поглинала все, що мало пiти на шкоду її обличчю. Галя похитала головою, зiтхнула i впокорилася. Пiшла, як була, ясно-синя й осяйна, напiвзачаровано всмiхаючись, граючись блакитною хусточкою, яку тримала в руцi. Обвiяла своїм чаром Хлопця, який завмер на порозi своєї кiмнати, i Хлопець раптом вiдчув, який вiн порiвняно з нею малий та нiкчемний. Йому захотiлося схилитись у поклонi перед цiєю несподiваною материною величнiстю, вiдтак пiдняти голубий шлейф i пiти в супроводi, гордо зводячи й своє пiдборiддя. Ожили в його сонному мозку всi тисяча i одна казки, що прочитав вiн їх у цьому домi, порпаючись у занедбанiй дiдовiй книгозбiрнi, - в цю хвилину вiн по-справжньому вiрив в усю ту тисячу казок, з'явилося-бо коло нього те, чого не розумiв. Мати ж i оком на нього не кинула, нещасного й малого, в майцi й трусах, отут, у цьому сiрому прочiлi, тож вiн гукнув до неї тихенько, ледь розтуляючи вуста. Вона почула його вiдразу, бо його ослiпило раптом - голуба, осяйна постать наблизилася до нього й притисла раптом до себе гарячим порухом. - Кудись збираєшся? - спитав вiн просто в той шовковий ясно-синiй розлив, у якому опинився. - Нi, - вiдповiла вона. - Нiкуди не збираюся. Тодi вiн раптом зрозумiв її. Не було то розумiння, яке вмiє оформитися словом, - було то розумiння однiєї душi, яка сприймає сигнал другої. Здавалося, побачив вiн синю богиню в її серцi, а поруч з нею i чорну хмарку. Уздрiв її тугу, як ту ж таки хмарку, а може, й птаха, котрий летить i летить серед хмар. Був коло цiєї жiнки чимось випадковим i привнесеним i вiдчув це напрочуд гостро. Закусив губу й дивився, як вона вiдходить: не мав сили пiти за нею або ж покликати її ще раз... Галя стала на порозi бабиної кiмнати в усiй своїй красi. Свiтло з обох вiкон полилося на неї, наче свiтили це два прожектори, i стара в своєму темному кутку зацiпенiла вiд зачудування. Сяйво вiд тої постатi в дверях, вiд тої ясно-синьої тканини i незвичайно гарного обличчя впало i на неї i розтопило сивi її очi. Розтопило якийсь давнiй клаптик землi, буйно зарослий травою, - був вiн круглий, як шапка кульбаби, i в тiй затуманенiй кулi вона знову-таки впiзнала цю ж таки красуню, тiльки та мала на собi не ясно-синє, а червоне плаття. Була та сукня й iншого крою, тяглася до землi, було в красунi й свiтлiше волосся - iшла вона i змiтала подолом кульбаб'ячi парашутики. Зривала шапки й дмухала легенько, i все застелялося, заснiжувалося вiд безлiчi пушинок. Хиталася i пливла, усмiхаючись сумовито, а до неї наближався, пiдiймаючись пiд гору, високий гарний чоловiк. Дуже добре знала обличчя того чоловiка - йшов вiн, ледь накульгуючи, а очi його палали темним вогнем... Стара погасила це видiння малим порухом волi, наче зiжмакала й викинула стару вирiзку з журналу; зачинялася, як перлiвниця, втягувалася, як втягується равлик у хатку, i знову зробилася мала, чорна, закостенiла, схожа радше на старий пеньок, а не людину. Вже не бачила нi того свiтла, що струмувало вiд онуки, нi її ясно-синього плаття. Бачила тiльки сутiнну, закiптюжену кiмнату, меблi, що були новi сорок рокiв тому, в око їй упало не ранiшнє промiння, а павутина, що стала наче золотавi дротинки, - заснувала цiлу кiмнату вигадливою мережкою, i павуком до неї була сама. Стала напружена i стиснута в собi, вже не годна витримувати мовчання, що пролягло мiж них, готова вже була ковзнути по золотих струнках свого павутиння, щоб таки пустити в того ясно-синього метелика, який трiпотiв у прочiлi, хоч дрiбний струмiнь отрути. - Щось хотiла, бабцю? - спитала, не маючи сили стримати радiсного усмiху, Галя. - Подай-но менi горщика, - iржаво i хрипко сказала стара. 12 Кози розбрелися, а Iван звiв чисто виголене пiдборiддя, змружив очi - вiтер вiльно хитав його гривою волосся. Вдивлявсь у ранок, молочний i теплий, вiд рiчки сходила сива пара, в якiй повсюдно проступало камiння. Вiддалiк трусив вершi Старий Пiчкур, здавалося, хтось пiдпалив i рiчку, i це камiння, i Старого Пiчкура з його вершами. Трохи збоку переходила вбрiд рiчку сiльська жiнка, її бiла хустка в серпанку фосфоризувала, а берестяна коробка, почеплена за спиною, робила незвично горбатою. Iван проходив зi своїми козами повз верби, що розрослися бiля води: з вузьких листкiв скочувалися краплi i глухо падали в пухкий пiсок. Вслуховувавсь у цей химерний концерт крапель, деякi вдаряли об воду, а деякi дзьобали камiнь. Неподалець голосно цвiрчали горобцi, й Iван з'єднав все оце в уявi: звуки, кольори й рухи живих iстот. Сiльська жiнка з коробкою за плечима засвiтила в його бiк темним, майже брунатним обличчям, а на пiску напечатала низку качкуватих слiдiв. Старий Пiчкур перестав трусити вершi, став на колiна, i коло нього почали срiбно блискати, пiдстрибуючи, пiчкурi й плiтки. Спалахував у рибалчиних вустах вогник цигарки, i ловив вiн руками тi срiбнi спалахи, наче в гру якусь грався. Кози бадьоро рихлили пiсок ратицями, а Iван iшов i слiду за собою не лишав. Не топтав трави i не вминав пiску; здавалося, плив над землею, вряди-годи вiдштовхуючись вiд неї i палицею-стiльцем. Кутав його ноги туман, i Марiї здалося, що так само не торкається вiн i камiння, коли переходив рiчку. Вона стояла бiля розчинених ворiт, i їй, як i сорок рокiв тому, дивно ставало, що так погiдно й добре живе зi своїм чоловiком. Подумала, що на стороннє око це й справдi незвично: ось уже чотирнадцять рокiв її чоловiк тiльки й робив, що пас кози. За всi сорок рокiв вiн нiколи не поцiкавився їхнiм сiмейним бюджетом. Їв просту їжу i не загадував лагоминок. Марiя подумки промiряла той шлях, що пройшли його разом, тихий смуток заповнив її радiсть. Озирнулася i начебто побачила зiгнуту бiля столу на верандi чоловiкову постать, почула знайомий рип пера чи шурхiт олiвця. Молодшою Марiя пробувала зазирнути до тих зошитiв, що їх вiн списував, але не змогла того осягти. Читала якiсь гарнi слова, натомiсть чула хрипкий, наче пiсок сипався, голос чоловiка. Взимку Iван сидiв бiля грубки, дрова рiзали вони разом, а рубав вiн, на колiнах у нього лежала книжка, i цiєї книжки Марiя теж не могла збагнути - були то писання Сковороди. Зiтхала часом: хай воно буде в нього, оте незбагненне, оте писання i отой Сковорода. Це потрiбно для його спокою, а раз так, вона залюбки на те погоджувалася... Старий пiдiймався разом зi своїми козами пiд гору. Бачив квiти, гриби, земляних жаб i чув довкола пташиний спiв. Слухав шелест листя, а часом помiчав мiж трави жовтовуху голiвку вужа. Не рвав квiтiв i не збивав неїстiвних грибiв, не лякав вужа i земляних жаб. Часом брав жабеня в долоню i розглядав. Слухав жайворона, який вливав до складного свiту довколишнiх звукiв i свiй спiв, i мав вiд того задоволення. Кози його розсипалися й паслися на волi: йому ж здавалося, що бачить нитки, якими в'яжеться помiж себе земне життя. Сидiв на розкладеному стiльцi й дивився пiд ноги. Бачив крота, який риє нору, i тисячу корiнцiв, що сплели мережу у горiшньому шарi землi. Пили сiк земний, i вiн не мiг не уздрiти, як той сiк тече через корiнь у стебло i розтiкається по листках. Кози хапали тi листки, розжовували, i Iван пильно стежив, як справно ходять i мелють їхнi зуби. В таку хвилю очi його просвiчували тварин, наче рентгенiвське промiння: обдивлявся кишки, шлунки, серця, легенi - все це ворушилось i працювало. Вiд мiста вряди-годи сигналило авто чи ревiв мотор, вiн здригався й дививсь у той бiк. Але й це не руйнувало його гармонiї: машини були для нього живими iстотами, як кози й дерева. У них усерединi теж усе рухалось i пульсувало, тiльки лiнiї їхнi були грубi, а кольори важкi... Марiя на протилежнiм горбi вже зачинила ворота i пiшла по схiдцях ганку. Раптом вона задихнулася i схопилася за поруччя: боляче задзвенiло в її грудях серце. Стояла, облита холодним потом, й передихала. Коли заспокоїлася, важко зiтхнула. Не могла хворiти, поки живе вiн, i не мала права вмирати. Пила валер'янку й подумки молилася, щоб не сталося з цього спалаху лиха. Сiла мимохiдь у лозове крiсло на верандi i поклала руку на згорнений зошит. 13 Обiйстя було високо, на верхiвцi гори, стежка клалася туди кам'яниста й крута, i йому вже в початках тiєї дороги почала болiти нога. Добре було б пособляти собi палицею, але Володимир заповзявся обходитися без неї, тому йшов, i пiт краплисте обсiвав йому чоло. Позирав вряди-годи вгору i мимохiть сподiвався, що спалахне там ясно-синя сукня, яка привабила його була вранцi, але обiйстя гордо мовчало, оточене деревами й парканом. Особливо пишнiв каштан, i Володимир iшов просто на нього. Спинявся iнколи й передихав: зрештою, цей його хiд теж нагадував оту найважчу нiч у шпиталi: така сама ввижалася йому гора й кам'яниста стежка. Хтозна-чому пустився пiд гору, мiг би послати з дорученням когось iз дiтей Олександри Панасiвни, але отой його ранковий настрiй! Саме вiн i повiв його сюди. Спинявся, передихав i дивився на горбистий краєвид з малою рiчкою в долинi - все аж прискало сонцем: зелень, пiсок, сама рiчка й небо. Над головою задзвонив жайворон, i вiн здивувався, що польовий птах прилетiв сюди, на горби; довкола пряно пахтiв полин, i це знову нагадало йому сьогоднiшнiй ранок. Камiння вже встигло нагрiтися й промiнилося теплом - запах медових трав з гiрким присмаком. Шурхали врiзнобiч стривоженi ящiрки, а вiн iшов i йшов, все важче й важче налягаючи на ногу. Той каштан попереду i той будинок, жайворон i полин, запах гiркого меду i його незрозумiлий потяг до того дому - все це складало настрiй, що його вiдчуваєш, прокинувшись у залитiй сонцем кiмнатi. Торжество i бiль, задих i пiднесенiсть - все це наповнювало Володимира, але по-своєму i знесилювало. В головi зароїлася трохи безглузда думка про царiвну на льодянiй горi i витязя, який безнадiйно дряпається на ту гору. Змушений був спинитись i сiсти, бо йому вiд незручного пiдйому аж iскрами пiшло в очах. Сидiв на теплому каменi i втирався. Поруч цвiркотiли цвiркуни й росла кашка. Медово пахла, i вiн потягся до квiтки. Притис до обличчя медову вiть i пив її чудовий аромат. Серце було готове вискочити з грудей, i вiн з надiєю зирнув угору: шлях йому треба було подолати ще немалий. По стежцi йшов вiд будинку хлопчак iз бiлим бiдончиком, спускався вiн по стежцi, граючись i вправно балансуючи, i Володимир тихо позаздрив на його зграбнiсть та моторнiсть. - Доброго дня! - обiзвався вiн до Хлопця. - Ти з цього будинку? - Тут тiльки один будинок, як бачите! - сказав Хлопець. - Я до Галини Iванiвни. Чи не твоя це мати? - Моя! - гордо сказав Хлопець i випнув пiдборiддя. - А ви хто такий будете? - Директор школи, - махнув рукою вниз Володимир. - Ти в якому класi? - Я ходжу в мiсто, - сказав Хлопець. - А в класi я в четвертому... - Не подобається тобi ця школа? - Та нi, - засмiявся Хлопець. - Там же мама вчителькою... - То вона вдома, твоя мама? - А де ж їй бути?.. Володимир з натугою встав. Ступив кiлька крокiв i озирнувся. Хлопець дивився йому вслiд. - А чого це ви так чудно пiд гору деретеся? - спитав вiн. Володимир вiдчув, що його заливає червона барва. - Нiколи не жив на таких горбах, - сказав вiн лагiдно. - А чого ви не викликали маму в школу, коли ви директор? Не гора ходить до Магомета, а Магомет до гори. - Ти знаєш щось про Магомета? Хлопець присвиснув. - А чого б то я не знав про Магомета?! - сказав вiн зарозумiло... Стежка почала пнутися крутiше, i Володимир забув про Хлопця за спиною. Хотiлося йому пострибати на однiй нозi, допомагаючи собi й руками. Був певний, однак, що той ще й досi стоїть i дивиться йому вслiд, тому намагався менше й кульгати. Озирнувся мигцем: Хлопець уже був далеко внизу. Десь там, мiж тої зеленi, подумалося Володимировi, може стояти й та ясно-синя постать, яка так вразила його вранцi; можливо, вона дивиться на його потуги й нишком пiдсмiюється. Червона барва знову залила Володимировi обличчя, бо йому таки довелося схопитися рукою за кущ полину, щоб пiдтягтись по крутосхилi. "Лицарi, котрi штурмували льодяну гору, - подумав вiн, - тим i падали, що не могли лiзти рачки". Вiн все частiше й частiше хапався руками за бур'ян, з червоного обличчя йому густо котився пiт. Галi, яка й справдi стежила за тим чудним сходженням, здалося, що той чоловiк iде пританцьовуючи. Ще не минув її ранковий настрiй i не покинула її серця голуба богиня. Щось лякало Галю увесь ранок i збуджувало, i ось стоїть вона i здивовано стежить за тим чудним верхолазом. Жалiла його й дивувалася, i стало їй на серцi дивовижно тривожно. "Отi бабинi розповiдi!" - думала несамохiть i озирнулася на стару, яка сидiла на ганку й дрiмала. Чи то Галин погляд, чи, може, сильнiше дмухнув вiтерець - стара збудилася й побачила, що внучка її принишкла бiля паркана. В її мозку просвiтлiло голубе озерце, й побачила вона, як робила защораз, ту ж таки картину: вона сама припала до паркана i дивиться, як пiдiймається до її обiйстя чоловiк у свiтлому костюмi i з хвацькими вусами. Стару схвилювало це видiння, вона напружилася й потяглася у бiк онуки. - Когось виглядаєш? - спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей голос. - Та якийсь чоловiк до нас пiдiймається, - сказала. - I так чудно вiн пiдiймається. - Що за чоловiк? - гостро спитала стара i аж руки зцiпила. - Не знаю, бабцю, - зовсiм кволо обiзвалася Галя. - Вперше його бачу... Знову тенькнуло в грудях у старої i замлоїло. - То, може, це вiн, Галю? - Хто вiн? - Ну, той, що має до тебе прийти! - Оце почнеш вигадувати! - розсердилася Галя. - Може, вiн за дiлом якимсь... - Сюди за дiлом чоловiки не приходять, - озвалася спроквола стара. - Скiльки себе пам'ятаю... - Як почнеш щось вигадувати, бабцю! Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею дiється, так не хвилювалася бозна-вiдколи. Може, через це стукнула спересердя палицею i зашипiла обурено: - Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я сама його вiдшию... Кажу тобi: так було завжди в цьому домi i так воно буде!.. Галя повернулася до неї здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку, як на сценi, тягла до внучки палицю й тремтiла. На мить вони зустрiлися очима - стара й молода: молода свiтилася чаром i спокоєм, а стара позеленiла. В Галi здригнулося серце, на мить повiрила в бабину казку, i тривога пiдступила їй пiд серце. - Слухай, бабцю... - сказала, але стара вже зiв'яла на ганковi, як квiтка. Плечi спустилися, а очi погасли. Ледь-ледь дихала, руки її звисли, а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя старої заклякло, i тiльки на денцях її очей зажеврiло голубе озерце, яке вiдбило хтозна-яку далеку картину: проситься до їхньої господи чоловiк в ошатному костюмi, йому стало спечно, i вiн хоче напитись у них води... 14 Володимир стояв бiлий як стiна, з лоба йому котилися краплi поту, а все тiло побивав зрадливий трем. Очi його були розширенi, i, коли повернулася до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовiльно кинулася йому на помiч, бо i справдi захитався, намагався налапати побiч себе опертя, але стояв серед голого двору, i його руки забалансували. Сивi з червоним кола пiшли в його очах, вiн таки натрапив на якесь опертя, i було воно гаряче i м'яке. Це дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови каламуть, розтали кола, веселий та зелений свiт плюснув йому у вiчi. Коли розплющив очi, побачив, що сидить на лавi, в руцi тримає кварту з водою, навпроти в ясно-синiй сукнi стоїть i нiяково всмiхається, показуючи чудовi ямки на щоках, така жiнка, яка може тiльки приснитися. - Вам погано? - допитувалася вона. - Вам погано? Володимир спробував усмiхнутися i покрутив заперечливо головою. - Спитай, що йому треба? - гукнула, наче ворон каркнув, стара. - Я давно за вами стежу, - сказала Галя. - Так дивно ви пiдiймалися... Володимир не мiг не дивитися на це ясно-синє диво. Сонце заливало Галине обличчя, i чи вiд сонця, чи вiд пережитого тiльки-но запаморочення йому здалося, що вся вона облита голубим свiтлом. Там, на ганку, сидiла ще одна жiнка, стара, як дерево, витяглась у їхнiй бiк i наслухала, аж тремтiла. - Галю, - сказала вона, - чуєш, Галю! Але Галя, здається, зовсiм забула за неї: чоловiк, котрий безпомiчно сидiв перед нею, подобався їй. Вони дивилися одне на одного й очей розвести не могли. Не бачив у нiй звичайних жiночих принад, пiзнiше, коли спустився вiн у долину, не мiг сказати, чорнi чи синi були в неї очi. Пам'ятав тiльки голубу барву, вiдчуття дивної, запаморочливої краси, а поруч iз тим якийсь острах, наче був вiн метеликом, а вона огнем, i вiн, сидячи тут, на горi, з квартою в руках i отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жiнку, раптом повiрив, що всi людськi казки - це таке ж життя, як i те, що реально бачать нашi очi. Йому захотiлося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупається вiн у хвилях такого п'янкого гiпнозу - не мав сили не дивитися на неї, хоч не мав уже сили й дивитись. - Що йому треба? - спитала вже спокiйно стара. Той голос протверезив Володимира. Зiрвався на ноги й почервонiв до вух: його мiсiя все-таки офiцiйна. - Менi Галину Iванiвну, - сказав i випростався неприродно. - То це я i є Галина Iванiвна! - всмiхнулася Галя. Стояла, заломивши брови, i смiялася на обидвi щоки: вiн ледве не ослiп, дивлячись на неї. Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку завжди накладають перед пiдлеглими начальники, але так само, як не вдавалося йому це перед Олександром Панасiвною, так не вдалося й тут. Був уже давно пiдлеглий тiй першiй жiнцi як матерi i цiй, другiй, бозна й чому. Тому й голос його став хрипкий i ледве видобувся з його розпечених вуст. - Я, Галино Iванiвно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб познайомитись iз учителями, бо вже пора було б нам зiбратися на нараду. Уже не дивився на неї, не мiг дивитися, щоб не ослiпнути до решти. Дивився охочiше на стару: витяглася тривожно в його бiк i аж вуха в неї ворушилися, так наслухала. - Що вiн хоче, Галю? - спитала в онуки. - Це новий директор школи, - вiдгукнулася Галя. - Прийшов знайомитися. - А чому вiн не прислав за тобою? - Чому ви не прислали за мною? - м'яко спитала Галя, як питають дорослi в малих. - У нас тут так заведено... - Бачите, - розвiв руками Володимир. - Я ще нiколи не ходив у директорах... Вони засмiялися водночас, а стара на ганку посутенiла. - Ви мене дурите, - сказала вона. - Нiякий вiн не директор. Директори сидять по своїх кабiнетах... - Не зважайте на неї! - шепнула червона, як квiтка, Галя. - Вона, моя бабця, дуже й дуже ветха... - Може, я й справдi невчасно, - пробурмотiв Володимир. - Я от трохи посиджу... Вiддав їй кварту, яку тримав у руках, i вона крутила її, не знаючи, де дiти... - Чого вiн сидить, а ти стоїш? - спитала стара. - Я зараз сяду, зараз! - заметушилася Галя i схопила якогось дуже вже стародавнього услона з вирiзаними голiвками на спинцi. Сiла, вiйнувши ясно-синьою хвилею шовку, i вiн знову змушений був зустрiтися з нею очима. Вже не була зашарiла, а блiда i спокiйна, трохи зморена, очi її розширилися - глибоке море хвилювало в них. Вiн задихнувся, проковтнув слину, була вона наче морська вода. - Галино Iванiвно! - сказав вiн тихо й тепло. Вона давно не чула таких iнтонацiй iз чоловiчих вуст, окрiм того, його обличчя перестало здаватися незнайомим, зустрiчала його й ранiше. Через це осмутнiла й посерйознiла ще бiльше, i, хоч так само чарiвно свiтилося її лице, холодна хвиля на мить роздiлила їх. Вiн злякався цього раптового вiдчуження, опустив голову i натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик. - Були пораненi? - спитала тихо Галя. - Протез! - сказав вiн, рипнувши зубами, i встав. - Сидiть, сидiть, будь ласка! - перелякалася Галя. - Ви менi не сказали, коли буде та нарада. Стара сидiла на ганку, наче забутий корч. Змалiла, позеленiла, скоцюрбилася, її пальцi прикипiли до палицi, очi перетворились на кругленькi гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в нiй промалювалися контури гори i замку на ньому, i ступав на подвiр'я того замку красень чоловiк, якому судилося потiм тут жити, - навiки зачарувався вiн у голубiй красунi, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у старої з очей сивi сльози, уздрiла вона дочку тої красунi й пришельцеву - крапля вiд краплi була вона в матiр. Вже друга хмарка розквiтала в її свiдомостi, i другий чоловiк заходив до їхнього двору прохати напитися. Йшла йому назустрiч красуня в червоному, i новий пришелець також не мiг не зостанозитися й не зачаруватися нею... Стара розплющилася. Третю красуню вона бачила увiч, так само увiч бачила третього пришельця. Збирався вже вiдходити, але вона знала, що нiкуди звiдси вiн уже не вiдiйде. Цей новий пришелець трохи непокоїв стару, нi-нi, вiн так само невимiрне схожий на тих двох, котрих довелося їй пiзнати. Правда, той перший мав хвацькi, чудовi вуса... Стара всмiхнулася. Розтавала на своєму ганку, меншаючи й меншаючи, а коли озирнулися на неї тi двоє, то ледве помiтили її, таку маленьку й таку скорчоватiлу: сидiла й лила старечi сльози, яких не зрозумiти їм нiввiк. 15 Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далi стежкою навперерiз повз скелю, що складалась iз потрiсканих, безладно нагромаджених одна на одну брил. Збоку вiд скелi лягала прямовисна кам'яна стiна, по якiй любив Хлопець лазити, - вся вона була помережана сотнею тiльки Хлопцевi вiдомих стежок. Зараз у його руцi подзенькував порожнiй бiдончик, i простував вiн, як завше, до Марiї Якiвни за молоком. Козине молоко любили всi пожильцi дому на горi, тож прогулянки до Марiї Якiвни були йому пожаданi. Вабило його й iнше: часом вiн заставав прадiда в перших, був той настiльки величний i таємничий, що Хлопцевi складало особливу приємнiсть навiть розглядати його. Здавалося завжди, що замкнутi вуста старого ховають не одну сокровеннiсть, а таємницi вабили Хлопця над усе. Вряди-годи Марiя Якiвна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все не так, як у них: одна кiмната щедро прикрашена саморобними фiранками й завiсами, потемнiлими вiд часу, а друга, в якiй найбiльше любив перебувати прадiд, була майже гола: вузька залiзна койка, не покритий нi цератою, нi скатеркою дубовий стiл i велика темна рiзьблена скриня. Трохи збоку стояла етажерка з прикрасами, схожими на великi шаховi пiшаки, стояло там з пiвсотнi книжок, здебiльшого iз шкiряними корiнцями, але напрочуд добре збережених. Завше мав спокусу погортати тi книжки, як робив це не раз удома, але досi Хлопцевi такої нагоди не траплялося. Лежало ще там кiлька грубих, оправлених у шкiру зошитiв, - цi зошити теж були спокусою для Хлопця, тiльки один йому вдалося погортати - той, що постiйно лежав на верандi... Заходив на те обiйстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд, i це теж йому подобалося. Спинявся бiля ворiт, брався за калатало - теж немала дивина - i стукав у темнi, потрiсканi дошки. Слухав, як спiвали в глибинi двору дверi, тодi чув тихе чалапання капцiв Марiї Якiвни. Визирала вона за ворота, а побачивши Хлопця i його бiдончик, привiтно розквiтала. Вiн заходив через хвiртку, тримаючи на обличчi урочисту мiну, а Марiя Якiвна незмiнне нахилялась i цiлувала його в лоба. - Як там мама з бабусею? - незмiнно запитувала вона, i вiн вiдповiдав, що добре. Коли ж хтось iз них нездужав, оповiдав про те повiльно й спокiйно. Марiя Якiвна притакувала i скаржилася, що Хлопцева мама давно до неї не приходила, а вона, тобто Марiя Якiвна, правду кажучи, за нею скучає. - Вже скоро й лiто мине, - казала Марiя Якiвна. - У неї вiчно бракує часу, - вiдповiдав Хлопець. - Всiм нам бракує часу, - по-фiлософському вiдказувала Марiя Якiвна i вела його на веранду. На столi, правда, не на тому, де завжди лежав зошит, стояла чудова ваза старої роботи, у нiй доверху було накладено яблук, груш, слив та морелi. - Сiдай поласуй! - казала Марiя Якiвна, забираючи в нього бiдончика. Вiн залюбки надкушував грушу, яблуко чи сливу i думав, що нiде немає таких фруктiв, як у цьому домi. Стара тим часом сходила зi схiдцiв i простувала до надвiрного льоху. Розчиняла низькi дверi й пiрнала туди - Хлопець знав, що хвилин на п'ятнадцять вiн залишається сам. Притьма пiдскакував до зошита на сусiдньому столi i задивлявся на великi, кострубатi й величавi лiтери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю слiв. I хоч нiчого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою вдивлявсь i вдивлявсь у той почерк - глибоким спокоєм та чаром вiяло вiд тих сторiнок. Загортав зошита, як тiльки чув вовтузiння в льоху, миттю прискакував до стола iз фруктами i починав прихватцем їх їсти. Марiя Якiвна пiдiймалася до нього з бiдончиком, повним лискучого молока, за цей час вiн устигав накидати довкола вази не один недогризок i не одну сливову кiсточку. - О, ти тут не дармував, - задоволене казала Марiя Якiвна i патлала йому вiдросле за лiто волосся. - Чудовi грушi! - незмiнно казав Хлопець, i за цю похвалу одержував їх на дорогу стiльки, скiльки мiг покласти в пазуху. 16 Один iз хлопцiв Олександри Панасiвни пiшов по гас, вiн вистоїть бiля гасової будки добрих п'ять годин, доки дiстанеться зi своїми бляшанками до дверей, за якими просяклий наскрiзь гасом чоловiк вiдмiряє йому палющої рiдини. Другий хлопець пiшов до магазину, щоб повернутися на обiд, несучи пiд пахвою кiлька хлiбин iз паперовою смужкою. За ним iтимуть ще й двi дiвчинки, якi наспiють до магазину, коли доходитиме черга, - перед тим вони обiйдуть iз вiдрами цiлий берег, збираючи цурпалля й напiвспалене кам'яне вугiлля. Найменша дiвчинка вихоплюватиме з-пiд материної лопати картоплю, бо сьогоднi Олександра Панасiвна вирiшила викопати рештки картоплi з городу. Сама Олександра Панасiвна багато дiла не зробить: збiгає на базар, зварить їсти, викопає картоплю, випере гору дитячих сорочок, штанiв та платтячок, пiдмаже хату там, де обвалилася глина, сходить з малою до Марiї Якiвни по молоко, полiзе на горище, щоб закласти дiрку на даховi, - минулого дощу текло в хату, витрiпає й вивiтрить дитячi постелi i побiжить до сторожа Степана купити яєць - сьогоднi iменини в її найменшенької. Увечерi вони зберуться разом, розкриють одну iз банок, що подарував їм Володимир, сядуть до столу i одержать по скибцi хлiба, намазанiй тушкованою свининою, i по шматку солодкого пирога з маком. У дiтей свiтитимуться очi, i вони їстимуть тi скибки й пирiг помаленьку, щоб надовше розтягти задоволення; пiсля того Олександра Панасiвна наставить старий як свiт патефон, i голка почне вишкрябувати з платiвки звуки зi своєрiдним прихрипуванням - дiти почнуть танцювати пiд ту музику. Танцюватиме з ними й вона, доки виступить їй на оцi блискучий кришталик сльози, - згадає вона тодi невисокого, широкоплечого чоловiка, тиха туга обвiє її. Очi iз тим кришталиком обведуть всi п'ятеро личок, якi захоплено вистрибуватимуть у хатi; тодi витягне Олександра Панасiвна з кутка самовар, обiтре його й промиє. Накидає вугiлля й принесе вiд лiтньої печi жару. Дiти притягнуть тодi батькового чобота, натягне вона його на трубу й почне натискати на нього, як на мiх. Чекатимуть, щоб засопiв, запарував той самовар i скип'ятив для них воду. Пiсля того Олександра Панасiвна добуде фруктовий чай, розiмне його i вiджене дiтей, якi захочуть з'їсти той чай i так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, трiснутий з одного боку, а чайник накриє полотнянкою. Вiдтак сидiтимуть вони, всi шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочцi цукру: дехто спершу з'їсть той цукор, а тодi вип'є чай, а дехто той цукор сховає до кишенi. Питиме солодкий чай тiльки iменинниця, бо заколотить його їй мати, докинувши й свою грудочку, вiд того два рожевi рум'янцi зацвiтуть на її щоках - буде та iменинниця сьогоднi щаслива. I вiдчуються щасливими вони всi, пiзнають-бо свою єднiсть, адже колись були вони злитi тiльки в два начала, i те, що роздiлилися вони отак, тiльки химерна випадковiсть. В хатi буде затишно, всi стануть ситi, а iменинниця розглядатиме дарунки: нову маєчку вiд матерi, малюнок вiд старшого брата, три голубинi яєчка вiд брата пiдстаршого, що їх вiн видер ще на початку лiта, бант вiд старшої сестри i малу скляну кульку вiд сестри пiдстаршої. Можливо, шумiтиме тодi за вiкном дощ, плескотiтиме вiн i хлюпотiтиме; можливо, обливатиме щедро шибки, i, може, притулиться до однiєї з тих шибок прозоре обличчя - тiнь якась стане за вiкном у хлюпотi й хлепкотi; низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тiнь плакатиме разом iз дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кiлометрiв. I обернеться на хвилю до того вiкна стривожена мати цих дiтей, тодi зустрiнуться вони очима й пiзнають одне одного: де б то їм не пiзнати, коли так довго були одним тiлом, та й дiти цi - плiд їхньої з'єднаностi. Вiн помалу вiдступатиме й вiдступатиме в глибину зеленого сутiнку, дощ шумiтиме й плескотiтиме, а вiн дивитиметься сумно, i зелений сутiнок навколо несподiвано оясниться, - це помiтить тiльки один чоловiк з цiєї околицi - старий, сивий козопас. Вiн бачитиме, стоячи на горi, i ту тiнь-чоловiка, що вiдступає од вiкон, щоб знову пройти тисячу кiлометрiв i знову впокоїтися, вiн бачитиме й п'ятеро дiтей, що зiбралися довкола самовара бiля високої й худої своєї матерi; вiн пiзнає дивне свiтло в материних очах i знайде назву для нього. "Любов", - подумає вiн, i усмiшку, яка розквiтне на його вустах, коли сидiтиме вiн на верандi, не побачить у цьому зеленому сутiнку нiхто. 17 Сидiв на розкладному стiльцi-палицi i був такий непорушний, що з сусiднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий павутинку-мiсток, невеликий срiбний павук. Пiшов, перебираючи ногами, а що павутини не було видно, здавалося, йде вiн по повiтрi. Iван звiв голову: на тому кущi, звiдки йшов павук, вже зажовтiло декiлька листкiв. Павук помандрував уже до iншого куща, i тiльки ступив вiн на першого листка, вiдразу пожовтiв i той. Павук скотивсь iз жовтого листка i завис у повiтрi мiж другим кущем i третiм. Так вiн i мандрував сьогоднi цiлий день, i позасвiчував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячi днi, хоч цвiркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срiбло, жайворонок, Iван вiдчув, що той павучок проклав дорогу i до його серця. Забринiла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокiл - кози його розбрелися навсiбiч. Вiн встав i слухав тонкий бiль, який спалахнув йому в грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висiв у повiтрi й ворушив лапками; дивився на косо зрiзану кудласту хмару над горбами, бачив пiд ногами траву, що все ще пила з землi сiк, - там, нижче, його око уздрiло сiрi i свiтло-жовтi брили глини. Вiн покинув палицю-стiлець i раптом пiшов по схилу вгору. Iшов i важко дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов. В полi на нього повiяло густим настоєм трав i серпневим сонцем, Iван побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожнє. Побачив вiн i чорногуза, що самотньо простував через те поле i насвистував пiсеньку. Впiзнав ту мелодiю: тiльки-но слухав її бiля свого серця. Вiддаля темнiла Псищанська церква, оточена гаєм, в гаї тому густо було натикано хрестiв. Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми i застиг у льотi, начебто хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежцi мiж стернi чоловiка на велосипедi i бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вiтер i дерева, якi похилилися на один бiк, але не рухалися. Iван пiдiйшов до вже зарослого окопу: прилетiв раптом до того окопу i впав на одну з квiток лахматий джмiль. Iван прислухався до мелодiї, що видавав той джмiль, - була то та сама пiсня, що спiвав її чорногуз. Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стiлець i стояла на мiсцi, замекали вони й зiбралися докупи. Кiлька павукiв почiпляло павутиння до козиних рогiв, i коли Iван подивився на них згори, побачив, що позамерзали й кози. Руки в нього затремтiли, бо уздрiв вiн i павукiв, що снували навколо його кiз срiбну мережу. Iван засунув руку пiд сорочку i стис те мiсце, де мало бути серце. Грала на тонкiй павутинi повiльну й прегарну пiсню осiнь. Була вже не за горами, iшла вже на землю й посилала перед собою провiсникiв. Тодi вперше за життя стало страшно Iвановi. Стояв вiн серед поля, а бачив завиту кучерявими крученими паничами веранду i грубий зошит у шкiрянiй оправi, в якому були списанi ще не всi сторiнки. 18 Володимир покинув те дворисько на горi, покинув ясно-синю жiнку, але забрав iз собою немало її синяви та й краси, що так щиро свiтилася до нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вiнця i начебто захмелiлий. Галя також не дивилася йому вслiд, хай iде собi цей незнайомець. Вiн схвилював її, але вони тiльки мимовiльнi колеги по роботi. Хтозна-чому схотiла раптом забути його, бо це, що напливло на неї нагально, все-таки руйнувало її спокiй. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була просякнута веселою й чудовою музикою. Нi, вiн таки озирнувся до неї, вона навiщось усмiхнулася, i хоч була мiж ними чимала вiдстань, Володимир розцвiв до неї таким же усмiхом. Тримались якусь мить, забувши про цiлий свiт. Вона злякалася своєї смiливостi, а водночас i втiшилася - стояв перед нею чоловiк, котрий не застережується перед її красою. Двi рожевi пiдкiвки з'явилися на її щоках, а очi побiльшали. Вуста розтулилися, i Володимировi здалося, що вiн легко мiг би загубити на цiй горi голову. Отак би й пiшов звiдси - вершник без голови i без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб. Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офiцiйна особа. Що б сказали про неї Марiя Якiвна i Олександра Панасiвна? Що б сказала ота вулиця, що тече сюди до горбiв вiд мiста, i та поки що порожня школа? Що скаже про неї й бабуся, яка й досi сидить там, на ганку? Вiдвернулася од Володимира i несамохiть зирнула й на ганок. Але старої там не було. Сидiв тiльки на приступцi великий чорний метелик, який легко помахував, тремтячи на вiтрi, крильми. Галя зовсiм сполошилася, адже стара без її допомоги не ходила. Занепокоєння й розкаяння плеснуло в Галину душу, i вона вже остаточно забула про Володимира i тi нитки, якi так несподiвано почали помiж ними плестися. Скочила на ганок, зiгнавши метелика, вдарила долонями дверi i розпалено влетiла в кiмнату. Вiд вiкон полилися на неї двi iскристi сонячнi стяги, i вона на мент ослiпла. - Ти тут, бабцю? - тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сидiла в крiслi з виточеними на спинцi людськими голiвками, i це була вже зовсiм iнша жiнка. Тепла й сива, м'яка й задумана. Звела на онуку очi, i та вразилася, якi гарнi вони були. - Бабцю! - вигукнула Галя знову. - Ти встала i пiшла сама? Стара дивилася на неї з легким прижмурцем. - Це до мене прийшов новий наш директор, - несмiло виправдалася Галя. - До мене свого часу теж приходив такий директор, - мовила стара i раптом захлюпала безпричинним смiхом, впираючись пiдборiддям у темне мереживо кофтини. 19 Володимир тим часом iшов через горб. Звернув на стежку, що бiгла навскоси, так легше було для ноги. Цiєю стежкою пiдiймався йому назустрiч Хлопець. Тягнув бiдончик з молоком i посвистував, склавши губи дудочкою. Володимировi було так легко на серцi, що захотiлося пiдхопити цей посвист. - Застали маму? - спитав Хлопець, обриваючи свист. - А я вiд Марiї Якiвни. - Менi теж треба до Марiї Якiвни, - сказав Володимир. - То ходiть цiєю стежкою. А що це у вас з ногою, з вiйни? - З вiйни, - всмiхнувся Володимир. - Ви часом не танкiст? - спитав Хлопець i подивився в долину, де стояв пiдбитий танк. - Нi, я з пiхоти, - вiдповiв Володимир. - Пiхота - це не так цiкаво, - сказав Хлопець. - Я б пiшов у льотчики чи танкiсти. - Всi хлопцi хочуть у льотчики чи танкiсти. - Ну, то я теж, як усi! - озвався Хлопець i, склавши дудочкою губи, засвистiв. - Де це ти навчився такої пiснi? - спитав Володимир, пiдхоплюючи посвист. - Це не пiсня, а мелодiя, - сказав Хлопець. - I вигадав я її сам... Понiс свiй посвист туди, угору, де стояв той загадковий дiм, i Володимировi нiчого не лишалося, як засвистiти й собi й рушити у бiк зворотний. Грiло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та усмiшка, яку вiн перейняв вiд нагiрної принцеси. "Я виставився там не молодцем, - весело подумав вiн, - але, здається, це не мало значення!" Звiдси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються нею додому дiти Олександри Панасiвни. Спереду йшов пiдстарший син, засунувши пiд пахви по хлiбинi з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало його двоє дiвчаток, кожна тримала по буханцю. Пiдстарший вiдламував вiд хлiбини маленькi шматочки i кидав їх до рота, а дiвчата йшли за ним i, певне, поспiвували - Похитувалися в ходi. I хоч були вони далеко, Володимир пiзнав мелодiю, що її плели там на вулицi два тоненькi голоси: була то та ж таки пiсня, що її висвистував Хлопець. Можливо, рознiс ту пiсню по околицi вiтер, заранжував її в хмарах, спустив додолу i вклав до вуха старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Старша навчила сестру меншу, а їх пiдслухало ще кiлька дiвчаток з вулицi. Володимир знав, що вiдсьогоднi пiсня ця почала свою мандрiвку по землi - диво буде тiльки в тому, що завтра Хлопець спуститься з гори i почує свою пiсню в чужих устах. Можливо, вiн почує її вперше iз вуст старшої дочки Олександри Панасiвни, i, хто зна, може, вiн уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим поглядом, ясно здивувавшись iз неї... Володимир пiдiйшов до мiцних дубових ворiт i побачив там незвичної форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспiвали в глибинi дверi. Повна сива жiнка, вже майже бабуся, вийшла на ганок i подивилася в його бiк, приклавши до лоба долоню дашком. - Вам кого? - спитала вона голосно. - Я до вас, Марiє Якiвно! - так само голосно вiдповiв, не перестаючи подумки наспiвувати Хлопцеву мелодiю, Володимир. - Будь ласка, Марiє Якiвно, вiдчинiть! 20 Вони сидiли в садку, i над ними тихо лопотiло листя. Лiтали метелики, обпадаючи квiти, як бджоли, i пили з них солодкий нектар. Трiпотiли крильцями, i чи через тi метелики, а чи вiд тихого лепету листя, здалося Володимировi, що повiтря навкруги перламутрове. Перед ним сидiла сива жiнка i розповiдала йому про школу, вiн попивав iз великої бiлої фiлiжанки козине молоко й думав, що за цi два днi, якi прожив на околицi, зовсiм оновився. Думав, що все пережите схоже на сон, зараз уростав у iнше життя i набирався спокою, яким дише на цiй околицi кожна бадилина. Думав i про своє сходження на гору, i про ту неймовiрну зустрiч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева i стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небi, затуляючи часом сонце) свiтлотiнi пiд ногами. Жiнка, яка розповiдала всiлякi iсторiї зi шкiльного життя, нагадувала йому першу його вчительку, i вiн подумав, що стає пiдлеглим ще й цiєї жiнки. Стало зовсiм добре вiд таких думок, тож дозволив собi ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горi. Було б йому неймовiрно боляче прокинутися зараз й усвiдомити, що все те йому наснилося, - вiн ще й досi серед сосон у польовому шпиталi i волає вiд болю, який шматує тiло. Бачить засипане зорями небо, i пливе звiдти голубе трепетне сяйво. Ота й ота зоря, думає вiн, i є очi красунi з будинку на горi. Йде вона з невидимого в сутiнку горба, спускається, як мiсяць, коли йому досить висiти в небi; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий козопас iз шляхетним обличчям мусить бути зв'язаний з цим обiйстям, де зараз сидить, як i з домом на горi. Адже недаремно, подумалося йому, двiр Марiї Якiвни має ворота, якi можуть iснувати тiльки в казках, i недаремно тут той спокiй, що вiдчуваєть