iконницi... не забуваєте... зачиняти? Правду кажучи, таки забуває. - ...А то... щоб часом... хто не влiз. Лариса Петрiвна, рада такiй перемiнi, тiльки похитувала головою. "I такого друга я маю втратити!" - не сходило з думки. На прощання Мержинський слабо притис її руку до своєї зарослої худої щоки. VII Виступ мiнських студентiв, свiдком якого довелося стати Лесi Українцi, був лише вiдгомоном подiй, що вiдбувалися в центрi Росiї. Знекровлений масовими арештами та репресiями, якi царський уряд провiв тут кiлька рокiв тому у вiдповiдь на Перший з'їзд соцiал-демократiв, Мiнськ поки що тiльки збирав, накопичу вав новi сили. Вогнищами революцiйної боротьби, як i ранiше, залишалися Петербург, Київ, Москва. У Києвi ось уже з мiсяць не працювали нормально вищi учбовi заклади. Щодня збори, протести чи демонстрацiї; не в одному, так в iншому, хвиля за хвилею, хвиля за хвилею... А почалося з унiверситету, з тої ж таки горезвiсної ейхельманiвської справи. Начальство даремно намагалося загладити її чи й зовсiм замазати. Звiльнення кiлькох, як воно квалiфiкувало, пiдбурювачiв виявилося iскрою в пороховiй бочцi. Того ж дня ввечерi в однiй з найбiльших аудиторiй зiбралося кiлькасот студентiв, щоб заявити свiй рiшучий протест. Пропозицiю розiйтись по домiвках вони категорично вiдхилили, вимагаючи пояснень самого ректора. Звiстка про студентське заворушення швидко облетiла мiсто. Бiля унiверситету зiбралася маса народу: робiтники, чиновники, гiмназисти - спiвчуваючi i просто цiкавi. Переполохане можливими наслiдками, начальство вдалося до останнього заходу - викликало полiцiю. Розлючений, готовий всiх одягти в арештантськi мундири, до аудиторiї в супроводi високого представника генерал-губернатора i доброго загону своїх молодцiв увiрвався сам Новицький. Але i його зустрiли холодний спокiй i вимога: пояснень ректора! Вiдчувши свою силу, студентство стояло твердо. Доведений до безсилля, шеф полiцiї змушений був запросити ректора. I поки мiж начальством та молоддю тривали переговори, солдати оточили унiверситет, розiгнали натовп, а явнi й таємнi агенти Новицького поспiхом брали на замiтку найактивнiших учасникiв заворушення. Через кiлька днiв "злочинцiв" настигне сувора кара: їх позбавлять студентської форми, замiнивши її солдатською. Вiддача в солдати на кiлькарiчну муштру ста вiсiмдесяти трьох студентiв була тiєю краплиною, що переповнила громадську чашу терпiння. Сам царський уряд цим своїм крайнiм заходом сприяв переростанню звичайної студентської iсторiї в значну полiтичну подiю. Офiцiйне урядове повiдомлення, розраховане, зрозумiло, на те, щоб залякати iнших "вiльнодумцiв", кiлькiсть яких зросла в мiру загострення кризи , виявилося прекрасним звинувачувальним документом, спрямованим, мов бумеранг, проти його творцiв. Повiдомлення читали з обуренням, кожен розцiнював його як вияв слабостi царизму. У вiдповiдь на розправу з киянами пiднялося студентство Петербурга, Москви, Одеси, Львова... Воно вимагало вiдмiни ганебних "Тимчасових правил". В рядi випадкiв до студентiв почали приєднуватися робiтники. Заворушення загрожували перерости у всенародний протест. Уряд вживав термiнових заходiв. Соцiал-демократи згуртовували маси, закликали їх до вiдкритої боротьби проти самодержавства... Незважаючи на постiйну зайнятiсть хворим i втому, яку цi клопоти викликали, Лариса Петрiвна все ж працювала - лихо лихом, а робота роботою. "Жизнь" чекала вiд неї нових оглядiв, i вона не могла не рахуватися з такою прихильнiстю. До того ж становище, в якому опинилася, вимагало хоч невеликих, та власних коштiв. Журнал цi кошти давав. Слiдом за "Новiтньою соцiальною драмою", закiнченою тут-таки, в Мiнську, i вiдiсланою редакцiї на початку сiчня ("Одержима" - мов стогiн, мов зойк, - вирвалася за одну нiч), Леся приступила до розвiдки про народовський напрям у нiмецькiй лiтературi. Треба було узагальнити все те краще, чого досягли прогресивнi нiмецькi письменники. З їхнiми творами вона ознайомилася ще торiк, пiд час перебування в клiнiцi Бергмана, а Гауптмана, найвидатнiшого з них, знала й ранiше. Його "Ткачi", так високо оцiненi Iваном Франком, були подiєю справдi винятковою. Не герой-одинак, обранець, а народ, з його муками i сподiваннями, - ось хто став у центрi цiєї та деяких iнших драм Гергарта Гауптмана. I не тiльки його. Масова робiтнича органiзацiя привертає творчу увагу Б'єрнстьєрна, про злиденне життя простолюдинiв оповiдає в своїх новелах Людвiг Якубовський. На вiдмiну вiд писань буржуазних митцiв, лейтмотивом лiтератури, що народжувалася, стає рiшуча боротьба проти визиску й експлуатацiї, а її головним героєм - пролетарiат, маса. Все це треба було обгрунтувати й показати як зразок служiння митця i мистецтва народовi, протиставити всiм отим проповiдникам i їх проповiдям "штуки для штуки", примирителям i примиренцям. Лариса Петрiвна перечитувала привезенi з собою i надiсланi пiзнiше книжки, переглядала журнали, робила виписки. Була в неї i iнша робота. ...Ще торiк навеснi, коли приїздив Сергiй Костянтинович, київськi товаришi, мабуть, не без його рекомендацiї, доручили їй органiзувати видання ряду соцiал-демократичних, головним чином нелегальних, брошур. Доручення вона виконала. Залучила до цiєї роботи Читадзе i ще декого з найближчих друзiв. Особисто переклала "Ткачiв". Твiр здали до набору, але пiд час наскоку полiцiї друкарня знищила рукопис, i тепер треба було починати заново. П'єсу чекали. I хто знає, коли довелося б за неї взятись, аби не пiдштовхнули подiї. Якось увечерi зайшов Чириков. Євген Миколайович привiз масу вiтань, серед них i вiд Поссе та iнших спiвробiтникiв " Жизни ". - А це вам авторський, - подав примiрник журналу. - Ледве виштовхнули. Цензура так було навалилася - зовсiм хотiла заборонити, та Володимир Олександрович вiдвоював. Щоправда, кiлька статей таки зняли. Леся бiгцем переглянула журнал. - Книжка мовби нiчого. - Навiть добра, - поправив Чириков. - Одна ваша стаття чого варта. А попереднiй номер з "Новими перспективами i старими тiнями"! - захоплювався далi. - Нi, колего, ви публiцист, справжнiй! Я на вашому мiсцi не залишав би цього так необхiдного тепер жанру. - Що, не те саме... я вам... казав? - пожвавiшав Мержинський. - Досить вам, - байдуже махнула рукою Леся. Сергiй Костянтинович чи то хотiв засмiятися, чи задихнувся - раптом почав хапати ротом повiтря. Леся одноруч пiдвела його разом з подушкою, потримала, поки напад минув, i дала випити молока. - Еге! Мало не забув, - згадав Євген Миколайович. - Ще одне визнання вашого авторитету. I знаєте ким? Горьким, Олексiєм Максимовичем. - Авжеж? - насторожилася Леся. - Так-так! Поссе одержав вiд нього листа, де Олексiй Максимович пише: "Чертовски нравятся мне обзоры Леси Украинки". Радить частiше вас залучати до роботи не тiльки з оглядами, а й з белетристикою... Отож майте на увазi. - Правильно, - зашепотiв Сергiй Костянтинович. - Тiльки... зараз... Лариса позбавлена... можливостi... мiй грiх. - Ну от! - зупинився бiля нього Чириков. - Навiщо ти так? Нiхто тебе нi в яких грiхах не звинувачує. Лариса Петрiвна зробила, як зробив би кожен iз справжнiх друзiв. Розмова могла викликати нове загострення, i Чириков, глянувши на Лесю, почав збиратися. - Iдiть i ви... Ларисо, - зажурено мовив Сергiй Костянтинович. - Зараз... батько... зайде. Євгене, проведи Ларису Петрiвну додому, - попросив. Надворi, прощаючись, Чирикрв сказав: - Я не хотiв говорити при Сергiєвi: завтра ввечерi, як будете вiльнi, приходьте на склянку чаю. "Склянка чаю" - було, звичайно, сказано умовно. Бентежила обстановка, що склалась в iмперiї, подiї останнього часу, боротьба партiй. - "Треба готувати людей, якi присвячують революцiї не тiльки вiльнi вечори, а все своє життя, треба готувати органiзацiю..." - Чириков перестав читати, запросив Ларису Петрiвну сiсти. - Ми вже гадали, що ви не прийдете, та й почали. - В руках у нього була газета. Тонкий, з багатьма складками, бувалий, видно, не в одних руках, папiр м'яко шарудiв навiть при слабкому подиху. -"При мiцнiй, органiзованiй партiї - знову зазву чав тихий голос читця, - повстання в окремiй мiсцевостi може розростись у переможну революцiю..." Лариса Петрiвна заглянула через стiл: "Искра". А нижче, меншими лiтерами: "Россiйская соцiалть-демократическая рабочая партiя". - "Перед нами стоїть у всiй своїй мiцi ворожа фортеця, звiдки засипають нас хмари ядер i куль, що забирають кращих борцiв. Ми повиннi взяти цю фортецю, i ми вiзьмемо її, якщо всi сили пролетарiату, який пробуджується, з'єднаємо з зусиллями росiйських революцiонерiв в одну партiю, до котрої потягнеться все, що е в Росiї живого i чесного... - Читець зробив паузу i закiнчив: - I тiльки тодi збудеться велике пророкування росiйського робiтника-революцiонера Петра Алексеева: "Пiднiметься мускулиста рука мiльйонiв робочого люду, i ярмо деспотизму, захищене солдатськими багнетами, розлетиться в порох!" Чириков випростався, закриваючись долонею од свiтла, що падало йому прямiсiнько в очi. Лариса Петрiвна пiдсунула до себе газету, що лишилася лежати на столi. "Насущнi завдання нашого руху", - прочитала на першiй сторiнцi i почала переглядати передовицю. - Отже, ми не повиннi цуратися економiстiв? - почувся голос. - Дивлячись у чому, - поправив iнший. - Гасло "Органiзовуйтесь!" є i нашим, соцiал-демократичним гаслом. - Чириков одсунув лампу набiк. - Але економiсти мають на увазi товариства взаємодопомоги, страйковi каси i тому подiбне - тiльки не полiтичну партiю, мета якої - боротьба проти самодержавства, проти капiталiстичного свiту взагалi. Маленький, у золотому пенсне чоловiк, що сидiв поруч Лесi, невдоволено засовався. - Чи не вельми абстрактно? - кинув. - Самодержавство... капiталiзм... Присутнi загомонiли. - Робiтниковi потрiбнi матерiальнi блага, - вiв далi сусiда. - Вони визначають свiдомiсть. I, наприклад, менi зовсiм байдуже, хто створить тi блага - економiсти чи так званi соцiал-демократи. - Чоловiк попустив краватку, що, мабуть, стягувала йому шию. - Чи не можна обiйтися без так званої революцiйної полiтики, яка лише псує людей? "Так званої..." Знайома фраза. Де її чула, вiд кого? Сусiда витягнув хусточку, почав витиратися. На Ларису Петрiвну вiйнуло гострим запахом медикаментiв. "Та це ж фармацевт! - зрадiла несподiванiй розгадцi. "Ваш так званий рецепт, - пригадалося, як вона вперше прийшла до аптеки з нестандартним Елiасбер-говим папiрцем, - ми могли б не прийняти..." Вiн, вiн. Ну, що ж, добродiю, стережiться. Розпалили ви мене своєю так званою теорiєю. Суперечка буде гарячою. У вiйнi духу не можна допускати нi ласки, нi милосер дя, анi скидки на особистi взаємини". Лариса Петрiвна попросила дозволу висловитись. - Як же все-таки насправдi: полiтика псує людей чи, навпаки, люди псують полiтику? Скажiть менi, добродiю, - нахилилася до сусiда, - як би ви розцiнили такий факт: ви працюєте, з вами трудиться ваш колега. Добрий, ввiчливий, навiть гостинний. Минає рiк, два, три. За цей час вiдбуваються змiни: ваш колега стає пiдприємцем. Робить вiн - ви це бачите - менше, а життя його куди краще. У вас сiм'я, вам трудно. Ви просите свого патрона збiльшити частку прибутку, а у вiдповiдь одержуєте, вибачте, не частку, а дулю. Що б ви на це сказали? I хто, по-вашому, зiпсував тут стосунки, тобто в даному разi - полiтику? - Я не маю на увазi окремих осiб, - заперечив фармацевт. - Чому ж? Даремно! Саме з них складається суспiльство. I те, що виникає мiж двома людьми, може статися мiж багатьма, мiж певними соцiальними групами. А щоб пiдтвердити це, звернiмося до життя. Хiба вiдносини мiж робiтниками й капiталiстами не те саме? По якому праву ця кiлькiсно незначна каста присвоює собi "й труд, й собственность" мiльйонiв? По якому, скажiть, праву обкрадає їх, тисячами гноїть на каторзi, у казематах? З любовi, чи що, до ближнього? I що ж у такому разi лишається робити народовi? Просити милостинi? Дайте, мовляв, менi бiльше, бо в мене дiти голоднi? Згляньтеся, пани-капiталiсти? Нi! Час уже покласти край цьому свавiллю! Трудiвник - ось хто єдиний i повноправний господар на землi. Бо вiн - творець, бо все, що довкола нас, - витвiр його енергiї, його невтомних рук. - Правильно! Шепiт, у якому вона вгадала схвалення, шелеснув мiж присутнiми. Вiд неї чекали - це вона бачила по зосереджених обличчя - продовження. - Як це зробити? - повторила їхнє нiме запитання. - Тiльки не методами панiв економiстiв i їм подiбних. Тiльки шляхом революцiйної боротьби. - Леся надпила трохи iз склянки, яку пiдсунув їй Чириков. - Для цього робiтникам i селянам треба поєднатись межи собою. Повсюдно закладаються нинi такi об'єднання i товариства. Є вони i в нас - у Києвi, Мiнську та по iнших мiстах. - Еге! А як же їм спiлкувалися? - вихопився моложавий чоловiк, що сидiв на розi столу навпроти. - Я, примiром, тутешнiй, мiнський, а ви - з Києва. Не їздити ж нам туди-сюди, а їздити, то хто за нас хлiб зароблятиме? - От-от! - пiдтакнув iнший. - Багачi якось спiлкуються, щоб душити пролетарiв? Нехай же й пролетарi знайдуть вихiд. - Вона згадала тiльки що прочитане в газетi. - А вихiд цей, товаришi, є. Вiн у партiї. В мiцнiй, добре зорганiзованiй робiтницькiй партiї, яка мала б свiй центр, свої кошти, пресу. Спробу утворити такий центр ми вже мали кiлька рокiв тому тут-таки, в Мiнську. З'їзд наших товаришiв, як сказано в цьому виданнi, - Леся пiдняла "Искру", - правильно поставив завдання. I ми повиннi рiшуче взятися за здiйснення його. - У багачiв грошi, - зiтхнув бiлорус. - 3 ними цар. А в царя полiцiя, вiйсько. - Є така примовка: "Вовкiв боятися - в лiс не ходити". Вiйсько, яким уряд намагається залякати маси, - це тi ж самi робiтники, селяни, одiрванi од свого дiла та зодягнутi в солдатськi шинелi. Соцiал-демократи мають допомогти їм уяснити мету революцiйного поступу, i тодi вiйсько пiде за ними. Гвинтiвки i гармати самi не стрiляють. Для цього потрiбнi люди. Коли ж вони, цi люди, вiдмовляться стрiляти в страйкуючих або, ще краще, повернуть зброю проти спiльного ворога - тодi вже нiчого не вдiють нi цар, анi герой. Усю цю роботу i повинна здiйснити партiя. - Одна для всiх? - скептично глянув з-пiд пенсне фармацевт. - Щоб росiянин, українець з поляком чи жидом? Мiстика! Ларисi Петрiвнi стало погано. На мить вона мовби знепритомнiла, але це тривало лише мить ("Я ж сьогоднi майже не їла", - скинулась думка), наступної хвилини вона вже опанувала себе i сказала: - Перед лицем смертельної небезпеки люди усвiдомлять свою єднiсть i свою силу i подадуть одне одному руки. I тодi прийде велике визволення. Цей час гряне! Тим-то для кожного має бути священним гасло: "Робiтники всiх країн, єднайтесь! Єднайтесь, як вiльний з вiльним, рiвний з рiвним! " - Вона зробила паузу i докинула: - Чия правда, того буде й сила. Збудженi її словами, присутнi загомонiли, пiдводились. Дехто, дiйшовши до порога, закурив, i гiркуватий, їдкий димок незабаром повис пiд стелею. - Ви стомилися? - запитав Чириков. - Валю, - звернувся до дружини, - налий Ларисi Петрiвнi склянку чаю. Та мiцнiшого! - Вiн ширше розчинив кватирку. Свiжий потiк повiтря приємно остудив лице. Подали чай з цитриною. Косачiвна сьорбнула ложечку-другу, а потiм випила весь одразу. В головi прояснилося, стало легше. ...Сидiли, знову читали, гуторили. Виявляється, є уже й центр росiйських соцiал-демократiв. Тiльки не тут - за кордоном. Володимир Ульянов (Iльїн), Плеханов, Мартов, Засулич. Це ж, здається, про них розповiдали колись у Львовi Франко i Павлик? Так-так... А статтю Iльїна "Капiталiзм у сiльському господарствi" навiть читала. Торiк, як була в Петербурзi... Еге ж, у тому номерi "Жизни", де її переклади Стефаникових оповiдань. Слухала, а думками витала у Києвi, де друзi, де чекають її палкого слова. "А я за "Ткачiв" ще й не бралася", - дорiкнула сама собi. ...Додому дiсталася пiзно. Зайшла на подвiр'я Нарей-ка, прислухалась: як там у хатi, тихо, спокiйно? - а вже потiм до себе. Витягла з-пiд лiжка великий важкий чемодан, добула - аж з дна, з-пiд речей - невеличку тоненьку книжечку, зверху на палiтурцi якої чужими лiтерами було витиснуто- Diе Wеbеr". VIII Хворий опритомнiв лише увечерi, та й то ненадовго. З обривкiв фраз i слiв, якi вiн над силу видавив, Леся зрозумiла, що вночi мiж батьком i сином вiдбулася неприємна розмова чи й суперечка. Тепер їй стала зрозумiлою ота ранкова Сергiєва вiдраза до старого. Очевидно, користуючись тимчасовим вiдступом хвороби, Костянтин Васильович вирiшив знову погомонiти з сином. Про що саме - вона знала. Якось Мержинський проговорився: рiдня не може простити його революцiйних переконань. Себе загубив i нас, мовляв, занапастив... Навiть її звинуватили. За те, бачте, що не вiдмовляла його, а й сама виявилася такою ж... Зрештою, для неї це було зрозумiло ще восени, коли вперше приїздила сюди. З отих-таки натякiв i косих поглядiв тiточок. Ну, та лихо з ними! Коли б тiльки його, Сергiя, не дратували... I от - весь день напад за нападом... Як не гарячка, то кашель, не кашель, то спазми. Знову була кровотеча. Хворому без кiнця давали хiну, антифiбрин - аби хоч пал його не палив. Кiлька разiв вводили морфiй. Зрештою i лiки збезсилiли i не могли вже стримати цього оскаженiлого вулкана нелюдських мук. Хворий метався, непритомнiв. Важко було зрозумiти, коли кiнчався i починався напад. Мордування iшли одне за одним з якоюсь невмолимою послiдовнiстю, якимись пекельними хвилями. Людськi руки вже не могли будь-що зарадити - нi зупинити їх, нi бодай зменшити. Лишалось - терпiти. I тут уже не можна було напевне сказати, кому важче: хворому чи тому, хто доглядає за ним. Обоє розумiли, що це кiнець, у всякому разi, його зримий початок. Бiльшого Лесина голова уже не сприймала. Голова до того отупiла, що видобути з неї будь-яку iншу думку було неможливо. Сил ставало тiльки на те, щоб усвiдомити фатальну неминучiсть смертi. Виснажена цiлоденною мотаниною, i не так нею, як марнiстю всiх тих турбот, Лариса Петрiвна жадала хоча б хвилинного спокою. Розв'язка, видно, настане все ж не сьогоднi, пiзнiше - ще ж не до дна випита чаша! - то хоч би мить, бодай капелиночку забуття. Там хай буде, що буде, - забутися! Нагодився Костянтин Васильович, i Леся почала одягатися. Думала вийти хоч перекусити що-небудь. Накинувши пальто, вона ще раз пiдступила до хворого, наче надивлялася на нього востаннє. В цю мить Сергiй розплющив повiки. Сп'янiлi вiд болю очi якийсь час нерозумiюче глядiли на неї. Раптом у них з'явилося щось подiбне до страху. - Нi... Нi... - замотав головою, - зостаньтеся... Не можна було без жаху слухати це хрипiння. Ларису Петрiвну охопило передчуття бiди. - ...не ходiть, - Мержинський силкувався пiдвестися, та батько утримував його. - Прошу вас... зостаньтеся. - Я коло тебе, сину, - обiзвався Костянтин Васильович, - нехай Лариса спочине. Хворого мовби пересмикнуло. Вiн заплющив очi i нетерпляче замахав руками. Щось хворобливо-дитяче було в цiй його поведiнцi. Старий устав. Двi дрiбнi сльозини заблищали на його вiях. Не витираючи їх, Костянтин Васильович подивився на Косачiвну. "Робiть як знаєте", - говорив той нiмий погляд. Жаль здавив Лесине серце. "Чи вiн винен? Хiба винен батько, заслiплений любов'ю до своєї дитини?" - Костянтине Васильовичу, ходiть спочиньте, - сказала благально, - коли що, я покличу. - I почала роздягатися. - А... - вiн нiби забув, про що хотiв мовити, потер долонею лоба i раптом, збагнувши, спитав: - А як же вечеря? Ви ж голоднiсiнькi. - Нiчого. Коли можете, приготуйте, будь ласка, чай. - Чому ж? - пожвавiшав старий. - Я зараз... хутенько. Коли батько вийшов, щось подiбне до зiтхання вирвалося з Сергiєвих грудей. - Не треба так, друже, - лагiдно обiзвалася Леся Блiда, смертельно втомлена, сiла побiля хворого, погладила напахчене волосся. Сергiй принишк, жодним м'язом не реагуючи на пестощi. Проте вони не були йому байдужi, вони нагадували йому щось давнє, безмежно далеке. Але незабутнє. Краєм свiдомостi, що з кожним днем гасла, мов покинуте вогнище, вiн iнколи бачив те "безмежно далеке". I тодi, як от зараз, воно з'являлося то худеньким хлопчам, що нiяк не встигало за швидкою в ходi матiр'ю, то широким розлунням гудка на лiсовiм полустанку, то тихим, нiби озерне плесо, лiтнiм свiтанком... Гарячi сльозинки зросили сухi, запаленi очi. Сергiй зрадiв їм. Як давно вiн не плакав!.. Значить, вiн ще живе, вiдчуває. - Пам'ятаєте, Лесю... - ворухнув спраглими устами. Вона не вiдiзвалася, рука її застигла на подушцi. Мержинський повернув голову, глянув: Лариса Петрiвна, спершись на лiжко, дрiмала. Солодка радiсть на мить витиснула усi його болi. На одну лише мить. Бо наступна гарячим клубком застряла десь у горлi, сперла повiтря i почала давити. Як не силкувався стримати кашель, щоб не сполохать її, все ж вибухнув ним, застогнав. Леся кинулась. - Ой, що це я? Схопила i пiднесла йому склянку. - Знаєте, Лесю, - поглядом потягнувся до неї, як вiдкашлявся, - я згадав... пам'ятаєте... оту галявину... з ромашками... над дорогою... - Голос ледве вловимий, щоб почути його, Лариса Петрiвна нагнулась. - Багато-багато ромашок... Аякже! Вона пам'ятає, вона нiчого не забула з того лiта у Зеленому Гаю. Не забула й ромашок. Густих-пре-густих! Нiби хто навмисне насiяв їх над самiсiньким шляхом. Вони ще посидiли там, у тих п'янких, чарiвних пахощах. Був полудень. Обiч дороги шелестiли перевитi берiзкою та утиканi волошками жита, а ромашки, мовби хмариночки, пливли попiд житами. Бiлi-бiлiсiнькi!.. Чи вони всмiхалися сонцю, чи сонце їм. Смiх бринiв - лився з душi в душу. - Так, то було щастя, - прошепотiла Леся, а в думцi додала: "I я житиму ним. Житиму спогадами про нього, пахощами квiтiв, якi ти любив i не долюбив". - Сергiю, ви плачете? - помiтила його сльози. Вони скотилися з вiй i нiяк не могли випасти з глибоких очниць. - Нi, вам здалося... - Може, вам прочитати що-небудь? Чи зiграти? Мержинський заперечив: - Нехай... пiзнiше. Сьогоднiшня розмова, солодкi спогади, видно, дорого йому обiйдуться. Сергiй вiдчував, як усi його клiтини поволi просотуються болем. Вiн тримався, але дедалi опiр слабшав i слабшав. Ось уже запекло в пролежнях, гостро зашпигало в ногах, у суглобах... Полум'я пiдбиралося вище й вище, i нiчим ставало дихати; Сергiй стрепенувся, наче хотiв збити те полум'я, а воно вдарило ще тугiше, загоготiло, i вiн спалахнув, нiби суха гiлляста ялиця на ватрi. - Ой... гасiть... - забився в гарячцi, - ромашки... ромашки... гасiть. Набряклi вiд нерухомостi ноги випросталися з-пiд ковдри i заметляли холошами" їй важко було стримати це палаюче тiло, що безпорадно тiпалося i от-от могло рухнути на пiдлогу. Ларисi Петрiвнi стало моторошно. Вона тривожно постукала в стiну сусiдньої кiмнати. За хвилину прибiгли обидвi тiтки. - А де Костянтин Васильович? Жiнки зойкнули, побачивши, що коїться, i з галасом подалися назад. Лариса намагалася обвити тiло ковдрою - так було б легше його утримувати, - однак це не вдавалося, i вона лягла Сергiєвi на ноги. Ускочив батько. Застогнав болiсно i кинувся вгамовувати сина... Пiсля опiуму (за весь час Лесиного перебування до нього вдались оце вперше) хворий впав у забуття. Костянтин Васильович узяв синову руку, попробував пульс i пустив. Рука немiчне зламалась у зап'ястi, хитнулася, впала. Вона була оголена i до того тонка, що здавалася погано обструганою палицею, невiдомо для чого обтягненою шкiрою. В лiктевому суглобi темнiло напiвпорожнє i в'яле, мов вичавленi п'явки, жил-ля. Звiдси тонкими синюватими шнурочками воно тяг-лось до пальцiв. - Ларисо Петрiвно, - благальне, крiзь сльози мовив Костянтин Васильович, - розважте хоч ви мене... Скажiть правду: довго ще все це триватиме? - Вiн дивився з надiєю, повiки його тремтiли. - Що ж вам сказати, Костянтине Васильовичу? Думаєте, менi легше? - А Борис Михайлович, лiкар... що ж вiн? З вами вiн, певне, одвертiший. - За його висновками, кiнець уже мав наступити ще тиждень тому... Серце бореться. Старий покивував головою. Останнiм часом вiн дуже змiнився, побрезк, пiд очима з'явилися жовтуватi мiшечки. Нiчне сидiння бiля вмираючого довело його до безсоння, виснажило й без того слабi нерви. Руки його тремтiли, помiтно частiше почали сочити-ся сльози... Йому самому слiд було б лiкуватися, а не порати-збирати в останню дорогу єдиного сина. - Я бiльше не можу, - стояв i, схлипуючи, дививсь на свою колишню надiю. - Сергiйку, любий... за вiщо нам така покара? Чи ми зло яке вчинили?.. - Iдiть, Костянтине Васильовичу... зробiть ласку. Вiн, здається, заснув. - її саму пекли невиплаканi сльози; ще трохи, i вона не витримає, дасть їм повну волю... Хоча нi, цього допустити не можна. На все дано їй право - на втому, на муки, навiть не скрегiт зубов-ний, коли тiльки вiн чомусь помагає, а на сльози - нi, не дано. Вона мусить гасити ними вогонь своєї душi, мусить бути гордою - iнакше не витримає. Iнакше хрест, добровiльно взятий на плечi, придавить її до землi i не даватиме звестись, аж поки не вжене в землю. - Ходiть. Нате ось, випийте... може, заснете, - подала старому порошок. Той узяв байдуже i, заплiтаючи ногами, пiшов. Лариса Петрiвна залишилась вiч-на-вiч з жахом. Хворий прокинувся серед ночi. Була четверта година. Найперше, що подiяло на свiдомiсть, збудило її, - свiт ло. Чому його нiхто не погасить? Надворi темрява, вiтер, а воно горить так яскраво... Не розплющуючи очей, Сергiй став пригадувати подробицi вчорашнього. З якого боку до нього не пiдступав - воно обривалось одним: чиясь рука пiдпалила ромашки, i той вогонь завдав йому пекельного гарту. Але... чому саме ромашки? До чого тут квiти? Вiн напружував пам'ять i насилу примусив її вирвати з забуття ще один образ - галяву з ромашками... Так-так, це було влiтку в Зеленому Гаю. Однак чого йому зробилось так легко? Нi задишки, нi болю, навiть гарячка пропала. Що б це могло значити?.. А що, коли справдi?! Кажуть, перед тим завжди настає полегкiсть... Авжеж, це - кiнець. Як вiн одразу не збагнув? А просвiток у муках - щоб попрощатися... Жахливий здогад обпiк мозок хворого. Вiн шарпнувся, нiби хотiв розiрвати на собi тенета смертi, вмить розплющив очi, кинув ними по кiмнатi. Вона сидить! Вона ще нiчого не знає!.. Треба спiшити. Це може настати швидко, в одну мить... - Швидше, - прохрипiв натужно. - Що, Сергiю? - Прощ... - йому забракло повiтря, i вiн задихнувся. Але цього разу вiдпустило. Смерть, видно, пильно стежить за ним, бачить, що вiн не докiнчив. - Прощайте, - втративши надiю вiддихатись, повторив могильним голосом - аж самому зробилося моторошно. - Дайте... вашу... - Леся зрозумiла -"руку", i подала здорову правицю. - Що ви, Сергiю? Заспокойтеся. - Нi, нi... я знаю... чую... вже недовго... нiчого менi... не болить... так буває... перед тим... так буває. - Вiн шепотiв поспiхом, пропускаючи слова, наче боявся, що не встигне усього сказати. Минали хвилини, спливло пiвгодини, а йому нiскiльки не гiршало "Чи не поспiшив я?" - подумав Сергiй i одразу ж вiдiгнав цю думку, бо вона здалася йому зрадливою i пiдступною. Вiн таки має вмерти. Не зараз, то через годину-другу. А попрощатися заранi - не грiшно: хто знає, яким буде його кiнець, повiльним чи, може, раптовим. - Сiдайте, - попросив, не випускаючи її руки, - слухайте... Лариса нiби закам'янiла. Не вiдчувала нi страху, нi болю, що в подiбних випадках завжди виповнювали її серце. Якась нечуттєвiсть притупила їй нерви. Чи тому, що все ж не вiрила його передчуттю, чи, може, що давно приготувалася до удару зрадливої долi. Була на диво спокiйна, покiрна його вимогам. - ...слухайте, - шепотiв Мержинський, i вона чула той шепiт мовби крiзь сон. - Батька не треба... потiм-пiзнiше... одразу телеграму... Вiрi... Григорiвнi... Чирикову... як не приїде... всiм телеграми. - Вiн утомився, трохи перепочив i знову заговорив: - Папери... перегляньте... вiдберiть... речi хай... батько... - Косачiвна ствердно кивнула головою. - Шкода... нема Бориса Мих... - щоб не закашлятись, Сергiй затулив рота хустинкою, почекав, поки напад минув. - Вiн допоможе... похорони, - лиш при цьому словi Лариса Петрiвна жахнулась, але внутрiшньо, серцем, зовнi була така ж спокiйна, зосереджена, як i досi. - Та не забудьте... квiтiв... бiльше квiтiв... Я так люблю... - Зморшки навколо його очей погустiшали, затремтiли; невдовзi те сiпання перекинулось на обличчя. А ще за кiлька хвилин - сильнiше, вiдчутнiше - затiпалось усе тiло. IX Лiля розказала рiдним усе, що бачила в Мiнську, i так, як бачила. Картина виходила неприваблива, в усякому разi, далеко вiдмiнна вiд тої, що змальовувала в своїх листах Леся. Зовсiм не бажаючи сестрi зла, а, навпаки, з добрих намiрiв Лiля розповiла батькам i про її недосипання та недоїдання, i, звичайно ж, про безгрошiв'я. - Ти тiльки подумай, - сплеснула руками Ольга Петрiвна, - а казала ж - iз "Жизни" їй переслали. Нi, як собi хочеш, - вона зверталася до чоловiка, - я поїду. Або заберу її звiдти, або... Звiдки ця кара на мою голову? - Не гарячкуй. Лариса вже не маленька, - урезонював Петро Антонович. - Твiй приїзд, твоє нервування нароблять ще бiльше лиха. - Тодi їдь сам. Чи вже забувся, скiльки довелось поневiрятись, поки поставив її на ноги? Хочеш, щоб все це так змарнувалось? - Говори, говори... А їхати тобi я все ж не раджу. Обважнiлою, непевною ходою Петро Антонович вийшов до сусiдньої кiмнати. Ольга Петрiвна схопила аркуш паперу i одним духом випалила дочцi все, що накипiло на серцi. У кiнцi додала: "Наступного тижня хтось iз нас (напевне, я) буде". За кiлька днiв поштовий агент вручив Косачам телеграму. Вона вражала категоричнiстю: "Не приїздiть. Леся". А наступного ранку був лист. Вiн надiйшов швидше, нiж завжди. На конвертi стояв лише київський штамп - очевидно, Леся вкинула його у поштовий вагон або передала кимсь попутно. В кiлькох реченнях було стiльки притамованого болю, молiння, що Ольга Петрiвна мусила погодитися з застереженнями чоловiка. "Своєю присутнiстю я, мабуть, справдi лише пiдсилю тi муки, - мiркувала. - До того ж Леся пише, що можемо розминутися. Отже, десь цими днями усе закiнчиться". I все ж таки до Лесi поїхали. I саме завдяки Лiлиним наполяганням. Прочитавши листа, вона з усiма подробицями уявила сестрине становище. Умовила Михайла Кривинюка принагiдне висловити бажання вiдвiдати Мiнськ. Мовляв, дiла у Києвi все одно нема, то, може, там що знайдеться. Нагода, звичайно, трапилася. Косачi навiть зрадiли його бажанню. I того ж дня Кривинюк вiдбув до Бiлорусiї. Коли Лариса Петрiвна писала матерi, що в неї бракує слiв, щоб передати свої почуття, тодi ще не все було нею звiдане. Незабаром пiсля тiєї пам'ятної ночi (вiдтодi вона перебралася жити в будинок Нарейка) злiг Костянтин Васильович, i всi турботи про хворого, вiрнiше про обох їх, повнiстю лягли на її руки. День i нiч тепер для неї були поняттями тотожними i виражали одне - муку. Терпiння, нелюдське напруження нервiв стали символами її буття, мiрилами, якими вона вiдмiрювала свою криваву платню за те, щоб завтра, позавтра знову й знову терпiти нестерпне. Агонiя все ще тривала. Тортури варiювалися, слабшали, гострiшали, проте не настiльки, щоб вийти за межу можливого i покласти самим собi край. Якась нiкому не пiдвладна рука старанно дозувала їх i в цiй своїй пекельнiй роботi була несхибна, не прорахувалася жодного разу. Коли вмираючому ставало краще, вона добавляла мук, а як бачила, що переборщувала, потроху знiмала їх, давала хвилинний перепочинок. Мержинський був уже не житець на цьому сївiтi. Свiдомостi йому ставало тiльки на те, щоб розумiти свою безнадiйнiсть. Бiльшiсть часу вiн уже перебував десь по той бiк життя. Години минали в могильнiй тишi або ж у хрипiннi, кашлi, од яких мороз iшов по спинi. Розв'язка насувалася. Елiасберг уже нiчого й не радив, лише констатував: набрякають легенi, товщають (опухають) голосовi зв'язки - Сергiєвi загрожує повна нiмота. Винятком, як i ранiш, було тiльки серце. З якоюсь незвичайною затятiстю воно вело поєдинок зi смертю: всупереч передбаченням, сподiванням, навiть бажанням, вiдтягувало й вiдтягувало кiнець, аж поки не вiдiгнало смерть невiдомо на який час -власне, настiльки, щоб дати Ларисi Петрiвнi змогу пережити ще одну особисту трагедiю. У розпал кризи несподiвано надiйшов лист од Вiри Григорiвни. Крижанiвська-Тучапська обзивалася аж з Вологодського краю, де перебував на засланнi її чоловiк, Павло Тучапський. Писала, що дуже вразила її звiстка про Сергiя, коли б можна було, приїхала б, але i далеко, i коштiв на таку подорож обмаль. Натомiсть посилає свою фотокартку, бажає якнайшвидше одужати. "А мого великого листа Ви одержали?" -запитувала. З цього листа Мержинського найбiльше зворушили не зовсiм зрозумiлi Ларисi Петрiвнi слова про те, що в її. Вiри Григорiвни, серцi знов ожили троянди їхньої колишньої дружби. Сергiй Костянтинович просив ще i ще раз перечитати це мiсце, задумувався слухаючи. Надiслане фото вiн притис до грудей i час од часу подевгу в нього вдивлявся, i тодi в його очах щось оживало, змертвiле лице освiтлювалося вiдблиском далекої радостi. Листа читали увечерi, а вранцi, коли Сергiєвi трохи полегшало, вiн заявив: - Треба їй... вiдповiсти. Прошу вас... Лесю. До писання приступили десь опiвднi. Мержинський довго мучився, вишукуючи в пам'ятi потрiбнi слова. Йому хотiлося буть якнайнiжнiшим. "Мiй друже Вiро Григорiвно!.." Та чи й скажеш бiльше рукою iншої людини, людини, яка теж стала тобi не те що близькою - рiдною, любою, на яку насправдi вiн повинен молитися. "Я... я так ослаб пiсля шестимiсячного лежання з високою температурою..." А хотiлося б згадати колишнi зустрiчi, розмови, суперечки... Все ж те було! Мержинський надовго забувся. "Мабуть, оцей перепочинок даний менi для того, щоб востаннє зустрiтися з юнiстю", - думав. Паралiзована болями уява нехотя повертала тi безмежно далекi роки. Вдивляючись у них зараз iз свого смертного ложа, Сергiй навiть не вiрив, що все те колись вiдбувалося. Що вiн, залiзничного майстра син, пробивсь до училища, щоб продовжити батькiвську лiнiю; що були сходки, вечiрки, студентськi бунти; що, зрештою, йому вручали "вовчий квиток" з погрозою запакувати в таке мiсце, де не тiльки правди не чутиме, а свiтла сонця не бачитиме... Яка давнина!.. Київ, Мiнськ... Київ. Робiтничi гуртки, нелегальнi зiбрання, палкi розмови про майбутнє... Там - на однiй з таких сходок - i зустрiв її. Вiру. I Тучапського... - "Мене переслiдує якась невдача в листуваннi з Вами", - вишiптував слово по слову. Лариса Петрiвна низько схилилась, бачачи, що його уста починають ворушитися, дослухалася до найслабшого звуку, а потiм швидко дрiбним, нерiвним почерком викладала все на папiр. Перед нею на столi лежали кiлька вирваних з блокнота аркушикiв. Аркушики були маленькi, в клiтинку. Ось уже минуло понад двi години, а написано всього-на-всього кiлька плутаних речень. Зате кашлю, глухих зiтхань, гарячого й холодного поту було скiльки завгодно! Хворий сам попросив дати йому опiум - щоб не так вiдчувалися болi. Та й сама вона не вiдмовилася б од будь-чого, аби звiльнитися вiд цих мук. Не вiдмовилася б, коли б не вiн. А поки вiн е, поки дихає, дивиться на неї своїми незрячими очима, поки мучиться, - вона теж мусить бути. Не маючи права навiть на звичайне жiноче зiтхання. - Не звик... диктувати, - засмутився Мержинський, - даруйте, Ларисо... - Ми ж домовились, - з легким докором вiдповiла Леся. - Спочиньте трохи. Сергiй нiби всмiхнувся вибачливо. Шкода, що вiн так пiзно зустрiвся з Лесею! I взагалi, чого б вiн от зараз, в такому своєму жахливому станi, без неї був би вартий? Вона ж йому й мати, i товариш, i друг найсердечнiший. Страшно подумати, що з такою людиною доведеться розлучитися. Разом з жiнкою, яку недавно найняли, Лариса Петрiвна сяк-так погодувала Сергiя, i десь надвечiр вони знову взялися за лист. Леся нотувала по буквi, по складах, бо вiд початку до кiнця фрази минала, здавалося, цiла вiчнiсть. Пiзнього вечора писання припинили. Лариса з полегкiстю вiдклала перо. За якихось десяток годин вони спромоглися на двi невеличкi сторiнки, всього на тридцять (вона навмисне порахувала) коротюсiньких рядкiв! - А тепер спочивайте, - поправила йому подушки, - завтра докiнчимо. - Допишiть iще, - обiзвався Мержинський, i Лариса Петрiвна швидко сiла за стiл, - допишiть: "Висловлюючись Вашою ж... символiчною... мовою, я можу сказати... троянди... дружнiх (як би вiн хотiв поставити тут iнше, вагомiше слово!) почувань до Вас... нiколи в мене... не в'янули, а тому... їм нiчого... оживати". - Видно, ця фраза була заготовлена в нього заздалегiдь, i вiн продиктував її значно швидше. - Ну, досить, - мовив по тому. А Лариса Петрiвна, вгадуючи цiну Листiв од Вiри Григорiвни, тут же дописала: "Дуже хотiв би, щоб Ви не затримались вiдповiддю на мiй лист". Прочитала Сергiєвi, той на знак згоди клiпнув очима. -Треба ще, -прошепотiв: -"Дружньо тисну Вашу... руку". Лист можна вважати закiнченим. Його треба пiдписати. Та як? Сергiй Костянтинович знову впав у забуття, Лариса Петрiвна вийшла, а повернувшись, помiтила, що Сергiй уже чекає на неї. - Давайте, - простягнув руку. Це було видовище, якого навiть їй не доводилося бачити. Пальцi хворого не згиналися, тремтiли, ручка випорскувала з них, мов крижана бурулька з рук немовляти. Леся звела Сергiєвi пальцi, спрямувала перо, вiн iнстинктивно дряпнув: "Серг..." Букви вийшли немiчнi, пiдпис довелося обiрвати на половинi. - Мiй уклiн... Павлу... - безсило осунувся хворий. Вiн ще встиг попросити її написати вiд себе i провалив ся у морок. Його не брав уже й кашель. Леся лиш угадувала напади кашлю по сильнiшому, нiж звичай но, хрипiнню. Зараз, однак, усе було спокiйно. Покликавши жiнку, Лариса Петрiвна перейшла до сусiдньої, вiдведеної їй кiмнати. Годинник пробив дванадцяту. Сон ще й не думав до неї заходити. Вирвавши з блокнота пару аркушикiв, взялася писати Вiрi Григорiвнi пояснення до щойно домученого "послання з того свiту" - як у думцi назвала Сергiеву вiдповiдь. Х Наступнi днi мало чим вiдрiзнялися вiд попереднiх. Хворому було порiвняно легше, i вiн використовував цю дочасну вiдстрочку головним чином для того, щоб переконати присутнiх, котрi й так нiскiльки в тому не сумнiвалися, в неминучостi i незабарностi свого кiнця. Найменший порух набряклих уст, найслабшi зусилля горла болем вiддавалися не тiльки на обличчi хворого, а й у серцi того, хто це бачив. Щоб усе ж таки почути його (а вона мусила слухати), треба було нахилятися, напружуватись, а деякi слова просто вгадувати. Агонiя прогресувала, голос слабнув, i це, мабуть, було зараз для Мержинського найбiльшим лихом. Йому так хотiлося розмовляти, вiн ще стiльки мав у собi невисказаного, що, здається, вистачило б оповiдати цiлий день i нiч безперестанку. Лариса Петрiвна слухала той шепiт зацiпенiло. Коли намагалася стримати чи зупинити якоюсь власною розповiддю або читанням, - Сергiй перепиняв її, судорожне хапав за руки, i потiк хрипiння, кашлю, глухого свисту та обривкiв слiв лився од знемоги до знемоги, од бiльшого нападу до меншого чи навпаки. "Життя - нiщо, милостиня, дана людинi зверху..." - ця iстина найчастiше варiювалася в словесному хаосi Мержинського. Леся шукала i не знаходила їй пояснення. Вибравши слушний момент, запитала. Сергiй замислився, нiби йому належало вiдповiдати за когось iншого, довго з подивом дивився на неї, не розумiючи, чого од нього хочуть, зрештою пояснив: - Вiдчуженiсть смертi... Iнших причи