оря", "Кримськi спогади", котрi ви менi переслали, а надто "Сопiга зрет зрего!". - Так-так, - втрутився Павлик. - То рiч сильна i характерна. - Вирiзняються вони поглибленим розумiнням життя. А це, замiтьте, головне. Лiтература єсть життя. Це найправильнiший кодекс справжнього митця. Життя - передовсiм. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що воно розв'яже, те й буде розв'язане. - Здається, пора б вам уже i про збiрку подумати, - додав Павлик. -. Боюсь, нiчого ще збирати. - Не кажiть, є сильнi штуки, - заперечив Франко. - Михайло має рацiю: при поверненнi додому зложiть увесь свiй доробок i шлiть нам. - I чим хуткiше це зробите, тим лiпше... для загальної справи, - додав Павлик. - Взагалi добре було б, щоб ви i вашi друзi взялися пропагувати все, що є гарного, розумного в нашiй лiтературi. Народовi пiдсовують таку убогу, натикану гнилими iдейками лiтературщину, що хоч сили нашi й нерiвнi, хоч i перепадає нам, але не протистояти їй не можемо! Франко пiдiйшов до столика, щось там записав i став, задивився на заснiжений двiр. - Гадаю, що й це буде нам пiд силу, - стиха мовила Леся, - бо, правду кажучи, коли я слухаю проповiдi, що "житiя святих" розвивають у лiтературi дух героїзму, то менi самiй хочеться зайву свiчку в хатi засвiтити, щоб яснiше було. - Отже, домовились? - не то запитав, не то ствердив Франко. - Так, - чiтко вiдповiла Леся. - Alea jacta est! 13 - Жереб кинуто, - повторив Франко. VIII Вернутися б зараз назад, у Колодяжне, i писати, писати. Стiльки думок i чуттiв народила ота коротка зустрiч у Львовi. А от доводиться їхати. За Львовом - Тарнiв. За Тарновом - Кракiв... Гаї змiнюють поля, поля змiнюють гаї... Гори, долини - заснiженi, бiлi. Чужi. У Вiднi Косачiв мав чекати Теофiл Окуневський. З його дочкою Ольгою Леся познайомилася ще в Києвi, де вони разом навчалися музики. Дiвчата розсталися кiлька рокiв тому, i Леся нiколи не гадала, що доля знову пошле їх одну однiй назустрiч. Та, видно, недарма кажуть: гора з горою не сходиться, а людина з людиною - неодмiнно. Величезний Пiвнiчний вокзал у Вiднi був геть заповнений людом. Однi приїздили, iншi товпилися до вагонiв - кудись їхали, а помiж усiм цим снували товстопикi, вусатi жандарми в начищених до блиску гостроверхих касках. Ольга Петрiвна i Леся вийшли i стали оддалiк. Нi вони Окуневського, нi вiн їх не знали. Тому, як було домовлено, Ольга Петрiвна витягла й тримала на виднотi останнiй номер "Зорi" - по цьому Окуневсь-кий має їх пiзнати. За якийсь десяток хвилин до них справдi пiдiйшов високий, у довгому сiрому пальтi й цилiндрi чоловiк i, стримано всмiхаючись, показав такий же номер журналу. - Панi Косачева, панночка Леся? - запитав вiн, щоб пересвiдчитись остаточно. - Так, - вiдповiла Ольга Петрiвна. Окуневський чемно привiтався, i одразу його блiде, з чорною - клинком - борiдкою i короткими вусами обличчя набрало нового вигляду. - А я вже думав - не приїдете. Народу стiльки... Ну, ходiмо... Окуневський покликав носiя i повiв гостей до виходу в мiсто. Надвечiр'я, що поволi спадало на верхiв'я дерев i високi шпилi ратушi та костьолiв, робило мiсто якимсь непривiтним, холодним. Чи вiд утоми, чи вiд цього першого неприємного враження було важко на серцi, надокучливими здавалися допитування Окуневського - про дорогу, про Київ, про здоров'я... Лунко цокотiли по бруку конi, i тi звуки чомусь нагадували Лесi ритмiчний i такий же до нудоти одноманiтний перестук вагонних колiс. "Додому, додому, додому", - вiддавалося те цокотiння в думках. Гнiтючими здавалися просторi, красивої архiтектури будинки, за якими не було нiчого видно, високi пам'ятники, що виринали з темряви мало не на кожному кроцi, ажурнi арки пiд'їздiв... Хотiлося швидше добратися до житла, впасти, забутися вiд усiх цих переїздiв. - Дунай... Лесенько, пiд нами голубий Дунай! Мама в захопленнi. А вiд чого? Чим тут захоплюватися?.. Леся кинула погляд на рiчку. Яка ж вона, скажiть, голуба? Каламуть - i тiльки. - А цей мiст - чуєш, Лесю? - його збудували крiпаки Розумовського. - Розумовського? - Еге ж. Коли вiн був росiйським послом у Вiднi. Он якою цiною створювались усi цi багатства, уся ця пишнота! В уявi одразу постали ватаги полтавських, київських, чернiгiвських крiпакiв, якi на плечах своїх несуть з усiх усюд до Дунаю камiння, зраненими руками вкладають його, а могутнi хвилi, нiби граючись, зносять усе те, збивають немiчних з нiг, руйнують їхню працю. Хто його знає, може, з тих пiр i побурiла у Дунаї вода, розбавлена потом i кров'ю крiпацькими... А он скiльки понад берегом заводiв та фабрик! їх теж будували мозолястi руки. Хай не полтавськi, чернiгiвськi, так галицькi, волинськi, а все одно тi, яким бракувало шматка насущного. Глухо прогуркотiв пiд колесами мiст, мов обзиваючись голосами далеких отих будiвничих, коляска ще кiлька разiв повертала праворуч, потiм лiворуч i зрештою зупинилась перед будинком з величезними яскраво освiтленими вiкнами. - Приїхали, - мовив Окуневський. Поки зносили речi, Леся встигла обдивитися вестибюль, перемовитися з швейцаром - старим чоловiком у голубiй, розшитiй золотом лiвреї i трикутному капелюсi. В готелi розкiшно: картини, шафи з книжками, золоченi люстри, мармуровi, застеленi коштовними килимами, сходи. - Ця розкiш чомусь гнiтить, - сказала Леся, як тiльки Окуневський пiшов, побажавши їм доброї ночi. - Завжди в тебе якiсь незрозумiлi примхи. Бiднiсть вражає, багатство - гнiтить... - Хiба не можна було найняти скромнiший номер? - Ти ж знаєш: Вiдень - свiтове мiсто, сюди з'їжджаються знатнi особи... От коли ми поверталися з Флоренцiї, од дядька Михайла, то зупинялися в самому центрi. Там ще розкiшнiше. - А я цим не захоплена. Красиво, але ж, як подумати... - Ну, гаразд, годi, - перебила мати. - Фiлософiї на сьогоднi досить. Я теж стомилась. Поки мати розкладала речi та милувалася з вiкна мiстом, Леся вмилася, випила принесену служницею каву i шмигнула пiд перину. Стомлена дорогою, заколисана гомоном чужого мiста, вона швидко заснула. Отак воно буває часто. Те, що спочатку видається поганим, при уважнiшому знайомствi кращає, а на що сподiваєшся - повертається проти тебе ж самого. I мама, i Окуневський таки мають рацiю: мiсто справдi чудове! Десь-то вже вона тодi, першого дня, дуже стомилася, що нiщо не милувало зiр, i десь, видно, доля готувала їй новий жарт. Як не є, а справи пiшли своїм трибом. Бiльрот, оглянувши її та обмацавши довгими холодними (аж досi бридко!) пальцями, прийшов до висновку, що нiякої операцiї не потрiбно. Вiн наклав на стегно гiпсовий бандаж, а оце вже днiв кiлька тому замiнив його апаратом. В апаратi таки зручнiше - можна нагинатися, i нога майже зовсiм перестала болiти. Погано тiльки, що апарат важкий i пiд час ходiння в ньому аж гаряче, багато не набiгаєшся. Та й то сказати: скiльки можна тинятися без дiла по отих театрах, кафе та вулицях! Все оглянуто, все переслухано. Гаразд, хоч студенти не дають сумувати - приходять, розпитують, охоче розповiдають про свої лiтературно-мистецькi справи, а то - вовком вий. З допомогою Окуневського Леся взяла в тимчасове користування пiанiно, їхня кiмната перетворилася на своєрiдний музичний салон. Всi суперечки - вiд того, чому в Венери Мiлоської немає рук, до передвиборної "угоди" народовцiв з австрiйським урядом - закiнчилися спiвами. Виявляється, у цих лисiв, як жартома назвала Леся галичан, досить мелодiйна музика. I Миколу Вiталiйовича вони знають незгiрше. А Нiжанкiвський, Вахнянин i, зрештою, оцей Гриневецький, котрий так охоче зголосився писати музику на її "Русалку", - то таки гарнi митцi. Леся напiвлежала на вузенькiй канапцi, переглядала щойно купленi газети. Гуляти бiльше не хотiлося, та й погода чомусь зiпсувалась: зранку було морозно, сухо, а це враз одпустило, на вулицi заблищала вода - справжня тобi весна! Газети забитi рiзними оголошеннями (навiть призволеннями до шлюбу та заочними освiдченнями), проте на першому мiсцi ряснiють заклики, красуються портрети лiдерiв полiтичних партiй i тут же - багато-обiцяючi слова з їхнiх гучних виступiв та промов перед виборцями. Австрiя обирала парламент. Це було видно не тiльки з газет. На вулицях, у кафе, театрах, навiть у готелi, де мешкали переважно приїжджi, - всюди говорили про вибори. Кампанiя саме переживала ту стадiю, коли до неї хоч трохи були причетнi маси. Бо пiзнiше, коли вже дiло дiйде до призначення членiв уряду, нi народовцям, нi угодовцям, нi радикалам робить буде нiчого. Там справу вирiшуватиме його цiсарська воля... Тож, поки не пiзно, поки була хоч найменша надiя, партiї сперечалися, ганили одна одну, на всi лади вихваляючи свою полiтику, свою тактику. I все задля того, роздумувала Леся, щоби з п'ятисот чоловiк один (лише один!) мiг проголосувати! IX В Любитовi поїзд стояв недовго, i Франко ледве встиг позсаджувати малих та вивантажити взятi в дорогу речi. Тепер усi цi клуночки, валiзки, складенi на скриньку з бiлизною i притуленi одне до одного, лежали чималою купою. - Ото набрали на свою голову, - бiдкався Iван Якович i поскубував короткого рудуватого вуса. - Що будемо робити, Олю? - Або я знаю, - обiзвалась дружина. На вулицi показалась однокiнна пiдвода. Низенька черевата конячина сумирно брела, похнюпивши голову. З-пiд її лапатих копит раз у раз пахкала клубками курява. - Гов, чоловiче! - вийшов назустрiч Франко. Кошлата бараняча шапка заворушилася, товстi шкарубкi пальцi, що ледь виглядали з подертих рукавiв свитини, спроквола сiпнули вiжки. - Та стiй же, бодай ти лоп! - крикнув селянин, хоч та, кого це стосувалося, i не думала рухатись. - Далеко їдете? - спитав Iван Якович. - Ет, їзда наша. А вам куди тре'? - До Колодяжного. Тут, кажуть, близенько. - Та близько... Ну, то сiдайте, чи як? - Селянин закинув вiжки на люшню i, поки Франко ходив по речi, сяк-так розправив на возi сiно. - Мать, у гостi до Косачiв, - не то ствердив, не то запитав вiн уже за селом. - Вгадали. - Тут нiкуди бiльше. - Вiн помовчав, поки минули калюжу, i нi з того нi з сього додав: - Бабi моїй на старостi добра закортiло. Причепилася: їдьмо та й їдьмо... Куди? Аж у той... як .його... Та куди оце їдуть усi. Франко згадав, з яким обуренням молода Косачiвна писала в своїй кореспонденцiї про поневiряння переселенцiв на сходi, i сказав: - У Сибiр, певне? - Ото-то... їдьмо, та й годi! А я кажу: "Лучше тутки згину, нiж маю волочити свої костi по свiту. Лiпше там, де нас немає..." Франко слухав, мрiйними холоднуватими очима дививсь перед себе. "Скiльки їх, безправних, знедолених, тиняється по свiту... Коли б зiбрались усi та стрiпонули панiв - пiр'я з них полетiло б..." Змовк i вiзник, задумався. Десь зачепила та розмова найпотаємнiшi струни його старечого серця - i от слухав тепер їхню невтiшну мелодiю, коб не чужi на возi, то й замугикав би в тон їй - повiльно, неголосно... - Ми й не спитали, Iване, як тут, чи не лютує хвороба яка, - порушила мовчання Ольга Федорiвна. - Леся написала б, - заспокоїв Iван Якович, але для певностi запитав: - Не чули, дiдуню, пошестi тут немає нiякої? - Чом немає? - нiби ждав цього питання старий. - Дивiть, як мене висушила, наче в'язове лико. Ольга Федорiвна стурбовано глянула на чоловiка. - А що ж то за хвороба така? - допитувався Iван Якович. Селянин повернувся, пильно глянув з-пiд насуплених кошлатих брiв на подорожнiх, на Франковi стоптанi черевики i лиш потому сказав: - Неправда. Куди не подайся - скрiзь ця холера клята... Так уже змагає людей, що куди тим сухотам... Тiльки не бiйтеся, вона вас не рушить. - Авжеж, авжеж, - пiдтакнув Франко. - А як же ви лiкуєтесь, дiду? - Е-е, були б то тi лiки. - А ви шукайте їх. - Шукаю, сину... та дарма. - Гуртом треба, громадою. - Авжеж, твоя правда. ...I знову мовчання. Порипує вiз на вибоїнах, стомлено пирхає конячина. Опiвднi Леся сiла за збiрку. Ну й дивний же вiн, цей Франко, приїхав, не встиг привiтатися й одразу з докором: чом до журналу нiчого не вислала, чому збiрку не подала, як домовлялися?.. "Нашiй лiтературi так бракує справжнiх талантiв, а ви, яка може зробити багато для її розвою, не цiнуєте часу..." "Не цiнуєте". Як гiрко слухати! Вона б нi дня нi ночi не знала, аби здоров'я. А то що його зробиш, коли життя буває не любе? Леся перечитувала поезiї. Кожен вiрш вона знала напам'ять, проте уважно вдивлялася в рядки свого дрiбного письма, мов шукала в них чогось нового, незнаного. ...Нi, я хочу крiзь сльози смiятись, Серед лиха спiвати пiснi, Без надiї таки сподiватись, Жити хочуЇ Геть думи сумнi! Було приємно зустрiть цi рядки, перечитати їх. Це ж про них сказали Франко i Павлик тодi у Львовi: "Хай усi вашi поезiї, Лесю, будуть такими пристрасними". Багато дала їй та зустрiчi Минуло вже кiлька мiсяцiв, а вона й досi пам'ятав ту щиру розмову... В кiмнату долинув дитячий гамiр, i Лариса Петрiвна вiдiрвалася од роботи, виглянула у вiкно. Стежкою до будиночка прямував оточений дiтворою Iван Якович. В руках вiн тримав невеликого кошелика. - Панно Лесю! - гукнув Франко, помiтивши її. - Ходiть-но гляньте на мiй вилов. Файнi в'юни у вашому озерi. Леся вийшла. - Коли ж це ви встигли? - Е-е, добрий рибалка завжди знайде час. В'юни звивалися, пищали, але нiяк не могли вислизнути з цупких Франкових пальцiв. Рибу вiднесли на кухню, а Франко, у високих мисливських чоботях, позичених у Петра Антоновича, в старенькому тiснуватому пiджачку, зайшов до кiмнати. - Гарно у вас: затишно, зеленi стiльки, простору. А я от нiяк не стягнуся на хатину. Дружина вже й докоряв, та й сам бачу - треба, а що поробиш? - Вiн пройшовся, став бiля письмового столика, прочитав: - "Україно! Плачу слiзьми над тобою..." Серцем сказано... Одначе мушу вам зауважити, Ларисо Петрiвно: не слiз нам треба. Доволi вже їх вилито. "Втопить всiх iмператорiв би стало", - як писав Тарас Григорович. Леся сидiла, поклавши хвору ногу на низенький ослiнчик, i уважно слухала. - Взагалi ж, - казав далi Франко, - останнi вашi поезiї - се такий голосний та страшющ стогiн примученої душi, якого не чулося давно. - Пишу, бо не можу мовчати. Душа болить. - Чимало розвелося в нас вiршомазiв, котрим нiчого не варто сьогоднi хвалити одних, назавтра - дру гих. їм аби грошi. А справжнiй митець має студiювати, шукати основу, на котрiй виростає i щоденне горе, i великi iдеальнi стремлiння до свободи та рiвностi... Де правди не згас промiнь пишний, там треба шукати любовi та миру..." Так, здається, у вас? - Навiть напам'ять знаєте? - знiяковiла Косачiвна. - Була б я дужа... а з оцими-о кайданами далеко не пiдеш. - Слово правди, Ларисо Петрiвно, то грiзна зброя. I байдуже, хто її вигострив: велетень чи хвора, слабосила дiвчина. - Для мене це вельми iстотно. До ворiт пiдкотила парокiнна коляска. З неї вийшли Петро Антонович з дружиною i Ольга Федорiвна. Малi кинулися їм назустрiч. - Он вони де! - зрадiла, помiтивши у вiкнi чоловiка, Франкова. - Надворi так гарно, а ви сидите, - мовила Ольга Петрiвна. - Я щойно з рибалки, завiтав до панни Лесi показати в'юнiв. Косач i Франко сiли осторонь, бiля вiкна, а жiнки хвалились покупками. - Тобi, Лесенько, нову валiзку в дорогу купила, - показувала Косачева. - I парасольку... Бо ж на пiвднi тепер спека. - Спасибi, мамочко, - дякувала дочка. - Ти знову погано себе почуваєш? Ляж одпочинь, - турбувалась мати. Покликали до вечерi. Франко пiшов перевдягатись, а Ольга Петрiвна з гостею допомогли Лесi лягти. Косачева звелiла подати дочцi вечерю в постелю. Гостей помiстили у великому будинку, в однiй з кiмнат, що вiкнами дивилися в садок. Та коли пiсля вечерi стали розходитись, Iван Якович запитав: - А сiно у вас, Петре Антоновичу, є? Люблю спати надворi. - Ще ж холодно, - зауважили жiнки. - Весна хоч i рання, та непривiтна якась. - Нiчого, здоровте буде, - мовив Iван Якович. - Ну, тодi i я з вами, - пiдтримав гостя Петро Антонович. - Давай нам, Олю, рядна, ковдру i ще що там. - Ото менi чумаки? - сплеснула руками Косачева. Винесла рядна, i чоловiки пiшли. Було ще рано. Залiзницею прогуркотiв поїзд. Його довге скiсне промiння прорiзало вечорову сутiнь i зникло. Прошумiли слiдом високi тополi та приколiйнi кущi, i знову тиша. Зненацька прямо над головою крикнув пугач, помовчав i обiзвався знову. - Зловiсна птиця, - сказав Франко i запитав: - Як вам живеться, Петре Антоновичу? Косач не поспiшав з вiдповiддю. - Подивишся, як цього бiдного мужика мордують, то й у самого серце кривавиться, - мовив зрештою. Вони дiйшли до клунi, спинилися. - По правдi, спати менi не дуже-то хочеться. Сядьмо де-небудь, - запропонував Iван Якович. - Отут на возi хiба? - Вони посiдали, звiсивши ноги за полудрабок. - Оце розглядав справу, - вiв далi Косач, - помiщик заборонив селянам проганяти худобу повз його садибу. Курява, мовляв... Яка нелюдянiсть! А спробуй доведи їм!.. Десь зовсiм близько почулися голоси. Хтось когось про щось благав, а у вiдповiдь сипались погрози i груба лайка. Раптом усе це - i недалеку розмову, i густi вечоровi сутiнки - прорiзав голосний жiночий плач. - Ой людоньки!.. Та що ж це робиться? - голосила жiнка. - Та де ж вона тая правдонька в свiтi божому?.. Франко i Косач миттю опинилися за ворiтьми. - Це в Блощука, - сказав Петро Антонович, - певне, староста порядкує. Обидва мовчки поспiшили на крик. ...Посеред вузенького двору стояла похнюплена черевата конячина. Висока розпатлана жiнка одною рукою судорожне чiплялася за стареньку мотузяну обротьку, що обвисала на лишаюватiй головi коняки, а другою тяглася до огрядного, з довгим костуром чоловiка, намагаючись схопити його за рукав. - Та пощадiть же хоч нашу старiсть... ой боже ж мiй, боже!.. - благала жiнка. Вони пiдiйшли до гурту. Посiпаки, що намагалися вирвати з зацiплених жiночих рук недоуздок, вiдступили, забачивши Косача i незнайомого. - Що тут у вас? - звернувся Петро Антонович до старости. - Недоїмки, пане голова. Кiлька разiв попереджував, а далi вже нiкуди. - Нiкуди?! - встряв у розмову Франко. Вiн ледве стримував гнiв. -Нiкуди, кажете?! А їм куди пiсля цього? З мосту та в воду?.. - Це, ласкавий пане, нас не стосується. Закон. Нiкому не дозволено його порушувати. - Ми ж заплатимо, людоньки, - знову заголосила жiнка, - заплатимо... але пождiть єку днину. Бо де жг його взєти одразу? Змилуйтесь!.. - Та цить ти! - обiрвав її чоловiчий голос. Щось знайоме вчулося в ньому Франковi. Поглядом вiдшукав чоловiка, придивився - вiн, той самий, що пiдвозив його сьогоднi зi станцiї. Стояв простоволосий, видно, давно вже пiзнав його, бо з надiєю дивився в очi. "Справдi, що ж тепер? Чим помогти неборацi?" - Законом передбачено й iнше, - мовив, пiдступаючи впритул до старости. - Насильство та грубiсть не складає вам честi. Староста обм'як: з ним розмовляли мовою закону. Хтозна, що воно за пан, ще попадеш у немилiсть. Косачi з будь-ким не знаються... Однак про це треба рапортувати повiтовому начальству, як велено. - Гаразд, з поваги до вас... панове, - сказав пiдкреслено ввiчливо староста. Вiн махнув рукою, i посiпаки облишили змагатися з жiнкою. - Але це не звiльняє тебе вiд недоїмок, - звернувся до селянина. - Чуєш? За тиждень навiдаюсь. Вiн згорда кивнув Косачевi i незнайомому, повагом пiшов iз дврру. За ним посунула його свита. Конячина, коло якої щойно точилася боротьба, враз лишилась сама, мовби нiкому не потрiбна. Вона ступила кiлька крокiв, зупинилася i, широко розставивши тонкi переднi ноги, байдуже почала скубати морiжок... Франко i Косач побули в дворi, пбки все заспокоїлось, i тiльки тодi попрощалися з господарем. Над Колодяжним густiшала нiч. От i закiнчилося коротке гостювання. До Ковеля Франка проводжали дружина - вона з малими ще зоставалася, Ольга Петрiвна i Леся. - Ви ж, Ларисо Петрiвно, не забудьте надiслати менi описання волинської хати, - прохав Iван Якович. - Чи встигну до вiд'їзду? Може, з Криму пришлю. В Ковелi, як проїжджали головною вулицею, Франко не витримав: - Дивуюся, чому не видно жандармiв. - Тобi все жарти? - докiрливо мовила дружина. - Якi там жарти? Я просто не звик без охоронцiв. Та й як iнакше? Мужицький поет, бунтар вiльно роз'їжджає вулицями мiста! - Аз Києва вже цiкавились вами, - додала Косачева. - От бачите! - нiби зрадiв Iван Якович. - А ти кажеш, Олю, що я не правий. На вокзалi їх уже чекав Косач. Вiн подав Франковi квиток. - Викликають до Києва. I вельми спiшно. Пояснення доведеться писати. - Яке пояснення? - Питають, яким чином Франко опинився в Коло-дяжному? - Ну от, я ж казав, що це так просто вам не обiйдеться. - Та ну їх, зрештою, пiд три чорти! - махнув рукою Косач. Повз них пройшов гурт селян з клунками за плечима. В одному з дядькiв Франко впiзнав Блощука. Вiн плiвся позаду, важко спираючись на сучкуватий костур. Селяни зупинилися трохи осторонь, познiмали важку свою ношу. - Таки поїхав? - звернувся Iван Якович до Косача. Той мовчки кивнув. - Iване Яковичу, - попросила Леся, - друкуйте скорше отой мiй допис, щоб хоч трохи зупинити цю повiнь. Вони ж згинуть там. - Неодмiнно, Лесю, надрукуємо. Вони стояли й дивилися, як переселенцi, випереджаючи одне одного, кинулись до вагонiв. - Поволокли свої костi по свiту, - сумно сказав Iван Якович. Леся дiстала хустинку i, стрiпнувши нею, витерла злегка набряклi червонi повiки. Це, мабуть, єдине мiсце у свiтi, куди вона прагнула i куди досi не могла потрапити. Все чекала слушного часу, нагоди, а вони нiяк не приходили. Була недiля. Невеличкий старий пароплав, на який Леся сiла в Києвi зранку, прибув до Канева надвечiр. Пасажирiв повiдомили, що зупинка триватиме кiлька годин, бо треба щось там полагодити. Леся, яка мала намiр переночувати в Каневi i їхати далi iншим пароплавом, вельми зрадiла цiй нагодi. Пiднiматися крутими сходами було важко, i час од часу вона зупинялася, оглядалася навколо. Он-он уже й могила, i високий хрест виднiється на тлi голубого, злегка захмареного неба. Швидше, швидше!.. Щось нiби тягло туди, привертало погляд, змушувало схвильовано битись серце. I воно справдi-таки розходилось, здавалось, от-от вирветься з грудей. Тодi Леся знову ставала, милувалася селом, що бiлiло в зеленi садкiв та дiбров. "Убогiї села сумнi, невеселi..." - згадалося. Справдi, здалеку нiби й нiчого, а вона ж знає, що за тими садками та бiленькими стiнами - горе й нужда нероз-раднiї. Як i колись, за життя Тарасового... Стежиною минули кiлька чоловiк, i Леся поспiшила за ними. Ось i могила. Високий горбок, густо порослий травою, хрест. Оце й усе. Леся застигла, боячись навiть заговорити, аби не порушити врочистої тишi. Коли пiзнiше вона розповiдала про цi хвилини Михайликовi, то, що саме думала, що вiдчувала тодi, - так i не могла пригадати. Стояла, дивилась, i все. Потiм нахилилася, зiпершись на кийок, поцiлувала могилу. Так, так, це вона пригадує добре - поцiлувала землю, поцiлувала траву... А потiм ще пiдiйшли прочани, поклали бiля хреста невеличкий вiночок iз прив'ялих степових квiтiв. I Леся згадала, що зробила непоправний грiх, приїхавши сюди отак, з пустими руками. Вона почала й собi шукати, з чого б зiбрати хоч невеличкий букетик, та квiток поблизу не було. А люд валом валив - однi до могили, iншi назад. Малi й старi, батьки й дiти. Ось один iз них - високий, зiгнутий, нiби пiдмитий водою явiр, - поклав на траву торбу, став навколiшки, помолився на схiд сонця i сiв, знесилений, на морiг. Леся пройшла повз нього, глянула пильно у висуше не вiтрами обличчя, всiяне глибокими зморшками. - Сiдай, дочко, - запросив старий. - Бачу, й тобi нелегко ходить по свiту... Сiдай. - Вiн навiть одкинув край свитини, даючи мiсце. - Спасибi, дiду. Я не втомилася. - А здалеку мандруєш? - Iз Києва. А ви? - Не питай. Що перекотиполе, то i я. Куди вiтер, туди мене й несе. У Лавру, дочко, йду. А звiдки - сам не знаю. Було мене i в Таврiї, i на Хортицi, i в Полтавi... i де тiльки не носило старого. Чомусь у неї особливий потяг до бувалих людей. I, певне, вже до кiнця вiку залишиться в неї особлива повага до старих, зношених життям людей. Та й вони до неї обзиваються, немов бачать у Її очах приязнь. - Кажеш, iз Києва? Знаю, знаю це диво-мiсто. От скiльки не топчу землю, а туди тягне. Так я ото помандрую та й повертаю на Київ. - Вiн глянув знизу вверх на хрест, на могилу i поманив Лесю ближче до себе. Вона сiла поруч на травi, витягнувши вперед хвору ногу. - Давно це в тебе? - спiвчутливо запитав старий. - Давно. Вважайте, з дитинства. Дiд скрушно похитав головою i, прихилившись до Лесi, прошепотiв: - Гадаєш, даремно вони поклали той камiнь? - показав рукою на важку кам'яну брилу, що лежала на могилi Тараса, оглянувся довкола i мовив: - Бояться. Щоб люди ножiв отих не дiстали - бояться. - Яких ножiв, дiду? Старий пильно глянув на неї i додав: - Ножi тiї - чуєш? - там, коло Тараса, лежать. Нагостренi. I сокира теж там. Як умирав Тарас, то звелiв положити їх коло себе. "Коли треба буде, - сказав, - одкопаєте i вiзьмете". От вони й бояться тепер, щоб люди не дiстали тих ножiв, i камiнь оцей навалили. Та ще й вартують щоночi. "Он про що мрiє народ, - думала Леся. - А що ж тодi сказати про нас, про всi отi суперечки та дискусiї? Бурi в склянцi води, та й годi". Сонце сховалось за далекi гайки, i Леся почала збиратися. - Iтимеш? - запитав дiд. - Час уже. - Шкода. Любиш, бачу, людей. - Вiн теж став збиратися: згорнув i кинув на плече свитину, надiв торбу, перехрестився: - Ну, то бувай здорова. А мою казку не забувай. - Щасливо й вам, дiду. Не забуду. Леся стала на високiм пагорбi й замилувалась голубою стрiчкою Днiпра-Славутича, далекими, що ледве виднiлися в передвечiрньому серпанку, курганами. А десь iз глибини пам'ятi звертанням зринали до неї Кобзаревi слова: Високi могили. Дивися, дитино: Усi тi могили - усi отакi. Начиненi нашим благородним трупом, Начиненi туго. Оце воля спить! Лягла вона славно, лягла вона вкупi З нами, козаками! Бачиш, як лежить - Неначе сповита... - Бачу, батьку, - шепотiла Леся. - Я розкажу... i за що полягли козацькi буйнi голови, i чому люд України стогне в кайданах. В гущавинi витьохкували соловейки, пахощами широкого степу дихало надвечiр'я, а вона йшла, вперше, мабуть, не звертаючи на це уваги. XI Хвиля революцiйних заворушень котилась по Росiї. Розгойдувалася вона десь там, на пiвночi, на берегах далекої Неви, високим гребенем здiймаючись аж на Уралi, у Пiдмосков'ї, Катеринославi, Одесi... Затиснута зусюди тiсними шеренгами синьомундирникiв, хвиля билася, пiдмивала трухляву споруду, котру ось уже мало не триста лiт зводили омитi потом i кров'ю народу руки Романових. Щодня убувало хвилi, всихало за щiльними дверима глухих казематiв. Та струмочками, невеликими потiчками набiгали новi її сили - i марно чекали сатрапи спокою... Однак вони не тiльки чекали. Поки Леся їздила на лiкування, чимало її київських друзiв було кинуто в темнi пiдземелля Косого капонiра, чимало вислано... В "Плеядi" теж настало затишшя. Вона так i завмерла - з нескiнченними розмовами та суперечками на устах, з добрими пориваннями в серцi. Поїхав Михайло - йому запропоновано замiсть Київського аж Дерптський унiверситет, якоюсь холодною, байдужою зробилась Шура. Збиралися тепер рiдко. Та коли й сходились, то бiльше говорили про музику, "улiтали" (так називали писання), короткi оповiдання чи вiршi. Та Лесине серце рвалось туди, де кипiло, до тих, хто в муках виборював нове, поки ще не знане нiким, але до болю жадане життя. За нього вже пiднiмалися не одиницi, не окремi, як їхня "Плеяда", далекi вiд активної боротьби гурточки, а маси знедолених, напiвголодних. Щодня бредуть вони через залiзнi брами Пiвденноросiйського, Гретера i Криванека, кубляться в низеньких, наспiх злiплених хатинах десь поза мiстом, але духом незламнi. Серед них i Галя Ковалевська, i Вiра Крижанiвська, i молодий, здiбний, як розповiдають, пропагатор - студент Анатолiй Луначарський, i Богдан Кистякiвський, з яким познайомив її листовно Павлик, i Тучапський. Тучапський чомусь особливо її зацiкавив. Першого ж вечора, коли вони зустрiлися в Галi (це було, здається, минулого тижня), високий, трохи згорблений Павло Лукич полонив її увагу. Щось було привабливе i в його манерi розмовляти з людьми - спокiйно, без нав'язування власної думки, - i в зовнiшнiй скромностi, навiть у худорлявому, оливкового кольору обличчi, що свiтилося внутрiшнiм благородством. Того вечора, пам'ятається, вiн прийшов змоклий вiд дощу, зосереджений. I з ним Вiра - як же її? - ага, Вiра Григорiвна. Вони, певне, близькi друзi, навiть, здається, бiльше. Щойно з'явився Тучапський, у невеликiй кiмнатi Ко-валевських одразу пожвавiшало. Вiн дiстав iз внутрiшньої кишенi зiм'яту книжечку i, пiдступивши ближче до свiтла, прочитав: "Русская социал-революционная библиотека. Книга третья. Манифест Коммунистической партии Карла Маркса и Фридриха Энгельса. Перевод с немецкого, издана 1872 года с предисловием авторов. Женева. Вольная русская типография. 1882 года". Пригадалося, як Iван Якович розповiдав про женевську групу росiйських емiгрантiв, котру зорганiзував Плеханов i яка ставить своїм завданням пропаганду революцiйних iдей у Росiї. Так-так, тодi згадували вони i "Манiфест", i "Хто з чого жив" Дiкштейна, i ще кiлька книг, котрi конче треба поширювати на Українi. То, отже, i цi - Тучапський, Вiра Григорiвна, Луначарський i ще, кажуть, якийсь Мельников - є тими самими пропагаторами! "Вiдкриття" втiшило Лесю. Виходить, тепер, пiсля кiлькох вiдвiдин їхнього гуртка, i вона належить якоюсь мiрою до них i навiть має доручення. "Серед молодi чимало занепадницьких настроїв. Їх викликали арешти й заслання. Декотрi подумують, чи не краще переждати цю бурю десь у надiйному затишку... То чи не могли б ви, Ларисо Петрiвно, написати щось проти цього?" Цi слова, сказанi їй на останньому зiбраннi Тучапським, знову зринули в думках. Справдi, проти цього варто виступити. I не тiльки варто - необхiдно! Леся встала, пiдiйшла до етажерки, де серед iнших стояло кiлька новеньких книжечок, взяла один томик. - "На крилах пiсень", - прочитала вголос. - От i вийшла, народжена в муках та безсоннi, перша збiрка. Далека ж ти, поетко, од землi, од людей. Крила, пiснi... Нiби й цiнять тебе, а коли вчитатися в твоє писання, - бiдне воно, ой яке iще бiдне! Леся взяла книжечку i в задумi почала гортати. "Надiя"... "Конвалiя"... "Сафо"... Знову "Надiя"... "Подорож до моря"... "Сiм струн"... "Кримськi спогади"... Оце й усi атрибути: крила, пiснi, струни, спогади... А де ж сокира, де меч, що здiйма вражi голови з плеч, де "к топору зовите Русь"?.. Ну, є тут кiлька годящих поезiй, а життя он яке багате на болi й страждання, на боротьбу? У дверi постукали, раз i вдруге, i тiльки тепер Леся згадала, що вдома вона сама, що мама з меншими пiшла до Лисенкiв. Встала, м'яко постукуючи гумовою п'ятою апарата, вiдчинила дверi. - Галя?! - здивувалася, побачивши перед собою Ковалевську, - Та ти ж у вiд'їздi? Ковалевська щiльно причинила дверi, приклала палець до уст. - Не кричи, - мовила спокiйно, - стiни теж мають вуха. В тiм-то й рiч, що мене в мiстi нема. - Вона стомлено сiла не канапку, уникаючи сонця, що так i рвалося крiзь шибки. - Я сiла, а ти збирайся. Та хутко. I не допитуйся: куди та чого. Збирайся, i все. - Ну й ну, - тiльки й вiдповiла їй Леся. Вона швидко дiстала з шафи легеньке пальтечко, надiла капелюшок i стала. - Тепер ходiмо. На вулицi взяли вiзника i покотили Бiбiковським бульваром униз, повз Галицький базар, на Святошино. Леся, звичайно, догадувалася, куди везе її Галя, - та давно вже обiцяла познайомити з Ювеналiєм Мельниковим i його школою. Про цю школу, чи то пак - слюсарню, органiзовану на зразок описаних у романi Чернишевського кравецьких майстерень, Леся чула багато. Однi - i таких була бiльшiсть - схвалювали це починання, вбачали в ньому зародок нових суспiльних вiдносин, iншi вважали школу даремною затiєю, з якої вийдуть хiба що добрi ремiсники, слюсарi, котрi потiм робитимуть вiдра, лагодитимуть самовари i чайники для того ж таки "вищого свiту". Та якi б там скептичнi просторiкування не розходились, школа-майстерня жила. Вiд легальних читань у нiй перейшли до недiльних лекцiй та бесiд про подiї в iмперiї та за кордоном, про полiтичнi права, освiту i полiпшення життєвих умов трудящих. Таких шкiл i гурткiв у мiстi ставало все бiльше. I все бiльше виходило з них не стiльки вмiлих майстрiв, як вiдмiнних пропагаторiв нового, початого Марксом i Енгельсом вчення про комунiзм. Мов святиню, несли в маси отi слюсарi, кравцi, ливарники, чоботарi iдеї соцiалiстичної перебудови свiту. Натхненнi, вони запалювали, гуртували народ i кликали до борнi за краще майбутнє. З невеличких iскорок поволi, але незгасно розгорялося полум'я, що зiгрiвало надiями серця трудiвничi. Доїхавши до Святошина, до перехрестя дорiг, далi пiшли пiшки. Малопомiтними стежинками добралися до Сирецького лiсу i десь усерединi його вiдшукали зарослий лiщиною видолинок. За першими ж кущами їх зупинили, запитали пароль i спрямували далi. В центрi видолинка, на невеликiй галявинi, вже були люди. Однi сидiли на рутвянiм килимi, iншi стояли групами i розмовляли. Галя пiдiйшла з Лесею до одного гурту. Вона просто i, як здалося, трохи навiть грубувато, по-чоловiчому подала всiм руку i вiдрекомендувала подругу: - Оце нова наша товаришка, Лариса Косач. - Або?.. - запитав невисокий, з довгим, посрiбленим густою сивиною волоссям чоловiк. - Або - Леся Українка, - додала Галя. - Гадаю, так буде краще, - стримано посмiхнувся сивий i подав Лесi худорляву, зчорнiлу в долонi (мабуть, од металевого пилу) руку: - Мельников. - Ювеналiй Дмитрович, - додала Ковалевська. - Для повноти анкети - можна й так. Про Мельникова Леся вже чула, знала, що побував на засланнi i повернувся звiдти ще бiльше переконаний у правотi своїх поглядiв. Та тут, виявляється, i Луначарський, котрий теж цiкавив її не менше, i Вiра Григорiвна, а отже, десь поблизу i Тучапський... Справдi, ледве встигла Лариса Петрiвна обмiнятися кiлькома фразами, як з лiщини вийшли i попрямували до них двоє. В одному Леся одразу ж пiзнала Павла Лукича. Вiн був у тому ж капелюсi, тiй легенькiй тужурочцi, в котрiй приходив тодi до Ковалевських. Тучапський теж, видно, пiзнав свою недавню знайому, бо перший подав їй руку. - А це Мержинський, Сергiй Костянтинович, - пiдвiв вiн того, з ким щойно прибув, i одразу почав якусь дiлову розмову з Мельниковим. Мержинський був їй невiдомий. Хто вiн, звiдки, чим займається? Чому досi про нього нiхто не згадував? Розпитувати про це було незручно. Галя, видно, теж нiчого не знає, бо Мержинський сам їй вiдрекомендувався. Народу на галявинi побiльшало, i Мельников, порадившись з товаришами, закликав усiх до уваги, став посеред галявини. - Товаришi! Це слово вiн вимовив не вельми голосно, але так, що почули усi. "Товаришi", - повторила вона в думках. То, виходить, вiднинi всi оцi спрацьованi, загартованi життям робiтники, ота молода поросль, що примощувалася попiд деревами, - всi вони її товаришi, друзi, побратими. Яка ж вона багата, яка щаслива, яка мiцна!.. "Мiцна? - перепитав якийсь внутрiшнiй голос. - Нi, ти хвора, ти слабосила, тобi з ними не по дорозi, тут потрiбнi дужi руки..." -"Нi, нi! Не слухай, - обiзвався iнший голос, - пам'ятаєш, що сказав тобi Iван Якович? Народовi потрiбен меч. I байдуже, хто його вигострив - здорова чи хвора людина. Ти теж пiдеш з ними, друзi не дадуть тобi вiдстати..." - То як наше замовлення, Ларисо Петрiвно? - нахилився до неї Тучапський. Вони сидiли пiд крислатим дубом, що одиноко здiймався над лiщиною. "Що вiн має на увазi? Ах, так! Оту поезiю, про котру говорили минулого разу". - Певне, ще не готова? - перепитав Павло Лукич. - Так. Але завтра буде, - вiдповiла впевнено. Тучапський бiльше не став вiдволiкати її уваги, заслухався й сам, втупивши погляд у шматочок прозорого неба, що голубiв мiж деревами. А Ювеналiй Дмитрович уже розповiдав про недавню катастрофу на криворiзьких копальнях, що належали французькiй залiзоруднiй компанiї, про десятки загиблих робiтникiв та нелюдськi умови працi пiд землею, про нечуваний визиск. - Нам закидають, що боїмося працi, - вiв далi Мельников. - Нi, панове! Не праця лякає нас, її ми високо цiнуємо, бо тiльки вона одна дає право на щастя в життi. Але ми проти здирства, ми проти працi на втiху одному, ми за працю для спiльного блага. В цьому бачимо своє щастя. Голос його спокiйний, рiвний, - таким буває вiн у людини чесної, впевненої в правдивостi своєї справи. I чи то вiд простоти його думок, чи пiд враженням яскраво мальованої картини прийдешнього обличчя присутнiх яснiшали, нiби зiгрiвав їх якийсь невидимий промiнь, наче лагiдна материнська рука розгладжувала зморшки на їхнiх передчасно зiстарених лицях. - Але знаймо, - так учить Карл Маркс i Фрiдрiх Енгельс, - нiщо в природi само по собi не виникає, нiщо так просто не поступається новому, - лунав голос Мельникова. - Капiталiзм - людське зло, вiн уже своє вiджив. Собi ж на лихо вiн породив пролетарiат - свого могильника. Часто кажуть: капiталiзм ще мiцний, у нього тверда опора. Так, мiцний. Але скажiть: чи довго може триматися споруда, основа котрої, - тобто ми, народ, - хитка, а вершина, цебто капiтал, переобтяжена золотом, в котре перелито пiт наш i нашу кров? - Розпадеться! - гукнув хтось. - Од першої ж бурi розлетиться! - Правильно, розвалиться така будова. Але тої бурi не ждати треба, а самим її накликати, готуватися до неї. Капiтал чiпляється за все, аби втриматись, над головою наших кращих синiв i дочок вiн заносить кривавий меч, тисячi гноїть у тюрмах, у казематах, у Сибiру. Тож не чекати нам свовї черги! Всiм, хто живий, у кого серце гаряче, - до боротьби за правду, за щастя! Мельников закiнчив, а останнi його слова лунали й лунали в Лесиних думах i якось нiби самi по собi переливалися там у поетичнi рядки: Вставай, хто живий, В кого думка повстала! Як їй ранiше бракувало цих слiв! Як вона шукала-вишукувала їх у години натхненної працi! Вiрш народжувався - слово за словом, рядок за рядком; Леся бачила, вiдчувала його серцем, вогонь якого так умiло i так непомiтно розпалив оцей звичайний слюсар. Вона ладна була встати i тут же, при всiх, читати - хоч не всю, не до кiнця зроблену, зате виношену в серцi поезiю. Але хай вона одшлiфує, вигострить її i вже тодi, мов крицевий двосiчний меч, вiддасть своїм друзям-товаришам. Хто це говорить? Так-так, це Мержинський, Сергiй Костянтинович. Соцiал-демократи Мiнська вiтають київських сябрiв i бажають їм успiхiв. Вони послали його сюди, щоб налагодити тiснi зв'язки, бо мета у них спiльна i шляхи однi. Який у нього сухий, надсадний кашель, як важко йому говорити! Чому вiн так кашляє? I чому й вiн - як i Тучапський, i Мельников - худий, блiдий? Чому так палають у нього очi? - Вiн теж недавно з тюрми. Хiба вона питала про це у Вiри Григорiвни? Певне, та сама вирiшила сказати. Мержинський говорив недовго: кашель зовсiм знемiг його. Сергiй Костянтинович затулив рота хустинкою, обличчя його побагровiло, очi налилися слiзьми i пойнялися ще яскравiшим блиском. Сходку оголосили закритою, робiтники невеличкими групками пiдходили до Мельникова, Павла Лукича, обмiнювалися якимись книжечками, брошурами i розходились - поодинцi, по два зникали в гущавинi. Десь воркувала горлиця, вистукував дятел, в лагiднiм промiннi, наче дитина в купелi, пливла небом хмаринка... Та раптом од мiста долинув могутнiй голос заводського гудка, заглушив чарiвнi звуки весни. Вiн лунав довго, мов кликав кудись в iнший свiт - i далекий, i невiдомий...