ла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею коїться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi, чула за собою важкий поступ i дивувалася - крок у нього не хиткий i не зморений: сильний вiн i досвiдчений. У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд. - Iди вже, йди! - сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав її голос. - Прийду завтра в цiй порi! - шепнув вiн, легко торкаючись вустами її попечених i покусаних. - Чекатимеш? - Iди! - шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. - Ми й так уже задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо. - Така ти недосвiдчена, ластiвочко, - сказав. - Зрештою, це менi найбiльше в тобi й подобається... Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що втрачає над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала - хто збагне до решти її неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися їй на очi, i запашiло їй немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла їй на плече, як пташка, i вона мовчки понесла її до свого й досi освiтленого вiкна. Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх лiг їй на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий її коханець. Стало шкода, що все-таки не стоїть вiн бiля хвiртки й не свiтить до неї чарiвницькою всмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хто зна, до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в тишу своє тихе зiтхання. Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що товклось їй у грудях, тому сiла на траву тут-таки, пiд розчиненим вiкном, i скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд її плачу, а спiвчував їй мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння, яке перетвориться вранцi на воду, але поки це станеться, зачарує воно не одного цвiркуна й нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а цвiркуни котитимуть їх цвiркункам. Цвiркунки прикрасять ними зеленi свої груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях. Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, її тiло змiнювалось у цю нiч також, наливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли їй вуста й болiло персо, не зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до якої тулиться, - її спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому з'єднаннi - людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтлої туги й синьої дороги, що її прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж кам'янистих горбiв... Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд своїм вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах, вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть є там, спогадав вiн, де думають про народження. 8 Вилiзла на вiкно, подряпавши колiна, i спустила ноги в кiмнату. Лампа, залишена на столi, давно вже коптiла, вiд того скло почорнiло вiд сажi, а на стелi утворилася кругла чорна пляма. Галя прикрутила гнiт, i вiд темного скла в покої стало зовсiм сутiнно. Вiдтак озирнулася й полегшено зiтхнула. В кутку трiснули легенько стелажi, пiд пiдлогою завовтузилася миша, на столi бився спазматичне метелик з попеченими крильми, а на стелi сидiли зеленi нiчнi комахи. Галя стояла, розтуливши рота, й дослухалася. В глибинi дому нерiвне дихала й постогнувала ввi снi бабця: Галя взяла, захистивши руку платтям, скло лампи i зняла його. Вогник захитався, пожовтiв i поблiд. Велика Галина тiнь лежала на стiнi, торкаючись головою чорної плями. Галя витерла скло подолом того ж таки плаття i наставила на лампу. Свiтла побiльшало, i вона ще раз озирнулася. Стiни оперiзували стелажi, на столi лежала "Людина" Кобилянської. Вона пiдiйшла до розгорнутої книжки й мимохiть зирнула на сторiнки. Побачила засипане зорями небо i темну кострубату тiнь у тому небi. Загорнула з ляскотом книгу - повiявся вiд неї сiрий пил. Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали, прокушена долiшня губа темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi. Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось є. Хтось уплив до неї крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил. Впливало те в неї через очi, i очi її заголубiли. Те нове, що входило в неї, наповнювало її тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на неї вiд тiєї незнайомої жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз збудеться та фантазiя, що її любили повторювати старi письменники: розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi фотокартковi зображення, якi зберiгаються в їхньому сiмейному альбомi. Онде вона, з перестрахом подумала Галя, - вiчна володарка цього дому, принцеса, якою їй нiколи не стати, адже порушує вона приписи, покладенi для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до неї чорнявий красунь, якому вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки... Вiд таких думок мурашки побiгли їй по спинi, мимовiльно впадала вона в тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн, Анатоль, перетворив її в отаку красуню - це його поцiлунки розбудили в нiй жiноче єство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в неспокiйному серцi, терпить i переживає щось таке виняткове, що й бабчинi казки при цьому стають блiдi та звичнi. Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно коїться насправдi. I коли стояла отак заплющена, не-чутно вилетiла їй iз серця голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i безтiнно стала у другому кутку. Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля грудей сукнi. 9 У той мент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко - стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi. Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й дихаючи розтуленим ротом. - Валер'янки менi, швидше! - прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу, метнулася до домашньої аптечки. З переляку не могла розiбратись у пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки. Руки в неї трусилися, як, зрештою, i в бабцi - та випила валер'янку одним духом. - Нога! - сказала стара пошепки. - Менi вiднiмає лiву ногу! Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими венами нога. - Розтирай, Галечко, розтирай! - попросила знеможено, i Галя почала масажувати ту ногу. Пiт вибився їй на лоба, але вона щосили розтирала шкiру, яка й справдi дубла пiд її пальцями, доки не вiдчула: все тiло старої знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того, що дiється пiд цим самотнiм дахом, адже живе їх тут тiльки двоє - до найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози покотилися їй з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в цiй душнiй, непровiтренiй кiмнатi. - Стривай, ласочко, стривай! - знеможено сказала стара. - Менi вже полегшало... Тодi Галя розпрямилася. Насунулось їй на очi волосся, але не прибирала вона його - все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, - зовсiм незнайома, ба навiть чужа їй видалася. Знову дихнуло їй у вiчi чорним подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, - зуб на зуб їй не потрапляв. - Отак ти перелякалася! - тихо й умиротворено сказала бабця. - Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш? - Зачиталася, - сказала вона i стала до старої так, щоб не видно було її прокушеної губи. - Знову приходив до мене увi снi той Сiрий: чи то птах, чи людина. Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься менi. Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст отi незвичайнi слова. - Таке говориш, бабцю! - перелякано сказала вона. Стара начебто марила. Лежала iз заплющеними очима, нiс їй загострився, а очницi перетворились у темнi ями. Сотався й сотався з її темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд того знову затремтiла. - їх двоє приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати... Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний волоцюга, а мого брата ти знаєш... Дивна сила побиває їхнi уми, дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена. До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, - може, вiн i мстить через те тепер?.. Наче запала в глибший сон, груди їй високо здiймалися. - Бабцю! Бабцю! - кинулася до неї Галя, але стара миттю розплющилася i здивовано позирнула на внучку. - Ану-но, подивись, чи немає в мене чого на оцi? - сказала досить тверезо. Галя взяла лампу й прихилила до старої. Та розвела темними пальцями з бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око старої було залито кров'ю. 10 Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй iсторiї фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому неприродного значення, але цей збiг подiй, що навалився притьма, був разючий. Їй аж у головi завинулося, особливо пiсля цiєї страшної ночi, пiсля того червоного ока, яке вона тодi побачила. Серце важко гупотiло в грудях, холодний вiтер гуляв там i вистуджував її. Уже здавалося, що зустрiч iз Анатолем щось i справдi несусвiтне, а може, її й не було? Лежала в лiжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у темiнь, не про сон тут iшлося - все в нiй трiпотiло й колотилося. Зрештою, нiч зробила своє: Галя вперше повiрила бабцi - над усiм цим домом i справдi зависла особлива таємниця, бо й дiм цей по-справжньому непростий. Проглядала ту кiлькакрат повторену iсторiю, наче кiно: йшли i змагалися перед її зором часом притьмаренi, а часом зовсiм виразнi постатi. Бачила й цей дiм, повторений кiлькаразово, начебто притисла око, i вiд того зображення роздвоїлося: щоразу стояла коло того дому iнша дiвчина, власне, дiвчина була одна, але одягнута в одежу залежно вiд часу, в якому жила. Знизу пiдiймалися чоловiки, так само одягненi в рiзну за часом одежу, але на одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кiлькох сiрих птахiв-людей, що спускалися, кружляючи, з неба, - в усiх було Анатолеве обличчя. Хотiла збагнути секрет цього збiгу - бракувало їй тями. Що вона знала тодi, ще не до кiнця сiмнадцятилiтня, коли дивишся ще таким розширеним поглядом на свiт i коли так незвичайно б'ється в грудях серце? Вчинила тодi те, що могла: викликала перед себе Анатолiв образ й перекреслила його там, в уявi, навiк. Вдруге повiсила на серце замок i вдруге стала черницею. Лежала в темнiй кiмнатi, вкрита темною ковдрою: очi її були зовсiм чорнi i зовсiм чорно засiвалася їй душа. Була холодна й пустельна; навiть ранка, яку дiстала в приступi шаленства, замерзла в неї на губi. Анатоль тепер був для неї як сiра пляма. Отакою i ввiйшла вона в свою першу, майже дорослу нiч, отакою й понесли її в сиву країну снiв великокрилi бiлi птахи з невидимого острова. Лишилася в цiй кiмнатi тiльки стара, якої вже аж нiяк не мiг узяти сон. Вона думала, що надто переймається тим, що вiдбувається в цьому домi, думала й про те, що такого приступу, як у цю нiч, не переживала вона нiколи; кров стигла їй у жилах, коли згадувала, як вiднiмалась у неї нога; думала, що, врештi, так швидко пролетiв її час; думала, що молодiсть її - це вже затонулий у морi часу корабель; поруч розквiтала така ж квiтка, якою була колись i сама; думала, що квiтувати жiнцi дано тiльки кiлька рокiв, решта часу - зiв'ядання. Високу печаль пережила стара, вiдчуваючи на собi нову хвилю такого прив'ядання, - їх проходить, тих хвиль, за життя кiлька. Вже вона не лiтня жiнка, а стара, - вiд тiєї думки все в нiй i щулилося, й радiло, вiдчувала страх перед темною прiрвою часу, який лежав перед нею, i водночас ту незбагненну силу, що вабила її увiйти i в ту прiрву. Вiдчувала, що не спить її онука, i майже напевне знала, що та переживає. Тонка, трохи змучена й мудра усмiшка лягла на зморщене її обличчя, i чи вiд тої усмiшки, чи вiд ночi додалося їй ще кiлька зморщок. "Зачини своє серце, моя ласочко, - шепотiла вона, коли онука вже спала, - не пускай у нього гостей непрошених, тобi ще не пора!" Спокiйнiшала, бо знала - спить її онука з зачиненим серцем, але сама була жiнкою i вiдала: жiноче серце - як переливна вода. Боялася цього, але покладалася на свою силу й мудрiсть. Широке, засипане ромашками поле побачила Галя ввi снi. Залите воно було щедрим сонцем, i блукав по ньому, чогось свого шукаючи, великий i, їй здалося, сумний чорногуз. 11 Вони обоє заспали, але прокинулися водночас i обоє вiдчулися, наче їх побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими хмарами. Вони обоє збагнули, що вночi сталося щось важливе й неприємне: Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби. - Вже не спиш. Галочко? - Як себе почуваєш, бабцю? - озвалася й Галя. - У мої лiта, - засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне вiкно, - вже недоречно запитувати про здоров'я! - Як твоє око? - Прийди подивись. Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до старої. Око ще було помережане червоними жилками, але почистiшало. - Що це в тебе на губi? - Вдарилась учора об одвiрок, - сказала легковажно Галя. - На якесь вiдро наскочила i ледве голови не звернула. Вона засмiялася, i її дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн. - Треба пiти купити хлiба... - То я пiду. - Треба й на базар сходити: нема в нас борошна. - Добре, бабцю, - сказала Галя, i в неї раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в своєму лiжку: несподiвано спалахнула її онука тою красою, що її побачила сама в нiчному дзеркалi: начебто зайшов у неї сонячний промiнь i освiтив... - Пiду снiданок приготую, - сказала Галя, бо вiдчула й у собi той недоречний спалах. Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерної гри, до того променя, хоч надворi й помину не було сонця - висiли там холоднi й драглистi хмари. Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути. Не думала про Анатоля нi про бабцю, якiй так не до смаку прийшовся цей Анатоль, не думала нi про нiчнi бабинi оповiдини, нi про своє наїття - слухала лише тiло своє й дивувалася, що воно так тепло й чудово заспiвало в цей сутiнний ранок. Накинула халата й пiшла рвучким, поспiшним кроком, залишивши в цiй насумренiй кiмнатi стару, а та тiльки й могла, що пiддаватися тут на самотi цiй сiростi й сутiнку. Хмара впливла до неї через вiкно i лягла їй на обличчя, тихий смерк холодив душу - здавалося їй, що чує далеку й печальну музику. Зрозумiла нагло: вiд якогось часу вони з онукою почали жити в рiзних площинах: одна десь там, угорi, а друга - внизу. Важко прокласти їм одна до одної мiст чи кладку; чим далi, тим глибше вiдлiтає вiд неї ця пташка i тим бiльше простору їх роздiляє. Стара обвела поглядом кiмнату: сiрi стiни з давнiми шпалерами, подекуди вони обiрвалися й забруднилися, сiра небiлена стеля - цього року вона не бiлила, а внука того ще не вмiла, їй захотiлося прикликати Галю, щоб сiла бiля її постелi, розповiсти їй щось iз життя цього дому, щоб дивилася вона на неї захоплено й зачудовано. Навiть рота вiдкрила, але погук так i не вийшов з її вуст: надто багато в нiй зiбралося сьогоднi сутiнку. Важке зiтхання вирвалося їй iз грудей - у вiкно зазирав до неї каштан, посаджений нею в той день, коли виходила замiж. I здалося старiй, що то зазирає до неї той чоловiк, що заблукав був сюди й попросив води: вони прожили разом хороше життя. Побачила вона мокру, сiру хмару над тим каштаном, наче кучеряве волосся, i в тiй хмарi, чи вiд її настрою, чи, може, так треба було, спалахнув раптом малий яскравий клаптик неба. Стара сiла в постелi й торкнулася ноги - була та холодна й начебто чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя примчалася до неї i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на лiжку, ковдра з неї скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець її показує на темнi, вкритi синiми смугами вен ноги. 12 Це був частковий правець лiвої ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило, але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме їй обидвi ноги у вiйну, коли в їхнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику, струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки, хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на ганку i без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi краєвиди. Галя ж залишиться Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Хто зна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки, вспокоюватиме, факт той, що очi її постiйно спочиватимуть на стежцi, по якiй прийшов був колись до неї її вусатий красень. Коли ж вона дочекається того моменту, коли завiтає до них на гору Володимир, коли вип'є вiн з Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть" i зайде до своєї кiмнати без сторонньої допомоги. Вiдчує тодi те, що вiдчуває королева, коли її царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить їх i використає ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку їхнього обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на її плечi. Лiкар щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла тої пропозицiї: боялася, що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так протяглося бозна-скiльки часу... У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на ганок. Задивилася на чудовий краєвид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й островом, i їй здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до не зовсiм доладної вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-своєму налякана, хоче заспокоїтись i врiвноважитися. Через це й сидiла на ганку така сутiнна й сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно. В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя, прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий її прадiд у перших. Не витримував цiєї тишi й застиглостi, оцього сльозливого й крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходнями i тiльки й знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у своїх книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй є щось вiд того прадiда, що їй також хочеться спуститись iз цiєї гори i перевiрити увiч, чи не з картону вирiзано всi оцi краєвиди. Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi були притоптанi, i їй навiть здалося, що впiзнає в прим'ятiй травi слiд лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молотком по цвяхах, забила дiрку. Цвяхи, правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд її ударами, а молоток кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши її, але дошка все-таки трималась мiцно. Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й ретельно вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула, що бабця не спить. - Що це ти там стукала? - спитала вона. - Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, - спокiйно й лагiдно озвалася Галя. Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту радiсть, що хвилею плеснула на неї: Галя таки починала набиратися її духу. Уявилося старiй, як вони обоє тут старiшають, грошi їм поки що надходять, то їм i клопоту не було б. Полюбила цю гарну, несподiвано подорослiлу дiвчину, котра стояла оце перед нею, i ладна була все задля неї вiддати. Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею, вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул: - Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум. - I покидатимеш мене саму? - здивовано i злякано спитала стара. - Ти б зайнялася в'язанням, - трохи немилосердно вiдказала Галя. - Час би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, - вона знову подивилася на стару впритул, - людина без спецiальностi нiщо... Було неприємно їй таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним надходженням вiд Галиного батька. 13 Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у своєму вигiдному крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз розгорненою "Повiєю" Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм витертим пледом, скидала вряди-годи озброєними окулярами очима; свiтло вiд лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим склом, тихо повзали золотi жуки, i їм обом раптом здалося, що час зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамваї. Спинився джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба, нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна, вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса. Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну тишу вони вiдчули. - Слухай, бабцю? - спитала Галя. - А той твiй дядько, вiн нормальний був? Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу. - Ти мене щось питала? - повернулася вона до онуки. - Питала про твого дядька. - Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його якiсь фантазiї мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з дороги, i нi пуття з нього, нi толку... - Ну, а потiм? - Що потiм? - роздратовано сказала бабця. - Потiм пити почав i пропав нi за цапову душу. Галя була розчарована. Але все-таки непокоїв її той далекий i всiма забутий її предок. - Не був вiн жонатий? - Що ти хочеш? - округлила очi бабця. - Мало того, що собi життя перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне: як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в багнюцi... Чи хоч вiзьми, оцей мiй браток... Гадаєш, у нього всi клепки? - Дивно, - сказала Галя. - Дiд Iван твiй рiдний брат, а ви-от нiколи й не бачитеся... - Вiн не зовсiм мiй рiдний брат. У нас була тiльки спiльна мати. - Так дуже не любите одне одного? - Ми рiзної кровi з ним, Галочко, - сказала гостро стара. - Вiн кровi блудячої, а я справжньої... Галi стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне обличчя дiда Iвана, - iшов вiн за козами, i вiтер кошлатив його сиве волосся... - А я-от до них забiгаю, - сказала Галя. - Така мила та Марiя Якiвна... - Я проти неї теж нiчого не маю, - озвалася бабця. - Дивно менi тiльки, як вона його терпить? Засмiялася сухо, а тодi щiльно замкнула вуста. I вразилася Галя з неї пiд ту хвилю: вуста стали як щiлинка, а очi зробилися круглi й нетямкуватi. Горiло в них по iскрi, i Галя нiяк не могла втямити, що втiшного для бабцi в цiй iсторiї. Отак вмерла зачарована тиша їхньої згоди. Зворухнулися й рушили тi люди, що йшли були в цьому вечорi, поїхали машини й трамваї. Зарухався i джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, вiн почiпав забиту дошку в парканi i вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було протягнуто два ряди колючого дроту. Джигун вийняв iз кишеньки бiля пояса годинника й подивився на стрiлки - вони свiтилися й показували якраз десяту годину вечора. Джигун зсунув капелюха на очi, пiддер носа, розвернувся ледве не по-вiйськовому i пiшов назад, ступаючи на власнi слiди. Ще спинився, повернувсь i роздивився навколо. Тодi раптом розiгнався i щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Джигун зняв iз плеча дерев'яну скабку i знову насунув на очi капелюха. Тим часом у сутiнi вже текли звичайним плином рiчки i струмки, нiчнi птахи спустилися на дерева, а припiзненi деннi прилетiли до своїх гнiзд i вклали в майже соннi роти пташенят по останньому хробачку. Лiтаки озвучили небо й полетiли далi, вже вiдповiдаючи на запити iз аеродромiв. В глибинi дому на горi заговорило раптом на повний голос радiо. Кiт догризав украдену ковбасу, а далеко-далеко звiдси думав важку думу про долю жiнок у домi на горi Галин батько. Вiд цих думок серце в нього бралося кригою, та й усi зорi в високому й байдужному небi не тiльки позамерзали, але й розкришилися. Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крiзь стiни джигуна в сiрому костюмi i в лакованих туфлях - вiн швидко йшов геть вiд їхнього дому. Покивував правицею, а лiву руку засунув у кишеню. Стара дивилася на нього майже байдуже, тiльки запалювалися iнколи в її очах химернi й трепетнi iскри. 14 Галя прожила в тому невластивому собi сумирному настрої тиждень. Здавалося, напилася вона тодi чарiвного зiлля, бо зовсiм забула про своє дивне кохання до джигуна в сiрому костюмi, забула про свiй неспокiй та розколошканi сни. Дивилася на свiт умиротворено, тим часом майже щодня сходила вниз до дiдового обiйстя i годинами балакала там iз Марiєю Якiвною. З дiдом вона бачилася рiдко, той виходив iз дому вранцi, i вона могла стежити зi своєї гори, як iде вiн iз козами по смарагдовому березi. Кози ступали, дружно покивуючи, а за ними неквапно простував високий, гарний сивань. Знову життя в їхньому домi опростилося, бабця вчилася в'язати, а Галя сновигала по господарству. Часом вони сiдали вкупi на ганку й дивилися, як поволi гасне на овидi сонце: майже не розмовляли пiд той час, бо сковувала їх одна й та ж сумовита музика згасання. Iнколи пiдiймалася до них Марiя Якiвна, i вони вже сидiли на ганку втрьох: Марiя Якiвна оповiдала вуличнi новини, а вони знову-таки мовчали. Перестав блукати по горi й джигун, наче розчарувався через забиту дошку в парканi. Галя тепер думала про нього, як про далекий i надто чудний сон. Все-таки вiн снився їй i зараз: тодi Галя чула сухий шелест сiрих крил i бачила, як спускається той птах до них у двiр. Ставало їй тодi страшно й радiсно, i сама не могла збагнути, що їй хочеться. Взялася тим часом за iсторiю та лiтературу, готуючись до iспиту в технiкум, але бачила мiж сторiнок одне i те ж: величезний сiрий птах летить до їхньої гори й озутий той птах у лакованi туфлi. Дивиться тужно неймовiрними очима й кричить, як ворон, а може, й пугач. Тихий жаль огортав дiвчину, i саме цей синiй i тремкий, як вересневе небо, жаль збуджував її i хвилював. Саме вiн одривав її вiд пiдручникiв i пiдводив до дзеркала. Дивилася на себе i знову бачила двi дiвчини: одну - сiру й пригноблену, повну кострубатих колючок - знання, що їх набирала з пiдручникiв, i другу - голубу й майже казкову. Часом, коли жаль переповнював її вщерть, тi двоє в дзеркалi зливалися; Галя тодi остаточно увiрувала в бабусину казку, адже була вона з тих зачарованих принцес, краса яких бiльш вiдлякує, нiж приваблює. На те скулювалася її душа i тонко-тонко гучав далекий, як бовкання дзвона, звук. Мимоволi чула, як притискаються до її вуха шарудявi Анатолевi вуста i плететься, наче павук павутину снує, його вкрадливий голос. Поверталася до книжок i здивовано вдивлялась у знайомi, ба навiть рiднi риси, що проглядали з-мiж рядкiв: вiн-таки не покидав її. Сумирний настрiй розтавав, як розтає на призахiдному небi хмарка, Галя спинялася оголена i знiяковiла перед тими очима, що майже з'їдали її. Вночi прокидалася, бо вiн цiлував її, як i в той вечiр; хапалася за попеченi вуста. Ранка вже запеклась, затвердiла i вiдпала, натомiсть чула вона, що їй болить лiве персо, начебто хтось стис його залiзними пальцями. Зустрiчалась iз ним поглядом i, як у життi реальному, не могла його витримати. Напливало на неї величезне, червоне, кругле, наче колесо, бабчине око - холодний пiт ошпарював її, бо здавалося несамохiть: вона у цiй грi, наче м'яч, за який борються два заповзятливi гравцi. Чомусь думалося Галi, що той Сiрий i її бабця зналися ранiше, коли ще була стара в Галинiй iпостасi, - вiн незмiнний i нетлiнний у часi, а бабця вже безнадiйно стара. Годi було терпiти те Галi, кидала книжки й виходила надвiр. А що було в дворi порожньо, то тiльки й робила, що обходила тi мiсця, де вони здибувалися. Зупинялася i коло забитої дiрки, вiдчуваючи при цьому жаль i зловтiху; такi .настрої у внучки передчувала i стара. Виходила на ганок i перешкоджала Галинiй самотностi. Галя аж кипiла тодi супроти бабцi, бо та заговорювала до неї роблено-ласкаво, а дiвчинi хотiлося мовчати. Окрiм того, вiдчувала на собi малi, круглi й швидкi оченята, якi без упину стежили за кожним її рухом, тодi здавалося Галi, що ходить вона, як кiнь у запрягу: двоє вiжок i двоє погоничiв має за спиною. Так було вдень, а ввечерi Галя вже прагла бабчиного товариства. Приносила до спальнi книжку, починалося читання й розмови, плелась у старечих руках нитка, а юнi руки гортали сторiнки. Там, за затуленими фiранками, вже густо синiв вечiр, i вони обоє те вiдчували, ходив там i ходив джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях. Був терплячий i спокiйний: роздивлявся на задимленi крайобрази i навiть милувався ними. Сiдав на скелю й курив, кидав донизу сiрники, бо надто часто гасла його цигарка, i встиг полюбити цi незвичайнi, схожi на декорацiї краєвиди. Задумувався, аж забував, чого сюди прийшов, а коли стара засинала за своїм прядивом, тихенько пiдкрадався до вiкна. Дивився пильно й прохально в щiлину, що завжди просвiчувалася мiж фiранками, i бачив просто себе чудове, погiдне, наче з мармуру тесане, Галине лице. Впивався її красою, i аж стогнати йому хотiлося, наскiльки далека вона була й недоступна. Вона начебто вiдчувала той погляд, блiдла i блiдла, тiшилася, що вiн таки стоїть зачаровано пiд тим вiкном, i водночас проганяла його подумки. Знала, що вiн прийде завтра й позавтра, а може, саме це наливало її таким спокоєм та впевненiстю. Часом рвалась у її серцi якась надто тонка жилочка, i воно спалахувало червоним вогнем: а що, як йому набридне отак ходити? Закушувала губу й натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти - це волю загубити, а не вийти - загубити кохання. Зводила гордо носика i йшла вiльною, сягнистою ходою стелити постiль бабцi й собi. Знала, що за нею стежить несхитний i запалений жадобою погляд, i вiд того ставала ще привабливiша. Вiн милувався на ту її кумедну зарозумiлiсть, а бабця, побачивши отаке її обличчя (в цей час Галя будила її, щоб перейшла в постiль), лякалася: чи не проспала вона за цей короткий час чогось важливого. 15 Скорив остаточно Галю дощ. Дрiботiв монотонне усю нiч, не даючи їй заснути, дрiботiв монотонне й цiлий день. Вночi вона наче на велетенських хвилях коливалася, западаючи в темнi ями короткого сну i виносячись на гребенi, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а вранцi взяла парасолю й занесла документи в технiкум. Пiсля того пiшла вулицями, завертаючи по дорозi до магазинiв. Iшла з сiткою, напхом напханою пакунками, i вiтер завiював їй пiд парасолю краплi. Лице її змокло - на стороннє око здавалося, що вона плаче. В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Тут вона купила том творiв Жорж Санд i Мопассана. Грошей на бiльше не стало, i вона мимохiть спитала в повної повiльної жiнки, чи не потрiбно магазину продавцiв. Завiдуюча подивилася на неї крiзь окуляри i почала розпитувати про її освiту й батькiв. - Освiта - десятирiчка, - сказала Галя. - Батько нас покинув, а матерi вже нема. Завiдувачка знала те мiсце, де мешкала Галя: там, у шпиталi, лежав недавно її чоловiк. - Продавця нам треба! - сказала насамкiнець завiдуюча. Вона чемно розсунула вуста, зуби в неї виявилися вставнi. - Тим бiльше, що ви любите книжку, я це одразу помiтила. Ще вона помiтила Галине лице, а що воно було аж зовсiм небуденне, то, подумала завiдуюча, в магазинi погустiшає вiдвiдувачiв i це напевне збiльшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе магазин з ями: плану вони не виконували. Галя вийшла на вулицю звеселiла. Завтра вона прийде сюди i стане за прилавок: цього мiсяця батько їм так нiчого й не прислав. Йшла i думала про батька, чоловiка, якого вже уявляє собi ледь-ледь, - вiн наче за завiсу ступив. Дощ перестав, i Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустрiч iшов, обережно обходячи калюжi, чоловiк у сiрому костюмi i лакованих туфлях. Вiн скинув солом'яного капелюха i вклонився. Галя отетерiла: Анатоль не мав на костюмi жодної крапки з дощу, а туфлi його сяяли, наче навколо зовсiм не було багна... - Менi довелося на кiлька день виїхати у вiдрядження, - сказав вiн тепло й буденно. - I я не змiг був прийти. Вибач! Дивилася на нього широко розплющеними очима. - Уявляєш, мiсця собi не мiг знайти, - шепнув Анатоль. - Думав: турбуєшся, що це воно сталося?.. Над головою в них раптом розiрвалися хмари, i жмут променiв провис над вулицею. - Бiжу оце на роботу, - всмiхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами. - Але ввечерi буду. Коли твоя бабця лягає? - О десятiй, - сказала мимовiльно Галя, i все в нiй раптом засвiтилося i заспiвало. - Ну, я побiг, - сказав Анатоль. - Чекай о пiв на одинадцяту... Вiн знову скинув капелюха, вклонився, i в Галi з очей раптом сипнули вiялами сльози. "Боже мiй, - подумала вона, - чи ж я його люблю?" 16 Ввечерi вони сидiли з бабцею на ганку i дивилися, як заходить сонце. Небо було фiолетове, з багряними смугами i з блакитними криницями, якi свiтилися сьогоднi по-особливому яскраво. Трохи вище лежали двi розкуйовдженi, як двi безголовi танцюристки, хмари, якi повiльно змiшувалися, зливаючись в обiймах, - був то найнеквапливiший танок у свiтi. - Батько твiй нас зовсiм забув, - спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай. - Я напитала собi роботу. В книгарнi, - сказала так само спокiйно Галя. - В книгарнi непогана робота. А технiкум? - Можна вчитись i працювати. - Я б не хотiла вiдпускати тебе вiд себе... - Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було. - Таки-так, - протягла стара, а на її обличчя лягли багрянi тiнi. - Був щодо того пунктуальний. - Може, з ним щось сталося? - Може, щось i сталося, - тим-таки тоном протягла стара. - 3 кожним може щось статися... Одна iз танцюристок там, на заходi, торкнулася голубого колодязя i раптом побагровiла. Запалювалася все густiше й сильнiше, в той час як подруга її набиралася фiолету i повiльно розтавала в небi. - Може, написати йому листа? - спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у неї вiд тих блакитних криниць на заходi запалав вогник. - Вiн був пунктуальний, - сказала вона з натиском. - Коли зможе, обов'язково пришле. - А як не пришле? - Тодi житимемо, як є. Маємо город, на зиму нам стане й картоплi, й огiркiв. На хлiб ти заробиш, а вiд вибаганок можемо вiдмовитись. Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав i спокiй її, i незворушнiсть. - Чому вiн покинув нас, бабцю? - Я тобi вже казала чому, - озвалася стара, i її обличчя пiд цю хвилю залилося землистим фiолетом. - Вони, чоловiки цього обiйстя, всi такi. Приходять бозна-звiдки i господарями тут себе не вiдчувають. Мають почуття обов'язку, але тiльки тодi щось значать, коли тримаються за жiночу спiдницю... - Мiг би нас навiдати! Стара все ще дивилася на захiд. Там уже зникли блакитнi колодязi, фiолетове змiшалось iз багряним i проклалося кiлька густо-малинових смужок. Безголовi танцюристки зникли, тiльки одна iз них, та, що згорiла, покинула шматок свого прозорого вбрання - було воно яскраво-бiле. - Бачиш, ласочко, - сказала бабця задумано. - Я прожила чимало в цьому свiтi i дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловiки, тi прийшляки, вмирали ранiше своїх жiнок. Певне, щось порушилося там, у небi, коли в твоїх батькiв сталося iнакше. Ми, жiнки цього дому, живемо довго пiсля них, хоч годi сказати, що не вiддаємо їм свого серця. Ми, ласочко, наче охоронцi їхнiх душ i думок їхнiх, хоч нам непотрiбно знати, про що вони таке собi думають. Твоя мати вибилась iз цього кругообiгу, а батько твiй, ласочко, добре пiзнав закони цiєї гори... Стара говорила це трохи пiднесено, здавалося, наповнювалася вона не до кiнця збагненною урочистiстю. Чи то так впливало на неї захiдне небо, чи так наладновувала себе, зрозумiла раптом Галя: оця стара, яка сидить так велично й поважно на порозi, й справдi гiдна королiвської корони. Але вона мрiйниця, яка нiколи не бачила свiту таким, яким вiн є насправдi, їй, як i жiнкам цього обiйстя, котрi жили тут ранiше, свiт вигаданий був куди реальнiший вiд справжнього. Збиралися й лiпилися одна до одної всiлякi випадковостi, береглися й видозмiнювалися в умах тих, хто звик i мусив терпiти самоту, вечори при лампi i без неї, довгi днi й ночi без чоловiкiв, - ось звiдки почалася легенда, подумала собi в той вечiр Галя. Вона теж несла в собi тi ж таки гени, тому й любила цю спокiйну й таку величну стару, любила цей дiм i всi речi в ньому, свiтло його кiмнат i запахи. Любила цей каштан серед двору, посаджений у день бабчиного весiлля, i дерева iншi, посадженi в день весiль iнших дiвчат, вона любила i всiх тих уже неiснуючих у свiтi сутньому, перед якими все-таки носить певнi зобов'язання. З долини пiдiймалася вервечка бiлих кiз, за ними ступав високий чоловiк iз сивою головою. Вiн наче розчинивсь у прир