оростi та ясностi в головi та тiлi, - то було теж прочуття осенi, яке пiзнав i козопас Iван, вони з сестрою вiдчували пiд той час одне й однаково. Iван уперше застрашився ясностi й свiтла, що струмували з нього, а його сестра свого оновлення i здоров'я. Через це вони й посумували кiлька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, i того їхнього суму не подiлив iз ними нiхто: i Галя, й Марiя Якiвна були в той ранок надто заклопотанi; Галя поспiшала спуститися з гори, а Марiя Якiвна рвала в цей час траву для кiз... Галя поспiшала тiльки до скелi. Пiсля того стала знову повiльна й обережна. Бачила рiчку i Старого Пiчкура, що ставив вершi на день. Потiм вiн сидiтиме на каменi й чекатиме, доки налiзе в тi вершi дурна риба, - має протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку рiчки двi тоненькi постатi й миттю впiзнала - Хлопець повiв показувати свої володiння старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Ревниво озвалося в Галинiй душi серце, але їй стало i смiшно на тих так заклопотаних - енергiйно йшли по бiлiй, наче iз сиру зробленiй, стежцi. Побачила Галя й дiда Iвана, той не вийшов сьогоднi з козами на кручi, а повiльно гуляв по своєму садку, звiсивши бiлочубу голову. Кози мекали й висовували гострi писки iз хлiва, а в ворота заходила Марiя Якiвна з мiшком трави та листя. З-пiд нiг у Галi вилiтали коники, летiли на сiрих та зелених крилах, сiдали неподалець; пахло чебрецем i полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству бiлими туфлями на високому пiдборi, i та жорства зовсiм не перешкоджала їй: сонце свiтило їй просто у вiчi. Мружилася й милувалася на купчастi хмари, одна рука її стискала бiлу сумочку, а друга вiльно ходила бiля тiла. Iнколи заточувалася й балансувала вiльною рукою, наче сподiвалася, що от-от її пiдтримає на тому схилi чиясь сильна рука. Отакою й побачив її з шкiльного подвiр'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом i похитувався. Дивний острах обiйняв Володимира, дивний переляк. Вiн позадкував до своїх дверей i зайшов нишком до кiмнати. Сiв, щоб прохолодити розпашiле лице i щоб стримати розшаленiле серце, - метелик на горi виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замiсть так ганебно втiкати, пiти й подати тому метелику руку? Його потягло до вiдчиненого вiкна, i вiн став коло нього саме в той мент, коли пiдходила туди й Галя. Вона побачила Володимира i вклонилася трохи незграбно, а на вустах її засвiтилася знiяковiла й розгублена всмiшка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували помiж себе, раптом трiснула. - Добрий день! - мовили Галинi вуста. - Доброго дня, Галино Iванiвно, - мовили i його вуста. - Куди це ви? - На прогулянку, - сказали її вуста, i махнула вона голубою рукою. - Не все ж воно й удома сидiти... - А звiсно, - сказали i його вуста. - Я, до речi, теж засидiвся. Мо', вiзьмете мене в компаньйони? Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, i Володимир раптом захлинувся вiд тої дивовижної краси, якою вона палала. "Я збожеволiвi" - подумав вiн приречено, але не мiг i на хвилину вiдiрватися вiд її таких повабливих очей. Галя начебто виблiдла вiд хвилювання, пальцi її затанцювали на сумочцi, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотiли так, що вiн ледве-ледь розчув. - Зробите ласку, - сказала якнайтихiше. - Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення. 16 Хлопець спинився на горi, з якої розгортався краєвид на всi чотири боки. Завжди вiдчував на цiй горi особливе пiднесення, здавалося йому - весь широкий свiт кладеться йому перед очi, i варто тiльки простягти руку, щоб вiн улiг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднiлися порiзанi ярами кручi, рiдко засадженi кущиками лiщини, за ними стелилися вже зiбранi поля iз золотою iще стернею, там далi витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий зарiст сiльського цвинтаря. Рiчка тяглась углибину i впиралась у синю щiтку лiсу - саме за неї щодня сiдало сонце, i Хлопець любив спостерiгати, як розпалюється вечiрня заграва, наче той лiс горить. - Оце i є мої володiння, - сказав вiн гордо дiвчинцi, що стояла iз ним поруч, плече в плече. - Я тут нiколи не була, - сказала тихо Неонiла, а очi її дивилися заворожено й покiрливо. - Звiдси свiт широкий! - промовив Хлопець, i його змруженi очi засмiялися й заiскрили. "Часом стоїш так, - подумав вiн, - тебе пориває пiти не озираючись". Дiвчинка повернулася до нього, подивившись вiддано й трохи захоплено. - Пiшли! - сказав вiн коротко i кинувся стрiмко з гори. Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дiсталися до найближчої кручi. - Диви, як я бiгаю! - сказав Хлопець i, розiгнавшись, чимдуж побiг серединою кручi. З-пiд його нiг вивалювалася глина й осипалася долi з густим шурхотом. - Я так не зможу! - крикнула дiвчинка, бо стояв вiн уже по той бiк кручi. - А ти спробуй! Вона замахала руками й закрутила головою, хоч її пiдмивало так само перебiгти через кручу й собi. Але затаєний дiвочий iнстинкт спинив її i примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомiчнiшою. Вiн бiг уже назад по тiй-таки кручi, повний пiвнячого завзяття й хлоп'ячої зарозумiлостi, а коли сонце осяяло голе по пояс його тiло, засвiтилося воно раптом золотими волосинками. Це найбiльше вразило дiвчинку, бо в цей мент, коли побачила золотого хлопчака, який бiг їй назустрiч, їй здалося, що весь свiт дивно одмiнився. - Навчився тут такi коники викидати! - догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тiльки-но захват. - Знаєш що? - сказав вiн, по-змовницькому присуваючись до неї. - Ми полiземо в найбiльшу печеру. Пiшов уперед, спускаючись по схилу, i не озирався, був певний, що вона обов'язково за ним пiде. Вона й пiшла, керована не так розважком, як тим-таки iнстинктом, завдяки якому жiнка залюбки ступає в чоловiковi слiди. Дiйшли вiдтак до заростей лiщини, там темнiла яма. За мить Хлопець пропав у тiй ямi, а через якийсь час вийшов з-за кущiв. - Все гаразд, - сказав вiн. - Можна лiзти! Знову пiрнув у яму, а вона вiдчула, що її серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслiд за Хлопцем. - Обережнiше, - почула вона в темрявi його голос, - тут треба повзти. Не квапся, щоб не зачепилась об корiння. Почула, що вiн поповз, бо зашарудiла глина й почала осипатися. Руки й колiна її потрапляли у вогку землю - дихала на неї холодна темрява, але вона повзла й повзла, вiдчувала-бо попереду затамоване Хлопцеве дихання. Далi прохiд поширшав, i вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час вони опинилися на залитому свiтлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано лопатою сидiння, на якi накидано сухої трави й листя. Хлопець сiв на одне iз них, як у трон. - Спочинь, - запропонував вiн. - Звiдси вже можна вибратися нагору. Але поведу тебе далi. Не боїшся? Закопилила зневажливо горiшню губу: чого б їй мало бути страшно, коли вона разом iз ним? - Молодець! - похвалив вiн. - 3 тобою варто дружити. Ходiмо далi! Поповз далi i через це не побачив, як густо зашарiлися за його спиною Неонiлинi щоки. Була горда за таку довiру i через те й справдi не боялася. Вони повзли довго. Зрештою, затремтiв попереду сонячний промiнець - крiзь невеликий отвiр бив пучок яскравого свiтла. Розсiвалося по просторому глиняному гротi, в якому густо звисало, наче сталактити, довге корiння. Тут було ще вогкiше й холоднiше, але долiвка устелена сiном та листям. Шарудiло в них пiд колiньми; дiвчинка роззиралася широко розплющеними очима. - Я вiдкрив тобi найбiльшу iз своїх таємниць, - голосно зашепотiв Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок свiтла, засвiтилася чистим золотом. - Не маєш права в iм'я нашої дружби, - так само урочисто проголосив вiн, - сказати про неї нiкому й пiвслова. Даєш менi таку обiцянку? - Даю! - видихла вона. - Цiкаво тобi тут? - Трошки страшно. - Це тiльки спершу, - промовив вiн поблажливо. - Взагалi тут затишно, i я часто сюди приходжу. - Сам? - здивувалася дiвчинка. - А то ж з ким? - сказав вiн самовпевнено. - Це мої володiння, i я не збираюся їх iз кимось дiлити. - А я? - Ти дiвчина, - засмiявся вiн. - Коли виростеш, можеш стати моєю жiнкою. Хочеш стати моєю жiнкою? Вона зацiпенiла вiд такої його вiдвертостi. Страх мимовiльно черкнув по її серцi, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим свiтлом, - спинився пiд отвором. Зазолотiло воно й засвiтилося, i Неонiла вразилася, яке спокiйне воно й поважне. Хитнула погiдливо головою - згоджувалася бути його жiнкою. - Скажи менi це вголос, - сказав чи радше наказав вiн. Вона принишкла ще бiльше. - Чого ж мовчиш? - Менi якось страшно, - прошепотiла вона. - I соромно... - Нема нiчого соромного, - сказав вiн. - Це станеться не зараз, а може, через десять рокiв. Може, й через п'ятнадцять, за цей час багато чого змiниться, можливо, нам доведеться не на один рiк розлучитися... Його обличчя, густо залите сонячним свiтлом, стало раптом доросле, ба навiть старече. Пророкував iз недитячою поважнiстю, i Неонiла знову заспокоїлася. Знала вже, що в цю мить не можна було їй мовчати: iшлося про щось велике й вирiшальне. - Я хочу бути твоєю жiнкою, - прошепотiла вона. - Тодi давай поклянемося, - урочисто проголосив вiн. - Отут, у цiй печерi, бiля цього свiтла. Врiжемо пальцi i, як колись iндiанцi, з'єднаємо свою кров. Вона щасливо здригнулася вiд тої моторошної урочистостi, якою забринiв його голос. - Кажи: клянусь нiколи не забути мого судженого! - Клянусь! - сказала вона. - Клянусь i я! - проголосив Хлопець. - Нiколи не забуду своєї судженої! Вiн полiз у кишеню, вийняв ножика i черкнув себе по пальцi. - Надрiж i собi! - сказав вiн, передаючи ножа... Вона черкнула ножем по пальцi й собi, i вони з'єднали ранки. - Скрiпляємо нашу згоду кров'ю! Вона не сказала нiчого, тiльки блиснуло в куточках її очей по яскравому кришталику. 17 I Галя, й Володимир вiдчули, як у них щось прорвалося; шалений потiк, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовiльно, i вони забули про всi ваги й противаги, застереження й умовностi - тiла їхнi спалахнули нагальним вогнем, i в ньому згорiли всi їхнi нагальнi й невiдкладнi справи. Галя забула раптом про свiй дiм на горi, бабцю, намочену звiдучора бiлизну, обiд, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув iз голови всi шкiльнi турботи, забувши навiть попередити Олександру Панасiвну, щоб приймала замiсть нього заяви до першого класу. Вiд тої хвилини, коли вийшов вiн зi шкiльного двору й рушив плече в плече iз тiєю жiнкою, образ якої йому вже й спати не давав, мимохiть здобув оту легку забудькуватiсть, якою вiдзначаються всi закоханi. Бачив тiльки сонце, що свiтило серед безхмарного сьогоднi окраю, i ясно-синє небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня вiддаватися своїй печалi. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито путо, яке так довго на ньому тяжiло; говорив легко й вiльно i не дбав навiть про те. Те саме вiдчувала й Галя, їй здалося, що в неї голубе не тiльки плаття, але й сама вона стала етерна i ясна. Наливалася небом та сонцем, воно свiтилося в їхнiх примружених очах, в душi в неї гуляв теплий, свiтлий вiтер, що розморожував у нiй усi затiненi кутики, засiваючи їх вiчно юним здивуванням. Несподiвано для себе вона теж стала словоохiтна i, говорячи з ним навперебiй, наче хотiла повернути згаяний час. Вони перейшли греблю й подалися вздовж Тетерева до водокачки, там завернули в завулок, i їм ледве не зiпсував настрою собака, що з гавкотом кинувся на них. Володимир став так, щоб захистити Галю й оборонитися, але жiнка раптом вiдсторонила його i, всмiхаючись, пiшла до пса. Пес замахав хвостом, принижено спустивши зад, а тодi й запищав прохально, наче прохав йому вибачити. Вони вийшли на те мiсце, де дiлив Володимир iз цвiркунами свою тугу, - вiн начебто навмисне привiв її сюди. Тут, як i всi рази, танцювали над сивими заростями полину бiлани капустянi, химерно пiдскакуючи й присiдаючи; неподалiк журкотiла рiчка, i плив по нiй човном, одягнений у солдатське галiфе i в куфайку, рибалка. Рибалка перевiряв перемета, пропускаючи крiзь пальцi чорну дротину. - Зараз вiн щось зловить, - сказала Галя й додала по-думки: "Нам на щастя!" Рибалка раптом нагнувся - з води вигулькнув великий срiбний головень. - От бачишi - сказала Галя. - Вiн таки зловив, а я при тому щось загадала. Йому захотiлося взяти в руки те обличчя, хитро нахилене до нього, i почати його обцiловувати. Заважав рибалка, що щасливо здирав iз гачка головня, головень махав у його руках хвостом, i вiд того дзеркально спалахувала його луска. - Що ж ти загадала? - Не скажу! - вiдказала тихенько Галя. - Щось таке велике, як цей свiт, i хороше. Вiн не допитувався, тiльки взяв її руку i сильно стиснув. Вона срiбно-лагiдно засмiялася, аж рибалка повернув до них своє хиже вiд рибальського щастя лице. Володимировi стало незатишно тут, де дивилося на них це лице, хоч навколо запаморочливо спiвали цвiркуни, а сонце наливало полини таким густим запахом, що аж на вустах гiрко ставало. Вiн подумав, що все це зайве: полини, метелики й сiре камiння, захотiлося йому широкого поля, де вони тiльки й бачили б золоту стерню, небо й сонце. - Пiшли звiдси! - сказав, i вони пiшли вздовж скелястих круч. Хитався пiд їхнiми ногами цмин, бур'яни терлися їм об литки i висипали насiння, i коли зирнув Володимир на Галинi ноги, побачив, що вони свiтяться. "Золотонiжка!" - подумав вiн захоплено i зирнув на її профiль: тонкий i рiзьблений, гiдний рiзця найбiльшого скульптора. Сонце просвiчувало закучерявленi бiля чола та скронь волосинки, i вiд того голова її була оточена чистим та рiвним нiмбом. - Куди це ми йдемо? - спитала вона. - А чи я знаю? - засмiявся вiн. - Туди, де небо стовпи пiдпирають. Позирнула на нього з легким усмiхом. Тодi вiн узяв її пiд руку, i вони аж зупинилися - напав на них i ледве не задушив, заклавши дихання, такий гарячий вiтер, якого не буває в серпнi. 18 Старий козопас Iван Шевчук дописав свiй п'ятий зошит уранцi. Ще тiльки свiтало, коли вiн вийшов на веранду. Сад i зiлля навколо були всипанi мiрiадами iскор, i все вiд них аж посивiло. Сонце тiльки-но зiйщло над горою, але променi його ще не доходили сюди. Рiчка вiддалiк куталась у прозорий серпанок, а дахи вулицi волого блищали. Вiн зiйшов iз веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи iз хлiва мордочки, - вiн не завважив їх. Iшов садовою дорiжкою i мимохiть вимiчав величезнi, вкритi росою буравицi в травi. Вернувся по кошик i назбирав його повний. Яблука були жовтi, бокатi й пахли так нiжно, що на серцi старого стало тепло. Вiн поставив кошика з плодами тут-таки, на верандi, сiв у крiсло й задивився на дахи. Бачив жiнок, якi спали бiля чоловiкiв, i дiтей, якi неспокiйно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося, деякi лежали, розплющивши очi, а моторнiшi вже повiльно ходили по дворах. Ламали хмиз й запалювали в лiтнiх печах; Старий Пiчкур iшов до рiчки з корзиною, яка закривалася накривкою. Вiн увiйшов у рiчковий туман, а за якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потiм вiн побiжить дрiботцем на базар - так бувало щодня. Сивий бондар ходив по двору, нахилявся, пiдiймав клепку чи обруч i знову кидав їх на землю: не мiг уже працювати, але не мiг i без дiла сидiти. Отак крутитиметься вiн до снiданку, а сiвши до столу, їстиме похапцем: вiдчуватиме, що йому страшенно нiколи... Вийшов на подвiр'я й Козодой, позiхнув так, що вся вулиця вiдчула несвiжий запах iз його рота, i побрiв до цапової буди. Вже снiдали чоловiки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли, схрестивши на животах руки, їхнi напiвсоннi жiнки - очi їхнi були майже приплющенi, а на обличчi лежав мир. Побачив Iван у той ранок i свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у крiслi i аж шию заломити. Стара стояла бiля хвiртки й дивилась у долину. В домi спав, закинувши голу ногу на ковдру. Хлопець, а Галi не було. Iван перевiв погляд на школу. На вузькому односпальному лiжку, щiльно притулившись одне до одного, спали двоє. Тиха всмiшка лягла Iвановi на вуста: рука його потяглася до олiвця. В цей час з'явилося сонце, залило сад i веранду iз сивочубим чоловiком - все засяяло й замерехтiло, мiрiади росинок спалахнули й заграли в сонячному туманцi. В тому туманi iз сонця побачив раптом старий п'ятеро своїх ненароджених синiв, вони йшли через росистий сад. Сонце било їм у спини, просвiчуючи наскрiзь, а вони йшли i йшли, п'ятеро веселих, смаглявих хлопцiв. Були голi й прекраснi, з позолоченими тiлами i з золотими думками в головах. Мали за спиною бiлi крила, i, дивлячись на них, - бачив-бо їх уже на бiлому полi, густо засипаному чорним зерном лiтер, - вiн уперше зронив на свiй зошит сльозу. Це й була остання крапка, що її поставив на своїх писаннях старий козопас, - бiльше пiсля того не написав вiн нi рядка. Поклав обережно на стiл олiвця, загорнув зошита i подивився в сад. Той був залитий бiлим, чистим свiтлом, дерева майже розчинились у ньому, пливали тiльки тугi, лискучi клубки яблук, груш та слив. Iшло в тому свiтлi п'ятеро юнакiв, темнооких, темноволосих, з золотими тiлами i з крильми за плечима. Iшли повiльно й обережно, неначе пливли. Старший iз них потягся до найбiльшого яблука, зняв i ввiгнав у плiд лискучi зуби. Бризнуло навсiбiч соком, - всi п'ятеро юнакiв iшли через сад i їли на повний рот яблука. Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорi стiни, прозорих людей i тварин - вже попрокидалися майже всi. Вагiтна жiнка пiшла через вулицю, несучи перед собою могутнього живота. Очi в неї були великi й темнi, як у мадонни. Скручене у нiй хлопченя завзято гамселило її у живiт рожевенькою п'яточкою, вiд того на вуста жiнцi лягав усмiх. Вся вулиця була залита тим-таки свiтлом, в якому розчинялося камiння й паркани; плавився, стаючи монолiтною брилою золота, пiсок бiля рiчки, а сама рiчка лягла покладом твердої бiрюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли яснi топази й аметисти, а сам камiнь, розтоплюючись, почав спливати долi лискучим молоком. П'ятеро юнакiв стояло перед Iваном бiля веранди й доїдали свої яблука. Були непомiрне гарнi, а обличчями схожi на Марiю й Iвана водночас. Стояв коло них крилатий кiнь i нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом. - Менi вже пора? - спитав вiн у юнакiв, i вони, кивнувши погiдно, повикидали через плече недогризки. Стали двоє по один бiк сходiв, а двоє по другий. П'ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку. - Що можу я звiдси забрати? - спитав Iван, але вiдповiдi не почув. Тодi вiн звiвся. Рипнуло лозове крiсло i продерло пiдлогу, вiдсуваючись. Велике свiтло захиталося над його головою - об'ємна куля, повна слiпучого етеру, повiльно спускалася до землi. Заiржав тонко й тривожно крилатий кiнь i звiв до Iвана великi, прегарнi, майже людськi очi. Вiн подав руку найстаршому з юнакiв i спокiйно, розважно, не кваплячись, зiйшов долi. Роздiл шостий ПТАХ ПЕРЕЛIТНИЙ Ясний мiсяцю! Тiнь моя зi мною йде, Аж додому йде. Содо. XVII ст. 1 Хлопець побачив той краєвид, як тiльки зiйшов на Чуднiвську. Лягли перед ним золотоволосi покатi лоби, оточенi кучерявими заростями лiщини й грабчакiв; з правої руки витиналися скелi, трохи збоку, мiж низьких хат Павлюкiвки, вивишався бiлий дах школи. Не мiг iти, бо схопило його зажма за горло: саме цей краєвид примарювався йому, коли мiряв вiн голу сопку в Заполяр'ї, зрештою й ускрiзь, де кидала його доля. Часом промальовувалися вони в уявi, i тиха туга починала звiльна колисати його. Останнiм часом це стало як наслання, отож покинув усе й подався сюди. Все було вiдчужено знайоме, притихле й несмiливе, чи, може, став вiн такий перед лицем оцього рiдного й таки забутого свiту. Сама Чуднiвська змiнилася невпiзнанне: було висипано по нiй насип i прокладено через Кам'янку новий, удвiчi виший вiд попереднього мiст. Стара дорога спускалася з лiвого боку, лишився вiдтак лiвий бiк, а хати з садами з правої руки, так само й гайок на мiсцi колишньої яйцебази, зникли без слiду. Назустрiч Хлопцю пiдiймалася по старiй дорозi жiнка iз напрочуд знайомим обличчям, вiн миттю впiзнав її - жила неподалiк колишньої 12-ї школи. На Хлопця вона уваги не звернула, але це перше знайоме обличчя в рiдному мiстi схвилювало його. Пiшов униз, широко вимахуючи майже порожнiм чемоданом, вуста його мимохiть склались у дудочку, i засвистiв вiн, як любив у дитинствi. З розчиненого вiкна на свист визирнула кругла, як колесо, фiзiономiя, волосся її було позатягувано в бiгудi - антена невiдомого ще зразка. Очi її стали так само геометричне круглi, як i лице, а коли Хлопець пiдморгнув тiй головi-антенi, лiва її брова стала схожа на перекинуту галочку, що її люблять ставити у своїх звiтах бюрократи. Дощi вже встигли порозмивати брукiвку, i Хлопець ступав по хиткому камiннi, як колись по рiчкових греблях; внизу, бiля зарослого травою насипу, стояв дiд, у правицi якого була звернена набiк паличка, а за кiлька крокiв скубало травинки, складаючи в пучок, пузате й замацьорене дитя. Хлопець пiшов по колишнiй Чуднiвськiй, що стала тепер завулком, i по дорозi траплялося йому все бiльше знайомих облич. Хати тут були тi ж таки, зате Просиновська гора зовсiм розмилася водою. Сидiла на своєму каменi ряба Катька, тiльки була вона невимiрне старша й грубша. Подивилася на Хлопця примруженими очима, i йому здалося, що тi очi клацнули, як фотоапарат, навiки запам'ятавши його обличчя. Та жiнка, подумалося Хлопцевi, справжнiй фотоархiв цiєї вулицi, - зберiгалися там негативи всiх облич, що тут проходили. Його погляд, однак, потягся далi, в кiнець вулицi. Перебiгала дорогу кiшка, ген вiддаля, бiля Дядюкiв, лежав у пилюцi чорний пес, iшла з порожнiми вiдрами одноока Василенчиха. Серце Хлопцевi забилося прискорено - втягало його в той отвiр вулицi, наче могутнiм насосом. Захотiлося побiгти в цю блiду порожнечу; нi, нi, подумав вiн, не варто так перейматися! Здавалося, невiдома сила пiднiмає його над землею, на око вибилася непрохана сльоза - пiшов вiн швидко-швидко, навiки здивувавши рябу Катьку, яка розкаже сьогоднi кумасям про дивака, який не йшов по їхнiй вулицi, а летiв, а може, й плив. Але в цей момент Хлопцевi було байдуже до рябої Катьки, вiн i справдi летiв! Навколо незвично посрiблилося повiтря, з'явився над головою чорногуз: били, плескали його крила - летiв i не мiг перелетiти простору вулицi: блиснули гостро шибки колишньої школи; на одну iз лавочок бiля хвiртки сiла сива, як молоко, стара; нi, йому нема чого аж надто поспiшати! Бiля Олександри Панасiвни притишив ходу i крадькома зирнув через паркан. У дворi було охайно пiдметено, аж знати було на землi вiника, лiтню пiч уже розiбрали, а на столi бiля стiни свiтлiла велика миска з падалицями. Яблунi, якi колись допомагав садити й вiн, були великi й розложистi, вiття їхнє гнулося вiд щедрого плоду. Тут, бiля цього обiйстя, вiн став раптом обережний. Щось густе й свiтле сколихнулось у його душi, щось пiдзабуте, але сокровенне. Вiдступив од паркану i вже звiдси побачив гору i рiдний на нiй дiм. Серце майже зупинилось у нього в грудях, стояв закам'янiлий, наче постало перед його очима чудовне марево. Сонце падало навкiсно i застеляло гору синюватим серпанком; здалося, мигнула бiля дому ясно-синя постать, - вiн мимоволi забув за тi десять рокiв, що тут не був. Здалося йому, що повертається зi своїх хлопчачих цiлоденних мандрiвок i його очiкує, як завше, ота ясно-синя материна постать. Зморений i заболочений, бреде вiн пiд гору, i йому солодко й любо стає бачити матiр, яка приклала дашком долоню до лоба i дивиться-виглядає його зi свiту широкого. Зараз вiн i справдi повертавсь iз того широкого свiту, в руках у нього - майже порожнiй чемодан, а в грудях пустеля та суша, гуляють там безмежнi вiтри, що назбирав вiн їх пiд час своєї багаторiчної блуканини. Вже не золототiлий юнак брестиме зараз пiд гору, а втомлений, трохи огрядний чоловiк, який зрозумiв раптом неперехiдну iстину: тiльки тодi по-справжньому вiдчувається втома, коли ось-ось маєш переступити порiг рiдного обiйстя. "Я син марно-травний, - думалося спроквола йому, - але я все-таки повернувся!" Вiн iшов поволi пiд гору, жорства вилiтала з-пiд пiдошов i котилася долi, можливо, вiн надмiр поспiшає i в нього надто калатає серце - важко йому йти i задуха чавить горло. Спрага висушила йому рота, сухий язик ледь-ледь провертається, сухi його очi течуть угору - майорить там i майорить ясно-синя постать. Щось не схожа вона на матiр, думає вiн, вдивляючись; iде, однак, i йде, свiт хитається перед очима: скiльки ще потрiбно часу, щоб дiстатися нарештi на ту гору i щоб промовити тим своїм шарудявим язиком: "Доброго ранку тобi, мамо!" Небо над головою чисте й прозоре, тремтить у ньому яскраво-бiле кружало єдиної хмари; стежку, що тече пiд гору, ледве втоптано; росте довкруг i пахтiє полин, перелiтають з куща на кущ коники; десятки дзвiнких голосiв дзвонять у нього над головою; вiн озирається здивовано - кiлька жайворонкiв зависло в синьому небi. Спиняється, щоб перевести подих, хоч нiколи ранiше не зупинявся, виходячи пiд цю гору, - вимахував пiд неї за раз; сьогоднi вiн i справдi втомлений та спустошений, тому вiдвертається вiд дому й дивиться на краєвид. Греблю бiля електростанцiї збудували й пiдняли воду ще до його виїзду, але все одно: чужа йому ця збiльшена штучно вода. Пiску є тiльки трохи бiля острова, i там так густо насипано людських тiл, що здається йому звiдси - пiсок рухається й коливається. Очi йому болять дивитися на все це, вiн повертається, але вже не бачить ясно-синьої постатi бiля будинку. Стоїть той безлюдний та байдужний, поблимуючи холодними шибами. Хлопець мимоволi стишує крок: трохи нiяково йому, а трохи боязко туди заходити. Бiля скелi сiв, витягнув люльку й закурив, щоб погасити цей зрадливий трем рук, зуби його мимоволi вицокують на мундштуку. Дивиться на горби з того боку рiчки, по краю одного з них бреде чоловiк iз собакою - постатi цi здаються звiдси силуетами. Десь далеко вуркотить трактор; дим iз люльки наповнює Хлопця i помалу заспокоює його; очi мружаться i стають вузькi, а на вуста вибивається всмiш-ка - кладеться йому перед очi широка синя дорога. Тихо заспiвав поруч цвiркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби срiблиста тиша, аж чути стало вiд далекого пляжу тонкi погуки. Вийшла на подвiр'я Олександра Панасiвна, так само висока й худа, як i колись, в руцi в неї було порожнє вiдро. Серце застукало Хлопцевi в грудях, i вiн втомлено звiвся. Назустрiч йому йшла легка юна дiвчина в ясно-синьому платтi. Обличчя її було трохи сонне, а очi голубi. - Добрий день! - сказав вiн дiвчинцi. - Ти часом не з цього будинку? - З цього, - вiдповiла трохи здивовано дiвчина. - А вам кого? - Галину Iванiвну, - вiдказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсмiятися. Сестра подивилася на нього холодно, в глибинi її очей мигнула темна iскра, але вiдразу ж згасла. - Вона вдома, - сказала i повернулася, щоб iти. Йому не захотiлося її затримувати: сестра його не впiзнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, i вiн пiшов пiд той супровiд до знайомої вiддавен хвiртки. Каштан серед двору стояв незмiнний, незмiнний був i малинник. В густому шпоришi, що ним обрiс двiр, стояв столик, а бiля нього два старi стiльцi. На столику, як i в Олександри Панасiвни, жовтiла миска з падалицями. Обiрвав свист i озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, i вiн раптом пошкодував, що не признався до неї. Покинув серед двору чемодан i перейшов по стежцi до саду. Тi ж таки кiлька фруктових дерев, той-таки мiцний паркан вiд лiкарень. З одного боку побачив вiн у парканi хвiртку - легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; бiля каштана, як завжди, висiв умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспiвали сiнешнi дверi. На порозi стояла повна жiнка. Вони дивилися одне на одного, i в обох раптом затремтiли вуста. - Добрий день, мамо! - сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловiк. Якась далека подоба її сина вгадувалась у ньому, але це була радше тiнь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впiзнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ганку. - Бачу, не впiзнала мене, мамо, - сказав, неприродно розсмiявшись. Хлопець. - Це я - птах перелiтний! 2 Цей майже незнайомий чоловiк, в якому лишилися тiльки залишки колишнього її Хлопця, хвилював i дивно страшив Галю. Вiд нього грубо пахло потом, руки в нього були величезнi, важкi й мозолястi, очi глибоко вганялись у череп - витримати його погляд треба було немалої сили; вiн ходив по домi залiзними кроками, аж гула вiд того пiдлога. Здавалося, в їхню тиху забiч ввiрвалася незнайома сила, що має розкидати й зруйнувати весь спокiй їхнього iснування, а з другого боку, це був таки вiн, її первiсток, за яким вона вже й очi проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жалiла й любила його. Здобув вiн безцеремонну манеру висловлюватися i майже не випускав iз рота люльки. Весь дiм вiдразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галi в горлi, але вона не мала сили щось йому зауважити - було так i тодi, коли вони сидiли на кухнi: вона смажила млинцi, а вiн скупо оповiдав, кушпелячи люльку, про своє життя. Вiд диму тютюнового й диму вiд сковороди повiтря навколо них зовсiм посинiло, хоч Галя й вiдчинила вiкно. Зрештою, оповiла йому про своє життя i вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона вiдразу по тому, як подався вiн у свiт. - Стара виявилася поганою пророкинею, - сказала Галя. - Все торочила, що не побачу я тебе нiколи. - Мала рацiю, - сказав вiн, напускаючи на обличчя хмару диму. - їдучи звiдси, я таки не думав повертатися. - Хлопче! - вигукнула вражено Галя. - А про мене ти коли думав? - Ти мала ким жити, - безцеремонне зауважив вiн. - Чоловiк i донька... - Не мiг вибачити менi того шлюбу? - Та нi! - Вiн почав цокотiти пальцями по столi, iмiтуючи стук поїзда - розважався так, коли днями вилежував на плацкартнiй полицi. - Я нiколи тебе не осуджував. Просто я вiрю, як би тобi це сказати... В кожного, очевидно, є своє призначення. Мабуть, менi потрiбно було облiтати пiвсвiту, щоб повернутися сюди. - А як же з намiром не повертатися? - Коли в нас у сiдницi шило, ми не завжди здатнi до розважку. Ми тодi найменше думаємо про iнших. Але про тебе я думав. Тодi, коли менi хотiлося пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидiти на мiсцi, я думав найбiльше про тебе, мамо. - Дуже втiшно, - сказала не без iронiї Галя, викладаючи на тарiлку готовi млинцi. - Втiшнiше менi було б, коли б ти прислав хоч одного листа. Вона вилила на сковорiдку тiсто, i воно зашипiло. - Я писав тобi листи, мамо, - сказав вiн несподiвано нiжно i аж очi опустив вiд зворушення. - Написав тобi тисячу листiв... - Овва! - засмiялася Галя. - Хотiла б я одержати з тої тисячi хоч би десять. - Вони були б нуднi й неприємнi, - вiдмовив вiн. - На тих листах я вчився володiти пером. - Володiти пером? - Галя була щиро здивована. - Так, - сказав вiн, натоптуючи люльку. - Бо я не забував у тих мандрiвках про ще одного чоловiка. Про дiда Iвана. Добре затямив, що той лишив п'ять списаних зшиткiв. Ти нiчого про них не знаєш? - Зшитки? - задумалася Галя, i в неї ледве не згорiв млинець. - Якi це зшитки? Старий i справдi мав якiсь дивацтва. Марiя Якiвна... - Я хочу прочитати цi зошити, - сказав Хлопець, припалюючи люльку й випускаючи з рота сиву хмарку. - Не знаю чому, в тих мандрiвках я часто думав про дiда й про тi його зшитки. Але перш нiж за них сiсти, я мусив навчитися науки красного письменства. - Саме тому ти й складав листи до мене? - спитала трохи вражена, але й потiшена Галя. - Хочеш, щоб я освiдчився тобi? - засмiявся Хлопець. - Те, що син справдовується перед матiр'ю, i є його освiдчення. Вона почервонiла. Стало їй невимовне тепло вiд його слiв, тож вона таки спалила млинець, надимiвши бiльше, нiж вiн люлькою. - Ти не бачив Оксани? - змiнила вона тему. - Бачив, - криво всмiхнувся Хлопець. - Вона мене не впiзнала. - Ну, звiдки вона може тебе впiзнати? Чи ти прислав нам хоч одну фотокартку? їх лишилося у мене тiльки двi, i то з часу, коли ти ще не вмiв ставити свого "я". - Фотографiя - це облуда, - рiзко сказав Хлопець. - Блюзнiрське обшахраювання часу! - Як ти сказав? - здивувалася Галя. - Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час i весь час намагаємося обдурити себе. Спогади, листи, фотографiї - все це без вартостi, хiба що вбирається в одежу мистецьку. Тодi воно витворює хоча б iлюзiю. - Це якiсь не зовсiм збагненнi думки. Якi твої плани? - Вiддам тобi тi грошi, що маю. Потiм знайду роботу i спробую жити тут. Галя поставила перед ним тарiлку з млинцями. - Годилося б випити за твоє повернення доброго вина, - сказала вона, - але вiд нас до магазину неблизько. - Що це за хвiртка в парканi? - спитав вiн, посилаючи до рота млинця. - А, це для Володимира, - вiдмахнулася ножем Галя. - Знаєш, вiн помер. Це сталося так несподiвано, буде вже тому п'ять рокiв. Химерне, скажу, було в нас життя. Доки не зачинили дванадцятої школи, вiн змушений був жити внизу, а я на горi - не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж зiйти вниз рiшуче вiдмовлялася. О, вона була наївно безцеремонна! Коли в тебе є дочка, казала менi раз у раз, навiщо тобi вiн? Жiнки цього дому не мають потреби в чоловiках, вони пiддаються тiльки пориву, - Галя засмiялася i засоромилася раптом, що сказала синовi таку сакраментальнiсть. Але очi його свiтилися так ясно i щиро, що її мимоволi тягло до вiдвертостi. - Я тодi жартувала: треба менi збудувати халабуду посерединi гори, притому геометрично точно вимiряти вiдстань, щоб жодна сторона не була уражена. Вона замовкла й подивилася в вiкно, наче й справдi побачила оту халабуду серед гори. - Оксана видалася така крикуха, - всмiхнулася вона, - що я змушена була перебратися на гору. Тут бiльше простору... Але чого я тобi це розказую, ти б повинен це й сам пам'ятати. - Я й пам'ятаю, - сказав вiн. - Легше стало, коли зачинили дванадцяту школу, це вже було, здається, пiсля тебе. Володимир дiстав роботу в мiстi, i ми прорiзали в парканi оту хвiртку - Володимир сам ходив до головного лiкаря за дозволом. Тепер я її знову забила... - Позбавляєш себе зручностей? - Через ту хвiртку почали лазити всiлякi суб'єкти, хворi i бозна-хто. А ми тут зовсiм самi. - Я часто про це думав, - сказав Хлопець. - Цей жiночий дiм на горi - дивна це штука. Чоловiки й справдi нiколи тут довго не затримуються. Зникали, як дим, а ви тут по-своєму розкошували. - Не таке це вже й розкошування. А чоловiки звiдси й справдi швидко зникали. Вони залишали тут дiтей i книжки. - Саме про книжки, - сказав Хлопець. - Незвiдь-чому мене вабили сюди й вони. Хочу їх перечитати. - О, то велика робота! Знаєш, звiдси не пропало жодної книжки, їх почав збирати ще твiй прапрадiд, решта чоловiкiв доповнювали його зiбрання. Стара не любила тих книжок, а одного разу хотiла їх i спалити. Я ледве їх вiдборонила. Цi книжки для чоловiкiв, а не для жiнок, любила казати, а чоловiкам тут нiчого робити. - Вона була фемiнiстка? - Створила культ цього дому. Загалом, виводила його iсторiю за кiлька поколiнь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предкiв. Була вона часом опришкувата, але бiльше мудра, була повна любовi i зла. Менi ранiше здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку фантазiю. - Ну, а тепер? - спитав Хлопець, дивлячись впритул на матiр. Галя вже напекла млинцiв i погасила керогаз. Вiн високо спалахнув i погас. В кухнi запахло смаженим тiстом, тютюновим димом i перепаленим гасом. Галя сiла на стiлець, i Хлопець подумки вiдзначив, що вона за цi роки добряче поповнiла. Але обличчя її було так само нiжне й гарне. Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в далеких мандрiвках. Знав: не було красивiшої жiнки на землi за його матiр; женившись, вiн не вибиратиме красуню. - Тепер? - перепитала Галя, i на її обличчя лягла легка хмарка задуми. - Тепер я думаю iнакше. Знаєш, що сказала менi одного разу бабця? Коли я постаршаю, почну мудрiти, як почала мудрiти й вона. Моя доля в цьому домi була особлива, я й справдi жила тут посерединi мiж тобою i бабою, мiж Володимиром i нею, пiзнiше мiж дочкою i Володимиром. Я полюбила отi вашi чоловiчi книжки i майже всi їх перечитала. Тепер менi, - вона всмiхнулася широко й гарно, - доведеться стати мiж тобою й Оксаною. - А що вона? - О, це штучка! - Мати нагнулася й сказала притишено: - Чим бiльше вона пiдростає, та Оксана, тим бiльше я починаю вiрити, що тi нашi казки, якi так любила переповiдати бабця, не такi уже й казки... - Казка - це те, чого ми хочемо, - сказав Хлопець. - Це своєрiднi символи наших бажань. - А бажання в одних здiйснюються, а в iнших нi. У нас вони, здається, здiйснюються... Хлопець устав i вибив у лутку вiкна попiл iз люльки. Дивився вниз, до кущiв та рiчки, й побачив далеко-далеко ясно-синю постать у проймi порожньої вулицi. - Я хотiв би тебе спитати ще про одне, - сказав Хлопець, i голос його при тому став металевий та сухий. - Коли я був у тих роз'їздах, то думав ще про одну людину... - Неонiлу? - спитала за його спиною Галя. - О, вона часто прибiгає до мене. Часом i про тебе пита. Колись ви малими дружили. - Яка її доля? - Їй не пощастило вийти замiж, - сповiстила Галя. - Олександра Панасiвна згризла їй голову. Я, каже, маю обридження до чоловiкiв... У жiнок, знаєш, буває таке... 3 Вiн прокинувся вiд шуму дощу. Вiкно було розчинене, i в просвiтi видно стало тугi струмки води. Великої сили грiм струснув повiтря, десь вiддалiк дзюристо лилась iз ринви вода. В глибинi дому розмовляли, i Хлопець зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажi iз темними рядами книжок - буйна веселiсть раптом примусила його сiсти. Простяг руку й витяг перший-лiпший томик. Сторiнки були жовтi й пахли порохом, водянi струменi за вiкном теж були жовтуватi - просвiчувалися сонцем. Хлопець поклав книжку на мiсце й скочив на пiдлогу. В головi легко пошумовувало вiд сну, пiсля якого ще не отямився; вiн став, спершись долонями об пiдвiконня, i, наскiльки мiг, висунувся назовнi. Дрiбнi краплi, розбитi на пiддашшi, зросили йому обличчя - просто перед ним, густо посмуговане золотистими нитками слiпого дощу, лежало велике вечiрнє сонце. Небо грало багрянцем, а над рiчкою висiла сива хмара i завзято цвяхувала землю й воду. Захотiлося Хлопцевi зiстрибнути долi, як робив вiн це малим, щоб покупатися в iскристих патьоках, але теплий смуток зi смаком того посмугованого сонцем дощу вплив Хлопцевi в душу. Вiн побачив школу, а коло неї двiр, в дворi стояла пiд парасолькою якась жiнка. Було чудно, що не ховається в хату: Хлопцевi затремтiло легенько в грудях, здавалося, хоч була мiж ними велика вiдстань, зустрiлися вони очима з тiєю жiнкою i нiяк не могли їх розвести. Хлопець пошукав у кишенi люльку й закурив, випустивши сивасто-синiй клубень. Наче снився йому якийсь незвичайний сон - стояв i пускав у вiкно синi хвилi. Дим пронизувався iскристими струменями, а постать у дворi Олександри Панасiвни стояла й стояла. Спустився на стiльця. Гупало йому в скронях, погасла люлька, яку вiн затис у кулацi, химернi думки закрутились у головi: все ще думав