Офiцер наказав усiм сидiти на мiсцi. Повагом, хизуючись власною виправкою, вiн походжав по кiмнатi, стежив за обшуком. Лариса Петрiвна сушила голову над тим, як би непомiтно сховати газети. Вони так i лежали в крiслi" оберненому спинкою на кiмнату. Леся пiдiйшла, кинула на газети з плечей обпиначку. Офiцер завважив її рух, ступив до крiсла. Стеком, яким весь час похльоскував по блискучих халявах, пiдняв край хустки, нахилився i випрямивсь, уражений. - Що я бачу, панно Косач?! - вигукнув самовдово-лено. - У вас "Искра", яку ми шукаємо... - Так, "Искра", - твердо вiдповiла Леся. - Я лiтераторка, невже менi не вiльно читати те, що друкується? - Гм!.. Нiби вам не вiдомо, що це видання пiдпiльне, заборонене. - Трудно знати, що тепер не заборонено. - Шукайте пильнiше, - наказав офiцер i потряс газетами. - Як бачите, ми не помилилися, шановна, - торжествуюче звернувся до Лесi. - Але й заслуги вашої тут мало. Будьте певнi, аби я постiйно тримала в себе газету, ви її не знайшли б. - Як сказати. Обшук тривав кiлька годин. Жандарми перенишпорили кожен закапелок, переглянули всi до одної книжки. Нiчого, крiм "Искры" та двох адресованих Ользi Петрiвнi листiвок, вони не знайшли. Коли склали акта на конфiскацiю, офiцер сухо об'явив: - Iменем його величностi громадянки Лариса i Ольга Косач арештовуються. - Я щойно з-за кордону, в чому ви мене звинувачуєте? - запитала Лiля. - Там розберемось. - Ви не маєте пiдстав, - втрутився Кривинюк. Офiцер глузливо глянув на нього. - Пiдстави завжди знайдуться, - скептично всмiхнувся. - Прошу не затримувати. Лариса Петрiвна i Лiля одяглися, попрощалися з рiдними. За надвiрними дверима зимовий вiтер палом обдав їхнi обличчя, сипнув колючою крупкою. На вулицi офiцер гукнув: - Мартинов! Заведи у вiддiлення... Та дивись менi! Над Києвом меркли зорi, густiшала передранкова темiнь. Либiдське полiцiйне вiддiлення було забите вщерть. У кiмнатцi для реєстрування арештованих найрiзноманiтнiший люд. Ларису Петрiвну i Лiлю помiстили в бiльшменш чисту, хоч i вогку камеру з невеличким загратованим вiконцем угорi. Камера слабо освiтлювалася, тому одразу розгледiти в'язнiв не вдалося. Вiдчувалося лише, що їх тут повно; однi лежали просто долi, iншi сидiли, згорбившись, попiд стiнами. Сестер пропустили, дали їм мiсце. - Сiдайте, - запросив чийсь нiби знайомий голос. - Там ще багато? Лариса Петрiвна придивилася. - Борисе Дмитровичу! I ви тут? - Як бачите, - сказав Грiнченко й закашлявся. - От уже несподiвана зустрiч, правда? - мовив перегодя. - За вiщо ж вас? - Прийшли, перевернули все догори дном, забрали - i все. Допитайся в них - за вiщо. - Вiн був у приношенiй смушевiй шапцi, довгiм пальтi. Тьмяне свiтло ще бiльше пiдкреслювало його загострений нiс, запалi очi: Грiнченко вже кiлька рокiв хворiв на сухоти. - Зрештою, це мене нiскiльки не дивує, - додав. - Зараз вони, - кивнув на дверi, - самi себе бояться. - Iстинно, по манiфесту: мертвим - свободу, живих - пiд арешт, - додала Леся. - Однак тихiше, ми не однi, - застерегла Лiля. - Все-таки добре, що життя потроху привчало мене до неволi, - сказала Лариса Петрiвна. - Волiв би я триматися подалi вiд цiєї науки, - не-вдоволено мовив Грiнченко. Хвилювання, холод роздирали йому груди кашлем. - Закутайтеся, Борисе Дмитровичу, - пораяла Лiля. - I помовчiть - тут вогко, холодно. - У мене вже ноги заклякли. З самого вечора нi сiсти, нi прилягти... - Грiнченко пiдняв комiра, прихиливсь до стiни. Арештанти бiльше мовчали. Кожен тривожився своїм. Тiльки Ларису Петрiвну охопила якась холодна байдужiсть. Хоча нi - її серце виповнила затамована гордiсть. Адже, виходить, її робота, робота лiтератора, теж рискована; отже, за неї теж терплять i навiть гинуть, як загинув ще молодий Павло Грабовський... Це було вiдкриття, зроблене з примусу. Лариса Петрiвна вiдчула в собi хвилю радостi - вона затамувала добре вiдомий їй неврастенiчний бiль у потилицi та мiж лопатками, бiль життєвої втоми. У камеру пробився запiзнiлий несмiливий ранок. Пучок слабого свiтла кинув сiрi плями на блiдi лиця в'язнiв" на брудну цементну долiвку. Люди заворушилися, запозiхали, дехто з курцiв закурив, але зразу ж, зваживши на протести, погасив цигарку. Кутi залiзом дверi гаркнули важким засувом, прочинилися. - Грiнченко! - гукнув черговий. - Передача. - Хто там?.. Хто принiс? - зрадiло запитав Борис Дмитрович. - Неважне. Получай, - ткнули через порiг. У вузлику пляшка теплого молока, кiлька котлеток, хлiб. Грiнченко розiклав усе це на хустцi. - Прошу, Ларисо Петрiвно, Лiля... Берiть. Косачiвни подякували. - Берiть, берiть. Церемонитись тут нема чого. Це вам не в гостях. Поки пiдснiдували, розвиднiлося зовсiм. - Доки ж триматимуть отак у невiдомостi? - почав знову Грiнченко. - Викликали б, звинувачували... - Я зараз думаю про iнше. Ми з вами просидiли тiльки нiч, i вже, здається, терпець уривається. А як же людям, котрих замолоду на все життя саджають у кам'янi мiшки? - Справдi-бо. Катам не болить. - Грабовський так i загинув у неволi. I вся особливiсть його злочину полягає в критицi суспiльного ладу, того ладу, який замордував Шевченка, Бєлiнського, стратив i сотнями згноїв на каторзi декабристiв, цих перших провiсникiв свободи. Вони розмовляли напiвголосом. Лариса Петрiвна раз у раз переступала з ноги на ногу, - вони в неї зовсiм заклякли. - Кожен володар, нехай вiн хоч найбiльший тиран, наряджається в тогу непогрiшностi, - вiдповiв Борис Дмитрович. - Мета у них виправдовує засоби. - Страшна мета, жахливi засоби. - Так. Але все має свiй початок i свiй кiнець. Маєте рацiю: наближати кiнець оцього насилля повинен кожний. Я не вмiю мислити в рамках чиєїсь програми. Заразом вiдчуваю немалий обов'язок перед народом i вiддаю йому весь пал своєї душi. Арештованих почали викликати на допит. Нiхто з них у камеру не повертався. Куди їх спроваджували, що з ними робили, було невiдомо. Десь ополуднi викликали й Лесю Українку. Вона ледве переступила порiг i одразу, не чекаючи нi дозволу, нi запрошення, сiла. Слiдчий глянув на неї скоса, але промовчав: арештована мала такий змучений вигляд, що заперечувати їй не посмiв. - Лариса Косач... тисяча вiсiмсот сiмдесят першого року народження... - мимрив слiдчий, переглядаючи "Дело". - А... а яка у вас освiта? - запитав. - Тут не зазначено. - Нiякої, - нехотя вiдповiла Леся. - Вчилася самотужки. Слiдчий щось записав. - Лiтератор, - вичитував далi. Вiдсунувши теку, запитав: - Соцiал-демократка? - Так. - Членом якої органiзацiї являєтесь? - Нiякої. - Тобто як? Соцiал-демократка i... - ...I, на жаль, хвороба не дає менi змоги бути повноцiнним членом цiєї партiї. - Дозвольте, - перебив її слiдчий, - результати обшуку дають пiдстави звинувачувати вас у переховуваннi нелегальнiй лiтератури. Це теж полiтичний злочин. - Що ж, я вже казала: я письменниця, я мушу знати життя в усiх його проявах. Чим ви доведете, що я переховую "Искру"? Адже найшли її в мене не в схованцi, а на столi. - В такому разi скажiть: де ви її взяли, в кого? - Купила, - не задумалась Лариса Петрiвна. Слiдчий почав знову гортати "Дело". Там було чимало рiзних писаних вiд руки i на друкарськiй машинцi папiрцiв. - Адреса ваша потрапила до Крохмаля теж, скажете, випадково? - Яз ним кiлька разiв листувалася. - Мета листування? - Звичайна: Крохмаль тодi подавав надiї як лiтератор. Рiзкий телефонний дзвiнок перервав допит. Слiдчий довго вислуховував якiсь нотацiї, час од часу кидаючи: "Так!", "Слухаюсь!" Зрештою розмова скiнчилася. Слiдчий навiщось поправив краватку, хоч вона в нього трималася бездоганно, глянув на арештовану. - От що, панно Косач: з вами розмова довга. До того ж ви навмисне її заплутуєте. Я мiг би вас тримати стiльки, скiльки вимагало б слiдство. Але зважу иа ваше здоров'я. Гадаю, ви не збираєтесь тiкати за кордон? От i гаразд. Але для певностi пiдпишiть оце. - Вiн пiдсунув невеличкий стандартний папiрець. Леся прочитала - то була пiдписка про невиїзд без спецiального дозволу. XVI Нездужалось. Чи то давалася взнаки далека заморська подорож, чи, може, туберкулiн, запобiгливо рекомендований пiсля простуди лiкарями, розбудив у нiй давню хворобу, а нило, немов побите, тiло, немилосердно, до кровi, рвав груди кашель. Лариса Петрiвна сидiла бiля вiдчиненого вiкна, слухала, як шумiв мiж листям дощ. Уже з тиждень ч? й бiльше як вiн унадився i плющить безперестанку - то сiче, мов батогами, то кропить дрiбно-дрiбнесенько. Сонце, здається, назавше розпрощалося з людьми, посилаючи їм на згадку холодне безрадiсне свiтло. В сiрiй iмлi потонули гори, густою сiрою вуаллю запнулося мiсто. Все ж їй подобалося це дощове марево. Чому - сама напевне не знала, хоч вiдчувала - десь глибоко в серцi таїться вiдгадка. Там, на самiсiнькiм днi її зболеної душi, оцей тихий дощовий смуток якось єднався iз споминами про далеке дитинство. Вiрнiше, вiн чомусь викликав тiї спогади, а вже потiм сплiтався з ними, творив суцiльну мелодiю, з котрої i поставала в уявi благословенна пора. Де вони, святi, немеркнучi днi?! Де вiнки медвяних польових квiтiв? Де купальськi пiснi?.. А отой ранок в Нечiмному!.. Озеро, бiлi i жовтi лiлеї... нiжнi переливи сопiлки i тихий, трохи журливий, наче гомiн лiсового струмочка, голос дядька Лева... Боже! Чого б людина не вiддала, аби хоч одним оком, хоч краєм ока заглянути в свою молодiсть, вiдчути її сповна хоч на одну-однiсiньку мить. Щасливий, хто все своє життя не розминається з стежками свого дитинства, хто може не покидати рiдну землю. "...Вкраїно! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? Обiзвися, рiдна! Я вчую твiй голос. Пiзнаю його в шепотi вiтру, в пахощах чебрецю й материнки. Чуєш-бо, нене? Це я, дочка твоя, Леся, що нареклася iм'ям твоїм священним. Пам'ятаєш мене? Пригадуєш заквiтчане волинське дiвчатко, що вночi самотою бiгало в лiс, аби завидiти мавку, що завмирало при пiснях твоїх та легендах, - пригадуєш? Я не забула тебе. I не забуду. Школи! У найскрутнiшi хвилини, коли життя обертається менi лише мукою, я кличу тебе, i менi стає легше. Так повелося здавна. Вiдтодi, як життя почало брати мене, ще дитину, в лещата невилiковних хвороб, стало кидати мною по чужих землях, манячи звабливою надiєю на одужання. Де б я не була, якою красою не милувалася, - твоя краса, краса вишневих садiв i задумливих пралiсiв, голубоводних озер i Славути ревучого, нiколи не блiдла в моїх очах. У Нiмеччинi i Болгарiї, тут, на Кавказi, i в Iталiї, навiть у славнiм, гордiм своїми творiннями стародавнiм Єгиптi я снила тiльки тобою. Твоїм сонцем i зорями, гомiнкими мiстами i вбогими селами, скупим щастям i великою кривдою, минулим твоїм i майбутнiм. Не суди мене, рiдна. Знаю: я мало зробила в iм'я твого майбутнього. Але нiколи задля нього не шкодувала i не шкодую сил, навiть життя. Бери мене - я твоя, тобою народжена, твоїм молоком випоєна, твоїми пiснями, словом твоїм невмирущим наснажена. Треба - я сьогоднi, сеї ж митi вiддам усе це тобi... А хочеш - пiсню складу в твою честь, ясну, голосну та барвисту. Вкладу в неї все, чим багатi мої серце i думка, поєднаю в нiй найчистiшi поривання Людини. I назву - знаєш як? - Лiсовою... пiснею милих наших полiських гаїв. Я так скучаю за ними! Кажуть - це буває перед останньою дорогою. Що ж, нехай буде й так. Нехай для мене вона буде лебединою пiснею. Хай потому онiмiю i оглухну, тiло моє хай стане землею плодючою, - не журися за теє. Аби тобi було краще. Коли промiнь, в котрiм я згоратиму, хоч на хвилину прискорить свiтанок дня, якого ти ждеш, Україно, я буду безмiрно щаслива". ...Кутаїсi тонув у млi. Лише подекуди, мов свiтляки, блимали на вулицях лiхтарi. Климентовi Квiтцi не спалося. Мучили безсоння i думки. Думки важкi та безрадiснi. Про життя. Ось уже повернуло на четвертий десяток, а щастя, бодай хоч краплю, певне, так i не доведеться звiдати. Єдиним ясним променем всiєд цiєї буденщини е вона, Леся. В нiй i розрада, i втiха. Три роки, вiдколи побралися, - мов один день. А було ж, а доводиться всяко. Найчастiше, звичайно, скрутно: зi службою нiяк не наладиться, кидають ним то в Тифлiс, то в Телавi, Кутаїсi... А це, кажуть, має бути нове призначення - в Хонi... Що не переїзд - зайвi витрати, нервування, утома. Сил i так бракує, надто Лесi. Година iнтенсивної працi коштує їй надто дорого. Весь день чи й два потiм головнi болi, нездужання. Власне, це вже стало хронiчним. Необхiдне лiкування, режим, вiдпочинок, а звiдки його, за що все те вiзьмеш? За стiною в сусiднiй кiмнатi щось грюкнуло. Думки враз вiдлетiли. Квiтка прислухався: тихо. Але що могло грюкнути? Леся завжди така обережна... Дивно. I нiчого не чути. Квiтка встав, квапливо вдягнув халат. Лариса Петрiвна скорчившись лежала поперек лiжка. На пiдлозi валялись книжки, списанi аркушi. - Лесю! Що таке? - кинувся до неї. Щось подiбне до здавленого стогону почув у вiдповiдь. Климент Васильович обережно пiдняв дружину, поклав зручнiше в постелi. Лосинi чоло, шия були вкритi рясним холодним потом. Очi заплющенi, мiцно стуленi уста. Такого з нею ще не траплялося. Однак - що ж робити? У Квiтки вiд хвилювання застукало в скронях. Хоч би ж слово промовила, сказала - що, де саме болить. Невже знов уремiя? Попереднi напади хоч були й тяжкими, все ж до непритомностi не доводили... Климент Васильович покликав сестру. Вiн i сам зумiв би зробити укол, ввести обезболююче, але... тiльки не Лесi. ...Незабаром Лариса Петрiвна опритомнiла. Лежала блiда, аж прозора, з невимовним болем в очах. "Як вона змарнiла останнiм часом, - дивлячись на неї, думав Квiтка. - Вилицi ще бiльш загострилися, пiдборiддя..." - Може, поп'єш чого? - запитав. Хитнула головою. - Менi вже легше. - Що тобi болить, Лесю? - Нiчого, все гаразд. Нирки чогось обiзвались. Дедалi голос її мiцнiв, з обличчя сходила печать муки. - А знаєш, Кльоню... Мавка не вмре... мрiя не повинна вмирати. - Полеж спокiйно. - Я оживлю Мавку, а з нею i Лукашеву людську надiю на краще, - говорила Леся. - Таке кохання не повинно вмерти. Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно своїх не криє, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперiд застави? Чи можна ж умертвлять таке чуття? - Не треба, не хвилюйся. - Нi, ти подумай, - пiдвелася, - подумай тiльки!! - Але ж, Ларисо, - заперечив Квiтка, - ця драма ось кiлька днiв не дає тобi спокою. Ти майже не їси, не спиш. - То й що? - Напад минув, i Лариса Петрiвна встала. - Хiба живемо заради спокою? Я муку свою люблю, ти ж знаєш. - Тому й хочу, щоб ти спочила. - Я мушу кiнчать цю пiсню... Iнакше... iнакше збожеволiю. - Вона поправила коси, що було розтрiпалися, взяла зi столу пiдiбранi ним аркушi. -"По край лiсу таємнично бiлiють стовбури осик та берiз, - почала читати знову, - весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибиває до чорних хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi..." Ти бачиш їх, Кльоню, чуєш той шепiт? Як погано, що ти не побував на нашiй Волинi. Вона нахлинула на мене, роздирає менi серце своїми тужливими пiснями, чутими ще в дитинствi. I я знаю: вони не вiдступлять, поки не вляжуться отуто, на паперi. Через них я бiльше нiчого не можу нi думати, нi вiдчувати. Поза цим я мертва, мовби мене нема на свiтi. Климент Васильович вiдчинив вiкна. Дощ нiби ущух, надворi стояла глибока тиша. - Тобi шкiдливо перевтомлюватися. Зрозумiй же нарештi. - Така, друже мiй, доля поетiв, що кров'ю власного серця мають поливати собi шлях до безсмертя. Безсмертя мене не турбує. Менi болить сьогоднiшнє i майбутнє мого народу. Задля цього жертвую всiм. Менi й так часами буває незручно, що бiльшiсть моїх партiйних товаришiв надто оберiгають мене, затуляють од ворожого ока. I коли я не в силi переiнакшити цього, то хоч у власному писаннi робитиму так, як вимагає моє сумлiння. А з усiм iншим - хай iсторiя розбирається, це її клопiт. - Вона знову сидiла за столом, переглядала рукопис. Квiтка вже знав: мине кiлька хвилин, i Лесю не вiдiрвеш - забудеться i сидiтиме до... певне, тепер до чергового нападу котроїсь iз хвороб. Зiтхнув. - Але чому ти саме цю драму так опiкуєш? - спитав. - Наскiльки я знаю, вона далека вiд того, об чiм тiльки що тобою говорено. Звичайний собi фольклорний сюжет, яких не бракує в лiтературi. Коли хочеш, - навiть подiбно до Олеся. - Ну, це вже вибач, - перебила нетерпляче. - Олесева "Над Днiпром" менi видається убогою. Народного там тiльки фон... I потiм: невже ти гадаєш, що ця прадавня тема вичерпана? Кожне наступне поколiння шукатиме в народнiй творчостi свого, нового. До того ж я глибоко переконана, що iсторiю Мавки може написать тiльки жiнка. - Хiба що, - всмiхнувся Квiтка. - Так, так. А щодо значимостi цеї речi, то я не ставлю її вище од iнших. Просто iнакше писати її не можу. Потiм: чому ти вважаєш, що революцiйним може бути твiр тiльки з брязкотом зброї, гулом розгнiваної маси? - А Мавка? До чого кличе вона? - До кращого, що є в людськiй душi, в людинi i що так попрано в нiй цiєю дiйснiстю, - до чистоти душевної. - Але ж подумай: нiколи ще ти не писала в такому станi. - Правда твоя... хоч майже кожна з останнiх моїх речей обходиться менi занадто дорого. А що ж? Може, ця "Лiсова пiсня" буде лебединою пiснею Лесi Українки. - Не говори... - Квiтка стримався i вже лагiднiше додав: - Ця нiчна розмова, бачу, не до добра. Ходи краще спати. - Я зараз... одну хвилину... - i рука її швидко забiгала по паперу. Квiтка постояв трохи i, обережно ступаючи, щоб не рипiли пересохлi вiд давнини мостини, вийшов. Днi життя рахувалися тепер "Пiснею": сьомого дня закiнчено другу дiю; восьмого - сцену зустрiчi Мавки з Лiсовиком; дев'ятого i десятого... цi днi видалися найтяжчими. Болiла шия, голова, плечi, нiби вона не писала, а вантажила мiшки чи довбала неподатливу скелю. На сходi, погожий за весь цей час, займався ранок, мiсто купалося в променях, пробуджувалося галасом вiзникiв i перекупок, що поспiшали першими потрапити на базар, шарканням мiтел i чиїмись поспiшливими кроками, а в її уявi, перед нею лежала полiська пуща, дрiбний снiг помалу припорошував дерева, озеро, галявину, на якiй ще недавно стояла Лукашева хата. А он i вiн: змарнiлий, давно не стрижений, напiвзодягнений, сидить пiд старою вербою, що сонно поспускала сиве од снiгу вiття. Сидить i благає свою зрадливу долю,'питається в неї поради. Сп'янило тебе, Лукашу, кохання. Загубив ти його, загубив своє щастя. Десь блукає воно, мов туман гаєм... Але живе. Чуєш, живе! Бо нiщо в свiтi не зникає безслiдно, надто ж - кохання. Хай ти його зрадив через свою безрозсуднiсть, хай знехтував, - раз тобою народжене, воно житиме вiчно, не в твоєму, так у чиємусь серцi, а житиме, садитиме дивоцвiти на землi цiй окраденiй; твоє, тiльки твоє, - воно виросте у велику вселюдську любов, яка знищить морок, розтопить кригу, що сковує душi невiльних. Чуєш голоси нового дня. Людино? Бачиш свiтанок? Вiн уже загорiвся. Великий, кривавий. Запалав полум'ям сердець нужденних, голодних, залюблених у майбутнє, готових заради нього на велику потребу. ...До кiмнати зайшов Квiтка. Лариса Петрiвна чи не помiтила, чи не звернула на це уваги. Климент Васильович знав цi хвилини: Леся не любила, коли перешкоджали. Все ж влучив, здавалося б, слушну мить i сказав: - Ти гориш уся, Лесю... Спочинь же. - Горю?! Правда, любий, все життя моє - невпинне горiння. На моїх очаз{ згорiло стiльки прекрасних сердець! То чому моє має тлiти? Я ж - Одержима... Я клялася їхнiм життям, їхньою мукою. Я мертвим дивилася в очi. Горить моє серце. Чуєте, Люди? Його запалила iскра палкої до вас любовi. Ви навчили мене нiжностi i жорстокостi, пiсням своїм i плачам, добру навчили i злу, радощам i стражданням. Спасибi вам. Люди! Я не гнiваюсь за свої муки, не нарiкаю на долю. Вони дали менi сил Прометеевих, терпiння народного. Я ними житиму, я маю в серцi те, що не вмирає. Я йду до вас. Люди! СТЕЖКАМИ "ЛIСОВОЇ ПIСНI" Одного лiта я багато подорожував по Волинi. Саме тривала робота над "Лесею" - першою книжкою майбутньої дилогiї про Лесю Українку, i менi необхiдно було поновити деякi враження про цей диво-край, побувати у мiсцях, пов'язаних з iменем великої поетеси, зустрiтися з людьми, якi її знали, бачили, слухали. Лiто було у розпалi, пора стояла погiдна, тепла, на луках косили трави - над селами, над обiйстями стояли солодкi пахощi свiжого сiна, квiток, повiтря бродило терпким ароматом молодої глицi, ситнягу, очеретiв, що зеленими островами виднiлися на тлi голубих волинських озер. У Скулинi, далекому, загубленому серед дрiмучих лiсiв селi на Ковельщинi, менi зустрiлася група учнiв, що так само подорожувала Лесиними стежками. У розмовi - куди хто їде далi - один з учнiв сказав не без гордостi: "А ми в Нечiмне, туди, де Леся Українка написала свою знамениту "Лiсову пiсню"..." Я чекав, що хтось поправить хлопця, та нiхто й не збирався цього робити, тож довелося взяти цю мiсiю на себе. Яким же було здивування школярiв, коли вони почули, що нiчого подiбного, "Лiсова пiсня" написана зовсiм не тут, не на Волинi, а далеко вiд неї, аж по той бiк Кавказу, в Кутаїсi. "Як же?" - тiльки й кинув хтось, однак заперечувати не насмiлився, власне, заперечувати не було чим. На жаль, це не перший випадок, коли написання шедевра української лiтератури адресують на Волинь. I не тiльки дiти, а, буває, й дорослi, навiть тi, хто мав справу зi школою, лiтературою. Чому це так? Насамперед, звичайно, вiд незнання iсторiї лiтератури, а головне, на мiй погляд, вiд зачарованостi самою драмою. Краса описаної у нiй природи, звичаїв, побуту, багатство пiсень, легенд, повiр'їв та переказiв так зачаровують, що справдi не залишається сумнiву щодо мiсця написання твору. Мiсто Звягель - нинi Новоград-Волинський, де народилася Леся Українка, - стоїть на мальовничiй полiськiй рiчцi Случ, серед гаїв та дiбров, воно не раз згадано у вiршах та листах поетеси. З Новоград-Волинського Лесинi батьки змушенi були переїхати до Луцька, а вже потiм вони оселилися пiд Ковелем, де прикупили собi землi, посадили великий садок, завели сяке-таке господарство. Село називається Колодяжне - вiд колодязя, що колись стояв при дорозi. Леся дуже любила Колодяжне та його околицi. Вона разом зi своїми подругами, - одна з них. Варвара Йосипiвна Дмитрук, дожила до наших днiв i багато розповiдала менi про малу Косачiвну, - купалася в тиховодих озерцях, рвала квiти та плела вiночки, спiвала розважливих волинських пiсень. Ой чи так красне в якiй країнi, Як тут, на нашiй рiднiй Волинi! Нiч обгорнула бiленькi хати, Немов маленьких дiточок мати, Вiтрець весняний тихенько дише, Немов дiток тих до сну колише... ...Одного разу Косачiв запросили до Скулина, що кiлометрiв за п'ятнадцять вiд Колодяжного. Стояла чудова погода, лiто, Ольга Петрiвна зiбрала своїх малих i поїхала. По кiлькох днях перебування в Скулинi Леся i Михайлик вiдпросилися в матерi до Нечiмного - урочища за кiлька кiлометрiв од села. "Отам-то вже напевно побачу ту мавку", - думала Леся. Мати вiдпустила малих разом з пастухом, дядьком Левом. Яка то була радiсть для Лесi та Михайлика! У дядька невелика хатина, геть уся обвiшана рiзним зiллям, неподалеку криничка, де така смачна вода, навколо стiльки квiтiв, птахiв, бiлок, такi могутнi тут дерева - очi розбiгаються, дух захоплює! "Коли прокинутись рано та глянути - здається, все пливе кудись на казкових легких каравелах. Потiм, як пiднiметься сонце i зiйде туман, вiдкривається дивовижна картина: тиховоде, вкрите килимом з ряски озеро, оточене зеленими, як рутвяний вiнок, берегами, за ним вiльшина, а далi лiс, що переходить у густий сосновий бiр i тягнеться хтозна-куди.."" Я стояв, зачарований красою. Коли б зараз, через стiльки лiт, мене запитали, що я бачив, уперше опинившись бiля озера, я вiдповiв би: тишу. Так, насамперед побачив тишу. Вона була голубувато-зеленого кольору. Нечiмне - одне з рiдкiсних в нашi часи мiсць, де не чути пострiлiв на зорi. Сама природа потурбувалася про його захист - заховала далi вiд людних мiсць, оточила непрохiдними лiсами та заростями. Та й вiдому тут легенду про те, що той, хто прийде до урочища iз злими намiрами, буде або затягнутий трясовиною, або залоскотаний русалками, по-моєму, створила так само природа, аби застерегти людей од нерозумних вчинкiв. ...А в думках бринiло - з того ж таки листа: "I над Нечiмним вона менi мрiла, як ми там ночували - пам'ятаєш? - у дядька Лева Скулинського". "У дядька Лева Скулинського". Що це: справжнє прiзвище? В такому разi нам буде вiдомий прототип одного з головних героїв "Лiсової пiснi" - там теж "дядько Лев"; чи, може, звичайне означення мiсця мешкання знайомого Косачiв?.. Тодi чому з великої лiтери? Друкарська помилка? Нi - згадалося - в оригiналi Лесиною рукою написано так само... Отже, прiзвище. Отже, "дядько Лев" з п'єси - це той же "дядько Лев Скулинський", у якого ночували Косачi. На Волинi рiдко зустрiчаються прiзвища, якi б походили вiд назви села чи мiста. Там бiльше - за родом занять або за якоюсь iншою прикметою... Як бути? Треба перевiрити. До Скулина повернувся опiвднi. - Скажiть, чи е у вашому селi Скулинський? - звернувся в сiльськiй Радi до жiнки-виконавця. - Аякже?! - здивувалась вона. - Всi ми Скулинськi. Саме цього я найбiльше боявся. В роздумах скоротав нiч, поклав скорiше добиратися додому, до архiвiв, аби з їх допомогою уточнити. Вранцi ми сидiли з головою колгоспу на ганку, чекали машину. День видався ясний, безхмарний. Напередоднi почався сiнокiс, село здавалося безлюдним - на свiтанку всi пiшли на луги, на ферми. Раптом долинули якiсь звуки. - Чуєте? - насторожився я. - Десь грають. - Грають, - пiдтвердив голова. -Є тут у нас один старий... Тихiн - так звали старого - жив майже поруч iз сiльрадою. Коли ми зайшли, вiн сидiв у "чорнiй" половинi хати. Перед ним на ослiнчику лежали дуже схожi одна на одну сопiлки, їх було, мабуть, з тридцять. Тихiн перебирав їх загрубiлими, неслухняними пальцями, клав на колiна i, вихопивши iз жаровнi розпечену прутину, мистецьки пропалював у сопiлцi дiрочки. Дiрочки були малесенькi, акуратнi - в рядок. Ми привiталися, але вiдповiдь почули не одразу. Спочатку лягла на купку ще одна готова сопiлочка, а вже потiм пiднялися на нас вицвiлi очi. Дiдусь був сухий, щуплий. - Драстуйте, - вiдповiв м'яким, глухуватим голосом. - Майструєш? - запитав голова. - Майструю. - А до тебе ось чоловiк. Здалеку. - Коли з добром, то сiдайте, - запросив Тихiн. Голова незабаром пiшов, i ми залишились удвох. - I давно ви їх робите, дiду? - запитав я. - Хе! Давно. Лiт, певне, з пiвсотнi. Ще як пастушком у Левка Кукохи був та й навчився... Пасем, бувало, в Нечiмному, то вiн все майструє, все майструє... Добрий був чоловiк Левко. Спiвучу мав душу. А що вже знав усякої всячини... - Розмова захоплювала старого. - То був чоловiк! - вiв далi вiн. - Землю знав, як свої п'ять пальцiв. Один пан кожне лiто їздив до нього. I з дiтьми, бувало. - А як звали його, як прiзвище того пана? - запитав я, мабуть, дуже хвилюючись, тому що Тихiн глянув на мене пiдозрiло, усе ж вiдповiв. - Косачем звали. Здається, Петром... У мене дух перехопило. От так несподiванка! - Як, ви сказали, прiзвище Левкове? - Кукоха. Левко Кукоха. I вiн повiдав про нелегке життя хлiбороба. Левко був бiдняком. Земля звiсно яка. Пiсок пiском. Але вiн i пiсок той любив. Нiхто в селi - та й околицях - краще нього не мiг вгадати погоду, нiхто так не знав властивостей трав i квiток, як знав їх Левко. Але над усе захоплювала його музика. Музика полiв i гаїв. Вiн мiг годинами вiддаватися їй. В iншi часи з нього, напевне, вийшла б знаменитiсть... Кожного лiта Левко наймався пасти худобу. Тiльки так вiн мiг прожити. Громада годувала пастуха, одягала, вона була для нього i сiм'єю, i рiдним домом. Вiд тепла до тепла був Левко або в полi, на пасовиську, або в лiсi, лише зрiдка навiдуючись до села. На той час, коли приїжджали до Скулина Косачi, Левко батракував у мiсцевого батюшки. Там вони познайомилися, тодi, мабуть, i зародилося у гостей бажання вiдвiдати Нечiмне. - Що ж було далi? - нетерпляче запитав я. - А що? Помер, та й усе, - вiдповiв старий. - Перед самою вiйною помер. - Вiн задумався, дивлячись поперед себе, i сказав те, що, мабуть, повторював не раз: - Добрий був чоловiк... Цей лiтнiй оповiдач не знав, що вiн так само "добрий чоловiк", адже зберiг у своїй пам'ятi безцiннi для нас спомини. Це було пiд час моїх перших вiдвiдин Колодяжного. Надвечiр, пiсля цiлоденного блукання, я повернувся на колишню садибу Косачiв. На дорiжцi, що вела до хатини, показалась постать. Я одразу пiзнав у нiй Варвару Йосипiвну Дмитрук, Лесину подругу, з якою стрiчався напередоднi. Старенька, мабуть, не помiчала мене, хазяйновито обдивлялась садибу, щось на ходу пiдбирала, потiм довго зачиняла вiконницi в головному (батькiвському) будинку, врештi надалася до "бiлого будиночка". Вона йшла боса, майже нечутно ступаючи; висока, трохи надломлена старiстю та й життям, у бiлiй-бiлiй рясно вишитiй сорочцi, здавалася якоюсь казковою... - Сидите? -спитала. -Онука моя, Зоя, прийшла оце з поля, принесла букет - нате, каже, понесiть Лесi. В руцi вона справдi тримала квiти - материнку, сокирки, волошки, дуже пахучi польовi ромашки i ще якiсь - розрiзнити якi вже заважали сутiнки. - Тут недавно дiвчата були, - сказав я, аби пiдтримати розмову. - Вони щолiта тут порядкують. Внучки Лесинi... Колись i ми були отакими, - зiтхнула Варвара Йосипiвна. - Бувало, прибiжить до мене Леся - жили ми тодi, вважайте, по-сусiдськи, наша хата стояла он тамечки, - показала рукою на городи, - прибiжить i: "Варко, ходiмо по квiти!" Тут роботи повнiсiнько - i менших гляди, i миски-ложки помий, i зiлля нарви... еге ж, а вона: ходiм та ходiм. Упораємось, поприбираємо удвох - i гайда. Недалеко ж, на пастовнi, квiток тих - що зiрок у небi. Яких тiльки хоч... А Леся любила плести вiнки. Ото назбираємо квiток, посiдаєм пiд вербами i ну плести, ну плести... Один одного кращий. А в найкращому Леся могла i весь день проходити. Може, бачили: є її фотокартка, там вона як польова царiвна у стрiчках i у вiнку з дикими рожами. З дикими рожами плести трудно - колючi, зате ж гарно як!.. Варвара Йосипiвна оглянулась на дверi - так, нiби чекала, що вони ось-ось розчиняться i на порозi стане сама господарка "будиночка", Леся, i вона вручить їй квiти. Але дверi нiмо бiлiли при мiсячнiм сяйвi, навколо стояла тиша, тиша, яка буває в селi хiба що тiльки короткої лiтньої ночi пiсля тяжкої денної працi, i подруга Лесиних днiв, очевидно ще й тепер бентежачись спогадами, не знесла мовчання. - А що вже пiснi любила! - мовила знову. - Не спала б, не їла - аби тiльки слухати. I слухав, i сама спiває. А то ще записувать почала. Нащо, питаю, записуєш, адже й так пам'ять добру маєш? "Е-е, - каже, - то я знаю одна, а от коли будуть списанi та ще видрукуванi - всi знатимуть". Так хотiла, щоб нашу пiсню всi знали! Щлу книжку про пiснi нашi лiсовi написала. Читали, певне? - Навiть оперу слухав, - похвалився я. - Ну от. А я i вчитать незугарна. - Зовсiм не вмiєте? - А не вмiю. Леся хотiла було навчити, вже скiлька лiтер i знала, та як захорувала вона, як почали возити її по тих операцiях - пропала вся моя грамота. Менi хотiлося бiльше почути про минуле, про Лесю, i час од часу, як тiльки мiг обережно, повертав розмову до того. - I клуб у селi гарний, а от "Лiсової пiснi" вашi аматори досi чомусь не поставили. - Сказав i пошкодував було - досить уже чiтко прозвучав у моїх словах докiр. Але Варвара Йосипiвна чи не вловила його, чи, може, мовчки, в душi, пробачила менi. - Поставлять, - запевнила. - Смiхота! Кинулися по селу шукать постолiв i, повiрте, насилу найшли скiлька пар... Iз мiста, з театру, тут наїжджає один, - додала перегодя, - помагає, то вже, напевне, поставлять. Був i в мене - розпитував що й до чого. А я хiба вiдаю? Знаю тiльки, що Леся нi свята, анi весiлля жодного не минала - все слухала та примiчала усе. По людях їздила. Чули, мабуть, про Нечiмне? Це за Скулином, кiлометрiв п'ятнадцять вiдцiль. Був там у Косача, в Петра Антоновича, у батька Лесиного, свiй чоловiк, то Леся й їздила туди влiтi. I Михайло, братик її, так само їздив. Одного разу, як вернулися вiдти, Леся мало не всеньку нiч розказувала про Нечiмне: про озеро, яке воно там драглисте й заросле, про дуби, що їх там видiла... i про якогось, - не пригадаю вже його ймення, вони в нього ще ночували у лiсi, - дядька, котрий лiтував у Нечiмному з худобою i знав багато усякої всячини, самому лiсовиковi був приятелем, багато розказувала. Еге ж... Неспiшне оповiдає Лесина подруга, а передi мною все чiткiше вимальовуються чарiвнi картини "Лiсової пiснi"; лугом пливе легенький туманець, снується тиша на прохолоднi мiсячнi променi, а менi ввижаються лiсовики та водяники, русалки i потерчата; чуються перебори сопiлки, голоси невiдомих лiсових мешканцiв... Нагострюю слух, напружую зiр... - Кажуть, про все це пишеться в Лесинiй пiснi. - Вона так i сказала: Лесинiй пiснi. - Еге ж, - пiдтакую, - про все це там е. Старенька задумалась - видно, нахлинула сива вiкова давнина, полонила увагу. Нараз пiдвелася. - Пiду поставлю букета. У кiмнатах чисто, затишно. У вiкна пробивається i м'яко лягає на долiвку мiсячне свiтло. "От пiвнiч вдарила - найкращий працi час", - згадалося Лесине, i я подумав, що, певне, отакими ночами творила Леся свої безсмертнi поезiї, обдумувала свої драми i повiстi, мiркувала над гiркою людською недолею... Варвара Йосипiвна поралася, не запалюючи свiтла, - видно, їй до дрiбницi вiдомо було, де що лежить. Спорожнила чималу вазу, вийнявши звiдти зiв'ялi квiтки, поставила свiжi. - У цiй самiй вазi стояли квiтки й при Лесi. Я пiдступив, торкнувся вази i нiби вiдчув легеньке тепло Лесиних рук. - Бiльше нiчого i не лишилося, одна ваза, - мовби виправдуючись за лихолiття i жорстоких людей, якi приходили i забирали з собою дорогоцiннi Лесинi речi, сказала селянка. Видно, її часто про це розпитували, i цього разу вона вирiшила попередити запитання. - Вiйна за вiйною - хiба що удержиться? Мало й хатину саму не рознесли... Отут була її спальня, - показувала кiмнати, - а отут, де ми з вами, - вiтальня. Отак стояв стiл, отак фортеп'яно. Тут Леся приймала й гостей, i своїх, сiльських. А бували в неї люди щодня: того пан скривдив, того суд - всi до неї приходили... А скiльки тут книжок прочитано! Скiльки просиджено вечорiв!.. Щовесни, як тiльки Леся в селi, Шевченковi iменини справляли. Наскликав людей, розсадовить отак-о на лавах i грає або читав - про гайдамакiв та про Катерину... Гляди, й свого щось дiстане - Отут-о, як зараз бачу, портрет Шевченкiв висiв. У рушнику та у вiнку iз колосся. Я сама не раз прибирала Шевченка до свята. - Старенька навiть пiдiйшла до простiнка, звела втомленi руки: мов рушник одхилився чи колосок надто вибався iз вiнка, от-от упаде. Варвара Йосипiвна розчинила вiкно, i кучерява вишнева гiлка нiчним гостем впорхнула в кiмнату. - Iч, яка прудка, - обiзвалась до неї, погладила галузку бабуня. - Того й жде, аби тiльки вiкно одчинилося. Немає садка, - скрушно зiтхнула. - А який же був густий та великий! Аж он куди, мало не до лiсу тягнувся. Повсихали дерева, а якi й вирубали... Пiду вже, - несподiвано мовила стара. - Бо й пiзно, та й вас же заговорила зовсiм. ...Десятки лiт оддiляє сьогоднiшнє вiд тих днiв. Багато води збiгло невеликою рiчкою" що бере свiй початок в колодяжнянських околицях; багато разiв устелялася барвiнком та рястом волинська земля... I коли думаєш про все це - радiє серце, радiє з того, що є такий куточок Землi, такий народ, якi дали свiтовi Лесю.