очки. Балалайка висiла якраз навпроти. Олександра бачила її бокастий обрис, струни також вiдбивали мiсячне промiння i ледь помiтно фосфоризували. Вiд тих струн i справдi попливла музика - побачила Олександра в кутку на шевському пасастому стiльцi зiгнуту постать, що весело стукотiла молотком по пiдборi черевика. Микола мугикав, i струни вторили мелодiї тихим передзвоном, журним трохи, але чудовим. Тодi побачила вона на вступi до дверей iншу постать, велику й рiдну; вiд нього пахло столярним клеєм та палiтурою; вона почала розумiти, що з'єднує цих двох не подiбних, але однаково рiдних чоловiкiв: була це та ж таки мелодiя, яку поспiвували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому ритмi. Не було в свiтi кращої меблi, нiж та, що її робив Олександрин батько, i не було в свiтi кращого взуття, нiж те, що шив його Микола. Жiнка розплющила очi: велика тиша стояла навколо. Подумалося їй мимохiть, що всi цi роки, якi нещодавно минули: вiйськовi машини, люди в чужих одностроях i з чужою мовою, пострiли й вибухи, руїни - все це щось несу-свiтсько дике, снище велике i страшне. Чи ж можна його струснути iз себе, прокинувшись, та й чи заспiває колись у великих спрацьованих руках оця балалайка, зроблена самiтником у засмальцьованому пiджаку i з блискучими, трохи несамовитими очима? Вона вiдчула в цю тиху нiч душi речей, принаймнi тих, що їх торкалися його руки. Великi сльози з'явилися на її очах, i єдиний, хто побачив цi сльози, був мiсяць. Ударив по них жовтими, як павутина, тонкими списиками i перетворив їх у дiаманти. Вони покотились у нiч, збираючи на себе космiчний пил, бiльшали й бiльшали, притягували малi метеорити й космiчнi тiла. Це їх побачив, озирнувшись, самотнiй мандрiвник, який усе ще йшов по синiй дорозi, засипанiй зорями: два новi космiчнi тiла тужавiли в нього на очах, i рух, який вони почали, це й було первiсне "щось", яке росло й кiльчилося в порожнечi. Нi Микола, нi Олександра не усвiдомлювали цiєї гри первнiв, хотiли тiльки наладнати помiж себе хай блiдi, але реальнi струни зв'язку. Це потрiбно було, щоб програти на тих струнах мелодiю, яка з'єднувала їхнi душi, адже з того поєднання й виросла їхня спiлка, завдяки якiй вони з'явили на свiт ще п'ятеро народжених у любовi. 12 Отож i вiн, i вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землi кiмнату (на початку вiйни у Сонин дiм упала бомба, сховавши пiд руїнами веселуху Соню, її дiтей та матiр) i спробували вiдбудувати її. Повернули ту меблю, яку тепер не часто зустрiнеш - оте лiжко з матрацом i горою подушок, з дерев'яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними придибашками i важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива, килимки на пiдлозi i стiльцi, на яких вони сидiли, смiшкуючи бiля великого столу на грубезних рiзьблених ногах. Соня була в синьому платтi, свiтле її волосся мило кучерявилося, вуста червонiли вiд помади, i коли вона поцiлувала на програш одного iз хлопцiв, вiдбила на його щоцi червоне сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечiрка, вiн iз шкури лiз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, i Соня великодушно його вiдбила. Це й вирiшило їхню долю, бо тi сердечка всоталися хлопцевi в шкiру й попливли додатковими червоними тiльцями через капiляри й артерiї до вен, закружляли по тiлу, оббiгши вiд голови до п'ят, тодi схитнулись у грудях i перейшли через серце. Воно ж випило їхнiй хмiль i пустило гуляти далi по тiлi, i з усiх людей, що були тодi на вечiрцi, тiльки Соня зчудувалася на те диво. Мимохiть схопилася за губи, щоб перевiрити, чи лишилося там хоч трохи помади, вуста її були такi гарячi, що вона аж пальцi попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут iдеться, зрештою, вона випередила подругу, на превелике її зчудування вийшовши замiж ранiше за неї, але на те була воля доль їхнiх. Микола вiдразу побачив ту дiвчину в кутку, спершу вона не здалася йому гарна - висока й чорнява, на позiр сухувата i строга, була вона не так учасником забави, як її свiдком. Зирнув удруге на неї, i вона здалася йому симпатичнiшою. Вiдтак прозвучав її голос, а ще за мить побачив вiн її руку, якою трималася за спинку стiльця. Обливало ту руку свiтло, i шкiра м'яко, матово сяяла. Оце свiтло найбiльше i вразило Миколу, за мить вiн вiдчув, що, дивлячись на те сховане у сутiнку лице, вiн починає непокоїтися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це буває при любовi з першого погляду, навпаки, стишувався вiн й умиротворювався. Дiвчина помiтила його погляди i почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала руку, поправила на колiнах сукню, намагалася не дивитися на Миколу i в тi такi несподiванi волошковi очi; вiн же не мiг не дивитися на неї вже захоплено, зовсiм забувши, що кiлька хвилин тому вона здалася йому не дуже й гарною. Мир отiняв його, начебто їхнє таємне спiлкування вже стало голосом плотi, начебто двi душi, якi досi не знали спокою, влагiднились - з'єднали вони таку спiлку, яка iснує в планети та супутника. Два тiла обертаються спершу хаотично, спершу цiлий свiт хаотичний: вибухи й виверження, неспокiй i перетворення - це перший ступiнь до свiтової гармонiї. Вона з'являється пiзнiше, коли замiсть вибухiв та вивержень приходить тиша й мир... "Любов - це i є рух до спокою, - подумав старий козопас Iван Шевчук, коли дружина оповiла йому iсторiю про Миколу й Олександру, - тi, що руйнують, не знають любовi - це дiти темряви й ночi. Не стопчи даремно квiтки, - без патетики думав вiн, сидячи на верандi, - не зрiж без потреби дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi комахи. Хай пташка летить собi в небi - без неї воно порожнє й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а ящiрка грiє боки на каменi. Не заважай плодитися й множитися великому живому свiтовi, бо не твоєму розумовi збагнути велику машину рiвноваги!" Перед ним поволi вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому крiслi, густе його волосся срiбно свiтилося, а на поважному обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора... ...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i це був ключовий момент у їхнiх стосунках. Ота не дуже гарна на iншi очi дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою - вмикнуто було те, що безпохибно дiє в усi часи й епохи. Нiхто з них нiчого не робив, щоб викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згероїженим пiвнем, а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого кривляння. Все вiдбулося просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля неї i сказав перше слово, - це було потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язується захльостом i назавжди. Нi вiн, нi вона не пам'ятали його опiсля, хоч саме ним йому вдалося звоювати її серце: обоє пам'ятали тiльки, що їхнi серця застукотiли влад i обом їм заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив їх на жоднiй вечiрцi. 13 Вийшли з того дому, якому судилося через десять рокiв загинути разом з його веселою господинею: у бурi, яка прокотилася над землею, зникнуть майже всi учасники тiєї добропам'ятної вечiрки, лишиться тiльки Олександра, ще одна дiвчина i молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечiркою крiзь замкову щiлину. Через п'ятнадцять рокiв вiн знову зустрiнеться з Олександрою Панасiвною i заздрiсне дивитиметься крiзь шибку свого вiкна, як дружно береться щоранку до роботи її численна родина. Вiдчуватиме тодi справжнiй спокiй, первозданний та щирий, знову почне милуватися на свiт, повний сонця, птаства й людей. I в повiтрi, i в водi, i на землi бачитиме вiн життя й радiтиме йому. Людина iснує посерединi в тому горнилi, що його складають вода, повiтря, земля та вогонь, i Володимировi любо буде дивитися, як четверо дiтей Олександри Панасiвни доказуватимуть свiтовi цей закон: старший хлопець нестиме воду вiд колонки, менший копатиме землю, пiдстарша дiвчинка дмухатиме на загаслий вогонь у лiтнiй плитi, а менша сидiтиме й видуватиме через розщеплену соломинку блискучi й рiзнокольоровi бульбашки. Не буде серед них в той момент тiльки старшої дiвчинки: вона сидiтиме далеко вiд хати на каменi й митиме ноги. Згори вiд будинку, що нагадує фортецю, пiде немалий уже, але страшенно худий Хлопець. Вiн спиниться бiля скелi, що виступає з землi, наче чудисько, i задивиться на зiгнуту постать бiля води. Освiчуватиме дiвчинку сонце, i Хлопець набере повнi легенi повiтря. Земля в нього пiд ногами захитається, бо пiде вiн до тiєї дiвчинки, а вона, помiтивши його, раптово пiдхопиться, як сарна, i швидко-швидко заклiпає оченятами. Кине оком туди-сюди, щоб утекти, але їй не буде куди тiкати. Тож вона спустить очi й прийме вiд того Хлопця перший подарунок, який судилося їй узяти вiд чоловiка: скляну кулю, в якiй навiки запечатано золотисту, з розпростертими крильми бджолу... ...Микола й Олександра верталися з тої вечiрки бiч-о-бiч. Вiдiйшли вiд решти хлопцiв та дiвчат, в той вечiр не було їм цiкаво в компанiї. Серед неба свiтив мiсяць, i був вiн у ту нiч такий яскравий, що дорога, по якiй вони йшли, засвiтилася синiм вогнем. Микола обережно взяв її пiд руку, i вона довiрливо подалася до нього: мали пройти по тiй дорозi десять рокiв. Через рiк до них прилучиться на їхньому шляху ще один супутник, i наприкiнцi десятого року стане їх семеро. Але це ще не буде кiнець їхньої iсторiї. Кiнець Микола вiдчує пiзнiше, коли вибиратиметься з оточення... ...Бiйцi йшли через болота, мокрi й замерзлi, стояла тодi осiнь, i кружляло довкола листя. Згодом випав перший снiжок, i вони почули, нарештi, далекий гул канонади. Подивилися один на одного i, раптом засмiявшись, кинулися обiйматися. Вiдтак стали обережнi i начебто друге дихання в собi вiднайшли. Вдень ховалися, а вночi йшли. Повзли й слухали гул канонади, що долинав все ближче i ближче. Нiмцi наскочили на них випадково. Бiйцi вистрiляли решту своїх патронiв i попадали один за одним. Вирвався з того кiльця тiльки Микола. Стрибав на однiй нозi через присипане порошею зрудiле поле мiж болiт - одноногий птах, який даремно силиться злетiти. Вiн не знав, що за ним пильно стежать двi пари очей, прикритих стальними дашками й одягненi в маскувальнi костюми. Бачив тiльки недалеку скирту сiна i хотiв до неї дiстатися. Тому-то й стрибав так завзято й обливався потом. Очi його покривала кривава пелена, але силу вiн ще мав. Двi пари очей стежили за ним якраз вiд тої скирти, до якої вiн i хотiв дiстатися. Не дiйшов туди тiльки на десяток крокiв. Застрочив кулемет i перерiзав його, наче дерево. Вiн зiгнувся, наче хотiв щось роздивитись у ногах, i побачив, що в ногах його горять зорi. Побачив себе на незнайомiй синiй дорозi й рушив повiльно по нiй до круглого прозорого тiла, яке засвiтилося раптом попереду... Пiзнiше вiн пройде по цiй дорозi ще раз. Єдиний раз, коли йому буде треба пiдiйти до вiкна своєї колишньої домiвки й зазирнути туди, щоб побачити зворушливу трапезу своєї родини. Не перешкодить їм, а тихо вiдiйде. Буде тодi дощ, i той дощ погасить ледь чутний шерех його крокiв. Обмиє листя й траву, вчинить iз куряви болото, а калюжi заблищать, наче перламутровi. Тодi Микола подарує своїй родинi й цьому живому свiтовi листя, траву й перламутровi калюжi. Повiльно рушить вiн по синiй дорозi, i той його прихiд та вiдхiд помiтить, окрiм Олександри Панасiвни, ще один iз сущих. Буде це козопас Iван, який запише цю iсторiю до свого зошита на останнiх його сторiнках. Це по-справжньому його схвилює, i вiн довго сидiтиме в своєму лозовому крiслi, тихо все те переживаючи... Олександра Панасiвна стривожиться, а пiзнiше, коли всi поснуть, почує вона, як тихенько заграє на стiнi iнструмент, виготовлений колись напiвбожевiльним, напiвп'яним майстром Райком, i на якому так часто любив грати у вiльнi хвилини Микола. Той Райко буде пiд ту хвилю ще живий. Вiн прокинеться з похмiлля i пошукає рукою по пiдлозi. Не знайде там пляшки, але до нього долине тиха музика, що її почула й Олександра Панасiвна. Райко не знатиме, який саме iз зроблених ним iнструментiв заграв йому в ту нiч, але вiн не помилиться, що так може грати тiльки витвiр його рук. Райко всмiхнеться i єдиний раз за своє iснування подумає, що попри все жив вiн недаремно. Роздiл третiй ДIМ НА ГОРI В небi вирiзують вони Сильця, кидають на землю. З сумерiйського 1 Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джигун у лакованих туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами. Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак створилось у Галi враження, що джигун спустився до них на гору на крилах - костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. Джигун приходив посидiти на скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на нього не дивитися. Були в джигуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай - Галю), то на тiй головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно напомаджене i загладжене, що здавалося - це не волосся було, а перука. Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джигуна на горi, через кiлька днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi їй здавалося, що крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в неї на обличчi ставала молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джигуном iз малинових заростей, i її очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джигун, проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому її сховку, начебто вони зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про тутешнi мiсця. В цей мент вийшла на ганок бабця, пильно придивилася до джигуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малинника, i владно погукала дiвчину додому. Зустрiла Галю в своїй кiмнатi, велично вивишаючись у рiзьбленому крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у неї на щоках землисто-малиновi рум'янцi. - Що це за чоловiк? - спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi. - Вiн пiднявся iзнизу? - Нi! Власне, я не знаю... - Що вiн тобi говорив? - Розпитував про мiсця. Як, де що називається... - Ти повинна його стерегтись, - наказала коротко стара. - Вiн менi не подобається... - Але це ж просто перехожий чоловiк! - здивувалася Галя. - Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови... - Та коли у тебе щось запитують... - Не вступай iз ним у розмови! - повторила бабця i вiдчула, що приливає їй до голови кров. Але Галя таки вступила в розмову iз джигуном. Це сталося вже тодi, коли стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малинника. Але вона туди не дiйшла - коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джигун. Сперся грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до неї так просто й тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до неї старший чоловiк, i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, - вони пробалакали там, роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в неї тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть зупинилася на ганку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк - свiтив тодi над землею золотий мiсяць. Джигун здимiв з гори, наче не був живим чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм розчинився, наче дим, - Галя вiд того не могла до тями прийти. Вночi це їй приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з солом'яним капелюхом на головi кружляв над їхнiм обiйстям. З туфель витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у неї скоїлося. - Хiба може щось скоїтися, коли спиш? - невдоволено буркнула Галя i перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини її допотопного лiжка. Вона заснула, i їй уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки шкiльних подруг iз 2-ї жiночої школи, з якими вона розпрощалася тiльки мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв своїх, їй приснився саме той мент, коли вони клялися. Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць не навiдала її й разу, а з Клавдiєю вони принаймнi мали готуватися разом у педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джигуна; до речi, вiн чомусь вважав, що вона ще школярка, так смiшно їй вiд того стало, а вже зовсiм вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона вже закiнчила. - Так? - перепитав, наче не повiрив. - То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви тепер сама собi господиня!.. Такою скоромовкою вiн це сказав, що "сама собi господиня" ледве його почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi вечiр. Їй було приємно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий; зрештою, роздiляв їх паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до хати - в школi не було кращого за неї бiгуна. Але джигун i пальцем не рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий гречний i такий дорослий, так дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися. Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти, щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися їм iще й завтра? А коли вона вiдходила, вiн зловив її руку i по-старомодному торкнувся кiнчикiв її пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку. - Ви такий чудний! - сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що на той смiх джигун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступної хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм, покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, проїдаючи нору, миша чи пацюк. Чула нерiвне дихання старої, i їй так радiсно й весело стало - все-таки вона стару провела. Рука її лягла на дверну ручку, великий палець почав повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра, наче пудрою притрушена, - Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi голосно забилося її серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання. 2 Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем, i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку - та стара iз нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома, начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки їй приплющилися, а все обличчя повилося смутком. - Добре себе почуваєш, бабцю? - спитала Галя, принишкнувши в лiжку. Стара неквапно розплющилась i звела голову. - Вже прокинулася, ласочко? - спитала лагiдно. - Погано я спала цю нiч. Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося? Галя отерпла на мент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало її. Але наступної хвилi засмiялася й сiла в постелi. - Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться! - У щасливому ти ще вiцi, ласочко, - сумно вiдказала стара. - А той сiрий, з вусиками, не приходив бiльш? - Ну, бабцю! - розсердилася онука. Стара подивилася на неї важко й проникливе, i вiд неї не сховалися нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках. - Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, - сказала бабця пiсля паузи. - Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'ється з наших рук, переступає цей порiг i залишається в домi назавжди. Так було в моєї бабунi, в моєї матерi i в мене. Так було i в матерi твоєї, так повинно статись i з тобою... Менi бракує розуму, щоб все це пояснити, але так воно траплялося... - Ой бабцю! - зiскочила з лiжка Галя. - Таку цiкаву казку ти розповiдаєш. Тiльки наш дiм не дуже нагадує замок. Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i теплий смуток обливав її серце. - То тiльки пiвказки, - сказала стара. - Приходять до нас i iншi чоловiки. Принаймнi до мене i до моєї бабцi. До твоєї матерi i до матерi моєї. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони з'являються бозна-звiдки... Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею стоїть не дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла не вiдчути - далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до неї. Заливають кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку, як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати змiнитися. Не могла сказати: будь, моє минуле, таке, яким я хочу тебе тепер бачити, будь, моє минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не дiйшли її слова до серця цiєї повiтряної iстоти - не зумiла вона укласти їх дохiднiше... - Такi це казки, такi казки! - сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. - Це можна сприйняти як легенду, як мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi? Спинилася проти старої, поглинута тiнню i через те наче пригашена. Дивилася легковажно, хоч на днi її серця теж стало неспокiйно. Бабця оглядала її, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм неприємно. - Ну от, ти розказувала, - перебила вона мовчанку, - що й до тебе являвся такий, вибач, "птах"... Являвся, ну i що? - У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали... Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а внутрi раптом стала уважна й насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна - як метелик барвистий та легковажний, а друга - задумана й нахмурена. Нахмурена й задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обоє серед них посiрiли. - У нас в роду, - сказала бабця, - прийнято було розповiдати цю iсторiю дiвчатам, коли їм минало вiсiмнадцять. Той тiльки неповнi сiмнадцять, але я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном... - Ну, бабцю! - обiрвала її Галя. - Таке чудне тобi приходить до голови! - Дай боже, - промовила тихо стара, - щоб не прийшло чудне до голови тобi! 3 Була все-таки вражена розповiддю, хоч i вважала її за старечi мiстифiкацiї. Властива кожнiй дiвчинi засторога ожила в її серцi, тож вона, вийшовши з дому i спинившись коло каштана, довго й важко обдумувала почуте. Бачила синьо розстелену в долинi рiчку, золотий пiсок, будочки купалень бiля хутора злiворуч, з правої руки - острiв; видно було, як бiгають довкола гiгантiв хлопцi. Все було залите щедрим сонцем: зелень, пiсок та камiнь, i сонце очистило їй душу, навiявши ясного, як клаптi неба мiж хмар, смутку. Вона наче постаршала, наче вже лягла їй за спиною довга, як рiчка, життєва дорога, i саме на ту дорогу вона озиралася з отаким свiтлим жалем: чи повернеться навiки загублене i чи можна буде вибачити самiй собi власнi переступи? Та вчорашня розмова з Анатолем, подумала вона, i є таким першим її переступом! Хотiлося довше потримати той настрiй, вiдчуваючись уявно досвiдченою та тверезою, хотiлося навiть вгадати тi новi переступи, в якi могла б упасти, але побачила перед собою сiре бабине обличчя i химерний блиск у її очах. Нiчого не повторюється двiчi, подумала вона, впиваючись смутком та каяттям, все, що є пiд сонцем, навiки нове, а те, що було чи буде, - навiки неподiбне. Кожна людина - щось таке, що нiколи i нiяк не повториться, вiдтак не повторюються й людськi iсторiї. Не могла оформити цю думку в слова: вiдчувала її i знала, що має рацiю: не завжди-бо старiсть мудрiша юностi, в молодостi, подумала вона, бiльше переваг. I все-таки їй захотiлося послухатись бабцi, очистити душу вiд болю, що там загнiздився, вигнати iз себе непотрiбнi й зайвi думки - хай все буде так, як було. Хай дивиться вона на чудовий краєвид, хай свiтить їй щедрiше сонце i щедрiшi стають барви. Вона подумки викляла iз серця джигуна у сiрому костюмi, в лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Повернулася додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом. На неї дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не блудити в ньому, а та, на серцi якої замок. 4 Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки, замок на Її серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь, у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжене проздовж дня, а тепер звiльнене, її серце забилося так швидко, що годi було його втримати. Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз найспокiйнiших книжок - дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала неспiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так дисонувало з тим, що робилося в її серцi, що вона вiдклала книжку, взявши до рук томик Кобилянської. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало людину-птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги асфальтовий хiдник. В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку. Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями. - Довго збираєшся сидiти? - спитала вона i впустилась i собi в фотель. - Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, - стара засмiялася коротко i опустила пiдборiддя на груди. - Може, воно й справдi не треба тому вiрити? - Ну, звiсно, не треба, бабцю! - дзвiнко вигукнула Галя. - Мене зараз ще одне турбує, - наче не чувши її, вела стара. - Батько твiй не прислав за цей мiсяць грошей... - Може, в нього якась затримка, - сказала Галя. - На городi в нас є досить картоплi. - Самою картоплею не проживеш. - Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю. Стара подивилася на онуку, й погляд її блиснув. - Подобається тобi сидiти в цiй кiмнатi? - спитала, мiняючи розмову. - Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все українськi книжки - не зовсiм весела лектура для дiвчат. - Тут є Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун. - Скандiнавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс - то лектура дiдова, вiн мав смак до англiйського, - сказала, наче спросоння, бабця. - Знаєш, я не прочитала звiдси жодної книжки... - То ти нiчого не читала? - здивувалася Галя. - О, читала! - засмiялася стара. - Брала книги в своєї приятельки, власницi бiблiотеки. То були Тургенєв, Жорж Санд i Мопассан... - I бiльше нiчого, бабцю? - спитала Галя, це її трохи звеселило. - I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була народжена, певне, не для читання... Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в її поставi, щось особливе - поклик на казки, наче було їй не шiстдесят сiм рокiв, а принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася її ветхостi, адже тут, у порожньому домi, їм буває зовсiм самотньо. Зрештою, могли б продати дiм i перебратись у мiсце люднiше, але бабця мала рацiю: щось є в них особливе, в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть, буде й далi: забрати звiдси стару - все одно, що пересадити оранжерейну квiтку у грунт, вiдкритий вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому - оранжерейною квiткою принаймнi вона не стане. Гi чекає робота й активне життя, бо хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi, наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент таки прийшов: останнiй чоловiк - поселець цього дому - розтанув, як розтає дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiймається ранками вiд рiчки). - Не засиджуйся! - проказала бабця й рушила до дверей. Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був кiлькаразово на фотокартках. "Вони всi, - подумала Галя про жiнок цього дому, - були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них - бридке качення..." 5 Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i її кошлата тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цiєї кiмнати. Неподалiк од вiкна вона почула хрускiт хмизу - хтось iшов просто сюди. Галя завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце її злякано чи схвильовано закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись, гачок. (Це був її другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цiєї подiї, було їй i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий їхнiй вечiр). Побачила його в темрявi - був так само в сiрому костюмi, лакованих туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до неї бiлими, аж фосфорилися, зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу їй захотiлося заплеснути перед ним вiкно або ж вiдiслати: годi їм зустрiчатись i мати щось спiльне. Але наступної хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi розумнi - зорили на неї так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли їй iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона, розглядають її так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й сама не знала: в її подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час те, що було притаманне всiм власницям цього дому; Сiрий за вiкном зi своїми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову блиснув до неї бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля тої блискавки не було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт. - Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете? I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку. Дужi руки пiдхопили її, i на мент була вона приклеєна до сiрого костюма. Рвонулася чимдуж, i їй зовсiм легко вдалося звiльнитися - тi непомiрне сильнi руки й не гадали чинити їй неприємного, а в тiлi з'явився зрадливий трем. Тим часом навколо неї повзав, наче павук, проникливий i темний джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умирає в нiй черниця, на серцi в якої замок, - не було вже не тiльки замка, а й чорної барви на одежi. Вiн вивiв її за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i, коли проходила вона той рубiж, здалося їй, що вiн там, iззаду, тiльки й дивиться на голi її ноги - була ж бо в закороткому домашньому платтi. Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло її поступово забувало солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз єдиним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, ганок, що аж срiблився вiд осяяної мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби. - Куди ви мене ведете? - спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна всмiшка. - Куди ж менi вас, ластiвочко, вести; - сказав чи, власне, проворкотiв вiн. - Хочете, посидимо на скелi, помилуємося краєвидом, а не хочете, буде так, як скажете... Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн її надiляв, тому знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють їй ноги, як у тiлi з'явився той-таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi - байдуже, розглядає вiн її ноги чи нi. Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав вiн, сотав сiру павутину, обгортуючи й обмотуючи її з нiг до голови. Ще жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував її гречно пiд лiкоть на крутосхилi чи бiля прiрви, а тої гречностi чи ж могла вона йому вiдмовити? Iнколи озиралася на своє вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку покинула, - перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянської. З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безви-глядна! Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав її сiрий павук - вогонь на сподi її серця не гас, та й доброї розмови сьогоднi у них не виходило. Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий краєвид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi. - Краса яка! - прошепотiв за її спиною Анатоль. - Тим мене й вабить цей куток - дивна й незбагненна краса! Повернулася повiльно до нього й на мент вразилася: в мiсячному свiтлi сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв, i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, - обличчя його пiд ту хвилю помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула назустрiч, а коли обняли її великi й сильнi руки, коли вуста з'єдналися з його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як дика, але майже приручена пташка. 6 Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений краєвид та рiчку; вуста її розпалилися й горiли, пiд ногами стелилася червона трава, i навiть скелi рубiново вiдливали. Тиха розкiш вливалася їй у груди, вiддавала свої вуста на поталу iншим, твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже й голову тратила. Червоно свiтилися її руки, що ними впиралась у груди, та й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги її стали зовсiм дерев'янi, здавалося, стоїть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили її кiгтi величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнi вогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, навперемiж жiночi й чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що її гне й ламає вiтер та злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i випивав з неї i листя, й сiк. Майже померкла на сподi її серця застережна iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той Сiрий не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько їй вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв, засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до неї ще з бiльшим палом, але вчасно помiтив, що вона стоїть наготована до вiдсiчi, зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована кiшка. У грудях їй на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись якнайлюб'язнiше. - Вибач, - сказав тепло. - Вибач! - Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! - вибухнула вона, i її голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще гречнiше, зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував. Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо сидiв за її спиною, наче й не було його тут, - давав їй утихомиритися. - Я тебе чимось образив? - спитав, коли вона вже заспокоїлася. - Зробив менi боляче, - сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд рудо-синьої в сутiнку рiки. - Вибач! - повторив вiн. - Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким iще не цiлувалася? Зирнула на нього здивовано. Схилив до неї усмiхнене, гречне обличчя й намагався зазирнути їй в очi. - З ким би я могла цiлуватися? - спитала здивовано. - Ну, звiсно, звiсної - поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося зазирнути їй в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi. - Я тобi не робитиму боляче! - шепнув на вухо й потерся об її щоку. Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила червоний мiсяць, який за мить замiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли, зiштовхнувшись, їхнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо - з несамовитою пристрастю цiлував її джигун у сiрому костюмi, з залiзними руками i з не менш залiзними вустами. 7 Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз якi йшла; вуста її полум'янiли - дивну немiч i знесилу вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен її рух, але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн їй боляче, залiзши їй за вирiз плаття й притисши залiзними пальцями їй персо. Галя й пiшла вiд нього пiсля того - не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи всмiшкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i побачивши той червоний його рот, мог