вiн видається шедевром на нивi нашої сьогочасної лiтератури. Читаючи її писання, я дивуюся: вiдколи ця авторка, що, вважайте, крiм Кiмполунга та вашої Полтавщини, нiде не бувала, вiдки вона так глибоко знає життя? Де бере матерiал для своїх повiстей i новел? - Це вже ознака, чи, як у вас кажуть, цiха її таланту. Певне, для неї досить одного поштовху, одної риси, щоб народився образ. - Менi часом шкода її, - несподiвано заявив Маковей. - А то чого? - здивувалася Леся. - Тадже гляньте, скiльки вона тратить часу i сил надаремне. Все на її руках: i дiм, i старi батьки, i меншi брати. - Хто знає, чи варто по сiм шкодувати. Умови, в котрих виробляється письменник, далеко неоднаковi, власне, ми зовсiм не знаємо, якi тi умови потрiбнi. На алеї з'явилася молодь. Леся сказала, що притомилась, i вони помалу пiшли з парку. Симович, який здибався їм бiля Народного дому, попередив Ларису Петрiвну, щоб готувалась до зустрiчi: громадськiсть, а надто студенти вирiшили влаштувати на її честь вечiр. Лариса Петрiвна прокинулася на свiтанку. Ольги поруч не було. Вона сидiла, не запалюючи лампи, бiля вiкна, що вже яснiло наступаючим днем, i... плакала. Леся вiд несподiванки широко розплющила очi. Перше, що збiгло на думку, - встати, довiдатись, у чiм рiч, розважити подругу; та ось її погляд упав на столик перед Ольгою, там лежали недбало розкиданi аркушi паперу, в руцi у Кобилянської чорнiла ручка. "Працює", - заспокоїлась Леся i нечутно повернулася на бiк. А Ольга нiчого не бачила, нiчого не чула - була зачарована творенням, полонена думками i почуттями, якими жили народженi нею герої. ...За снiданком Ольга Юлiанiвна була тиха, спокiйна, мов погiдний лiтнiй ранок. Як завжди, по-простому зачесана - з продiлом на високе чоло, уважна. Коли зосталися удвох, Леся запитала: - А чому це хтось чорненький сю нiч не спав? Кобилянська здригнулася. - Ви все бачили?.. Ох, панно Лесю... Цеї ночi старий Iвонiка ховав свого сина, Михайла. Чи могла ж я спати? - Вона дiстала з шухляди кiлька дрiбно списаних аркушикiв, поглянула на них, мовби то було щось чуже. - Послухайте, Лесю. - Спокiйним, розмiреним тоном стала читати: -"Нiч була прекрасна, i вiдкритi голови чоловiкiв рисувалися виразно у магiчному сяевi мiсяця, мiж тим як жiнки з головами, позавиваними в бiлi рушники, нагадували сотки лiлей, що струнко стрiляли вгору. Свiтло свiчок освiчувало iз долини кожде обличчя. На них було видно найглибшу повагу. Докiя i Петро проводили пливучим кроком нещасну матiр за домовиною, а Iвонiка сам ступав. Iз вiдкритою, набiк похиленою головою, не вiдвертаючи нi на хвилину очей з домовини, так ступав вiн. Зорi миготiли на висотi i, здавалося, сипали всiм своїм свiтлом у долину. Мiсяць розгорiвся палаючим свiтлом. Далеко, широко на полях - тишина. Недалеко походу предивний танець тiнi i голосiння двох плачниць. Вiд часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напiвзбожеволiлої матерi..." Голос Кобилянської набирав дедалi трагiчнiших ноток. Лице її оживилося, очi загорiлись якимсь незвичним блиском. Здавалося, то вона, а не стара, вбита горем мати голосила за сином: " - Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?.. - викрикувала, збиваючи долонями. - В землю йде... в темну нiчечку йде... не поверне нiколи! - вiдповiдали жалiсливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, й затягали далi своє. - Вночi передаю тебе iншому свiтовi... вночi покидаєш татка твойого!.. - крикнув раз болiсно Iвонiка..." А перед Лесею враз постали Мiнськ, глибока весняна пiвнiч, маленька церква на околицi... " - Не гризiться, бадiко! Господь дав таку нiчечку, що i мак визбирав би, а зорi гонором блищать! - потiшала Докiя..." Ольга перестала читати. Аркуш дрiбно тремтiв у її руцi, i вона поклала його. Сидiли мовчки - кожна думала про своє. - Хто його вбив? - стиха запитала гостя. - Сава, брат... за землю. Гадав, йому бiльше припаде, коли нi з ким буде дiлитися. Знову мовчання. Леся: - Це жахливо. Кобилянська: - Це правда. Це трапилось кiлька рокiв тому недалечко Чернiвцiв, у Димцi, в родинi Iвана Жижiана, - молодший брат убив старшого. Я тiльки змiнила фамiлiю... - Це справдi жахливо, - повторила гостя. - Жахливо те, до чого доводить людину життя. Яка страшна доля! - Хочу зладити її, цю свою працю, якнайретельнiше... з iнстинктом на будучiсть, - пояснювала Коби-лянська. - Аби-сь поколiння, що прийдуть по нас, читали i вiдали о життi сьогочаснiм... - Багато вже маєте зробленого? - Надумала я її в двох частинах, першу нiби викiнчую... Я просто фiзично терплю пiд з'явиськом тих фактiв i нiяк не вспокоюся, аж доки не виллю той бiль чорним по бiлому... а коли пишу, ох, як ридаю! - А ми вчора лиш думкували з Осипом Степановичем: вiдкiля, мовляв, Кобилянська бере матерiали для своїх творiв? Ольга Юлiанiвна осмiхнулася: - Декотрим, хто не знає мене ближче, це справдi дивно. I, мабуть, через те, що я не сходжуся нi з лiтераторами, нi з ученими... не маю найменшого дару до бесiди. Знали б вони, що кожний голосок життя будить у менi цiлу бурю уявлень, певне, не дивувалися б. - Ну, то чийсь клопiт - дивуватися чи не дивуватися, - розважливо мовила Леся. - Ви своє знаєте. - Самiй про себе судити доволi важко, а все ж скажу, вам скажу: кожна моя рiч - найбiльша а чи зовсiм мiзерна - писана кровiю. Всi вони вийшли дорогою серця. Бо пишу я, коли терплю - а цього чуття менi не бракує, - пишу, коли бачу кривду, заподiяну як людям, так i звiрятам, квiтам i птахам, деревам i водам, пишу, захоплена великими iдеями визволення людей, найперше - жiнки... - Ще тодi, в Зеленому Гаю, слухаючи ваших речей про себе, свою країну, я вiдчула вас щирою, доброю... Ольга Юлiанiвна зашарiлася, поспiшила заговорити про iнше. - Розохотили ви мене, Лесю, до балачки, - сказала. - Взагалi не люблю звертати на себе увагу. Тому нiкуди не їду, уникаю гучного товариства. - Я теж не маю звички пiдпускати до свого серця кожного цiкавого. Те, чого коштував менi Мiнськ, знаєте хiба що тiльки ви єдина. Але здумати свого життя без раптових подорожей не можу. Митець має час од часу поновляти свої враження, чуття, - додала i тут же обмовилась: - Власне, це рiч чисто iндивiдуальна. - Не знаю, - вiдповiла Кобилянська. - Для мене досить послухати наших лiсiв, наших гiр, як щось у менi оживає, кудись кличе. I вже не буде рятунку, поки не вирветься голосом серця... Музику, спiви люблю пристрасно. Вони впливають на мене майже по-трясаюче. День розгорявся, попiд вiкном на вулицi снував люд, i Ольга змушена була перервати розмову: треба ж поприбирати i до базару збiгати, а по дорозi до аптеки заскочити за лiками. Вона заховала писання, швиденько прибрала в кiмнатах i почала одягатися... Вечiрку влаштували в просторому залi Народного дому. Зiбралося переважно студентство, вся, як було казано, "Молода Україна" 26. Коли Леся, супроводжувана Кобилянською, Ярошинською та Маковеем, з'явилась у дверях, всi встали i довго їй аплодували. Гостя, не чекаючи такої зустрiчi, аж розгубилася. Василь Симович, закоханий в лiтературу студент i початкуючий науковець, зробив доповiдь, у котрiй, окрiм красивих Франкових епiтетiв, сказаних у спецiальнiй про неї статтi, не пошкодував i своїх. Послухати, то й справдi виходить, що вона "трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну". "Ох, цi менi критики, - червонiла, слухаючи Симовича. - Неодмiнно зроблять iз тебе iкону... Коли захочуть, звичайно". Потiм декламували її вiршi. Та як же гарно, зворушливо! От уже не сподiвалася, що її поезiї матимуть такий резонанс... Взагалi це добре, саме цього - крицевостi, закличностi - вона прагне в кожнiм рядку, в кожнiм словi... Що, тепер її черга? Розказати про себе? - Ш, любi друзi, то справа критикiв - розбиратися в творчих, а часом i не в творчих особливостях автора. До того ж зроблено мною дуже й дуже мало, щоби хвалитися. - Подумала хвилину. - Поговорiмо лiпше о тих рушеннях, що намiтилися в нашiм життi i що зачiпають нашi серця, нашi мислi. Маю на увазi робiтницькi i студентськi поступи супроти соцiальної кривди, котрi зачастили так на пiвночi - в Петербурзi, Києвi, Мiнську, Москвi та й ближче до нас - у Львовi. В чому ж сила? Пролетарi єднаються до спiльної боротьби за велике визволення народiв... Зал зустрiв її слова схвальним гулом. - У Женевi зорганiзувався революцiйний осередок, до котрого входять нашi найсвiдомiшi марксисти Плеханов i Володимир Ульянов, якi взяли на себе керiвництво соцiал-демократичним рухом Росiї. З пiвроку минуло, як видається ними газета "Искра", епiграфом котрої е вiдомi слова декабристiв: "Из искры возгорится пламя..." Вона розповiдала про труднощi боротьби, кликала не лякатися погроз i тортур, на якi не скупиться царизм, згадала березневу демонстрацiю в Києвi i те, як до студентiв приєдналися робiтники, - з усього було видно, що промовляє не просто свiдок, а активний учасник подiй. - Погляди на новiтнiй, цебто соцiал-демократич-ний, рух, - вела далi Леся Українка при цiлковитiй увазi й мовчанцi, - подибуються рiзнi. Декотрi не бачать у ньому iстотної рiзницi вiд попереднiх, народницьких рухiв, змiшують з боротьбою за економiчнi умови. А мiж тим це справдi революцiйний, справдi марксистський рух. На Українi i для України вiн конче потрiбний, як основа, на котрiй зростатимуть i наша воля, i наша правда. Проте декотрi полiтики - з ваших галицьких та буковинських у тiм числi - вже тепер намагаються ревiзувати соцiал-демократичнi iдеї, чорнити їх. Усi цi днi, вiдколи мешкаю у вашiм чудовiм мiстi, я маю змогу читати "Гасло" - газетку чернiвецьких так званих со-цiал-революцiонерiв. З тоном такого "Гасла", скажу прямо, погодитись не можу. Що тут говорити про якийсь ревiзiонiзм, коли справжнього, послiдовного марксизму у нас, вважайте, ще не було, вiн тiльки починає оволодiвати масами... Ну, а програма "Гасла" - це взагалi якась маячня. Ось послухайте. - Леся розгорнула газету, прочитала: - "Мета соцiалiзму є для нас нiчим, рух - усiм". Як це зрозумiти? Задля чого ж тодi рухатись, коли попереду нiякої мети? Та й взагалi такий рух неможливий, народ збагнув облуднiсть соцiал-революцiйних проповiдей i рiшуче переходить на бiк соцiал-демократiв. Далi: "Гасло", а отже, i люди, що стоять пiд ним, обрали собi за метод боротьби терор i на всi лади його вихваляють. Це вже не тiльки шкiдливо для справдi революцiйного руху, а й взагалi безглуздо. Терор не дає масам нiякої свободи, замiсть одного вбитого тирана стає iнший. Нам потрiбна широка полiтична робота в масах, щоби пiдготувати їх до спiльного рiшучого удару. Це якраз i вiдповiдає духовi соцiал-демократичної партiї, котра єдина є справдi народною i котра боронить iнтереси народу. Що б не чинив уряд, в руках якого поки що сила - полiцiя, вiйсько, зброя, - все йде до кращого, час працює на нас. Треба лиш, мов отi Франковi каменярi, прокладати дорогу прийдешньому, мостити йому мости, дружно, як то писав буковинський соловiй Федькович, братися "однов силов до одної справи". I ще раз присутнi зустрiли її слова оплесками. Потiм виступали iз зали. Леся слухала промовцiв, i серце її повнилось гордiстю: яка любов, яка увага! До лiтератури, полiтичних подiй - там, на великiй Українi... "Нi, - заперечила в думках, - нiколи i нiякими кордонами не розмежувати землi української". Котрийсь iз студентiв запропонував видати поезiї Лесi Українки на громадськi кошти. Лариса Петрiвна не встигла навiть словом заперечити, як пропозицiю - знову пiд оплески! - прийняли. Лишалося тiльки подякувати. Вечiрка закiнчилася пiзно. Додому Ларису Петрiвну i Кобилянську проводили, окрiм Осипа Степановича, Симович i ще кiлька шанувальникiв. - Я оце нiяк не заспокоюся пiсля вашої затiї, - вже котрий раз признавалася Леся. - Незручно якось друкуватися на таких засадах. Симович запевняв, що це з виняткової поваги до гостi, що цим пишатися треба, а не печалитись. - Ви ж бачили: молодь сама забажала. - У вас он своїм нiяк видаватися. Тим же Стефаниковi, Черемшинi. - Не бiдкайтесь, i Черемшину видрукуємо. - Та вже ж! Що з вами вдiєш? - згодилася Леся. - Видавайте, коли є на те палке бажання. Дещо вiзьмемо друкованого, а бiльше нового, що встигну тут написати... Догляньте лише, щоб те виданнячко було чепурненьке. На тому й розiйшлися. IV Гей, пiду я в тi зеленi гори, Де смереки гомонять високi, Понесу я жалi одинокi Та й пущу їх у гiрськi простори... Так думалося, так бажалося... А вони - хоч би один куди подiвся, розвiявся чи заглух навiки. Печуть її i ранять невидимо. Чи дивиться на гiр легку мережу, вбирає подих їх смолисто-фiалковий, чи слухає шум потокiв, спiв флояри, - завжди i всюди жалi, жалi, жалi... Вони її вдягають у смутковi шати, гартують у вогнi пекельнiм. Ще й родять пiсню! "Гей, шалена пiсне! Чому тобi нi впину, нi зупину? На серцi радiсть - ти ридаєш, плачеш, а смуток - то смiєшся-чуєш, пiсне? Чи ти менi помститись хочеш? Так за вiщо?! Хiба тебе я стримувала в летi, хiба з тобою ми були нещирi? Навiщо ж нинi краєш менi душу? Поглянь, я тиха, я спокiйна... Я зовсiм втомлена. Iди над Черемош, на Рунг чи на Магуру, знайди собi там пару, а я спочину. Попереду ще досить працi i змагання - тож сил бракує". Та пiснi не слухалися, бiль не вщухав. Мiсяць, поки жила в Кiмполунзi, вони - як змовились - творили одне одного, терзали думку й тiло. Бралася за "Миха-їла Крамера", хоч "Жизнь" - вона того не знала - уже й була закрита, а на папiр лилося: "Ти не хтiв мене взять...", "Квiток, квiток, якомога бiльше квiтiв..."; прагнула писати про Вiлу-посестру-уста вимовляли: "Вiн навiки згинув!"... ..Хто мене поставив Сторожею серед руїн i смутку? Вiдповiдi не було. Та й хто мiг знати? Хто мiг подумати, що години, днi вона марнує в спогадах та мрiях? Про вiщо? А про те, про що взагалi не варто б думати. Хоча б тому, що дiйснiстю воно нiколи не було й не буде. Стративши отак-от червень, Леся на початку липня повернулася з Кiмполунга до Чернiвцiв. Нерви нiби й наладились, i сил нiби побiльшало, та - лихо! - материному пророкуванню, мабуть, таки судилося збутись: у неї з'явилася нова якась хвороба. Рипить у грудях, зрiдка йде кров. За всiма ознаками - сухоти. Видно, мало їй було отих ночей, тих страхiть сiчнево-березневих, треба ще й цього спiзнати. Ольга Юлiанiв-на одразу ж повела до лiкаря. Той вислухав, оглянув. - Сказати правду, справа кепська. Легенi враженi. Катастрофи ще можна уникнути, але нi в якiм разi не запускати хвороби. Кобринський був знайомий Кобилянської. Вiн знав, що панна Леся добра приятелька Ольги, йому хотiлося допомогти по щиростi. - От що, яснi панни, - звернувся до обох, - вам треба в гори. Далеко, чи то пак, високо в гори. Де нi пилинки i де багато смерек... Я незабаром виїжджаю в Буркут. Це майже в Чорногорiї, понад тисячу метрiв над рiвнем моря. Там щось на взiрець маленького курорту. Ви, панно Ольго, напевне, чули?.. Так от, ви могли б туди дiстатись? Я обiцяю вам нагляд. Одне лиш кепсько: там нiде жити. Кiлька будиночкiв у таку пору звичайно зайнятi. А все ж спробуйте. Спишiться, запитайте, не тепер, так пiзнiше щось знайдеться. Єдиний вихiд, - розвiв руками. Вiн має рацiю: єдиний вихiд. Заявись вона зараз додому - вся її з трудом здобута незалежнiсть лусне, як мильна булька... Так, але як туди їхати? Свiт не близький. А з її здоров'ям тiльки в мандри. Та ще в гiрськi. Весь вечiр, повернувшись од лiкаря, мiркували, як його краще влаштувати ту поїздку. Ользi Юлiа-нiвнi їхати - щоб допомогти - не випадало, було ряд причин, зриватися ж самiй... - А знаєте, о чiм я думаю, Лесю? - сказала зрештою Кобилянська. - Що, як удатися до Квiтки? Пощо має лєшувати тамтою Швейцарiєю, коли тут не згiр-ше. Легiнь вiн, як по менi, файний. Климента Квiтку Лариса Петрiвна знала вже кiлька рокiв по Києву, проте не настiльки, щоб запропонувати йому своє товариство. В Чернiвцях вiн майже випадково - заїхав з друзями, теж студентами. Хоче податися до Швейцарiї на лiкування. У нього теж, здається, сухоти чи доведена до краю анемiя. Виснажений, нервовий, а до роботи ще беручкий! Молодiсть! Коли б їй одняти зараз дев'ять лiт - ого, що б то було!.. Звiдкiлясь, певно од студентiв, довiдався, що вона тут, - розшукав. Обiцяв ще зайти... Нi, його таки сама доля послала, цього Климента Квiтку. Погодився - лиш Кобилянська натякнула. Виявляється, у нього вже й грошей замало, i взагалi, чував, карпатський клiмат нiскiльки не поступається швейцарському. А коли там будуть ще й купелi... - Так це ж чудово! - захоплювався Квiтка. - Мов санаторiя! Чи вiн завжди такий пiднесений, чи удає?.. Але - навiщо б, заради кого?.. Чому такий завбачливий, уважний? Багато ж їй доводилося стрiчати краян, та цей якийсь... незвичайний. Щадить її, немов сестру чи... яке безглуздя!.. Навiть не розказує їй київських новин. - Нiчого нового. Навмисне криє чи й справдi далекий того? Але i нi. Вона пригадує, вiн був активним. Та й по тому, як тут усiм цiкавиться, можна судити... Отже, жалiє, оберiгає. З якого дива? Все ж було приємно. Приємно i бентежно якось. Щоправда, не обiйшлося i без прикростей. Невiдомо (ще одна загадка!), навiщо було Квiтцi писати її рiдним усю правду. Отак нi сiло нi впало узяв та й виклав. Буцiмто вона вже й справдi при смертi... Спробуй довести тепер татовi, що нiякої причини для тривоги немає, що в неї катар - i бiльш нiчого, i що з вигляду вона здорова, навiть поправилась... їм тiльки дай привiд! Уже, будь ласка: "Не затримуй Квiтку, нехай їде в Швейцарiю". Хай собi їде. Вiн не маленький, знає, де йому i як лiпше. I нiкого вона не затримує. Але, звичайно, й не забороняє бути коло неї. Це взагалi було б безглуздо - сказати людинi: не стiйте, не сидiть i не ходiть коло мене, зрештою, не дихайте повiтрям, яким я дихаю... Виходить, так. I взагалi яке тут "втручання в нашi сiмейнi справи"? Поки вiдповiдь з такими мiркуваннями йшла до Києва, до рук Петра Антоновича, якого Квiтчин лист i схвилював, i цього разу чомусь розсердив, Лариса, владнавши все необхiдне, виїхала на Буркут. Квiтка вирушив кiлькома днями ранiше. Зустрiлися вони у Вижницi, у Ганни Москви. Москва доводилась Квiтцi чи то далекою родичкою, чи просто знайомою його батькiв. Зрештою, як би там не було, а гостей вона прийняла радо, Лесi видiлила кiмнатку, по-материнському про неї турбувалась. Тиждень, який подорожнi провели у Вижницi, чекаючи вiдповiдi з Буркута, залишив приємнi враження. У хляпавку - її тут не бракувало - сидiли вдома, читали або писали листи, в погiддя гуляли, переважно за мiстом, над Черемошем, у горах. Одного надвечiр'я, коли стояли високо на горi Нiмчич, вона побачила щось таке неви-мовно красиве, як мрiя: на фонi зелено-голубих верхiв - поодинокi будиночки. Вони здавалися пiднятими кимось до сонця... Казали, що то Ростоки, але чи може село бути таким казковим? Скорiш усього то мiраж, i вона певна - таке не повторюється, як би того не хотiв. Вiдповiдь з Буркута була невтiшною: кiмнати до першого серпня не передбачалося. А ще ж тiльки середина липня! Ганна Семенiвна радила перечекати цей час у неї; Квiтцi не терпiлося їхати. Остаточне слово було за нею. I Лариса Петрiвна вирiшила їхати. Одне, що Вижниця - все-таки не гори, хоч тут i гарно, i люди куди привiтнiшi, нiж у Кiмполунзi, а головне - її вабили майбутнi зустрiчi з Франком та Гнатюком, якi вже були в Криворiвнi. Дорогою, в Кутах, їх наздогнала телеграма: Ганна Москва (вони так i домовилися) сповiщала, що в Буркутi на них чекає кiмната. - От бачите, - радiв Квiтка, - поки доїдемо - буде й Друга. - А як не буде? - Мала бiда! Пiд смерекою ляжу та й спатиму. По-гуцульськи. Фiакр погойдувало. Пара вгодованих коненят несла його легко i швидко. Опiвднi були в Косовi. - Батькiвщина Михайла Iвановича, - повiдомила Леся. - Павлика? - Так... Вони посходили, поки вiзник пiдгодовував коней, стояли в центрi мiстечка. - Щось вiн менi, цей Косiв, не вельми подобається... Нiби в ямi. Мiсто лежало в глибокiй ущелинi, на днi якої шумiла рiчка. З бокiв його стискували скелястi гори, випинаючи, мов ребра, свої могутнi кам'янi схили. Правий берег трохи нижчий, пологiший, але також утиканий гостроверхими пагорками, якi дедалi густiшали, вищали. Вулиця, мабуть, одним одна в мiстi, тяглась попiд скелями. Обiч неї ряди низеньких та зрiдка двоповерхових будинкiв, дворики, що впиралися з одного боку у воду, з другого - в голе камiння. Садкiв майже нема. Вони виднiють десь аж звiдти, з-за Косова, де рiчка, ткнувшись у непорушну скелю, робить крутий заворот. Там широка заплава, ряснiють хатки... Косiв, кажуть, славен своїми торгами. Базарного дня заїжджаються сюди з усiх навколишнiх сiл i мiстечок. Ведуть на продаж маржину, везуть кукурудзу, бринзу та будз, усяку сушеницю, вино; мiсцевi майстри виставляють щонайкращу упряж, блєхiвки31 та iнший ходовий крам... Збираються поважнi газди й газдинi, легiнi й дiвчата, стрiмкими плаями спускаються з-пiд самiсiньких хмар вiвчарi; не обходиться i без калаїв... Гомонить тодi мiсто! Торгується, плаче, трембiтить, спiває. Нiде на всiй Гуцульщинi не придбаєте такого убору, як на косiвськiм торжищi! Вiд сардака до дiвчачих уплiток - все, що забажаєте, знайдете. Теплi фарбованi гачi, рясно гаптованi киптарi, легкi крисанi... Чого тiльки не буває у Косовi! ...А зараз мiсто було до нудного спокiйне, задушне. Лариса Петрiвна з нетерпiнням чекала, поки фiакр рушить далi. Єдине, що її захопило, - водоспад. Назва-бо яка - Гук! Вода в нiм шумiла, пiнилась, вирувала. Легкi смереки, що тiсними гурточками пiдступали до берега, стрiмкий потiк творили мальовничу картину. За кiлька годин дiсталися до Яворова. Гадали - перепочинуть трохи i знову в дорогу, та Окуневськi запротестували: як це так! Скiльки не бачились - i не посидiти хоч один вечiр? Довелося доплатити вiзниковi за простiй i залишитися на нiч. Ольга, вiдколи бачилися у Вiднi, а ще бiльше - у Києвi, погарнiшала. Та й грати стала куди краще. Ще б пак! Минув добрий десяток лiт. Цiлий десяток! Як невмолимо швидко минають днi! Наче ж недавно бiлявими дiвчатками бiгали на уроки до Миколи Вiталiйовича, а вже... страшно подумати! Як прожито i що пережито. За вечерею, влаштованою з нагоди їхнього приїзду, старий Окуневський розпитувався про здоров'я батькiв, напрошувався на широку балачку з приводу останнiх полiтичних подiй у Києвi. Проте Лариса Петрiвна, а тим паче Квiтка не пiдтримали його, i весь вечiр минув у буденних розмовах. Кiлька разiв Окуневська сiдала до фортеп'яно, i це були найкращi хвилини. Легкi (грала бiльше розважальнi п'єси) мелодiйнi звуки, такi незвичайнi в цiй гiрськiй та лiсовiй далечинi, виповнювали серце якимись прекрасними почуттями, вертали далекi, милi роки, коли не треба було анi їхати свiт за очi за здоров'ям, анi думати про заробiток, анi шукати форми, в яку б вилити свiй бiль i свiй гнiв... Сидiли допiзна. Мiж розмовами виходили послухати, як дихають гори, сонно зiтхають дерева, як, наганяючи страх, кричать нiчнi птахи. Знизу тягло прохолодою. I Леся швидко верталася; i знову не вмовкали трохи журливi жiночi голоси. Климент Васильович, якого Окуневськi поклали в сусiднiй кiмнатi, за передiлкою, так i не дiждався, коли вони стихнуть, заснув... За Ясеновом Горiшнiм дорога почала спадати в долину, де безклопiтне шумiв Черемош. Фiакр то оддалявся вiд нього, обминаючи гладкi скелi, якi нараз виростали посеред шляху i лежали, мов годованi бики в спеку, то спускався так близько, що чулося прохолодне дихання рiчки, сонне хчюпання хвиль та заспокiйливий шерхiт перекочуваного водою дрiбного камiння. День видався погiдний. Лариса Петрiвна, думками все ще гостюючи в Яворовi, частiше й частiше затримувала свою увагу на чудових гiрських краєвидах. Як вона ранiше не вибралася в це феєричне царство краси? Як смiла стiльки рокiв не зважати на запросини Павлика, Ольги Юлiанiвни? Може, й не було б тодi оцих кашлiв, головної болi, iстерiй, котрi, здається, доконають її остаточно... Долина звужувалася мiж двома пасмами скель, i тодi вiяло чимсь таємничим, казковим; ущелина повнилася зеленавим мороком, у котрiм, здавалось, iснують тiнi далеких предкiв, лунають голоси загадкових створiнь, од яких ставало моторошно. Лиш угорi, де, роздiленi широкою смугою фiалкового неба, дрiмали вiковi пралiси, було вiльно i радiсно. На бiлених подолках берiз там грало сонце, упоєнi пахощами квiток та живицi, млiли столiтнi смереки, їхнє корiння мертво сплiталося з камiнням, а на скелях, порослих мохом, вилось, мов гадина... Та ось гори одходили, розступалися, небо над ними ширшало, i ширшали обiч рiки зеленi зарiнки. Схили кичер, утиканi хатинами, гурточками дерев, кущами терну та гложжя, ставали пологiшi: то тут, то там виднiлися на них клаптi озимини, обнесенi сивуватим воринням сiножатi. Косовиця трав була в розпалi - на пiдгiр'ях порались люди. Однi косили, iншi гребли, громадили сiно в копицi, прикриваючи їх - щоб не роздувало вiтром - важкою в'яззю iз сирої вiльшини а чи лiщини. За думками та розмовами - хоч i скупими, короткими - незчулися, як i в'їхали в Криворiвню. Фiакр зупинився на невеличкому, вигарцюваному на самiсiнькiм березi майданчику, захищеному од води товстою кам'яною кашицею. - Ну, слава Ису, дiстались, - важко ступив на землю вiзник. - Най будете здоровi, - побажав подорожнiм. Це був центр села. Зусiбiч сюди збiгалися стежини; тут же тулилися чималий, критий гонтом шинок, а трохи вище, обнесена добрячою огорожею, плебанiя отця Олекси Волянського. Як не є, а Криворiвня вважалася не останнiм з навколишнiх сiл, до того ж лежала на битiм шляху, од Косова, Вижницi, Кут, а навiть од самих Чернiвцiв - на Жаб'є i далi в Карпати. Сюди часто заникували цiсарськi урядовцi, а влiтi наїжджало чимало панства зi Станiслава, Львова та навiть iз Вiдня. Зупинитися довелось у Волянських. Незважаючи на свiй сан, отець Олексiй був людиною широкої вдачi, любив товариство, цiкавих людей. Прочувши, що до Криворiвнi їде Лариса Косач, вiн упросив Франка, якому симпатизував i з яким пiдтримував тiснi стосунки, направити гостю до нього на постiй. Про це Лесi було сповiщено заздалегiдь, ще у Вижницi, так що компанiя Волянських не викликала в неї здивування. Зрештою, який це матиме на неї вплив? Не збираються ж вони мешкати мiсяць, бодай половину, переночують - i до побачення. Симпатiї до нових знайомих навiть збiльшились, коли оглянули чималу, зi смаком пiдiбрану бiблiотеку. Книжки свiдчили, що їхнiй власник - людина демократичних поглядiв, цiкавиться значно ширшим колом питань, анiж належить по службi. Климент Васильович, якого захоплювала самобутня усна творчiсть гуцулiв, знайшов для себе в бiблiотецi справжнiй скарб - масу етнографiчних журналiв та рiзних посiбникiв. На його прохання господарi охоче дозволили взяти все те з собою, звичайно, з умовою на зворотнiм шляху повернути. А втiм, справа була не в Волянських, хоч Лариса Петрiвна пройнялася до них сердечною щирiстю, її вабив Франко. Приємно було знати, що вiн поруч, за якихось кiлька дворiв. Пообiдавши та вiддавши належне гостинностi господарiв, Леся i її попутник зiбралися до Iвана Яковича. Наймолодша Волянська, Цьопа, радо зголосилася провести. Франко мешкав тут же, на Зарiччi, по лiвiм боцi Черемошу, в хатi Проця Мiтчука. Був полудень. Липневе сонце палило щедро. Незважаючи на близькiсть рiки, повiтря дихало спекою. Сiно, складене на дворах, сушилося на вор'ї, трохи скрадало її, бентежило груди тонким ароматом рiзнотрав'я, ромашок, дзвоникiв, кашки. На Мiтчуковiм обiйстi кипiла робота. Гуцул щойно привiз фiру пахучої пашi, скинув її i тепер сидiв на призьбi, попихкував закiптюженою люлькою, дивлячись, як жiнка та дiтвора укладають сiно пiд оборiг. - Помагай бiг! - привiталися гостi. - Вiтайте, вiтайте !- скинув порудiлу крисаню i вклонився, не встаючи, газда. - Чей, пана Йвана хочете видiти? - вгадав їхнiй намiр i погукав. З-за оборогу, з вилами в руках, вийшов Франко. У шкiряних постолах, благеньких штанях i такiй же сорочцi; блiдаве, зрiдка вкрите веснянками обличчя заросле; на головi, в рудуватих вусах заплуталися дрiбнi зiлинки. "Газда, чистiсiнький газда! - мало не вихопилося в Лесi. - Надiти крисаню - таку, як у Проця, дати люльку - й не вiдрiзниш". - Моє шанування, - зоддаля мовив Iван Якович. - Як їхалось? - Перекинувши з правої долонi в лiву вила, вiн цупко потиснув Лесину, затим, коли Косачiв-на вiдрекомендувала Климента Васильовича, Квiтчину руку. За батьком пiдбiгли меншi - Тарас, Петро i Ганнуся, привiтались до знайомої панни i поставали - цiкавi. Iван Якович вiдправив їх до роботи, ткнув вила в землю, запросив приїжджих до господи. Хата була чимала, з двох половин, рублена. Дерево, щоб не псувалось, помастили зверху олiєю, тому стiни мали червонуватий колiр. На порозi гостей зустрiла Ольга Федорiвна. Посвiжiла на гiрських вiтрах та на сонцi, була i привiтнiша, i щирiша, нiж удома. Ларисi мимоволi згадалися її постiйнi нарiкання на долю, на своє невезiння, якими, бувало, i стрiчала, i проводжала гостей Франкова. Нинi од того, здавалося, не лишилося й слiду. Навпаки, тепер Iван Якович справляв якесь дивне враження: був мовби чим приголомшений, постiйна зажура глибше залягла на чолi, зiбрала його в ще густiшi зморшки; погляд, що звик проймати спiвбесiдника, блукав десь у далечiнi... Дивно: так ждали обоє цiєї зустрiчi, збиралися обговорити так багато питань, а вiдчувалось - розмови не вийде. Франко ставив запитання й одразу ж об нiм забував, тонув у глибинах власних думок. Лариса Петрiвна завела мову про Кобилянську, передала од неї вiтання. Iван Якович трохи пожвавiшав, почав розпитувати, що в неї нового та як себе почуває... - Читали її "Пiд голим небом"? - поцiкавився. - Гарне оповiдання. Так мистецьки змалювати душу iдiота, котрому навiть смерть рiдної неньки - нiщо, певне, може тiльки одна Кобилянська. Щоправда, як на мене, то я менше подав би тих людцiв у такiм невеликiм творi. Занадто вже багато в новелi тих iдiотiв. Навiть дитина якась iдiотична... А все ж добре. Читаєш, i мороз по шкiрi йде... Властиве, я нiколи не сумнiвався в талантi Кобилянської, - додав пiсля паузи. - Вже пiсля першої появи її на нивi нашої лiтератури було видно, що йде великий майстер. Добре, що вона вчасно порвала з отим солодкаво-сентиментальним стилем, котрий властивий її першим оповiданням. I вже "Людина", "Битва" та й це, "Пiд голим небом", наповняють мене щирою повагою до цiєї писательки. - Еге, коли б не забути, - згадала Леся. - Ось вам спис новел, - дiстала i подала аркуш паперу, - котрi Ольга Юлiанiвна переклала з української на нiмецьку i збирається видавати в Дрезденi, у Якубовського. Просить, аби ви написали до них передмову. Франко напiвбайдуже переглянув список, поскуб короткого вуса. - Нехай, пiзнiше подумаю, - мовив i поклав папiр. - Будете вiдповiдати - привiтайте од нас, - вiн раптом знеохотився до розмови. Щось важке, безвiдрадне ще бiльше заслало йому очi. Здавалося, вiн нiкого не бачить: нiщо його не цiкавить. - Та скажiть, що попробую написати ту передмову, - додав перегодя. Край столу лежали розгорнутi книжки i журнали. Франко пiдiйшов, узяв одну з них i зачав гортати. Скоро, однак, облишив, зиркнув на Квiтку. - А ви, кажете, юрист? - запитав. - Студент останнього курсу, - радий увазi, вiдповiв Климент Васильович. - Не знаю, що саме потягло його до юриспруденцiї - вiн весь у музицi, етнографiї, - додала Леся. - Це й гаразд. Чей, хоч один правник буде не з кам'яною душею. З Гнатюком ще не запiзналися?.. Вiн якраз тут. О, то добрий знавець людського буття. Ось вiн прийде... То що там чувати у Києвi, на великiй Українi? - нараз поцiкавився. Ольга Федорiвна тим часом поставила на стiл плетеницю черешень. Господар перший узяв кiлька штук - видно, щоб заохотити гостей, довго вертiв у цупких пальцях, а потiм по однiй почав кидати до рота. Лариса Петрiвна розказувала про березневу демонстрацiю, студентськi заворушення в Києвi, про те, якого серйозного значення надають київськi соцiал-демократи, головно iскрiвцi ("Знаю, знаю таких", - пiдтакнув Франко), боротьбi з економiстами. - Як там Ганкевич, - спитала, - думає що робити? Товаришi вже цiкавляться, чи скоро буде лiтература. Не знаю, що їм i вiдповiдати. Пiдводить вiн мене дуже. Лiпше одразу вiдмовив би. - Не такий вiн, той Ганкевич, щоби говорити з вами по щиростi. Я вiрив йому, та бачу - це не нашого поля ягода. Не туди вiн обернений, очиська його не туди глядять. От що! - Вiн потроху захоплювався розмовою. - Куди вони вернуть наше робiтництво? Куди прямують? Гадаєте, з усiма пролетарями? Овва! Австро-Угорщина, Вiдень, - ось їхнiй маяк. Iдеї, котрими живе сьогоднi весь свiт, для них iснують яко предмет ревiзiї, по якiй можна виголошувати власнi теорiйки. Нi, такi не приведуть робочий народ до кращого, такi лиш будуть розладнувать наше дiло. Українi - i Захiднiй, i Схiднiй - потрiбнi справжнi проводирi. А таких... - вiн рiзко вiдмахнув рукою, не скiнчив думки i змовк. - Даремно я оддала йому тi рукописи, - пошкодувала Леся, та Франко нiчого на те не сказав. Вiн знову зосередився на чомусь своєму, помовчував. Навiть Квiт-чина розповiдь про багатолюдну першотравневу демонстрацiю в Києвi не викликала з його боку будь-якої реакцiї. Бачачи, що справжньої бесiди сьогоднi не вийде, Лариса Петрiвна вирiшила за краще ознайомитися з побутом господарiв. Ольга Федорiвна провела гостей через сiни на другу половину хати. Досить простора кiмната, в правiм закутi якої, бiля дверей, громадилась пiч, була воднораз i кухнею, i спальнею, i свiтлицею. По тiм же боцi, де й пiч, пiд стiною дибився пiл на високих пiдставках; на ньому зiсподу лежав товстий сiнник, а зверху пiл прикривала широка новенька верета, поверх якої, в кутку - кiлька пухких подушок. Поперек кiмнати, майже впритул до полу, стояв стiл. Над ним, на покутi, за рушниками виднiлися образи. Образи були давнi, лиця богiв вицвiли. Вздовж стiн тяглися широкi тесанi лави. - Сiдайте, гостоньки милi, сiдайте, - запросила Мiтчукова. Вона була середнiх лiт, видно, значно молодша свого чоловiка. - Дай бiг вам здоровєчко, що ви отеє такi добрi чи чемнi, що й нас не забули одвiдати. Лариса Петрiвна щиро пошкодувала, що нiчого не має для подарунка. - Авжеж, - сказала жартома, - вам i так нiколи, а тут ще ми. - Иой, що ви, панечко молода! Таж, хвалити бога, видите, кiлько маємо легiнiв, - показала на подвiр'я, де пiд Процевою орудою метушились Франковi. - Було би що складати. Такi звиннi робiтники... Чей, попробуєте нашого молочка? - Не дожидаючись згоди, вона метнулася в сiни, внесла i поставила на столi гладишку молока, кварту. Поклала шмат тонкого житнього коржа. - їжте на здоров`я. Леся вiдломила коржа, покуштувала. - Чи стає ж у вас, тiтко, свого хлiба на весь рiк? - запитала. - Ей, де там! Коби хоч хлiба, а то й картоплi. Торiк був уродив хлiбець, та як пiшли дощi, то позносило половину снопiв, позносило й сiно. Пропало збiжжячко десь на iзворах, а решта погнило, бо лило зо два тижнi й не можна було нiчого висушити. Та ви пийте, я ще пiдоллю. Вона була говiрка, жвава. Видно, любила порядок: у хатi чисто, долiвка змазана, рушники бiлi-бiлiсiнькi. - Життє наше як листочок лелiє, - зiтхнула. - О, вже й пан Володимир прийшли, - виглянула у вiкно. Бiля ворiт справдi стояв Гнатюк. Невисокий, в солом'янiм капелюсi, клинцювата борiдка, пiдкрученi вуса. Подякувавши Мiтчуковiй за гостиннiсть, Леся i Квiтка вийшли на подвiр'я. - Панно Лесю! - щиро здивувався Гнатюк. - Чого ж ти мовчиш, Iване? - дорiкнув Франковi. - А пощо маю лементувати? - спокiйно, пiдгрiбаючи пiд оборiг рештки сiна, мовив Франко. - Посилали до тебе, та нiхто ж не винен, що ти з гостей не вилазиш. Гнатюк чемно вклонився Ларисi Петрiвнi, поцiлував руку, з Квiткою теж поручкався. - Як ся мають панi Ольга Петрiвна, батечко? - почав цiкавитись. - Чував, слабує потроху. - Всяко трапляється. Спека вже спала, од рiчки, що вигравала зовсiм недалеко, дихало прохолодою. Мiтчукова винесла стареньку веретку, постелила на призьбi. - Сiдайте, прошу вас. Кияни i Гнатюк посiдали. - Iване, досить тобi вже там грабати, ходи-но спочинь! - гукнув Франковi Гнатюк. Iван Якович промовчав, докiнчив своє i лиш тодi пiдiйшов. - Усяке дiло любить лад, - сказав, сiдаючи втомлено. Пахнув сiном. З-за оборогу вискочила дiтвора, серед неї i Франковi. - Гаду, гаду! Дiдько ззаду! - кричали однi, на що iншi вiдгукнулися: - Веред, веред! Дiдько вперед! Малеча бiгала навколо воза, двiр сповнився галасом. - Андрiю! Гов, Андрiю! - покликав Iван Якович найстаршого. - А ходiть-но на вулицю та й кричiть там. - Будьте тихо! - обiзвався суворо й Проць. Дiтвора через перелаз повалила на вулицю.*** - Люблю порати сiно, - сказав Iван Якович. - Аби не воно менi пахне, а сама та робота. - Тобi б газдою бути, - мовив Гнатюк. - То нiби що? Хлiб робити умiю, лемешi кувати - теж умiю... Гадаєш, не впорався б! Ого!.. - А все ж? - Прецiнь маю стояти коло того дiла, з котрого найбiльше зиску моєму народовi. Пiдiйшов Мiтчук. - Сiдайте, газдо, - посунулася Лариса Петрiвна, даючи мiсце на верстцi. - В ногах правди немає. - Скажiть, де вона є? - пiймав її на словi господар. З глибокої кишенi дiстав шкiряного кисета, набив люльку, що й досi стримiла в зубах. Сiв. - А ви шукали її, газдо? - пiдхопив Гнатюк. Селянин розкурив люльку, затягнувся, крекнув. - Чей, i не я, а були легiнi, - вiдповiв. - Довбу ш он усю як є Чорногору та й Гуцульщину нашу сходив, а й то не видiв її, тої правди. Був гуцул забитий, загуканий, таким i зостався. Як рубав скарбовi лiси та перся дiдьковi в пельку, ганяючи плоти, то так воно, чуєте, й досi. Хiба що данина зробилася тяжча. - А скажiть, вуйку, - обiзвався Квiтка, - чому з-помiж ваших так багато пияк? - Тому й багато, тому й п'ють, - не задумуючись, зiтхнувши, вiдповiв Мiтчук. - Маєте рацiю... пильно пiдмiтили, - пiдтримав Климента Васильовича Франко. - Це страшне лихо гуцулiв. Є такi, що послiдню вiвцю за горiлку вiддасть. Потiм бiйки. - Ая, - ствердив Мiтчук, - вiд горiлки до бiйки ру-ков подати. У гуцула кров гаряча. Махне один другов топiрцем, скалiчить або й заб'є- вже й бiда! А той тому мстить... Так i жиємо. Сонце сiдало за лiсистi верхи. Пурпуровою загравою палали заснiженi шпилi далекої Чорногори. Мiтчук летiв туди негаснучим поглядом горця - нiби там, на високих кичерах, i досi гуляли вiльнi, як птахи, i гордi, мов буки. Довбу шевi опришки; нiби то не захiд горiв, а полум'янiла на пiвсвiту розпалена ними гiгантська ватра... Гуцул одiрвав погляд, натис на очi крисаню, устав. - Пiду, маржину час порати. Пiдвiвся i Франко. - Ви, Лесю, коли збираєтесь у дорогу? - спитався. - Та, певне, завтра... вранцi поїдемо. - Ну, то ще будемо бачитись. Ольга Федорiвна просила посидiти ще, та Гнатюк запобiг: - Раз ви думаєте вранцi їхати, то хоч пройдiмо селом. На гори сьогоднi вже пiзнувато, а селом, понад рiчкою, самий час. Вони попрощалися. - Iван сьогоднi наче оспаний, - завважив Гнатюк на вулицi. - Кажу йому, аби вже хоч тут, на вакацiях, не сидiв ночами, так де там? До всього йому клопiт... взявся дослiджувати якийсь волос. - А це ще що таке? - поцiкавилась Лариса Петрiвна. - Та, розумiєте, водиться тут по рiчках та джерельцях щось таке схоже до грубого волоса, довжиною отак з пiвлiктя. Селяни показали нам. Твердять, що коли випити його, то виросте воло - тобто прикинеться базедова хвороба. Правда чи нi, а