ненько, ще в Києвi, i таки в них же, у Косачiв. Якою ж була його радiсть, коли, приїхавши до Тифлiса, застав там славного земляка. Вчений працював над давнiми схiдними рукописами, а поза тим вивчав живу мову, звичаї грузинiв. В мiстi в нього було чимало приятелiв. Якось, коли вони прогулювалися над Курою, їм зустрiвся лiтнiй уже, досить симпатичний чоловiк. Кримський гречно з ним привiтався, вiдрекомендував Квiтку. Незнайомець виявився етнографом i композитором Завадським. Климент Васильович швидко завоював симпатiю Завадського, i той, бачачи його незвичайний потяг до музики, ввiв юного краянина (сам теж був з України) в ширше мистецьке коло. Таким чином Квiтка запiзнався з Захарiєм Палiашвiлi - молодим представником новiтньої грузинської музики - i взагалi став своєю людиною серед її дiячiв. Десь через мiсяць пiсля приїзду Лариса Петрiвна i Квiтка гостили в Завадського. Композитор вiдзначав якусь свою родинну подiю, власне, це був лише привiд для широкого товариства. Зiйшовся переважно музичний свiт. Довго сидiли, говорили про рiзне. Ще на початку вечора господар, з яким Леся ранiше зустрiлася, познайомив її з Палiашвiлi, той - зi своєю дружиною, милою, тендiтною Юлiєю Дмитрiвною. Разом вони сидiли й за столом. Молода пара викликала симпатiю. Захарiй Петрович, виявляється, знає Читадзе. Як вiн там? Лариса Петрiвна розповiла, що недавно з ним бачилась, що Шiо - як не дивно - досконало опанував росiйську мову, вважається в Києвi чи не одним з кращих її викладачiв. - Скоро ми його цiєї честi позбавимо, - мовив Палiашвiлi. - Як? - не зрозумiла Леся. - Заберемо до себе. Досить йому там одсиджува-тись. Нехай приїздить i учить тут... Так i скажiть йому, як побачите... Ви надовго до нас? - поцiкавився. - Не знаю, як далi, а зиму перебуду. Клiмат ваш менi пiдходить... I люди до душi. Двiчi я була в Iталiї, у Сан-Ремо; добре там, але чужина... А тут як дома. - Значить, подобається? - серйозно перепитав Захарiй i голосно звернувся до присутнiх: - Друзi! Нашiй дорогiй сестрi Лесi Українцi подобаються наш Кавказ, наша Грузiя, Кура, нашi гори... - Вiн був трохи пiд чаркою. - За давнiм схiдним звичаєм, усе, що подобається гостевi, хазяїн повинен йому дарувати. Присутнi заплескали в долонi. - В знак нашої одностайної згоди, - вiв далi Палiашвiлi - пропоную... Зачекай, Юлiє, - лагiдно обiрвав вiн дружину, що намагалася його стримати, - тут таке дiло, а ти хочеш, щоб твiй Захарiй мовчав... пропоную пiдняти бокали. Гостi сипали жартами, дотепами. Лариса Петрiвна взяла бокал, наповнений iскристим вином, пiдвелася. - Ми, українцi, теж гостиннi i щедрi, - мовила. - Я хочу, коли вже вельмишановний Захарiй Петрович проголосив такий тост... хочу, щоб нашi народи завжди дiлилися тiльки добром... Я вперше на вашiй землi, i менi радiсно, що ми, такi далекi вiдстанню, близькi, рiднi серцями... Нехай же вiчним буде наше єднання!.. А за дарунок велике спасибi, - додала жартома. - Я серйозно, - знову пiдвiвся Палiашвiлi. - Коли вам тут подобається - залишайтесь... Переїздiть назовсiм - все буде ваше... - повиннi ж ми коли-небудь вiддячити Українi за нашого Гурамiшвiлi... - Спасибi" Тiльки без України я не можу, тим бiльше зараз, коли над нею забринiло свiтання нового дня. Там мене ждуть. - Але ж писати ви зможете й тут. - Одного лише писання зараз не досить. - Розумiю. Як це в Шевченка? - Палiашвiлi замислився. -"Поховайте та вставайте, кайдани порвiте..." - Звiдки ви знаєте "Заповiт"? - поцiкавилась Леся. - Ваш "Заповiт", дорога сестро, з однаковою силою будить струни i в наших серцях. А чув я його з уст нашого Акакiя. Вiн бачився з Шевченком раз, у Петербурзi, але спогад про ту зустрiч Церетелi береже як святиню. Пiдiйшов Вано, брат Палiашвiлi. - Захарiю, тебе просять заграти. - I додав вибачливо: - Вечiр без музики - що маран без вина. Палiашвiлi пiдiйшов до фортепiано. - Легенди оповiдають, що Гурамiшвiлi дуже любив українськi пiснi, -мовив задумливо. -А одну-"Ой на гору козак воду носить", - здається, так її називають? - найбiльше. Ми вiримо легендам... Я вiддаю свою першiсть нашим дорогим гостям i прошу виконати цю пiсню. - Сiдайте, Кльоню, - шепнула Леся Клименту Васильовичу. Квiтка подякував, сiв. Пiсня про нероздiлене дiвоче кохання, про козака, що кидає свою наречену i їде в далеку дорогу, зачарувала слухачiв. Не всi розумiли її змiст, але мелодiя, музика, повнi задушевностi i тихого смутку, проймали кожного. Кажуть люди, що не буду я твоя! Кажуть люди, сама бачу, Не раз, не два на день плачу, - стиха пiдспiвував Квiтка. - Молодець! Добре граєш! - похвалив Захарiй Петрович i додав: - Гарна пiсня... Отак, мабуть, тужила десь i Давидова наречена - грузинка... Грайте ще, будьте ласкавi. Климент Васильович виконав варiацiї на теми народних пiсень - присутнiм вони теж вельми сподобались - i уступив мiсце Захарiю. Тiснувата як на таку компанiю кiмната завирувала звуками - шумом зелених картлiнських долин, ревом водопадiв, задумою величних вершин гiрської Сванетiї. Як вiн грав? Як легко, нiби стрiмкий потiк по камiнню, бiгали його пальцi. Коли б їй хоч трохи його вiртуозностi,.. Власне, коли б їй... Лариса Петрiвна аж повела плечем, - воно чомусь сiпнулося, i, щоб не повторилося, схрестила, мiцно затиснувши, руки на грудях. ...Стало душно, i вони вийшли на веранду. Жовтень видався теплий. Гiрко пахло пожухлим листям, з ущелини, де в темрявi сердито билась об скелi, шумiла Кура, тягло холодком... Мiсто ще спало. Сотнi яскравих i слабших вогникiв миготiли, переморгувались, п'ялися все вище на гору, що здалеку нагадувала прибрану до свята ялинку. Нiч була сiра, i прадавнiй Метехський замок на вершинi гори (Леся вже встигла побувать бiля нього) здавався ще таємничiшим. Скiльки набудував їх народ на цiй багатостраждальнiй землi! На власне ж горе. Колись гинув на мурованих стiнах вiд рук чужоземцiв, а нинi гниє у вогких пiдземеллях, закинутий своїми ж єдинокровними катами... Пiвтора мiсяця тому там обiрвалося прекрасне життя Кецховелi... Вона пригадує цього безстрашного юнака, пам'ятає ще по Києву. Палiашвiлi спитав: - Гарно тут, правда? А менi все хочеться осiдлати свого меранi, пуститися по горах i долинах... Скiльки там ще не вiдомих пiсень! Зiбрати б їх, видати... - Ми з Квiткою таку книжечку вже зладили. - А я i фонографа з Москви привiз, - їдьмо лiтом у гори? Вам ще нiхто не розповiдав сказання про Абесалома i Етерi? О, це чудова легенда! Це, коли хочете, другi Ромео i Джульєтта, Трiстан i Iзольда... Це - опера! Наша, грузинська. - Ви хочете її написати, Захарiю? - запитала Леся. - Так. Але - мiж нами. Поки що я сам цього боюся. Перша нацiональна опера! - Тим бiльше, Захарiю, треба братися. Дорогу перших не завше встеляють квiтки, частiше - терни, камiння, а все ж вони - першi. Я чомусь вiрю, що вам опера вдасться... От послухала ваших речей, вашої гри - i вiрю. - Спасибi" Ларисо Петрiвно. Я писатиму... неодмiнно! Це буде опера про нездоланну силу любовi, що може перемогти неправду i зло... i навiть смерть... То як: їдемо влiтку в гори? - запитав зненацька. - Зараз про це думати рано. А ваш фонограф можна використати й тут. Климент Васильович хвалився, що вже зазнайомився з кiлькома старими пiснярами, записати їх було б цiкаво. ...Вечiрка закiнчувалася, гостi потроху розходились. Вони повернулися до кiмнати i теж почали прощатися. Це трапилося наступного дня. Лариса пробiгла очима телеграму, захиталася i, щоб не впасти, прихилилась до стiни. Швейцар, що все ще стояв у нерiшучостi, вагаючись - iти йому чи пiдождати, ледве встиг пiдтримати її, посадити на диван, як Лариса Петрiвна втратила свiдомiсть... Опритомнiла вiд чогось терпкого, неприємного: Маня Биковська терла їй скронi i давала нюхати намочену в нашатирному спиртi вату. - Ох, Маню... - тремтячими устами мовила Леся. - За що на мою голову стiльки нещасть?.. Краще б зо мною це сталося. - Заспокойся, Лесю. - Не можу... не можу цього збагнути... Як там рiднi?.. Тато хворий... А Кльонi, - згадала раптом, - не було? Вiн ще не знає? - Не було. - Котра година?.. Шоста... Зараз вiн прийде... Ох, сестро! Немає бiльшого горя на свiтi, як смерть... Все можна перетерпiти, перебороти... Я мушу їхати... - До Харкова? З твоїм здоров'ям тiльки в дорогу, на пох:орони... Лариса Петрiвна лежала безсило. Очi їй почервонiли, блiде лице взялося плямами. Вона, здавалось, була десь в iншому свiтi. Пiд дверима почулися поспiшнi кроки, хтось нервово постукав. - Це Климент Васильович, - хотiла було схопитися Леся. До кiмнати, не чекаючи дозволу, ввiйшов стривожений Квiтка. Леся заплакала - безгучно, зцiпивши зуби. - Не треба, Лесю... Сльозами горю не допоможеш. - Климент Васильович узяв зi столу пом'яту телеграму, читав. - Учора... коли ми були на вечорi - говорила Ле ся тремтячим голосом. - Це вже над мої сили... Ще нiколи не було менi так трудно... Михайле! - розпачливо гукнула. - Нi, це неправда!.. Цього не може бути! Я не вiрю... - I вона знову зайшлася плачем. Незабаром почалася гарячка. Биковська i Климент Васильович поклали хвору в лiжко. Лариса Петрiвна металася, марила спогадами далекого дитинства, кликала й кликала брата. ...А невдовзi, як Лесi полiпшало. Квiтка перевiз її в будинок Хитрова, по вулицi Тер-Гусакiвськiй, де мешкав сам. Тепер їхнi кiмнати були поруч. XII Кiлька мiсяцiв пiсля братової смертi Лариса Петрiвна не могла прийти до нормального стану. Знову й знову були напади iстерiї, знову - вночi, а нерiдко i вдень - "приходив" Михайло, сiдав мовчки або ж кликав її на Волинь - у Колодяжне, в Нечiмне, - вистежувати мавок, слухати пiсень та легенд. Чомусь не виходив з голови отой ранок у Нечiмному i вiн, Михайлик, зарошений майже попiд руки, з букетом бiлих i жовтих лiлей... Не працювалося, а втомi не було мiри. Дедалi бiльше переконувалася в тому, що Квiтка i Маня мали рацiю, коли не пустили її тодi до Харкова чи Києва, - там вона не витримала б напевне. Днi минали без будь-якої вiддачi. "Чи не пора й менi пiдводити пiдсумок?" - питала сама себе Леся. Та проти цих думок повставала iнша, та. Одержима Леся, i знову доводилося коритися її волi, i знову серце нило вiд кривди, а руки просили роботи. Поволi поверталася цiкавiсть до життя. А воно вирувало. Тифлiс жив тривожними чутками про воєннi приготування на Далекому Сходi. ...Лариса Петрiвна поспiшала на поштамт. Давно, ще при зустрiчi в Полтавi, на вiдкриттi пам'ятника Котляревському, обiцяла Коцюбинському вiршi для альманаху, та оце тiльки зiбралася. Не такi, правда, як хотiлося б, але на кращi зараз вона неспроможна. Надворi потеплiло. Розтанули рiденькi латки снiгу, з гiр помчали струмки. На Курi почавсь льодохiд. Це було гарне видовище: внизу, пiд мiстком, скаженiла, пiнилась рiчка, гнала наламану десь у верхiв'ї срiблисту кригу, а над ущелиною, над скелями та розвалинами прадавнiх фортець висло синє-синє, мовби вицвiчене фiалками небо. Леся постояла на мiстку - аж трохи змерзла - й пiшла. Бiля поштамту її мало не збив з нiг рослий хлопчина. З криком: "Вiйна! Японцi напали на Росiю!" - вiн вихором вилетiв з дверей i помчав вулицею. На поштамтi панувала панiка. На мiсцi не було жодного чиновника - всi збилися в гурт, посеред якого стояв чоловiк у форменцi - очевидно, телеграфiст - i розгублено коментував щойно одержане повiдомлення. Настраханi чуткою вiдвiдувачi, аби дiзнатися щось певнiше, напирали на бар'єр, що роздiляв залу, дослухалися до тої розмови, перекидаючи один одному уривки фраз. - ...Потопленi броненосцi.... "Ретвизан"... "Цесаревич"... "Паллада"... - ...Не потопленi, тiльки пошкодженi. Декотрi вiдразу ж зникали - несли ту страшну звiстку додому. З трудом здавши листа, Лариса Петрiвна не стала затримуватись... У мiстi з'явилися листiвки, якими комiтет РСДРП закликав робiтникiв у недiлю вийти на демонстрацiю. Але сталося непередбачене: на станцiю прибуло кiлька санiтарних вагонiв, i народ кинувся до них, щоб розпитати поранених про останнi новини, а заразом довiдатись i про своїх рiдних (може, чули, стрiчалися). Вагони стояли в тупику, i незабаром коло них зiбралося чимало люду. Кiлька полiцаїв, що спробували розганяти людей, були вiдтиснутi i освистанi. Робiтники майстерень, що саме покiнчали змiну, жiнки слухали солдата. Вiн, здавалося, висiв на приступцi вагона - одна забинтована рука на грудях, на пiдв'язцi, другою тримався за поручень, - говорив мiшаною грузинсько-росiйською мовою. Розповiдь його була невтiшна: фронт майже без боєприпасiв, постачання погане, серед начальства пияцтво. Натовп гудiв. Солдат-грузин закiнчив, сплигнув з приступки, на його мiсце став iнший. В цього були цiлi i ноги, i руки, тiльки пiд розстебнутою гiмнастеркою на грудях проглядало густе плетиво порудiлих вiд кровi i поту бинтiв. - Товаришi! - гукнув солдат. - Нас посилають на смерть, а дiти нашi, сiм'ї сидять без хлiба... Виступайте проти вiйни! З вами робiтники i ми, солдати... - Геть вiйну! - Геть тиранiв! ...А навколо вже скаженiла полiцiя... Раптом над усiм цим збуреним натовпом пролунало сильне, всевладне: - Геть самодержавство!!! XIII По кiлькох мiсяцях перебування на Українi (Київ зустрiв її ще свiжою, обсадженою барвiнком могилою Михайла Старицького) Лариса Петрiвна восени знову повернулася до Тифлiса. Цього разу вона поїхала туди ще й тому, що там був Квiтка. Климент Васильович без неї тепер не мiг. Та й Леся, здається, вiдчувала те саме. Нiхто з них напевне не знав, якими стануть їхнi стосунки в майбутньому, але обоє розумiли: вони повиннi бути разом. Тепер коло їхнiх друзiв розширилось. Палiашвiлi, виявляється, мав рацiю: Читадзе таки потягнуло на батькiвщину. Залишив її зовсiм юним, незнаним хлопчиною, а повернувся вiдомим, уславленим. Зерна багаторiчної приязнi Читадзе i Косачiв лягли на плiдну основу. Лариса писала мало - недуги дедалi частiше змушували її вiдкладати перо, шукати iнших шляхiв виходу слова. Удень, поки Климент Васильович був на службi, читала, блукала в горах, зате ввечерi, вдома чи в гостях, давала волю думкам. У центрi розмов була, звичайно, полiтика: ганебний провал японської кампанiї, страйки i повстання, що могутнiм полум'ям клекотiли по всiй Росiї. "..Наставав 1905-й. Вiн розпочався новими революцiйними спалахами i новими, ще жорстокiшими репресiями. 3 далекого Петербурга надiйшла звiстка про розстрiл демонстрантiв бiля Зимового палацу, а слiдом - про арешт Горького" Царськi сатрапи кинули письменника в пiдземелля Петропавловської фортецi за те, що осмiлився подати голос за скривджених. - Вони закували народ i хочуть закувати ще й думку, - обурювався Читадзе. - Але на цьому вони зламають зуби. Можна заборонити страйки, але нiякi укази - будь їх хоч тисячi - не зупинять слова. - До того ж заборонене слово падає на вагу iсторiї важче звичайного. - Я пам'ятаю Олексiя Максимовича, вiн був другом Гоги, мого брата, i моїм другом. Ми часто стрiчалися... Яка вiн людина, Ларисо Петрiвно! Мислитель! I таку людину за грати! Ш, це вже крайнiсть. А крайнiсть - безсилля. - Але царизм ще живе. Повалити його - наша справа. Опортунiсти, правда, iншої думки, але, на щастя, їх значна меншiсть. Основна маса пролетарiв за марксистами-iскрiвцями, в їхнiх руках будучнiсть. - Будучнiсть, - вголос мрiяв Читадзе. - Всi нашi помисли спрямованi в завтра. Я часто задумуюсь над тим, якою буде людина в майбутньому. Адже одна справа здiйснити революцiю, повалити царизм, але не менш важливо прищепити нову мораль, новi етичнi норми. - I знаєте: нас, лiтераторiв, педагогiв, це стосується насамперед. Партiйнi агiтатори роблять велике дiло, пропагуючи Марксовi iдеї, проте цього ще не досить. Треба й iнших засобiв, форм, щоб охопити по можливостi всi верстви народнi. Вам, певне, вiдомо про органiзацiю на Українi "Просвiт"? - Вони, по-моєму, надто замикаються в рамках суто культурницьких. - Саме про це я i хотiла сказати. - Мене бiльше цiкавить школа. От де непочатий край! Там, у центрi Росiї, якось не так помiтна вiдiрванiсть навчання вiд насущних проблем, а тут - мертвечина, та й годi. I Шiо почав оповiдати про свої плани. З того, як хвилювався, було видно, що виношує їх давно, в самiм серцi, i що, мабуть, саме вони, неспокiйнi, звабливi, привели його назад на рiдну землю. - Скажiть йому хоч ви, Ларисо Петрiвно, що все це маячня, - втрутилася Устина Кирилiвна, дружина Шiо. - Де це видано, щоб дозволили навчати дiтей материнською мовою? Чи хоч би й керувати гiмназiєю з участю представникiв студентства? - Людина шукає кращого, дорога краянко. Постiйно прагнути значного, великого для неї має бути такою ж необхiднiстю, як дихати свiжим повiтрям Хай не все те, про що вона мрiє, здiйсниться за її життя, але воно неодмiнно здiйсниться. Так зникло крiпосництво, хоч полягла за це не одна буйна голова, так пiд тиском загальнолюдської сили упаде самодержавство. Може, нам i не дiждати тих днiв, може, ми своїми кiстками лише вимостимо дорогу iншим, але тi, iншi, не забудуть наших мрiй, наших заповiтiв. Вони сидiли в затишному кабiнетi Читадзе i вже кiлька годин вели цю розмову. Зрiдка заходила мати Шiо - висока, струнка i бадьора на свої немолодi лiта грузинка, частувала яблуками, запашним чаєм. - Ви говорите таке, що цур йому! - Добре, нiжне серце У стани Щербань повнилось тривогою. - У свiтi стiльки страхiть, стiльки кривди... I все на одну людину, на її голову. - Щаслива своїм родинним щастям, вона не хотiла бiльше нiчого знати. - Такi часи. Мусимо їх переiнакшити. "Краще смерть, та смерть у славi, нiж безславних днiв ганьба!" Так же? Лариса недаремно згадала саме цi слова великого Руставелi, - вони найповнiше виражали настрiй мас, їх мов гасло виголошували оратори на мiтингах i демонстрацiях, що свiжим подувом знову завирували на вулицях i майданах Тифлiса. В серединi сiчня застрайкували робiтники залiзничних майстерень, механiчних i шкiряного заводiв, тютюнової фабрики та iнших пiдприємств, передмiстя Дiдубе. До Тифлiса стягувалися вишкребки каральних загонiв i не добитих японцями вiйськових частин; охранка проводила спiшнi арешти - в її лапи знову потрапив безнадiйно хворий Олександр Цулукiдзе, вожак тифлiського пролетарiату. Полiцiя одержала наказ: патронiв не шкодувати... В Баку спалахнула спровокована царизмом кривава татаро-вiрменська рiзня. Пiдступно пролита кров переповнила чашу народного терпiння. Мiсто кипiло, чимало пiдприємств страйкували. Полiцiя i мобiлiзованi нею двiрники не встигали розганяти людей та зривати листiвки. Летучi мiтинги, на яких оратори на весь голос закликали до боротьби проти самодержавства, виникали в рiзних кiнцях мiста. На вулицi вийшли гiмназисти - вони вимагали демократичних реформ, вiдставки найбiльш реакцiйних викладачiв. Лариса Петрiвна була всi цi днi в якiмсь пiднесенiм настрої, її постiйно тягнуло на вулицю, до людей. Климент Васильович зауважив якось: - Будьте обачнiшi, Лесю. В мiстi безпорядки. - О, бiльше б таких безпорядкiв! - радо вiдiзвалася Леся. - 3 них постане оновлений свiт, свiт правди i волi. - Але ж... ви не вiзьмете участi в конкурсi... "Приязнь" лежить недокiнчена... Стаття про Винниченка... - Все це буденне, Кльоню. Ми живемо в такий час, коли кров закипає в жилах. Чи до спокiйних тем? Мене хвилює це весняне пробудження серед зими. Я була б хтозна-як рада, коли б створила для них, - кивнула за вiкно, - хоч невелику, та справжню пiсню. Послухайте їхнiх пiсень. Про що вони? В них безнадiя, сум - панахида, а не пiснi про волю! Новi часи вимагають нових пiсень, нових закликiв, - щоб громовицями гримiли над свiтом. А створити їх можна, тiльки наслухавшись гомону маси, понюхавши, як то кажуть, пороху. - Не забувайте, однак, що та маса розгнiвана, що бувають моменти, коли вона може й не запитати вас, хто ви така. - Даруйте, але з таким застереженням я рахуватись не буду. - I все ж я прошу вас, - наполягав Квiтка. Лариса Петрiвна згоджувалась, але як тiльки Квiтка iшов, поспiшала на вулицю. ...Солдатський ринок кипiв. Робiтники, студенти, виписанi з шпиталiв легкопораненi тримали червонi знамена, гасла, з яких мало не пiвметровими лiтерами кричали слова: "Геть самодержавство!" Леся Українка постояла оддалiк, нiчого не чуючи за гамором, потiм пiдiйшла ближче. Бiля ворiт, на невисокiм пагорку, де юрмилося найбiльше людей, розмахував рукою робiтник. Лариса Петрiвна бачила тiльки плечi i голову оратора, зате голос його, незважаючи на галас i викрики, чула добре. - Свободи нiхто нам не дасть, - кидав вiн. - Свободу здобувають у боротьбi. Леся Українка зiйшла на тротуар, покрокувала стороною. Гомiн, пiснi, сонячнi спалахи знамен полонили її цiлком. Бентежно билося серце. Лариса Петрiвна схаменулася лише тодi, як хтось узяв її за руку. Це був вiн, Климент Васильович. - Ходiть додому, Лесю. - Але... чому я не можу бути на вулицi? Климент Васильович надто хвилювався, щоб пояснити. - Потiм побачите... зрозумiєте. А потiм... Загiн солдатiв перетнув демонстрантам дорогу. - Розiйдись! - верескнув високий, туго стягнутий портупеєю офiцер. Не вступаючи в переговори, вiн хвацько обернувся, скомандував: - Гвинтiвки на прицiл! Десятки стальних цiвок зловiсними очима вп'ялися в натовп. - Рятуйся! - розiтнув хвилинну тишу розпачливий крик. - Спокiйно, товаришi! Але вже було пiзно. Колона почала розпливатися. З-за солдатських шеренг враз вискочили i накинулися на демонстрантiв двiрники. Палицями, короткими гумовими трубками вони били по чiм попало. Раптом бiля самiсiньких нiг офiцера упав, бризнувши iскрами, камiнь. Хто його кинув, звiдки - нiхто не встиг помiтити. Офiцер зблiд, рвучко скинув догори руку. - Плi! Сухо трiснули пострiли. Кiлька чоловiк повалились на брук. З дерев полохливо, з криком знялися i закружляли в повiтрi галки... Климент Васильович здригнувся. - Там стрiляють, - пiдiйшла до вiкна Леся. Квiтка мовчав. - Ви про це знали? - Про це знали всi... окрiм вас. Леся похапцем накинула пальто. - Я вас не пущу, - пiдступив Климрнт Васильович. В її мовчаннi вiдчув невдоволення, осуд i зрештою сам почав одягатися. Над мiстом, над Двiрцевим майданом, чулися стрiлянина, лемент. - Не треба туди, Ларисо Петрiвно. - Чому ви вважаєте, що нас неодмiнно хтось або щось зачепить? Вони наближалися до чоловiчої гiмназiї. Бiля входу i попiд вiкнами нижнього поверху стояли полiцаї i кiлька цивiльних. На тротуарi валялося скло. З верхнiх вiдчинених i повибиваних вiкон доносився галас. Лариса Петрiвна i Квiтка перейшли на протилежний бiк вулицi. Незабаром їх зупинив Читадзе. - Що ви, Ларисо Петрiвно! - заперечив, дiзнавшись про її намiр. - Вертайте назад. Зараз там небезпечно. Леся попробувала заперечувати, але Читадзе взяв її пiд руку. ...Тої ночi Тифлiс не спав. Вулицями безугавно гасали загони полiцiї. Кiнський тупiт то чiткiшав, то вiддалявся" завмирав; серед тривожної тишi вiн був єдиним звуком, голосом зникаючого свiту: в зрадливiм мовчаннi мiста, за глухими стiнами i в пiдземеллях, йому готувалася смерть. А в однiй з кiмнат будинку N 23 по вулицi Давидовськiй, де тьмяно блимало свiтло, маленька квола рука поспiшно, рядок за рядком, клала на папiр слова. Там творився Гiмн. Гiмн Людинi. XIV У кiнцi травня Леся Українка була в Києвi. Мiсто жило тривогою: зовсiм недавно ним прокотилася небачена досi хвиля страйкiв i демонстрацiй, i тепер, обагрене робiтничою та солдатською кров'ю, воно готувалося до наступних боїв. Щодень приносив новi перемоги й поразки, надiї i розчарування... Лариса Петрiвна давно не вiдчувала в собi такого пiднесення, її робочий стiл був завалений рукописами, замiтками, якi ждали свого викiнчення. Початок "У катакомбах" - драми, навiяної тифлiськими подiями, чернетки оповiдання "Примара", поеми "Три хвилини"... Вона працювала вдень i вночi: писала, налагоджувала перерванi зв'язки з гуртками, найближчими друзями. Кволе здоров'я недовго витримувало це навантаження, i незабаром знову з'явилися швидка втома, головнi болi, а за ними не забарилися й напливи iстерiї. Необхiдно було вiдпочити. Трапилась i нагода: Лисенко вже давно запрошував Косачiв до себе в Китаїв. ...Старенький скрипучий "Парубок", збурюючи колесами воду, обережно причалив до пристанi. Поки перекидали мостки, на палубi, коло виходу, скупчилось десяткiв зо три люду: жiнки з клунками та пустими кошиками, кiлька гiмназистiв, якiсь чиновники, робiтники. - Пiдождемо, нехай сходять, - байдуже сказала Ольга Петрiвна. - Поспiшати нам нiкуди. - Вона одiйшла вбiк. - А пiдводи я щось не бачу, - окинула поглядом пристань. - Може, он там, за вербами, - кивнула Леся на рядок низеньких вербичок, що кучерявилися вздовж дороги. - Або й зовсiм нема. Хiба це первина? Пообiцяв, аби заманити, а там як хочте. Сам ходить пiшки, то й нас... - Ольга Петрiвна не закiнчила думки. - Ну, гайда, - мовила, - уже нiкого нема. Пiдвода, обiцяна Лисенком, все ж чекала гостей. День був жаркий, i кучер, не вiдаючи достеменно, яким саме пароплавом прибудуть гостi, поставив коней оддалiк, у затiнку. - А може, й ми пiшечком? - запропонувала Ольга Петрiвна i осмiхнулась. - Скiльки тут до Китаєва? - запитала селянина. - Та, мать, верстов три буде. - З гаком, чи як? - Таж, казав той, як на якi ноги. - Ну що, пiдемо? - Косачева глянула на дочок. - Але нешвидко, мамочко, - попрохала Леся. - Аякже! Нам тiльки й зостається, що бiгать наввипередки. То ми пiшли, - сказала вiзниковi. - Моє дiло сторона. Якраз i до кума загляну. - Ото. А як хто з нас пристане - тодi пiдберете у дорозi. - Ольга Петрiвна скинула i взяла на руку легенького чесучевого пiджачка. ГЬрбкувата, зрита рiвчаками дорога незабаром вивела нц крутий берег Днiпра. Внизу осиротiло димiв пароцлав. Яким же вiн здавався маленьким та немiчним супроти рiки! Широка, оплетена густими верболозами, iдо далi переходила в плавнi й гаї, вона нагадувала велета, що, втомлений, прилiг на осоннi. Груди велет дихали спокiйно, могутньо, навiть тут, на кручi, було/iути тi подихи - свiжi, збуджуючiм Лариса Петрiвна пiдставила їм розгарячiле лице. Давно, давно вже не стояла вона отак над Славутичем. Хоч i нiколи не забувала. I а Карпатах, i в Сан-Ремо, i на Кавказi снила його мерехтливими далями, пила його живлющу снагу. - Боже, яка краса! - не втримала Ольга Петрiвна свого захоплення. - Недарма всяка погань лiзе на цю землю. Яка ж вона гарна! Мов та наречена. - Навiть краща, - додала Леся. - Людська краса одцвiтае, а ця - вiчна. Топчуть її, грабують, марнують, а вона знову оживає... - ...I смiється знову, - докинула Дора. А вiн нiби й справдi смiявся - велет Днiпро - ясними очима своїх озер та озерець, широко, на пiвсвiту, розкидав дужi руки, нiби хотiв обняти її, приголубити матiнку-землю, що породила його, нездоланного. Дай же, боже, коли-небудь, Хоч на старiсть, стати На тих горах окрадених У маленькiй хатi?.. - декламувала Леся. Низовий вiтерець лащився до її нiг, колихав Страви, а вона читала: Хоча серце замучене, Поточене горем Принести i положити На днiпрових горах... - Ходять чутки, нiби на Тарасовiй могилi i вдень тепер варта, - сказала Косачева. - Мовби селяни знов заходилися шукати свяченi ножi. - Робiтники кують собi новiтню зброю - куди мiцнiшу i куди гострiшу! - вiдповiла Леся. Широка стежка звивалася пшеничним ланом. Спереду i праворуч поле розгонисте впиралося в гай, а то - гналося й гналося понад рiкою, обминаючи хутiрцi, перехоплюючи золотавими хвилями ярочки та балки. - Все-таки ти молодець, Лесю Українко, - мовила перегодя Косачева. -Кажу тобi як поетка, а не як мати. - Ранiше ти нi за яких умов цього не сказала б. - Скiльки i як тебе не збивано, - вела далi Ольга Петрiвна, - ти стоїш на своєму. - Вона зiтхнула, помовчала. - Часом я тобi навiть заздрю... твоїй незрушностi i твоїй фанатичностi. - Одержимостi, - поправила Леся. - Хай буде й так. Для митця вельми важливо мати свiй iдеал, бути до останку вiрним йому. Бо коли вiн блукає манiвцями, без провiдної зорi, сила його таланту губиться. Щось смуткове було в її словах. Лариса Петрiвна глянула на матiр, зiтхнула. - Хочеться менi попробувати свої сили в газетi, - мовила пiсля хвилинного мовчання. - Ти, певне, чула: в Києвi має органiзуватися аж три українськi пролетарськi газети. Мене запрошують. - З твоїм здоров'ям, твоїми нервами? - Органiзаторської роботи я не вiзьму... - Лiтературна, гадаєш, легша? - Зате я знатиму, що роблю людям користь, знатиму, чого я варта. їх наздогнала Дора. - Ось погляньте, який у мене букет! - хвалилась. Букет справдi був прекрасний. Волошки, дрiбненькi гостроносi сокирки, золотистi безсмертники, жовто-зелена медуниця, гiллястий звiробiй, материнка сплiталися в однiй дивовижнiй красi. Посеред букета красувався будяк. - А це ж навiщо? - торкнулася Леся колючок. - Коли ж вiн такий гарний... ледве зiрвала. - Дивне створiння, - мовила Леся. - Таке неоковирне, непiдступне стебло i така нiжнiсть кольору. - Ще одна примха природи, - обiзвалася мати. - Все краще боронить себе вiд людських рук. - Коли ж тi руки нищать його, то що має робити? Увiйшли в гай. З лiщини, що так i норовила перегородити стежку, з-помiж дубiв i сосен дихнуло розмореною хвоєю, торiшнiм листям i незмiнним для всякого лiсу грибним запахом. Китаїв потопав у зеленi. В садах рясно червонiли черешнi, доспiвали вишнi, на городах буяли картоплi, перевитi квасолею калачi, густо цвiли розкiшнi соняшники. їхнi круглi жовто-гарячi лиця нiби пашiли теплом, здавалися сотнями дрiбненьких сонць, якi спустилися на землю, щоб вигрiвати її. Була недiля. Замурзана босонога дiтвора, незважаючи на спеку, гасала вулицею, збивала густий їдкий пил. Подекуди у затiнку оплетених гарбузинням парканiв чи гiллястих шовковиць досиджували старезнi як свiт дiди. Вони сидiли мовчки, зложивши на колiнах ще колись натомленi руки або зiп'явши їх на такi ж давнi, сучкуватi та вишлiфуванi шорсткими долонями костури. В їхнiх непорушних, холодних очах, здавалось, проглядала вiчнiсть. Подорожнi минули кiльканадцять дворiв, зрештою зупинились бiля високої рiзьбленої брами. - Отут i лiтують Лисенки, - мовила Косачева. На обiйстi пахло розмаєм, що кущився на грядках i попiдтинню, нагiдками, настурцiями та ще якимсь рiзнотрав'ям. Обiч ганку, пiд вiкнами, сягаючи вершками зеленого залiзного даху, ярiли мальви. Гостей зустрiчала Катерина - старша дочка Миколи Вiталiйовича. Жiнки розцiлувалися. - Заходьте до хати, - запросила Лисенкова, - бо ж надворi так парить... хоч би дощу не було. Як ви тiльки добралися? - А ми помаленьку, - вiдповiла Ольга Петрiвна. - Вiзника вашого одiслали та й подалися. - Лишенько! То ви ще й пiшки? - Еге ж. Трошки полем, а там гаєм - так i дiсталися. - А батько оце мов де пропали. Як пiшли пiсля снiдання... Ну, то заходьте ж... Ольго Петрiвно, Лесю!.. Чи вас просити! I ти, Дорочко. Будьте як дома. Хата була з двох половин, через сiни. Лисенки займали ту, що од саду, - двi кiмнати i кухню. В однiй, свiтлiшiй, кiмнатi стояв блютнерiвський рояль, дубовий стiл, накритий простою селянською скатертиною, посеред якого поблискував начищеними боками старенький тульський самовар; попiд стiнами, застеленi обрусами, тяглися широкi тесанi лави; у простiнку мiж вiкнами. убраний рушниками, висiв портрет Шевченка. Змащен червоною глиною долiвка була притрушена лепехою - У вас як на тройцю, - зауважила Ольга Петрiвна. - Це все батько. Любить, як у хатi травами пахне... Та воно, скажу я вам, навiть краще, бо од пiску тiльки пилу повнiсiнько. Дора з наймолодшою Лисенковою, Мар'яною, клопоталися бiля квiтiв, пiдрiзали корiнцi, ставили в глечик. - Давайте сюди, дiвчата, - обiзвалася до них Катерина Миколаївна. Букет поставили посеред столу. Лариса Петрiвна пiдiйшла до рояля. - Хочете пограти? - запитала її Катерина. - Прошу, будь ласка. В нас оце якось був цiлий концерт. - Спасибi... Хтось приходив чи приїздив? - поцiкавилась Леся. - Та цей же, Антон Калита, з Борисполя... А з ним ще чоловiк шiсть селян. Грали, спiвали... Поїхали аж другого дня... Батько навiть помолодiв, наслухавшись їх. - Давно я його не бачила, - з жалем сказала Леся. - Такий же! Хоч кажи, хоч мовчи, а вiн своє: працює день i нiч, та й усе. Потiм на серце скаржиться. Яке ж серце пiсля цього не втомиться? Леся злегенька натиснула клавiшi. Рояль обiзвався глухо й затих. Але не затихли звуки в її серцi. Вони збурили в нiм хвилю далеких споминiв. Коли вона дiвчатком бiгала до Миколи Вiталiйовича вчитись... його концерт... першi самостiйнi етюди... Коли це було? Взагалi чи було коли-небудь? Вона грала. Одноруч, лише альтову партiю... Це була мелодiя Лисенка на її переклад з Гейне... її улюблена! - Важко все-таки? - поспiвчувала Катерина. Лариса перервала гру. Нi, не про те її думки... не про те. Рвучко пiдвелася. Що ж навiяло цей хвилинний смуток? Певне, спогади. Однак де ж Микола Вiталiйович? Уже повертає за полудень, а його все нема. - Мар'янко! - гукнула Лисенкова до меншої. - Ти не знаєш, де це батько? - Знаю. - Очi Мар'янки заграли хитрiстю. - То збiгай за ним... Скажи: гостi приїхали, полуднати час. - Пiдемо удвох, - надалася Леся. - Та й чого це ви блукатимете отам по кущах? - заперечила Катерина Миколаївна. - Хiба мало втомились? - Нiчого, я вже оддихала. Подивлюся мiсця, бо ж хтозна, чи доведеться бiльше. За садком, за городом одразу ж - гай. Поважнi у своїй задумi дуби, гiллястi липи, шумливi берези, гiнкi, мов променi, сосни. Царство сонця, мiцних пахощiв, тiней... I голосiв - пташиних. Зозулi, iволги, вудвуди, дятли, синицi i навiть мовчливi круки скрипiли, пищали, вистукували, кували... А знизу, з духмяних трав, линуло безугавне стрекотiння, дзижчання... Справдi - зелений шум. Заспокiйливий, милий... Попереду, мiж деревами, заяснiла галявина. - А он i татко, - показала дiвчина. - Де? - придивлялася Лариса Петрiвна. - Он-он... Iде сюди. Ага! Кремезна, в бiлiй сорочцi постать вийшла на стежку. Микола Вiталiйович! Рiдний, дорогий... Леся готова була кинутись назустрiч... Лисенко йшов задуманий. Голова опущена, погляд втуплений у землю. Важкi рамена помiтно зсутуленi. Але хода ще бадьора, тверда. Леся звернула з стежки, стала за деревом. - Ану, чи побачить нас татко? - сказала дiвчинi. Лисенко рвучко пiдвiв голову, - видно, почув, - зупинився. - А хто там ховається? - обiзвався. - Хто це тут у пiжмурки грається? - I, пiзнавши гостю, простягнув руки. - Лесю! Ларисо Петрiвно!.. - по-батькiвськи обняв її за плечi, поцiлував у чоло. - Якими шляхами? - Далекими, Миколо Вiталiйовичу. - Я вже перепитую Ольгу Петрiвну: де Леся? де Леся? - Їздилося, Миколо Вiталiйовичу. - А я нiяк не зберуся до своїх Гриньок. Ще з покiйним Михайлом ладились, та так i досi... А хочеться, так хочеться подивитись, дихнути степом. Воно й тут гарно, але не те, нема того роздолля, що в нас на Полтавщинi. I дух не той... А треба, треба: не за горами вже далека дорога. - Вiн мовби щось збагнув. - Мар'янко, бiжи, доцю, та скажи Катрi, нехай готує полуднати - гостi ж приїхали. - Вона знає, - одказала Мар'яна. - Бiжи, бiжи. А ми трошки погуляємо... То що ж воно у свiтах робиться, Ларисо Петрiвно? - запитав, як дiвчина одбiгла. - Послухати - великi дiла творяться, народ береться за сокири. - До сокири вiн брався й ранiше, Миколо Вiталiйовичу, а от зараз у нього з'явилася ще й iнша зброя - духовна. Ця, вважайте, сильнiша. Ясна iдея, мета, тiсне єднання сил - ось те, чого бракувало усiм колишнiм народним рушенням. - Такого могутнього поступу мас iсторiя ще не знала. Петербург, Донбас, Харкiв... "Потемкин"!.. - I все це - ланки одного ланцюга, Миколо Вiталiйовичу. Ось у чому суть. - Були в мене на днях селяни - бориспiльськi та й тутешнi. Неписьменнi, далекi од полiтики люди, а й тi розумiють. Земля, кажуть, повинна належати тому, хто на нiй працює. - Лисенко зупинився, глянув на Косачi-вну. - А ви, Лесю, змiнилися. - На гiрше чи на краще? - Таке пiднесення... така внутрiшня гармонiя... - Ви вгадали, - осмiхнулася Лариса Петрiвна i враз посерйознiшала. - Тепер, як нiколи, я ощасливлена повнотою гармонiї власних почувань з громадськими. Змагання добра i зла, кривава провесiнь цього року виповнили всю мою душу гомоном бурхливої юрби та брязкотом зброї, полонили уяву суворим багрянцем людської кровi. В Тифлiсi на тротуарах вона стояла калюжами, її топтали, а кров червонiла, палала... Пiсля цього я тим паче не можу мовчати. - Так-так, ви маєте рацiю: мовчати не можна. - Нараз Лисенко заспiшив. - Ось ходiмо скорiше, я вам щось покажу... На ганку їх чекали. Лисенко поспiхом привiтався з гостями. - Ласкаво прошу вибачити, - кинув i швидко подавсь до кiмнати. - Руки мийте, - сказала Катря. - Даруй, дочко, потiм. Вiн енергiйно пiдiйшов до рояля. - Слухайте! Дужi, напруженi руки вдарили по клавiшах. Акорд, ще акорд. Гучний, наростаючий - мов перекати весняного грому. Звуки твердiшали, набиралися сили, шматували повiтря. Вiд них стало тiсно, тривожно... Але - що за мелодiя? Що за пiсня?.. Присутнi завмерли. Леся Українка пiдвелася. Погляд її упав на невелику, злегка потерту книжку, яку Микола Вiталiйович витягнув з кишенi i поклав на рояль. "Iван Франко. З вершин i низин", - прочитала. Вона знала цю збiрку. "Що б там могло привернути його увагу?" В цей час серед громових акордiв урочисто пролунали слова: Вiч-ний рево-лю-цiо-нер - Дух, що тiло рве до бою, Рве за по-ступ, ща-стя й волю - Вiн жи-ве, вiн ще не вмер! Так ось що полонило творця! Лисенко грав. Поривчастi помахи рук, здавалося, окрилювали пiсню, кидали її в розбурханий свiт, що клекотiв громами. XV Петра Антоновича перевели працювати знову до Ковеля, а з ним на деякий час поїхала i Ольга Петрiвна. В Києвi зосталися лише молодь та Лiля, яка недавно повернулася з Праги. Сестра приїхала не сама - родина Косачiв поповнилась ще однiєю внучкою. На рiздвянi свята нагодився i сам Кривинюк. Вiн помiтно постарiв, причиною чого були все тi ж незлагоди. Михайло Васильович досi не втрачав надiї оселитися в Києвi. Однак i цього разу ходiння та оббивання порогiв нiчого втiшного не дали. Пiдприємцям було не до нього, їх вимотували безперервнi страйки i непослухи робiтникiв та дрiбного чиновництва. Мiсто задихалось вiд кризи i породженого нею злодiйства; мiсто вдень i вночi будоражили арешти та обшуки, якими царизм намагався погасити революцiйний запал мас. У квартирi Косачiв усi, крiм Лесi, вже спали. Лариса Петрiвна, примостившись бiля груби, саме докiнчувала переглядати останнi номери "Искры", коли в коридорi почулися кроки, а невдовзi гучний, вимогливий стукiт. Накинувши на плечi хустку, вона вийшла. Не встигла вiдiмкнути дверi, як їх iз силою рвонули, - на порозi, вiдстороняючи, її, став жандармський офiцер. За ним виднiлися рядовi. - Дозвольте, по якому праву?.. - обурилась Лариса Петрiвна. - Не утрудняйте себе подiбними питаннями, - спокiйно вiдповiв жандарм. - У вас належить зробити обшук. Всерединi у Лесi мов що обiрвалося, проте виду вона не подала. - Ви, певне, помилилися, - намагалася затримати непроханих гостей, сподiваючись, що, може, хтось почує i здогадається прибрати "Искру". - О нi! Запевняю вас. Жандарми один за одним ввалювалися в коридор. Вiд них несло холодом. - Прошу, - запросив її офiцер, прочинивши кiмнатнi дверi. Леся пройшла. Вона була на диво спокiйна. "Добре, хоч матерi нема", - подумала. Квартира сповнилась тупотом, скрипом пiдлоги, шелестом паперiв. Косачiвни позiскакували з лiжок, боязко щулились, перешiптувались.