високий сивий i дуже гарний старий i за ним ступатимуть статечнi й задоволенi кози. Вона скаже щось веселе про того старого своєму чоловiковi, аж той розрегочеться, але в серцi в неї щось тенькне, наче обiрветься тонка струна. Того всього не дано буде знати Iвановi. Вiн пройде повз вiкна установи, де працював вiсiм рокiв, i не помiтить нi будинку, нi цiкавих у вiкнах. Вийде на Кафедральний майдан i спуститься Чуднiвською вулицею вниз. На горi, ще перед тим як спуститися, ще раз зупиниться, стануть коло нього й кози, вони побачать один iз найкращих краєвидiв, якi тiльки може витворити природа. Побачать вони далекi горби i скелi, оброслi лiщиновими й берестяними кущами, поля, а на них густо золотого жита. Вiтер гойдатиме хлiб, i йому здасться, що тi гори дихатимуть. Здiйматимуться їхнi груди, завитi в синiй тонкий газ, - сплять вони, наче велети. Iван вiдчує тодi неймовiрний захват, який завжди пронизує мандрiвника, коли той уперше ступає на шлях, а перед ним має простелитися дорога не в один мiсяць. Iван зрозумiє, що те, чого вiн шукав, знайдено i що п'ять синiв, про яких мрiяв, вiн народить, хай будуть це лише п'ять паперових зшиткiв (два iз них уже списано). Вони замiстять йому те, чого не досяг, i це має стати найвищим його щастям. Вiдтак прийшов до Iвана ранковий настрiй, настрiй свiжої роси, що обкропила трави й освiтилася сонячним промiнням. Весь простiр побачився йому заповнений сонцем, синiм небом, безлiччю моторного птаства, жукiв, метеликiв, комах. Земля була повна корiння, хробакiв, кротiв, мурашви й козачкiв. Соковитий духмяний запах сiна йому почувся, вiдчув вiн у плечах солодкий ломець, наче й справдi цiлий день махав косою. Запах меду почув вiд бiлих та жовтих розсипiв кашки, бджоли загули коло нього тисячами крил, i йому здалося, що вiн повернувся на галявину, на якiй став чоловiком. Сонце грало на листi й пелюстi урочисту пiсню, i пiд ту мелодiю рушив вiн у свiй упереднiй шлях, а за ним, статечно й мiрно покивуючи, пiшли три його вiрнi супровiдницi. роздiл П'ЯТИЙ ЗАПАХ СЕРПНЕВОГО СОНЦЯ Спека! Крик цикад Полум'ям пiднявсь до хмар, Нерухомих хмар. Сарен, XVIII ст. 1 Шкiльний двiр було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра Панасiвна метнулася по вулицi i вже йшла в супроводi кiлькох молодиць - несли вони з собою горщики з бiлою глиною та квачi. Старший хлопець Олександри Панасiвни нiс вiд рiчки повнi вiдра, син пiдстарший сидiв серед двору й рiвняв, на шматку рейки цвяхи. Марiя Якiвна снувала з вiхтиком i обтирала з парт куряву, сторож Степан лагодив тi парти, голосно лупаючи по головках цвяхiв молотком. З гори спускалася Галя в сiрому старенькому платтячку й у бiлiй хусточцi, i Володимир, який розмiшував фарбу, перш нiж почати фарбувати, мимоволi на неї задивився. Не мала зараз тої краси, яка так вразила його, коли пiднявся був на гору, але лице її було таке кругле й таке здивовано-миловидне, що вiн знову вiдчув, як у нього закалатало серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе вiдро; старша дочка Олександри Панасiвни почервонiла, дивлячись на Хлопця, i, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев'язувати шнурок на балетцi. Дочка пiдстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на парту, аж доки сторож Степан нагримав на них. Олександра Панасiвна пiдiйшла в супроводi молодиць до хвiртки водночас iз Галею. Вони спинилися на мент: високо зазвучали їхнi голоси. Хлопець покинув їх i пiшов iз вiдром до рiчки, там вiн спинився по колiна в водi i заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами. Почув млосний запах бур'янiв та води: ген далеко, з лiвої руки, побачив високий зелений горб, на якому сидiв на розкладному стiльцi сивий козопас Iван Шевчук, а довкола розбрелися бiлi, аж слiпучi здалеку кози. Хлопець вибрiв iз води разом iз наповненим вiдром i несамохiть зустрiвся поглядом зi старшою дочкою Олександри Панасiвни. Вони привiталися, а вiн схопив iнше вiдро, щоб наповнити його для дiвчинки. Вона спитала його про щось дзвiнким голоском, i вiн подумав, що дзенькiт швиду в рiчцi i цей голос - один звук. Набрав води, а коли передавав вiдро дiвчинцi, їхнi руки схрестилися. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що оповiдає вона йому: ледь-ледь не згубила вона скляної кулi, яку вiн їй подарував, власне, хотiла її присвоїти молодша сестра, але вона знайшла й вiдiбрала. Сонце так яскраво освiтлювало при цьому її обличчя, що воно здалося Хлопцевi майже бiлим i здалися дивовижно прозорими її очi - двi малi, сiрi й надзвичайно свiтлi кринички. Володимир у цей час поклав на парту перший мазок фарби; жiнки повiдчиняли у класах вiкна, i в порожнiх кiмнатах їхнi голоси звучали пiдсилено - жiнки розчиняли в горнятах бiлу глину. Там порядкувала Олександра Панасiвна, яка з'являлася чи в одному, чи другому вiкнi. Раз визирнуло з вiкна й кругле Галине личко i ненароком зустрiлося з Володимиром поглядом. Наче пролетiла помiж них зелена iскра, зв'язала їх i сполучила, а водночас i перелякала - Галя миттю сховалася, а Володимир ляпнув на парту стiльки фарби, що та потекла по схилу тонкими брунатними струмками. Сторож Степан показав йому на вiдламану свинку вiд парти, i вони заговорили, як би лiпше її приладнати. В цей час жiнки загримiли в класах столами, пiдсовуючи, щоб легше було бiлити. На один iз тих столiв миттю скочила Олександра Панасiвна i вiдразу замахала квачем, голосно розповiдаючи жiнкам якусь iсторiю. Володимир задоволене дихнув запахом фарби i почав ретельно її розмазувати пензлем. Хлопець iз старшою дочкою Олександри Панасiвни знову принiс води, Марiя Якiвна взяла одне з вiдер i почала полоскати в ньому почорнiлий вiд куряви вiхтик. Сторож Степан гукнув на синiв Олександри Панасiвни: один став тримати дошку, а другий пiдставляв на те мiсце, куди мав зайти цвях, важкого молотка. Сторож сильно бив по головцi, i дошка в хлоп'ячих руках стрибала. Марiя Якiвна по-домонтарському обходила парти й ретельно їх обтирала, потiм вона обiтре дошки й столи; в цей час у порожнiх класах знову задуднiли лункi голоси, i четверо квачiв дружно заходили по стiнах. Стелi оббiлювала Олександра Панасiвна, як найвища: в класi запахло мокрою глиною, i Хлопець, удихнувши того запаху, вiдчув урочистий настрiй, який запановує, коли бiлять хати. З кутка двору захоплено цвiрчали цвiркуни, сонце щедро освiтлювало двiр i людей у ньому, i всi вони в тому свiтлi здалися Хлопцевi спрозорiлими. Пiзнiше вiн згадав цей день, сидячи самотньо на верандi Марiї Якiвни в тому-таки лозовому крiслi, що в ньому любив сидiти старий Iван, - буде вiн тодi дорослий i куритиме люльку. Одна iз хмарок, якi випустить з тої люльки, раптом освiтить йому ту далеку картину, повернувши незрiвнянне вiдчуття серпневого сонця, яке завжди свiдчить про достоянiсть, а водночас i про закiнчення лiта. Тим часом по небi повiльно пливли, наче велетенськi бiлi кораблi, хмари, i старий козопас там, на горбi, стежачи за повiльним та несхитним рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами, такими великими, що несила їм буде швидко летiти. Лежали вони завмерло на синьому полi неба, i, тiльки пильно придивившись, можна було б спостерегти отой одноманiтний рух. Тиха радiсть почала вливатись у серце старого - нагадало це йому всi три спалахи, якi вiн пережив. Цього разу впадав у визiр старого бiльше жовтий колiр, чув вiн дух тлiлих бур'янiв, втомленої землi й першого осiннього листя - було теперiшнє його свiтло й ота радiсть, як серпневе сонце зi своїм запахом; прочувалася в ньому важкота пригнутих пiд плодами гiлок. Тонка й сумовита усмiшка лягла на вуста старому, i вiн просидiв iз тою усмiшкою аж надто довго, забувши наглядати й за козами. Через це, може, вiн, i не побачив того клопiтного руху, що ним виповнився шкiльний двiр, не побачив дружини, що заклопотано обтирала куряву, не почув дзвiнких жiночих голосiв у порожнечi класiв - все це iснувало в той день поза ним. В той день вiдчув вiн, що сонце, хоч i гаряче, має вже в собi присмак тлiну i що засноване воно легкою срiбною мережкою, яку сплели довкола нього невгамовнi павуки. Побачив вiн самотню бiлу шапку кульбаби, яка цвiла вдруге i вдруге народила свiй легiон парашутикiв. Теплий i повiльний вiтер повiяв на нього, i зiрвав вiн та й понiс з тої шапки з десяток насiнин - розбухли вони раптом у повiтрi, розрослися i стали пiр'ям для бiлих птахiв, що їх уздрiв Iван у небi. Тиха осiнь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собi на вуста пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звiвся, склав стiльця i пiшов додому. Кози здивувалися на цей несподiваний учинок свого володаря, але перестали скубти траву й повiльно поволоклися слiдом. Марiя Якiвна, яка уздрiла була той похiд зi шкiльного подвiр'я, змушена була пiдiйти до Володимира й вiдпроситися додому. Володимир звiв на неї прозорi вiд щедрого сонця очi i, звiсна рiч, дозволив, адже вони тут чудово вправляться й без неї. Марiя Якiвна покидала цей двiр iз жалем та тривогою, бо те, що її чоловiк покинув гору передчасно, не могло її не стурбувати. Отож вона й поспiшила до свого обiйстя, щоб стати там на воротях, а коли вона вже стала i надчiкувала чоловiка, зi шкiльних вiкон раптом полинув, вирвавшись iз чотирьох жiночих грудей, чудовий спiв. Може, через це старша дочка Олександри Панасiвни рiшуче перев'язала чоло косинкою i ступила й собi в шкiльнi дверi, а сторож Степан зупинився з молотком у руцi i аж рота розтулив, дрiбно поклiпуючи каправими очима. Кiлька парт уже сяяло фарбою, сонце" грало на лискучих площинах, i старий козопас, який побачив тi ясно-брунатнi плями, подумав, що то теж своєрiдний призвiсник осенi. Володимир, однак, милувався на дiло рук своїх, i коли до нього пiдiйшов Хлопець i попросився в малярчуки, вiн радо на те пристав - вони запрацювали вже в двi руки, захоплено водячи пензлями по потрiсканих, порiзаних та залитих чорнилом дошках. Галя визирнула у вiкно й помiтила цю несподiвану iдилiю, була вона з нiг до голови заляпана бiлими крапками, i Володимир, побачивши її отаку покрапковану, не втримався, щоб не всмiхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмiшка, Галя не встигла на неї зреагувати, бо на її лицi мимовiльно спливла така ж усмiшка, i вони, цi два однаковi усмiхи, напрочуд злагоджено поєдналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вiкна спиною), i Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засмiялися, Володимир i Хлопець, i на цей смiх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасiвни. Сторож Степан сидiв на партi й перепочивав, в бородi його стримiла самокрутка i блiдо цвiв вогник. Вiн почав розповiдати довгу й не зовсiм логiчно збудовану iсторiю - його низький голос погiдно плив подвiр'ям. Пихкав водночас i цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Пiдстарший син Олександри Панасiвни звiвся вiд своєї залiзяки, на якiй вигинав цвяхи, i струсив iз колiн iржавий порох. Пiшов неквапно до туалету, обмацуючи в кишенi недбало викинутий Степаном недокурок, в туалетi вiн запалив сiрника i з насолодою втягнув у себе мiцний дим. Старший син Олександри Панасiвни пiшов до туалету й собi, i вони по-братському розкурили знайдене добро. Старий Iван проходив у цей час зi своїми козами берегом, його голова, як i козяча шерсть, свiтилася бiлим перламутром, i на цей перламутр сумнувато зорила з свого обiйстя Марiя Якiвна. Велика сила првабила Володимира зайти в школу, де поралися жiнки, - жив у ньому настрiй серпневого сонця й тих усмiшок, що обмiнялися вони з Галею. Врештi кинув вiн квача у фарбу i обтер лопушиним листком замащенi руки. З вiкон неслася спокiйна й лагiдна пiсня, i вiн пiшов на ту пiсню, як летить на вогонь нiчний метелик. Четверо жiночих постатей завзято махали квачами, дiвчинка розводила в горнятi синьку; пахло глиною, стiни були мокрi й посмугованi, пiдлога вщерть заляпана вже пiдсохлими й мокрими плямками; вiн спинився на вступi до класу й раптом вiдчув, що його серце стисли залiзнi лещата, що вiн зовсiм не належить собi, а радше тим очам, що глянули на нього iз закрапкованого глиною обличчя. - Ну, як тут дiло? - гукнув вiн, скалячи зуби й намагаючись згасити зрадливий трем у пальцях. Пiсня обiрвалася, i вiн почув у вiдповiдь веселi, лункi голоси, - одна кинула до нього жартом, i всi гучно засмiялися. Володимир знову вдихнув у себе чудового глиняного запаху, i йому захотiлося по-парубоцькому завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всiх оцих веселих жiночок. 2 Над каштаном у дворi трiпотiло кiлька бiлих метеликiв, i Хлопець, фарбуючи парти, крайока стежив за їхньою грою. Були лискотливi на голубому тлi й виписували в польотi химернi зигзаги. Старша дочка Олександри Панасiвни вийшла зi школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбує. - Слухай! - сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. - Дай трохи пофарбую. Вiн дав їй пензля, i вона захоплено почала розмазувати фарбу. За покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасiвни, пiдстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно забивав здоровенного цвяха, залiзши в парту, а його жiнка перехилилася через паркан до сусiдки i не менш натхненно молола з тою сусiдкою язиком. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно вилiз на яблуню i почав накладати пазуху великими жовтими буравицями. Володимир вийшов зi школи i засмiявся, побачивши, як возяться коло фарби дiти. Найменша дочка Олександри Панасiвни сидiла на землi й натирала об камiнь боки збитому каштановi. Каштан перетворювався вiдтак у брунатний волохатий м'ячик, а руки вiд соку, перемiшаного з землею, ставали темнi. Iван важко пiдiймався пiд гору, за ним плелися кози. Марiя Якiвна стояла в воротях, бачила незвично блiде чоловiкове обличчя, i воно мимохiть нагадало їй щось давнє, дороге, але й болюче. Зiтхнула глибоко, а метелики, якi нещодавно грали бiля каштана, затанцювали над її головою. Старий козопас побачив тi метелики, синє небо мiж деревами, повну лiтню жiнку, яка стояла у воротях, i раптом не впiзнав її. Здалося йому на мить, що там, у воротях, має стояти iнша жiнка, молода й струнка, з великими темними очима i з м'якою всмiшкою на вустах. Ця ж, що стояла насправдi, теж мала таку ж усмiшку й такi ж очi, але була йому незнайома, як i цей двiр, у який вiн збирався ввiйти. Вiн спинився, трохи занепокоєний, потер лоба, струснув волоссям - кози його тим часом дружно входили у ворота. Бiлi метелики зникли, цвiло тiльки те ж таки неймовiрно синє небо, яке знову вразило його бездоганно чистим кольором; почав натужно думати, чого повернувся вiн додому так заранi. Вже впiзнавав оту жiнку у воротях i вловив тривожний проблиск у її очах. Шукав пояснення, бо цей час, який минув вiдтодi, як рушив вiн додому, став наче глибока прiрва, в якiй уперше пропала його свiдомiсть. Навiть озирнувся туди, назад, де мала б бути та прiрва, - лежав довкола залитий сонцем простiр, знайомий та звичний. Чорна важка хвиля огорнула його на мент, i вiн захитався, заплеснутий незрозумiлим вогнем. Побачив бiля себе Марiю, яка тримала його пiд лiкоть i щось говорила чи запитувала. Чув неймовiрно лагiднi iнтонацiї її голосу, але змiсту не добирав. Тодi випливла йому на вуста всмiшка, яку вiн знайшов сьогоднi на тому просякнутому осiнню горбi, - була вона тонка й сумовита. - Тобi недобре? - перепитувала Марiя, пiдтримуючи його. - Та нi, - всмiхнувся вiн, намагаючись вдавати iз себе безтурботного. - Захотiлося менi трохи пописати... Пiдстарший син Олександри Панасiвни набрав повну пазуху яблук i зiстрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бiк, але не побачила шибеника, її окликнула спiврозмовниця, щоб доказати почату вже кiлька годин тому iсторiю. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно перейшов сад i вступив у шкiльний двiр. Вiн пригостив яблуками всiх дiтей, якi були в дворi, i дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тодi всiвся за полагоджену тiльки-но Степаном парту i задоволене ввiгнав мiцнi бiлi зуби в яблуко. В цей час визирнула вже зовсiм забрьохана в глинi Галя: в дворi всi сидiли i з хрумкотом їли. - Хорошi яблука, - сказав Степан, примiряючись, щоб забити нового цвяха. - Де це ти їх узяв? Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно подивився на сторожа i вкусив яблуко так, що навсебiч бризнули краплi прозорого соку. 3 Серпень цього року видався багатий, повiтря настiльки погустiло й поважчало, що, коли пролiтала бджола чи гедзь, струшувалося, наче голубi драглi. Сади стояли обважнiлi вiд щедрого плоду, аж хазяї змушенi були ставити пiд кожну гiлку пiдтичку. Срiбнi купчастi хмари починали повзти через небо з десятої ранку - доти небо було ясне, кришталеве й трепетне. Хмари, якi з'являлися потiм, було послано, здавалося, для того, щоб пiдкреслити його незвичайну, трохи виблiдлу синяву i щоб посилати на землю срiбне сяйво. В тому сяйвi людськi обличчя ставали м'якшi й добрiшi й освiтлювалися так, що навiть короткозорi починали добре бачити. Вiтру майже не було, але той легiт, що ледве ворушив листя, нiс у собi перше вiдчуття осенi та холодiв. Можливо, вiд того у травах аж розривалися цвiркуни, не припиняючи своєї роботи, як женцi, цiлу добу. Далекi, лисi, недавно золотi горби потемнiли - хлiб iз них уже звезли, i стернi надали їм землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди, спускались i пiднiмалися, крутилися й танцювали метелики, - горби вiд того мерехтiли й начебто були вкритi танцюристими квiтами. Рiчка вмерла в своєму ложi, вилискувала холоднувато i вiдчужiло: купальникiв уже не притягала її принадна вiльга. Де-не-де тiльки виднiлися юрливi постатi, що блукали по водi з саками, береги вiдтак безлюдно свiтили, а на кущах з того боку рiчки було вже запалено по кiлька ясно-жовтих, фосфоричних пiд цим сонцем листкiв. Володимир дивився на тi листки, сидячи бiля розчиненого вiкна, i в серце йому наливалося тихої, трохи сумної, але напрочуд погiдної музики. Пiд цю хвилю йому дивно ставало, що ще недавно чулися над цiєю землею вибухи i розрiзали повiтря кулеметнi черги. Йому дивно було вiдчувати й легке зудiння в нозi - свiт перед ним був такий прозiрчастий i так гарно уладнований! Йому хотiлося заплющитися, щоб перенестись у якусь iншу сферу: ця тиша i цей спокiй по-своєму вражали його й бентежили. За спиною лежала порожня школа, стiни її було побiлено, пiдлоги вимито, парти розставлено, в порожнiх класах приємно пахло не до кiнця просохлою фарбою та глиною. Вiн полюбив заходити туди щодня i вдихати цей запах: ще зовсiм трохи - i в цi чистi, соннi й такi запашнi кiмнати ввiрветься весела i завзята гурба. Поки що вiн насолоджується цим настроєм, тим бiльше що побiч iз цим живе в ньому й iнше почуття, i вiн намагається затлумити його, але воно весь час виплескується з нього - погляд його нестримно тягся туди, на гору, куди вiн забрався тiльки раз i де так незвичайно було пригощено його водою. Думав про це, сидячи бiля вiкна й дивлячись на тi горби з першими жовтими листками. Незрима сила витручала його з дому, i вiн iшов на засипану камiнням гору. Тонко пахтiв тут полин, танцювали бiлi метелики, було їх так багато, що вiн мимоволi починав їх лiчити. Збивався й покидав це заняття, очi його прикипали до холоднуватого синього плеса - вiдбивалось у ньому небо, а променi стрiляли з ряботиння. Музика, яка навiдувала його ранiше, вдома, почала проявлятись i тут: почув її уперше, коли збагнув свою дивовижну залежнiсть вiд дому на горi - можливо, мелодiю пiдказало йому ранiшнє радiо, а може, зродилася вона й самовiльно. Так, це було те, що частково пояснювало його стан - настрiй серпневого сонця. Кам'янiв вiд того незвично сильного вiдчуття, що пробудилось у ньому, i це теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив її на горi, також озвучувалася набором чудових i не зовсiм владнованих тонiв; вiдчував натомiсть тихе щастя вiд того, що воно вже є, а водночас i тихий смуток - те, про що мрiяв, все-таки було далеке. На перший позiр все було просто: тяглася на гору стежка, по якiй вiн все-таки може зiбратися, треба стати на неї й пiднятися - мав незвiдь-чому тверде переконання, що його звiдти не прогонять. Але сидiв отут, на полиновому горбi, i змушений був рахувати метеликiв, якi й досi мигали й мигали, злiтали й присiдали на бур'ян, танцюючи великий серпневий танок. Вночi йому приснилося, що має там, на горi, свою кiмнатку, заставлену вщерть книгами, а вiн ще до вiйни вiдчував до книг особливу охоту; тi книги напрочуд тонко пiдiбрано пiд його смак - цiлi вечори сидить вiн у тiй кiмнатi, захоплено гортаючи сторiнки. Це стало продовженням iншого марення, яке побачив вiн у польовому шпиталi. Три стiни йому привидiлися густо обсадженi шкiряними корiнцями, якi тьмяно лискочуть золотом, i цi стiни раптом склали для нього коридор, по якому вiн пiшов, важко налягаючи на костури. Цей сон навiдав його в один iз найяснiших ранкiв, якi трапляються на цiй землi. Прокинувшись, вiн побачив кiмнату, залиту свiтлом, здалося, вона розширилася вiд того свiтла i засвiтилася. Десь неподалiк лопотiло листя, брязкали вiдрами бiля колонки, а ще далi голосно балакали двi жiнки. Вiн раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жiнок, якi розкiшнi й переливнi їхнi голоси. Лежав, широко розплющившись, тодi вона знову заграла, ота повiльна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини його нутра - спiвали там сонячнi скрипки, нiжнi й сторожкi, лопотiло й лопотiло листя, сонячнi пальцi вдаряли об нього, як об клавiшi. Зорили на нього великi, знайомi, невимiрне вабнi очi; отам, де бурлiє струмок, озвалося фортепiано, а де бджоли обсiли галявину, тихо заструмiли вiолончелi. Вiн слухав ту музику, i йому здавалося, що це тiльки випадок, що грає її оте чорне клапасте радiо, - таку музику не може написати жива людина, складає її вся велика й багатоманiтна природа. Ввiйшла в його тiло, як вода, i вiн подумав, що це таки справдi була вода, а кiмната, де лежить вiн зараз, широко розплющивши очi, тiльки промiжний пункт у його довгiй мандрiвцi до справжнього острова тишi. Встав, намагаючись не зруйнувати тонкої й такої ненадiйної матерiї свого настрою, i пiдiйшов до вiкна. Старша дочка Олександри Панасiвни роздмухувала вогонь у лiтнiй печi, стулила губенята й заповзято дула. Вогник спалахнув, здавалося, з її вуст i пробiг по хмизу. Дiвчинка встала, витерши зап'ястям сльози, - Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця дитина. Здалося йому, що спурхне вiд землi й полетить у синюще повiтря, як пташка. Дим рiвно став вiд печi до неба, Володимир зирнув на вулицю й побачив, що таких димiв стоїть над околицею з двадцять - вони, тi стовпи, пiдпирали небо, як Геркулесовi, - виливались там у вишинi у нестерпно бiлi клубастi хмари. Старша дочка Олександри Панасiвни взяла на своє утле клубеня миску з бiлизною i пiшла росяною стежкою до рiчки. Поблискували босi й мокрi її ноги, свiтле волосся розсипалося по плечах i грало, а коли вона зiгнулася бiля води й розстелила по течiї бiле простирадло, вiн зрозумiв, що музика полонила його до кiнця, що вона охоплює цiлий окрай, бо й грає її для нього весь оцей широкий, залитий сонцем свiт. Покульгав чимдуж до дверей, вiдкинув защiбку i спинився на порозi, примружившись вiд сонця. Там, на горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм, наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори, i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками. 4 Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й прабаби, вийшов на ганок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець - клалася вона мостом з їхньої гори на гору протилежну, перерiзала Варваровий сад i тяглася туди далi, до лiсу. Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те синє полотно i рушити по ньому, не озираючись. Зiйшов iз ганку i бiля хвiртки озирнувся. Дiм ще спав, сонно заклепивши вiконницями вiкна. Спали там сотнi книжок, що встиг вiн уже прочитати, i спали iншi сотнi книжок, якi вiн прочитає значно пiзнiше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками - знав, що рецепта на свiй пошук там не вiдчитає. Вiдгадає його лише на цiй ясно-синiй дорозi, що стелиться перед ним, залита тремким ранiшнiм свiтлом, - покликала його могутнiм голосом, i вiн, малий та нiкчемний перед її величчю, вiдчув, що обливає його потом. Думка покинути цей дiм пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував вiн, i йому таки доведеться пiти в широкий свiт. Хто зна, де носитиме його i чи повернеться вiн? Просто пiде, а решта все виясниться. Рушив по вогкiй вiд ранкової роси стежцi i бiг, аж доки зупинився захекано на скелi. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, i вiн спрагло й тужно вдивлявсь у неї. На її краю синiв гребiнь лiсу - спала над ним спокiйна бiла хмарка. Вулиця, яка добiгала до школи, була залита срiблистим серпанком - стояли там бiлi й рiвнi стовпи диму. Найближчий стовп виростав бiля школи, вiд нього вiддалялася з мискою, поставленою на бiк, тоненька постать. Вiн миттю її упiзнав i вiдчув, що на серцi йому потеплiло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись i розрiджуючись. Вiдчув жаль, що так нагло вона пропадає, але то був легкий жаль. Там, у долинi, полоскало бiлi, аж свiтилися, полотниська юне, ясне дiвча. Хлопець зiтхнув i рушив по стежцi вниз. Камiння осипалося з-пiд нiг i котилося додолу. Вiн iшов, i тепло в серцi розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагiдне, i, поки дiйшов вiн до тої надмiр тонкої полоскальницi, стало воно як та бiла хмарка над синiм гребенем лiсу. - Доброго ранку! - сказав Хлопець, стаючи колiньми в пiсок. - Доброго ранку! - тоненько вiдгукнулася Неонiла й освiтила його привiтною всмiшкою. Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильна їх стис i, поставивши перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил. 5 Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали жiнки й дiти. Чоловiкiв було зовсiм небагато, та й то самi дiди. Не бiля кожної хати стояла й жiнка, - їх випило на цiлий день мiсто зi своїми заводами та фабриками. Порожнi хати побачив старий i незапаленi лiтнi печi. Ввечерi вони задимлять, як димлять i вранцi, - вдень на багатьох обiйстях тiльки кури гребуться i лiниво погавкують собаки. На галявинi бiля греблi хлопчаки ганяли у футбол, трохи вiддалiк зiбралися зграйкою дiвчатка, понатягали на колiнця платтячка i вели свою дiвчачу бесiду. Старий вдивлявсь у цей свiт чiпко й пильно, напружувався, аж починала болiти йому голова. Однак дививсь i дививсь - вулиця, за якою стежить вiн ось уже п'ятдесят рокiв, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Тi жiнки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив вiн i юну матiр, що загойкувала дитину й тихо спiвала їй колискової. Цей образ наближався до нього ближче й ближче, i вiн змiг роздивитися її ретельнiше: юна мати з дитям бiля грудей таємниче всмiхалася до свого первiстка. Перевiв погляд i побачив двох дiдiв: бондаря Власюка i Козодоя. Бондар стругав клепки для дiжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота, його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся i втирав iз лоба пiт - було йому вже важко ходити бiля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очi старого Власюка, якi наблизив силою уяви, - були вони сивi й пригаслi. "Ось вони, мої ровесники", - подумав вiн, i на вуста йому найшла сумна всмiшка. Перевiв погляд трохи далi: сидiв, подрiмуючи бiля хлiвчика з цапом, Козодой. Очi його були приплющенi, а сорочка на грудях здiймалася й опускалася. Козодой спав, спираючись об стiну хлiвчика, а звiдти визирав, тоскно дивлячись на свiт, старий, аж посiрiлий цап. Поширював од себе важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливiшi на запахи обходили Козодоєвий дiм стороною. Хлiвчик зачинявся розхитаними дверцятами, в яких було вирiзано отвiр у формi серця, - в той отвiр i висувалася жахка брудна цапина морда. Iвановий погляд блукав далi по вулицi Вiн спинився на дiвчинi, яка чесала волосся й поспiвувала. Волосся текло на плечi густою каштановою хвилею, червонi вуста стулялися й розтулялися, а погiдне обличчя було залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, i дiвчина раптом зашарiлася й заклiпала очима: обоє вiдчули, що доля звела їх у цьому моментi, може, й недаремно. Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо. Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил - цiле небо стало покрите тими бiлими крильми. Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить розшифрувати тi знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того, що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як шалено калатає в грудях серце. Отямившись, побачив вiн шкiльне подвiр'я. На ньому брунатно блищали свiжопофарбованi парти, стояв бiля них високий чоловiк iз густо-чорним волоссям. Неподалiк завмерло з пензлями в руках двоє хлопчакiв i одна дiвчинка; почув вiн од школи повiльний та погiдний спiв - спрозорiли стiни, i побачив вiн четверо жiнок, що натхненно вимахували квачами. Мелодiя улягалася iз плавкими рухами їхнiх тiл, вуста були розтуленi, лиця заляпанi глиною - чистий i свiжий дух побiлки вiдчув старий. Вiн знав тих жiнок та дiтей, не знав тiльки того чорноволосого серед двору. Побачив раптом, як визирнула до нього його онука в перших i щось весело сказала. Чорноволосий повернувся до неї - срiбну нитку вiдчув старий, що раптово пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполученi ясним променем, i не змогли розвести поглядiв. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям i повернулася до жiнок, що все ще спiвали. Пiдхопила мелодiю й собi i включилась отак у ритм, що панував у цiй заляпанiй глиною кiмнатi. Старий там, на верандi, всмiхнувся. Перестала тремтiти втомлена вiд писання його рука, - на душу опускався мир, iм'я якому втома. Марiя вiдчула цей його настрiй, побачила загорнений зошит i вiдкинутий набiк олiвець. - Обiдати будеш? - спитала вона. - А чи не треба тобi бути у школi? - запитав вiн, i вона побачила його синi й надзвичайно погiднi очi. 6 Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на їхню гору отой кривий директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, - цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з її рук. Вiн, правда, не просив тої води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одної дiвчини з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всiм тим дiйством, очi її при тому стали круглi й гарячi, може, саме це повернуло їй силу, i вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчиної кiмнати. Вона хотiла заспокоїти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них. "До мене свого часу теж приходив такий директор", - сказала тодi по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi вiд обличчя, серце її билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що їх так часто оповiдала бабця. Галя покинула її там, у фотелi, з її недоречним смiхом, а сама заскочила до своєї кiмнати, де на неї зирнули iз дзеркала її ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося їй пiд ту хвилю, що вона неймовiрно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду i потiм iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б її чудове тiло, на голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi, але щось штовхнуло її зробити саме так. Носик її вiд цього пiддерся, а Хлопець, побачивши її такою, сплеснув руками й засмiявся. - Ой, яка ж ти, мамо, смiшна! - А що, - вiдповiла вона так само задирливо, - до глини менi парад потрiбен? Стара подивилася при цьому на неї мудро й вибачливо, - все те, що вiдбувалося з її онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася спершу втекти вiд свого пришельця й вона. "Така наша доля;подумала стара, залишившись сама в домi, - ми тiкаємо, щоб бути зловленими!" Їй стало зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокiйно подумала про смерть. - Ще я дочекаюся дiвчинки, - голосно промовила, i її голос глухо розлунився по порожньому домi. Вона була задоволена, ця стара. Часом їй здавалося, що ту хитромудру iсторiю про пришельцiв вона таки придумала - надто ефемерно сидiло те в її головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно буває бачити втiленим те, що мрiється. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це дає нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування. - Я завжди надто боялася смертi, - сказала голосно стара, i її голос крячно розлунивсь у порожнечi. Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i її захитали теплi, утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого, вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до неї, немов зважувався: пiзнавав її чи нi. - Ми там, у вiчностi, чи впiзнаємо одне одного? - засмiялася раптом. - Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара! Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i її чоловiка. Дочка була в такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк її теж був високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синiй дорозi, руки одне до одного i з'єдналися. Стара подрiмувала. Голова її лягла пiдборiддям на груди, а з вуст виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона, наче й справдi той свiт бачила. - Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, - сказала вона своєму чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно їй кивнув. 7 Галя й сама не тямила, навiщо їй це потрiбно: з'явитися йому на очi отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що ожило в нiй i зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було їй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неї широко розплющеними очима, i вона мимохiть засоромилася. Додала ходи, i коли Хлопець засвистiв їй пiд ногу, їй стало приємно, що ладнає свiй хiд до тої мелодiї, легкої, протяжної й трохи сумовитої. Це'поступово заспокоїло її, i внизу вона стала вже зовсiм спокiйна, - майже не вражаючись, подивилася в очi, в яких стiльки було нiжностi й жури, що можна було б i не такiй, як вона, розтанути. Негадано додало це їй ще бiльше впевненостi, ба навiть носика вона пiддерла, а що не була в тому платтi й хустцi така вiдстрашуючи гарна, мимоволi ще бiльше вразила Володимира. Цiлий день їх лучили помiж себе якiсь нитки, наче працював тут невсипуще амур-павук, цiлий день плiв вiн помiж них i натягував золоту павутину, яку й побачив старий Iван, сидячи на верандi. До вечора вони аж утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала їх докупи. Галя вряди-годи визирала у вiкно, а вiн заходив до школи, голоси, якi гучали в порожнiх класах, невимовне його хвилювали. За толочним столом вони сидiли навпроти, вiн дивився на неї, а вона червонiла й свiтилася, бо й не могла не вiдповiдати йому. Пiсля того вiн i засумував, бо так i не змiг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж вiдчула втому й розчарування i покiрно чекала на його "рiшучi кроки". Були як корки, що безвiльно хитаються на водi й пливуть, куди несуть їх хвилi, - гойдав їх немалий смуток. Наступного дня вони зустрiлися вiдчужiло, вiн схуд за цю нiч, i очi в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посiрiла й уникала дивитись йому в вiчi, двi сомнамбули снували подвiр'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи пiдлоги, весь час отирала пiт. Помiтили цих сомнамбул i Марiя Якiвна, й Олександра Панасiвна, але обоє вдавали з себе заклопотаних; зрештою, вiн не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пiшов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як це було б потрiбно, а подався через греблю до водокачки. Вiдтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потiм приходив щодня, - лiтали там, танцюючи й пiдстрибуючи, бiлани капустянi. Знайшов раптом на тому горбi спокiй, це був ефемерний спокiй, що йому й назви не добереш, мав у собi запах полину i серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям бiлi метелики. Була в тому спокої тиха вiдреченiсть та враза, тисячолiтнiй бiль, що випливав iз щiлин прискалкiв i наповнював Володимира срiбним димом. Сидiв нерушно на каменi, невiдривне дивлячись на той бiк рiчки, де жовтiло перше осiннє листя, i йому здавалося, що, коли сидiтиме так ще з кiлька годин, перетвориться в ящiрку. Хотiв розчинитись у цьому бринячому спокої, в голубому повiтрi, в якому гуляє, розвiюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легiт. Цвiркунець безстрашно сiв йому на колiно i заспiвав. Тодi озвалася цiла гора, метеликiв на нiй стало ще бiльше, i втопився вiн у бiлiй заметiлi з їхнiх крил - такий був тодi його сум i отак вiн одухотворювався! В другому кiнцi цього свiту сидiла так само здивована, вражена й посмутнiла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якiй незвiдь-чому хотiла сховатися. Отаку змалiлу, зарюмсану i знищену й застала її Марiя Якiвна. Вона обняла Галю за плечi й нiжно отерла їй сльози. - Чоловiки, - сказала тихо й розсудливо, - наче малi дiти бувають. Нам же, любонько, бути дiтьми не випада... 8 Хоч не була заздрiсна, вiдчула Олександра Панасiвна, дивлячись на Володимира й Галю, що їй шкребе пiд серцем. Часом це приходило до неї, як приходить на землю негода, i тодi вона починала майже фiзично пiзнавати: покидає її сила - вирлоока самотнiсть зазирала їй пiд той час у вiчi. Тодi найбiльше й згадувала Миколу, їй навiть снилося, що обiймають її сильнi й шарудявi руки, чула навiть той струм, яким був вiн виповнений, здавалося, залишив у хатi якiсь первнi, вiд яких колись