XII Наче й не багато минуло тих лiт, а скiльки подiй на тернистiй життєвiй дорозi. Одружились Михайло i Шура (от уже несподiвана пара!), написано новi поезiї, п'єси, оповiдання... Демонстрацiї, обшуки, арешти... А ще ж i ота ганебна для всiх чесних людей коронацiя Миколи II. Сам бог вiдає, скiльки ця подiя вточила їй i так слабкого здоров'я! Особливо лицемiрство отих плазунiв-писак, що курили фiмiам росiйському катовi. Треба ж уродитись i жити отаким - без серця, без душi, без власної гiдностi. Ганьба, та й годi!.. Проте найуразливiша з-помiж усiх подiй цього часу - смерть дорогого Михайла Петровича. Ось уже скiльки минуло рокiв, а перед її очима, чи закриє їх, чи розплющить, зжовтiле, все в зморшках обличчя, геть посивiле волосся, довга, на пiвгрудей, сивувата дядькова борода... Скiнчилися незгоди, суперечки, страждання. Навiки змовк голос, назавжди перестало завмирати в жалях по рiдному краєвi невгамовне серце. I вже не почує вона нi жартiвливого "Леся-Сафо", нi сердечних порад, нi суворих, але щирих осудiв... Коли б хоч не була на той час бiля нього, не торкалась його рук, його речей, може, не так було б жалiсно. А то ж (десь уже все життя на таких рiзних контрастах) - чудова Софiя, квiтуча, оточена буковими гаями та полонинами, сповнена шуму срiблястих потокiв Владая i - недуга, щоденне згасання, нарештi невблаганна, немилосердна смерть... Хто вiдає, може, i вона їде оце в останнi свої мандри, може, отут, на випаленiй сонцем, потрiсканiй далекiй землi знайде собi вiчний спочинок. Хто знає?.. Все може бути. Бо доки ж то зноситиме її серце, доки витримуватимуть нерви всi отi операцiї, кровнi i безкровнi, всi отi процедури, од яких її вже просто нудить i кiнця яким, видно по всьому, нiчого й ждати? Є ж таки якась мiра, якась межа?.. Нi незаймана краса Пiвденного Криму, нi раптова свiжiсть, нi навiть увага коханої тiточки Олени, доля якої колись спричинила написання першого вiрша, - нiщо не радувало Лесиного серця. Думки полонили, сповнили її душу знайомими вже напiврозпачем, байдужiстю, бажанням єдиного - спокою. Леся сидiла мовчазна i лише зрiдка, коли товстий, балакучий пасажир, що раз у раз пiдскакував напроти, вигукуючи: "Море! Дивiться, море!" - виглядала в маленьке, затягнене легкою завiсою ранкового туману вiконце. Машталiр, якого Леся ще не встигла розгледiти, бо виїздили рано, на свiтанку, не гнав коней, i коляска м'яко котилася розмитою дощами кам'янистою дорогою, заколисувала. Двiчi, а може, й бiльше задрiмала сидячи, i тодi, наче марево, перед її очима зринали то зовсiм далекi, то, навпаки, недавнi, свiжi картини життя. Десь нiби спiвали, вигойдуючись на довгих березових косах, чарiвнi мавки; веселий гурт молодi водив купальськi таночки... Мiсячнi ночi у Гадячi, срiблястий Псьол... А то раптом привидiлись київськi вулицi, якiсь крики... I все це поглинав могутнiй заспокiйливий шум! Який вiн приємний, лагiдний! Так тiльки гомонiли їй могутнi дуби. Одначе - що ж це, хто спiває їй колискову? Леся розплющила очi: на вiконцi вигравали яснi сонячнi променi, а поруч, за десяток метрiв, шумiло море. Здавалося, вони їдуть по ньому, бiлогривi конi везуть їх у якусь казкову країну, де мир, i спокiй, i вiдрада для душi. Хтось прочинив дверцята, i гомiн моря линув у тiсну коляску. Розвiялись галюцинацiї (останнiм часом вони почастiшали). Леся навiть запропонувала вийти зустрiти свiтанок. Вiзник порадив, що найкраще це зробити на горi. Вiн гукнув на коненят, замахав над їхнiми спинами довгим батогом, i пiд колесами зашурхотiла дорога. Коляска насилу виїхала на пiдгiр'я, спинилась. Пасажири посходили. - Ялос! Ялос! - загукав, показуючи рукою вперед, неспокiйний попутник. - Так назвали мiсто прадавнi греки, - пояснив вiн. - Вони пливли морем, довго блукали в туманi, а коли одного ранку побачили зелений берег, радо закричали: "Ялос, Ялос!.." Вiдтодi й пiшло. Ну, а нашi вже переiнакшили i з Ялоса зробили Ялту. В широкiй долинi, оточене з трьох бокiв горами, над самiсiньким морем лежало мiсто. Власне, воно нiби виходило з моря чи, навпаки, входило в нього. Будинки стояли так близько бiля води, нiби справдi збиралися викупатись, наче бавились хвилями, що котилися в затоку з неосяжної далини - аж вiд берегiв Анатолiї" - Боже, яка краса! - обiзвалась, нi до кого не звер гаючись, тiточка Олена. Леся не вiдповiла їй. Та й що було казати? Вона волiла в таких випадках мовчати - нехай говорять струни серця, нехай плетуться думки. Бо що отi буденнi слова про красу! Хiба збагнеш одразу замисленiсть струнких кипарисiв i суворiсть нагромадженого всесильною рукою природи камiння, ледве вловимий шепiт розкiшної зеленi i оту вiльну, нi вiд кого не залежну широчiнь моря! В Одесi та й тодi в Євпаторiї воно чомусь здавалось не таким. Близькiсть гiр, вiдсутнiсть людей робили його якимсь величнiшим, недоступнiшим, таємничiшим. Навiть сонце замилувалось цiєю красою. Пiднялося i задивилось на стрiмкi скелi Ай-Петрi, на широке, що справдi нагадувало спину ведмедя, погiр'я Аюдагу, на виплеканi промiнням розкiшнi сади й виноградники, обперезанi, мов рушником, звивистою гiрською дорогою. А Ялта очищалася вiд туману, наче дитина вмивалася пiсля сну свiжою криничною водою. Марево ховалось в ущелинах, блякло на сонцi, вiдкриваючи очам новi й новi чудовi витвори натури-матiнки... Сонце, гiрське повiтря, морськi прогулянки незабаром поставили Лесю на ноги. Вернулась бадьорiсть, майже вгамувались нерви, а щоденнi купання - от наче й звичайна справа! - додавали сил, наснаги. Жити б отут роками, то, може" й утопилося б її горе в морськiй безоднi, а може, й не було б його зовсiм. Та вже! Минулого не вернеш, плачем та скиглiнням бiдi не поможеш. Цiлими днями Леся була на морi. Зранку, як тiльки пiднiмалося сонце, брала з собою куплену колись матiр'ю парасольку, книгу або журнал i пускалася в мандри. Мешкала в Чукурларi - невеличкому передмiстi Ялти, i дорога до моря була доброю ранковою прогулянкою. Друзiв чомусь не знаходилось. Певне, її хворобливий вигляд, скромнi достатки не викликали особливого бажання знайомитись. До того ж i одягалася вона не так, як отi розбещенi московськi панночки, в котрих тiльки й на думцi розваги, флiрти, знайомства. Нi нових суконь, нi модних кофточок в її гардеробi. Дещо поперешивала, поперелицьовувала, та так i буде. Бо де ж його набрати отих карбованцiв, коли куди не кинь - грошi i грошi... Гаразд, хоч трапився оцей пiдробiток - уроки з французької. Як не є, а на харчi собi заробляє. Все ж легше батьковi. Рада б i зовсiм у нього не брати, час уже своїм хлiбом жити, та що вдiєш? Мусиш. А так би хотiлося послати додому кiлька десяткiв карбованцiв - порадувати намучене щоденними клопотами батькове серце. Бо ж у нього, крiм неї, он уже пiднялися i Лiля, й Оксана, i Микось. I кожному дай, кожного зодягни, взуй, ще й на учобу найди... Намагалася заощаджувати, скорочувала свої витрати навiть на дрiбному. Iншi приїжджi понаймали кiмнатиу центрi мiста, поблизу моря, харчуються в ресторанах i кафе, щодня ходять у театр, а в неї маленька кiмнатка на околицi, сама варить собi їсти, а в театрi за кiлька тижнiв була всього-на-всього двiчi, та й то на тiточчинi грошi. З тiточкою Оленою було куди краще. Вона й на базар збiгає, i поторгується, i зварить, i попере, а тепер, як поїхала, - важкувато самiй. Обiцяє приїхати Михайло з Шурою i Ганною Iванiвною. Та й мама казала, що десь пiзнiше од вiдає, а немає, нема поки що нiкого. Леся поверталася з моря. В однiй руцi тримала валiзку i парасольку, в другiй - палицю, без котрої тепер уже не могла. Дорога крутилась, збираючись вище i вище на пiдгiр'я, i Леся часто зупинялася, вiдпочивала i знову рушала далi. Неподалеку будинку, в котрiм мешкала, ще оддалiк помiтила знайому людину. Десь бачила її, а от де i коли - не пригадує. Наблизилась. Чоловiк ступив назустрiч. "Та це ж той, що на сходцi виступав, на Сирцi... Як же його?.. Ще й привiт передавав од мiнських соцiал-демократiв. Ну, як-бо його?" Та роздумувати вже було нiколи. Гiсть став на дорозi. - Пiзнаєте, Ларисо Петрiвно? - Ви знаєте навiть моє iм'я? - А ви, певне, забули? Лариса Петрiвна знiяковiла. - Мержинський, Сергiй... - ...Костянтинович, - додала Леся. - Не забула, а просто не сподiвалася тут зустрiти. Вони привiталися i все ще стояли в нерiшучостi. - Сердечне вдм вiтання од Вiри Григорiвни, Галi i од Тучапського. Це вiн направив мене до вас. -Спасибi. А то я вже починаю занепадати духом. -Чого б то? - Сама... кругом чужина... -Даремно. Я вам i гостинцiв привiз. А це... - дiстав кiлька асигнацiй i простягнув Лесi, - це вам допомога. I ради бога не вiдмовляйтесь. Таке доручення маю: передати у власнi руки. Лариса Петрiвна не знала, що їй робити. - Вiзьмiть... товаришко Лесю. - Змусили ви мене розгубитися, Сергiю Костянтиновичу. Стоїмо обоє серед дороги... Ходiмо до хати, осьдечки вона, там i поговоримо. Маленька, на два вiкна кiмната, в кутку старомодне, акуратно прибране лiжко. На столi - книги, папери, записники. А поряд з чорнильницею, в малюсiнькiй чарочцi, - пучечок дрiбненьких гiрських квiточок. - Оце такi умови митця? - спiвчутливо спитав Мержинський. - Скромно, навiть занадто. - Добре, хоч це знайшлося. В центрi таку цiну луплять, що жах. - Про це ми й догадувались. То прошу, Ларисо Петрiвно. - Вiн знову дiстав i поклав на столi грошi. Що з ними робити? Вiдмовитись - незручно, адже товаришi справдi проявили до неї увагу, взяти - теж якось... Зрештою, пiсля приїзду в Київ їх можна повернути, внести до тiєї ж таки каси. Леся подякувала. - Розказуйте, що там нового, як iдуть справи? - Вона посадовила гостя на єдиний старенький стiлець i почала готувати пiдвечiрок. Невдовзi принесла низенького дитячого стiльчика i сiла, впершись спиною в лiжко. Хвору ногу незручно випростала. - Може, вам тут краще? - встав iз стiльця Мержинський. - Нi, нi, не турбуйтеся... Менi краще, як нога не висить. Так є новини, кажете? Приємнi, багато? - Є чимало i приємних. Насамперед мушу вас повiдомити: всi соцiал-демократи Києва злились в один "Союз боротьби за визволення робiтничого класу". Такий союз ще ранiше органiзований Володимиром Улья-новим у Петербурзi, незабаром будев Мiнську та iнших мiстах. Назрiває, Лесю, - вiн вимовив її iм'я якось по-особливому, нiжно, - необхiднiсть з'їзду. Передбачається скликати його десь на початку наступного року, - Славно, бачу, працюєте, - мовила Леся, - а я... а менi, мабуть, не судилося... - Ну, що ви, Лесю! Одужуйте швидше, повертайтеся i - до роботи. А стане її всiм... "хто живий, в кого думка повстала". Хороший, скажу вам, вiрш! Його часто цитують на зiбраннях, а деякi оратори так i закiнчують свої виступи: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!" - Не перехвалюйте, Сергiю Костянтиновичу. Щ слова я вихопила з промови Ювеналiя Дмитровича, тодi - пам'ятаєте? - на сходi, де ми познайомились. - Пригадую, - пожвавiшав Мержинський. На запа-лих щоках його виступив слабенький рум'янець. - А я щось не чув у нього таких слiв. - Ну, не такi точнiсiнько. - То iнша рiч. Знаєте, цю поезiю добре було б перекласти по-росiйськи... "Вставай, кто живой..." - Далi? - засмiялася Леся. - Читайте далi. Мержинський задумався на мить. - Нi, не виходить. Рожденнмй ползать, летать не может. - А ви мене втiшаєте: одужуйте, приїжджайте... I що з того? З моїм смутком хiба що на цвинтар, щоб не морочити голови нi собi, нi людям. - Не сподiвався я, що ви така вразлива. А хiба вашi поезiї, ваше слово не служать загальнiй справi? - Та знаю, знаю. I не од вас першого чую. Але як подумаю, скiльки вже тих мук перенесено i скiльки ще попереду, - жити не хочеться. - Це вже просто-таки, даруйте, нерозумно. - Облишмо краще цю тему... Я зараз. - Вона вийшла i незабаром повернулася. - Еге ж, ще забувся вам про газету сказати. Випустили вже кiлька номерiв. Правда, на гектографi, малого формату, але все-таки газета. "Вперед". - Отут, можливо, я б таки справдi стала в пригодi. - Так воно й передбачається. Будете першим її лiтературним працiвником. - Мержинського, видно, й самого хвилювала ця думка, бо говорив запальне. - А там, як матимемо справжню друкарню i газета стане солiдною, вестимете питання, скажiмо, лiтератури, публiцистики. - Гаразд, Сергiю Костянтиновичу, я готова хоч зараз. А повернуся на тихi води - з охотою помагатиму. Тiльки публiцист з мене абиякий. Та й теоретик нiкудишнiй. Простудiювала оце половину першого тому "Капiталу" - Тучапський дав менi перед вiд'їздом - i, знаєте, чим далi читаю, тим бiльше зостається для мене незрозумiлого. Що ви на це скажете? - Скажу, що ви надто поспiшаєте з висновками, не прочитавши книги. Адже це не белетристика. - Можливо, й так. Одначе заговорила я вас. Коли ж ви приїхали? - З тиждень тому. А зупинився в Сергiя Васильовича Стаханова. - В завiдувача народною бiблiотекою? - Еге ж. Вiн i допомiг менi знайти вас. Ви ж, здається, активний читач його бiблiотеки? - Так-так!.. То-то вiн i розпитувався в мене... Отже, вiн теж... - Це свiй чоловiк, надiйний. I знаєте, об чiм я вас одразу ж, щоб не забути, проситиму? Треба допомогти бiблiотецi придбати хоч один-два примiрники "Кобзаря". В них немає жодного. Як це зробити - подумайте. Спишiться, з ким необхiдно, попросiть, щоб прислали або краще передали. - Гадаю, що зроблю те без особливих труднощiв. В Одесi живе наш добрий приятель бiблiограф Кома-ров. У нього що завгодно можна дiстати. - Ото й напишiть йому i неодмiнно познайомте листовно з Сергiєм Васильовичем... Бачте, а ви все: "Що я можу та куди я iз своїм здоров'ям?" А такi люди, як Комаров, нам конче потрiбнi. Ви розумiєте? З Болгарiї, з Женеви лiтература йде до Львова, Одеси, а звiдти недалеко Донбас, Катеринослав... Уявляєте, як це зручно? В кiмнатi стемнiло, i Леся засвiтила лампу. За чаєм Мержинський розповiв їй ще чимало цiкавого. Ранiше вiн чомусь здавався їй мовчазним, а тут - чи вплив моря, чи щось iнше спричинилось до цього - виявився гарним спiврозмовником, Леся навiть пошкодувала, що ранiше, в Києвi, не запiзналася з ним ближче. Погостювали та й поїхали собi Михайло з Шурою, Ганна Iванiвна, i Леся знову залишилася сама. Доробляла розпочату ще в Колодяжнiм "Блакитну троянду", писала новi поезiї, читала. Читала й читала "Капiтал", "Кримськi легенди", "Новое слово" - журнал, в котрiм привертали її увагу фiлософськi трактати Володимира Ульянова та Георгiя Плеханова, переклала Гете i Байрона... А поза тим - щирi бесiди, товариськi розмови. А друзiв у неї побiльшало. Крiм Сергiя Костянтиновича--той же Стаханов, Руденко, молодий i здiбний лiкар Дерижанов з дружиною. Можливо, вiн таки має рацiю, цей Дерижанов. Може, справдi хоч на кiлька лiт позбавити себе отого шарваркового життя, тiєї бiганини, нескiнченних турбот, аби поправитись, одужати. Може? Та чи варто задля експерименту тратити дорогий час? Не так, здається, багато лишається до кiнця, щоб на кiлька лiт поставити себе поза громадським життям, боротьбою. Нi, на це вона не пiде. Не тихе життя її покликання, а стихiя, ота вiльна, незборима, лагiдна при сонцi i грiзна в бурю. Такi думки обсiдали Лесю не вперше. I закiнчувалися вони подiбними ж висновками. Проте останнiм часом, - певне, пiд впливом материних (та й не тiльки її!) листiв, у котрих тiльки й новин, що арешти та обшуки в Києвi, - знову й знову поверталась до них, нiби звiряла з часом вiрнiсть своїх почуттiв i переконань. Це помiтив Сергiй Костянтинович. Якось вiн запитав: - Чи ви завжди, Лесю, в такiй глибокiй задумi? Вiдколи знаю вас - iншою ще не бачив. Що могла сказати йому? Що в її життi так мало радiсного, що сушить її безправнiсть рiдного люду? Чи, може, про особисту недолю? Нi. Бо й сам вiн живе тими ж болями. Як треба йому вiдпочити, полiкуватися, а от не сидить, не терпиться йому - вже їде. Побув якийсь мiсяць i їде. А там знову чекають його холоднi безсоннi ночi, недоїдання i праця. Тяжка, виснажлива праця пiдпiльника. I нiчого не вдiєш. Хтось має жертвувати собою в iм'я майбутнього, хтось же повинен жаром серця свого розпалювати полум'я боротьби... Їде. Вiн уже їде. Сьогоднi востаннє сидiтимуть вони бiля моря, слухатимуть зiтхання прибою, дивитимуться, як падають зорi. О вечоре нiжний, о зоре вечiрня! Скажiть йому, любi, шепнiть йому стиха. Яка лагiдна його щира розмовонька, який милий погляд очей... Про все, все розкажiть. I як завмирає її серце при ньому, i як бачить його увi снi неспокiйної ночi, i як шепоче на самотi його iм'я... Чуеш-бо, вечоре, чуєш, зiронько? - Ларисо Петрiвно... Аж здригнулася. Знову той голос. Насправдi чи, може, привидiлось? - Бачу, минаєте, то й вирiшив зупинити... Заходьте... Ну от. Хiба вiн сам не догадається? Вiчно в роботi, завжди в пориваннях, у мрiях... Про все, звичайно, лищ не про неї. Леся зайшла у двiр, привiталася. - А я вже заждався. Що, думаю, сталося? Збирався одвiдати. Не було б ще кiлька хвилин- i пiшов би. - Спасибi, Сергiю Костянтиновичу. Зустрiла оце по дорозi одну знайому, москвичку, - Лариса Петрiвна ковтнула води з поданої Мержинським склянки. - Чого тiльки не трапляється на бiлому свiтi! Розумiєте, довiдалася, що я знаю французьку, i причепилась: навчiть та навчiть. Хоч кiлька фраз. - I що ж у цьому поганого? - засмiявся Мержин-ський. -Навпаки, треба вiтати. - Вiтати? А знали б ви, якi вона пiдiбрала фрази! "Я вас обожнюю... Я вас люблю... Мiй дорогий..." Аж бридко! Нiби своєю, рiдною мовою не можна освiдчитися. Мержинський смiявся. Вiн був у доброму гуморi, посвiжiлий - пiвдень повернув йому сили i бадьорiсть. - Та хай їй грець, тiй вашiй знайомiй, - мовив вiн зрештою. - Знаєте, що я надумав? От вiдгадайте! Не можете? Зараз приїде татарин, i ми подамося аж он туди, на Ай-Петрi. Хто не бував на Ай-Петрi, той не бачив Криму. - Довго ж туди добиратися. - Ну то що? На нiч повернемося - i добре. Може, ви пiдобiдаєте трохи? - Спасибi, я щойно поїла. - Гаразд. Ось вам газети, читайте, а я зберу дещо. Що ж, навiть цей, останнiй день вони проведуть у дорозi. Так уже треба, так судилося - нi хвилини спокою, нi митi самозабуття. Може, це й краще, може, це й вигартує в нiй таку зброю, якої не мають iншi. Кривими вулицями та завулками вибралися за мiсто i покрученою дорiжкою посунули вгору. Власне, одразу важко було зрозумiти, куди їхати, бо спочатку пiднiмалися на пригiрок, потiм стрiмко покотили вниз, трохи проїхали рiвним, а далi конi знову натягували посторонки, напиналися, витягуючи вiзок над якесь урвище. Орiєнтуватися можна було хiба що по рослинностi. Внизу стелився густий зелений килим, зiтканий iз плюща, лаврiв, магнолiї, ховаючи пiд собою камiння, а тут стрiчалися ще дуби та явори, та й тих щоразу меншало i меншало, - пiшли рiдкуватi терни, низенькi кущики запашного полину i ще якесь рiзнотрав'я. - Диво, та й годi, -дивувалася Леся, -внизу, по гляньте, наче в раю, а тут - пустеля. Нащо вже забута богом Волинь, а такого не стрiнеш. Там лiс - так лiс, а поле - так поле... Знаєте, Сергiю Костянтиновичу, от скiльки вже об'їздила країв, а найрiднiшою все-таки лишається для мене Волинь. Хоч i недуга моя звiдти, а все одно люблю її. - Ви завше так про неї гарно говорите, що й менi кортить там побувати. - То й що? Приїздiть до нас у Колодяжне. Будьте певнi, не пошкодуєте. - Мiсяць-два на лонi природи... А що?! Тiльки де ж його урвати того часу? Незабаром, напевне, доведеться їхати до Мiнська, а там уже думати про це нiколи буде. То ви прямiсiнько звiдси. Я напишу додому. Заперечень не буде. - Може, вiд когось i не буде, а сам я проти. В такий час вiдсиджуватись десь у глухому селi? Нi... Леся глянула на нього лукаво, обоє однаково зрозумiли цей погляд. - Не вдалося? - Де вже вас переконати! Ну, гаразд, але майте на увазi: наша домiвка завжди до ваших послуг. - Спасибi, неодмiнно скористаюсь вашою гостиннiстю. Тим часом з'їхали на вершину гори. Це була широка рiвнина без дерев, без трави, навiть невибагливого до вологи кримського полину й того не було на голiй, мовби навмисне вистеленiй гранiтом пустелi. Вiзник зупинився. Леся i Мержинський зiйшли. Камiння, камiння. Рiвне, вигладжене часом, i гостре, безформне, хаотично накидане. I тiльки в затiнках, в широких трiщинах - мох. - Зате навколо яка краса! Шкода, що я не художник, хоч колись i вчилася цьому мистецтву. - А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить. На човнi нас було тiльки двоє Хвилi скрiзь вколо нас колихались, I такi ми самотнi обоє Серед того простору здавались... - Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому, що його твiр бачать, а поезiю треба читати вмiючи. - Це так. Але ж хто не уявить собi картини величного моря, послухавши оцi ось пушкiнськi слова: Прощай, свобод ная стихия! Последний раз передо мной Ти катишь волни голубые И блещешь гордою красой. - Еге ж. Для цього треба небагато: бути Пушкiним... Або Шевченком, щоб написати справдi мистецьку картину грiзного Днiпра. - Це вже iнша тема, облишмо її. Ходiмо краще глянемо вниз. - Мержинський узяв Лесю пiд руку i помаленьку, боячись, аби вона не спiткнулася, повiв до кручi. Лесi було приємно вiд цiєї уваги, вона вiдчувала тепло його руки - воно неначе переливалося в неї. Хотiлося так йти i йти, нi про що не думаючи, нi на що не зважаючи. Якесь незнане, зовсiм одмiнне вiд усiх iнших почуття хвилювало, виповнювало душу безмiрним щастям. - Погляньте, Лесю! Ще одне диво, - зупинився чимсь уражений Мержинський. Над урвищем майже висiла гранiтна брила. Коло її пiднiжжя кучерявилося щось подiбне до моху, валялись обмитi дощами i пожовклi на палючому сонцi кiстки. Видно, орли частенько трапезували в цьому недосяжному людському зоровi мiсцi, не одну розшматовували тут жертву. Але не це здивувало Мержинського. Трохи вище, з вузенької, запорошеної вiтровими наносами щiлини, витикалася велика, червона, мов пломiнь, квiтка. На чому вона трималася, як росла - не було видно, нiби квiтка пробивалася до свiтла крiзь все оце нiме громаддя, що панувало над свiтом, що скинуло iз себе i людей, i рослин, i навiть неподатливi терни. Лариса Петрiвна i Мержинський стояли, враженi незвичайним видовищем. - Чи не здалося нам? - стиха мовила Леся. Сергiй Костянтинович пiдiйшов i простяг до квiтки руку. - Жива! - Вiн пiдклав пiд її пелюстки пальцi, i її квiтка похитнулась. - Ходiть сюди, гляньте на її стебло. Стебельце у квiтки справдi було незвичайне - товсте, покрите малюсiнькими волосинками-голочками. - Диво, та й годi: така мертвечина, така суворiсть - i раптом нiжна, майже неприродна краса. - Зiрвемо? - Що ви? Нехай росте. . - А я хочу для вас... на пам'ять. "На пам'ять... О друже! Знав би ти, як увiйшов ти менi в серце. Не квiткою i не дарунками коштовними, не пестощами - скромнiстю своєю та людянiстю, лю бов'ю щирою до всього земного i неземного, ненавистю до неправди, що запанувала над свiтом. I не треба менi iншої пам'ятки - довiку свiтитимуть менi твої очi, вчуватиметься твiй голос, твоя хода". - То як? - знову перепитав Мержинський. - Не ми, то хтось iнший зiрве. Не вiкувати ж їй тут? - Вiн висмикнув квiтку i подав Лесi. - Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли вiн хоче одружитись, повинен розшукати щонайкращу гiрську квiтку. Леся зашарiлась, опустила повiки й промовчала. Вони стояли, милуючись гiрським пейзажем i морем, що голубiло неосяжною широчiнню i десь далеко-далеко зливалося з обрiєм. - Уже сутенiє, Сергiю, - вона вперше назвала його на iм'я, та, здається, вiн не помiтив цього - говорив, захоплювався квiткою, а її, що була зараз найближче, почуттiв не розумiв. - Будемо їхати. - Вiн знову взяв Ларису Петрiвну пiд руку. - Цiкаво, як називають цю квiтку? - А от ми зараз спитаємо. Проте й татарин-вiзник не знав її назви. Вiн тiльки покрутив головою i сказав, що вперше бачить таку дивну квiтку. - Тодi я назву її, - мовила Леся, - ломикамiнь. Як, пiдходить? - Справдi, вона таки варта цього наймення. - Поставлю її в себе на столi - як символ нескоримостi, твердостi... Хай нагадує i цю подорож, i вашу увагу-Леся не докiнчила думки: Сергiй Костянтинович узяв її руку, поцiлував сухими, спраглими устами. - Спасибi, Лесю. Я теж не забуду. Мов оцей ломикамiнь, пробиватимусь до сонця, до свiтла. - Вiн стиснув її слабеньку долоню i так тримав у своїй - теплiй та нiжнiй. Назустрiч їм пливла дорога, за тернами - дуби, явори, а там знову гордi, непорушнi кипариси, духмянi магнолiї, пишнi лаври, в'юнкий та мiцний своїми обiймами плющ... XIII Майже рiк, як вона в цьому добровiльному i водночас вимушеному засланнi. Промайнули лiто i осiнь, схо дить зима. Природа знову розкриває свої незлiченнi скарби, знову манить, знов розпалює в душi вогонь неспокою, творiння, шукань. Леся переглядала один за одним щойно одержанi листи. В Києвi - масовi арешти. Аж в астраханськi степи заслали Кривинюка, їхнього доброго приятеля. Що ж, це все-таки лiпше Лук'янiвки. От тiльки Лiля - вони, здається, кохаються - так i не бачилася з ним: не встигла повернутися з Криму. Мама турбується про її "Блакитну троянду", пише, нiби Заньковецька збирається грати в нiй Любу. Це було б дуже добре, кращої од неї української артистки зараз i не знайти... А це, чий же це лист? Iз Львова? Невже Франко?.. Вiн! Сповiщає про заснування "Лiтературно-наукового вiсника" i запрошує до спiвробiтництва. Отже, вiн на неї не гнiвається за ту коротку публiцистичну суперечку з приводу українцiв Желябова i Кибальчича в росiйському революцiйному русi! Звичайно, вона має рацiю: тiльки спiльною боротьбою можна добитися волi i правди... Iван Якович це зрозумiв, вона певна. I нiхто iз львiвських лiтераторiв не симпатичнiший їй од Франка. Хiба що Павлик? Нi скорiше обидва однаково їй рiднi по духовi... А жаль усе-таки "Життя i слова". У "Вiснику", напевне, Грушевський навряд чи допустить друкування матерiалiв про робiтничий рух. Та й автура там буде, з усього видно, не та. Але ж спасибi - не забув Iван Якович. Треба негайно йому одписати, подякувати. Леся вiдклала коротке Франкове послання i взяла iнший конверт. Вона нiколи не читала кореспонденцiю вибiрково, кожен лист цiнний, за кожним - близька їй людина. Цей був iз Мiнська, од Мержинського. Всього-на-всього третiй, вiдколи поїхав Сергiй отодi, восени. Що там у нього, як? Лариса Петрiвна швидко розiрвала конверт, пробiгла нерозбiрливо написанi рядки. Вiн знову хворий, скаржиться на кляту недугу, що пiд'їдає здоров'я, не дозволяє (i в такий час!) вiддатись роботi. Вона уявляє його стан, його муки - душевнi й фiзичнi. Вiн же спокiйно анi долежить" анi посидить. Скаржиться, що пишуть мало. Тож i вона в тому винна. Леся дiстала аркушик паперу, вмокнула перо i на хвилину задумалась. Чи не занадто сухо: "Вельмишановний Сергiю Костянтиновичу!" - як зверталася вона ранiше? Адже йому, хворому, самотньому, так бракує ласки, лагiдних, слiв. А скiльки їх у її серцi! Скiльки щодня на устах - звернених до нього, далекого, рiдного. "Мiй милий друже!" - рука, нiби сама, мимоволi вивела цi слова. Леся дивилася на них, перечитувала, як перечитувала сотнi рядкiв своїх творiв. У цю мить i вiн, цей коротенький рядок, був голосом її душi, її зраненого серця. "Твої такi нечастi листи чомусь завжди пахнуть менi зов'ялими трояндами. Легкi, тонкi пахощi, мов спогад про якусь любу, минулу мрiю..." Так-так. То була нiби мрiя, немов сон. "...I нiщо так не вражає тепер мого серця, як сiї пахощi; тонко, але невiд-мiнно, невiдборонно нагадують вони менi про те, що моє серце вiщує..." А може, не треба цих слiв? Хай серце його не вражає неспокiй. Нi, скаже" напише, бо не може далi стримувати голосу серця. "...Мiй друже, любий мiй друже! Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю iнше життя? О, я знала ще iнше життя, повне якогось рiзкого, пройнятого жалем i тугою щастя, що палило мене, i мучило, i заставляло заламувати руки i битись, битись об землю, в бажаннi згинути, зникнути з цього свiту, де щастя i горе так божевiльне сплелись..." Чи так вiн її зрозумiє? Чи не осудить за цей розпачливий тон? Зрештою, хай буде, як буде. Може ж вона висловити свої почуття, свої болi i жалi? Вони не перешкодять їй, коли треба, знову сказати: "Убий, не здамся!" - вони лиш гартують та вигострюють її зброю. "Я бачила тебе i ранiше, але не так прозоро, а тепер я їду до тебе, як сплакана дитина iде в обiйми того, хто її жалує. Се нiчого, що ти не обiймав мене нiколи, що помiж нами не було i спогаду про поцiлунки. О друже! Я пiду до тебе з найщiльнiших обiймiв, вiд найсолодших поцiлункiв. Тiлько з тобою я не сама, тiлько з тобою я не на чужинi. Тiлько ти вмiєш рятувати мене вiд самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здiймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона все тремтить, як струна, - все, що тьмарить менi душу, ти проженеш променем своїх блискучих очей..." Цих слiв вона не казала i, мабуть, не скаже йому нiколи. Тож нехай хоч прочитав, хоч побачить. "Мiй друже, нащо твої листи так пахнуть, як зов'ялi троянди? Чому я не можу, коли так, облити рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слiзьми? Мiй друже, мiй друже! Я ж для тебе почала нову мрiю життя. Пи шеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою. Ми пiдемо тихо посеред цiлого лiсу мрiй i згуби мось обоє помалу... А на тiм мiсцi, де ми були колись у життi, нехай троянди в'януть i пахнуть, як твої любi листи, мiй друже. Я простягаю до тебе руки, я благаю: вiзьми! I нехай в'януть бiлi й рожевi, червонi й блакитнi троянди..." Леся докiнчила писати i, безсила, вiдкинулась на стiльцi. Може, не варто вiдправляти цього листа, може, вiн не застане його! Нi, швидше! Швидше послати. Сергiй почув її слова, вловить їх серед людського гомону - так, як i вона чує його тихий, як шелест осiннього листя, голос, навiть бачить його - зажуреного, з холодним блиском палаючих очей... Леся швидко накинула пальто, взяла паличку i вийшла. Здавши листа, вона довго, до втоми, ходила набережною, гамувала свої розбурханi почуття. Хиталися розгойданi вiтром кипариси, шумiло море, спалахували блискавки, i десь далеко-далеко вчувалися перекати першого весняного грому. Скоро вона розпрощається з усiм оцим i тiльки в згадках буде вертатися до далеких берегiв, до цих духмяних ночей, що принесли їй стiльки доброго i лихого. XIV Ще в Ялтi Мержинський обiцяв Лесi познайомити її з працiвниками щойно заснованого в Петербурзi журналу "Жизнь", а не минуло й пiвроку, як до неї звернулися з офiцiйним запрошенням спiвробiтничати в цьому виданнi. Листування, що зав'язалося, посилило бажання якнайшвидше зустрiтися з невiдомими друзями, а надто - з авторами, котрi друкувалися в "Жизни", - Ульяновим, Горьким, Чеховим, Скитальцем. їхнi полiтичнi й лiтературнi твори захоплювали Лесю, допомагали глибокому пiзнанню й розумiнню життя. До того ж це була нагода заїхати до Мiнська, до Сергiя Костянтиновича, а в самiм Петербурзi - вiдвiдати Лiлю, яка вчилася там на Вищих жiночих курсах. Тож, вiдпочивши пiсля Берлiна, куди їздила на лiкування, Леся знову вирушила в дорогу. Поїзд приходить до Петербурга о шостiй вечора. Тiльки-но встиг вiн зупинитися, як до вагона, випереджаючи носiїв, влетiла Лiля. - Та обережнiше ти... задушиш, - вiдмагалася од її палких обiймiв Леся. - Сили в тебе - як у доброго парубка. Вони стояли в тiснiм, погано освiтленiм купе i милувалися одна одною. - Видно, балують вас на тих курсах. - Як кого, - лукаво посмiхнулася Лiля. - Гаразд, гаразд. Ось я роздивлюся, розпитаюся, i коли що, такого задам тобi перцю... - Овва! - Лiля знову мiцно обхопила за плечi та пригорнула сестру. - Не вдавай iз себе, будь ласка, тирана. - Облиш, - розсмiялася i Леся. Вагон тим часом спорожнiв, сестри зiбрали речi i вийшли. - Ти лiпше закутайся, - поправляла Лiля на Лесi хустку. - Це тобi не Волинь. Надворi справдi було холодно. Палючий вiтер обпiкав лице, забирався в рукава, за комiр, неприємно холодив плечi. В бiлому свiтлi лiхтарiв кружляли поодинокi снiжинки. - Шукай хутчiше вiзника, нехай їй грець, цiй пiвночi. В нас уже весною пахне, а тут... хай бог боронить, можна дуба дати. Дорога втомила Лесю. I не так їзда, як думки - важкi, нерозраднi, невiдступнi. Гадала - хоч трохи розвiє їх, розгубить у подорожi, а виходить зовсiм по-iншому. Видно, не втекти їй вiд себе, вiд свого смутку, не сховатись нiде. Лiзе в голову, свердлить мозок усяка всячина. - Як там Шура, Михайлик? - спитала Лiля, як тiльки вони всiлися в сани i вiзник накинув їм на плечi важкого, що, незважаючи на давнiсть, ще тхнув овечим потом, кожуха. - Певне, марить своїми дослiдами. - А я його й не бачила. Сестра рiзко повернулася до неї. - Як так, чому? - Не заїздила в Тарту. Буду повертатися - тодi. В Мiнську довелося затриматись. - У Сергiя Костянтиновича? Леся ствердно кивнула головою. - У нього. Пробула там три днi. Одне, що себе почувала не зовсiм добре, а друге - Сергiй просив залишитись, i менi не хотiлось робити йому прикростi. - Йому зле? - Коли б хоч зле, а то ж... не знаю, як тобi й сказати... Вiн настiльки кволий, що не може навiть вiльно триматися на ногах. Лiкарi пророкують - звичайно, не при ньому - швидкий кiнець, а вiн бадьориться, запевняє, що поправляється... Леся примовкла. - Скоро й наш монастир, - заговорила Лiля. - Це ми так називаємо житло своє. - Багато у вас дiвчат? - байдуже, аби не дати смутку повнiстю оволодiти собою, запитала Леся. - Певне, з двiстi. - Ти б менi хоч розповiла, де ми їдемо i що тут цiкавого? - Таж зараз нiчого не видко, нехай завтра вдень. Правду кажучи, я ще й сама тут як слiд не роздивилася. Знаю Невський - разiв зо три там ходила... Мiдного вершника бачила. Ермiтаж... Оце й усе, де встигла побувати. Правда, ще на Сенатськiй площi, де розстрiлювали декабристiв, була... А їдемо ми вже Петербурзькою стороною - найстарiшою частиною мiста. Незабаром Архiєрейська вулиця - там i домiвка. Санки летiли попiд високими, що бовванiли в розрiдженiй лiхтарями темрявi, будинками, черкали, аж повискували, кутими полозками об тротуари, губилися в завихрених вузеньких провулках. ...Кiмнатка в Лiлi невелика, проте затишна. Є де спокiйно попрацювати i вiдпочити. Першi два днi Леся так i робила: зранку, як сестра йшла на лекцiї, писала, а по обiдi читала. Але скоро цей розпорядок набрид, i Лариса Петрiвна, наскiльки дозволяло їй здоров'я, взялася за справи. Насамперед - задля цього, власне, i їхала такий свiт - треба було знайти редакцiю "Жизни", зустрiтися з її працiвниками. Судячи з адреси, редакцiя мiстилася не так далеко, а все ж дорога туди, кажуть, забере добрих пiвтори-двi години. Вирiшила поїхати опiвднi. День видався морозний, непривiтний. Над мiстом висiло суцiльне снiгове хмариво i час од часу сипало на землю дрiбною порошею. Рiзкий вiтер, що налiтав з пiвнiчного заходу, з Фiнської затоки, зривав бiлу намiтку снiгу, вихрив нею у тiсних, мов криницi, двориках i, вибравшись на волю, нiс геть. Купи покидькiв, опала штукатурка так i чорнiли неприбранi й нiчим не прикритi. Особливо це впало в очi, щойно Леся пересiла з конки на "звощика" i той погнав свою цибату конячину провулками. "Ось воно, справжнє твоє нутро, Петербург, - думала Леся. - Виставляєш напоказ Невськi та Сенатськi проспекти й майдани, дивуєш красою Адмiралтейства та Iсаакiя, а досить звернути на кiлькасот метрiв убiк, як од усього того й слiду не лишається..." Стало тоскне вiд тих думок, i Леся, щоб вiдiгнати їх, не псувати собi перед зустрiччю настрiй, заговорила з вiзником. Вона й не подумала б, що везе її не старожил-петербуржець, а звичайнiсiнький селянин-ест. Так-так, вони щозими приїздять у мiсто катати панiв. Удома в цей час роботи майже нiякої, а тут, дивись, потроху й назбирається якийсь десяток карбованцiв. Санки зрештою зупинилися бiля масивних, пофарбованих у темно-коричневий колiр дерев'яних ворiт. Вiзник повернув назад, i Леся зосталася одна. Вона стояла в нерiшучостi, розглядала кам'яний будинок, що був тут чи не єдиною високого спорудою, сподiваючись когось зустрiти, розпитати. Проте поблизу нiхто не з'являвся, i вона наважилась зайти у двiр. В ньому було просторо i чисто. У глибинi - обшитий почорнiлими вiд негоди дошками дерев'яний будиночок. "Певне, там, - подумала Леся, - бо навряд, щоб у цьому, великому..."- вирiшила i подалася розчищеного вiд снiгу дорiжкою. Проте редакцiя "Жизни" мiстилася таки у великому будинку, що вiкнами виходив на вулицю. Молода привiтна жiнка, до якої Леся звернулася, завела її до пiд'їзду, показала дверi I попередила, що схiдцями треба спускатися трохи вниз, у пiвпiдвал. Лариса Петрiвна пройшла в кiнець пiвтемного коридорчика i зупинилася перед широкими оббитими дверима. На стук нiхто не вiдiзвався. Почекавши з хвилину, Леся ввiйшла до просторої свiтлої кiмнати. Нiкого. Кiлька робочих столiв, шафи, старенькi стiльцi. За напiвпричиненими дверима, що вели, певно, до сумiжної кiмнати, чути було спокiйнi чоловiчi голоси. Злегка постукала в одвiрок i не встигла вiдняти руку, як дверi - туди, всередину - розчинилися i високий, худорлявий чоловiк став на порозi. - Вам до кого? - запитав, жестом запрошуючи ввiйти. - Насамперед скажiть, будьте ласкавi, чи тут редакцiя "Жизни"? - Тут, тут, товаришко, - вийшов з-за столу лисий, в окулярах чоловiк. - Судячи з усього, друзi, - звернувся до працiвникiв, - до нас гостi... i далекi. Леся всмiхнулася i хотiла було назвати себе, але той, в окулярах, зупинив її. - Даруйте, дозвольте менi познайомити вас... не дивуйтесь: всiм присутнiм вiдоме ваше iм'я. Еге ж? - звернувся вiн до товаришiв i, помiтивши в декого на обличчi подив, вiдрекомендував: - Леся Українка. Поетеса, перекладачка, критик. Що, правда, вгадав? - звернувся вiн до Лариси Петрiвни. - Так. Але мушу дещо спростувати. Критиком я себе не наважуюсь називати. I потiм, звiдки вам вiдомо, що це саме я? Хiба мало до вас заходять. - О-о, це вже iнша рiч. Сiдайте, будь ласка, роздягайтеся, в нас тепло, i поговоримо. Двоє наймолодших допомогли Лесi скинути пальто, пiдставили їй стiлець. - Про це неважко було здогадатися, - вiв далi, вiдповiдаючи на Лесине запитання, чоловiк в окулярах, - хоча б тому, що позавчора я одержав iз Мiнська листа... - Ви Володимир Олександрович Поссе, редактор "Жизни"? - поспiшила з запитаннями Леся. - Вгадали. Я той самий злий дух, що ось уже - скiльки ж це? - вiдай, з пiвроку не дає вам спокою своїми листами та вимогами писати. Вони ще раз потиснули руки, i Леся вiдчула в тому потиску тепло доброї, сердечної людини. - Я, певне, зашкодила вашiй бесiдi? Може, зайти пiзнiше? - Полюбуйтеся на неї! - розвiв руками Володимир Олександрович. - Тут її ждуть кiлька днiв, а вона... - Простiть, ради бога, - вибачилася Леся. - Я ж по щиростi. - Ми теж по щиростi. Розповiдайте, що там у Києвi, чим живе лiтературний свiт? Лариса Петрiвна пригадувала останнi подiї лiтературно-мистецького життя на Українi, розповiла про масовi арешти соцiал-демократiв, про заворушення серед робiтникiв i селянської бiдноти. Поссе час од часу щось занотовував до маленького блокнота. - Тепер я розумiю захоплення Мержинського i Чирикова, - мовив вiн. - Ви ж справжня ходяча енциклопедiя. Нi, нi, тепер я од вас вимагатиму... Крiм статей-оглядiв, рецензiй, давайте переклади. Франко, Стефаник, Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Що знає про них росiйський читач? Хiба що фальсифiкаторськi рецензiї в лояльних журналах. Володимир Олександрович говорив так, нiби знав гостю принаймнi з десяток рокiв, наче вона щойно повернулася з поїздки за й