Франко назбирав тих волосiв у пляшку, хоче везти до Львова, професоровi Верхратському... Мало йому, бачте, мороки. Вони поминули майданчик, зiйшли на мiсток. Стиснений кашицями, Черемош сердито бився, клекотiв, гнався вперед, на просторiнь, а вирвавшись з мертвих обiймiв, радо плигав по камiнню, крутивсь у ковбанях, плюскотiв на мiлкотi. - Отакий вiн од початку до кiнця - неспокiйний, мiнливий, - мовив Гнатюк. - Як характер гуцула. - А менi вони видаються лагiдними, - роздумувала Леся. - Черемош теж лагiдний, - Гнатюк кивнув на рiчку, - поки його не затиснуть, поки нiщо не стає на завадi. Iнакше - бережись! Бачте, як пiниться. А поглядiли б на нього весною, як тануть снiги, чи в негоду, коли реве кругом, стогне. О, з ним не жартуй! Саме поверталися з сiножатей селяни. Хто їхав фiрою, хто - бiльше жiнки - йшов. Засмаглi, в картатих запасках, декотрi в киптариках, гуцулки, поскидавши ростоли та пiдiбравши вище колiн одiж, заходили в воду, мили ноги; коли з'являлися парубки, серед жiнок зчинявся переполох, дiвочий вереск котився долиною. Лариса дивилася на молодечi жарти, слухала повнi юної бадьоростi голоси та ненастанний гук Черемошу, i з серця її мов упливала щоденна життєва втома - його виповнювало щось легке, приємне, як буває, коли зiйдеш на високу - найвищу! - гору та глянеш навкруг. ...Ой напий си, бiдашечко, До мене горiвки - Ти не маєш чоловiка, Я не маю жiнки, - долинуло парубоче. На невеличкiм зарiнку - його було добре видно з мiстка - стояв гурт молодi. Ци я тобi не казала, Не казали й люде, Що з нашого коханнячка Та нiчьо не буде, - обiзвалася дiвчина. - Зараз танцювати почнуть, - знаюче сказав Гна-тюк. - Отак-таки? - здивувався Квiтка. - Еге ж. I справдi: не минуло й десятка хвилин, як звiдти почулась флояра, хлопцi й дiвчата стали в коло, поклали одне одному руки на плечi й пустилися в танець. Це було так просто, природно, що Леся аж осмiхнулася. На неї дихнуло рiдним, волинським. Хiба ж не отак збиралися колодяжнянськi парубки та дiвчата? Хiба не такими веселощами виспiвалося її коротке дитинство?.. А флояра вифiвкувала, молодi ноги дужо витупува-ли та вибивали танець. - I-i-їх-ха! - дружно, в один голос пiдгукували ле-гiнi, додаючи собi сили й завзяття. Пiсля кожного їхнього викрику шпаркiше ходили ноги, дужче розвiвалися запаски... Гуляння стихло раптово. Молодь побрала тайстри, вила, граблi - що хто нiс - i почала розходитись. Легiнi ще закурили, погомонiли. А що у тiй Чорногорi За воронi конi.. - котрийсь попробував голос. - Далася їм та Чорногора, - зi смутком мовив Гнатюк. - От народ, пiд силу якому були i Чiнгiсхан, i Туреччина, i Жовтi Води, Берестечко - та чого тiльки не траплялося на його путi! - а нiяк не здобуде своєї державностi. Подумати страшно. То вiн гне спину на орду та шляхту, тепер навiть двом служить - царизмовi та австрiйському монарховi, а сам собою правувати не може. Зродити таких велетнiв, як Довбуш, Кармалюк, Хмельницький, Шевченко, - i молитися чужим богам! Усiх захищати - i бути беззахисному, пiдставляти за когось груди - i стогнати в кайданах... I як плата за все це - палi, четвертування, галери, Сибiр. Леся стиха продекламувала: Народ наш, мов дитя слiпеє зроду, Нiколи свiта-сонця не видав, За ворогiв iде в огонь i в воду, Катам своїх поводирiв оддав... - Iронiя долi! - Проте я певна, не в державностi справа. Народи, котрими кермують свої ж таки, доморощенi царi та пани, страждають не менше. Я згодна: над Україною якийсь зосiбний фатум, але й тi потерпають. Так буде доти, поки Велет не зiрве з себе пута й не закує в них ворогiв, доки не розтрощить, не рознесе i монархiю, i царизм та не заживе новою, вольною, як завiщав батько Тарас, сiм'єю. - Доки сонце зiйде... - Воно вже сходить. Чуєте, що по свiтi дiється? I на великiй Українi, i в Галичинi. Тут, помiж гiр, може, ще й не так голосно лунає марсельська пiсня, зате дух непокори, ви самi твердите, не покидає гуцула. Рано чи пiзно вiн зiллється з могутнiм рушенням мас, i тодi не стримає його нiяка монархiя. - Ви так певно говорите, що й менi хочеться вiрити. - А ви повiрте. - Хто знає, кому тепер вiрити. Надто вже багато тих вiр. Та кличе за одне, друга за iнше... Майданом прямував до них Волянський з доньками. - У того, хто поклявся вiддати себе служiнню простому людовi, а вас я числю до таких, має бути одна вiра - вiра в народ i в його кращу будучнiсть, - вiдповiла Лариса Петрiвна, шкодуючи, що поява отця Олексiя перешкодить розпочатiй розмовi. - Попробуй знайти їх, - здаля обiзвався Волянсь-кий. - Гадав, у Франка, а вони осьдечки... Чим ви тута займаєтесь? - Так, стоїмо, - кинув Гнатюк. - Щось добродiй Франко нинi смутний. Не заслаб часом, не знаєте? - Хто його вiдає? Та то, певне, так... - Жаль, що ви хутко вiд'їздите, - Волинський звертавсь до киян, - навiть по рибу з нами не сходите. - Приїздiть до нас у Буркут, - розважила Леся, - там i половимо. - Мандрiвка заманлива, та чи вдасться вибратись. Говорили про всяку всячину. Тим часом звечорiло. Чорногора i ближчi кичери пойнялися мороком. Вiн швидко спускався, вкутував дерева, будiвлi, залягав пiд камiнням, i ось уже вся долина зап'ялася темрявою. Зрiдка по хатах заблимали вогники. Бiля рiчки похолоднiшало. Волянськi, а з ними i гостi, пiшли додому. V Ну й дороги, чи, як їх по-тутешньому, плаї! Їздила волинськими, полтавськими, кримськими, а такими ще не доводилось. Крутi, звивистi, нiби невмiло вимощенi здоровенними шматками камiння. Бiля Криворiвнi, надто вiд Жабйого, до самiсiнького Буркута фiра гойдалася, часами так нахилялась, що здавалося, от-от перекинеться, скрипiла всiєю своєю в'яззю; колеса пiдстрибували, пнулися з каменя на камiнь i знову стрибали далi та далi... Трясло немилосердно. В найтруднiших мiсцях, коли зуб на зуб не попадав i всерединi мов щось обривалося, Леся вставала, спотикаючись, обдираючи черевики, йшла пiшки. Все це було б нестерпно, якби не дивовижнi гiрськi краєвиди. Вони чарували, захоплювали, i тодi забувались незручностi. Плай майже весь час тягся над Черемошем. Потiк то вiддалявся, то знов бiг назустрiч. У спокiйних мiсцях вiн наче завмирав, дрiмав на осоннi, але досить було йому натрапити на камiняччя, як закипав холодним кипiнням, плигав, плескався здичавiлими хвилями. Врослi густим, шапкастим мохом, поверх якого пробивалися кущики афини, вилися широкi пруття ожини, узбiччя гiр скидали до рiчки тихий смерековий смуток, i Черемош нiс його помiж скелями та зарiнками аж до моря далекого. Щось величне було в тому одвiчному гомонi. Мовби злилися в ньому i шум потокiв, i орлиний клекiт, i спокiйне дихання гiр, стрiмкi пориви вiтру й неголосна, завжди ледь-ледь журлива вiвчарська пiсня: Чорногора хлiб не родить, Не родить пшеницю... Потомленi коненята ковзалися розбитими копитами на ослизлому камiннi, напиналися - аж вигиналась хребтина: фiрман покрикував на них, стьобав пiтнi, кiстлявi крупи. - Та не гонiть ви їх, бога ради, хоч на гору, - не витримала Леся. Фiра вибралася на рiвнину, просунулась ще кiлька метрiв, стала. I одразу облягла тиша, врочиста, рухлива й дзвiнка, нiби наспiвана вiтрами сопiлка. Вiн аж п`янив, той спокiй, вiд нього шумiло в вухах. - Говорiть, бо оглухнути можна, - обiзвалася Лариса Петрiвна до Квiтки. Климент Васильович тихо заспiвав: Черемоше, Черемоше, Бистра твоя вода... - Треба дуже полюбити цю землю, щоб так просто i сильно передати й красу, - мовив задумливо i знову заспiвав: Як iгри вод, плине ту час, Свобiдно, шумно, весело... - Все, що є найкращого в свiтi, друже, насамперед витвiр палкої любовi, - озвалась Косачiвна. - I от замiтьте, Кльоню, творенню найгарнiшої пiснi чомусь неодмiнно має акомпанувати дзвiн кайданiв. Такi нашi невмирущi iсторичнi думи, такi поезiї Тараса Шевченка, Франка. Вам, як музицi i фольклористу, це варто знати. Хмари спустилися низько-низько i, мов отари овечок, посунули горами. Гострi верхи враз притупилися, нiби їх хто поодрiзував i понiс небом. Сiйнув дощик, дрiбненький, теплий. Узгiр'ями промчав легiт, напнув зеленi вiтрила смерек. Вони натяглися, стали пружнiшими, здавалося, от-от попливуть... В одному мiсцi дорога йшла через потiк. Вiн виривався з-за скелi, що висла над неглибоким проваллям, i, незважаючи нi на що, турботно мчав донизу, до Черемошу. Вода була дзеркально чиста! На рухливому днi струмка виднiлися дрiбненькi, мов креймахи, камiнцi. Зеленавi, темно-сiрi, коричневi... Коненята пили, i камiнцi перекочувалися пiд самiсiнькими їхнiми губами, стиха шерхотiли об колеса. Дорога непомiтно забиралася вище i вище. Наступного дня (заночувати довелося в якiйсь придорожнiй хатi) в полудень, нарештi, добралися до Бурку-та. Кiлька будиночкiв, таких, як у Криворiвнi чи Жаб'єму, - необмазаних, складених у зруб, - розбрелися крутуватим пiдгiр'ям. Нi церковки, нi корчомки... ба навiть вулицi! Дорога так-сяк приткнулась до скель i розповзлася стежинами до одного двору, до другого... Кiнець свiту, та й годi! Людей теж десь не видно. - Куди подамося? - стояла в нерiшучостi Леся. - Щоб не блукати, ви, певне, постiйте чи посидьте, а я сходжу розпитаюся, - сказав Квiтка. - Ходiть отуди, - махнув пужалном фiрман. - Чей, пани обiдать пiшли. I справдi, не встиг Климент Васильович зробити й десяти крокiв, як з будинку, на який показував селянин, вибiгла дiтвора. - Лiтники! Лiтники приїхали! - закричали всi враз. Видно, поява кожної нової людини була тут надзвичайною подiєю. Леся i Квiтка забрали речi й пiшли на той гук. Бiля будинку їх зустрiв лiкар Кобринський i ще кiлька вiдпочиваючих. Добре все-таки серед чужих, та ще в такiй пущi, зустрiти хоч трохи знану людину! Кобринський завiв прибулих до просторого залу - це справдi була їдальня, - вiдрекомендував. "Лiтники" - чоловiк сорок! - обступили, почалися знайомства, розпитування. Вiдiрваним од свiту, зголоднiлим по свiтському життю, їм хотiлося одразу вивiдати все. - Та заждiть же, дайте їм хоч пообiдати, - став на захист Кобринський. Вiдпочиваючi неохоче розiйшлись, заручившись правом розпитати потiм, пiзнiше. ...Воля! Хто його видумав, хто вперше вимовив оце слово! Благословен хай буде навiки!.. Скiльки тут простоти, скiльки величi! Який безмежний, незбагненне широкий змiст! Скiльки кровi пролилося - i ще проллється? - щоб звучало воно повноцiнно, гордо, на весь голос. Воля! Це клекiт орла, що ширяє там, в недосяжнiй висотi, гучний поклик трембiти, непорочнiсть смерек, що вiками ждуть не дiждуться обiймiв сонця; це буяння дикої ружi, переливи роси, плин потоку: це - Чорногора з її незабутньою Довбушевою вольницею... Як порива мене палке бажання Пiти туди пiсками, чагарями, Послухати гiрської пущi гомiн, Заглянути в таємную безодню, З потоками прудкими сперечатись, Помiж льоди дiстатись самоцвiтнi, Збудити в горах пiснею луну!.. Нi перед чим не зупинятись, не хилитись - пiти! Аж на те далекеє верхiв'я. Зiйти й поставити червону корогву - нехай має! Хай буде знаком, ясним дороговказом. Вони стояли на самiсiнькiй вершинi Лукавицi, безмовнi, зачарованi красою бескидiв. Перед ними у всiй своїй мальовничостi лежало царство гiр i лiсiв. Буйнi вiтри чесали зеленi коси смерек, полоскали ущелини, в якi не пробивалося й сонце. Гори спiвали - потоками, птаством, голосами звiрiв i худоби. Все це перевивалося пахощами полонинських квiток, нiжною голубiнню височини, злiтало до сонця. Проте не зникало. Мiж землею i небом лунала якась могутня i воднораз на диво спокiйна мелодiя - гiмн життю, як у думках нарекла її Леся. Спiв бентежив молодi груди, родив у них нестримний потяг до творення. Ой гори, гори, золотi верхiв'я!.. Спiвало серце, її змучене, стомлене серце! Чого хотiло? Спокою, забуття? В такий час? У краю, де гнiздяться орли, де в кам'яних ложах набираються сили громи?.. Ш, серце! Нам з тобою iще стояти супроти бурi, будити мертвих. Чуєш-бо? Хай навiть ота лавина з гiр впаде на голову, мов доля злая, - стояти маєм! Стояти будем!.. Пiсля всього пережитого останнiм часом, суперечок та зустрiчей Буркут здавався райською тимчасовою життєвою пристанню, звiдки мало початися нове велике плавання. Нi пишноти курортних залiв, анi гучного товариства... Природа, її могутнє, незбагненне царство. З ранку до вечора, з вечора до погiдного ранку - природа, природа... нею дихала, снила. Нею i скупим вiдгомоном життя, що долiтав сюди через глибокi iзвори й стрiмкi вершини. Леся мешкала в будинку лiсничого, в невеличкiй кiмнатi. Вона i ще одна приїжджа - iз Кут. Хатина стояла над потоком, на одвойованiй у гiр кам'янистiй дiлянцi. Однiєю, подовжньою, стороною вона майже торкалася скелi - їх роздiляв лише вузенький прохiд, другою, передньою, видивлялася в струмок. Сюди ж виходило й Лесине вiкно. Рано-вранцi вона розчиняла його, i в кiмнату вiсником нi на мить не стихаючої пiснi життя залiтав неспокiйний плескiт води. Внизу, на самiсiнькiм днi ущелини, шумiв Черемош, - Буркут летiв до нього з височини, мов пустотливе дитя. Радiсно було дивитися на нього в сонячну пору. Прудкий, невгамовний, вiн смiявся, вигравав усiма можливими барвами. Так i хотiлося пiрнути в його срiблястi розсипи... Але Кобринський радив не поспiшати з купанням, обмежитись поки що ваннами. - Ви лiпше пийте її, цю воду, - рекомендував. - I якнайбiльше. Метрiв за кiлькасот угору з-пiд камiння било джерело. На його мiсцi зроблене щось на зразок рубленої криницi, звiдки Буркут поступав до купелi, пити ж ходили просто сюди. Терпка, нiби злегка пiдiгрiта вода мала якусь чудернацьку властивiсть: вип'єш - i такий з'являється апетит, що, як то кажуть, собаку з'їв би. Нащо вже вона байдужа до постiйних снiданкiв, обiдiв, i то через кожних двi години мовби щось пiд грудьми смокче. Не минуло й пiвмiсяця, а вже почала поправлятися. - От на зло вiзьму й розповнiю, - жартувала Леся. - Приїду, i нiхто не пiзнає. - Поправитись вам треба, Ларисо Петрiвно. I зовсiм не на зло, не для когось, - вiдповiдав Квiтка. Який розсудливий!.. I взагалi... чому вiн так про неї турбується? Не дає засиджуватись, захоплюватися розмовами, що майже кожного разу виникають у них за вечерею. Нiби вона справдi так безнадiйно хвора. Втомилась, i все. А що кров зрiдка йде горлом, так у мами теж те буває. I нiчого... Проте знала: Квiтчинi поради й прохання були щиросердi. Та й сам вiн тримався з нею коректно, не зважати на його турботи було б принаймнi неввiчливо. Щоранку пiсля снiдання вони йшли гуляти. Коли траплявся хто-небудь iще - гуртом, а частiше удвох. Блукали над потоками, помiж смерiччям, збирали лiсовi ягоди, квiти. Одного разу забралися так далеко, що заблудились. Iшли якимись ледь помiтними стежечками, переходили провалля, на днi яких стояла непорушна зеленава пiтьма, дряпались об сухе смерiччя, а кiнця лiсу не було. Та ось десь поблизу заспiвала трембiта. Раз, удруге... - Пiдемо туди, - прислухалася Леся, - то, мабуть, вiвчарi. Стежина намiтилася чiткiше, а незабаром перед ними вiдкрилася горбкувата, залита сонцем полонина. Посеред неї стояла - нiби давним-давно виросла тут - старенька колиба. В загородi бiля хатини лежали вiвцi, а бiля входу - кiлька вiвчарок. Собаки скоса глянули на незнайомих, стиха загарчали. Климент Васильович погукав. На голос вийшов гуцул. - Iгiй на вас! - вiдiгнав собак. Зрозумiвши, в чiм рiч, вiн засмiявся i запросив до колиби. Вiвчарi саме обiдали. Просто на столi, на голих, почорнiлих дошках, парувала кулеша. Запах її виповнював житло, лоскотав нiздрi. Лесi нiколи ще так не хотiлося їсти, як зараз. Вона була щиро вдячна господарям, коли тi запросили їх до компанiї. - Ачей, пани з жентицею хочуть? - запитав найстарший, певно, ватаг. Що ж, частуватися так частуватися! З бербеницi, що, накрита дерев'яним кружком, стояла в кутку, вiвчар набрав i поставив двi чашки жентицi. Вона одгонила овечим потом. Поволi цей запах витiснив усi iншi. Ним вiддавала й кулеша, i одяг людей, i їхнi руки. В колибi не вельми стежили за чистотою - долiвка давно не пiдмiталася, вiконця закопченi. Лариса Петрiвна перевела погляд на її мешканцiв. Обвiтренi, жилавi, вони нагадували стовбури якихось дерев. "Дiти природи, - подумала, - вирви їх з цiєї землi - i зiв'януть, коли зовсiм не загинуть". - Як живете-маєте? Як маржина? - цiкавився Квiтка, ставлячи запитання, без яких не обходилася жодна розмова гуцулiв. - Богу дякувати, полiття нинi файне, то й маржин-ка нiчьо, - набивав люльку ватаг. - Абис iще сiна зробити, то й зовсiм було би... - Вiн не сказав, як саме було б, а натомiсть вiв далi: - Без маржини гуцул що? Калай, i тiльки. В маржинi вся наша сила. Знаєте, як межи нас рахують? Котрий газда у двадцятеро чи хоч у п'ятнадцятеро сiн стоїть, то й заможний. - А багато у вас таких? - запитала Леся. - Була б овечка - клiщ знайдеться. - Вiвчар дiстав з ватри, що жеврiла тут-таки, в колибi, жарину i став припалювати люльку, допитливим оком окидаю-чи незнайомих. "Хто вiдає, що ви за гостi", - говорив той погляд. Але розмова, видно, заiнтересувала його, бо, пахнувши раз-другий димком, вiн заговорив знову: - Гуцул пiвлiта жиє вiдлюдно, на полонинi, бо так на маржину лiпше, пiвзими сидить у зимарцi, бо годує її, а що йому за то? Все має пановi цiсарю здати. Коби могли, з самого шкуру iздерли б... Вiвчарi - їх було четверо - скiнчили обiдати. Один змiв зi столу недоїдки, винiс собакам, iншi мовчки почали збиратися - пiдв'язували старенькi череси, неквапливо натягували крисанi, дiставали гирлиги. Затурбувався й ватаг. Вiн хоч i не гнав зараз отари, мусив випровадити пастухiв. Встали й Леся та Климент Васильович. Вiдпочинок їх пiдбадьорив, тепер швидше добратися б до Буркута. - Лукин, - гукнув старий до одного з вiвчарiв, - наставиш панiв на плай до Буркута. А там пiдете осюда та от сюди, - показав жартуючи, - та й дiстанетесь. Пастухи поодчиняли хиткi ворiтця кошар, i отари висипали на полонину. Вiвчарi та собаки скеровували їх у потрiбному напрямку. Попрощавшись iз старим, Лариса Петрiвна i Квiтка пiшли за Лукином. Вiтер розчiсував потолоченi трави, гойдав дрiбненькi сонечка ромен-зiлля... Лиш на густих чебрецях вiн затихав, пив їхнi пахощi i, сп'янiлий, мчав далi. ...Несподiвано приїхав Франко. Лариса Петрiвна саме поверталася з їдальнi, поспiшала, щоб закiнчити розпочатого ще вчора листа Кобилянськiй, коли на дорозi, як i вони ото колись iз Квiткою, показався Iван Якович, а з ним ще двоє. Забачивши її, гукнули, замахали руками. Були веселi i голоднiсiнькi. Пiсля вечерi Франковi попутники пiшли до Квiтки вiдпочивати, а Iван Якович i Леся залишились удвох. - Ларисо Петрiвно, - одразу ж заговорив Iван Якович, - ви даруйте менi отой мiй настрiй. - А я i не в претензiї. Хоч, правду кажучи, здивувалася, бо вперше побачила вас таким. - Були причини. Вони, правда, нiкуди й не дiвалися, вiдколи з'явився на моїм горизонтi пан Грушевсь-кий... Мало, що в редакцiї тягну всю чорну роботу, надумався ще й сюди закинути цiлу паку рукописiв. - Порвали б ви з ним, нiж маєте отак псувати нерви. - Не такий наш лiтерацький зарiбок, щоб одмовитись вiд постiйної служби. "Вiсник" хоч трохи мене пiдтримує. Iшли понад потоком, угору. Iван Якович якось кумедно закидав лiву ногу, згинався своєю невисокою постаттю, час од часу пiдбираючи то камiнцi, то якiсь квiточки, що росли обiч стежки. На ньому був приношений бронзуватого кольору костюм, такий же - завеликий, з ввiгнутим дном - капелюх, широконосi, далеко не моднi черевики. Сорочка, як завжди, вишивана. Розмова, зв'язанi з нею спогади помiтно змiнили настрiй Франка. Щоб вiдвернути його од неприємних думок, Лариса Петрiвна почала з захопленням дiлитися своїми буркутськими враженнями. Не пропустила, звичайно, й недавнього гостювання у вiвчарiв. - Бачу, природа вам не байдужа, - пiдсумував її розповiдь Франко. - А як ви дивитесь на неї в книжках? - В лiтературi менi завше бракує вмiлого описання природи. Гоголь, властиве, i привернув мене своїми психологiчними пейзажами. Його "Вечори" - це щось чарiвне! Це казка. А мiж тим - яка глибока правдивiсть, яке тонке вiдчуття i слова, i барви! - Я не мислю собi твору, в якому митець зображав би особу виключно поза натурою. Чоловiк з дитячих лiт чує в собi потяг до землi, її лона, i вирвати його з того свiту, як чинять деякi змодернiзованi письмовцi, чисте безголов'я. Сьогоднi був, як звичайно, запальний, все хвилювало його. - Мене - дiдько б його вхопив! - вiв далi, - виводять з терпцю оцi нашi австрофiли, котрi мiряють все на чужинський копил i галасують о любвi до рiдного люду. Ось i Кулiш. Твердить о рiвностi вкраїнцiв i полякiв, а як умову замирення вимагає од перших зректися своїх норовiв. Надворi поночiло. Голубувате шатро над ущелиною швидко темнiло, по краях його блiдими вогниками засвiчувалися зорi. - Дивнi ми з вами, - мовив Франко. - I дивно те, що, як вас побачу, думки менi пливуть якимсь невпинним потоком. Чого б то, не вiдаєте? - Певне, тому, що я завжди приходжу невчасно, коли ви працюєте, - сказала напiвжартома. Iван Якович засмiявся. - Нинi ж я у вас гiсть. - I однак працюєте. Я нiскiльки не здивуюся, коли через кiлька мiсяцiв зустрiну сьогоднiшнi думки в якiйсь вашiй статтi. Франко мимоволi кивнув головою. - То аби не говорили, що Франко i в Буркутi годував вас своїми iдеями, - сказав, - готовтесь на пструги. Погода нiби стоятиме, - окинув поглядом небо, - пiдемо на лови. Пiзнього вечора, розпрощавшись з Франком, Лариса Петрiвна сiла докiнчувати листа Кобилянськiй. Лист виходив довгий. Та i як його кiлькома рядками розраяти ту людську тугу? Як помогти нiжному лотосовому квiту, аби не в'яв, не марнiв?.. Ольга, мабуть, помиляється. Не може ж Маковей одружуватися на зло їй. Зрештою, як би там не трапилось, а вона не має права впадати у вiдчай... Чиєсь горе розворушило i її власне. У розчинене вiкно дихала нiч, смужка неба мерехтiла дрiбними зорями. "Мрiє... за що менi ти журбою великою очi i серце покрила?.. Чуєш-бо, мрiє? Таж ми вже навiк розпрощалися, гострим ножем розрiзнились... Не докоряй менi, мрiє загублена, i не хились надо мною!.." Пише, що хотiла б не дожити до того весiлля. О, як люди iнколи необачно розкидаються словами! Замiсть того щоб стати над усiм, - катують себе, проклинають. От i вона, Ольга. Що мала б вигартувати себе на цiм огнi, - ламається. Нiби не знає, що все на свiтi минуче, зостається одна лише суть. Однак що слова? Була б вона тут, посидiли б разом, послухали, як виграє Черемош... Помовчали б. А вдень рознесли б свою журбу по крутих плаях, пустили б на вiтри легкокрилi... Нiч була. Пiзнiй мiсяць як млинове коло. Темнi обриси гiр. I приємна самотнiсть. Коли спогади витають довкола прудкими роями, не дають заснути, коли думається легко-легко... Форель, чи як її називають гуцули, пструги, - риба переважно гiрських рiчок. Удень, коли сонце стоїть в зенiтi, пструги дрiмають, забившись у корчi, пiд камiння, а вранцi, увечерi шугають супроти потоку, шукаючи їжу. Ловити їх важко, що, власне, й принаджує рибалок, зате на смак вони напрочуд добрi. Вибралися опiвднi, коли сонце почало сiдати i на долини впали тiнi. Франко роздав чоловiкам знаряддя, для себе взяв сак. Лесi вручив позиченого в господарiв кошика. Iшли, не поспiшаючи, час од часу знаходячи привiд посмiятися. То Iван Якович розповiдав якусь пригоду, то Кульчицький жартома допитувавсь, як це Ольга Федорiвна вiдпустила його одного до Буркута, на що Франко вiдповiдав коректно, але дотепно. - Коли вже мова про жiноцтво, - сказав, - то слухайте, яка трапилась зi мною придибашка. Iду оце недавнечко селом, а назустрiч менi газда. "Слава Ису". - "День добрий", - кажу. Балакаємо про се та про те, а вiн i питає: "То ви оце й нас усiх спишете?" - "Авжеж". - "I, кажуть, всякою нечистою силою iнтересуєтесь?" - "Iнтересуюсь, бо без того справдешнього вашого життя не вийде!" -"Ая, ая, - зрадiв, - то прийдiть, прошу вас, до мене, увидите, що за єдна моя жiнка. На всiй Гуцульщинi такої чередницi не знайдете". Iван Якович iшов попереду. Важкувата хода, трохи зiгнута постать. На плечi - сак... Взагалi, чим бiльше Леся придивляється, тим бiльше бачить у ньому рис робiтника. Постав його зараз до машини - спокiйно, упевнено зладить з машиною, сiвачем нiби весь вiк те й робив, що засiвав ниву. "А воно й справдi, поду мала, - вiчний сiятель. Сiятель правди, добра.." А вiн, користаючись перервою в жартах, мугикав уже якусь мелодiю, з котрої незабаром пробились слова: Не по правдi жиє Чоловiк з жоною. Леся згадала: вона ж знає той мотив, це Франкова улюблена. Ой там за горою, Там за кремiнною Не по правдi жиє Чоловiк з жоною... Журлива пiсня. Як i сама жiноча доля. Ой мужу мiй, мужу, Не бий мене дуже... Як це по-тутешньому називають жiнок?.. Ага, челядь! А на Волинi челядь - худоба... В мене тiло бiле - Болить мене дуже. Пусти мене, мужу, В вишневий садочок, Най я собi урву Рожевих квiточок. А ще челядь наймити та прислуга. Ой урву, урву, Та й пущу на воду: Плини, ружо-квiтко, Аж до мого роду... Гiрка ж твоя, жiнко, доля, коли такi сумнi про тебе пiснi... - Далi не йдемо, - зупинився Франко i почав роззуватися. Мiсцина гарна: з низькими берегами, спокiйними плесами. - Iдiть он туди, вище, - показав чоловiкам Iван Якович, - а я в оцих ямах попробую. - Вiн пiдкачав штани, зайшов у воду i почав шарити саком. Попадалась дрiбнота. Франко обережно витрушував її назад, примовляючи лагiдно: - Пливiть, пливiть, бiднички... Та ось за якимсь разом у саку забилася чимала срiблиста рибина. Вона звивалася, намагаючись порвати тонкi тенета. - Ну, ну, не дурiй, - засяяв майже дитячою усмiшкою Франко. - Попалася - сиди нишком. - Вiн пiдняв поперед себе сак i, тримаючи його обiруч, почалапав до берега. Пiдбiгли Квiтка й Кульчицький. - А що! Глядiть-но, як треба ловити, - кольнув їх. - Так ви ж саком! I одна рибина - це ще не риба! - Є одна, буде й друга. А пструг добрячий! Фунтiв, певне, два. - Iван Якович узяв рибу за зябра, пiдняв. - Довгенько ж ти мене, бiдашечко, ждала. - Намилувавшись, кинув її до кошика i знову подався до рiчки. У тiй же самiсiнькiй ямi вiн пiймав ще кiлька пстругiв. По одному-два принесли й iншi. Кошик ворушився срiбним плетiнням, яке то переставало витися, то з кожною свiжою рибиною знов оживало. - Дивiться, Лесю, за кошиком, не становiть над водою, бо хибнеться - i по рибi, - зауважив Франко. Рибалка з нього був завзятий. Де не брало саком, Iван Якович нишпорив так, талапаючи обiруч попiд камiнням, старими пнями, знесеними з гiр весняними чи дощовими водами. Ларисi Петрiвнi пригадалося, як десяток рокiв тому, в Колодяжному, Франко не раз дивував усiх багатими вловами в'юнiв. Спогад настiльки повернув те лiто, що вона не витримала, запитала: - Пригадуєте колодяжнянських в'юнiв, Iване Яковичу? - О! То була прегарна годинка. I мiсця чудеснi! ...Юшка справдi вийшла смачна. Хоч i клопоталися допiзна, зате хвалили всi, хто куштував. А потiм були пiснi. I не абиякi, а "свого краю". Леся також спiвала. Франковi над усе припала до серця її спiванка. Сидiв, ворушив палицею пригаслу ватру i слухав. Ой не шуми буйним листом, Зелений катране, Тяжко-важко на серденьку, Як вечiр настане... Коли порозходились, до свiтання не змикала очей. Рiдне Колодяжне, Нечiмне, тихоплиннi полiськi рiчки перешiптувалися з нею всю нiчку. Усю нiч спiвали їй соловейки, смiялися мавки, гойдаючись на березовiм вiттi, кували зозулi... . . . . . . . . . минуле Не раз менi стає перед очима, I я дивлюсь так пильно, мов боюся, Що бiльш менi не прийдеться побачить Того садочка спогадiв моїх... Дивно: серед такої природи, в такiм товариствi якийсь далекий дитячий спогад раптом полонить усе - увагу, розум, думку. Мабуть, це i є оте тихе, сумирне, зовсiм безкорисливе почуття, яке iменуємо любов'ю до рiдної землi. Нiхто не знає, коли вона народжується, чим живиться, але кожен вiдчуває її велике, благотворне горiння, що дає наснагу i силу життя. VI У кiнцi серпня Карпатами поповзли важкi хмари, потягли з собою ряснi дощовi пасма. В непрогляднiй iмлi потонула Чорногора, заклекотiли потоки, стрiмкою бурою каламуттю задзвенiли крутi плаї. Враз стало холодно, непривiтно. Лiтники один за одним тiкали додому. Прощалася з Буркутом i Леся. У хвилини просвiту виходила до потокiв, над Черемош, що за кiлька днiв стали невпiзнанними, потемнiли ще бiльше, - невiдомо на кого, - озлилися. Дивилась на похмурнiле смерекове царство, слухала - назавше вбирала у серце його тривожну прощальну пiсню. Поверталися через Ватинарку. Чого, власне, тим шляхом - нi вона, нi Климент Васильович не знали. Здається, фiрман порадив... Ледве добралися до Гриня-ви, перепочили трохи, а там обоє здалися на ласку отця Попеля (повезло ж їй цього разу на священнослужителiв!), який i пiдкинув їх у Довгополе. По дорозi, правда, заїздили в Устє-Путилiв, на батькiвщину Федьковича. У Довгополi застали Франка, який переїхав туди з Криворiвнi, i Труша. Художник саме докiнчував портрет поета. Гостювання затяглеся. За розмовами, книжками (бiблiотека в Попеля була куди багатша, нiж у Волянських), милуванням (гуцули це називали - "мiсити багно") Бiлим Черемошем i його безстрашними бокорашами, що, мов на скелях орли, владно стояли на швидкоплинних дарабах, непомiтно минув десяток днiв. Тим часом трохи випогодилось, i Леся (Квiтка зостався дочитувати вiдшукану краєзнавчу лiтературу), завiтавши ще у Вижницю, до Ганни Москви, зрештою добралася до Чернiвцiв. Кобилянська зустрiла подругу радо. Вона помiтно змарнiла. Ота iсторiя, про котру писала в Буркут, зовсiм вивела її з рiвноваги. Стала ще мовчазнiшою i нiби аж непривiтною до свого чернiвецького товариства, мовби воно чимось винне в тiм горi. Окуневська запропонувала їй мандрiвку до Вiдня, i Ольга Юлiанiвна погодилась. Звичайно, краще було б, аби вони поїхали разом до Києва... Розсталися наприкiнцi вересня. Лариса Петрiвна з вiкна вагона довго i з жалем дивилася на далекi верхи, прощалася з незабутнiм барвiнковим краєм, що хоч i забрав пiвроку її життя, зате щедро надiлив i силою, i наснагою. ...У Києвi змiн майже нiяких. Та ж метушня, той же щоденний гамiр. Хiба що полiцiї збiльшилось. Куди не ткнешся, всюди натрапиш. Поодинцi, а то й цiлими нарядами шпацiрують вулицями, парками, заникують у двори. Товаришi з комiтету попередили, щоб була обережною: у мiстi з'явилося чимало таємної агентури. З Петербурга, нiбито вiд "Товариства робiтникiв", приїхали якiсь Маєвський i Лопир, виступають на мiтингах, агiтують: полiтика, мовляв, справа iнтелiгенцiї, а нам, роботягам, аби грошi та харчi хорошi... З усього видно - штрейкбрехери... Отже, умови ускладнюються. Хоча бiльшiсть робiтникiв не пiддається брехням. Розповiдають, як недавно на Демiївцi освистали шефа жандармiв Новицького. Знайшов чим хвалитися: уряд збавив цiну на горiлку! "Можете пить тепер добру i дешеву горiлку". Однак на цьому вони не зупиняться. Легальнi робiтничi артiлi, гуртки, якi почали органiзовуватися з вiдома полiцiї i її ставлениками на зразок Зубатова, - це лиш облуда, спроба погратися в демократiю. Справжнє дiло попереду. Сили гуртуються... Сили збираються. А що ж вона? Не минуло й мiсяця, як повернулася з Буковини, а вже застудилася. Спочатку нежить, потiм сухий кашель... Поболює в грудях. Знову консультацiї, ради... Однi наполягають, щоб їхала до Iталiї (там якраз тiточка Олена), де тепло, iншi радять сидiти вдома, бо, мовляв, коли у нас холод но зимою надворi, то в Iталiї - в хатах. Кого слуха тись?.. Зрештою, не така вже й страшна та поїздка, щоб її цуратись, не так часто доводиться бувати в Iталiї... Чужина. Хаос хтозна-ким i коли навалених скель, кам'янистi поля, купками, нiби гнiздами, села... Далеко їм до рiдних, волинських чи полiських, оточених зеленим шумом, уцяткованих озеречками та струмочками. Там що не ранок - дими димляться над оселями, наче розцвiтають хати, реве худоба, скриплять протяжно журавлi над криницями; вечорами легкi тумани стеляться дiбровами, на колодах допiзна не змовкають веселощi, спiви та музики... "У нас у рiднiм краю навiть дим солодкий та коханий..." - згадалося. А цей.., який їдучий! Очi випiкає. Навiть в курнiй полiськiй хатi, здається, легший... ...Сан-Ремо розташований у крайнiй захiднiй частинi Iталiї, на березi Лiгурiйського моря. Щоб добратися до нього сушею, треба перетнути всю країну - через Трiєст, Венецiю, Геную. З усiх сторiн мiсто вiдгороджене горами, лиш з пiвдня до нього вiльно вриваються середземноморськi та африканськi вiтри, приносять з собою теплий подих Сахари. Майже весь рiк тут стоїть суха, сонячна погода i не зменшується потiк курортникiв. їдуть iз Англiї, Скандiнавiї, Польщi, Росiї, - вся пiвнiч, надто восени та взимку, кидає сюди висмоктане та висушене життям - звичайно ж, заможнiше - плем'я. Воно осiдає - на мiсяць, два а чи й бiльше; частина його зцiляється, вертає додому, iнша назавжди лишається. Леся Українка поселилася в материних знайомих. Люди бiднi. Чоловiк ось уже скiльки лiт слабує на сухоти хребта, не рухається; дружина, власне, й тримає на собi все господарство, крутиться, як бiлка в колесi. Є ж долi! Батька навiть не пам'ятає, мати весь вiк хорувала на iстерiю, потiм - шiсть лiт! - лежала розбита паралiчем, нiма... I все це на одну голову, на однi звичайнi жiночi руки. Лесi видiлили окрему кiмнату на другому поверсi. Перед вiкнами нi будов, нi вулиць - город, а за ним море. Весь день заглядає до неї голубими очима, шумить, мов дитина, грається галькою. Широке, далеке... Цi яхти на морi - наче метелики. А баркаси з ритмi-лiми помахами весел подiбнi до жучкiв, що повзуть у безмежному килиму. Часом, коли тиша, важко буває Дiдрiзнити море вiд неба, вони нiби переливаються одне в одне. Найлiпше милуватися ним уранцi, з балкона. Коли з-за Апеннiн, що ледь-ледь мрiють на сходi, витикається сонце i стеле на водi багрянi тiнi; коли з порту i з бухточок виходять ескадри човнiв i човникiв i поволi тонуть у легкiм туманi; коли мiсто оживає цокотiнням пiдкiв, стукотом дерев'яних пiдошов, протяжними голосами носiїв i, звичайно ж, неодмiнним плачем вiслюкiв. Тодi i люди, i вода, i небо трудяться. Навiть рослини, квiти поспiшають напитися вологи, щоб потiм, вдень, не всохнути вiд палючого сонця. А воно розчервонiлим колом котиться все вище й вище, нагрiває безформнi скелi, срiблистi пiски, на якi незабаром виповзуть сотнi людей, нарештi висне посеред неба одвiчним факелом земного буття. Од його жару спалахує повiтря i гоготить. Завмирають голоси, порожнiють вулицi, лише на пляжах чуються сплески води, лiнивi а чи слабi голоси. Проте невдовзi i там затихає. Так, їй не дозволено бiльше нiчого. Тiльки сидiти, ходити, милуватись. Писати - крий боже! Навiть читання обмежено. Це вже, звичайно, занадто. Тут нiякi авторитети не стануть їй на завадi. Бути в такiй славетнiй, такiй багатiй великими умами країнi i не торкнутися того багатства? Слухати таку мелодiйну, таку прекрасну мову, мову, котрою кликали до бою безстрашнi Гарiбальдi i Мадзiнi, котрою спiвали Дайте, Леопардi, Ада Негрi, i мовчати? Тодi навiщо ж дбати про здоров'я? Аби лиш скнiти? Одразу по приїздi Лариса Петрiвна списалася з бiблiотеками Мiлана та Генуї, i за кiлька тижнiв звiдти на її адресу почала надходити лiтература. Однак усього бiблiотеки не надсилали, книги часто запiзнювались. Випадок звiв її з Альбiною Вiзi - вiдомою i досить впливовою мiсцевою поеткою. Вiзi навiть запропонувала Лесi перебратися до неї яйити, але, довiдавшись, що там постiйно збирається мистецька публiка, гостя вирiшила за краще лишитися хай у гiршiй, зате спокiйнiшiй оселi. Дружби, однак, не цуралася. В Альбiни чудова бiблiотека, там завжди довiдаєшся про новини лiтературного свiту, зустрiнешся з цiкавими людьми. Якось завiтавши до Вiзi, Лариса Петрiвна застала там двох незнайомих - чоловiка й жiнку. Вiн хворобливий, знервований, вона - тиха, спокiйна, з печаттю смутку на блiдому лицi. Очi променистi, з зеленуватим вiдтiнком, погляд вiдвертий, уважний, лагiдний. Красивi невеликi уста рiзко окресленi. Вони злегка стиснутi, мовби ця людина терпить якийсь постiйний бiль. Над високим чолом хвильками пiдiймається i спадає назад гарне русяве волосся. Коли Леся зайшла до двору, Альбiна показувала гостям свої квiтники i садок. Був полудень. Земля дихала спекою, але тут, у затiнку дерев, стояла нiжна прохолода. Вiзi познайомила їх. От так несподiванка! Перед нею, виявляється, Войничi. Той самий Войнич, що листується з Павликом, i та Лiлiя, чи Етель, яка пiсля своїх вiдвiдин Львова залишила i в Михайла Iвановича, i у Франка найкращi спогади. Виходить, вони заочно знайомi давно, адже Павлик розповiдав Етель-Лiлiан про Лесю, а Лесi - про Войнич... Проте будь-яких ознак цього "знайомства" Войнич не подавала. Iм'я Лариси Косач нiчого особливого їй не говорило. Лесi ж, якiй добре затямилось Павликове захоплення англiйкою, було незручно одразу виявляти цю свою обiзнанiсть. Михайло Войнич здавався цiкавiшим. Балакучий, iнколи навiть занадто, вiн засипав спiвбесiдницю запитаннями про подiї в Росiї та Малоросiї, а довiдавшись, що вона родом з Волинi, бувала в його рiднiй Варшавi, та ще й розмовляє по-польськи, зрадiв, як тiльки може радiти людина, далеко на чужинi зустрiвшись iз краянином. - Як ви їхали?.. Через Львiв? - допевнявся. - У Львовi мешкає наш добрий друг Михайло Павлик. - Не тiльки ваш, - осмiхнулася Леся. - Ви теж з ним знайомi? - Навiть добре. - Лiлi, - звернувся Войнич до дружини, що саме захопилася якоюсь квiткою, - панна Лариса близька товаришка Павлика. Етель з цiкавiстю глянула на Лесю. - Як давно ви бачили Михайла Iвановича? - запитала. - Зо два мiсяцi тому. - Лiлi так iнтересується, бо сама зустрiчалася з ним, - додав Войнич. - Павлик просто зачарував її. Правда, це було давно... - Взимку дев'яносто п'ятого, - пiдказала Лариса Петрiвна. - О, ви навiть це знаєте? - приємно здивувалась Етель. - Так, Михайло Iванович розповiдав. Я була тодi в Софiї... - Заждiть, заждiть, - перебила її Етель. - Чи не вас часом згадував Павлик... рекомендував менi? - Вона замислилась. - Говорив вiн тодi про українку. От уже не пам'ятаю, чи то було прiзвище тiєї особи, чи просто так... але, пригадую, iшлося про якусь родичку Драгоманова. Леся осмiхнулася знов. - За всiма ознаками - йшлося про мене: я i Українка - це мiй псевдонiм, i родичка, власне, племiнниця Михайла Драгоманова. - Я дуже рада нашiй зустрiчi, - Етель щиро потиснула Лесi руку. - Альбiно, ви навiть не уявляєте, кого маєте в себе за гостю, - звернулася до Бiзi. - Я давно захоплена панною Лесею, - вiдiзвалася та, - навiть пропонувала їй одну з кiмнат свого дому, та що ж?.. Проте я не злопам'ятна i пропоную в честь такої зустрiчi випити по склянцi вина. Для добрих людей у мене завжди знайдеться пляшка холодного шампанського. Хазяйка провела гостей в тiнисту, обвиту виноградом веранду, попросила принести вина. Розмова пожвавiшала. Етель з приємнiстю згадувала подробицi своєї поїздки до Львова, тамтешнi знайомства. - Михайло Iванович, певне, розповiдав про першу нашу зустрiч? - звернулась до Лесi. - Комедiя! Приїхала я до Львова змучена, втомлена. На вокзалi холод, скрiзь повно снiгу. I жодного вiзника. Довелося йти пiшки. Адреса в мене була. Правда, довго блукати не довелося - Михайло Iванович жив недалеко. Знайшла будинок, квартиру - аж зрадiла: зараз, думаю, нагрiюся, вiдпочину. Дзвоню. Дверi вiдчинили одразу, нiби за ними хто на мене чекав. Високий, з блiдим чолом i допитливими очима (Павлик!