiдступити до води. То теж нiби навмисне так зроблено - щоб не длялися люди з-пiд солом'яних стрiх: не зносять їхнього духу русалки-озерянки! I купатись не можна в озернiй водi. Хоч i спокiйна вона, а вмить затягне баговинням, засмокче... Сьогоднi вони останнiй день у Нечiмному. Вчора сусiд дядька Левка Тихiн приїхав iз Скулина й переказав, що мама велiла вертатися. Жаль! Що тi три днi i ночi? Ще б хоч iз тиждень... Щоб походити скрiзь, де бувають Лукаш з дядьком Левком. А найперше - круг озера, подивитись на той потiчок, що вибiгає з нього. Там, кажуть, коли пiдiйти непомiтно i причаїтися десь в очеретi, навiть уранцi можна побачити русалку. - Михайлику, - шепоче Леся, боячись розбудить Лiлю. - Чуєш, Михайлику? Ну й сонько ж ти... Ось я зараз тебе розбуджу. Ти в мене хутко проснешся. Дiвчинка пiдвелась, щоб побiгти черпнути водицi й хлюпнути на Мишка, та вiд подиву аж сплеснула руками: нi Лукаша, нi брата вже не було. Залишились тiльки ямки в сiнi, де лежали, зiбгане стареньке ряденце, яким укривались. От тобi й на! Сама, виходить, проспала... Та де ж вони, невiрнiї? Швидко сплигнула на землю, обтрусилась вiд сiна, що пристало до платтячка, й метнулась до хижки. Нiкого. В оборi - теж нi душi. Що за оказiя? Невже всi в лiс подалися? Прислухалась: десь недалеко глухо бемкотiли клокiчки; мекнуло тихо телятко, до нього обiзвалась корова... Коли це - аж стенулось серденько! - заграла сопiлка. Голосними її переливами враз наповнився лiс - i спiвав, гомонiв та вiдлунював. Леся завмерла. Стояла зачарована, легка, готова злетiти на крилах лiсових отих спiвiв. - Го-го-го-го! - покотилося лiсом. - Лесю-у-у-у... - Я ту-та-а-а... Тi спiви та перегуки збудили Лiлю. Прибiгла - розрум'янена, заспана- i ну: - Миш-ко-о-о!.. Аж на пальцi спинається та витягує шийку. Голосок тоненький, писклявий - одразу губиться в хащах. - Давай удвох, - пропонує. I знову лящать перегуки, аж поки на галявину не виходять Михайлик i Лукаш. Обоє в брилях, по пояс зарошенi. В руках у Лукаша згорнута кловня, на днi якої ворушиться риба, на поясi метляється ножик i кiвшик з лика на мотузочку. - Де ж ви були? - питає Леся. - Дядько послав нас ятiрцi витягати. - Човном аж он куди плавали, - хвалиться Михайлик. - Ви ще спали, пожалiли вас будити... Зате ось вам що, - i подає букет жовтих i бiлих лiлей. - Покладiть у воду, ввечерi повеземо додому... Пiсля снiданку - по ягоди, а там знову на озеро, дивитись, як зграями низько-низенько шугають дикi гуси й качки, як вишукують собi поживу довгоногi чаплi й лелеки. - Знаєш, я про це все напишу, - дiлиться думками Михайлик. - Оповiдання чи й повiсть... На зразок Гоголевих... Я вже й назву обдумав -"Нечiмне". Як гадаєш, добре буде? - Чого ж, пiдхожа... Пиши! А я на музику покладу. Як Микола Вiталiйович "Тараса Бульбу". Гаразд, Ми-хайлику, домовились? - Згода. Нуртують у дитячих головах мрiї, бринять нiжними спiвами... I манять кудись, i гукають - де шумливi бори, воркотливi потоки, тиховодi озера... XVII Рiк за роком - життя. Небагато й спливло їх, а скiльки подiй... Знов болiла рука - та сильнiше, нестерпнiше. В її тiло вгризався скальпель хiрурга. "О доле! За що ж ти караєш? За те, що люблю я життя i пiснi? Що в серденьку моєму палає любовi огонь?" Пiдходила до фортепiано, торкала одноруч холоднi клавiшi - озивались вони жалями. Чуття виливались у рядки, лягали одна за одною на паперi поезiї... Горе переплавлялось у спiв: Ждiте, ждiте, любi дiти! Лiто знов прилине, Прийде мила годинонька, Як зима та згине; I заквiтне ваше поле, I зазеленiє, - Знов його весна прекрасна Квiточками вкриє. Як нiколи, дорогi були спомини. Мiсячнi ночi... Як тiкала самотою в лiс. Вечiрнi години. Бiленькi хатки... Вже засвiтились у небi зорi, Усе заснуло, заснуло й горе... Та нi, не заснуло! Крутить їй рученьку... Часами нападала розпука: "Навiщо цi вiршi, ця праця дрiбна?.. Яка з неї користь? Що я, слабосила, проти горя й недолi?.." Та одразу перечила iнша їм думка: "А може, мiй спiв, щирi слова розважать хоч на хвилину кого?" I прибувало снаги; забувши болi й тугу, Леся сiдала за працю. Вже тих поезiй набрався добрий десяток. А коли закiнчили перекладати "Вечори на хуторi бiля Диканьки" Гоголя, Михайлик порадив: - Давай, Лесю, пошлемо до журналу. Обом ця думка сподобалась. Матерi так само. - Я й пiдкажу, куди саме, - обiцяла вона. - Є у Львовi журнал "Зоря". Туди й пошлiть. - А як пiдпишемо пiд перекладом? - зауважив Михайлик. - Незручно ж - два Косачi одразу. Треба придумати псевдонiми. - Якi ж бо? - задумалась Леся. - Коли вже ти, Михайлику, такий обачний, то й будеш Обачним, - мовила мати. - А я? - нетерпеливилось Лесi. Ольга Петрiвна замислилась. - Журнал галицький, - сказала зрештою, - доречно було б зазначити, що авторка з України, українка. - Леся Українка! - радiсно пiдхопила дочка. - Українка, - повторив Михайлик. - Здається, добре. - Що ж, нехай так i буде, - поклала Ольга Петрiвна. А невдовзi в "Зорi" з'явились вiршi з пiдписом "Леся Українка". I пiшло те iм'я мiж людьми навiки. I полинув той спiв шляхами тернистими... Сильний та мужнiй, вiн кликав: До працi! До боротьби! ЧАСТИНА ДРУГА _ Досвiтнi огнi, переможнi, урочi, _ Прорiзали темряву ночi..._ Леся Українка I знову мандри. Скiльки пам'ятає себе - все переїзди... Луцьк, Київ, Варшава, Друскенiк, Гадяч... знову Київ. Не встигла й на ноги стати як слiд, а доля кидає її з мiсця на мiсце. Цього разу аж он куди! Де тая Одеса, лиман! Чому саме їй випало таке щастя? Чи найлiпша вона од усiх, чи найгарнiша? Така ж, як усi людськi дiти... Хiба що любов у неї до цього краю сильнiша, нiж в iнших... Це так. Любить вона Волинь. I що частiше доводиться покидати її, то глибше це почуття. От Шура та, й Старицькi - i Маня, i Люда - тим якось однаково, чи Київ, чи Гадяч, чи ще якесь мiсто. А вона Iйа що б не дивилася, де б не гуляла - всюди ввижаються їй дрiмучi волинськi пралiси, голубоводi, оточенi очеретами i рогозою озерця, тихi, як вечiрня година, рiчечки, що плинуть собi широкими долинами мiж верб. Заклиналася нiколи не розлучатися, а от доводиться: лихо не свiй брат, домовитися з ним неможливо. Тож i їде не доброю волею - знову тривожить рука, та й ноги чомусь починав судомити. Частенько, на непогоду або як тiльки скупається в холоднiй водi, устає ранками з нестерпним болем у правiм стегнi. Але так уже звикла до свого лиха, до своєї муки, що часто й мовчала, батькам казала - пусте, а воно щораз сильнiше й сильнiше дає про себе знати. Вже скiльки тих лiкарiв перебрали, а всi погоджуються на одному: хвороба серйозна, необхiдна хiрургiя. При згадцi про операцiю аж мороз по спинi йде. Може, не така вже й болюча, як жахливi її наслiдки: кiлька мiсяцiв нi грати, нi вишивати. "То було з рукою, - роздумує Леся, - а це - нога... Все життя бути калiкою, прикутою до лiжка... Не торкатися шовкових трав, не топтати стежечок, якими бiгала змалку, не бачити, як розквiтає природа - там, у темному гаю, у лузi, серед полiв... Це ж справжня кара!" Не забути останнього консилiуму в Києвi, пiсля якого оце три мiсяцi лежма провалялася у лiжку. Грiзним привидом досi стоїть перед нею професор Фаворський. А той, другий, - Яценко! Який вiн грубий, нетактовний! Навiть не вислухав - нехай уже її, а то ж навiть батькiв. Оглядав, обмацував, нiби перед ним була не людина, не жiнка... Модна борiдка, золотий ланцюжок на пiвживота, надто ж - безапеляцiйний тон, яким розмовляв, пiдкреслюючи зверхнiсть над хворим. Навiть тепер вчуваються пахощi його модних духiв "їланг-iланг". Як неприємно, до нудоти бридко лоскочуть нiздрi тi пахощi! А батько! Бiдний татусь! Що вже вiн пережив за неї! Нi на хвилькУ не сiв, поки там, за дверима, вирiшувалася її доля. А потiм ще й грошi мусив усiм отим давати. Та як! Всовував непомiтно в кишеню, а вони вдавали, що навiть не помiчають... I за що ж? За одним одну порадоньку: або розпеченою голкою проти кати щомiсяця хворiй суглоб, або витягування. Погоди лись на витягуваннi. Хоч не рiзатимуть, не штрикатимуть, мов у тому пеклi, голками... А пiсля трьох мiсяцiв лiкування, яке мало не затягло її на той свiт, нога нiби трохи й заспокоїлась, але ж ступати, як i ранiше, не можна - щось так i шпигає в стегнi. Знову були консультацiї, поїздки до знавцiв. Оце недавно повернулася з мамою iз Варшави, од професора медицини Леона Врублевського. I що ж? Витрати, огляд, спiвчування, - а порятунку нiякого. Добре хоч те, що Вруб-левський не запропонував операцiї, порадив загальне змiцнення органiзму та лiкування грязями. Пiсля цього, власне, й вирiшили будь-що послати її до моря. Мова про це велася давно, але все впирається в грошi. Михайлик уже гiмназист, дай йому i на одяг, i на помешкання у Хелмi, i - боже мiй! - скiльки тих дi рок знаходиться щоразу, як тiльки починають говорити про витрати. Та все-таки i тут знайшли вихiд: тато списався зi своїм давнiм приятелем. Комаровим, який iз Уманi переїхав до Одеси, i той запрошує неодмiнно приїхати - коли не всiм одразу, то хоч Лесi й Ользi Петрiвнi. Поки що їде одна, а там, можливо, прибуде й Михайлик, у нього незабаром вакацiї... До Козятина Лесю проводжала Ольга Петрiвна. Вона всю дорогу намагалася розвiяти доччин смуток, розповiдала про цiлющi властивостi лиманських грязей, про благотворний вплив моря i про те, як їй, Лесi, поводитись мiж чужими людьми. А та слухала i думала своє, жила iншими почуттями. "Прощай, Волинь, прощай, рiдний куточок. Недоля знов жене мене од тебе..." Думки, думки... одна сумнiша вiд одної. Мов осiннiй туман, застилали вони свiдомiсть, неприємним холодком лягали на серце. А як сiла в поїзд i попливли за Козятином лiси та перелiски, аж лячно стало, щось здавило у грудях i гарячим клубком пiдкотило до горла. Вона багато наслухалась про Подiлля. Тут виростав Кармалюк, - он у тих, певне, дiбровах гуляв вiн зi своїми славними хлопцями, наганяючи жах на панiв. Пригадався давнiй ярмарок у Луцьку, де вперше слухала вiд слiпого кобзаря пiсню про Кармеля, i жандарм, що гримав тодi на старого. Тепер вона вже знає, за що погрожував жандарм запроторити перебендю в холодну. ...Садки вишневi, бiленькi хатки, стрункi, мов сторожа, тополi - окраса й гордiсть рiдного краю; знову бори, зелененькi ярочки, перевитi, мов стрiчками, вузенькими стежинками... I все це в прозорому туманi - маревi, такому ж спокiйному, тихому, як отi рiчки, що плинуть серед широких долин, помiж невисоких узгiр'їв у невiдомi краї, отi густi трави. Здається, нiколи не ходило тут горе, нiколи не схлипував сум, - завше спiвають соловейки весною, жайвори розсипають над полями дорогоцiннi перли. Проте - це вона вже знала добре - не бракувало тут нi слiз, нi нарiкань. I отi бiленькi, здалеку такi милi та любi хатиночки, коли глянути на них зблизька, свiтять злиднями, як i на їхнiй Волинi, на Полтавщинi, де вона вже побувала... Величним видався не бачений досi степ. Вiн почався, мабуть, уночi, бо вранцi, коли прокинулася, - погляд потонув у безкрайому голубуватому просторi. Степ i степ. Хiба десь далеко-далеко на виднокрузi заманячить самотнiй вiтрячок. Сусiди по купе - низькоросла, у два обхвати дама i високий, неймовiрно худий чоловiк - спочатку пробували заговорити з Лесею, та потiм бiльше не турбували її, пили чай, снiдали, розповiдали якiсь iсторiї. А Лесi хотiлося спокою. Кiлька разiв, прарда, скупо вiдповiла настирливiй дамi i знову поринула в роздуми. ...Одеса прокидається рано. Галасливим кигиканням ненажерливих чайок, цокотом кiнських пiдкiв по погано забрукованих вулицях i голосами перекупок розпочинає вона свiй звичайний трудовий день. З раннього ранку потоком пливуть на базар юрби приїжджих, набирають свої валiзи, щоб потiм на пляжах усе це пожерти з потроєним апетитом. Це Одеса курортна. Є ще Одеса трудова - мiсто заводiв i фабрик, численних майстерень, Одеса-порт. Ця не спочиває нi вдень нi вночi. Змiну за змiною виштовхують iз своїх захаращених дворiв заводи i фабрики, група за групою поспiшають понурi й сердитi вантажники" Хоч i втомилася Леся з дороги, але пiсля обiду пiшла з Маргаритою, старшою дочкою Комарових, гуляти мiстом. - Воно навiть краще зараз, - згодилися Михайло Федорович i Ганна Петрiвна, втративши найменшу надiю укласти гостю вiдпочивати, - i спека вже не така, та й людей бiльше на вулицi. Комарови мешкали на Ланжеронi. Дiвчата вийшли з дому й одразу ж потрапили в людський потiк. Iти було важко, i Маргарита запропонувала, коли вже Лесi так забажалося неодмiнно сьогоднi оглянути мiсто, - найняти вiзника. Довелося пристати на це. Ходак з неї був нiкудишнiй, та й нога, чи то з дороги, чи чого iншого, знову почала нити. Маргарита зупинила однокiнного вiзника, i ось вони, нiби якiсь поважнi панни, їдуть широкою Дерiбасiв-ською вулицею. А там, через один-два квартали, що губляться в зеленi розлогих акацiй i платанiв, - море. - Куди подамося? - питає Маргарита. - До моря? - Нi, Маргариточко, неввiчливо буде, коли ми спершу не поклонимось мiсцям, де бував Пушкiн. Поїхали до його будиночка. За пiвгодини зупинилися пiд високим платаном, коло чепурного триповерхового будинку. - Гадаю, вiзник нам бiльше не потрiбен, - звертається Леся до Маргарити, - тож хай собi їде, далi помандруємо пiшки. Пiдiйшли до дверей, Леся навiть трохи прочинила їх, заглянула до коридора. Нiчого особливого, але вже те, що цими ось сходами ступав великий поет, за цi ось ручки вiн брався, надавало будинковi якоїсь принадностi. - Може, й нас надихне на щось путнє, - жартувала Леся. - В тебе й так гарнi вiршi, - зауважила Маргарита. - Тато кажуть, що твої поезiї навiть Франко похвалив. Леся раптом уявила собi, як це Михайло Федорович, пристрасний бiблiограф i бiблiофiл, вчитується у Франковi слова про неї, i їй стало якось не по собi. - То, Маргарито, Iван Якович авансом, насправдi ж муза моя ще надто слаба й безпомiчна. - Ну, це вже ти даремно. Те, що я читала, написано таки мистецьки. - Менi зостається тiльки подякувати тобi, посестро, за добре слово й прихильнiсть. - От i гаразд, Лесю, дорожи цiєю прихильнiстю, вона завжди щира. - Ох, коли б ти тiльки знала... - Леся зiтхнула важко й ураз схопилася за металеве плетиво паркової огорожi, бо в стегнi щось кольнуло так гостро, так боляче, що аж потемнiло в очах. - Що з тобою, Лесю? - злякалася Маргарита. - Не хвилюйся... Мине... Все буде гаразд. - От бачиш, вiдпустила вiзника... Та за кiлька хвилин Леся знову була така ж балакуча, нiби нiчого й не трапилось. Вийшли до Приморського бульвару, де на чорному гранiтному постаментi бронзовiла постать засновника мiста графа Рiщельє. Широкими сходами спустилися до порту. Мiж штабелями ящикiв, дощок, горами вугiлля, мов сновиди, снували робiтники. - Яка рiзка одмiна, - зауважила Леся. - I так, замiть собi, Маргарито, скрiзь: однi п'янiють вiд багатства i шаленiють од неробства, а iншi теж п'янiють, тiльки вiд утоми та безсоння. Зiйшли аж на край набережної. Зеленавi бруднi хвилi колихали на собi рiзнi покидьки, лизали обсмоленi палi, нiби намагалися перегризти їх i пробитись до мiста. Неподалiк погойдувалось велетенське - певне, не наське, як сказала Маргарита, - судно, а з берега, де на колiї стояли ряди червоно-бурих вагонiв, зiгнутi, мов надломленi, постатi вантажили в його трюми лантухи. - Напевне, хлiб, - показала очима Леся. - От уже справдi зрадлива доля - вантажити тисячi пудiв пшеницi, а самому бути голодному. Де ж тодi правда? В небi високо чи, може, отут, у морськiй глибинi, шукати її? Лесин настрiй, певне, передався Маргаритi, бо вона стояла задумана, мовчазна. - Вечiрнi вогнi... мерехтливi, манливi, - мрiйно мовила Лбся. - Гарно, але зараз треба таких, щоб як блискавка рiзали темряву ночi i свiтили людям до волi шлях. Маргарита зачудовано дивилася на подругу, дивуючись незнаним досi рисам її вдачi. ...Михайло Федорович Комаров був пристрасним цiнителем старовини. В побутi, у поведiнцi вiн ретельно дотримувався давнiх українських звичаїв, що нерiдко викликало в декого з його знайомих неабиякий подив: як так легковажно людина ризикує своїм становищем? Однак Михайло Федорович не зважав на цi в одному випадку - поради, в iншому - натяки на можливий гнiв з боку царських чиновникiв i робив, як пiдказувало сумлiння. В сiм'ї Комарових розмовляли тiльки по-українськи, одягалися теж. А сам Михайло Федорович одпустив пишнi вуса i не без гордощiв хвацько пiдкручував їх. Весь свiй вiльний час - працював Михайло Федорович нотарем - вiн оддавав вишукуванню та збиранню рiдкiсних українських видань i бiблiографiчних даних про письменникiв. Одна з кiмнат його помешкання була заставлена шафами та полицями, на яких акуратно стояли найрiзноманiтнiшi видання свiтових i своїх, як їх називав господар, росiйських та українських авторiв. Про закоханiсть Михайла Федоровича в друковане слово знали всi. I, коли хтось хотiв пiддобритися до нього, книга була найкращим для цього засобом. Досить було Комарову довiдатись про адресу якогось старого книголюба, котрий через бiднiсть або ж перед смертю спродував своє багатство, як вiн нетерпляче ждав кiнця роботи i, навiть не заходячи додому, мчав розшукувати потрiбну квартиру. Траплялося, що їхати доводилося аж на Пересип чи Молдаванку, проте й це не зупиняло завзятого бiблiографа. В такi днi Михайло Федорович повертався пiзно, втомлений, але веселий. Переступивши порiг, гукав: - Ганю! А що я сьогоднi дiстав?! - Та вже ж! Знову якесь "Житiє". В iншої дiстав би ти качалкою межи плечi, - вiдказувала в тон йому Ганна Петрiвна. - В людей i чоловiки як чоловiки, про сiм'ю дбають, а це - волоцюга, та й годi... - Ну, Ганно... Ганнусю... серденько, - жартував Михайло Федорович, вiд чого дружина розпалювалася ще бiльше. Тодi, поцiлувавши її, Михайло Федорович зникав у своєму кабiнетi, розкладав на столi принесене i починав милуватися ним. Проте й тодi Ганна Петрiвна не давала йому спокою: то заглядала у дверi, нiби їй чогось бракувало, то щось перепитувала - аж поки чоловiк, розсердившись, не залишав свого заняття i не виходив до вiтальнi. - Що, вже натiшився? - знову бралася за своє дружина. - Ну й ну, жiнко, ти гiрше реп'яха. Справа, зрештою, набирала жартiвливого повороту, бо жили Комарови у злагодi, любили одне одного. Так було й сьогоднi. Леся i Маргарита повернулися, коли бурхлива сцена скiнчилася. Михайло Федорович у довгому персидському халатi -єдине, що вiн дозволив собi всупереч правилам, - сидiв з меншими дiтьми за столом i смачно посьорбував чай. Ганна Петрiвна поралася бiля посуду. Коли дiвчата ввiйшли, Михайло Федорович, не перестаючи пити, таємниче їм пiдморгнув. Маргарита, якiй був уже знайомий цей знак, одразу збагнула, в чiм рiч, а Леся нiяково усмiхнулася, не знаючи, що їй у такому випадку робити. - Тато дiстали для нас щось цiкаве, - шепнула їй Маргарита i хотiла було зайти до кабiнету. - Е, нi, - зупинив її батько. - Сiдайте, вечеряйте, а тодi й покажу. Коли дiвчата поїли i взялися за чай, Михайло Федорович сказав: - Тепер можна. Мати, а прибери-но зi столу та зiтри, щоб нiде нi краплини. - Ми самi, - кинулися малi. Вони миттю поприбирали, постелили скатертину з вишитим посерединi променистим сонцем. - Отак-так, - задоволене потер долонi господар. Вiн зник у кабiнетi i за хвилину вийшов з двома невеличкими, гарно переплетеними книжками. - Маєте! - поклав серед столу. Це були твори Шевченка. - Де ж це ви їх? - схопила Леся, вiдкрила палiтурку i прочитала: -"Прага, 1888 рiк..." - Аж он звiдки! - радiв Михайло Федорович. - Це ж, вважайте, перше повне видання Тараса Григоровича. - А перше! - I, прибравши артистичної пози, Михайло Федорович почав: За горами гори, хмарами повитi, Засiянi горем, кровiю политi - Ото-то, - не витерпiла Ганна Петрiвна, - наче, крiм тебе, нiхто й читати не вмiє. Та Михайло Федорович не зважав на дружинине кепкування, читав натхненно, вкладаючи в кожне Тарасове слово свої почуття, надаючи йому якогось особливого звучання. Сидiли допiзна. - А знаєте що, дiвчата? - сказав перед тим, як лягати спати. - Давайте завтра вирушимр в мандри по морю. Тобi, Лесю, це буде надто приємно. Бо як-таки так: жити бiля води i не поплавати? Леся радо згодилася на пропозицiю. Прогулянка обiцяла бути цiкавою. Одне дiло дивитися на море здалеку, а iнше - вiдчувати його з усiх бокiв, дихати ним, п'янiти од його свiжостi та широти... Недiля. Сонце пiднялося рано, здається, ранiше звичайного, щоб наситити своїм промiнням, своїм теплом усiх, кому нiколи впиватися ним у будень. Лагiдно плещуть хвилi об залiзну обшивку пароплава. Сьогоднi вони голубi-голубi. З чим порiвняти їх? З небом, фiалками?.. Нi, напевне, з волошками. Коли ото зiбрати їх у пучок - великий, великий. Леся стала коло борту, поруч Маргарити, милувалася то морем, де зграями носились чайки, то мiстом, що вiдсвiчувало на сонцi бiлими стiнами. Далi, далi вiд нього! Хоч на хвилину дати спочинок нервам. Леся повертається обличчям до сонця, що пестить її волосся, зблискує в ньому, наче спалахує. - Не стiй довго на сонцi, Лесю, - каже Ганна Петрiвна. - Шкiра у тебе нiжна. Ну й нехай! Нехай пече, палить, а вона стоятиме - море притягує думки, уяву, її саму. Скiльки у ньому руху i заразом спокою! Навiть невгамовна Ганна Петрiвна примовкла, слухає, як чоловiк розповiдає про звитяжнi козацькi походи за моря, про галери з прикутими навiчно до весел козаками-невiльниками. А хвиля грає, нiби мотають буйними гривами баскi конi, за кораблем стелиться пiнистий шлях... Загубитися б у цьому безмежжi, забутися. Не на вiчнiсть - на годину, на день, щоб набратися сил - i знову до працi... Над Акерманом прозора голубувата iмла. Вона пiднiмається з моря. Повитi нею старовинне мiсто, руїни фортецi, з якою зв'язано стiльки подiй, здаються ще Красивiшими. - Подамося одразу туди, - каже Михайло Федорович. За годину, петляючи вуличками, добралися до руїн. Тут починався рiвний широкий степ. - Точнiсiнько як у Луцьку, - зауважила Леся. - От чого не знаю, то не знаю, - пошкодував Михайло Федорович. - Чувати про ваш замок чував, а от побувати не довелося. Напiврозваленi, порослi бур'янами мури вражали суворiстю. - Отут колись перемучилось нашого брата, - мовив Михайло Федорович, дивлячись на розваленi "темнi темницi". - Оце, певне, звiдси линули козаки-невiльники думами на Україну, - в тон йому Леся. - Звiдси, дочко... Напилися цi мури кровi людської та слiз! О, напились! Аж побурiли! - Михайло Федорович, як тiльки мiг i як дозволяла присутнiсть дiтей, картав нехрещених. З вежi одкривався гарний краєвид на Днiстровський лиман. Лесi ввижалися десятки козацьких "чайок", запорожцi, що поспiшали визволяти своїх побратимiв з неволi. Ось вони, вже пiд самiсiнькими мурами, йдуть крiзь вогонь i воду до брам, за якими тремтять вороги... Пiдступила Маргарита. - Уявилося менi, Марго, те далеке минуле. - Чи варто ще й цим журитися? - Не тiльки варто... Без поваги до минулого немислима справжня любов до вiтчизни. - Так, так, Лесю, - похвалив Косачiвну Михайло Федорович, що стояв з дружиною неподалiк i прислухався до їхньої розмови. - Святу правду мовиш... Без цiєї давнини нема України. В нiй наша згуба, в нiй слава наша, кров'ю обкипiла, слiзьми кривавими скроплена. - От не розумiю я, дядьку, - вела далi Лариса, - за що Україна такi муки терпiла. Невже за те, щоби знов стогнати в кайданах, щоправда, надiтих уже не яничарами, а iншими поневолювачами?! Михайло Федорович пiдiйшов, заклавши руки за спину, пильно глянув у свiтло-сiрi Лесинi очi. - Це добре, що ти, дочко, питаєш. Тiльки знай: не загинули марно i не пропали безслiдно страждання наших дiдiв. - Я теж чомусь не вiрю: на їхнiх кiстках, на їхнiй кровi з'являться чудовi сходи. - Саме так! - Михайло Федорович обняв за плечi дiвчаток i пригорнув. - В усiх оцих болях, стражданнях народиться нова Україна... Зростуть сини, якi помножать дiдiвську славу i понесуть у вiки... Он, бачите, - вiн показав на пастушка, що стояв на сусiднiй вежi i, приклавши до чола долоню, дивився на залитий сонцем степ, на лиман, що вигравав усiма своїми незвичайними барвами, - хтозна, про що думає отой хлопчина. Але, я певен, не про те, щоб довiку пасти чужу худобу! Мабуть, про волю, про свою землю, про щедру та багату долю свою. II По закiнченнi гiмназiї Михайло був зарахований на перший курс фiзико-математичного факультету Київського унiверситету святого Володимира. Пiдросли й сестри - Лiля та Дора. Косачi вирiшили вiдправити їх на зиму до Києва. Поїхала й Леся. Її вабила наука, якою вона досi успiшно оволодiвала самотужки. Необхiдний був i постiйний квалiфiкований медичний нагляд. Пiвдень, морськi ванни та лимановi грязi хоч i поправили трохи здоров'я, проте остаточно на ноги не поставили. Невеличка, з двох кiмнат, квартира, яку найняли Косачi на Тарасiвськiй вулицi, одразу стала затишним куточком для молодi. Майже щодня тут "пропадали", як казала Софiя Вiталiївна, Маня, Люда i Оксана Старицькi, Шура Судовщикова, що мешкала на Лабораторнiй, та чимало iнших київських знайомих. Збиралися переважно пiсля обiду, а до того Косачiвни кiлька годин училися: студiювали мови, iсторiю, математику. Чимало допомагала репетиторам Леся. Вона вiдвiдувала лекцiї в унiверситетi i залюбки розповiдала потiм сестричкам про почуте, навiть написала для них пiдручник iсторiї схiдних культур. Та найцiкавiшими були вечори, коли сходились дорослi. Багато в сiм'ї говорили про дядька, материного брата, Михайла Драгоманова. Надто про те, як на Першому всесвiтньому лiтературному конгресi, що вiдбувся 1878 року в Парижi, головуючий Вiктор Гюго приязно вiтав молодого вченого, автора щойно видрукуваної в Женевi брошури "Українська лiтература, заборонена росiйським урядом". Брошуру роздали всiм членам конгресу i прилучили до протоколу. Там же Михайло Петрович познайомився з Тургенєвим, що був заступником голови конгресу. Часто збиралася в Косачiв студентська молодь. Говорили про рiзне, а найбiльше - про робiтничi заворушення, що останнiм часом почастiшали на заводах i фабриках Києва та iнших мiст. Одного разу Михайло повернувся додому пiзнiше, нiж завжди. Леся цi днi нiкуди не виходила - хорувала, i рiднi не були обiзнанi з останнiми унiверситетськими подiями. Юнак якось дивно змiнився: став похмурий, на запитання вiдповiдав стримано. Ольга Петрiвна i сяк i так пiдступала до нього, але даремно: син вiдмовчувався. Михайло недбало повiсив пальто, довго мив руки. - Iди вже, йди! - гукнула йому Леся. - Вдруге тобi нiхто не розiгрiватиме обiд. - Пробач... А мама де? - Ждала-ждала тебе та й пiшла. - Знову на засiдання? - Нi, здається, в бiблiотеку. Дядько Михайло уже давно просив зробити для нього якiсь там виписки. А ти чого сьогоднi такий кислий? - Вона сiла напроти. - Знову негаразд iз Шурою? Щось я її давненько не бачила. Чи не пробiгла мiж вами чорна кiшка? - Нi, сестро. Тут iнше. I далеко складнiше. - Що ж, коли не таємниця? - Навiщо ти так? - В його очах блиснув вогник докору. - Ти ж добре знаєш, що вiд тебе в мене немає нiяких таємниць. - Вiн помовчав хвилину, сьорбнув кiлька ложок борщу i вiв далi: - От i настає, Лесю, хвилина, коли треба i нам братися до дiла. Або ж... або, склавши гордо на грудях руки, вiдсиджуватися у запiчку, мов той цвiркун. Розумiєш? - Нiчого не розумiю. Можеш ти розповiсти, що i до чого? - Пригадуєш, я розказував тобi, що готуємося провести вечiр збору коштiв? - Пригадую. - Так от: спецiальним наказом ректора вечiр вiдмiнено. - Зовсiм? Можливо, перенесено? - В тiм-то й рiч, що нi. Самим звичайнiсiньким чином за-бо-ро-не-но. Та й що тебе дивує? - Дивного, звiсно, тут мало, а все ж не сподiвалася я. - Отож i ми не сподiвалися... - Що ж вирiшили робити? - Поки що нiчого. Кошти ми все ж таки зберемо. Але як вiддячити ректоровi, як провчити його? - Вiн поклав ложку. - Зараз сюди мають прийти хлопцi. Посидимо, погомонимо. Ти не заперечуєш? - Що ти, Михайлику?! - поспiшила заспокоїти його. - Тодi обiдай скорiше, а то розмовою ситий не будеш. - Вона поставила на