н не шукайте. Єдине, що все-таки ще займало вiдчуженця, хоч трохи будило його пройнятий байдужiстю мозок, було так неждано вiдновлене листування з Крижанiвською-Ту-чапською. Пошти вiд неї вiн чекав, мов чогось рятiвного, святого. День у день перепитував, чи нема того "великого листа", про котрого згадувала Вiра Григорiвна, зрештою, чи не прибуло хоч що-небудь. Кореспонденцiя-надiйшла в серединi лютого. Сергiй з нетерпiнням схопив поданi йому листи, крутив перед очима, роздивлявся. Натiшившись, попросив розпечатати. Леся акуратно порозрiзала ножицями конверти, однак читати не стала. Не просив цього й Сергiй, хоч був ранок - час, коли йому особливо важко давалися будь-якi розумовi зусилля. Читав зосереджено, довго. Лариса Петрiвна працювала поруч за столиком, бачила, як стомлює його та робота. Час од часу Сергiй зупинявся, руки, що тримали папiр, безсило падали на груди. Кiлька разiв потемнiле од болю лице ледь освiтлювало щось подiбне до посмiшки. Пiсля останнього листа хворий чомусь засмутився, впав у глибокi роздуми. - Так, я мiг би... - ворушив губами, - мiг... зробити краще... я винен... я мiг би... - Що б ви могли, Сергiю? - обiзвалася Леся. Вiн блимнув очима. - Багато... мiг би... Вже пiзно... Лариса слухала, нiчого не розумiючи. - Чуєте, Лесю... багато... багато... найкращi... хвилини минулого... Вiро... Вi-i... - Вiн гукав, вiн кликав її, свою, видно, найпершу любов, в очах його бринiли немiчнi сльози. Чим вона могла тут помогти?! Як затамувати незагойну рану, котру лишає людинi на всеньке життя нероздiлене кохання? Були б такi лiки - хай навiть добутi з власного серця - вона вiддала б їх. Тепер їй однаково. Гiрка чаша випита до краплини. Тепер вона звiдала все!.. От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смертi. Щоб здобути ще один болючий удар. А перед ним далеким видiнням поставали картини минулого i огорталися таким фантастичним покровом, що Сергiй уже не в змозi був зрозумiти, сон це чи жива дiйснiсть. Хтось усмiхався до нього, чиясь мила рука простягала йому червонi троянди, i вiн силкувався взяти їх. Троянди кололись, руки тремтiли, смикались, гублячи квiти. Ось їх лишилось кiлька... двi... Хоч цi втримати... Та буря пiдхопила троянди i покотила пилюкою... - Держiть... - жахався вмираючий, - вiзьмiть троянди. Троянди, троянди. "Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами... Легкий, тонкий аромат, мав спогад про якусь любу мрiю..." Тепер немає i мрiї. ЇЇ рознесла-розвiяла лиха чорна буря. Зостались лише спогади. "Спогади - ось єдиний рай, з якого нас нiхто не вижене". Це сказав, здається, сам Данте... - Вiн же падає, Ларисо Петрiвно! - хтось гукнув i пiдскочив до лiжка. Кривинюк! Звiдки вiн узявся, коли зайшов до кiмнати? А втiм, добре, iнакше була б катастрофа. Михайло Васильович обхопив хворого, трохи пiдняв i поклав на мiсце. Та не встиг вiн одхилитися, як незвичайної сили корчi знову зламали Мержинського навпiл, пiдкинули i повернули впоперек лiжка, вдарили колiнами об стiну. На стук влетiли тiточки, загаласували, закричали, невiдомо чого й на кого. Слiдом за ними кволо увiйшов Костянтин Васильович. - Лiкаря... лiкаря покличте, - тримаючись за серце, промовив вiн. - Що ви самi? Хворий, вимучений, вiн не мiг навiть тепер угамувати свого неслухняного сина. Йому теж стало зле. Поволi Сергiй заспокоївся. Кривинюк поправив на собi одяг, зачесався. Ну, добрий вечiр, Ларисо Петрiвно. Вiтаю вас з днем народження. - Ой Михайло, - Косачiвна безсило опустилася на стiлець. Сiре, землистого кольору лице здавалося навiки застиглою маскою втоми, душевної муки. Леся навiть не потисла гостевi руку, хоч нiкому зараз так не зрадiла б, як зрадiла йому. - Спасибi. Вибачайте, що так приймаю. - Вона поглянула на нього, спитала: -Як там дома? Всi дужi? - Одержавши ствердну вiдповiдь, поцiкавилась: - Вас послали? Дякуйте Лiлi, це за її клопотанням А то Ольга Петрiвна збиралася сама. - Я дуже рада вашому приїзду, Михайле. - Вам поклони... Вiд Лисенкiв, Старицьких, Читадзе просив вiтати. - Лариса Петрiвна тiльки покивувала головою. - Iдiть спочиньте, - додав Криви нюк, - ви така стомлена. Я почергую. А тодi поговоримо. Ви тут спите? - Спите... Коли це було? Вiдколи сюди перебралася - думаєте, провела хоч одну нiч по-людськи? Кожне його зiтхання, найслабший шепiт, в якому я вгадую марення, напружують мiй слух, увагу, здиблюють нерви. Який же то сон, який вiдпочинок?.. Спасибi, Михайло, не турбуйтеся. Я вже звикла, дотягну як-небудь. - Подивилася на лiжко. - Та й ждати, здається, недовго. - Вам треба берегти сили для... - Кривинюк осiкся, проте докiнчив: - Для вирiшального моменту. - То етап уже пройдений, - зiтхнула. - Нiщо вже не може загострити моїх почуттiв, вони й без того надто гострi. Найбiльший мiй клопiт зараз у тому, щоб наближення кiнця завдало Сергiєвi якомога менше мук. Мержинського здавив кашель, вiн почав борсатись. - Повернiть його, Михайле, на бiк, - попросила Леся. - На спинi йому важко дихати. Кривинюк почав повертати хворого. На мить Сергiєвi очi одкрились, вiн жахнувся й замахав безладно руками, одпихаючи незнайомого. - Лесю... Лесю-у! - покликав i, коли та нахилилась над ним, запитав сполохано: - Хто це, хто?.. - Та це ж Михайло Васильович Кривинюк, з Києва, - пояснювала Лариса Петрiвна. - Чого?.. - допитувавсь. - Я вже... вмираю?.. Приїхав... на похорони? Довелося вишукувати найрiзноманiтнiшi причини появи Михайла Васильовича. I вiн сам, i Косачiвна пояснювали це випадковiстю: Кривинюк їде до Петербурга, до Лiлi ("Ви ж пригадуєте її, Сергiю?"), i по дорозi дещо завiз Лесi з дому. Проте хворий не хотiв навiть слухати. - Знаєте що, Михайле, iдiть до моєї кiмнати, - вирiшила Леся. - Вiдпочиньте хоч ви. Там канапа, лягайте, i край... Хоча пiдемо, я постелю. Сергiю, - зверну лась до хворого, - я на хвилинку вийду. Мержинський жахнувся: - Не залиш... айте... Не... - потягнувся усiм тiлом. Леся махнула Кривинюковi, щоб iшов сам, i повернулась. Сергiй схопив її руку, притиснув до висхлих грудей. - Уже не... довго... покриєте обличчя... - Вiн схлипнув i задихнувся. Лариса Петрiвна допомогла йому лягти на бiк. - I квiток... Кiлька сльозин упали Лесi на руку i мовби обпекли її. Здригнулася навiть... Доки ж? Доки?! Скоро два мiсяцi. А кiнець то наблизиться, то... Невже й цього разу вiн не настане? О, то буде над силу, над усяке людське терпiння. Випробувано всi засоби. Зостався тiльки один. Погляд упав на маленьку металеву коробочку, що лежала в буфетi... А в другiй, поряд - ампула... з морфiєм. Вона вже навчилася робити уколи. Найкраще, звичайно, в руку. Нiчого мудрого. Пiдiйшла, взяла коробочку... дiстала ампулу. Однiєї замало, краще двi. Щоб напевне... Вiн тiльки дякуватиме. Нiхто бiльше не має на це права, навiть батько. Тiльки вона... I вона зробить цей удар з милосердя. Вiтер стукнув кватиркою, i Леся полохливо обернулась. Нiкого. Нiч... Хiба не все одно: сьогоднi це станеться чи завтра? Адже йому не поможе вже нiчогiсiнько. Варто мучитись, коли попереду надiя. А тут - навiщо? Для чого?.. Щоб збожеволiти? Двi мiнiатюрнi, мов iграшковi, ампули перекочувалися, зблискуючи на долонi. Кiлька хвилин - i все. I не буде отого нелюдського, несамовитого кашлю, тiєї гарячки, того шепоту, нервування. Кiлька хвилин. Рука потяглася до металевої коробочки. - Лесю-у, - обiзвався той, якому вона ладна була завдати смертельного удару з милосердя. Щось дитяче, благальне було в його голосi. Лариса Петрiвна стрепенулася i хапцем поклала ампулки назад. Ступила до лiжка. - "..квiток... бiльше, - просив Мержинський. XI Кiлька днiв Мержинський лежав майже непритомний. Приходив до пам'ятi зрiдка i ненадовго. Та все ж у нього ще вистачало сили продиктувати прощального листа Вiрi Григорiвнi. Лариса, як i ранiше, старанно пов'язувала його обiрванi, часом безладнi слова i фрази, рядок за рядком виливала на папiр чужу смертельну тугу, а вiрнiше - вбирала її у своє не знаюче мiри серце. Два днi, поки писали, ходила мовчазна i скорботна. Листа не показала навiть старому Мержинському, сама й вiднесла його на пошту. Було боляче-боляче... Проте де її право на такi почуття? Вона повинна бути гордою! Користуючись присутнiстю Михайла Кривинюка i його допомогою, Лариса Петрiвна за кiлька днiв докiнчила давно розпочату статтю про народовський напрям, написала кiлька листiв, серед них i Крижанiвськiй-Тучапськiй. Вона знає, як то тяжко втрачати друга, - нехай же хтось, кому вiн був (а може, i є) дорогий, не мучиться невiдомiстю. Нехай знає, що його не залишено напризволяще, що, незважаючи нi на якi обставини, вона виконає свiй обов'язок друга й поета. Стан Мержинського пiсля листа (це було останнє послання живого живим) почав катастрофiчне гiршати. Почуття рiзко притупилися, зiр i слух майже згасли. Хворий уже нiчого не просив, нi на що не реагував. Навiть болi, здається, його не займали. Жахливо було дивитися на це немiчне, висохле тiло, слухати його глухе марення, стогони чи зiтхання, якi - по сутi, єдинi! - свiдчили, що життя ще блукає десь у закутках змертвiлої людської душi. Пiсля чергової кровотечi Елiасберг помiтив незвичайнi бурi згустки. - Легенi розпадаються, - вiдповiв на нiме Лесине запитання. - Тепер уже скоро. - Вiн помацав пульс. - Будьте напоготовi. Криза може наступити з години на годину. Проте минув iще й ще день, сплив лютий. Весна вже трiпотiла над мiстом, проглядала в гаях блiдими снiгоцвiтами. Якось, будучи в мiстi, Михайло Васильович купив їх пучечок, поставив у склянку на роялi, i зараз квiти розкривали пелюсточки, розрiджували затхле повiтря ледве вловимими пахощами лiсової вологи, болiт i пробудженої весною землi. Пiд вiкнами видзвонювали краплини, весь день пересварювалися горобцi. Сонце стало ще вище i тепер, заходячи, хоч краєм ока заглядало в кiмнату, де прощалася i нiяк не могла розпрощатися з свiтом людина. Ларису Петрiвну не радувало весняне пробудження. Як не важко було це усвiдомлювати, а вперше в життi, мабуть, за свої тридцять лiт вона так холодно, так байдуже зустрiчає весну. Був третiй день березня, полудень. Години двi тому Сергiєвi зробилося ще гiрше. Вiдiславши Кривинюка за лiкарем, Леся нi на крок не одходила вiд лiжка. Власне, Мержинський не вiдпускав її, цупко держав за руку. Вiн уже навiть не шепотiв - тiльки дивився широко розкритими, нерухомими очима у стелю, судорож-но хапаючи ротом повiтря. "Ось вона, вища мiра людської слабостi i нещастя, - думала Леся. На вiї викотились скупi сльозини, та Лариса не зважала на них, а може, й не помiчала. - Тримайсь, поетко. Все на свiтi має свiй кiнець. Ти ж дала слово. Не забувай: ти одержима. Тобi належить або згинути отут бiля нього, або перетворити горе i вилити потiм на папiр палкими словами. Ти ж поклялась обезсмертить цей образ". Рука, що тримала її, ослабла, пальцi розцiпились. Мержинський сiпнувся, витягся й затих. Голова в'яло схилилась набiк. Ларисi Петрiвнi забило дух. Першу мить вона обiмлiла, заточилася, а потiм кинулась до лiкiв. "Що ж йому дати?" - хапцем перебирала коробочки з порошками, але так нi на чому й не зупинилася. Нарештi в коридорi загупали поспiшливi кроки, розчинилися дверi. Елiасберг влетiв i кинувся до лiжка. Послухавши пульс, обережно поклав Сергiеву руку так, як кладуть мерцям, - на груди. Рука ледь-ледь зсунулась, уперлася лiктем у подушку, застигла. Лариса Петрiвна глянула на лiкаря. - Де Костянтин Васильович? - знiченим голосом запитав той. В нiй наче щось обiрвалося, їй перестали пiдкорятися ноги. Щоб не впасти, Леся вхопилася за спинку лiжка. - Ви сядьте, - Елiасберг пiдставив стiльця. Леся машинально опустилась на нього, не зводячи очей з Сергiя. За кiлька хвилин навпроти не сiв - упав, одразу похилившись на лiжко до сина, Костянтин Васильович. Лiкар пiдняв старого, посадив, тримаючи за плечi. Мержинський уже не корчився, не стогнав, очi йому пойнялися полудою. Лариса Петрiвна взяла його правицю, безвiльну, податливу. В зап'ястi, де тримала її, рука ще теплiла, а далi - до лiктя, на передплiччi, вже починала братися мертвенним холодком. Леся жахнулася, їй раптом захотiлося почути його - бодай слово, пiвслова, хоч один-однiсiнький звук. Нагиналась, обдавала гарячим диханням - нiби хотiла побачити, коли не почути, останнiй наказ, останнє прохання... Але там, за скляною завiсою, вже було пусто. ...Схлипував старий, не витираючи слiз у скорботi, i, якось наче знiтившись, стояли Елiасберг i Михайло Васильович. Кривинюк навiщось поправив на Сергiе-вих ногах ковдру, нiби це мало тепер якесь значення. Зненацька подих - глибокий i справжнiй. Навiть очi взялися живцем на якусь мить i ледь ворухнулися губи. Що вiн сказав отим порухом?! О, знати б, що вiн сказав?! Рука важнiла, нiби наливалася свинцем. Зморщене болями, скривлене судорогами обличчя поволi розгладжувалось, яснiшало, скидало з себе печать мучеництва. А їхнi руки все ще єднались у потиску - вони не прощались, вони лиш зустрiлись, щоб уже нiколи не розлучатися, щоб разом пiти великим бурхливим життям. ЧАСТИНА ДРУГА Вiйна i зрада, смерть, недуги зникнуть, Мир буде на землi i щастя в людях. Леся Українка Київ зустрiв Ларису Петрiвну безрадiсно. Болiла голова, тiло здавалося налите важкою втомою. Не хотiлося нi з ким нi зустрiчатися, нi розмовляти. Навiть з рiдними. Проте уникнути розмови не вдалося. Вона вiдбулася другого ж дня по приїздi. До Лесi завiтала її давня - ще по Луцьку - приятелька Марiя Биковська. Не бачилися вони рокiв десять. Биковська щойно приїхала з Уссурiйського краю, де побувала з своїм чоловiком, вiйськовим, розповiдала масу цiкавих iсторiй, хвалилася своїм сiмейним щастям. - А я оце, як бачиш, - зiтхнула Леся, - вчора повернулася з Мiнська. Поховала там свого нареченого. - Вона коротко розказала все, що трапилося. Посумували разом, i Биковська, бачачи, що її веселiсть тут недоречна, розпрощалася. - Хоч би вже сама не розносила, - не втрималась, щоб не вколоти дочку, Ольга Петрiвна, як тiльки гостя вийшла. - Досить, що й так поговiр пiшов. - Менi те байдуже, - намагаючись бути спокiйною, мовила Лариса. - Нiкому i нiчого я не винна. Косач, що досi сидiв, не втручаючись у розмову, поволi згорнув газету, поверх окулярiв осудливо глянув на дружину. - Ти б хоч трохи стримувала свої нерви. - I що з того? - розпалювалась Ольга Петрiвна. - Хiба не по-моєму вийшло? Поїхала, змарнувала здоров'я, час... - Моя в усьому вина, - обiзвалася Леся. - Можеш бути спокiйноiб, мамо: бiльш нiкого це не зачепить. - Уже зачепило. Вчора Єфремов питається: "Що це з Ларисою? Кажуть, до Мiнська поїхала рятувати того соцiал-демократа?.." Що ти на це скажеш? - А те, що й казала, - зiтхнула Леся. - Куди б i чого я не їздила, то справа моя особиста. Я не цiкавлюсь вояжами пана Єфремова, тож нехай i вiн дасть менi спокiй. Якийсь час у кiмнатi панувала гнiтюча мовчанка. М'яко порипувала пiдлога пiд важкими кроками старого Косача. О, як би вiн хотiв щастя своїм полiсянкам! I Лесi, i Лiлi, й молодшим - Дорi та Оксанi. Рiзного та великого щастя. Петро Антонович пiдiйшов до Лесi, поклав їй на плече руку. Воно злегка тремтiло. Той дрiбний трепет болем оддавався в батьковiм серцi. - Нi, справдi, - пересилюючи хвилювання, мовила Леся - Яке Єфремову до мене дiло? - Не думай, що коли ти цураєшся його, то й вiн тебе. - Я волiю бути подалi вiд таких добродiїв. I взагалi, мамо, - Лариса поправила напнуту на плечах хустку, - шлях, на який ти мене навертаєш, не по менi. Я звикла до незвiданих, тернистих дорiг. Хiба ти не знаєш? А коли говорити про долю, то лiпшої для себе не шукаю. - Ти писателька, ти не повинна нехтувати собою заради якихось маячних iдей, - стояла на своєму мати. - Це не маячнi, це насущнi i надто унiверсальнi iдеї, без яких не може обiйтися митець. Ти от радиш берегти себе. А навiщо, для чого? Повiр, я цього не розумiю. Не розумiю, як може поет не жити болями свого народу. - Бiль теж буває неоднаковий. I з рiзних причин. - Авжеж. Тож декому й болить, що не всi роблять так, як йому бажалося б, що чимала когорта митцiв ставить свiй талант на служiння народному поступу, оспiвує нову, червону, а не прадавню корогву. Але скажи менi, мамо, ти теж лiтератка: невже не холоне кров у жилах тих, хто стоїть осторонь i споглядає усю цю кривду? Лесине лице взялося червоними плямами. Вона розумiла, що тон її сьогоднi рiзкий, але... зрештою, колись мала вiдбутися ця розмова. Краще яснiсть, яка б вона не була, нiж дратливий холодок нещиростi, удаваного благополуччя. Через те, що вона вилила батькам свою душу, розкрила перед ними всю правду, її поваги до них не убуде. Вона любитиме їх, як i любила. - Що ж ти обстоюєш? - ухилилася од прямої вiдповiдi мати. - Щоб ми й своєї кровi додали до того кольору? - Чи не краще припинити вам цю суперечку? - устряв Петро Антонович, але, бачачи, що його слова пройшли повз увагу, додав: - Кожен має чесно покласти свою частку на вiвтар народного добробуту. - Саме так! I коли сьогоднi стоїть питання про мiсце поета, то скажу: воно посеред бурi. Полум'ям серця просвiчувати шляхи в прийдешнiсть - ось наше покликання. Навiть смертю своєю ми повиннi вчити iнших, як їм жити на свiтi. Зайшла Дора. - Тiльки що в Унiверситетському парку полiцiя наскочила на студентiв. Кiлькох забрала, останнi розбiглися. Якiсь вiдозви читали, чи що. - Дора втомлено сiла, обвела усiх поглядом. - Чого мовчите?.. Ох, цi менi таємницi!.. То давайте хоч їсти! - Вона була збуджена i вiд того ще красивiша. Обличчя зарум'янилось, пашiло здоров'ям, великi голубi очi випромiнювали стiльки завзяття, веселостi, що Леся в думках позаздрила сестричцi. Попередня розмова урвалася. Невдоволена наслiдком її i тим, що скоро, певне, такої нагоди не трапиться, Ольга Петрiвна, не приховуючи злостi, вийшла на кухню. Дора пiдлетiла до Лесi, обняла, цмокнула в скроню. В їхнiй гiмназiї теж неспокiйно. Однi за тих, кого забрали в солдати, iншi - проти: так, мовляв, їм i треба, хай не бунтують. - А ти ж як? - несподiвано запитала Леся. - Пiдтримуєш чи осуджуєш? - Я? - здивувалася Дора й подумала: "Справдi-бо, як же я?" - Звичайно, пiдтримую, - випалила. - Як же iнакше? Ти ж-"за"? Лариса мiцно пригорнула й поцiлувала сестру. Коли Дора вийшла, Петро Антонович сiв ближче до дочки. - От що, Лесю, - мовив спроквола, - я тебе в твоїх переконаннях i дiлах не неволю. - Спасибi, тату. Я вдячна тобi за пiдтримку. - Зажди, не в цьому суть. Ти вже доросла, хоч для нас з матiр'ю та ж сама дитина. Кожна твоя похибка, невдача завдають нам болю. - Вiн узяв її руку, поклав собi на долоню, погладив. - Прошу тебе, дочко, будь у всьому обачна. Роби, як тобi здається за краще, але пам'ятай: твоє здоров'я, твоє благополуччя нам не байдужi. Леся прихилилась щокою до його м'якої руки. - Я нiколи й нiскiльки в цьому не сумнiвалася. Як, сподiваюся, i ви в моїх почуттях. Вбiгла Дора. - Обiдати! Швидко. За столом Петро Антонович запитав Лесю: - Як твої зуби, ще болять? Тут заходив Читадзе, а з ним якийсь Горощенко, стоматолог, про тебе розпитували. Не знаєш Горощенка? Десь i адресу лишив. - Вiн дiстав блокнота, перегорнув кiлька сторiнок. - Ага, ось: Полiцейська, сiм. Просив зайти неодмiнно. Та ти спочатку розпитайся в Читадзе. Надвечiр Лариса Петрiвна вийшла до Ботанiчного саду. Хоч вiн ще й не вабив своїми зеленими шатами, зате тут було затишно, а головне - безлюдно. Зараз це мало для неї неабияке значення. Хотiлося побути на самотi, щоб хоч трохи розiбратися в останнiх подiях. Досi зробити цього не вдавалося, заважав отой постiйний шарварок, яким здавна живе їхня сiм'я: з ранку допiзна гостi, друзi, знайомi... Чиїх тiльки нема! Батьковi, материнi, обох сестер та, звичайно ж, i її, Лесинi. Вибравши найглухiший закуток, сiла на лавку пiд крислатим каштаном. Iншого разу вона почала б угадувати, скiльки цьому гiллястому красеню лiт. Звернула б увагу на крупнi бруньки, що рясно лиснiли в слабому промiннi сонця, а нинi... нинi її не бентежило навiть голосне пищання синиць. Знову й знову поверталося, будило думки, роз'ятрювало i без того незагойнi сердечнi рани все оте пережите, муками перемучене в Мiнську. Воно вчувалося то здавленим, пригнiчено-благальним: "Квiток!.. Бiльше квiтiв...", то урочистим голосом органа, що стиха награвав реквiєм в убогiй церковцi на околицi мiста, то таємничим - на її адресу - шепотом юрби: "А хто ж ота?.." Назустрiч спогадам десь аж iз дна душi вихоплювались безгучнi зойки, судомили її. "Треба вiдпочити! - мiркувала. - Сьогоднi ж напишу Кобилянськiй". Повз неї пройшла група студентiв. Молодь швидко розтiкалася парковими дорiжками. Виходили, як помiтила Леся, з теплиць, поблизу яких сидiла. Одна постать привернула її увагу, в нiй було щось знайоме. "Зюма! - майнуло в думках. - Де вiн тут узявся! Що робить?" Устала, пiшла назустрiч давньому плеядiвцю. "Таки вiн! Те ж саме, батькiвське, пенсне... Тiльки одяг уже свiй, не з чийогось плеча..." Зюма, видно, пiзнав її, усмiхнувся. - Здрастуйте, Лесю. Не забули? - Як можна! Але скажiть, на бога: де ви пропадали, звiдки виринули? - Довга iсторiя, - махнув рукою Зюма. - Було нас, як то кажуть, по всiх усюдах, А зараз знову сюди. - Рада вас бачити. Як ви змужнiли!.. - Роки! Лiта дiйсно переiнакшили його. I на краще. Правда, в нього ще лишилося трохи сором'язливостi (це Леся помiтила по тому, як вiн зашарiвся, потискуючи їй руку), зате з'явилася твердiсть у голосi, в поглядi. Вони пiшли дорiжкою попiд парканом. Зюма розповiдав про своє життя-буття. - А що ви робили в теплицях? - запитала Лариса. - Наскiльки менi вiдомо, ви не ботанiк. - Скажiть, будь ласка, батько передав вам запрошення i адресу лiкаря Горощенка? - замiсть вiдповiдi запитав Зюма. - Передав. Але я нiчого не розумiю, - насторожилась Леся. - Хто такий Горощенко? Зюма всмiхнувся. - Якiв Олексiйович Горощенко - це я. Лесин подив змiнився захопленням. - Ви? Це ваше псевдо? - Так. Задля конспiрацiї. А хотiв я вас бачити ось з якого приводу, Ларисо Петрiвно: з-за кордону прийшла посилка "Искрьi", то Крохмаль просив частину газет направити вам. - Я маю їх взяти сама? - Нi, чому ж? Сьогоднi, якщо ви готовi, до вас зайде робiтник, наш агент. Вiн принесе вам свої поезiї. Розумiєте? Леся ствердно кивнула. - А тут, - Горощенко поглядом вказав на теплицi, - тiльки що вiдбулося зiбрання. Читали вiдозву Володимира Ульянова з приводу ста вiсiмдесяти трьох. Студенти палають бажанням виступити. Наше завдання - правильно скерувати їхню енергiю. Студентiв треба поєднати з робiтниками. Самi вони нiчого не вдiють. ...Повертаючись того вечора додому, Лариса Петрiвна мiркувала: "Отже, мене все-таки не забуто". Це радувало, але водночас i смутило: "Що зможу я в такому-от станi? " ...У недiлю Хрещатик завирував зранку. Десятки крамниць, крамничок, кафе глитали i тут же викидали назад вiдвiдувачiв. Дрiбнi чиновники i конторники, ради недiлi посланi жiнками за їстивом, наймички i домогосподарки, мiщанки й приїжджi з навколишнiх сiл та мiстечок моталися в пошуках продуктiв та рiзного краму. Бiля Бессарабського базару юрмився люд. Неповороткi вiд зимової унiформи полiцаї спочатку не звертали на це уваги. Та коли Круглоунiверситетським i Кловсь-ким узвозами з Печорську почали спускатися арсеналь-цi, охоронцi порядку занепокоїлися. Тривожно засюрчали свистки. "Розiйдись!", "Припинити неподобство!.." - залунало над головами. Натовп сколихнувся, загомонiв ще дужче. Вгору раптом скинулись кiлька невеличких червоних корогов та чимало по-рiзному, часом i невмiло зроблених написiв: "Вернути 183-х", "Протестуємо!", "Геть самодержавство!" - Товаришi! Гомiн, свистки - все миттю змовкло од несподiванки. Голови, мов по командi, повернулись. Молодий, невисокий чоловiк (Лариса Петрiвна знала його: це був член пiдпiльного комiтету Валах) стояв на якомусь пiдвищеннi i говорив, час од часу помахуючи затиснутим у правiй руцi кашкетом: - ...Царизм хоче силою змусити нас мовчати... далi терпiти безправ'я та злиднi. Кращих наших синiв i дочок гноять у тюрмах, на каторзi, мордують у солдатських ротах... Навколо знов залунали свистки, заметушилась полiцiя... - Доведемо ж, товаришi, що й ми сильнi... Нашою згуртованiстю скуємо той молот, що розiб'є кайдани самодержавного гнiту! Промовець пiрнув у натовп. Збуджена маса, прорвавши немiцний полiцiйний кордон, ринула на Хрещатик i посунула до Думського майдану. По дорозi вона з обох бокiв обiгнула трамвай, що стояв на зупинцi, вийшла на колiю. Трамвай дзеленчав, худий, у форменцi й окулярах водiй раз у раз висовувався у вiконце, кричав, погрожував, але нiчого вдiяти не мiг. Зрештою, мабуть, на вимогу пасажирiв, вiн зупинив трамвай зовсiм. Бiльшiсть тих, що їхала, вискочила i одразу ж загубилася в юрбi, дехто лишився сидiти. Фундуклеївською i Прорiзною пiдходили новi загони. Це з Шулявки, вокзалу, частково з Лук'янiвки iшли студенти Київської полiтехнiки. Комерцiйного iнституту" робiтники Пiвденно-росiйського, Гретера i Криване-ка, залiзничних майстерень. Вливаючись у загальний потiк, вони на повнi груди пiдхоплювали почату кимось пiсню: Отречемся от ста-а-рого ми-и-ра... Леся i Горощенко стояли на розi Миколаївської i Хрещатика. Тут зiбрався чималий натовп цiкавих, дiтвори. Чулися то захопленi, то лайливi вигуки. Звiдусiль натискували, та прорватися на головну артерiю не дозволяла заслона з полiцiї i солдатiв. Колона демонстрантiв наближалася до майдану. Переднi, де маяли червонi полотна, - тiсно, плiч-о-плiч, а далi вiльнiше, ширше. Здалеку вулиця нагадувала збурену рiку, яка загрожувала от-от вийти з берегiв. Лариса Петрiвна схопила Горощенка за руку. - Скiльки люду! - Очi її горiли завзяттям. - Титан пiднявся, розправляє плечi грiзнi... "Яка б це була радiсть Сергiєвi! - скинулась думка. - I йому, i Ювеналiю Дмитровичу, що теж загинув десь в астраханських пiсках..." їй чомусь пригадалися всi тi, хто полiг у нерiвнiй борнi: i Мельников, i Ковалевський i багато-багато iнших вiдомих i маловiдомих героїв. Здавалося, дух їхнiй витає сьогоднi тут, у лавах демонстрантiв. Перед ними вiдкривалася частина майдану з трамвайним заворотом i лiнiєю вгору, на Мало-Житомирську. Леся бачила, як бiля величезної крамницi Торлiна i напроти, коло кафе-шантану "Олiмп", купчився люд. Що дiялось у глибинi, там, де громадилась споруда мiської думи, не було видно. Та ось на майданi захвилювалися, забiгали; Лариса Петрiвна помiтила, як попiд стiнами, розганяючи народ, шикувалися постатi в шинелях. Частина тих, що стояли, ховалась у пiд'їздах, будинках, решта кинулась у бiк Володи-мирського спуску й на Iнститутську, та, зустрiвшись з кiнною полiцiєю, що поспiшала до думи, повернула назад, напроти демонстрацiї; зiткнувшись iз нею, розiгнанi подiлилися на ще меншi потоки, аж поки не змiшалися з загальною масою. Переднi шеренги демонстрантiв уже виходили на майдан. Поминувши крамницю, вони повертали лiворуч, до думи. За якихось кiльканадцять хвилин щойно змертвiлий плац заряснiв постатями, зацвiв корогвами, транспарантами, рiзноколiрними хустинами. Та не встигла вилитися на майдан i половина процесiї, не встигли посланцi пiти i висловити властям свої вимоги, як у масу людей з ходу врiзалася кiнна полiцiя. На майданi зчинилося безладдя, знявся галас. Закричали й поблизу. Леся i Горощенко одiйшли вбiк. - Як комiтетчики? - занепокоєно спитала Лариса Петрiвна. - Гiрше буде, коли тi, що оточили майдан, не зрушать з мiсця. Через їхнi ряди не прослизнеш. На всякий випадок, у крамницi сидять нашi люди. Валах попереджений. Налiт кiнної, очевидно, був сигналом i для пiшої полiцiї. З пiд'їздiв вискочили десятки "фараонiв" i зголоднiлими псами накинулись на середину i хвiст колони. Демонстранти не витримали, кинулись врозтiч. Деякi вiдбивались камiнням, держаками од транспарантiв. Чималий гурт робiтникiв i студентiв прорвався на Миколаївську i помчав угору. Горощенко одвiв Ларису Петрiвну в безпечнiше мiсце. II Лист од Кобилянської вже давно лежав на столi, нагадуючи про запрошення i гостиннiсть його авторки. Та й сама Лариса Петрiвна вже кiлька разiв призначала строки вiд'їзду, а от вибратися нiяк не могла. Причин знаходилося чимало. Треба було владнати перед дорогою дещо особисте, трохи перепочити пiсля Мiнська i останнiх домашнiх справ, головне ж - вона мала виконати одне вельми важливе доручення Київського комiтету РСДРП. Власне, це доручення не було для неї новим; як i ранiше, мова йшла про видання нелегальної лiтератури. Однак цього разу питання ставилося гострiше. Змiцнений вiдданими iскрiвцями. Київський комiтет провiв рiшучий наступ на економiстiв. Для ведення широкої агiтацiї необхiдна була лiтература. Нелегальнi друкарнi пiсля розгрому, що стався в мiстi кiлька рокiв тому, повiльно вiдновлювали свою роботу. Треба було шукати виходу. Довiдавшись, що Леся Українка виїздить за кордон, київськi соцiал-демократи доручили їй органiзувати там видання потрiбних книг та брошур. Частина з намiчених перекладiв ("Хто з чого жиє" Дiкштейна, "Манiфест Комунiстичної партiї" К. Маркса та Ф. Енгельса i ще деякi) вже була зроблена самою Лесею або з її активною участю, iншi доводилось ждати: товаришi, залученi до цiєї справи, барилися... Майже через мiсяць пiсля повернення з Мiнська, нiскiльки не вiдпочивши, Лариса Петрiвна зрештою вирвалася з Києва. У подвiйному днi її чемодана лежали рукописи майбутнiх видань, зверху - бiльше для маскування - деякi власнi папери та книги; голова трiщала од утоми, думок, безперервних балачок сусiдiв. Треба ж було виїхати саме в недiлю! Тiснота, задуха. У вагонi повернутися нiде. I так - яких-небудь шiстнадцять годин!.. У Львовi Косачiвну зустрiчав Труш - художник, чоловiк Ради Драгоманової. Дивак! За бiганиною переплутав днi i вчора аж тричi виходив на вокзал. Сьогоднi все ж прибiг вчасно. I кiмната, яку приготував для неї в готелi "Централь", поряд iз своєю майстернею, гарна. Свiтла, затишна. Бо зупинитися зараз з її настроєм у когось iз знайомих - i собi горе, i людям клопiт. А так - незалежна. Куди захотiла - пiшла, кого забажала - побачила. Пiсля короткого перепочинку вони зробили невелику прогулянку мiстом, завiтали до редакцiї "Лiтературно-наукового вiсника". Ларисi Петрiвнi хотiлося одразу ж побачити Франка, а знайти його в такий час можна було тiльки на роботi. Iван Якович справдi сидiв за своїм столом. Забачивши гостю, спокiйно пiдвiвся, пiшов назустрiч. На високiм, обрамленiм ясним буйним волоссям чолi та ж постiйна задума; сумовитi, працею перевтомленi синi очi засвiтилися радiстю. - А-а, здоровi були, - обiзвався м'яким, лагiдним голосом i простягнув обидвi руки - нiби хотiв обняти. Довго не засиджувались: одне, що Леся не зовсiм добре себе почувала, по-друге, перед Франком лежала якась нагальна робота. Домовилися зустрiтись у нього вдома. - Йване, - звернувся Франко до Труша, - а Лариса Петрiвна вже видiли свiй портрет? - Таж думка була, аби разом поглядiли, - мовив художник. - Ну то йдемо. - А де ж вiн? - запитала Леся. - Ге! Ось побачите. Вони спустилися на перший поверх, до просторої зали, що нагадувала чи то художню майстерню, чи то салон. На стiнах, пiдставках, просто на мольбертах, у рамах i без рам висiли й стояли полотна - портрети, краєвиди, вiйськовi баталiї. - Ану-ну, чи вiдшукаєте себе, - жартував Франко. - Чи, може, доведеться показувати? - Ви ж бачили, Iване Яковичу, i, здається, були доброї думки, - не в тон йому вiдповiв Труш. - Е-е, то я, а це ж Лариса Петрiвна. Як ви не розумiєте? Я за всеньке своє життя пензля в руцi не тримав, а вона, вiдайте, студiювала цю штуку. - Толку з мого студiювання, - скептично кинула гостя. - Та й що то були за студiї? - Вона таки знайшла портрет, зупинилася. - Ну от... "З кого вони портрети пишуть?" Нiби я i справдi якась визначна особа... Смiшнувато на це дивитись. - От, чули, маестро? - пiдхопив i по-своєму страк-тував Франко її останнi слова. - Я ж вам казав. Пожартували, подивилися iншi полотна i розiйшлися. У себе в кiмнатi Лариса Петрiвна виклала перед Трушем усi, що їй дiсталися, фото Мержинського. - Маю до вас, друже, прохання: напишiть портрет цiєї людини. Ви знаєте, ким вiн для мене був... Чотири днi провела Леся Українка у Львовi. Погостила у Франкiв, навiть з'їздила за мiсто, на Софiївку, де Iван Якович закладав дiм та садив чималий сад, одвi-дала деяких знайомих, а бiльше вiдсиджувалася в кiмнатi, бо погода видалася ще гiрша, нiж колись у Мiнську. Проте i в готелi не було спокою: заходили тi, в кого вона не побувала, Трушевi приятелi i чимало iншого люду. Другого чи третього вечора вiдбулася зустрiч з Ганкевичем. Лiдер галицьких соцiал-демократiв прийняв їх у своїй розкiшно умебльованiй вiтальнi. Слухав неуважно, через що Ларисi Петрiвнi доводилося терпеливо повторювати одне й те ж пояснення чи прохання. Рукописи все ж прийняв, пообiцявши незабаром повiдомити свою остаточну думку. - Щось мене не захоплює цей Ганкевич, - одразу, як тiльки вийшли, подiлилася своїм враженням Леся. - Справдi, вiн сьогоднi наче не в гуморi, - згодився Труш. - Та то пусте, аби видрукував. - Авжеж, а тiльки якесь внутрiшнє чуття пiдказує менi, що справа тут не зовсiм надiйна. Добре буде, коли ви та, може, ще й Iван Якович нагадуватимете йому. - Щодо мене - я не дам йому спокою. Повернувшись до готелю, Лариса Петрiвна упала, мов пiдтята: втома валила з нiг... Наступного дня кур'єрський Варшава - Бухарест мчав її до Чернiвцiв. III Ольга Юлiанiвна була старша за Ларису Петрiвну на вiсiм рокiв. Незважаючи на цю все-таки значну вiкову рiзницю, вони любили одна одну любов'ю, на яку були спроможнi лиш їхнi великi - з огляду на те, скiльки вмiщалося там горя людського i людських почуттiв, - серця, дiлилися найiнтимнiшим. В їхнiх бiографiях чимало подiбного: обидвi народилися в сiм'ях дрiбних урядовцiв; обидвi самотужки здобували освiту; обидвi кохались у книжках, лiтературi, а ще бiльше - в самобутнiх пiснях та легендах, природi своїх казкових країв. Як i Леся, Кобилянська навiть здумати не могла свого iснування без постiйного спiлкування з народом. Коли перша вздовж i впоперек сходила та з'їздила рiдну Волинь, друга знала кожний мальовничий куточок вiчнозеленої Буковини, чуйно дослухалася її гомону. I та, й друга жадiбно припадали до спiльного джерела - життя народу, пили з нього цiлющi соки, на яких таким крицевонезламним зростало їхнє полум'яне, їхнє невмируще слово. Писати почали теж майже разом. Одночасно, 1891 року, їхнi твори читали двоє сердечних друзiв - Iван Франко та Михайло Павлик. Сталося так, що тодi ж, перебуваючи у Вiднi, через Павлика ознайомилася з її "Лореляй" i Леся. I як же тепло вiдiзвалася! Щоправда, Лариса Петрiвна приписала їй вплив Жорж Санд i ще декого з модних французьких письмовцiв, але подружили вони з тих пiр назавжди. Молодша товаришка гаряче цiкавилась Кобилянською, пiзнiше запросила її до себе, в Зелений Гай. О, та поїздка! Новi друзi, палкi суперечки, розмови... Кобилянськiй нiколи їх не забути! Не померкнуть у пам'ятi Київ, Днiпро, Тарасова могила на крутiй Чернечiй горi. Цiлий свiт - великий, до того незнаний - розкрився тодi перед Ольгою, вона нiби народилася вдруге... Кобилянськi мешкали аж на другiм кiнцi Чернiвцiв. Од вокзалу треба було поминути центр мiста, спуститися вниз, до схiдної околицi, де й звивалася пагорками вулиця з трохи незвичайною назвою - Новий Свiт. Будинок N 61 однiєю своєю стороною приставав до пологого пiдгiр'я, залишаючи зовсiм мало мiсця для двору Щоб грунт не сповзав i не змивався дощами, господарi закрiпили його високою кам'яною стiною, зробивши в нiй вузенькi, з арочним перекриттям, схiдцi нагору, де зеленiв молодий невеликий садок. Сiм'я - батько, сiмдесятип'ятилiтнiй патрiарх "староруського" напряму, схожа на святу Анну з малюнкiв Леонардо да Вiнчi мати, два молодшi брати - розмiщалася в чотирьох кiмнатах. Правда, одну з них недавно зайняли квартиранти гiмназисти, але тiснiше вiд того не стало. Користалися ще й верандою, де, звичайно влiтку, бажаючi проводили вечори, а то й днi, бо веранда була засклена, тiниста, затишна. Гостю Ольга Юлiанiвна взяла до себе. Та чи й могли вони бути десь нарiзно! Стiльки не бачитися, стiльки пережити за цей час i розiйтись по рiзних кiмнатах? Нi й нi! До того ж для двох Ольжина кiмната чудова. Можна поставити друге лiжко, ще й буде де повернутися. Зрештою, хiба вони збираються весь час сидiти в хатi, пiд дахом? Аби з вечора до ранку. А там - на повiтря, на простiр! Одним мiстом зачаруватися можна. Яке ж воно, справдi, чудове! Невелике, менше од Львова, зате все-все в буйнозеленi. Парки, сквери, сади... Сади в кожнiм дворi, навiть у центрi. А про околицi вже й казати нiчого. Це щось казкове, райське. Невисокi гори, геть-чисто заллятi сонцем i зеленню, блакитна стрiчка Пруту, що, оточений густими верболозами, грайливо скрадається попiд самiсiньким мiстом, а далi - широкi зарiнки, за гаями гаї, мальовничi, мов писанки, села, - вся, як на долонi, буковинська весна. Зацвiтають сади, рутою взялися клаптi полiв... i над усiм - високе, чисте, прополоскане весняними грозами небо. Скорiше б на те заманливе лоно. - Так-то ми вас одразу й пустимо, - лагiдно заперечує Кобилянська. - Звикнете, поправитесь пiсля всього того вештання по свiтах, тодi, прошу, i я з вами. Хiба посмiєш їй заперечувати? їй, любiй-найлюбiшiй, чарiвному лотосовому квiту. Так обiв'є тебе рученятами, так нiжно, зворушливо заговорить та загляне у вiчi, що мусиш коритися. В усьому твердий розпорядок. Мов у санаторiї: лягати ранiше одинадцятої, вставати лише до снiдання, працi - три, щонайбiльше чотири години. Решта - гуляння. Добре, хоч читати не заборонили. Та писати листи. А втiм, хiба багато напишеш, коли в Ольги стiльки друзiв, знайомих. Шсля обiду i ввечерi мало не щодня гостi. В Чернiвцях гастролює "Руська бесiда", а там таки чимало приятелiв Кобилянських. Гостями Ольга багата. Першого ж дня були Стефаник, маляр Iвасюк, Маковей, молода вчителька i письменниця Ярошинська. Стефаник її рокiв. Зовнi здоровий, але нiби слабує нервами. Небалакучий. В очах якась наче трагiчна зажура. Видно, живеться йому не вельми - приїхав до мiста в буденнiм костюмi. Залишив, кажуть, унiверситет через матерiальнi нестатки. Шкода чоловiка. До того ж написав оце драму про Палiя, з поставою нiчого не вийшло. Найцiкавiшим видається Маковей. Лiтами вiн якраз помiж ними: вiд Ольги чотирма роками молодший, од неї - старший. На вiдмiну вiд Стефаника, елегантний, хоч Ольга жартома й називає його ведмедем, веселий, любить багато розповiдати про себе, свою роботу. Розповiдати має що! Вже встиг бути редактором "Буковини", секретарем "Лiтературно-наукового вiсника", а нинi викладає українську фiлологiю в учительськiй семiнарiї. Виступає як новелiст i сатирик. Критики не забув, пригадав одразу. Не сподiвався, мовляв, на такий розгром. Проте не злопам'ятний, доброзичливий. I дотепний. ...Вони поверталися од Смаль-Стоцького. Лариса Петрiвна завiтала до професора, сподiваючись найти в нього невiдомi ще листи Драгоманова. По дорозi завернули до мiського парку. Дерева кидали легеньку тiнь. На алеях нiкого не було. - Ольга розповiдала менi, що ваша особистiсть вiдiграла немалу роль у розвою її як письменницi, - мовила Леся. - Скажiть: як ви оцiнюєте її талант? Маковей глянув на неї запитливо, поправив пенсне. - Не заперечую, хоча нiкому про це не хвалюсь. Панна Ольга далеко мене обiгнала. Iм'я цеї писательки не забудеться. -Їїї остання новела... - "Пiд голим небом"? - Так... Це рiч високого злету. - А "Меланхолiйний вальс"? Менi