нiж на Колимi? Кiлька днiв ми щастя святкували - Воскресiння нашого життя, Думали, що вже без вороття Нашi бiди в свiт помандрували. Рятували душi як могли. Воля нам здавалася святою. Та лiта бездушного застою Навiть в душах волю розп'яли. ...Вже давно забулася та зустрiч. Гояться i враження, i бiль. Вся епоха в маминiй судьбi На очах вiдбилася, як в люстрi. Мати в нiй не йшла на компромiс Iз своєю совiстю, одначе Корiнь роду, вирваний в Дзвинячi, В iншу землю - так i не прорiс. 15 Звечорiло - всi наговорились, Позбирали посуд зi стола, I, почувши втому та безсилiсть, Мати, помолившись, прилягла. Я присiв скраєчку бiля неї - Гострий бiль протяв мене, мов нiж: Страшно ждати немочi своєї, А коли приходить - ще страшнiш. Боже! Скiльки мати через мене I тривог, i мук перенесла! - Вже душа у неї - як священна Плащаниця, спалена дотла. Все життя не вiдала спокою, Забувалась лиш в отченашi, Мабуть, вже й клiтиночки живої Не лишилось в маминiй душi. Все у нiй таїла: i нестримнi Сльози, й нарiкання на бiду,- Так i чую: "Господи, прости м'нi, Як на себе руки накладу!" Не гадала старостi дiждати, Не жила, а вже й вiсiмдесят, Хоч, напевно, з нинiшнього свята Страшно їй оглянутись назад. Подивлюсь на зморщене обличчя, Мов на вир крутої течiї: Кожна зморшка - наче таємнича Лiнiя життєпису її. Кожна зморшка - зболена й тривожна, Я вже їх читаю навманцi, Хоч менi й не снилося, що можна Прочитати долю на лицi. Навiть руки - свiдки її долi: Вузлуватi, репанi, худi,- Так лежать у неї на подолi, Як рабинi, злiгши по трудi. Через їхню зриму слабосилiсть Бiль мене й на мить не полиша: Може, тими зморшками покрилась I її опечалена душа? Вже нiчого маму не цiкавить, Долi ж i конем не обжене,- Все за мною виплакала - навiть Одспiвала в грамотi мене. Находилась мати й до ворожки, I на панахиди - за живих,- Тiльки душу мучила - нiтрошки Не було полегкостi од них. Сили в мами - й крапельки немає, Випило i горе, i життя,- Згорнута калачиком, дрiмає, Вже така маленька, як дитя. Загострились вилицi i плечi, Так змарнiла - шкiра й кiсточки,- На старiй постелi коло печi Доживає вiку у дочки. Доживає вiку в самотинi I тихцем печалиться за всiх... Може, перед нею ми й не виннi, А проте спокутуємо грiх. Ми самi любов'ю не зiгрiтi I не завжди грiємо її,- Вирвали свiй корiнь - i по свiтi Котимось, неначе кураї. Ми вже стали схожi на сарматiв, Забуваєм рiдне i святе,- Може, хоч iз пам'ятi про матiр Корiнь наш - у землю проросте?.. ...Переспали - й час уже збиратись. Чашу свята випили до дна. Я прощаюсь з матiр'ю, i радiсть Зустрiчi зникає, як мана. Мовчки обцiловую тi руки, Що мене носили в сповитку, И так боюся нашої розлуки, Як тяжкої втрати на вiку. А матуся сперлася на костур I, щоб якось бiль перемогти, Зiгнута, малесенького зросту, Просить, щоб писати їй листи. За всiма вона переболiла, Дiти - тiльки горе матерям,- Через них звелась i постарiла, Кинута й обiйдена життям. Цiлий вiк не вiдала спокою, Забувалась лиш в отченашi, Що немов незримою рукою Гоїв бiль стражденної душi. Пiзнання семизвучного iмення Магiстрал На щоглах часу пiднято вiтрила, В моїх очах нуртує далина, Стремлiння за стремлiнням вирина - Жага плавби чуття мої збудила. Пливiть до сонця, човники стремлiнь, Допоки день у поглядi не гасне,- Недовiрки, маскуючись пiд гасла, Не впеленають сонця в чорну тiнь. Не розклюють шулiки голубизни,- Менi над свiтом райдугою висне Пругка надiя сонячного дня. Хiба менi лякатись грозобою, Коли душа звiтрилена плавбою? Пливу - i дума думу здоганя. I На щоглах часу пiднято вiтрила, I я пливу, припавши до стерна,- Вже зграя мрiй над хвилями зрина, Зникає в морi туга сизокрила. Тривожно берег дивиться услiд, Вiтри стають на диби, наче конi, I на далекiм обрiї мiй свiт Схвильовано простягує долонi. Я допливу до тебе, свiте мiй! Чекай мене пiд музику стихiй, Пiд музику - величну i печальну. I суть не в тiм (я думаю про суть!), Чи допливу, чи хвилi проковтнуть, Аби не прагнув тихого причалу. 2 В моїх очах нуртує далина. Чайки вагань, не скиглiть на негоду. Я зневажаю далеч мiлководу, На мiлинi - пiвп'ядi до багна. На мiлинi зав'язнеш неодмiнно, На мiлинi - порiддя плазунiв, На мiлинi, мiй свiте-Україно, Без тебе я зачахнув би, зiскнiв! I що менi розгойданi глибини, Коли до тебе, свiтоньку, неспинно Моя душа на весла наляга! Я зневажаю ницих мiлколазiв, Я зневажаю виплеканих блазнiв - Їх спопелить свята моя жага! 3 Стремлiння за стремлiнням вирина, Аж хвилi розлiтаються на бризки,- Я вiдкриваю свiт собi з колиски, Я вiдкриваю свiт собi щодня. I кожен раз оновленим стає вiн: Чогось-таки не знав, не спостерiг,- Вiн став для мене стимулом життєвим У пошуках незвiданих дорiг. О свiте мiй - величний, нездоланний! До тебе вiчно йтимуть Магеллани И вивчатимуть по-своєму тебе! А ти стоїш на обрiї незмiнне, Єдинонько - мiй свiте-Україно, А ти вростаєш в небо голубе! 4 Жага плавби чуття мої збудила, I вже менi турботи - не до сну, Вже поглядом обходжу далину - Неспокiй пiдхопив мене на крила. Тривожуся, що атомнi вогнi Вже блискавками крешуть над тобою,- О свiте мiй, як хочеться менi Перепливти цю темiнь громобою! А блискавки - як танцi на мечах, А блискавки - тигрицями в очах - Вигулюють на обширах звологлих! Не вiдаю, куди менi пливти. А хвилi часу б'ються об борти Моїх стремлiнь з вiтрилами на щоглах. 5 Пливiть до сонця, човники стремлiнь, Пливiть крiзь настороженi тривоги,- У морi не питаються дороги, Не нарiкають в морi на далiнь. Метелики - i то летять на вогник, Летять, хоч крильця, може, спалахнуть. Чи ж варт, злякавшись обширiв тривожних, На мiлинi знiкчемнювати путь? Пливiть, пливiть, бо сонце - не жар-птиця, Хто звикне в тьмi - тим сонце й не присниться, I слiпота загляне їм до вiч. Байдужiсть їхня - їх же й покарає. Лиш тi, що люблять далечi безкраї, Пливуть до сонця суднами сторiч! 6 Допоки день у поглядi не гасне, Цiнуйте серцем вистраждану мить, Бо час - не птах, що в вирiй полетить I навеснi прилине своєчасно. Нiколи мить не сяде на плече I, мов голубка, в очi не загляне,- Замиготить - i в далеч утече, Як олень в хащi з тихої поляни. I ссатимуть вас черви каяття За згаяне, розтринькане життя,- Не знайдете прощення у сумлiннi! I, дивлячись на знiвечену путь, Нащадки вас добром не пом'януть, Якщо в життi ви пройдете - як тiнi. 7 Недовiрки, маскуючись пiд гасла, Пильнують вас, не вiдаючи снiв, Щоб часом хто з вас яблучка не з'їв З пожовклої Адамової казки. Самi без няньки немiчнi вони, А шиють вам костюмчики на вирiст I забобонно вiрують в чини, Докiль душа не здiйметься у вирiй. Смiшнi, маруднi виплеканнi нянь, Без власних мрiй, без власних сподiвань В осiнню нiч вiдчалюють безслiдно. Закоханi у царство темноти, Вiдчалюють наослiп, мов кроти, Нi разу не поглянувши на свiтло. 8 Не впеленають сонця в чорну тiнь Бездушнi мудрецi i генерали, Так само, як його не впеленали Диктатори й руїнники святинь. Навколо нього вишиють орбiти Ще не однi флотилiї столiть,- Лиш той за ним iз мороку не пiде, Кого не вабить сонячний зенiт. Не оскверняйте сонця слiпотою, Воно й у днi iмлистого застою Незримим свiтлом тягнеться до вас. Нема над нього iншої вам правди Усе єство на соненько направте, Допоки день в очах вам не погас! 9 Не розклюють шулiки голубизни, Не вип'ють зору людського з орбiт,- Повiє вiтер злагоди - i свiт Вишневим соком, а не кров'ю бризне. I хвилi колисатимуть весну, I роси напуватимуть колосся, I, може, я до свiтку не засну, Вслухаючись у тихе передгроззя. I, може, з серця виспiваю я, О свiте мiй - калинонько моя, Невгасний бiль, знекровлений за тебе. Той бiль, як вiдсвiт сонця на мечi, Як смолоскип, i в пiтьмi, i вночi Горить менi, сягаючи до неба. 10 Менi над свiтом райдугою висне Пiзнання семизвучного iм'я,- У ньому вiчна молодiсть моя I паморозь останньої сивизни. З тим iменем пiд музику громiв Я слухаю весняне проростання, В тiм iменi - любов моя i гнiв, Мої печалi й радощi свiтання! I хто мене тим iменем кляне, Хто гiрко ним зневажує мене, Той сам не гiдний власного iмення! В тiм iменi i честь моя горить,- Якщо б його згубив я хоч на мить Нiчого б не залишилось у мене! 11 Пругка надiя сонячного дня Прокльовується паростком з-пiд снiгу,- I я вже розпукаюся, веснiю, Скресає крига з серця, як броня. I ви, зловiщi ворони, не крячте! I ви, папуги немiчнi, замрiть! - Встає мiй свiт, належавшись добряче, Встає мiй свiт з-пiд холоду столiть! I вiтер має крилами вiдлиги, I юнi Нестори мережать книги На чистому пергаментi небес. Ген-ген весна веселиками лине. Вiтай її усмiшкою, калино, Бо з губ твоїх вже приморозок щез! 12 Хiба менi лякатись грозобою, Коли душа нуртує - аж кипить, Коли стає ареною блакить У поєдинку блискавки з iмлою? Мiцнi дерева гнуться, як шаблi, I знову пiдiймаються до битви, Лише кущi, припавши до землi, Шепочуть перелякано молитви. О, як вони тремтять тодi - аж мруть! А в пiслягроззя чваняться, мабуть, Що не страшнi грiмницi дрiбнорослим. Але навiщо гнутись дрiбнотi? Громи ж бо в того цiлять, хто в життi, И згинаючись, не кланяється грозам. 13 Коли душа знесилена плавбою, Коли в'ялить її самотина, То згибiє у гаванi вона Над вицвiлою немiччю-журбою. Не пiде в море тiльки боягуз, Бо вiдчайдушний з якоря зiрветься,- Ганьба того настигне, хто загруз У власнiй нерiшучостi по серце! Хто жабуринням затишку обрiс - Не знатиме нi усмiшки, нi слiз I батькiвська земля його не прийме! А як менi?.. Вирує течiя... А що ж менi, калинонько моя? Пливу, пливу - розкрий менi обiйми. 14 Пливу - i дума думу здоганя. Передi мною - вимрiяна далеч. Даремно чорнi сумнiви, як галич, Кричать - тривожать душу серед дня. Я не зiйду iз курсу через них, Не повернуся з обраного шляху I не злякаюсь недругiв своїх, Що радо повели б мене й на плаху! Я бачу рiдний берег! Ця плавба В менi - як пiсня в серцi,- а хiба Буває справжня пiсня без натхнення? Докучили вже вигадки нуднi. Плавбо моя, будь совiстю менi В пiзнаннi семизвучного iмення! 1965-1988 [1] "Двосотка" - стаття про закiнчення. ============================================================== Павло Грабовський. Поезiї ДО МАТЕРI Мамо-голубко! Прийди, подивися. Сина вiд мук захисти! Болi зi споду душi пiднялися, Що вже несила нести. Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу, Стогнеш сама у журбi; Хай я в неволi конаю та плачу, - Важче незмiрно тобi. Бачити бiльше тебе я не буду; Не дорiкай, а прости; Та вiд людського неправого суду Сина свого захисти! ДО ОРЛА Обох нас, орле стервоїдний, Знажає поле боротьби: Рвемо у других шмат послiднiй, Жаги нiкчемної раби. Та чом не в мене твої крила? Я полинув би вище хмар: Тут кров злочинства землю вкрила, Скрiзь повно слiв, в повiтрi - вар! Де б не поглянув - боже! - всюди Слiд жертв, загублених дарма; Не змовк стон тiней,- рвуться груди; Нищаву смертю обiйма. О, браття серби, - гiрко плачуi Свята надiя геть зника... Все кров та кров... Мiж нами - бачу, Червона рiчка протiка! ДО СIЯЧIВ Де ви, правди всенародної Та братерства сiячi? Де ви, мислi благородної Твердi духом дiячi? Вийдiть купою, порайтеся, Гляньте: трупи та хрести; Всюди - бранцi... не цурайтеся Їх великої мети. Розсiвайте жменя жменею Чисто звiяне зерно: Вороги над Руссю-ненею Iзнущаються давно... ДО ШКОЛИ Ну, прокидайтеся, дiти: Ранок - до книжки пора! Сонечко вспiло залити Все посереду двора! Швидше вдягайтесь до школи! Кращi прогаєте днi, - Пiзно вертати, - нiколи Їх не завернете, нi! Змалку кохайтесь в освiтi, Змалку розширюйте ум, Бо доведеться у свiтi Всяких назнатися дум. Треба самим розвертати': Як i до чого все йде, Шлях безпомилишно взяти - Той, що до правди веде. Щоб не зросли ви на сором (Бiйтесь найпаче того!) Та не зробились позором Рiдного краю свого! ' Розвертати - в розумiннi розмiрковувати. ТРУДIВНИЦЯ Хмуро дивилася школа, В бовдурi глухо гуло, Вiтер вривався зокола, Сумно в хатинi було. Мертва трудiвниця-панi Бiла, як вiск, на столi Там почивала, зараннi Збувшися скорбiв землi. Рук i на час не складала, Щиро кохала дiток, Листу якогось-то ждала,- Тiльки i знав наш куток. За день одсунула книжку, За день не стала робить, Як опинилась на лiжку, - Нiчим було пособить. В непогiдь, стужу злиденну (Певно, сама сирота!) Зайде в хатину нужденну, Словом усiх повiта. Дасть, коли треба, поради, Викладе все до пуття... Боже! З якої б то ради Їй вiдбирати життя? Журно посходились дiтки Обiк нiмої труни: Втратили неньку сирiтки, Втратили промiнь вони. Вдарив i дзвiн похоронний... Нiчого, мабути, ждать: Треба людинi стороннiй Шану останню вiддать. Дим закурився з кадила, Серце зворушував спiв... Що дiтвора голосила, - Просто не чути попiв! А як на цвинтарi стали, Кинули грудку землi, - Гiрко батьки заридали, Аж надривались малi. Мовчки вернули на помин, Що громадяни знесли. Якось не складувавсь гомiн, Навiть дяки не пили. Та й розiйшлися по хатах, - Школа осталась пуста... Хуга свистить по загатах, Жалiбно труп замiта. ШВАЧКА Рученьки терпнуть, злипаються вiченьки... Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пiзньої нiченьки Голкою денно верти. Кров висисає оте остогиджене, Прокляте нишком шиття, Що паненя, вередливе, зманiжене, Вишвирне геть на смiття. Де воно знатиме, що то за доленька Вiдшук черствого шматка, Як за роботою вiльна неволенька Груди ураз дотика. ВЕСНЯНКИ I Зiйшли снiги, шумить вода, Весною повiва; Земля квiточки викида, Буяє травка молода; Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Промiння щердо ллє; Гайок привiтно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок виграє. Сiяють злотом небеса, Витьохкують пташки... А груди думонька стиса: Ховає зверхня ця краса Смердючi болячки. II Знову, ластiвочко-серце, Ти вернулась, знов звила В нас пiд хатою кубельце... Заспiвай же, де була? Розкажи: чи й там, як тута, Пекло скрiзь - нi верть, нi круть: Люди носять рабськi пута, У чужiй кормизi мруть? Свiтлi поклики колишнi До братерства та рiднi, Мов тi дрiб'язки залишнi, Затопталися в багнi? Крук недолi над всiм кружить, А соборйще панiв, Знавiснiвши, гiрко тужить, Що, бач, мало кайданiв? Розкажи: чи й там, як тута, Замiсть працi все слова; Люд бездольний в пiтьмi плута, На наймитiв упова? III Сумно заспiвала Ластiвочка люба На питання тi: -Скiльки свiта знала, Скрiзь панує згуба, Люд - узапертi. Мiсть 1 любовi - злоба; Брат пiднявсь на брата, Душить за шматок, Та нiде пригноба Не справляє свята, Як-от ваш куток! Нiде розбратання Посеред громади Не було, як тут. Ницi2 почування, Продажнiсть та зради Не кули бiльш пут. Нi в якiй країнi Брак самопошани Так людей не жер, Як у вас донинi... Бийте, рвiть кайдани, Доки дух не вмер! - З отим словом втiхи Пiсенька знiмiла, В небi вiддалась. У блакить з-пiд стрiхи Ластiвочка мила Пурхнула-знялась. IV Правду мовила пташина; Чи на добре ж, чи дарма? Перед нами - домовина, Сором вiчного ярма. Промiнь згас над рiдним краєм; А ми, скiльки кожен змiг, У провалля себе пхаєм, Грунт пускаємо з-пiд нiг. Та не пiзно: є поправа, Певен я - минеться все; Ще заблисне наша слава, Праця вгору пiднесе. Тiльки треба сил та труду, Щоб не згинути цiлком, Не стогнать до вiку-суду Пiд вельможним канчуком. V Годi ж нудитись, складаючи руки; Кличе робiтникiв рiдна земля... Вiра, впотужнена словом науки, Хай нас мiцнiш окриля! Бiльше уваги до власного горя, Бiльше любовi до люду свого! Близько - загибель... зника наша зоря... Чого ж нам ждати, чого? VI Розцвiтайся ти, веснонько красна, Духом творчостi все онови; У нарузi країна нещасна... З муки-смертi її вiдживи! Розворуш нашi груди холоднi, Запали в них притухлий огонь, Щоб рятунок знайшли ми з безоднi, Не стояли в борнi осторонь! Одiгнала надовго ти хвижi, Розбудила надiї та сни. Баглаї 3 - цi ворiженьки хижi, Так послизнуть нехай i вони! Розцвiтайся та нас iз могили До живого життя пiдведи, Щоб ми очi на себе розкрили; Свiтлi думи в душi вiдроди! ' Мiсть - замiсть. 2 Ницi - пiдлi, негiднi. 3 Баглаї - неробство, лiнощi. ДО Б. С-ГО' Прощай, коханий ляше-друже! Час розiстатись настає. А як болить, як б'ється дуже Вiд туги серденько моє. Одно гадали ми з тобою, Шукали одного шляху, I от зiйшлись в тюрмi з собою, Найшли недоленьку лиху. Мир чарiвничої омани Пред нами птахом зник давно: Неволя вiчна та кайдани - То нам судилося одно. Але ж i ту судьбу шалену Не довелось дiлити нам: Ти - за Байкал, а я - за Лену,- Розтечемось по чужинам. Хто зна: чи вернеться спромога До працi стать за все святе, А чи навiк тяжка дорога Колючим терном заросте? Отак-то, голубе мiй, ляше! Тобi - рудник, менi - тайга... Та не належить серце наше До пут утисника-врага. Вiддавна руки нам невiльнi, Душi ж неволя не скує; Єднають нас змагання спiльнi,- Хто їх хортами зацькує? Не кривда п'яного магната, Не заздрiсть жирного ксьондза, - Нас порушає проти ката Журби вселюдської сльоза. В чаду скаженого прокляття Потоком кров лили батьки; Той час минув: ми рiднi браття, Ми - нерозлучнi бояки. За що ж? За те, щоб духом згоди Все понялося мiж людьми, Щоб нашi змученi народи Так побраталися, як ми! 'Вiрш присвячений Бронiславу Сєрошевському - товаришевi П.Грабовського по засланню. ДО ДIТЕЙ Коли бо, дiтки, малась мога Знов повернутися мiж вас! Так заросла давно дорога, Побив надiї хмурий час! Зазнайте ж втiх, поки не пiзно, Шд пильним доглядом сiм'ї, Та не розкидано вас рiзно З-пiд крилець неньчиних її. Нехай же вам господь - благаю Протягне дiтство золоте, Щоб ви росли на радiсть краю Без мук, що потiм уздрите! До Н.К.С. Такої певної, святої, Такої рiдної, як ти, Такої щирої, простої,- Вже бiльше, мабуть, не знайти. Таку не часто скинеш оком, Такою тiльки що марить... А раз зустрiнеш ненароком - Навiки долю озарить! * * * Зранку в холодну могилу Ти жертвою часу лягла; Без жалю загублено силу... А в мене пак гадка жила: Що повiвом навiть не скине На тебе пануюче зло, Що смерть над тобою залине Отрутою повне жало! ДО РУСI-УКРАЇНИ Бажав би я, мiй рiдний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподiваного раю Вiд себе власне сподiвавсь. Щоб велич простого народа Запанувала на Русi, Щоб чарiвна селянська врода Росла в коханнi та красi. Щоб Русь порiзнена устала З-пiд вiковiчного ярма I квiтом повним розцвiтала У згодi з ближнiми всiма! ДО УКРАЇНЦIВ Українцi, браття милi, Вiдгукнiться, де ви є; Чи живi ще, чи в могилi Давня слава зогниє? Чи покраща доля наша, Мине сором, що вкрива; Чи до краю спита чаша,- Рабства чаша вiкова? Гей, докупи, певнi дiти! Всiх веде мета одна: Шлях любовi та освiти Нас навiки поєдна! НАДIЯ Не зiтхай так безнадiйно, Скорбних уст не замикай, Рук не складуй ще подвiйно, З лану битви не тiкай, Глянь на луг - не вся травиця Ще потоптана упрах; Глянь на люди - чеснi лиця Ще не всi обвiяв страх. Ще великi перепони Злу поставлено кругом, Не безкарно рвуться стони Пiд ворожим батогом. Встануть мученики-браття, Встануть сестри, як живi... За годиною прокляття, Мук, кайданiв та кровi, Зрадно купленої слави,- Панство волi йде услiд, I на чолi миросправи Власно з'явиться нарiд! УПЕРЕД Уперед за край рiдний та волю, За окутий, пригноблений люд, Хоч нiчого не знайдеш, крiм болю, Хоч нас жде невiддячений труд! Уперед проти зла однодумно! Розрослася ворожа юрба. Не гадаймо прожити безсумно, Бо життя - неминуча борба. Уперед, хто не хоче конати, Статись трупом гнилим живучи! Смiле слово - то нашi гармати, Свiтлi вчинки - то нашi мечi. Уперед до завзятого бою За громадськi та власнi права, Коли бути бажаєм собою, Коли серце позор вiдчува! Уперед до звершення замiрiв, Що поклав дев'ятнадцятий вiк; Скиньмо владу катiв-бузувiрiв, Щоб людиною став чоловiк! Уперед! Годi скнiти рабами, Час кормигу гидливу знести! Нашi кубла нам стануть гробами, Швидко знiвечать яснiсть мети. Уперед! Не жде поступ всесвiтнiй: На шляху пристаючих лиша, Iнший лад, iнший мир заповiтний Виробляє iз себе душа. Уперед проти хижих порядкiв! Гине войник чи здобич бере, Вiн стежки протира для нащадкiв, - Його дiло нiколи не мре! * * * Я не спiвець чудовної природи З холодною байдужiстю її; З ума не йдуть знедоленi народи, - Їм я вiддав усi чуття мої. Серед ясних, золочених просторiв Я бачу люд без житнього шматка... Блакить... пташки... з-пiд соловйових хорiв, Мов нiж, вража скрiзь стогiн мужика. Нехай кругом розумний лад та втiха, - Не здужа їх мiй мозок осягти, Бо скiльки кривд, бо скiльки всюди лиха, Як хижий звiр, братiв гризуть брати. Нехай людцi, що до вiтхнення вдатнi, Спiвають нам на всякi голоси Про райськi сни й куточки благодатнi, - Де плачуть, там немає вже краси! Нехай вони, кохаючись "на лонi", Мук забуття вишукують дарма, Їх не заспать: у серця вiдгомонi Озветься свiт з турботами всiма! ============================================================== Петро Гулак-Артемовський. Байки (збiрка) ЦIКАВИЙ I МОВЧУН (Приказка) Цiкавий, Мовчуна зустрiвши раз, спитав: "Вiд чого голосний так дзвiн той на дзвiницi?" "Вiд того, що (коли не втнеш сеї дурницi) Всерединi, як ти, порожнiй вiн",- сказав. Харьков, 1 декабря 1820 года ДВI ПТАШКИ В КЛIТЦI "Чого цвiрiнькаєш, дурний, чого голосиш? Хiба ж ти трясцi захотiв? Що заманулося, чого ти не попросиш, Чи сiм'ячка, просця, пшонця, чи то крупiв,- Всього ти в клiточцi по саме нельзя маєш, Ще й витребенькуєш, на долю нарiкаєш",- Так в клiтцi пiдлiтка корив снiгир старий. "Ой дядьку, не глузуй! - озвався молодий.- Недарма я журюсь i слiзками вмиваюсь, Недарма я просця i сiм'ячка цураюсь. Ти рад пожорнi сiй, бо зрiс в нiй i вродився; Я ж вiльний був, тепер в неволi опинився". 1 ноября 1827 г. ПАН ТА СОБАКА (Казка) На землю злiзла нiч... Нiгде анi шиширхне; Хiба то декуди скрiзь сон що-небудь пирхне, Хоч в око стрель тобi, так темно надворi. Уклався мiсяць спать, нема анi зорi, I ледве, крадькома, яка маленька зiрка З-за хмари вигляне, неначе миш з засiка. I небо, i земля - усе одпочива, Все нiч пiд чорною запаскою хова. Один Рябко, один, як палець, не дрiмає, Худобу панську, мов брат рiдний, доглядає, Бо дарма їсти хлiб Рябко наш не любив: Їв за п'ятьох, але те їв, що заробив. Рябко на панському дворi не спить всю нiчку. Коли б тобi на смiх було де видно свiчку. Або в селi де на опiчку Маячив каганець. Всi сплять, хропуть, А деякi сопуть, Уже i панотець, Прилiзши iз хрестин, до утренi попхався... А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався. Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток: То зазирне в курник, то дейко до свинок, Спита, чи всi таки живенькi поросятка, Iндики та качки, курчатка й гусенятка; То звiдтiль навпростець Махає до овець, До клунi, до стiжкiв, до стайнi, до обори; То знов назад чимдуж, - щоб часом москалi (А їх тогдi було до хрiна на селi), Щоб москалi, мовляв, не вбрались до комори. Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить, Що сучий син, коли аж в ухах не лящить, Все дума, як би то пiддобриться пiд пана; Не зна ж, що не мине Рябка обрадована! Як гав, так гав, - поки свiнуло надворi; Тогдi Рябко простягсь, захрiп в своїй норi. Чому ж Рябку не спать? чи знав вiн, що з ним буде? Заснув вiн смачно так, як сплять всi добрi люде, Що щиро стережуть добро своїх панiв... Як ось - трус, галас, крик!.. - весь двiр загомонiв: "Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликнiте!.. " "Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажiте?" Стриба Рябко, вертить хвостом, Неначе помелом, I знай, дурненький, скалить зуби Та лиже губи. "Уже ж, бач, - дума вiн, - не дурне це в дворi Од самої тобi зорi Всi панькаються коло мене. Мабуть, сам пан звелiв вiддать Рябку печене I, що осталося, варене, За те, що, бач, Рябко всю божу нiч не спав Та гавкав на весь рот, злодiїв одганяв". "Цу-цу, Рябко" - ще раз сказав один псяюха, Та й хап Рябка за уха! "Кладiть Рябка", - гукнув. Аж ось i пан прибiг. "Лупiть Рябка, - сказав, - чухрайте! ось батiг!" - "За що?.. - спитав Рябко, а пан кричить: "Чухрайте!" "Ой! йой! йой! йой! А пан їм каже: "Не вважайте!" "Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?.. " "Не слухай, - пан кричить, - лупiть, дерiть Рябка!.." Деруть Рябка, мов пiр'я, На галас збiглась двiрня. "Що?.. як?.. за що?.. про що?... - не знає нi один. "Пустiть!.. - кричить Рябко. - Не будь я песький син, Коли вже вдержу бiльш!.. " Рябко наш хоч не бреше, Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по жижках чеше. "Пустiть, швидчiй, пустiть!.." - пан на весь рот гукнув Та й з хати сам умкнув. "Пустiть, - гукнули всi. - Рябко вже вдовольнився!.. " "Чим, люде добрi, так оце я провинився?.. За що ж глузуєте?.. - сказав наш неборак. - За що знущаєтесь ви надо мною так? За що?.. за що?.. " - сказав та й попустив патьоки... Патьоки гiрких слiз, узявшися за боки. "За те, - сказав один Рябковi з наймитiв, - Щоб не колошкав ти вночi своїх панiв, За те... але... щось тут... ходiм, Рябко, лиш з хати, Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти: Ходiм, братко, надвiр". Пiшли. "Се не пусте, - Сказав Явтух Рябку, - оце тебе за те По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали, Що пан iз панею сю цiлу нiч не спали". "Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурiв?" "Гай, гай!.. - сказав Явтух. - Рябко! ти знавiснiв; Ти винен, бра Рябко, що нiччю розбрехався; Ти ж знав, що вчора наш у карти пан програвся; Ти ж знав: Що хто програв, Той чорта (не тепер на споминки!) здрiмає, Той батька рiдного, роасердившись, програє; Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спати: До чого ж гавкав ти?.. нащо ж було гарчати? Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь тихенько, Забравшись в ожеред, та й спав би там гарненько. Тепер ти бачиш сам, що мокрим вiн рядном Напався на тебе - i, знай, верзе притьмом: Що грошей вчора вiн проциндрив щось не трохи, Що паню через те всю нiч кусали блохи, Що буцiм вчора вiн грать в карти б не сiдав, Коли б сьогоднiшню був нiч хоч закуняв; Що буцiм ти, Рябко, так гавкав, як собака, Що буцiм по тобi походить ще й ломака; Що, бачся, ти йому остив, надосолив, I, бачся, вiн тебе за те й прохворостив. А бач, Рябко, а бач!.. не гавкай, не ганяйсь; Ляж, хирний, та й мовчи i з паном не рiвняйсь! Чого брехать? нехай наш пан здоровий буде: Вiн сам i без собак сю панщину одбуде". Послухав наш Рябко поради Явтуха. "Нехай тяжка йому година та лиха, - Сказав, - що за моє, як кажуть люди, жито Та ще й мене i бито! Коли моє невлад, То я з своїм назад. Чи баба з воза, - що ж? велика дуже вада!.. Кобилi легший вiз, сьому кобила й рада". Отак сердега наш Рябко помiрковавсь, Та й спать на цiлий день i цiлу нiч попхавсь; Заснув Рябко, захрiп, аж ожеред трясеться. Рябку й не сниться, не верзеться, Що вже москалики в коморi й на дворi - Скрiзь нишпорять, мов тут вони й господарi, Що вовк ягнят, а тхiр курчаток убирає. Аж тут i надворi туж-туж усе свiтає. "Цу-цу, Рябко!.. - тут всi, повибiгавши з хат. - Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. " - гукнули, як на гвалт. А наш Рябко тобi i усом не моргає, Хоч чує, та мов спить i мов недочуває. "Тепер-то, - дума вiн, - мiй пан всю нiчку спав, Бо не будив його Рябко i не брехав? Тепер-то вiн менi свою покаже дяку, Тепер уже не втре менi, як вчора, маку... Нехай цуцукають... Мене сим не зведуть, Поки самi сюди обiд не принесуть; Та ще й тогдi, не бiйсь, поскачуть коло мене, Поки вiзьму я в рот хоч страву, хоч печене!" "Цу-цу!.. - сказав iще Рябковi тут Явтух. - Цу-цу!... - задихавшись, мов з його перло дух. - Ходiм, Рябко!.." - "Еге? Ходiм!.. - Не дуже квапся, Сам принеси сюди..." - Iди ж хутчiй, не бався!.. " "Ба, не пiду, Явтух!" - "Iди, бо кличе пан!.. " Сказав та й зашморгнув на шиї вiн аркан. "Чешiть Рябка!" - гукнув. Аж тут їх щось з десяток Влiпили з сотеньку київ Рябку в завдаток. "Лупiть Рябка!" - кричить тут пан, як навiсний; Рябко ж наш тiльки вже що теплий та живий. Разiв iз шiсть Рябка водою одливали I стiльки ж раз його, одливши, знов шмагали, А потiм перестали. Рябко спитать хотiв, але Рябкiв язик Був в ротi cпутаний, неначе путом з лик, I герготав щось, як на сiдалi iндик. "Постiй, - сказав Явтух Рябковi, - не турбуйся, Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся, Добра своїх панiв, як ока, стережи, Зарання спать не квапсь, в солому не бiжи, Злодiїв одганяй та гавкай на звiрюку. Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми, бач, в науку, Iз ласки, з милостi панiв, Влiпили сотеньок iз п'ять тобi київ". "Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька, I дядину, i дядька За ласку їх!.. - сказав Рябко тут наодрiз. - Нехай їм служить бiльш рябий в болотi бiс! Той дурень, хто дурним iде панам служити, А бiльший дурень, хто їм дума угодити! Годив Рябко їм, мов болячцi й чиряку, А що за те Рябку? Сяку мать та таку! А до того iще спороли батогами, А за вислугу палюгами, Чи гавкає Рябко, чи мовчки нiччю спить, Все випада-таки Рябка притьмом побить. Уже менi, бачу, чи то туди - високо, Чи то сюди - глибоко: Повернешся сюди - i тута гаряче, Повернешся туди - i там-то боляче! Хоч би я тiсто внiс псяюсi iз дiжею, То б вiн розтовк i ту над спиною моєю. З ледачим все бiда: хоч верть-круть, хоч круть-верть, Вiн найде все тобi хоч в черепочку смерть". 2 декабря 1818 г. СПРАВЖНЯ ДОБРIСТЬ Писулька до Грицька. Прокази Хто Добрiсть, Грицьку, нам намалював плаксиву, Понуру, мов чернець турецький, i сопливу, Той бiсiв син, коли не москаля пiдвiз, Той Добростi не зна, не бачив i не чує. Не пензлем той її, але квачем малює, Той Добрiсть обiкрав. Не любить Добрiсть слiз, Вона на всiх глядить так гарно й веселенько, Як дiвка, од свого iдучи панотця До церкви - до вiнця, Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько. Не квасить Добрiсть губ, бо iз її очей Палає ласка до людей. Вона регоче там, де i другi регочуть, Сокоче без брехнi, де i другi сокочуть, I не цурається гульнi i вечорниць, Чорнявеньких дiвчат i круглих молодиць. Вона й до милого пригорнеться поволi, Та ба! та не дає рукам, як кажуть, волi, Вона й горiлочки ряди-вгоди хлисне, Та носом, мов свиня, по улицi не риє, По-соромiцькому не кобенить, не виє, Пiд лавкою в шинку, мов цуцик, не засне. Вона, де треба, пожартує, Та з глуздом жарти всi i з розумом мiркує. Вона не виверта спiдлоба бiлкiв, Мов цап, задушений в кошарi од вовкiв, Не стогне, не сопе i нiгтiв не кусає, То з тим, то з сим таки слiв скiльки погадає. Як патока, так рiч у неї на губах, I смiх її цвiте, мов мак, що на грядках. Для неї все одно, що в згодi, що в пригодi: Бог лучче, каже, зна; вiн сам зна - поки годi. Хоч кiл на головi, як кажуть, їй теши, Хоч ти вiзьми її - печи або души, Не зна вона, що то людськi переполохи, I не лякається нi од чого нiтрохи. Як паля в лотоках, простiсiнько стримить, Хоч хвилi як в неї бушують i бурхають, Хоч на неї шматки iз криги напирають, I Добрiсть так в бiдi i в лiсi так стоїть. Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу, А Добрiсть вигляда, як камiнь з-пiд покосу: Наскочить на його коса, задзеленчить... Хрусь надвоє!.. мов скло, а камiнь все лежить! Нехай, як хоче, море грає, Нехай роз'юшений так, як бугай, Нептун Тризубцем байдаки i човни вивертає, - А човник Добростi, шамкенький, мов цвiркун, Як селезень, на дно за качкою пiрнає Та вп'ять звiдтiль наверх без шкоди виринає - До берега ставка цiленький допливає. Не любить Добрiсть слiз. Буває черваку Всього, як кажуть, на вiку! Бува, що i її зле панство зневажає, Мов товарякою, так нею повертає, - Чи вже ж i голосить? I, в лихотi своїй Розприндившись, скакать у яму їй живiй? Здихне там нищечком пiд нiс собi до бога, Iз лиха заспiва, та й за своє, небога: Бо серце їй, що тьох, знай, шепче, що той є, Хто за терпiннячко спасiннячко дає. Зна Добрiсть, що який бог змочить їй свитинку, Той висушить з неї останню капелинку, Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе, Та вп'ять пожалує, пригорне до себе. Трапляється i те, що паплюга, брехня, Iз висолопленим жалом, неначе списом, Як циндря гаспидська, до ворогiв ганя. Сектує на неї i позирає бiсом; Що заздрiсть з жовтими очима, мов жовтки, З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами, Де ступить Добрiсть, скрiзь копа пiд нею ями: Пекельнiї її губки, мов пауки, Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, - Замiсть щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть. А Добрiсть не вважа на злiї язики, Не пристають людськi до неї побрехеньки, I як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски, То, стрепенувшись, вп'ять виходять з їх сухенькi, - Так Добрiсть чепурна виходить iз брехнi, У неї ворогам одкази все однi: Хто часнику не їв, той i смердiть не буде, А добрий ворогiв завсiгди перебуде. Псу вiльно й на попа брехать, як кажуть, все Собака гавкає, а вiтер те несе. Од злиднiв не втечеш нi вдень, нi серед ночi: У Заздростi, мовляв Пархiм, попiвськi очi. Бог з нею!.. Їй - в завiсть, А Добростi - в користь! "Сiль в вiчi, в зуби їй печина", - Добрiсть каже Та й хоч якiй брехнi сим словом рот замаже. Як шкурка з бузiвка у шевчика в руках Або у лимаря в зубах, Чого не витерпить, що їй не виробляють! Смердячим дьогтем їй i жиром доїдають! Крий боже! що їй мук, голубцi, завдають! I крутять, i вертять, i пруть, i мнуть, i труть, I в дудку зцуплюють, i рвуть, i натягають, I в сто погибелей муцують, i згинають... Що збоку чоловiк, зирнувши, задрижить! Подума: тiльки вже на свiтi їй i жить! Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку пiдiймає I юхтою її або габельком величає, I щоб за шкурку мав п'ять золотих узять, То за габелька вiн не хоче й десять брать! Так Добрiсть на свiтi чим бiльш в нудьзi помнеться, Чим бiльш, мов реп'яхiв, лихоти набереться, Чим сала бiльшенько за шкуру їй заллють, - Тим бiльше за неї, де повернись, дають. Адже ж за битого, нашi батьки мовляли, Небитих двох колись не раз притьмом давали, Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали! Нехай в олiйницi олiйник тараном Макухам завдає якмога гiршу муку, - Так не завгорить їм, а здавить в каменюку, Що потiм чорта й сам вдовбе їх долотом. Нехай вовтузають i Добрiсть кулаками, Мов воскобiйними нехай з неї клинками Останню слiзоньку видавлюють i п'ють, - Овва! дурнi! того не знають, що дають Таку принаду їй до стусанiв частеньких, До штовхання пiд бiк, до кулакiв тугеньких, Що хоч в потилицю тодi їй i обух, Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух. I довбня, я ж кажу, тогдi їй так дошкулить, Як вош за комiром або постiл замулить. По сiм-то, братику, i Добрiсть пiзнають: Клеймо їй - канчуки, iмення їй - терпiння. Хто їх не скоштував, не буде мать спасiння, Того нехай помiж святими не кладуть! Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить, Трохи лиш на того не скинувся синка, Що матiнка пестить i до голiвцi гладить, - Поки не вiзьметься пестунчик до замка! Але всьому свiй час i черга, Грицьку, буде! Ми пiд богом, як бач, всi ходим, грiшнi люде: До часу глек, - мовляв один розумний лях, - До часу, голубе, нам глечик носить воду; I на його пошле зла доля ту невзгоду, Що глек побачимо в череп'яних шматках! До часу над слабим, хто дужчий, вередує, До часу мужикiв ледачий пан мордує, - Колись до їх усiх смерть в гостi примандрує, То, мов єхлейтар, їм в вiкно заторохтить I по-московськiй їм гукне: ''В паход iтить!"_ Не гляне, чи то їх кульками хата вшита, Чи, може, дереном земляночка накрита, - Всiх нас сира земля до себе прибере, Але ледачий так, як добрий, не умре! Як з Городищ чумак, пiшовши в Крим за сiллю, В дорозi нидiє двадцяту вже недiлю, Обшарпавсь до рубця, в коломазь облiпивсь, Та ба! та як другi - дощенту не пропивсь, Щодень, то неборак, знай, молиться все богу, Щоб швидше дiвчину побачити небогу, I чулих воликiв, знай, хльоста батогом, Поки опиниться перед своїм двором, - Так Добрiсть квапиться iз свiту в домовину, Терпить нудьгу й бiду, пропасницю й гостець, I так попа вiн жде в останнюю годину, Як на великдень всi червоних ждуть яєць. Але ти, Грицьку, бiльш, нiж я, учився в школi, Далеко бiльш, нiж я, помазавсь ти письмом; Ти й грекiв, ти й латин, ти знаєш всiх доволi, Ти в церков хоч яку годився б буть дяком; Ти краще Добростi обличчя наригуєш, Бо й добрий сам єси, i добре всiх малюєш! Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобi втямки, Як зiйдуться, було, до тебе нарубки, А ти, було, й звелиш граматку їм читати, А сам почнеш, було, псавтир перевертати, Скрiзь нишпорить - пiд тмою, мною, здом, Пiд азом-ангелом або i в ярмолої Од палiтурочки в часловцi до другої, I спинишся, було, аж на октоїхом, Та й об якiмсь, було, почнеш читать Сократi - Так гарно, що було аж сумно всидiть в хатi! Нехай над ним сира земля пером лежить! Дивiться, хлопцi, лиш, - казав ти нам, - глядiть, Як Добрiсть на свiтi живе i умирає, Як, не злякавшися, кайдани надiває! З якою радощою держить у руцi мишак I кухличок коли б, скривившись, випиває, До бога рученьки невиннi простягає! Отак-то, братики, умер Сократ, отак! Чого ви, дурники? - сказав вiн веселенько Своїм заплаканим в хурдизi школярам. - Чого голосите? Чкурнiть лиш ви швиденько Та дайте пiвня ви скулаповим попам! Отак-то, братця, й ви, - казав ти, - хлiб ви їжте, А правду, хоч яким панам вельможним, рiжте! Не скрiзь ледачi так, як грецькiї пани, Хоч скрiзь на свiтi єсть ахвинськi брехуни, I єсть земля така правдива i заможна, Де правду i панам сказать, як богу, можна. Дивiться, - ти казав, - як вiрний Довгорук Писульку царську рве iз єдноральських рук I на шматки її iз серця роздирає! Чи бач, як старшина iз ляку умирає! А Довгорук сидить i усом не моргне! "Ай, що ж ти наробив! - усi заверещали. - Тепер же поминай, як Довгорука звали! " А Довгорук сказав: "Не бiйтесь за мене! Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий! Я покажу, що й вiн, як всi ми, чоловiки, Помилиться, згрiшить, спiткнеться i впаде, I ворог той йому, його хто не зведе". Аж бач! Таки воно й на правду вийшло, хлопцi, - Прибiг Петро, гукнув, затупав, загурчав, Уже й був кинувсь бить, але як розпитав, Аж Довгорукого погладив по головцi, I цмокнув в лисину та ще й перепрохав - Та ще й на змирщини кiп з п'ять вiн грошей дав. 17 сентября 1817 г., Харьков БАТЬКО ТА СИН (Байка) "Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! - Так панотець казав своїй дитинi: - Шануйсь, бо, далебi, колись Тму, мну, здо, тло - спишу на спинi!" Хведько не вчивсь - i