ого дорученням. Лесi подобалася ця дiловитiсть, приваблював якийсь ледве вловимий, але, видно, постiйний гумор у розмовi редактора. - Шкода, що ви так скоро збираєтесь назад, - жалкував Поссе, - незабаром має приїхати Горький - вiн у нас веде белетристику. Дуже хотiв з вами познайомитись. Навiть радив якось запросити вас до редакцiї, та часи такi, що - самi бачите - не знаєш, де будеш завтра. Та нiчого, наше все попереду. Зайшло ще двоє молодих людей. Прiзвища їхнi Леся чула вперше, i Поссе, вибачившись, перейшов до редакцiйних питань. Мовилося про наступний номер. Серед авторiв, твори яких пропонувалися до журналу, Чехов, Скиталець i Горький. - З України знову нiчого? - поцiкавився Поссе i, не чекаючи вiдповiдi, звернувся до Лесi: - Бачте, Ларисо Петрiвно? - Нiби те сталося з її вини. - Може, Лариса Петрiвна щось привезла або напише, поки гостюватиме тут? - кинув хтось iз спiвробiтникiв. - Справдi. - Нi, товаришi, на жаль, нiчого не можу запропонувати, - вiдповiла Леся, - а за кiлька днiв, що буду в мiстi, також не встигну. Прислати - пришлю... на осiнь. - Гаразд, - погодився Володимир Олександрович. - Домовляємося твердо: на дев'ятий номер. Цiкаво було б щось про творчiсть галицько-українських письменникiв. - Мiсяцiв за два чекайте таку статтю. - Оце по-дiловому. Говорили про зростаючу популярнiсть "Жизни", цензурнi утиски; Леся бачила з тих розмов, яких надзвичайних зусиль вимагає од спiвробiтникiв кожен випуск журналу. "Дiло тут справжнє, - констатувала, - треба буде загiтувати ще когось iз киян". Люди потроху розходились. - Вам далеко добиратися, Ларисо Петрiвно? - пiдiйшов до Лесi секретар. - Не так, мабуть, далеко, як довго. Поки випетляєш тими завулками... - А в чiм рiч? - поцiкавився Поссе. - Питаю, чи далеко додому нашiй гостi. - А в гостях вона ще й не була. Хiба це гостювання - посидiти бiля робочого столу? Зараз пiдемо до мене, поп'ємо чаю - погостюємо по-справжньому, - сказав Поссе. - Одягайтеся, Ларисо Петрiвно. Прошу, - подав пальто. Поссе мешкав тут же, в дворi, у тому невеличкому дерев'яному будиночку, до котрого, шукаючи редакцiю, спочатку подалась була Леся. Дружина його, досить молода жiнка, привiтавшись, поспiшила на кухню, а Володимир Олександрович почав знову розпитувати про київське життя. - Є тут вашi - Кистякiвський, Славинський, заходять iнколи, пропонують свої опуси. Але, скажу вiдверто, не те, що нам потрiбно. До речi, ви, певне, з ними знайомi? Здається, Славинський, коли ми надрукували першу вашу статтю, хвалився, що знає вас. - Так. Але я волила б не знатися з ним. - От-от. Якийсь вiн дивний. Служить при дворi, вважає себе соцiал-демократом. Ми взагалi намагаємось бути вiд нього подалi. -Ї добре робите. Непевна вiн людина. Володимир Олександрович дiстав з книжкової шафи i поклав перед Лесею два останнi номери "Жизни". - Раджу прочитати в них статтi Володимира Ульянова. Особливо звернiть увагу на "Капiталiзм у сiльському господарствi". Це найновiша його робота. Добре було б перекласти її i видати на Українi. Взагалi ж, майте на увазi, Ульянов найсильнiший зараз теоретик марксизму в Росiї. - Дякую, я вже чула про цю людину, - Леся перегортала сторiнки "Жизни", зупиняючись на окремих мiсцях, - Погано тiльки, що видавничу справу у нас поки що не налагоджено. Лiпше - у Львовi. Думаємо видавати там "Манiфест" i ще дещо. За частi говорили бiльше про родиннi справи, i Лесi,на прохання його дружини, довелося розповiсти про свiй родовiд, сiм'ю. Довiдавшись, що одна з її сестер тут, у Петербурзi, подружжя виявило бажання познайомитися з Лiлею. Лариса Петрiвна подякувала за гостиннiсть i почала збиратися. Було вже пiзно, надворi знову починалась хурделиця. Володимир Олександрович з дружиною провели її, знайшли вiзника i розпрощалися. - Вiтайте Мержинського i Чирикова, - почула вже в санках Леся i, обернувшись, злегка помахала рукою. За годину вона була в Лiлi, де чекали на неї давнi київськi подруги. ...Через кiлька неспокiйних, проведених у зустрiчах та розмовах днiв Леся вiд'їздила з Петербурга. XV Iменини Ольги Петрiвни вирiшили святкувати в Зеленiм Гаю, що поблизу Гадяча. Цей невеличкий хутiрець манив затишком, широкими луками та старим дубовим гаєм, що спускався до самого Псла. Леся приїхала сюди разом з Михайлом, Шурою та їхньою донькою Євцею прямо з Тарту. Останнi мiсяцi їй притьмом не сидiлося - чи то надолужувала своє лежання в Берлiнi, чи це завдяки полегшенню, яке дало тамтешнє лiкування, весь час манило її на новi мiсця, - а побувала i в Сергiя Костянтиновича в Мiнську, i у брата, i навiть у далекому Петербурзi. Спогадами про Петербург жила довго. Часто розповiдала про своїх нових друзiв iз "Жнзнн". Та й як не розповiдати, коли всяк, хто не зустрiне, цiкавиться. Такий нинi Час настав, що кожен живе тривогами i сподiваннями. От i вона, нова приятелька, Кобилянська, що вперше гостює в їхнiй родинi, не встигла вiдпочити з дороги, а вже: "Як вам мандрувалося, що нового чувати в свiтi?" - Один тiльки раз проїхала нашою Україною, а стiльки побачила! - розповiдає захоплено. - Яка ж вона велика та красна! Сидиш собi у своїм закутку i, здається, лiпшого на свiтi немає. А поїздиш, подивишся, поговориш з людьми - i такий перед тобою свiт вiдкривається!.. Вони сидiли над рiчкою, що слiпуче вигравала пiд сонцем, i з цiкавiстю слухали одна одну. - Пригадується менi ваiп перший лист... - Котрого вам переслав Павлик? - Еге... "її писання не дилетантство, а справжня лiтература..." Не звикла я до похвали, а пiдтримали ви мене дуже. Бо, признаюся щиро, отi єфремовськi i їм подiбнi докори, буцiм я аристократка, вороже ставлюся до соцiальне пригноблених i оспiвую буржуазну мораль, - нiчого спiльного з критикою не мають... Анi я сама, анi предки мої не цурались хоч би найтяжчої працi, не одвертались, як дехто з тих "праведникiв", од нижче соцiальне поставленого, коли цей простягав руку. - Саме щирiсть i сердечнiсть помiтила я у вашiй "Лореляй". А пiзнiшi писання все глибше переконують, що йдуть вiд серця. - Леся глянула на Кобилян-ську, на її тонкi пальцi, що якось, нiби самi по собi, за звичкою сплiтали у вiночок зiрванi ромашки. Ольга Юлiанiвна допомогла Лесi встати, i обидвi пiшли понад рiчкою. - Ота моя вiддаленiсть од великого свiту все ж, бачте, дає себе взнаки, - мовила Кобилянська. - Читаєш усе, що потрапляє пiд руки. А сама не завжди розумiєш, що до чого. Коли б не Франко та Павлик, то хоч вовком вий. А то, спасибi їм, допомагають i совi-том, i лiтературою. Не знаю, як вам, а менi так буває важко без друзiв, без нових книг... Так хочеться вправятися в українськiй мовi, а, на жаль, нема в нас що читати. Вашi "Думи i мрiї" я таки дiстала. - Дещо я вам обiцяю. Але поруч з нами є росiйська лiтература. I коли б вам було цiкаво познайомитися з нею, то я з великою охо гою, в чiм можу, послужу. - Щиро буду вам вдячна, Лесю. Дещо я вже читала. А Чернишевський справив на мене разюче враження. Ви, певно, чули про наше "Товариство руських жiнок на Буковинi"? - Так. Михайло Iванович писав. Затiя вельми похвальна. Взагалi увага до жiноцтва, в якiй би формi вона не виявлялася, варта всiлякої пiдтримки. - То слухайте ж: щодо iдеї нашого товариства - то вона i народилася саме пiд впливом роману "Що робити?" Кравецькi майстернi, освiта жiнок - все те спричиняється до одного: прилучити жiнку до громадської працi. I знаєте, Лесю, послiднiм часом ця робота пiдупала, зате я до кiнця вiку лишуся вiдданою жiночiй темi - так прив'язала вона до себе. Стежка пiднiмалася на горбок, i Леся зупинилася перепочити. - Благородне зробите дiло, дорога товаришко Ольго, коли присвятите свiй талант, свою працю полiпшенню гiркої жiночої долi. Бо скiльки я не їздила, де не бувала - всюди вона однаковiсiнька, що в Росiї, що в Нiмеччинi, що в Австрiї. Болгарiя, цей чудовий своєю природою край, зосталася в моїй пам'ятi країною жiночої неволi-Бони пiднялися на невисоке узгiр'ячко i знову стали. - Отаке моє ходiння, - мовила Леся. - Надiли на мене цей апарат - i як хочеш. Хоч живи, а хоч - як хоч... Символiчно, правда? Точнiсiнько як наша доля. I вмирати не дає, i жити нема сил... А гарно ж тута! - Леся обводила жадiбним поглядом навколишнi поля, зеленi луки, наче хотiла ввiбрати в себе всю їхню красу. Здавалося, ще мить, iще один порив - i вона злетить, горлицею полине понад гаями й дiбровами. - А в нас куди красивiше! - додала гостя. - Зiйдеш на гору - i вся як є зелена Буковина перед тобою. Приїздiть улiтi. Покажу вам i полонини, i смерiчки, про котрих ви так допитувались у Павлика... їх помiтили з веранди i замахали хустинкою. Вузенькою стежкою, що вела вiд будинку до пагорбка, назустрiч побiгла дiвчинка. Леся загукала до неї: - Євцю! Не бiжи так, Євцю!.. Чи й ми ото були колись такими, Ольго Юлiанiвно? - А певне, що були! Пригадую, як заберусь, бувало, в гори, то попошукають неньо... Євця пiдбiгла задихана i пригорнулась до Лариси Петрiвни. - Чи ж можна так, Євцю? - вдавано суворо озвалась до племiнницi Леся. - А якби впала та забилася? - I не впала б, i не забилася, тiточко! - щебетала дiвчинка. - А вгадайте, хто до нас приїхав? - Та хто ж? Певне, хтось київський... - От i не вгадали! Не вгадали! - пiдстрибнула з радостi Євця. - I погляньте, якого вiнка менi подарували. Леся збагнула: - Олена Антонiвна?! Правда? - Еге... А як ви вгадали? - допитувалася дiвчинка. - Бо теж була маленькою, такою, як оце ти... i подарунки такi ж одержувала вiд тiточки Олени. - Вони пiшли стежиною, i тепер уже поспiшала не Євця, а Лариса Петрiвна. - Я давно вже не бачила Олени Антонiвни, - пояснювала Ользi Юлiанiвнi. - Це та, що ви менi про неї писали? Що була в Сибiру? - Так. їй тепер не дозволяють жити в Києвi, тому бачимося ми рiдко. Назустрiч їм вийшли Михайло, Шура i Олена Антонiвна. Леся першою кинулась обнiмати та цiлувати тiтку, в її очах заблищали сльози. - Не треба, Лесю, тобi не можна хвилюватися, - умовляла її, голублячи, Олена Антонiвна. Вона помiтно постарiла, в косах з'явилася сивина, але погляд, як i замолоду, був гострий, а на обличчi лежав спокiй. Леся познайомила тiтку з Кобилянською. - А де ж мати? - запитала Михайла. - Мама залишилась чекати батька i гостей у Гадячi. А тобi, сестричко, лист. Аж iз Петербурга. - Правда?! Давай же! Лариса Петрiвна швидко розiрвала конверт, пробiгла очима лист. - Ну от, А ви, Ольго Юлiанiвно, кажете: до вас їхати. "Жизнь" просить негайно надсилати статтю. А я її тiльки розпочала писати... До речi, Ольго Юлiанiвно, я вам ще не казала, тема цiєї статтi знаєте яка? Кобилянська знизала плечима. - Ви ось скаржилися на несправедливу оцiнку вашої творчостi i творчостi iнших буковинських лiтераторiв. А що ви скажете, коли я виступлю в "Жизни" i розповiм про все, як воно є? Публiцист iз мене абиякий, а все ж напишу. I ви менi в цьому допоможете. Кобилянську дещо здивувало таке раптове Лесине рiшеная. - А написати справдi варто. I є про кого, - додала Шура. - От-от, - пiдхопила Леся. Вона ще раз переглянула лист, прочитала вголос: "Русским небезынтересно творчество украинских писателей..," Чуєте? "Небезынтересно"... Редактор пише, що Горький - вiн якраз керує лiтературним вiддiлом - схвально поставився до моєї теми. - Домовились: Леся виступае з статтею про малоруських письменникiв на Буковинi, - резюмував Михайло. - Рiщенець прийнято. Гайда полуднувати, Лесю? Запрошуй гостей, сама йди... В їдальнi вже давно чекав накритий стiл. Давненько не збиралися отак. Прибули Старицькi i Лисенки, батькова i материна рiдня, знайомi... З'їха-лися старi й молодi, друзi i тi, кого вона й не вельми хотiла б бачити. Що ж? Не її тут право порядкувати, вона сама, по сутi, гостя... Шкода, що не приїхав Сергiй. Що б це могло значити? Писав же, нiби легше, обiцяв, а от немає. Та хiба лише його бракувало сьогоднi?! А Тучапеький, Вiра Григорiвна, Галя Ковалевська, Гамбарашвiлi, Зюма... Розкидала життєва хвиля по всiх усюдах. Однi на волi мучаться, а iншi - в тюрмах. Є, правда, й такi, що за ласий шматок продали i свою гiднiсть, i свої переконання... Лунали тости, дзвенiв кришталь, а Лесю, як i завжди, обсiдали думки. Навiть коли смiялися з якогось дотепу - в очах незмiнно стояла зажура. Дивилася на матiр, що сп'янiла од щастя, люб'язно всiм усмiхалася" на батькову сивину" на тiточку Олену i молодших Старицьких" а в уявi чомусь зринало дитинство, колодяжанськi зеленi луки i отой свiжий, росяний ранок у Нечiмному... Глянула на Михайла. Чи той це мрiйний хлопчина, що зривав тодi на озерi бiлi лiлеї?.. Таки вiн. Хоч постарiв, бороду он яку має, дочку вже гладить по русявiй голiвцi, а вiн: тi ж очi, той же погляд. Тiльки голос погрубiшав. Як би то зараз вийшло в нього: "Лесью-у..."? Усмiхнулася, i Михайло помiтив, нагнувся. Сказати? Нi, зараз не час... Навiщо навiвати й на нього смуток? Нехай жартує, спiває... Досить у нього тих болiв та скарг. Та чи й потрiбнi вони отут? Не так уже часто збираються, щоб i в такi днi печалитись. Нехай хоч батьки потiшаться дiтьми та онуками. А вона... Ось уже й пiд тридцять береться... ...Хтось кинув з гостей: "Чи не час уже нам i честь знати?" Старицький пiдтакнув: "Авжеж, авжеж?" - i перший пiдвiвся з-за столу. I як Ольга Петрiвна не просила скуштувати того та сього ("бо навiщо ж воно пеклося та варилося"), всi встали, подякували господарям. - А все це ти, Михайле Верстовичу, - дорiкала Ольга Петрiвна Старицькому. - Гостi б ще й посидiли, i з'їли чого-небудь... - Овва! Ти цим, Ольго, не журися. От ми перекуримо та побалакаємо - тодi й ще можна. Гляди, аби було чим пригощати. Бо ми знаєш якi!.. Он як! - Михайло Петрович хвацько пiдкрутив вуса, пiдморгнув Лисенковi. - Ге ж так, Миколо? Рай його батька! - Так, та не зовсiм, - кинув Єфремов. Сказано було багатозначно, якось з викликом. На устах Михайла Петровича згасла усмiшка. - Дехто зраджує нашiй українофiльськiй корогвi, - вiв далi Єфремов, - друкується в кацапщинi... i навiть, - вiн кинув погляд на Лесю, що стояла поруч з жiнками, - навiть за наукою туди їздить. - Вiн був напiдпитку, щоки його пашiли. - Навiщо про це зараз? - спробував зупинити його Старицький. - А я, щоб ви, Михайле, знали, нiколи не цураюся нагоди виховувати нашу молодь. Бо хто ж за нас це робитиме? - Пiзно вже, добродiю, - пiдiйшла, залишивши жiноче товариство, Леся. - Може, он тi, - вона показала на дiтей, що гралися на подвiр'ї, - вас дещо й послухають, а щодо мене - то пiзно. Даремно силкуєтесь. Єфремов почервонiв ще дужче. - Ну, коли вже ви, Ларисо Петрiвно, зашумiли, то чекайте громiв. - На мою голову вже стiльки їх падало, що навiть блискавки буває не страшно. З веранди долинула мелодiя вальсу. Шура i Людмила Старицька закружляли в танцi. За ними пiшло ще кiлька пар. Старицький, Леся й Єфремов одступили вбiк. - Як-не-як, Лесю, - трохи змiнив тон Єфремов, - а вам, доньцi таких статечних батькiв, племiнницi i ученицi Драгоманова, не личить ставати пiд чужi знамена. Ви повиннi боронити чееть старої корогви, а не зрiкатись її. - А ми гадаємо, - випередив сестру Михайло, що сам пiдiйшов i одразу зрозумiв, про що мова, - краще зробити нову корогву, нiж латати стару i ради того латання ризикувати власною честю. - Отак?! Хай гiрше - аби iнше? Старицький, бачачи, що суперечка розгоряється, спробував пригасити її, але нiхто не пiдтримав. Господарi десь порядкували на кухнi та у дворi, Олена Антонiвна про щось розповiдала Кобилянськiй, а молодшi кружляли в танцi... - Нi, - вiв далi Єфремов, - ви, Ларисо Петрiвно, таки далеко сягнули. Не знаю тiльки, за чим дивилася ваша матiнка, Ольга Петрiвна, що допустила таке, а я... - вiн безнадiйно махнув рукою i зник. - Отак буде лiпше, - мовив услiд йому Михайло. Пiдступили Олена Антонiвна з Кобилянською, Микола Вiталiйович. - Чим це ви так допекли старому, що скаржиться Ользi Петрiвнi? - запитав Лисенко. - Не зiйшлися характерами, - вiдбулася жартом Леся. - Чи то пак, поглядами на корогву, - додав Михайло. - Тут, Миколо, поки ти грав, цiла баталiя розгорiлася. Ольга Петрiвна, що саме нагодилася до вiтальнi, не дала Старицькому докiнчити розповiдi. Кинувши не-вдоволений погляд на Лесю та на Михайла, Косачева запросила гостей на веранду, де все було готове до чаювання. Леся побула трохи i, вiдчувши втому, вибачилась, подалася до своєї кiмнати. Ольгу Юлiанiвну попросила прийти одразу ж, як тiльки насидиться та нагостюється. В кiмнатi, що була їй i кабiнетом, i спальнею, на Лесю чекали новi журнали, книги. Вони лежали нiмi, з розкритими сторiнками, наче припрошували заглибитись у них. "Народ", "Жизнь", кiлька Франкових оповiдань, котрi переклала для "Донской речи", Гауптмановi "Ткачi"... "Ткачiв" замовили їй перекласти для гурткiв соцiал-демократiв. А на черзi-"Хто з чого жиє" Дiкштейна... А там обiцяли переслати i "Манiфест". Його неодмiнно треба видати українською мовою - хай вчаться пролетарi боротися й перемагати, жити по-людському. Надходить-бо новий, великий день. Вже загорiлися зiрницi, а за ними, дивись, i сонце зiйде - велике, променисте сонце правди i волi, щастя i радостi. Розступиться перед ним одвiчна пiтьма, вiд сили його впадуть темницi, i звiльнений вiд пут народ вийде на майдани i вулицi, щоб разом, однiєю сiм'єю, йти назустрiч своєму майбутньому" ...Внесли i засвiтили лампу, i Леся, скинувши святкове вбрання, взялася до роботи. Була на вершинi своїх заповiтних дум, сягала мрiєю того далекого свiтлого дня, коли на оновленiй землi врага не буде, супостата, а будуть Люди, серед яких незгасно горiтиме вогник i її - нехай слабого, зате палкого й щирого серця. ОДЕРЖИМА__ КНИГА ДРУГА ЧАСТИНА ПЕРША Тiлько - життя за життя. Леся Українка У Мiнську самотнiй умирав Мержинський. Для Лариси Петрiвни ця звiстка не була несподiваною. Кiлька мiсяцiв тому Сергiй Костянтинович скаржився їй на здоров'я, потiм писав, що стало ще гiрше. Та й сама вона бачила, коли востаннє стрiчалися, - хворий тане, мов свiчка... Листа вiд Елiасберга одержали по обiдi. Леся пробiгла поглядом списанi недбалим почерком лiкаря сторiнки, потiм перечитала уважнiше i безсило опустилася в крiсло. - Що з тобою? - зайшла i, помiтивши, як дочка зблiдла, занепокоїлась мати. - Тобi зле? Лариса подала їй листа. - Сергiй при смертi, - насилу вимовила чужим голосом. Ольга Петрiвна швидко переглянула листа. - Цього слiд було ждати. Я тобi ще навеснi казала. Та й ранiше, у Гадячi. Дочка кинула на неї насторожений погляд, у якому Ольга Петрiвна вiдчула докiр. "Я, мабуть, занадто холодно сприйняла цю звiстку", - подумала. Щоб якось розвiяти неприємний холодок, що вiйнув помiж ними, чи то порадила, чи то запитала: - Може, нехай Лiля по дорозi заїде? Лариса Петрiвна заперечливо покрутила головою. - Мiй клопiт, менi й пектися ним. - Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги. - То й що, iнших можна забути? - Леся встала. Хвилинне зацiпенiння, що було охопило її, вже минуло. - Нi, власне благополуччя для мене нiчого не варте, коли друг у бiдi. Ольга Петрiвна одiйшла до вiкна. В доччинiй вiдповiдi вона вiдчула рiшимiсть i ту постiйну готовнiсть до самопожертви, що так одверто проявлялась у Лесиних стосунках з Мержинським. Вона не схвалювала цього. Мовчанка затягувалась. Ольга Петрiвна знов узялася за лист. Кiлька хвилин читала безмовно, а потiм вголос: - "...опять стал лихорадить (iм'я вона пропустила навмисне - з певного часу не могла спокiйно його вимовляти)... потерял аппетит и значительно ослабел... Хотя в легких нет еще угрожающих изменений, но при зтой проклятой болезни нельзя полататься на объективные данные: бывает скоротечная чахотка." - Час од часу вона зиркала на дочку" стежачи за виразом її обличчя" i, не помiтивши будь-яких змiн (лише здавалося закам'янiлим), читала далi: - Больной тает, как свеча... Вдобавок, он еще охрип..." Леся слухала, тримаючись за рiг столу. Очi її були напiвзаплющенi. - Подумай, Лесю: кому потрiбна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров'я... Дочка обернулася. - Може, й так. Я про це зовсiм не думаю. Ти ж знаєш, я люблю приносити саме такi безкорисливi жертви. Вона заходилася складати папери. - А про нас - про мене, про батька - ви коли-небудь здумаєте? - Ользi Петрiвнi, виднот урвався терпець. - Ми що ж, гiршого вам зичимо? Лариса пiдступила до матерi. - Навiщо ти завдаєш сама собi жалю? Чи ми вже справдi такi невдячнi? - їхнi погляди стрiлись, i Леся не витримала, пригорнулась до неньки. - Прости мене, люба, я iнакше не можу.. Я мушу їхати. Його треба рятувати. - Що ж дасть йому твоя присутнiсть? - вже лагiднiше мовила Ольга Петрiвна. - Хiба не ясно, що це вже кiнець? - Але ж лiкар пише про можливе полiпшення. Ось послухай, ти, видно, не дочитала. - Леся схопила листа, вiдшукала потрiбне мiсце: - "...Может бьiть, й действительно ему станет лучше, когда установится зима". Чуєш? - Я певна, що вiн сам у теє не вiрить. - I все-таки я поїду. - Що ж, силою тебе не втримаєш. От тiльки з грiшми зараз сутужно. - Менi до цього не звикати. Краще збери мене в дорогу. - Навiть батька не дочекаєшся? Леся промовчала, їй самiй хотiлось порадитися з батьком, та коли-то вiн повернеться з того Колодяжного? - Розкажеш йому, мамочко, вiн зрозумiє. I не думайте, нiчого зi мною не станеться. - Нею дедалi бiльше оволодiвав неспокiй. Спочатку вона старанно укладала речi у валiзу, а потiм хапцем почала скидати туди бiлизну, книги, журнали. Рахiтом спинилася: - Мало не забула! Як тiльки Брокгауз надiшле лiтературу, негайно направте менi... Мабуть, на адресу Мержинського... А Лiля, як приїде, хай сходить до Бердяєва, попросить для мене щось до теми "Народництво в Нiмеччинi". - Збираєшся там працювати? - Муситиму. Ти ж знаєш - я заборгувала "Жизни" статтю про новiтню соцiальну драму. - Гляди, надiрвеш себе. - Не бiйсь. - Лариса Петрiвна оглянулася по кiмнатi. - Нiби все. - Вiзьми ж хоч їсти що-небудь. Такий свiт, а ти з порожнiми руками. Нащо ж його все потiм купляти? - Мати поспiшила на кухню, i там одразу заметушилися, застукали дверима. Невдовзi до будинку N 97, на Марiїнсько-Благовiщенськiй, пiдлетiли новенькi парокiннi глабцi. Вiзник гречно привiтався до жiнок, якi вже чекали його, молодшiй, що накульгувала i здавалася надзвичайно чимось ураженою, допомiг сiсти, i санки знову рушили заснiженим бруком. Не доїжджаючи Галицького базару, вони круто повернули лiворуч i раннiм присмерком помчали до вокзалу. Лариса Петрiвна прибула до Мiнська надвечiр. Погода стояла на диво тепла. Капало з дахiв, наче весною. Зрадiлi раптовiй вiдлизi горобцi зграями пурхали мiж людьми, зухвало хапаючи з-пiд нiг то насiнину, то кришку хлiба; деякi, очевидно, тi, що наїлися, нехотя хлюпалися в калюжах, брижили й так неспокiйну од вiтру каламуть. До квартири, де мешкав Мержинський, дiсталась не швидко. Це була майже околиця мiста, з поганим, грязьким пiд'їздом. Будинок належав тiткам Сергiя Костянтиновича. Його, вже тяжко хворого, перевiз сюди батько. Бiля хвiртки Лариса Петрiвна зустрiла Елiасберга. Лiкар повертався од хворого. - Як вiн там, Борисе Михайловичу? - запитала з тривогою, ледь привiтавшись. - Йому не краще? - Боюся, що нi. Хвороба ускладнюється. - А перспектива... сподiватися на щось можна? Елiасберг розвiв руками. - У вас такий втомлений вигляд, Ларисо Петрiвно, - сказав замiсть вiдповiдi. - Ходiмо, я вам допоможу. - Вiн узяв валiзку, вiдступив, пропускаючи Косачiвну у двiр. Похмурий зимовий день догоряв. У кiмнатi, де лежав Мержинський, ткалися рiдкi вечоровi сутiнки, але хворий не запалював свiтла. Так, у пiвтемрявi, йому було легше. Свiтло нагадувало про життя, а вiн ось уже пiвроку вiдгороджений од нього чотирма стiнами, пiвроку не залишає лiжка, не знає нi дня нi ночi. Його iснуванням є тепер муки. Життя i тлiє в ньому, певне, для того, щоб завдавати ще бiльших страждань. Години двi тому ввели морфiй, болi нiби притихли, i Сергiй Костянтинович дрiмав. Вiн намагався заснути, однак сон пiшов од нього, видно, назавше, лишивши як спогад немiцне забуття. Воно теж тривало недовго. Сухий надсадний кашель, пiдкравшись зненацька, пiдкинув Мержинського i почав ним трясти, як пропасниця. Сергiй хотiв розстебнути сорочку, щоб легше дихати, але пальцi тремтiли, не слухались, i вiн рвонув комiр, оголивши липкi од млостi запалi груди. Та це мало допомогло. Вiн лежав непритомний, розбитий. Коло лiжка валялися подушка i ковдра, один кiнець простирадла звисав до пiдлоги. - Недавно був приступ, - пояснив Елiасберг. Не роздягаючись, ледве стримуючи себе, щоб не кинутись до Сергiя, Лариса наблизилась до лiжка. Ступила крок i жахнулася: перед нею лежала не людина, не той невгамовний, життєрадiсний Сергiй Костянтинович, якого вона знала ранiше, а, скорiш, тiнь його. "Леле моя? - мало не зойкнула. - Що вiд нього лишилось?" Бачила Мержинського кiлька мiсяцiв тому, але зараз вiн був невпiзнанний: ще бiльше висох, пожовтiв, загострилися вилицi. Запалi очi прикривали зчорнiлi, мабуть од безсоння, повiки. Гуркнув зачеплений Елiасбергом стiлець, i хворий поворухнувся, потрiсканими вустами прошепотiв: - Пи-и-ти-и... Лiкар пiдвiв йому голову, пiднiс до рота склянку з водою. Перш нiж Мержинський розцiпив зуби, кiлька краплин скотилися на шию. Леся бачила, як вони тремтiли, зупинившись у заглибинi ключицi. Зрештою хворий блимнув очима. Якусь мить вiн нерозумiюче дивився перед себе, потiм знову зiмкнув повiки. - Доброго дня, Сергiю, - обдала його шепотом. - Це я, Лариса. Мержинський напружив слух... У кiмнатi нiби хтось є? Вiн розплющив очi. Наче в туманi блищали перед ним очi. Але що це - сльози? Чи, може, то зорi одбились? Хто на нього так пильно дивиться?.. Сергiй Костянтинович провiв рукою, мовби змахуючи з обличчя павутину, - зорi не гасли, навпаки, зробились яснiшi, ближчi, i йому захотiлося дотягтись до них. Проте сил не вистачило, руки знесилено впали на груди. - Лежiть, Сергiю, - знов той же голос. Але тепер Мержинський пiзнав його. То був її голос, Ларисин. - Приїхали... - видавив одним подихом. - Спасибi... Вона тримала його жовту, нiби вилiплену з воску, руку i тремтiла вiд болю, що обпiкав їй душу i мозок. - Приїхала. - То це вже я гин... - кашель не дав йому докiнчити. - Що ви, друже? - щиро здивувалась Леся. - Ми ще з вами поїдемо... От потеплiє, i гайнемо кудись на пiвдень. - А самiй хотiлося крикнути, щоб небо почуло, гукнути, щоб блискавицi ударили, розiгнали цi зловорожiї хмари. - Знаєш, Сергiю, - обiзвався Елiасберг, - я все ж таки думаю, що ускладнення в тебе тимчасове, результат, головним чином, погоди, Щось подiбне до усмiшки болiсно скривило Мержинському губи. Йому стало приємно: отже, не тiльки вiн сам, а й iншi вiрять в його одужання. - Скорiш би поправитись, - мовив до Лесi. - Бо так... буде занадто... клопоту в дорозi. "Боже мiй! Вiн повiрив!.. Вiн не розумiв, що його вже нi в яку санаторiю не приймуть". А хворий, жадiбно ловлячи кожен порух Лесиних очей, рук, говорив безгучним, як шелест, голосом: - Треба тiльки... спитатися. Ви, Ларисо Петрiвно... - кашель знову перервав його мову. - Говори спокiйно, Сергiю, - втрутився лiкар i звернувся до гостi: -Вiн зараз хвилюється, краще б пiзнiше. - Нi, нi, - заперечив Мержинський, - я зараз... Напишiть, Лесю... напишiть у Швейцарiю... до того... як його?.. - До Борецького? - пiдказала Лариса Петрiвна. - От-от... Вiн раптом замовк, очi його закотилися. Нi, це були не тi чистi, з ясним поглядом i зажурою очi, в якi вона так любила дивитися i так рiдко дивилася. Леся миттю вiдвела Сергiеву руку, з жахом поглянула на лiкаря. - Не бiйтеся: звичайна знемога, - заспокоїв Елiасберг. - Останнiм часом буває часто... - Вiн узяв руку хворого, послухав пульс. - Робити нiчого не треба. Можна натерти скронi нашатирним спиртом, але це його вже не врятує - страшенне знесилення. Борис Михайлович засвiтив лампу, що висiла на стiнi, вiдчинив кватирку. Леся тiльки тепер вiдчула, яке тут важке повiтря. - Та ви роздягайтеся, - запропонував лiкар. Вiн допомiг Ларисi Петрiвнi зняти пальто i повiсив його на кiлочку бiля дверей. До кiмнати зайшов лiтнiй чоловiк. Лариса одразу пiзнала в нiм старого Мержинського. Та ж висока, трохи згорблена постать, та ж хода. - До вас гостi, Костянтине Васильовичу, - вiдрекомендував Елiасберг. - Прошу знайомитись: панна Лариса Косач. - Мержинський, - сухо вiдповiв чоловiк, на ходу ткнувши Ларисi руку. - Що з Сергiєм? - Зомлiв... Не чiпайте його будь ласка, вiн сам опритомнiє. - А я в аптеку ходив, - нiби виправдовуючись, сказав Костянтин Васильович. - Важко одному. - Тепер будемо вдвох, - мовила Леся. - Ви хiба... не проїздом? Сергiй писав, що ви одвiду-вали його восени, як їхали з Петербурга. - Нi, не проїздом. Костянтин Васильович не виявив нi схвалення, нi осуду. Сидiв, звiсивши втомлено голову. - Я мушу йти, - порушив мовчанку лiкар. - Навiдаюсь завтра. А де ви думаєте зупинитися, Ларисо Петрiвно? Тут чи, може... Лише тепер Леся згадала про нiчлiг. - Чого ж, можна й тут, - зласкавiв старий. - Спасибi. Проте, гадаю, менi буде зручнiше найняти кiмнату десь поблизу. - Як знаєте. Того ж вечора Лариса Петрiвна поселилася в сусiднiм - через двiр - будинку на Михайлiвськiй вулицi. II Малюючи дочцi ймовiрнi й неймовiрнi бiди, якi, на її думку, неодмiнно стануться пiсля, а то й пiд час перебування в Мiнську, Ольга Петрiвна розраховувала, що Леся, переконавшись у приреченостi Мержинського, повернеться додому. Вона, чи то забуваючи, чи з якихось iнших мiркувань, не сповiщала Ларисi останнiх київських новин - вiдбувалась головним чином дрiбними порадами. Звичайно, їй, матерi, було важко. Сiм'я немала, вимагає уваги. Кожного треба забезпечити. А Колодяжне, це, по сутi, єдине джерело їхнiх прибуткiв, з року в рiк хирiло. Та яких би там зусиль не коштувало Косачам пiдтримання хоч видимостi благополуччя, їхня родина не була останньою, вважалася зразком чемностi та гостинностi, вогнищем, до якого тягнулися всi, кому дорогi були нацiональнi традицiї. Петро Антонович, а надто Ольга Петрiвна це знали i не без гордощiв пiдкреслювали свою виняткову любов до всього українського. Властиво, таких родин-острiвцiв серед малого й великого панства у Києвi було кiлька. До них належали також Лисенки i Старицькi. Вони всiляко пiдтримували i оберiгали давнi народнi звичаї, чим нерiдко викликали нарiкання, а то й прямi погрози новоспеченої мiщанської знатi. Петровi Антоновичу досi не забули його колишнього вiльнодумства, досi ганяли його по перифе-рiях, хоч це, одверто кажучи, не дуже-то засмучувало старого. Вiн давно вже примирився з своєю суворою долею, не нарiкав на неї i не благав чогось. Iнколи, правда, спогадувалися, ятрили душу студентськi лiта^, але ненадовго. Згадки танули, як нетривкий березневий снiжок. Косач розумiв, що кращi його роки давним-давно одгримiли. Залишалось одне - змиритися, а Ольга Петрiвна нiяк не могла з цим погодитись. Вона сперечається, над усiм ставить власний контроль. От хоч би оця iсторiя з Лесею. Як на його, батькiвське, розумiння, то чим Сергiй Костянтинович не пара Лесi? Хворий? Та хiба ж це гандж? Тут iнше: Мержинський соцiал-демократ, неблагонадiйний, з ним навряд чи знайдеш справжнє родинне щастя... А воно ж i Леся йде тими стежками. I як би хто не старався збити її - марна затiя. Та й навiщо втручатися в їхнi справи? Окрiм завади, те нiчого не дасть. Цих своїх заперечень Косач, однак, не висловлював. Його часта вiдсутнiсть в родинi не давала йому морального права переiнакшувати настанови й поради дружини. В сiм'ї так уже повелося, що займалася дiтьми бiльше Ольга Петрiвна. Можна собi уявити, скiльки це забирало в неї i сил, i часу! Як не є- шестеро, чотири дочки! I коли про менших, Оксану i Дору, ще можна було якось помовчати, то Лiлине майбутнє ставало на порядок дня. Лiля збиралася замiж. Навчання в Петербурзi на Вищих жiночих медичних курсах закiнчувалось, i дiвчина серйозно замислювалася над своєю будучнiстю. Ще в Києвi вона потоваришувала з студентом унiверситету Михайлом Кривинюком i всi цi роки, особливо вiдколи Михайла за участь у заворушеннях було вислано до Астраханського краю, жила думками про нього. Недавно Кривинюк повернувся. Неволя зробила його ще чутливiшим до людей. Михайло став другом, якщо не сказати улюбленцем Косачiв. Безкорисливий, завжди готовий допомогти, вiн швидко завоював симпатiї не лише Косачiвен, а й самої Ольги Петрiвни. Але й тут не обiйшлося без вагань. Схвалюючи Лiлин вибiр у цiлому, мати не забувала, що Кривинюк - людина з незакiнченою освiтою, без надiйного фаху, ще й з полiтичних. А на таких тепер дивляться косо, службу для них пiдшукати не так i легко. "Йому б самому ще повчитися десь за кордоном", - наголошувала Ольга Петрiвна в своїх листах до молодшої. Збита з власної думки, Лiля почала занадто над цим розмiрковувати, всiляко уникати вирiшальної розмови. Кривинюк розцiнював це по-своєму. Йому здавалося, що Лiля охолола до нього, що кiлька рокiв розлуки вбили її колишнi почуття, залишивши, можливо, одну тiльки жалiсть. Косачiвну таке непевне становище теж гнiтило. Iнколи вона навiть ловила себе на думцi, що Кривинюк справдi став їй нiби чужiшим, просто другом, але не коханим; що нiчого в ньому нема особливого - звичайна людина, i все. В Петербурзi чи й у Києвi можна знайти пару куди кращу. До того ж вони одне одному не присягалися... Але тут же Лiлi пригадувалася її нiким, окрiм власного серця, не чута обiтниця, яку дала в день арешту Михайла i якою вже тодi зобов'язала себе жити заради нього. В такi хвилини, а їх завжди набиралося бiльше, суджений поставав перед нею в iншому, благородному свiтлi. Забувалася деяка розбiжнiсть у поглядах Михайла, часом не виправдана, як здавалося дiвчинi, стриманiсть. Надто ж похвальними були Лесинi думки про Михайла. Лариса вже давно назвала Кривинюка своїм братом i радила сестрi виходити за нього без вагання. Мовляв, з часом усе перемелеться, забудеться, i Михайло зможе або вчитися, або працювати. А втiм, усi розумiли, що це не так просто. Перша ж Михайлова спроба повернутися до унiверситету закiнчилась невдало. Ректор вiдмовив ще й - мало того! - пообiцяв негативну характеристику. А куди з нею приймуть? Така суворiсть у ставленнi до Кривинюка пояснювалася тим, що його провина i пов'язана з нею iсторiя не були рядовими, буденними. Про них пам'ятали. I не тiльки ректор. Генерал Новицький, у якого вже не вистачало жандармiв, щоб вислiджувати i виловлювати всiх ненадiйних, над силу старався навести в мiстi хоч видимiсть ладу i спокою. Спецiально виданим з його iнiцiативи таємним наказом рекомендувалося запiдозрених у належностi до соцiал-демократичних та всiх iнших нелегальних органiзацiй робiтникiв (чиновникiв i студентiв) всiляко звiльняти, очищати вiд них пiдпривмства i навчальнi заклади. Крiм того, у ректора були й iншi побоювання, про якi вiн поки що не доповiдав по iнстанцiї. Пiсля деякого затишшя в унiверситетi знов почалися невдоволення. Цього разу причиною їх стали лекцiї професора Ей-хельмана. Недалекий у теоретичних знаннях, Ейхельман був таким же обмеженим у поглядах на живу дiйснiсть. Незважаючи на соцiальнi подiї, що вiдбувалися в свiтi i хвилювали громадську думку, вiн уперто стояв на старих, давно пiдгнилих позицiях. Найбiльш прогресивна частина студентiв спочатку провокувала професора рiзними "небажаними" запитаннями, вважаючи, що вiн зробить з того певнi висновки, потiм його попередили - анонiмкою, а це вже доходить до бiльшого. Намагання умовити, залякати неслухняних лиш пiдсилювало реакцiю. Перед ректором стояла дилема: або ж не зважати на вимоги студентiв, i тодi можуть виникнути новi заворушення, або звiльнити професора. Останнє, звичайно, не завдало б науцi нiякої шкоди - таких, як Ейхельман, сотнi, але ж... досить один раз пiддатися, як дiйде черга й до нього, ректора. Пiсля певних консультацiй було вирiшено найактивнiших пiдбурювачiв з унiверситету звiльнити. Про поновлення Кривинюка, зрозумiло, не могло бути й мови. Йому залишалось одне: їхати за кордон i там здобувати собi шматок хлiба. Такими - дрiбними й великими, сiмейними i загальними - турботами жили Косачi. Було i смутку i радощiв. Бiльше, звичайно, смутку. "Що вдiєш? - час од часу примовляв Петро Антонович. - Нинi всi так живуть". Останнiми роками вiн якось збайдужiв. Косач розумiв, що це старiсть, можливо, результат невилiковної сердечної слабостi. Єдине, що його ще хвилювало, - це дiти. Їхня доля. Найперше ж - Лосина. Вiдтодi, як дочка заслабла, Петро Антонович думав про неї з тривогою, нiколи нi в чому не вiдмовляв, не перечив. Саме тому не пiдтримував вiн i дружининих наполягань на поверненнi дочки з Мiнська. Натомiсть запропонував: "Комусь треба до неї поїхати". III Днi пiшли один одного безвiдраднiшi. Лариса Петрiвна, хоч i готувалася до цього, знала, що бiля хворого буде нелегко, такого не сподiвалася. Мержинський без сторонньої допомоги не мiг уже нi пiдвестися, нi навiть попоїсти - до всього потрiбнi були чиїсь руки, чиясь постiйна увага. Щоправда, їй нiчого втомливого робити не доводилося, вона - раз уже приїхала - просто була при тому присутня. Легко сказати - присутня. Дивитись, як найдорожча тобi людина борсається в пазурах смертi, i не мати змоги нiчим їй зарадити, - яку ще можна придумати пекельнiшу кару? I то не годину, не двi - по кiльканадцять щодня, з ранку до вечора. Та якби її воля, якби можливо - свого здоров'я вточила б хоч теж ним не багата, небо прихилила б, - тiльки одужуй, Сергiю, живи... Та чим зарадиш йому? Сподiватись хiба що на диво... Але див не буває. Мрiї часто приносять розчарування, добрi намiри - гiрш наслiдки. Скiльки витрачено сил, скiльки нервiв, аби хоч зупинити хворобу, а вона вже смертю проглядає крiзь Сергiєвi очi. Приїздила тьотя Еля з Риги. "Тут, Лесю, робити вже нiчого". Надпила трохи з її чашi терпiння i поїхала. Справдi-бо: мертвого з могили не вернеш. А вiн, Сергiй, уже... Доле! Якi жахливi слова є на свiтi! Був полудень. Крiзь вiдчинену кватирку було чути, як за вiкном капотить з даху вода. Пiд стiною, мабуть, стояв таз, i краплини iнколи падали з приглушеним дзвяканням. Сергiй Костянтинович прислухався до незвичайного серед зими передзвону, i якась майже дитяча радiсть виповняла його змучену душу. Сьогоднi вiн почував себе краще: спала гарячка, майже нормальна температура. Щоправда, полегшало йому пiсля посилених старань Лесi i лiкаря, але хiба в цьому рiч? Головне - вiн одужує. Коли отак пiде й далi, то на весну вони справдi зможуть вирушити в якусь санаторiю. Створена власною уявою перспектива до того захопила Мержинського, що вiн не витримав, нетерпляче заворушився. - Вам щось болить, Сергiю? - обiзвалася Лариса Петрiвна. Вона облишила писання, пiдiйшла. - Чи, може, незручно? - їй i справдi здалося, що подушки лежать пiд ним надто високо, i обережно взялася їх поправляти. - Спасибi, - ворухнув губами Сергiй. Вiн узяв i поцiлував її руку. - Менi... добре, Лесю. Ви поїдете... зi мною... до Швейцарiї? Лариса Петрiвна пiдсунула стiлець, сiла. Вона ро зумiла його. Колись i сама, лежачи отак нерухомо, в гiпсовому полонi, думками витала по горах та долинах, мандрувала казковими свiтами. - Звичайно, мiй друже. Мержинський заплющив очi. - Весна в горах красива. Менi й досi пам'ятається маленька Владая. Ми жили там, як одвiдували дядька Михайла. - Леся примовкла, i в цю мить перед нею в усiх барвах постало те невеличке село бiля Софiї. - Говорiть... говорiть... I - Смiшно, - мрiйно вела далi, - воно чомусь здавалося менi Парнасом... Щоранку ми ходили по квiти. Потiм купалися... - Ми теж... пiдемо