стiл  вазу,
повну запашних червонобоких яблук. - їж, тато передав.
   - Нi, краще давай поприбираємо. Особливого нiкого не буде, а все ж...
   - А неособливий хто ж? їхнi погляди зiйшлися.
   - Ти ж i лисиця, Лесю. Знаєш напевно, а допитуєшся.
   - Гаразд, гаразд. Не хочеш говорити - не треба. Пiду скажу  малим,  щоб
не дуже галасували, - Леся вийшла в  сусiдню  кiмнату,  де,  скориставшись
вiдсутнiстю старших, дiвчата зняли справжнiй рейвах.
   У коридорi теленькнув дзвоник, i Михайло поспiшив вiдчинити.
   Прийшов Зюма.
   - Отже, я перший? - звернувся вiн до Михайла.
   - Проходь, проходь. I сiдай отут, - Михайло показав на стiлець.  -  На,
дивись поки що, - подав журнал.
   Гiсть одразу ж заглибився в читання.
   Трохи  чудний  вiн,  цей  Зюма,  але  розумний,  товариський.  Це   всi
визначають, не поминаючи, однак, нагоди покепкувати з його неуважностi. За
цю рису ще на першому курсi хлопця прозвали  ."Професором  медицини",  хоч
сам вiн про медицину нiколи й не мрiяв, бiльше  захоплювався  лiтературою.
Серед iнших Зюма вирiзнявся чорною, мов смоляною, чуприною.  Вiн  постiйно
закидав на потилицю непокiрнi пасма волосся, поправляв окуляри, якi раз  у
раз сповзали, бо були, як кажуть, не з його носа - батьковi.
   Жодної хвилини Зюма не тратив марно. I коли вже брався за щось,  чимось
захоплювався, то вiддавався йому до кiнця.
   Ось i тепер вiн настiльки вняпився  в  журнал,  що  не  почув  Лесиного
вiтання. Михайло пiдiйшов, злегка взяв товариша за  плечi.  Той  одiрвався
вiд читання i, уздрiвши дiвчину, знiяковiло, обережно потиснув простягнуту
руку.
   - Зюма, - вiдрекомендувався i почервонiв.
   - А менi про вас Михайло розповiдав, -  мовила,  аби  вивести  гостя  з
нiяковостi, Леся. Та Зюма знiтився ще бiльше.
   - Що ж вiн мiг про мене розповiдати?
   - Про ваше захоплення лiтературою. Хiба цього замало?  -  Вона  приязно
всмiхнулася,  вiдкривши  разочки  бiлих  зубiв,  i  ця  усмiшка  розтопила
хлопцеву сором'язливiсть.
   - Тодi i я про вас знаю. Вашi поезiї, скажу по щиростi,  захоплюють  не
тiльки мене одного. Я ще знаю прихильникiв вашого таланту.
   В коридорi знову задзвонили, i почата розмова урвалася.
   Цього разу прийшли двоє -  Шура  i  високий,  зодягнутий  в  тужурку  з
офiцерського ясно-сiрого сукна  юнак.  Вiн  артистично  вклонився,  провiв
рукою по гладко зачесаному волоссю, нiби переконуючись, чи на мiсцi воно i
чи нiхто не порушив звичної, з рiвненьким продiлом зачiски.  Леся  глянула
на нього, i вiдчуття чогось неприємного охопило  її,  але  вона  своєчасно
приховала те вiд стороннього ока: рiзна буває в людини зовнiшнiсть, по нiй
не можна судити.
   А Шура тим часом рекомендувала свого знайомого:
   - Прошу, студент юрфаку  Максим  Славинський.  Гiсть  знову  вклонився,
якось роблено усмiхнувся, вiд чого його моднi куценькi  вусики  розтяглися
на тонкiй губi i зробилися ще вужчими.
   - Тож я й думаю, - зрадiв Михайло. - Обличчя знайоме, а де стрiчав - не
пригадую.
   -  То,  прошу  пана,  певне,  десь-таки  в  унiверситетi,  -   вiдповiв
Славинський.
   - Еге ж.
   Лесину руку Максим тримав надто довго, навiть поцiлував. Вiн  шкодував,
що не мав нагоди ранiше познайомитися, бо ж i сам пише - хе-хе -  льїричнi
поезiї. Саме так, Лесi не здалося, вiн так i сказав: "льїричнi". I  потiм,
називаючи її iм'я, теж гаркавив. Це вона почула досить виразно.
   Пiдiйшла Шура, i  пан  Максим,  вибачившись,  приєднався  до  чоловiчої
компанiї.
   - Як тобi, Шуро, не соромно, - звернулася до подруги Леся, - знаєш,  що
лежу, i хоч би раз навiдалась.
   - Даруй, сестро, але  сама  цими  днями  застудилася...  Та  й  клопоти
рiзнi... Мала замовлення вiд одного журналу  на  оповiдання  з  сiльського
життя.
   - Про мiсто ти, здається, не пишеш зовсiм?  Шура  крутнула  головою,  i
кiлька пасем її коротко
   пiдстриженого волосся впало на очi. Дiвчина звично
   одкинула їх назад.
   - Не люблю мiста. - Вона дiстала з невеличкої шкiряної сумки портсигар,
вiдкрила його. - Мiсто псує людину, вбиває в нiй усе найкраще, що вона має
вiд природи. - Шура  витягнула  цигарку  i,  поспитавши  в  Лесi  дозволу,
запалила. - Та й ти нiчого про нього доброго не сказала.
   - Так. Живемо в мiстi, захоплюємося ним, а от писати не пишемо.
   - Ну, це не така вже велика бiда,  колись  виправимось.  Кого  чекаємо,
Мих? - звернулася Шура до Михайла.
   Не було одного - Нестора Гамбарашвiлi. Вiн мешкав у  цьому  ж  будинку,
наймаючи всього-навсього куток, де ледь ставало лiжко  i  плетена  з  лози
етажерка.  Нестор  був  двома  курсами  старший  за   Михайла,   проте   в
унiверситетi його знали майже всi, вiн приваблював простотою i  вiдданiстю
дружбi.  З  Косачами  Гамбарашвiлi  подружив  одразу,   як   тiльки   вони
зустрiлися, i одразу ж  захопив  їх  багатим  знанням  пiсенної  творчостi
грузинiв, їхнiх самобутнiх легенд та переказiв. Нерiдко Нестор весь  вечiр
був у центрi уваги, його з задоволенням слухали  не  тiльки  Косачi,  а  й
Лисенки та Старицькi, якi мало не щодня одвiдували  Ольгу  Петрiвну  i  її
чад.
   Батьки Гамбарашвiлi не дуже пiдтримували сина, бо  жили  скромно,  тому
лiтнi вакацiї Нестор використовував для пiдробiткiв, жив ощадливо,  багато
в чому собi вiдмовляючи. Всi це бачили, знали, а оскiльки таких, як вiн, в
унiверситетi було чимало, то й вирiшили органiзувати збирання  коштiв  для
допомоги.
   Нестор  запiзнився.  Навiть  Зюма,  який  вiдзначався  терпеливiстю   i
спокоєм, буркнув щось невдоволено.
   - Друзi, - звернувся Гамбарашвiлi, -  бiля  унiверситету  демонстрацiя.
Там багато студентiв, у примiщення нiкого не пускають.
   - Якi пропозицiї? - спитав Михайло.
   Всi притихли: справдi, як у такому разi дiяти?
   - Там вирiшили, - вiв далi Нестор, - коли не дозволяють провести  вечiр
- вимастити ректору дьогтем дверi.
   Присутнi переглянулися.
   - Це вже занадто, панове, - Славинський скривився i поправив  модне,  з
синiми скельцями пенсне, яке носив скорiш для фасону, нiж з  необхiдностi.
- Я розумiю... Але перед нами храм науки. - Вiн покрутив головою,  зморщив
носа, наче йому вдарив у нiс той запах дьогтю. - Соромно, панове, - додав.
   - А ми й не знали, що серед нас є такi легкодухi, - з погано прихованою
iронiєю сказав Зюма. - Дивуюся, як це пан Славинський не запропонував пiти
до ректора, впасти на колiна й слiзно просити вибачення.
   - Ти m`offence, mais  qu`importe!  -  Славинський  пiдвiвся,  обсмикнув
тужурку. - Невже Зюма претендує на незаперечнiсть своїх доказiв?
   - Я  ще  нiчого  не  доводив,  -  заперечив  Зюма.  -  Пропоную:  думку
Славинського не брати до уваги.
   Мовчанка скiнчилася. Кожен хотiв висловитися, та Михайло  враз  обiрвав
розмови:
   - От що! Розбалакувати  тут  особливо  нiчого.  Пан  Максим  висловився
просто необдумано. Моя пропозицiя: iти до унiверситету, дiяти гуртом.
   - Заперечень нема, - пiдтримала його Шура. Леся мовчки  кивнула.  В  її
очах блукала зажура. "Зараз устануть всi, пiдуть  туди,  де  вже  точиться
хоча й невелика, все ж боротьба, - думала. - А я? Знову  жди,  виглядай  у
вiкно, поки прибiжить хтось i п'яте через десяте розповiсть..."
   А друзi вже одягалися.  Не  поспiшав  тiльки  Славинський.  Вiн  поволi
пiдвiвся, надiв кашкета, непомiтно для iнших  крутнувся  перед  дзеркалом.
Прощаючись, знову поцiлував Лесину руку, кокетливо усмiхнувся  i  задкуючи
вийшов.
   - Що за один? - спитала Леся в Шури. - Де ти з ним запiзналася?
   - Хлопець вiн порядний, живе в Липках, у графинi Трубецької. Доводиться
їй рiднею. Та це, бач, не заважає йому  знатися  з  нами  i  навiть  брати
участь у студентських товариствах. Дивне в ньому щось є, але  нам  вигiдно
мати з таким зв'язок.
   - Гляди-но, Шуро.
   - Не турбуйся. Ну, я пiшла. Бувай...
   - Щасти вам, - провела подругу до порога. - Дивися ж за Михайлом.
   Шура процокотiла каблучками по схiдцях,  внизу  лунко  грюкнули  дверi,
Леся, засмучена, повернулася до кiмнати. Тут усе  ще  стояв  запах  модних
парфумiв  Славинського,  змiшаний  з  цигарковим  димом.  Леся   вiдчинила
кватирку. Вона з задоволенням вiдчула, що товариство добре на неї  впливає
i що варто частiше отак  збиратися,  бо  стiльки  всюди  вiдбувається  тих
подiй, що сама за всiм не встигнеш стежити. А з її  здоров'ям  i  поготiв.
Незабаром повернулася Ольга Петрiвна.
   - То там i Михайло! - здивувалася, коли Леся розповiла  їй.  Вона  йшла
повз унiверситет, бачила розгнiваних студентiв,  але  не  звернула  на  це
особливої уваги. - Що вiн собi думає?  -  хвилювалася.  -  Накликати  гнiв
начальства або пiдозру полiцiї простiше простого. А потiм? Що буде  потiм?
Звiльнення з унiверситету, а може,  й  арешт...  Чи  довго  в  цi  жахливi
часи?..
   - Та не турбуйся, мамочко, - заспокоювала  Леся.  -  Нiчого  з  ним  не
станеться.
   - Як я потiм стрiчатимусь з людьми? - не вгамовувалась Ольга Петрiвна.
   - Менi здається, що ти перебiльшуєш. Адже, зрештою,  Михайло  не  пiшов
грабувати.
   - Завжди ти його захищаєш, а не знаєш, чим це може скiнчитися.
   Леся помовчала хвилину, затим вiдповiла:
   - Рiч у тiм, мамо, що ти не розумiєш Михадлових  захоплень.  Або  ж  не
хочеш їх визнавати. - Леся зняла  з  вiшалки  легеньке  осiннє  пальтечко,
поспiхом накинула його на плечi. - Я теж туди. Удвох нам буде  безпечнiше.
- I вже м'якше од порога додала: -Не думай тiльки про  нас  зле,  мамочко.
Ось пiду й приведу твого неслухнянця.
   - Тобi не можна виходити. - Ольга Петрiвна з докором глянула на дочку.
   - Надворi не холодно. Я хутко.
   Вечорiло. Ботанiчний сад, де Леся любила вiдпочивати в  затiнку  в'язiв
та каштанiв, потемнiв.
   Швидко, наскiльки дозволяла їй хвора нога, Леся вийшла на Володимирську
вулицю i, помiтивши бiля  парадного  входу  в  унiверситет  групу  молодi,
прискорила крок.
   На схiдцях стояли кiлька жандармiв. Вони  вправно  орудували  кулаками,
розштовхуючи та вiдкидаючи тих, що проривалися до дверей.
   Леєю побачили здалеку. Iз гурту назустрiч їй вибiгла Шура.
   - Чому ти тут? - запитала стурбовано. - Щось сталося?
   - Нi. А що тут у вас?
   Пiдiйшли Михайло i Славинський.  Пан  Максим  був  на  диво  збуджений,
зовсiм не схожий на того, яким бачила його Леся годину-двi  тому.  Зачiска
розкуйовджена, кiлька пасем довгого, намащеного  рициновою  олiєю  волосся
кумедно стирчало з-пiд кашкета.
   - Що ж далi? - поцiкавилась Леся. - По-моєму, зараз варто розiйтися.
   - Як? - не розумiючи, глянув на сестру Михайло.
   -  Удати,  що  ми  розiйшлися,  -  спокiйно  пояснила,  -  а  коли  все
втихомириться, пробратися в примiщення з чорного ходу.
   -  Ай  справдi!  Леся  має  рацiю!  -  пiдтримала  Шура.  -  Бо  iнакше
нiчогiсiнько не доб'ємося. Викличуть ще один загiн жандармiв.
   - Гаразд, - погодився i Михайло. - Треба порадитися  з  товаришами.  Ви
тут зачекайте. - Вiн наблизився до  гурту,  вiдкликав  Зюму,  Нестора,  ще
кiлькох юнакiв i вони запально почали один одному щось доводити,  зиркаючи
в той бiк, де стояла Леся.
   Через деякий час молодь почала  розходитися.  Жандарми,  схрестивши  на
грудях руки, переможно посмiхалися.
   - Учинили так, як ти радиш, - сказав Михайло. - Але як тепер пройти?
   Вони завернули за рiг Володимирської, потiм, нiби прогулюючись, у сад.
   - Ось вам хiд. Уже темно, нiхто вас тут не помiтить. А там самi знаєте,
що робити.
   Леся i Шура повернули назад. Вони довгенько походжали, прислухаючись до
найменшого шерхоту за високим парканом.  Але  нiщо  не  порушувало  спокою
цього затишного куточка. Тiльки пошелестував вiтер в осiнньому листi та на
стрiмких осокоринах галасливо вмощувались на нiчлiг галки.
   А хлопцiв не було й не було. Чи не сталося, бува, чого? Зупинилися бiля
входу  до  саду.  Та  коли  терпець  їм,  здавалося,  увiрвався,  почулися
приглушенi голоси, i юнаки один за одним перемахнули через паркан.
   ...Другого дня в  унiверситетi  коїлось  щось  неймовiрне:  заняття  на
багатьох факультетах було зiрвано, студенти  групами  снували  коридорами;
викладачi хоч би й хотiли поскаржитись, так нiкому:  ректор,  довiдавшись,
що дверi його кабiнету вимащенi дьогтем, раптово захворiв.
   Порядкували жандарми. Сам шеф - генерал Новицький -  завiтав  на  мiсце
подiї  i,  ходили  чутки,  досить  рiзко  висловився  про  унiверситетське
начальство. З наказу Новицького одразу  ж  почалося  слiдство:  в  кiлькох
кабiнетах засiли слiдчi i почали викликати на допит. Це ще бiльше вплинуло
на студентiв: аби  уникнути  неприємної  зустрiчi,  багато  взагалi  пiшли
додому. Як не билися "охоронцi" порядку, дiзнатися прiзвищ смiливцiв їм не
вдалося.  Однi  справдi  їх  не  знали,  а  тi,  хто  й  догадувався,   не
наважувалися накликати на себе гнiв товаришiв, твердили, що  були  на  той
час  удома,  в  театрi  або  ж  просто  -  i  це  вони  можуть  довести  -
прогулювалися на Володимирськiй.
   Досвiдчений у таких справах Новицький  наказав  припинити  слiдство  до
слушного часу.
   - Почекаємо, нiщо з нiчого  не  виникало  i  безслiдно  не  зникало,  -
спокiйно мовив вiн. - Час своє покаже.

   III
   З Колодяжного надiйшов лист,  у  якому  Петро  Антонович  скаржився  на
здоров'я, на те, що всi його покинули. Леся взагалi близько брала до серця
будь-чию скаргу, тим паче вразили її батьковi слова.
   - Бiдний татусь. Чи не поїхати нам до нього? - питалася матерi.
   - Мабуть, доведеться.
   - А чому - мабуть? - Лесю аж образив надто спокiйний,  як  їй  здалося,
материн тон. - їхати - i все!
   - Коли ти вже так наполягаєш, поїдемо, - погодилася Ольга Петрiвна.
   Недовгi збори, кiльканадцять годин дороги, i ось вiн  -  завжди  людний
ковельський вокзал.
   - Татусю, - першою кинулась Леся до батька. - Як ти змiнився, тату!
   А Петро Антонович  справдi  змарнiв,  якось  нiби  поменшав,  ще  дужче
посивiв.
   - Служба, дочко...
   Вона розумiє. Все розумiє. I од чого ота сивина, ота постiйна втома  на
батьковому обличчi. Нелегко йому, бiдному, ой як нелегко! Сама вона,  самi
її поїздки чого вартi!
   - Та  ти  не  журися,  Лесю,  -  веселiше  заговорив  Петро  Антонович,
помiтивши доччин смуток. - Якось воно буде. Не змелеться, то скрутиться...
   Петро Антонович замовк.
   Кароль теж був цього разу не  в  гуморi,  мовчки  пiдганяв  коней,  щоб
швидше встигнути додому, бо вже воно й сутенiть починає.
   - От i Кароль наш зажурився, - мовив зрештою Петро Антонович. -  А  вже
веселiшої од нього людини треба пошукати. Життя своє бере.
   - А що з вами, Каролю? - запитала Ольга Пет рiвна.
   - Ет! - махнув той рукою i ще дужче погнав коней.
   -  Брат  його  до  Сибiру  збирається,  на  поселення,  -  мовив  Петро
Антонович.
   - Куди саме?
   - А туди, де обiцяють землi кожному без мiри.
   - Щось вельми щедро.
   - Iншого виходу, Ольго Петрiвно, немає, - обiзвався Кароль, - хоч тутки
гинь, хоч що хоч. А чоловiк же собi не ворог. Не було б у нього надiй,  то
й життя, мабуть, нiчого не було б варте.
   - I багато збираються їхати? - знову спитала Ольга Петрiвна.
   - Та поки що одиницi. Ждуть, що вони напишуть звiдтiля, а тодi, мовляв,
буде видно.
   Такими нерадiсними новинами зустрiчало Лесю  Ко-лодяжне.  Восени,  коли
вона повернулася з Одеси, якось не так впадала в очi убогiсть, а  тепер  -
мовби нiчого iншого, крiм злиднiв, тут i немає. У  дворi,  де  колись,  за
першого їхнього приїзду, привiтався до них старий полiщук, було  безлюдно.
Пiд плотом лежав брудний, нiби догнивав,  останнiй  снiг.  Не  видно  було
навiть дiтвори... Од того  безлюддя,  од  тiєї  тишi  робилось  моторошно.
Тiльки бiля Варчиного двору стояло закутане в якесь лахмiття дитинча. Леся
довго придивлялась до дiвчинки, нiяк не могла її пiзнати.
   - Та то ж Яринка, меншенька Варчина сестричка, - пiдказала їй мати.
   Справдi, але яке ж воно блiде, аж свiтиться.
   - А де ж Варка? - Леся зiскочила з вiзка, подала Яринцi гостинця  i  не
могла дочекатися, поки дiвчинка збереться з думками та вiдповiсть.
   - Слаба лежить, - зрештою обiзвалася та.
   - А що з нею?
   Дiвчинка подивилася з-пiд насуплених брiв на Лесю, перевела  погляд  на
гостинчик, що його крутила в руцi, не наважуючись їсти, i вже потiм,  нiби
переконавшись, що Варчине здоров'я таки хвилює панночку, мовила:
   - Або я знаю. Живiт, каже, болить. Мати їй i цитварне насiння давали, i
чорницi...
   - Ну, гаразд, - заспокоїлась i заспiшила  додому  Леся,  бо  вiзок  вже
давно був у дворi. - На тобi ще гостинцiв, даси Варцi i скажеш,  що  я  до
неї прийду.
   Дiвчинка слухала, не рухаючись  iз  мiсця.  Та  як  тiльки  Леся  трохи
вiдiйшла, прожогом кинулась у двiр.
   ...От  i  домiвка.  Господи,  як  тут  звично,  затишно.  Скiльки   вже
їздила-переїздила та перебачила всього, а кращого мiсця не видiла. Бо таки
й нема кращого. Хоч i  не  забрукованi  тут  вулицi,  не  побачиш  увечерi
лiхтарiв, а все одно манить сюди, тягне якась невидима сила, супроти  якої
не встояти.
   Леся поклала  книжку,  пiдкрутила  лампу,  що  почала  була  пригасати.
Стомлена дорогою, спала мати, певне, заснув i батько.
   Леся встала, вiдчинила кватирку,  i  нiч  свiжим  струменем  дихнула  в
обличчя. Яка вона приємна, ця весняна прохолода! Пити б  її,  настояну  на
пiвденних  вiтрах,  на  весняних  вiдталинах,   на   сумному   журавлиному
курликаннi, пити до сп'янiння...
   Ой чи так красно в якiй країнi,
   Як тут, на нашiй рiднiй Волинi.
   Звiдки це? Ага, то ж її власне, написане кiлька  рокiв  тому.  Так-так.
Тодi вона, правда, пiзнiше, теж повернулась  iз  Києва.  Саме  розвивались
садки.
   ...Нiч обгорнула бiленькi хати, Немов дiточок маленьких  мати,  Вiтрець
весняний тихенько дише" Немов дiток тих  до  сну  колише-Згадувала  власнi
рядки, i вони здавалися їй якимись чужими,  далекими  од  її  сьогоднiшнiх
почуттiв.  Справ-дi-бо,  де  тi  бiленькi  хати?  Чи  й  були   вони   тут
коли-небудь? Чи то не витвiр її бурхливої  фантазiї,  потроєної  безмежною
любов'ю до цього краю?
   Прислухалась: нi пiсень,  нi  спiвiв...  Тiльки  пугач  вiщував  комусь
смуток та собака жалiбно скавчав на  другiм  кiнцi  села.  А  поза  тим  -
глушина, туга i туга... Навiть гай,  що  чорнiв  удалинi,  -  Леся  бiльше
вгадува ла його, нiж бачила, - навiть вiн здавався нiмим.
   Тож чи  про  бiленькi  хатки  має  вона  спiвати?  Нi!  Слова  палкого,
огнистого слова шукатиме, щоб розтопити  цей  лiд,  збудити  цю  домовину,
незрозумiле чому названу життям. Вона, коли б оте слово, гукнула б на весь
свiт, спрямувала б свої громи на глибокi темницi, де за кованими  замками,
за товстелезними гратами закута правда людська, вона розбила б мури, i хай
тодi ясна-голосна розляглася б у рiдному краї пiсня, хай квiтла б у  ньому
нова весна-Леся взяла олiвець i на зворотi конверта, що лежав на  столику,
поспiшно записала кiлька рядкiв, подумала i додала:
   Чом я не маю огнистого слова,
   Палкого, чому?
   Може б, та щира, гарячая мова
   Зломила зиму!..
   Закiнчивши писати, довго переглядала папери, листи, нiби  вишукувала  в
них того палкого, огнистого слова.
   Варка справдi заслабла. Коли  Леся  другого  дня  зайшла  одвiдати  її,
дiвчина лежала на полу, закутана в якесь лахмiття - чи то драний кожух, чи
просто витерту до дiрок шкуру. В хатi було  важке  повiтря.  Косачiвна  аж
похитнулась - так сильно вдарив їй у нiс той сморiд.
   - Заходьте, заходьте, панночко, - приязно  запрошувала  Федоська.  Вона
висмикнула з-пiд фартуха ганчiрку, змахнула на лавi коло столу. -  Сiдайте
отутечки... Варка вчора хотiла пiти, та я розраєла. Куди їй? Ледь на ногах
стоїть - так вимучила її та клєта хороба.
   Леся пiдiйшла до полу, де, зачувши її голос, ворушилася Варка.
   - Це ти, Лесю? - кволо обiзвалася. - Бач, як  мене  звело?  I  де  воно
взєлося, на моє нещастє? Думала, на весну подамся кудись на  заробiтки,  а
тут маєш. - Вона ледь ворушила висохлими, як  стовбурцi  пiдтятих  молодих
дерев, руками, силкувалася пiдвестись.
   - Лежи, лежи, Варуню, - зупинила її Леся.
   - Ото i я їй кажу - лежи, так нi, рветься, встає, наче хто її силує,  -
обiзвалася Федоська.
   - Увечерi з батьком приїде Короткевич, то вiн i  тебе  огляне.  -  Леся
говорила, а в уявi  чомусь  поставали  найпершi  днi  їхнього  знайомства,
Варчинi пiснi, вiнки, якi  плели  коло  кадуба,  мрiї...  А  ще  збиралася
заробити собi на чоботи й плахту, щоб бути як людськi дiвчата.
   - Як ти виросла, Лесю, - шепотiла Варка. - А здоров'є? Хоруєш?  Десь-то
вже така наша доля. - Вона не докiнчила, болiсно скривилась.
   Леся прикрила їй плечi.
   - Є у вас окрiп? - звернулася до Федоськи.
   - То чого доброго.
   - А в що налити?
   Федоська подумала, заглянула пiд припiчок, у судник, де  стояло  кiлька
череп'яних мисок, i розвела руками.
   - От притьмом нема такої посудини... Хiба, може, в баклагу? -  Федоська
вийшла в комiрчину, i Леся через одчиненi  хатнi  дверi  бачила,  як  вона
порпалася в старих речах, щось примовляючи сама до себе. Увiйшла,  обтерла
з баклаги пилюку.
   - Давайте швидше окрiп. - Леся скинула  пальтечко  i  закотила  рукавця
плаття. Федоська витягла  з  печi  горщик,  ополоником  налила  в  баклагу
окропу, заткнула i подала. Леся розгорнула  Варчине  вкривання  i  поклала
баклагу хворiй на живiт.
   - Отак i лежи. А припече - знiмеш... Скоро лiкар приїде.
   - Навiщо вiн їй? - знову обiзвалась Федоська. - Перележить,  переохкає,
i мине... Господи, коби-то на все зважати, то й жити нiколи.
   - Поставте, тiтко, бiльше води у пiч. Окрiп, як  вихолоне,  треба  буде
мiняти, - мовила на те Леся. - Я хутко. - Вона швидко одяглася, вийшла,  а
за кiлька хвилин повернулася з чималою грудкою цукру.
   - То ви вже за нею, як за панiєю, доглядаєте, - зауважила Федоська.
   - Не знаю, чи дивилася б я так за панною, тiтко Федосько. А  до  людини
має бути i ставлення людське.
   - Ет!.. - махнула рукою Федоська. - Балачки, та й годi. Бо то таки пан,
а то мужик. У панiв, кажуть, i кiсть бiлiша, i кров нiби не така...
   - Кажуть? А ви слухаєте, - з серцем мовила Леся.
   - А що, хiба не правда? От ждали тiєї волi  i  дiждалися.  А  далi  що?
Злиднi злиднями... А пан як був паном, так i е.
   - Є, - вiдповiла Леся. - Проте не вiчно. Не навiчно, чуєте? В мiстах он
уже стають за правду. Та й у селах не те, що було колись.
   - Та хiба я що? Господи, хiба я ворог своєму  щастю?  Хiба  в  мене  не
кривавиться серце, як подивлюся на оцих дiток? - Федоська раптом обм'якла,
куди й подiлися її недавня обережнiсть  та  байдужiсть.  Вона  за  звичкою
пiдняла фартуха, тернула ним по  сухих,  набряклих  од  безслiззя  очах  i
голосно висякалась. - Ви собi тут балакайте, а я пiду... Десь  наш  батько
забарився. Пiшов зароблене получати та  й  засидiвся.  Ти  ж  дивись  тут,
Варуню... А ви, Лесю, матерi поклонiться вiд мене, скажiть: у гостi ждемо,
- кинула вона вже з порога.
   - А батько все п'є? - запитала у Варки Леся.
   - П'ють. То були перестали i пiдчуняли трохи, а це за щось полаялись  з
матiр'ю i знов почали...  А  живiт  i  справдi  нiби  перестає...  Спасибi
тобi... то розказуй же, що там у свiтi...
   - Поїздила я, надивилася.
   -  То  таки  правду  кажуть:  "От  Києва  до  Кракова  -  скрiзь   бiда
однакова..."
   - Та коли б же тiльки до Кракова, а то  по  всiй,  Варко,  землi.  Поки
молода людина - чогось жде, сподiвається, а там незчується, як i смерть за
плечима стане.
   - I доки ж воно буде отакечки?
   - Недовго. Але напевне - хто його знає. Он дядько Михайло пишуть, що  в
них, за границею, теж люди заворушилися.
   - Так-так, - аж зiп'ялася на лiктi Варка. ...Уже й Федоська повернулася
з клуночками збiжжя, уже й молоти його почала на саморобних жорнах,  що  в
сiнцях, а подруги все  говорили.  Не  було  цього  разу  в  їхнiй  розмовi
колишнiх дитячих мрiй - були надiя, сподiвання.
   Ввiйшов господар,  за  ним  Федоська.  Йосип  мовчки,  нi  на  кого  не
дивлячись, тинявся по хатi.
   - А це що за оказiя?  -  накинулась  на  нього  Федоська.  -  Мов  знов
напився?.. Чи не бачиш - гостя в хатi?
   Йосип спокiйно звiв насупленi брови. Очi його, забачивши  Лесю,  злегка
заяснiли, проте ненадовго - поки вiтався.
   - Твоя правда, - звернувся до дружини, - напився... Лихом та бiдою  так
уже встиг впитися, що аж нудно, - Вiн скинув подерту на лiктях  лахманину,
повiсив її на вбитий в одвiрок кiлочок i, певне, сам не знаючи, чого  йому
треба, почав щось шукати у суднику.
   - Чого б ото я копалася? - спересердя  обiзвалася  Федоська.  -  Иди-но
лишень покрути жорна.
   - Устигну, - спокiйно вiдказав Йосип. - Де оте письмо, що я од Блощукiв
принiс?
   - Одразу спитав би... А то риється, наче скарба якого шукає. - Федоська
витягла iз столу невеличку шухлядку, пошарудiла  якимись  там  паперами  i
ткнула чоловiковi потертий, з багатьма штемпелями конверт.  -  На,  читай,
грамотiй.
   Йосип узяв конверт, покрутив у руках i пiдступив до Лесi.
   - Ану, Лесю, прочитай, що тута написано, - попросив. - Це аж звiдтiля -
як його - аж з Сибiру. - Вiн важко сiв коло столу, пiдперши рукою нечесану
голову, непорушне втупивши очi в долiвку.
   В багатьох, видно, руках побував лист. Навiть адреси вже не розiбрати.
   Леся спочатку пробiгла очима розгонисте писання, а вже потiм почала:
   - "Рiдному моєму братовi у село Колодяжне..."
   - Тiльки ти не спiши, - попросив Йосип, - а то я й не второпаю нiчого.
   - "...Дорогий мiй брате! Низько вклоняється тобi твiй рiдний брат  Яким
iз сiм'єю. Ти прохав мене, аби по приїздi написав тобi, як тута i  що,  чи
варто собi зриватися в дорогу. То слухай. Як ми їхали з  початку  вересня,
то на пристанях, на двiрцях стрiчали  гурти  людей  з  дiтьми.  На  нашому
пароходi їх було стiльки, що не то що лягти, а деякi не мали де  й  сiсти,
стояли на ногах всю дорогу або мiнялися однi з  другими.  I  всi  нужденне
вбранi, годувалися сухарями з водою або, як нашi українцi, самою таранею.
   В Тюменi всiх чекала звiстка: пароход не йшов до їевлевої. Отже,  треба
йти до неї пiшки 130 верст або зоставатись на зимiвлю  в  Тюменi.  Тюмень,
Ялутовськ та Курган з повiтами гинуть вiд голоду. Декотрi, правда, хто без
дiток, таки подалися пiшки, та чуток про них i немає.
   Отаке-то, брате коханий, наше переселенське життя. Десь поки доберемося
- коли таки доберемося до тих обiцяних вiльних  земель,  -  то  прийдеться
одразу в домовину лягати. Бо нi сил, щоб  обробити  їх,  нi  насiння,  щоб
засiяти, нi в кого не лишилося. Все проїдаємо. Зосталися хiба що руки, та,
бiда, нiкому їх збути.
   Судiть тепер самi, їхати вам  чи  нi.  На  цьому  зоставайтеся  живi  i
здоровi.
   Поклонiться усiй нашiй рiднi та й не згадуйте лихом.
   Може, й було коли мiж нами що не так,  то  простiть  хоч  перед  смертю
далекою.
   Цiлуємо всiх вас i обнiмаємо.
   Прощайте.
   Твiй брат Яким з дружиною i дiтками".
   Останнi слова Леся прочитала зовсiм  поволi,  наче  то  й  справдi  був
заповiт. Деякий час усi мовчали, навiть  Федоська,  що  саме  розчиняла  в
макiтрi, перестала мiшати ложкою, замислилась, обiпершись об комин.
   - От тобi, стара, й Сибiр, - обiзвався Йосип.
   - Або я тебе силувала? - сплеснула руками Федоська. - Чи ти  ба!  Ще  й
претензiю має. Люди он i тутеньки  дбають  та  й  мають.  А  тебе  хоть  у
самiсiнький рай, то й там хлiба проситимеш. Iди домелюй збiжжє, бо вже он,
бач, розчинила.
   Йосип  глянув  на  жiнку,  нехотя  пiдвiвся,  вийшов.  У  сiнях   глухо
загуркотiли жорна.
   - Тiтко, - звернулася до Федоськи Леся, - дайте менi  на  врем'я  цього
листа.
   - Таж берiть, берiть. Навiщо вiн вам?
   - А я про це  напишу,  нехай  усi  дiзнаються.  Леся  хутко  зодяглася,
попрощалася.
   - Увечерi я ще зайду, а коли що,  пришлiть  Яринку,  -  попросила  вона
Федоську.
   Але того вечора вона так i не  одвiдала  Варки.  Зачинившись  у  другiй
дитячiй кiмнатi, писала й писала.  Лиш  як  покликали  до  вечерi,  вийшла
стомлена, блiда.
   - Боже мiй! На тобi лиця немає, Лесю! Чи не заслабла й ти коло Варки? -
стурбувалася Ольга Петрiвна.
   - Я просто стомилася, мамочко. Ти якось передавала менi  прохання  пана
Павлика надiслати щось для їхнього журналу... то ось маєш.
   - Новi поезiї, переклади? Ти, здається, Гейне перекладаєш?
   - Не те й не iнше.  Це  кореспонденцiя  про  становище  переселенцiв  у
Сибiру. Не дивуйся, їхньому журналу якраз пiдiйде. Хай знають усi, що таке
хвалена органiзацiя "переселенческого движения".
   - А знаєш, Оленько, це справдi потрiбна рiч, -  пiдтримав  дочку  Петро
Антонович. - Адже тисячi людей iдуть на цю принаду. А що їх там чекає,  не
знають. - Вiн нашвидку проглянув писання. - Схвально.
   - Не в цьому, Лесю, хотiла б я бачити твоє покликання. Поезiя,  лiрика,
музика - ось твоя стихiя.
   - Не можу спiвати, мамочко, коли серце плаче. Така вже вдача.
   Читання  вiршiв  Ольги  Петрiвни,  яке  вона  намiчала  на  вечiр,   вд
вiдбулося. Настрiй цiєї  весни  виявився  не  таким,  яким  був  торiк  чи
позаторiк.
   IV
   Спливав березень. У Колодяжному, як i щороку, готувалися до Шевченкових
роковин. Напередоднi з  Києва  Лисенко  передав  ноти  "Жалiбного  маршу",
написаного ним на Лесинi слова.
   Леся одразу ж програла мелодiю, а наступнi  кiлька  вечорiв  з  дитячої
кiмнати линув злагоджений спiв: там  розучували  "Марш".  До  спiву,  крiм
рiдних, Леся запросила Варку, яка  на  той  час  цiлком  видужала,  та  ще
кiлькох сiльських дiвчаток i хлопчикiв.
   Їй довелося чимало потрудитися, поки спiваки засвоїли свої партiї.  Час
вiд часу вона мусила терпляче пояснювати то переходи в музицi,  то  окремi
слова.
   Вдень вона також не знала спокою: треба було зiбрати рушники,  наплести
вiнкiв, поговорити з учасниками вечора...
   Якось до Косачiв завiтав знайомий ковельський художник Зозуля.
   - От добре, що ви нагодилися, - зрадiла Леся.
   - Слухаю вас, Ларисо Петрiвно, - охоче обiзвався Зозуля.  Рокiв  кiлька
тому, коли в Лесi ще були дужi руки, вiн учив її малюванню i шкодував"  що
хвороба вiдiбрала в нього таку здiбну ученицю.  Пiсля  першої  ж  операцiї
навчання припинили, але Зозуля нiколи не минав нагоди вiдвiдати Косачiв.
   - Хiба не догадуєтеся? - здивувалася Леся.
   - Щиро кажучи - нi.
   - Таж на днях Шевченковi роковини, а в нас i портрета путнього немає.
   - Он як! Пiзнувато... Втiм, не хвилюйтеся - зробимо.
   А через кiлька днiв Зозуля приїхав до Колодяжного з  чималим  портретом
Тараса Григоровича.
   - Саме такий, як я думала! - роздивлялася Леся. - Тiльки ж погано  буде
без рамки.
   - Так це дрiбниця, - заспокоїв Зозуля. - Ольго Петрiвно, дошки,  гадаю,
у вас є?
   - Та чого доброго, - вiдповiла Косачева. -  Тiльки  навiщо  вам  самим?
Кароль...
   - Нi-нi, - заперечив Зозуля. - До столярської роботи я звичний.
   - Як знаєте, -  мовила  Ольга  Петрiвна,  -  бо  я  пiшла:  ще  пирiжки
пiдгорять. - Вона поспiшила на кухню, де разом  з  Федоською  готувала  на
вечiр страви.
   Зозуля швидко обмiряв портрет i теж вийшов - до майстернi.
   - Час уже й нам до дiла, - звернулася Леся до  подруг.  -  Варко,  неси
хутко вiнки.
   Варка вiтром вискочила  до  комiрчини  i  внесла  кiлька  сплетених  iз
житнього колосся та сухих квiток вiнкiв.
   Почалося прибирання: однi пiдмiтали, iншi розставляли стiльцi, витирали
вiкна.
   Повернувся зi служби Петро Антонович, i теж не  з  порожнiми  руками  -
принiс  рiзних  цукерок:  i  простих,  i   в   кольорових   обгортках   та
розмальованих коробках.
   Нарештi  приготування  скiнчилось.  Леся   гостинно   розчинила   дверi
вiтальнi.
   Першими зайшли батьки й Зозуля.
   Трохи згодом заглянув Йосип, Варчин батько.
   - Добривечiр вам у хату, - привiтався. - А чи тут мої?
   - Тут, тут, заходьте, Йосипе, - запросила Ольга Петрiвна.
   - Та спасибi,  -  вiн  нiяково  топтався  на  мiсцi,  не  знаючи,  куди
приткнути свою облiзлу заячу шапку та й самого себе.
   - Сiдайте, - запропонував Петро Антонович. Йосип криво  посмiхнувся,  а
таки пройшов, сiв на краєчок чистенької табуретки.
   Не встигли чоловiки й зав'язати розмови, як у сiнях  зачовгали  ногами,
зашкряботiли в дверi, шукаючи клямку,  -  зайшло  кiлька  жiнок.  У  дворi
заторохтiв вiз, запирхали конi.
   - Оце вже Микола Федорович приїхав. Пiдемо зустрiнемо, Олю, -  пiдвiвся
Петро Антонович.
   Господарi вийшли, а Леся заходилася садовити  гостей.  Незабаром  дверi
широко  розчинилися  i  на  порозi  став  невисокий  чоловiк  у   гарному,
фабричного сукна пальтi, сивiй смушковiй шапцi, що за кiлька рокiв, видно,
добре обсидiлася на господаревiй лисинi.
   - Добривечiр, люди добрi, - голосно привiтався Ко-роткевич. - А  я  ото
їду та й гадаю: в кого воно i чого так ясно свiтиться? Придивився - у вас.
Дай, думаю, заверну, бо твiй, Ольго Петрiвно, чоловiк не шанує сусiда, нi,
не шанує. Щоб ото заїхати запросити на чарку - нiколи. Певне, скисла  вже?
- Вiн пiдморгнув Петровi Антоновичу  i,  не  перестаючи  сипати  дотепами,
почав роздягатися. - А оце вам гостинець. - Подав Ользi Петрiвнi  маленьку
поштову картку. - Здається, з Софiї.
   - Невже од Михайла? -  зрадiла  Косачева.  -  Справдi!..  Лесю!  Дядько
Михайло здоровить нас iз роковинами.
   Листи вiд Драгоманова надходили рiдко, тому кожному його  рядку  Косачi
щиро радiли.
   - Просимо вас, дядьку,  до  вiтальнi,  на  Шевченкiв  вечiр,  -  низько
вдарила чолом Леся.
   - Спасибi, дочко, спасибi... Най тобi  бог  дає  здоров-ля  мiцного  та
щастя рясного. - Короткевич поздоровкався з селянами. - Та  й  гарно  ж  у
вас!
   Вiтальня справдi мала врочистий вигляд. Попiд стiнами стояли стiльцi  й
табуретки,  а  мiж  вiкнами,  на  невеличкому  столику,  зап'ятому  донизу
занавiсками, прибраний барвiнком i колосками портрет Тараса Григоровича.
   В кутку, на своєму постiйному мiсцi, стояло вiдкрите фортепiано.
   Коли всi повсiдалися, Леся розставила спiвакiв, востаннє  щось  шепнула
їм настановчо i повернулася до гостей.
   - Розпочинаємо вечiр, присвячений роковинам  з  дня  народження  Тараса
Григоровича Шевченка, - оголосила вона. - "Жалiбний марш", написав  Микола
Вiталiйович Лисенко. -  Вона  повернулася,  сiла  за  фортепiано,  ще  раз
глянула на спiвакiв, що аж  зiп'ялися  навшпиньки,  i  плавко  вдарила  по
клавiшах.
   Всi слухали стоячи.  Багато  незлагодженого  було  в  тому  спiвi,  але
кожного вiн брав за серце.
   Гей! Браття милi!

   Батько наш в могилi,

   Та на Українi

   Слава його не загине!

   Бо зостались вiчнi

   Думки тi величнi...
   Навiть Микола Федорович, у кутиках уст  якого  весь  час  блукала  ледь
помiтна посмiшка, посерйознiшав - стояв, низько опустивши голову.
   А спiв то дужчав, то затихав, i кожен промовляв серцем:
   Звiдки ж тебе виглядати?
   Чи по степах, чи по лугах шукати?
   Чи сокола послати?
   Батечку ж наш!
   Та вернись до нас!
   Та порадь же ти, батьку, нас,
   Як без тебе в свiтi жити Українi
   При лихiй годинi?
   ...Останнiй акорд. Леся  встала  i  разом  з  хором  низько  вклонилась
присутнiм.
   Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.
   Потiм проспiвали "Садок вишневий коло хати"  та  ще  кiлька  пiсень,  i
хористи розiйшлися - хто пiдсiв до батькiв, хто на вiльнi стiльцi.
   Почалася декламацiя.
   Читали "Тополю", "Менi тринадцятий минало...". Найбiльше зворушив  усiх
Варчин виступ. Вона вийшла на середину  кiмнати,  обсмикнула  спiдничку  i
почала:
   Єсть на свiтi воля,

   Та хто й знав?
   Єсть на свiтi доля,
   Та хто її мав?..
   Лесi, що сидiла бiля фортепiано, було добре видно кiмнату й гостей.  Он
Йосип, а бiля нього Федоська, за  ними  Килина  Гетьманчукова,  а  там,  у
самiсiнькому кутку, причаїлися сiльський парубок Левко, дiд  Мартин,  який
завжди першим приходить на Лесинi читання, i ще чимало iнших  селян.  Однi
слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого  вiрша,  iншi
понуро опустили голови, враженi глибокою правдою Шевченкових слiв.
   Коли Варка проказала останнi рядки, всi разом пiдняли голови,  дивилися
на неї, нiби чекали, що ж вона скаже далi, де ж, зрештою, тая правда i  чи
довго ще шукатимуть її люди?  Дiд  Мартин  навiть  головою  киває-  видно,
збiглися з його  думками  Кобзаревi  слова,  зачепили  у  серцi  хлiбороба
найвразливiшi струни. Бо сидiв, сидiв та й упустив непрохану  сльозу,  сам
не помiтивши, коли i як вона викотилась. Пiдхопив сльозу витертим сукняним
рукавом, кинув очима туди-сюди - чи, бува, не бачили. I першим обiзвався:
   - От нiби поговорив з нами Тарас  Григорович.  Кажете,  по  Волинi  вiн
мандрував? То-то й видно, бо ж геть усi нашi гадки та жалi списав.
   - Так вони, дiду, всюди однаковi, -  обiзвалася  на  його  слова  Ольга
Петрiвна, - що на Волинi, що на Подiллi чи Слобожанщинi.
   - Е-е, однаковi то  однаковi,  а  проте  всякий  пан  ще  й  по-свойому
норовить укусити. Шкода, що  менi  не  привелося  здибатися  з  Шевченком,
шкода, а то б ми з ним...
   Дiд Мартин так i не  доказав,  бо  враз  пiдвiвся  Микола  Федорович  i
артистично мовив:
   - А серед нас же є свiдок Шевченкового похорону. - Всi  повернулися  до
нього. - Ольго Петрiвно, чого ж ти  мовчиш?  Анумо,  не  одставай,  -  вiн
навiть узяв Ольгу Петрiвну за плечi i  нiби  пiдняв  її.  Нiхто  цьому  не
здивувався, бо всiм вiдома була широка  приятельська  натура  Короткевича,
його простота й щирiсть у стосунках.
   Ольга Петрiвна задумалась.
   - То тяжкi були днi. З Петербурга привезли до Києва  труну  Тарасову  i
понесли через усе мiсто... Ольга  Петрiвна  часто  зупиняється,  добираючи
найвиразнiшого слова, а перед слухачами постає  весняний  Київ,  невеличка
бiла церковка над самiсiньким Днiпром, бiля пiднiжжя Володимирської гiрки,
де  перепочивав  Тарас  пiсля  тяжкої  останньої  своєї  подорожi   рiдною
Вкраїною.
   ...Гойдається на руках  оббита  червоною  китайкою  труна,  все  бiльше
збирається за нею люду, i ось уже процесiя заповнила вулицю, пливе i пливе
древнiм мiстом. Старi i малi проводять в  останню  дорогу  свого  Кобзаря,
свого захисника. Лунають траурнi мелодiї, жалобнi маршi, в якi вплiтаються
полум'янi рядки "Заповiту":
   Поховайте та вставайте,

   Кайдани порвiте...
   Шалiють жандарми - не передбачали такого, думали - забула Україна  сина
свого. Не розганяти ж кiньми та шаблями похоронну процесiю!
   Так i витали до самiсiнького вечора  над  Києвом  невмирущi  Шевченковi
думи.
   ...Пiзно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала вiд ока
людськi злиднi, проте нiхто не поспiшає. За  декламацiями  -  спогади,  за
ними - пiснi, потiм читання i  ще  читання.  Вже  вкотре  читала  Леся  ту
"Катерину", а ще просять, i вона дiстає з шафи i врочисто кладе  на  столi
невеличкий, подарований  Комаровим  томик  Шевченкових  поезiй,  розгортає
його, i така знайома вже розповiдь про долю обдуреної  москалем  сiльської
дiвчини знову й знову бентежить серце.
   Щойно годинник  пробив  десяту,  Леся  знову  зiбрала  своїх  спiвакiв.
"Заповiт"!
   Це була якась незнайома мелодiя. Ольга  Петрiвна  пригадала,  як  дочка
годинами просиджувала бiля фортепiано, награючи її. Думала  -  нову  якусь
пiсню розучує... Що ж, непогано як  для  першого  разу.  Всi  заслухались,
нiхто й не догадується, що це тiльки спроба покласти на музику "Заповiт".
   Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрiвна,  бо  iншi,  хоч  i
знали вже слова "Заповiту", були враженi нездоланною силою пророчих  слiв.
I коли скiнчили спiвати, всi почувалися напружено, нiби  готовi  от  зараз
пiти i "вражою злою кров'ю волю окропити".
   - "...В сiм'ї вольнiй, новiй", - промовив хтось у задумi, i  нiби  луна
прокотилась кiмнатою.
   - Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, здається, зiтхнула  Федоська.  Чи
Килина. I Леся, не чекаючи, поки озветься хтось iз старших, вiдповiла:
   - Буде! Може, й за нашої пам'ятi. Вона  помiтно  хвилювалася,  i  Ольга
Петрiвна поспiшила змiнити тему.
   - Ну,  Лесенько,  -  обiзвалась,  -  будемо  вважати  офiцiйну  частину
закiнченою. Тепер я порядкуватиму.
   Посеред кiмнати поставили стола, накрили великим бiлим обрусом i почали
подавати. За кiлька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга  Петрiвна
щороку тримала спецiально на свята, у полив'яних  хлiбницях  -  пирiжки  з
грушами, рiзне печиво. Розпочиналася традицiйна вечеря...

   V
   Генерал Новицький мав рацiю: невдовзi йому,  хоч  i  не  зовсiм  точно,
стали  вiдомi  органiзатори  унiверситетського  заворушення.  Переглядаючи
поданий список, вiн не без подиву натрапив,  на  прiзвище  Косача.  Колись
десь вiн уже з ним зустрiчався. Але де, з якої нагоди?  Заклавши  руки  за
спину, генерал став бiля вiкна  i  довго  дивився  на  безлюдний  Думський
майдан, потiм пройшовся по новенькому килиму, що рiвною  стежкою  стелився
од столу через увесь просторий кабiнет, i зрештою, так нiчого певного й не
пригадавши, теленькнув дзвiночком.
   - Пiдполковника Євецького, - наказав i, коли той з'явився,  запитав:  -
Ти не пригадуєш, - генерал звертався до пiдлеглих тiльки на "ти", - такого
прiзвища? - Вiн пiдкреслив i ткнув олiвцем.
   Худорлявий, довгий Євецький перегнувся через стiл:
   - Косач?
   Генерал запитливо подивився на пiдполковника.
   - А чи не той часом, що замiшаний у справi Петро вського?
   Новицький наказав негайно принести справу полiтемiгранта Петровського.
   - Так i є, - констатував, переглянувши список осiб, причетних до справи
Петровського. - Значить, син iде слiдами батька?
   - Син-то син, - додав Євецький, - але мiж ними е ще небезпечнiша особа,
пане генерал.
   - Слухаю, - насторожився Новицький. - Ти  мене  тiшиш  останнiм  часом,
пiдполковнику. То що ж там за осо