-  зрадiла  я,
пригадавши, як змальовував його Степняк)  чоловiк  став  передi  мною.  Не
встигла я i рота розкрити, як вiн мало не одiпхнув мене вiд дверей,  почав
кричати, лаятись... "Геть! Геть! Нiяких  парижан  я  не  знаю...  не  хочу
знати.  Забирайтеся!"  Я  подаю  йому  листа,  а  вiн  в  лютi  навiть  не
бачить-Оговталась я, i зло мене взяло: чого, думаю, вiн кричить? - i теж з
серцем: нiяка, мовляв, я не парижанка, перше хоч розпитатися треба, а тодi
вже виганяти людину... Очевидно, тон мiй трохи його остудив, - узяв листа.
Прочитав, глянув на мене, на пiдпис - Степнякiв  пiдпис  Михайло  Iванович
знав добре - i обм'як. "Так ви з Лондона? - перепитав. - А чому... чому на
вас сiре вбрання?" -"А яке це, - кажу, - має значення. Ви ненавидите сiрий
колiр?" Бачу, мiй грiзний незнайомець починає всмiхатися. Ще по хвилинi  -
широко розчинив дверi, взяв мого чемодана, запросив до кiмнати.  I  раптом
став  невпiзнанним,  справдi  добрим,  лагiдним,  таким,  як   про   нього
розказували.
   - Чому ж вiн так спершу повiвся? - запитала Бiзi.
   - Всьому вина - сiрий  колiр  мого  пальта.  Друзi  попередили  Михайла
Iвановича, що до нього має з'явитися жiнка-провокатор з Парижа, одягнена в
сiре. Вiн i прийняв мене за неї... Довго ми потiм  згадували  ту  зустрiч.
Розказала Франковi - той мало не вмер зо смiху.
   - Зате подружилися вони пiсля того! - додав Михайло Войнич.  -  Я  мало
знаю людей, яких Лiлi так швидко могла полюбити. От i скажiть пiсля цього,
що потрiбнi роки, аби по-справжньому потоваришувати.
   - Це стосується особливих людей, - мовила Етель. - А Павлика, Франка  я
вважаю саме такими.  Коли  познайомилася  з  матiр'ю  та  сестрою  Михайла
Iвановича, ще бiльше зрозумiла, що це винятковi люди.
   - Я не раз дивувалася його вмiнню ставитись до iнших, - зауважила Леся.
- Це, певне, якийсь природжений талант.
   -  Павлик  як  нiхто  допомiг  нашому  дiлу.  Будете  бачитись  -  щиро
привiтайте Михайла Iвановича, - попросив  Войнич.  -  I  передайте  велике
спасибi. Ми дуже шкодуємо, що вiн нi разу не скористався нашим запрошенням
приїхати до Лондона.
   - Вiчна занятiсть, - пояснила Лариса Петрiвна. - Я навiть не  пригадую,
щоб вiн коли-небудь виїздив тiльки помандрувати.
   Войнич, видно, стомився. Вiн попрощався i пiшов вiдпочивати.
   - Михайло до того перевiв  свої  нерви,  що  навiть  незначне  розумове
зусилля чи хвилювання виводить його з рiвноваги, - пояснила Етель-Лiлiан.
   Вони все ще сидiли на верандi. З дальшої розмови  Леся  довiдалася,  що
Войничi повертаються з Францiї, з Провансу,  де  найкращий  для  лiкування
Михайла клiмат, по дорозi заїздили в Нiццу подивитися на могилу Герцена, а
тепер Етель хоче заглянути в Пiзу, Флоренцiю, ще  раз  походити  дорогами,
якими ходив Артур, її залiзний Рiварес.
   - Це зовсiм близько, - пояснила Альбiна. - Пiза на  протилежнiм  березi
затоки.
   - Хвилює мене цей образ, не дає спокою навiть тепер, - промовила Етель.
- Смерть Овода я пережила як смерть рiдного сина. Дорогий вiн менi i своєю
ранньою мрiйнiстю, а ще бiльше своєю безстрашнiстю.
   - В Росiї роман викликав сенсацiю, - сказала Леся.
   - Спасибi Степняковi - вiн перший переклав "Овода".  Та  й  росiйського
духу в нiм чимало. Я далеко не схильна розцiнювати художнi образи як бiльш
чи менш вдалi копiї прототипiв, а все ж, пишучи книгу, мала перед очима  i
Гарiбальдi, i Желябова, i Кропоткiна, про  якого  так  багато  розповiдала
менi Шарлотта Уїлсон, його найближча помiчниця, i, звичайно  ж,  Степняка.
Який це, Ларисо Петрiвно, колосi Яка непоправна втрата для  Росiї  -  його
передчасна смерть. - Альбiна пiдлила їй вина, i Етель надпила трохи.  -  Я
саме лежала хвора - пiсля iнфлюенци i пiсля "Овода". Почувала себе  зовсiм
виснаженою. Одного дня вбiгає Михайло: "Сергiй загинув! Вiн  потрапив  пiд
поїзд!.." Така  несподiвана  смерть...  Убила  його  в  найкращi  роки.  А
жартував: сто  п'ятдесят  рокiв  житиму,  Лiлi!..  Так  невчасно.  -  Вона
помовчала- Все це, дорога товаришко, зримо чи незримо присутнє  в  романi.
Взагалi ж, походження Овода зв'язане з моїм давнiм захопленням Мадзiнi.  -
Вона глянула на Ларису. - А ви знайомi з "Оводом" у читали?
   - На жаль, не повнiстю. В  Петербурзi  вчилася  моя  сестра,  то  якось
привозила на канiкули один чи два журнали "Мир божий" -  там  я  й  читала
роздiли вашої книги.
   Войнич на те нiчого не сказала.
   - А ви бували у Петербурзi? - поцiкавилась.  -  Навiть  двiчi?  Скiльки
менi довелося там пережити! - зiтхнула.
   Так, Петербург, Росiя... Величезна, багатюща  i  така  нещасна  країна.
Скоро п'ятнадцять лiт, як вона з нею розсталася... Пiвтора десятка? А нiби
зараз бачить перед собою неозорi заснiженi далi,  дрiмучi  лiси...  молоду
пiвнiчну столицю... Вона  жила  там  на  Сьомiй  вулицi  Пiскiв,  дiм  17.
Петербург зустрiв її тривогою: напередоднi було викрито нову  змову  проти
царя.  Арештовано  групу  терористiв-студентiв,  серед   них   було   двоє
Улья-нових:  Анна  i  Олександр,  брат  i   сестра...   Олександра   потiм
стратили...
   Петербург...  Вона  годинами  блукала  мiстом,  понад  Невою,   слухала
невiдому  їй  мову.  Вона  вивчала  її,  мову   безстрашних   декабристiв,
народовольцiв,  вивчала  з  живого  слова,  з   книжок,   їй   подобаються
Достоєвський, Гаршин, Глiб Успенський, захопив Салтиков-Щедрiн. їхнi твори
допомогли зрозумiти цей народ. Зрозумiти i ще бiльш полюбити.  Пiд  кiнець
свого перебування в Росiї вона вже знала, в iм'я чого  загинули  Олександр
Ульянов i його друзi,  на  вiвтар  чого  поклали  свої  таланти  Плеханов,
Засулич, Степняк i багато-багато iнших.
   - ...А через рiк ховали Щедрiна. Вiн жив на Литейному проспектi. Властi
заборонили  процесiю,  вулицi  заповнили  голубi  мундири.   Проте   людей
зiбралось  чимало.  То  була  справжня  демонстрацiя...  -  Усмiшка   ледь
торкнулася уст оповiдачки. - Я несла з собою  малюсiнький  букетик  раннiх
квiтiв. Думала покласти на труну, але не добралася. По дорозi  чую,  хтось
шепоче до мене: "Давайте квiти. Для букета..." Так i лягли  мої  квiти  на
труну Щедрiна...
   Вони помовчали.
   Альбiну кудись покликали - вона пробачилась, вийшла.
   - Останнього  разу  я  була  в  Петербурзi  рiк  тому,  -  пiсля  паузи
заговорила Леся. -  Столиця  вирує.  Росiя  переживає  добу  революцiйного
пiднесення. Скоро, дуже скоро гряне буря.
   - Я вiрю в прекрасне майбутнє вашої  вiтчизни,  -  вiдповiла  Етель.  -
Такий народ не може бути рабом.
   VII
   Якось надвечiр Лариса Петрiвна  й  Етель  прогулювалися  мiстом.  Денна
спека  вже  спала,  i  Сан-Ремо  ожив  знову.  Iз  санаторiїв,   розкiшних
особнякiв, будинкiв i халуп, що нерiдко тулилися навiть у центрi, виповзли
аборигени й приїжджi, "власть  iмущi"  i  люмпени.  Вони  пливли  в  однiм
людськiм плавi - модно одягненi, са-мовдоволенi i скривдженi життям,  ситi
й напiвголоднi. З вулиць i курних покручених вуличок брели  на  набережну.
Тут потiк був найгустiший, бо кожний поспiшав саме сюди, до моря, нiби мав
неодмiнно вклонитися його величнiй красi.  Загорiлi  до  чорноти  хлопчаки
сновигали помiж  дорослими,  пропонували  букетики  прив'ялих  гвоздик  чи
пом'ятих, очевидно десь крадькома нарваних, iрисiв, канючили  в  iноземцiв
недокурки сигар, коробки з-пiд них чи ще  якусь  зайвину.  Мiшались  люди,
мiшались мови.
   Море дихало прохолодою. Бiля одного з причалiв погойдувалося величезне,
певно океанське, судно. Зграї крикливих чайок  вилися  навколо  нього,  на
льоту спритно  вихоплюючи  з  води  рiзнi  покидьки.  Трапом,  спущеним  з
корабля,  безперервно  снували  вантажники  в  широких,  брудного  кольору
блузах. Вони то  зникали  в  трюмi,  то,  похитуючись  пiд  важкою  ношею,
виринали звiдти i один за одним понуро брели на берег.
   - Факiно, - задумливо мовила Войнич. - В їхнiх зiгнутих постатях я бачу
приреченiсть, вони викликають в менi якийсь невимовний жаль.  Звичайно  це
колишнi ув'язненi, каторжани... колишнi люди.
   Шби на пiдтвердження її слiв,  з-за  довжелезного  дерев'яного  складу,
куди вантажники зносили лантухи, вийшов, ледь тримаючись на ногах,  п'яний
факiно. Чорним замащеним беретом вiн раз по раз витирав спiтнiле  обличчя,
заточувався з боку на бiк, штовхаючи перехожих, i бурмотiв якусь пiсеньку.
   Забачивши   двох   рослих   жандармiв,   факiно   примовк,    спробував
випростатись, проте ноги його не слухались,  i  вiн  захитався  ще  дужче.
Жандарми пiдiйшли, звично пiдхопили його пiд руки й поволокли.
   - От i розвеселився, сердега, -  поспiвчувала  Леся.  А  меви  плакали,
випрошуючи собi поживи... А трапом важко ступали  натомленi  ноги,  i  вiн
вгинався, поскрипував - так само жалiбно...
   Вони взяли фiакр i поїхали за мiсто. Тут було тихо. Терасами спускалися
до моря закучерявленi дикими оливами гори. Подекуди  на  рiвнинках  палали
маки, кривавили землю, на скелях золотився дрок. Пахло морем, полином,  що
густо рiс мiж камiнням i робив його ще сивiшим.
   - Як тут гарно! -  на  повнi  груди  вдихнула  Леся  цiлюще  повiтря  й
закашлялась.
   - Коли менi важко або тривожно на серцi, я завжди звертаюся до природи,
- сказала Етель. - Вона мiй вiрний розрадник.
   - I я  завдячна  їй  усiм,  що  маю  найкращого.  З  любовi  до  натури
народилися мої найпершi поезiї. Шкода, що  вам  не  довелося  побувати  на
Українi.
   - Не пощастило. Проте країну Днiпра  я  знаю  й  люблю...  -  I  зовсiм
неждано, трохи плутаною вкраїнською мовою Етель спокiйно продекламувала: -
"Садок вишневий коло хати, хрущi над  вишнями  гудуть..."-  i  глянула  на
Українку променистими очима.
   Лариса Петрiвна стояла зачарована. Аж ось куди проникло Тарасове слово!
Та й як же гарно, мелодiйно звучить воно в устах цiєї милої англiйки!
   - Не дивуйтесь, - промовила Войнич. - Шевченка я люблю, як i Бернса  чи
Шеллi.
   - Заждiть, шановна, - не втрималась Лариса Петрiвна.  -  Вiдкiля  ж  ви
знаєте нашого Тараса Григоровича?
   - Дивно було б, якби не знала, - вiдповiла  Войнич.  -  Степняк  багато
менi про нього розповiдав. I читав. Шевченко був його богом.
   Вони неспiшно йшли розчищеною помiж уламками скель дорогою. У травах та
бур'янах дзвiнко стрекотiли цикади,  легкий  вiтерець  матляв  срiблистими
полинами, бадьорив потомленi мiською суєтою серця.
   - I мови української вчив теж вiн? - Лариса Петрiвна не зводила з Етель
погляду.
   - Так. Я вельми вдячна Сергiю Михайловичу за те,  що  порiднив  мене  з
вашою мовою, вашими чудовими пiснями. Героїчна  i  така  трагiчна  iсторiя
України викликає в менi ще бiльше бажання  допомагати  у  вашiй  священнiй
боротьбi. Я дуже шкодую, що не все намiчене вдалося i вдається  здiйснити.
Ви мене  розумiєте,  Ларисо  Петрiвно?..  Зi  смертю  Степняка  наше  дiло
пiдупало.
   - Його пiдхопили, дорога Етель. На мiсцi  загиблих  стали  сотнi  нових
борцiв. До речi, брат отого страченого при вас  у  Петербурзi  Ульянова  -
Володимир Улья-нов - один  з  найпопулярнiших  марксистiв  Росiї.  Навколо
нього гуртуються нинi кращi сили росiйської соцiал-демократiї.
   - Такий народ повинен  мати  свого  Месiю.  Я  ще  раз  можу  повторити
сказане: я вiрю в краще майбутнє вашої вiтчизни.
   Мимо пройшли кiлька рибалок. Вiд них  рiзко  пахнуло  сiллю,  морськими
водоростями i тютюном. Чоловiки привiталися, зникли за поворотом дороги.
   - Вже кiлька рокiв я перекладаю Шевченка, - вела далi Войнич. - Адже  в
Англiї мало хто знає його.
   - Ви маєте "Кобзаря"?
   - Нi, я маю лиш збiрочку його  заборонених  вiршiв.  її  видали  руськi
друзi  в  Женевi.  Невеличка,  тоненька  книжечка...  Та  яка  сила!   Яка
полум'янiсть! Музика вiрша!
   Поховайте та вставайте,
   Кайдани порвiте
   I вражою злою кров'ю
   Волю окропiте.
   - Спасибi вам, сестро. Сердечне спасибi. - Леся потиснула руку Етель. -
На любов ми вiдповiдаємо любов'ю. Не  здивуйтеся,  коли  знайдете  в  моїх
поезiях щиру до вас прихильнiсть. Я теж  усiм  серцем  люблю  вашу  славну
країну, її легенди, котрi навiяли менi не одну хвилюючу тему. I ваша  мова
менi близька...
   - Я глибоко зворушена вашими словами, - сказала Етель  -  Знайомство  з
вами, як i багатьма вашими спiввiтчизниками, є для мене  сонячний  промiнь
пiсля густого туману. Бережiть себе. Я зовсiм не закликаю до бездiлля ради
особистого спокою, нi, нехай ваша  пiсня  летить  на  всi  свiти,  але  не
забувайте: спiвцi, навiть у такого народу, як ваш, з'являються не щодня.
   Попереду завиднiлися кiлька рибальських хижок. Вони стояли  внизу,  над
самiсiньким морем. До них було зовсiм близенько.
   Дорiжка звивалася попiд скелею, спускаючись все нижче й нижче.
   - Коли я працювала над "Оводом", - розповiдала Войнич,  -  один  старий
гарiбальдiєць водив мене своїми стежками. Дивне почуття  охоплює?  Iдеш  i
нiби вiдчуваєш чиюсь присутнiсть.
   - Так я колись у себе на Волинi  самотою  бiгала  вночi  до  лiсу,  щоб
побачити мавку.
   Вони опинилися бiля висiлка. Дужче запахло водою, пiд ногами зашарудiла
галька. Коло баркасiв поралися рибалки. Однi перекидали  в  кошики  вилов,
iншi розвiшували на кiлках довжелезнi бронзуватi сiтi  -  наче  перебирали
волосся русалок.
   Звiдкiлясь потягло димом. Лариса  Петрiвна  оглянулася:  бiля  одної  з
хижок, прямо надворi, жiнка готувала вечерю. Пiд казаном курилось невеселе
багаття. Стара ворушила вогонь,  дмухала  на  нього,  а  вiн  лиш  пирскав
iскрами i ще дужче димiв, запинаючи журливе жiноче лице...
   Чомусь згадалися такi ж висхлi обличчя, - там, у Колодяжнiм, у  Зеленiм
Гаю... обличчя матерiв. I дим, який  щорання  i  щовечора  туманив  чистий
погляд їхнiх ясних очей, змивав рум'янець з їхнiх щiк... "Яка ж це чужина?
- в думках запитала сама себе Леся. - Тi ж вантажники  -  я  бачила  їх  в
Одесi, в Петербурзi, тi ж злиднi i той же дим, що бiлить  лиця  i  чорнить
одежу..."
   Вони прощалися наступного  дня.  Невеличкий  хиткий  пароплав,  що  мав
доставити Войничiв до Пiзи, був готовий вiдчалити.  Трап  давно  прибрали.
Альбiна Бiзi, Леся i  тiточка,  яка  теж  прийшла  провести,  а  заодно  й
познайомитися з Войничами, зрiдка  перемовлялися  з  тими,  що  стояли  на
палубi. Альбiна просила Етель неодмiнно про щось довiдатись i написати їй,
а Лариса Петрiвна не без смутку дивилася  на  нових  своїх  приятелiв.  Як
добре, що вона зустрiла цю жiнку! I  як  зле,  що  так  швидко  доводиться
розлучатись...
   Пролунала команда, пароплав поволi почав одходити.
   - Зоставайтеся здоровi! - по-українськи гукнула Етель.
   ...А  меви  плакали  у  мерехтливiм  плетивi  сонця,  моря  й  повiтря,
випрошуючи собi поживи...
   VIII
   А в  Києвi  тим  часом  iшли  поголовнi  арешти.  Жандармський  генерал
Новицький одержав  суворий  наказ  iзолювати  всiх  органiзаторiв  масових
демонстрацiй, а головне - агентiв "Искры". Властi нiяк не могли  збагнути,
звiдки береться ця газета, яким чином проникає в робiтничi  маси,  -  адже
друкувалася вона за кордоном.  Ясно  було  одне:  в  мiстi  працює  досить
активна група її розповсюджувачiв, кореспондентiв, десь є сховища, явки i,
зрештою, особа, яка координує всю цю роботу.
   Пiсля впертих шукань, на якi було кинуто значнi сили й  кошти,  полiцiї
пощастило натрапити на  слiд.  Цьому  значною  мiрою  сприяла  безпечнiсть
Крохмаля (Красеня) -  одного  з  київських  агентiв  "Искры".  Людина,  як
з'ясувалося пiзнiше, нетвердих революцiйних переконань, вiн, запаморочений
першими успiхами, проявив непростиму благодушнiсть -  почав  виступати  на
диспутах, нерiдко посилаючись на газету, чим i привернув  до  себе  увагу.
Полiцiя встановила за ним i за будинком, де  мешкав,  негласний  нагляд  i
незабаром переконалася,  що  має  справу  не  з  рядовим  працiвником.  До
Крохмаля сходилося чимало ниток,  що  зв'язували  редакцiю  "Искры"  з  її
агентами. А раз так, мiркував Новицький,  значить,  цiй  людинi  вiдомi  i
явки, i багато дечого iншого. Треба тiльки вдало накрити її.
   Навколо  Крохмаля  закрутилися  новi  "прихильники".  I  поки  вiн   їх
розкусив, тi встигли  вивiдати  далеко  бiльше,  нiж  навiть  сподiвалися.
Новицький аж руки потирав од задоволення. Ще б пак! Його люди нишпорять по
всiх усюдах, вишукуючи iскрiвцiв, а вони, виявляється, майже всi їдуть  до
Києва. Яка смiливiсть!.. Яке нахабство! Проводити конференцiю перед  очима
полiцiї!.. Розрахунок, видно, на несподiванiсть. Мовляв,  хто  припустить,
що вони зiбралися саме тут, у центрi.
   Зрештою,  дошукуватися   мотивiв,   порпатися   в   рiзних   здогадках,
припущеннях, коли рибка йде в невiд, - марна трата часу. Тут треба дiяти.
   Новицький сам узявся керувати операцiєю, заздалегiдь обставив усе  так,
щоб жоден iскрiвець не мiг  вислизнути  з  його  рук.  22  лютого  полiцiя
спокiйно пропустила в будинок, де мала вiдбутися  конференцiя,  всiх,  хто
туди заходив, а потiм зненацька вдерлася й арештувала.
   Iскрiвцi ще не знали такого  масового  одночасного  провалу.  В  пазурi
охранки потрапили майже всi головнi агенти, серед них Бауман  i  Литвинов.
Арештованих пiд посиленим конвоєм вiдправили до Лук'янiвки,  а  спецiальнi
групи шпигiв  кинулись  по  їхнiх  квартирах.  У  першу  чергу,  звичайно,
обшукали квартиру Крохмаля. I недаремно: той нiби навмисне залишив у  себе
в столi список осiб, що сприяли поширенню "Искры",  i  погано  зашифрованi
адреси київських явок.
   Серед конфiскованих Крохмалевих паперiв був  конспiративний  лист  Лесi
Українки, а її прiзвище чiтко значилось у знайденому списку.
   Подаючи матерiал  шефовi,  слiдчий  зробив  проти  Лесиного  псевдонiма
помiтку: "Лариса Косач".
   Новицький зажадав усю "Справу Косачiв".
   ...Повертаючись iз Сан-Ремо через Одесу,  Лариса  Петрiвна,  зрозумiло,
могла тiльки дивуватися надзвичайнiй увазi митних чиновникiв до  її  особи
та речей. Звiдки їй було знати, що лист, який писався  кiлька  рокiв  тому
людинi  конспiративнiй,  досi  валявся  десь  у  паперах  i  зрештою  став
надбанням полiцiї,  тим  бiльше  не  могла  вона  догадуватися  про  наказ
генерала Новицького, який посилював над  нею  давно  встановлений  таємний
нагляд.
   ...Київ потопав у зеленi.  Травень  рясно  розвiшав  її  по  скверах  i
парках, по вулицях та  бульварах,  рутвяними  килимами  вистелив  днiпровi
схили.  На  Хрещатику,  Фундуклеївськiй,  на  Володимирськiй  гiрцi  цвiли
каштани. їх блiдо-рожевi квiтки густо  обтикали  гiлля.  Ввечерi,  окутанi
м'яким сяйвом газових лiхтарiв, вони нагадували урочистi свiтильники.
   Пiсля  тривалої  вiдсутностi,  середземноморської  гой-данки   i   всiх
дорожнiх  незгод  весняне  мiсто  здавалося   особливо   красивим.   Однак
милуватися ним Лесi не довелося. Одразу ж по  приїздi  вона  поспiшила  на
Сирець, до Драгоманових, де  лежало  (про  це  їй  повiдомив  Труш)  трохи
привезеної зi Львова лiтератури. Нарештi - хоч через рiк - зробилося дiло!
Щоправда, "Ткачiв" Ганкевич так i не видав, зробив лише "Хто з  чого  жиє"
та "Манiфест", але й це було  якраз  доречно.  Через  Горощенка  та  iнших
"уцiлiлих" брошури розповсюдили по органiзацiях.
   - А тепер, Ларисо Петрiвно, вам краще виїхати, - порадили їй товаришi.
   Та нагодилася Шура, i Леся  мусила  побути  в  Києвi  ще  кiлька  днiв.
Братова привезла для  "Киевськой  старини"  новi  оповiдання,  розказувала
чимало цiкавого про Харкiв, куди Михайло з  родиною  недавнечко  переїхав.
"Михайловi обiцяють кафедру i професорське звання", - хвалилася... Що ж, у
братових здiбностях - i математичних - вона нiколи  не  сумнiвалася,  хоча
лiтератор був би з нього, мабуть, кращий. Але це вже уоїшiiiаз iаii - воля
долi, як твердить латинь. Вона рада, що Михайло, по сутi,  один  з  їхньої
чималої родини, вибився в люди. Нею, Шурою,  теж  задоволена:  i  дружиною
стала вiрною, i перо не закинула...
   За цей же час Лариса Петрiвна  одвiдала  Старицьких  (Михайло  Петрович
вразив її  своїм  нездоровим  виглядом)  i  Лисенкiв,  що  жили  поруч  на
Марiїнсько-Благовiщенськiй.
   Заходив Квiтка. Такий же змарнiлий, втомлений. Удома в них  якiсь  новi
неприємностi, видно, зв'язанi з нестатками.  Проте  потяг  до  музики,  до
пiсень у нього не зменшився. Мрiє видати записи. Мрiє... А сам ще не знає,
куди доведеться їхати на роботу. Поговорюють  про  Кавказ...  Шкода  його,
Кльоню.
   ...Через тиждень пiсля повернення  її  з  Сан-Ремо  потяг  мчав  Ларису
Петрiвну на Полтавщину, до Гадяча...
   Вчителька  Антонiна  Семенiвна  Макарова,  Лесина  подруга  ще  з  часу
перебування в Гадячi, мешкала в школi.  Пiсля  кiлькох  днiв  спочинку,  в
недiлю, Лариса Петрiвна  вирiшила  провiдати  товаришку.  Вкрита  соломою,
чепурна хатина  стояла  оддалiк  вiд  центру  мiстечка,  в  незабрукованiм
провулку.  На  подвiр'ї  кучерявився  рiденький  вишняк,  а  пiд   вiкнами
привiльне розляглись квiтники.
   Дiтвора, що гуляла на вулицi, провела приїжджу до вчительки.
   ...Вони сидiли в маленькiй скромнiй кiмнатцi.
   - Отак i живете?
   - Як бачите. Взяла собi хлопчика-сиротину, та й горюємо.
   - А пам'ятаєте, як ви просили мене навчить на свiтi жити?
   Макарова зашарiлася - її лице взялося густим рум'янцем.
   - Я й зараз не проти вашої науки, Ларисо Петрiвно. Шкода, що нам  рiдко
доводиться стрiчатись.
   - Рiдко. Свiт такий великий, що двi людини в ньому - як двi  пiщини.  А
ще отi мої постiйнi хорування, через якi доводиться їхати  не  туди,  куди
хотiв би, а куди треба... - Леся замислилася, проте  одразу  ж  заговорила
знову: - I знаєте, я все-таки  задоволена,  що  тодi  не  вийшло  з  вашим
влаштуванням десь у великому мiстi. Чому? Не дивуйтеся... Хто знає,  якого
мали б гадячани учителя. Був би якийсь попович та  вдовбував  би  денно  i
нощно в дитячi голови як не закон божий, то непротивлення злу. А так  -  я
певна - з ваших учнiв, Антонiно Семенiвно, вийдуть люди, якi  цiнуватимуть
i рiдне слово, i рiдну землю. Так що, бачте, нема лиха без добра.
   - Важко менi. Часами так зробиться важко...
   - А кому тепер легко? I  взагалi  я  не  можу  уявити  якогось  iншого,
легшого для себе життя, крiм того, яким щоденно живу.
   - Ви - iнша, не така...
   - Хочете сказати: надлюдина? - засмiялася Леся. - Нi, дорога товаришко,
i я така ж, як усi. От тiльки вогонь, що палає в  моїй  душi,  можливо,  й
сильнiший. То це вже залежно вiд самої людини, одна  згоряє  швидше,  iнша
повiльнiше.
   ...Над Гадячем прозорими хвилями спадав тихий вечiр. Яких  тiльки  слiв
не чув вiн з тої розмови! Яких не наслухавсь речей!
   IX
   На початку вересня Леся  Українка  повернулася  до  Києва.  Мiсто  жило
новиною:  18  серпня,  ввечерi,  з  Лук'янiвської  в'язницi   втекли   всi
арештованi iскрiвцi.
   Друзi розповiли подробицi: втеча готувалась давно.  Ув'язненим  вдалося
передати мотузки для  драбини  i  якiрець,  яким  вона  мала  вчепитися  i
триматися за стiну. Один з арештованих, аби  дезорiєнтувати  варту,  щодня
горланив: "Караул!" Спочатку наглядачi кидались на крик, а пiзнiше звикли,
не стали звертати увагу. Полiтичнi, або "полiтики", як їх називало тюремне
начальство, оскiльки їх було дуже багато i вони не  вмiщалися  в  камерах,
допiзна, навiть пiсля змiни караулiв, гуляли в дворi.
   18 серпня, о дев'ятiй вечора, iскрiвцi один за одним перебралися  через
стiну i розбiглися по заздалегiдь умовлених явках.
   Новицький, - вiн, виявляється, того вечора гуляв на весiллi, - мало  не
збожеволiв, коли йому про це повiдомили. Особисто примчав до в'язницi, але
- шукай вiт-ра в полi. Втiкачiв уже й  слiд  прохолов.  Нi  того  дня,  нi
пiзнiше, як не старалися, не знайшли жодного. Тисячi золотих  карбованцiв,
витрачених генералом-невдахою на арешт iскрiвцiв, мов у  воду  впали...  А
скiльки галасували навколо майбутнього процесу! Подейкували, що  Новицький
уже й дiрочку провертiв було в мундирi для ордена...
   Втеча iскрiвцiв ще раз засвiдчила одностайнiсть соцiал-демократiв,  якi
мобiлiзувалися, готуючись до Другого з'їзду партiї, давали вiдсiч  усякого
роду радикалам, лiбералам, примиренцям та угодовцям,  що  гуртувалися  пiд
вивiсками "української демократичної" та "робiтничої української" партiй.
   За дорученням комiтету РСДРП Лариса Петрiвна написала кiлька  листiвок,
в яких викривалися намагання обмежити український соцiал-демократичний рух
вузькими нацiональними рамками.
   На  одному  iз  засiдань  Лiтературно-артистичного  товариства,   пiсля
реферату Читадзе про  поезiю  нової  доби,  розгорiлася  гостра  полемiка.
Виступив  критик  Єфремов,  почав  валити  до  одної  купи  символiстiв  i
декадентiв.
   Особливо не сподобалися  критиковi  писання  Коби-лянської  -  її  було
поставлено в залежнiсть i  вiд  нiмецької  i  вiд  французької  лiтератур,
зведено нанiвець всi щонайкращi твори письменницi.
   Це вже було занадто. Коли ж пiд час  перерви  котрийсь  iз  москвофiлiв
єхидно кинув: "Чи не краще пiсля цього взагалi перекреслити  малоросiйську
лiтературу?" - Ларису Петрiвну обдало жаром. Вона тут  же,  незважаючи  на
материне стримування, рiзко вiдповiла на реплiку, а коли знову  зайшла  до
залу, одразу попросила слова.
   - Хотiла б я знати: з якого це часу нашу лiтерату ру, наших лiтераторiв
прийнято вважати залежними? - спитала. - Чи не вiд Котляревського?  Не  од
Шевченка? Франка? I взагалi: навiщо вигадувати те, чого  немає  насправдi?
Нашiй лiтературi, як i всякiй, властиво  постiйно  шукати.  А  в  шуканнях
завше знаходиться i  краще,  i  гiрше.  Це  вже  клопiт  iсторiї,  власне,
критики, розiбратися в тiм.
   Зал  зосереджено  мовчав.  Правда,  на  переднiх  лавах  помiтне   було
нервування,  проте  нiхто,  очевидно,  зважаючи  на  загальну  увагу,   не
насмiлювався порушувати спокiй.  Нащо  вже  молодь,  гальорка,  яку  завше
доводилось закликати до порядку, i та була сьогоднi якась терпеливiша.
   - До речi, - говорила Леся, - декадентство i символiзм були породженням
фiлософiї регресу, занепаду, автори i  проповiдники  якої  галасували  про
неминуче виродження свiту. Нам це не загрожує.
   Залом прокотився шелест.
   - Так, так,  -  пiдкреслила  Леся,  -  iсторiя  невпинно  рухається.  I
рухається не назад, а тiльки вперед i вперед...
   - Це агiтацiя!
   - Не заважайте!
   Зал шумiв. Голоси, думки дiлились - двоїлись, троїлись...
   Нараз помiж рядiв виросла кремезна постать Старицького.
   Михайло Петрович - один iз засновникiв i керiвникiв товариства - був чи
не найавторитетнiшою в ньому людиною. Тому-то, коли  вiн  пiдвiвся,  гамiр
затих.
   - А на якого ж дiдька ми тут збираємось, коли не можна висловити  своїх
думок? - просто i виразно, пiд схвальнi вигуки молодi запитав  Старицький.
- Говорiть, Ларисо Петрiвно... А кому невисидки, нехай бiжить.
   - Хтось тут закинув менi агiтацiю, - вела далi Леся. - А невже  ж  таки
маємо бути слiпими й глухими до всього, що робиться в свiтi, чим живе люд?
У всякi часи, у всiх  державах  поети  були  з  народом,  прорица-ли,  мов
одержимi. Такий наш фатум, що мусимо, коли е в  тому  потреба,  гукати  на
майданах, сталити слово, щоб було крицеве, творити пiсню - як промiнь,  що
провiщає новий, свiтлий день.
   Гальорка лунко  зааплодувала.  Заплескали  в  долонi  Читадзе,  Михайло
Петрович, Лисенко, Квiтка,  що  сидiв  поруч  старого  Косача  та  Людмили
Старицької.
   - I коли такий уже фатум спiвцiв,  то  нiчого  його  цуратись,  нiчого,
мовби той африканський птах страус, ховати голову в лози. Слова нашi, коли
вони щирi, мають стати нашими дiлами,  i  судитимуть  нас  люди  по  дiлах
наших. - Леся Українка закiнчила, проте не сiдала. - Давно я не промовляла
в цiм залi, - додала по паузi, - а коли вже зiбралася з духом, то хочеться
i прочитати дещо...
   Упала тиша. Леся втопила погляд у плетиво гiлок  за  широким  вiкном  i
спроквола почала:
   Де тiї струни, де голос потужний,
   де теє слово крилате,
   щоб заспiвати про се лихолiття,
   щастям i горем багате?
   Щоб понесли се приховане в мурах
   геть на просторi майдани...
   Голос потроху набирав сили:
   ...щоб переклали на людськую мову пiсню, що дзвонять кайдани?  Єрусалим
мав свого Єремiю, що голосив серед поля;
   чом же свого Єремiї не мав наша зруйнована воля?
   Вiн уже дзвенiв, очi зi спокiйних, замрiяних стали вогнистими.
   Полум'ям вiчним на жах всiм нащадкам Дантове пекло палав...
   Вона вдихнула на повнi груди i кинула:
   ...пекло страшнiше горить в нашiм краю, - чом же в нас Данта немає?
   Оплески бризнули, хвилею вдарили  в  стiни"  у  дверi  i  попливли  над
верхiв'ями Ботанiчного саду, золоченими банями  Володимирського  собору...
Разом з ними, назустрiч багровим променям, що  ткались  на  заходi,  линув
тонкий, насталений голос:
   Гей, блискавице, громова сестрице, де ти? Розбий злiї чари! Хай ми  хоч
раз заговоримо громом так, як веснянiї хмари!
   Х
   РЯДКИ З ЛИСТIВ
   ...А здоров'я тим часом, хоч  i  не  здавало  зовсiм,  все  ж  вимагало
змiцнення. Лiкарi наполягали продовжити лiкування, щоб закрiпити набуте...
Отже, знову: Sаn-Rеmо, Villа Nаtаliа.
   Любi мої! Учора ввечерi приїхала я  в  Сан  Ремо...  У  Львовi  пробула
тiльки один день i двi ночi, зате аж чотири - у  Вiднi.  Жила  в  брата  i
братової Кобилянсь-кої... Записалась у бiблiотеку  (будуть  сюди  посилати
книжки), запевнила собi посилку безплатну газети Цайт, куди мене запрошено
спiвробiтницею, була у писательки Dеllе Gratie, ну, словом, усе що  треба,
справила... В середу рано виїхала... В Мiланi спинилась, щоб записатись  в
бiблiотецi iтальянськiй... в Генуї переночувала. I отож о 5 годинi  вечора
була тут. Тут лiто ще куди не скiнчилось, i  всi  мешканцi  Villa  Nаtаliа
возяться в саду, копають, садять, поливають.
   2 листопада 1902 р.
   Лiлеїнько моя!..
   Тут мене прийняли по-рiдному... Я таки дуже рада,  що  маю  таке  добре
пристановисько. Хата у мене торiшня (найлiпша в  домi,  надвiрних  робочих
кабiнети аж три - над морем, в саду i на найвищiм балконi).
   ...Я зважилась, i вийшло, що на  3  кiло  менше  важу,  нiж  до  виїзду
звiдси. Проте, вислухавши мене, лiкар сказав,  що  в  легких  нема  хрипу,
тiльки ще  певна  слабiсть  дихання...  Зрештою,  почуваюся  добре  i  маю
енергiю, а се найголовнiше. До роботи ще навсправжки не бралась...
   4 листопада
   ...Вiдсилаю Вам, з подякою, позиченi книжки, бо вже скористала з них, -
саме оце викiнчила статтю про Конопнiцьку для "Мира божьего"... В  яку  Ви
сумну струну вдарили в своєму "Iз дневника"!..
   До Iв. Франка, 23 грудня
   Дiльнику мiй дорогий!..
   Отримала вчора i я листа вiд Оксаночки... Я їй зараз написала...  Кличу
її до себе в гостi. Вона, може, й приїде...  тiльки  все  ж  має  ще  бути
"обсуждение  вопро-са",  той  фатальний  перiод  для  нервiв  всiєї  нашої
родини".. Оксана згадує,  що...  хотiла  остатись  на  першi  днi  свят  в
Запруддi ради ялинки для запрудських  дiтей,  але  мама  (вона  ж  була  в
Запруддi) "обiдилась за такий замiр... "Iсторiя нас учить, що вона  нiчого
не учить!.. Знов тi самi "обiди замiсть нормального вiдношення до здоров'я
i волi своєї дитини!
   Мама писала менi пару разiв... Менi прикро, що  раз  у  мами  пробилось
якесь несправедливо напасливе вiдношення до  Кльонi.  Воно,  власне,  було
замiтне вже й в останнi днi перед  моїм  виїздом,  уже  тодi  у  мами  був
неприємно холодний вираз в його присутностi,  одвертання  очей,  вiдповiдi
крiзь зуби, накривання себе  газетою  або  книжкою  i  т.  н.  "симптоми",
либонь,  добре  знайомi  тобi.  Се  вже,  я  бачу,  починається  "ревность
материнська", але все одно, може, тiй ревностi буде далi ще бiльше поживи,
а свого вiдношення до Кльонi я не змiню, хiба  що  в  напрямi  ще  бiльшої
прихильностi...
   Чи пише тобi Кльоня?.. Справи його в Тифлiсi пiшли дуже неважно, i йому
знов приходиться дуже задумуватись про той "хлiб насущний"...
   29 грудня
   ...Якось я читаю в "Дiлi" про депутацiю черновецьких русинiв...  до  о.
Воробкевича з нагоди дарування йому  цiсарського  ордена.  Може,  воно  на
австрiйськi звичаї iнакше виходить, але нам, українцям  з  Роси,  то  дуже
чудно i навiть прикро здається... бо в скiльки-небудь лiберальнiй пресi  у
нас навiть не споминають про всякi  офiцiальнi  "поступки"  писателiв,  та
правда, що у нас поряднi писателi  не  дуже-то  й  отримують  ордени.  Та,
здається менi, i австрiйським українцям нема чого так уже тiшитись, аж  до
урочистого святкування, коли те правительство, що, властиве,  за  нiщо  їх
має, кине якийсь там орденчик "з ласки на потiху..."
   До О. Кобилянської" 30 грудня
   Тепер про Ваше "Iз дневника"... Я скажу просто:
   далеко не кожний Ваш вiрш одiзваеся так менi десь аж в  глибинi  серця,
як оцi картки "Iз дневника"... Се, власне,  "вiдгук",  тож  не  дивуйтесь,
коли в ньому бракуватиме об'єктивностi, бо я  не  стiльки  думаю,  скiльки
почуваю  те,  що  маю  казати...  Давно  колись,  ще  в  Коло-дяжному.  Ви
розповiдали менi план одної драми... потiм елементи з нього  я  пiзнала  в
"Кам'янiй  душi"  i  щиро  призналась  Вам,  що  вiд  плану   я   бiльшого
сподiвалась. Ви сказали, що дiйсно мусите "скрутити голову" плановi  через
незалежнi вiд Вас причини... Менi  було  жаль  того  плану  iз  "скрученою
головою"... Ще раз, теж давно... Ви казали, що маєте писати якийсь  роман,
що вiн Вам дуже на душi лежить; теми не сказали. Пiзнiше я спитала,  що  з
Вашим романом. Ви сказали щось безнадiйне...  I  часто  я  думала  про  тi
"скрученi голови"... I я не одну "голову скрутила"... А тiльки  як  я  оце
прочитала крик i скарги Ваших "дiтей", то й мої  обiзвалися  -  тим  самим
тоном!..
   I ще знаєте  що?  Вашi  дiти  не  загинули,  бо  ось  вони  вже  вголос
обiзвались, - певне, не тим голосом, якого Ви для них  бажали,  не  спiвом
соловейкiв, але людським голосом, людською тугою, i, хто знає, може,  спiв
соловейкiв не так проникав би у  серце,  як  сей  стогiн  утоплених  дiтей
Ваших.
   До їв. Франка, 13 сiчня
   ...Хто дає одсiч Єфремову  за  когось  i  ще  за  когось  i  за  прапор
модернiзму (так, як хтось розумiє модернiзм)... Єфремов  зачепив  мене  як
критика i як публiциста" то менi мовчати не випадає.
   До Кобилянської, 24 сiчня
   Люба мамочко! .............
   . . . . . . Оце ж я, як бачиш, таки одгризнулась
   на Єфремова, не стерпiло серце, та таки  й  не  випадало  терпiти...  Я
хочу, щоб моя вiдповiдь  одбивала  своїм  спокiйним,  навiть  "рицарським"
тоном вiд тої дикої бурсаччини... Хто сказав Єфремову, що  натуралiзм  був
iндиферентним "к вопросам общественно-политической  жизни"?..  Хто  сказав
Єфремову, що лiтературнi школи  то  "вопросы  домашнего  свойства",  а  не
iнтернацiональнi?.. Де вiн бачив "планомерность в чередовании направлений"
- хiба люди ставили собi  планом:  оце  у  нас  романтизм,  а  потiм  буде
натуралiзм, а потiм новоромантизм i  т.  п.  ...Кобринська  i  Кобилянська
"выступили на литературное поприще" далеко не "в последние годы" i  навiть
не в "последнее десятилетие". Як не було натуралiзму - а Нечуй, а  Франко?
Сумбур його доказiв i нападiв на мене я, сподiваюсь, уже доказала._
   27 сiчня
   ...А що, чи ти не допиталась чого у фiрми Малих про
   переклади?
   Сестрi Дiлi, 10 лютого
   Фiрма Малих. Лариса Петрiвна чула про неї у Берлiнi, Вiднi,  у  Львовi,
бачила  її  продукцiю  -  маленькi  книжечки  Маркса,  Горького,  Лафарга,
Мiрбо... Чимало розповiдала про видавництво Лiля.  Заснувала  його  молода
соцiал-демократка Марiя  Малих.  Лiля  добре  знала  Марiю  Олександрiвну,
невгамовну, енергiйну жiнку, часто гостила у неї дома - її  сестра"  Катя,
теж була слухачкою медичних курсiв. Ще кiлька рокiв тому, - власне,  тодi,
як Леся востаннє лiкувалася в Берлiнi, - Малих шукала своєї  дороги.  Доля
закинула її до Швейцарiї, звела з росiйською революцiйною емiграцiєю.  Там
i зародилась в  Малих  iдея  органiзувати  в  Росiї  легальне  видавництво
дешевої соцiал-демокра-тичної лiтератури.
   Отже, через сестру Леся вважала себе, хоч i  заочно,  а  таки  знайомою
Марiї Олександрiвни. Щоправда, обидвi про те не  розповсюджувалися-"фiрма"
теж була "пiднадзорна", за дiяльнiстю, зв'язками  її  видавця  стежили  не
менш, нiж за Лесиними.
   Тепер, з  далекого  Сан-Ремо,  Лариса  Петрiвна  турбувалася  про  долю
"Ткачiв". Не повезло їй з цiєю драмою: Ганкевич промаринував бiльше року -
довелося забрати, зробити (який  раз!)  росiйський  переклад  i  вiдiслати
Малих. Книга ж потрiбна до зарiзу! Та  й  Франко  дав  згоду  на  переклад
кiлькох оповiдань.
   Треба писати, треба  й  пропагувати,  "прорицати".  Лiтературнi  школи,
лiтературний процес - питання не "домашнего свойства".
   ...Хтось дорогий та добрий пробачить комусь-якомусь за мовчання, як уже
не раз пробачив - правда?.. ...Той хтось таки мав  неспокiйну  натуру.  От
недавно зладив полемiчну статтю до "Молодої України", схотiлося зачепитися
з М. Ганкевичем за терор та за полiтичну етику... Не стерпiла душа моя, що
проводир української соцiал-демократiї таке плете!
   ...Хтось комусь радить "Землю"  на  нiмецьке  перекладати...  бо  такий
роман... варт i нiмецькiй публiцi показати.
   До О. Кобилянської, 12 березня
   Люба мамочко!.. Сi двi речi я посилаю до того збiрника, що  ти  i  Людя
видаєте...
   ...З передмовою i примiтками до останнього роздiлу збiрника "На  крилах
пiсень" я мала досить  клопоту...  Терпiть  не  можу  взагалi  передмов  i
коментарiїв писати...
   ...Боюся, що ти знов, як завжди, будеш незадоволена з  моїх  думок  про
зарiбок, диплом i т. iн... А ще я знаю, що,  хоч  не  зовсiм  виразно,  що
фiнанси родиннi заплутанi... На мене йде багато бiльше,  нiж  на  iнших...
Все це якимсь каменем лягає на душу...

   29 березня
   ...Щодо мене, то я,  на  жаль,  не  можу  так  рiшуче  сказати:  "Отже,
переїжджаю... " Чому Ви думаєте, що я знайду учениць, - чи на те е виразнi
прецеденти фактичнi? Хто-небудь з вiдомих  Вам  людей  утримується  з  сеї
професiї приватної  учительки  європейських  мов?..  Лiкарi  зменшили  мiй
робочий  день  -  дозволяють  тiльки  4,  найбiльше  5   годин   на   день
iнтелектуальної працi.
   ...Прикрим здалася менi одна, виставлена вже у  Вас,  обставина,  що  я
мусила б "скинутись всякої полiтики". Я хотiла б знати  докладнiше,  як  я
маю се розумiти? Невже так, що в Галичинi я мала б ще "тихше" жити, нiж на
Українi? Коли так, то се страшна жертва душi... Скинутися всякої  полiтики
в лiтературi i в моїх зносинах з метрополiєю нiяк не можу,  бо  не  тiльки
переконання, але темперамент мiй того  не  дозволяє,  а  ще  не  дозволяє-
знаєте що? - дядькiв заповiт... Дядько хотiв, щоб i моя праця, i моя думка
росли i жили, щоб я нi лiтератури, нi полiтики не скидалась, щоб я  шукала
свого шляху...
   До М, Павлика, 10 квiтня
   Радiсна i весела та година повороту додому. I дорога здається легшою та
прямiшою, i люди нiби кращають...
   Цього  разу  вона  поверталася   залiзницею"   перетнувши   одразу   аж
пiв-Європи. На кiлька днiв "причепилася павутинкою"  до  "чиєїсь"  хати  у
Чернiвцях, на тиждень - у Києвi" i ось знову Гадяч, Зелений Гай...
   ...Про мою аферу з Трушем не буду Вам писати, бо, на мою думку, вона не
має ширшого значення. Я вибираю собi не друзiв  моїх  друзiв,  але  друзiв
моїх iдей.
   ...Ви для мене друг святої поезiї, найбiльшого i найпостiйнiшого з усiх
моїх друзiв...
   Для мене в Вас є завжди щось таке,  що  стоїть  вище  всяких  кружкових
котерiйних та iнших справ от мира сего. Товаришування наше, здається менi,
власне, "не от мира сего".
   До Iв. Франка, 1 серпня
   Що-то хтось любий та чорненький думає, що не їде до когось... Хтось уже
дожидає когось так! Нехай би хтось приїхав таки сього мiсяця,  то  був  би
мiг звiдати Полтаву з нагоди вiдкриття пам'ятника Котляревському...  Хтось
замiряє виїхати на зиму на Кавказ...
   До О. Кобилянськоi, 2-10 серпня XI
   Кавказ... Рiвно через десять рокiв вiн стане  її  другою  батькiвщиною,
мiсцем останнього притулку. А зараз вона їхала тiльки "на зиму",  на  одну
лише  зиму.  Однак  треба  подаватися  в   якусь   полудневу   сторону   -
полтавсько-київський клiмат, видно, вже не для неї, то чому не звiдати  ще
цього краю? Хвалить же його й Кримський,  i  Маня  Биковська  од  нього  в
захопленнi, й Квiтка... Клименту Васильовичу вiн хоч i не здається  чимось
надзвичайним - гори як гори, i люди як люди, -  все  ж  радить,  запрошує.
Буде, мовляв, до кого своїм словом озватися. Воно й правда. Бо поки вдома,
поки поблизу тебе друзi, батьки, якось не вiдчуваєш тiєї туги  за  рiдним,
котра охоплює тебе на чужинi. А це велике горе - буть одиноким, самiтним.

   ...На початку жовтня Леся була в Тифлiсi.
   Тимчасово зупинилася в готелi, бо Маня, яка прийняла  б  її  з  дорогою
душею, сама жила в чоловiкових родичiв, а Квiтка на  власне  житло  ще  не
спромiгся - теж тулився по людях. Зрештою, добре, що вони хоч зустрiли її,
допомогли влаштуватись, не залишають  одну.  Климент  Васильович  так  той
просто зi служби поспiшає до неї... Бiдний вiн: двадцяти трьох рокiв, а як
вимучений життям! От тобi й унiверситет, коли нема "своєї" руки  в  якiмсь
вiдомствi чи департаментi. Шматковi хлiба радiтимеш...
   Климент Васильович працював помiчником секретаря окружного суду. Робота
не так i важка, але i безгрошова. Шiстдесят п'ять карбованцiв на мiсяць  -
не вельми розбагатiєш. Бракувало не то що на  одяг  та  матерi  в  Київ  -
навiть на театр треба було економити.
   Все ж у театрi вiн бував часто, не залишав нi музики, нi етнографiї.  В
цьому значною мiрою допомiг Климен-товi  добрий  друг  Лариси  Петрiвни  -
Агатангел Юхимович Кримський. Квiтка познайомився з ним  дав