. Твардовський приклався кiлька разiв, вiн уже ледве тримався на ногах, але в нього ще вистачило сили ходити й гукати здоровницi на честь Гозьського. - Слава пановi Гозьському! - горлав вiн, i десятки горлянок пiдхоплювали цей гук. Зрештою, хмiль грав уже в усiх головах. Панство, навперемiж iз слугами й мiщанами, порозходилося по засiках. Ладнали мушкети i стрiли. Затрубив рiг, i здаля почувся тупiт ратиць: гнали бикiв. Бики поводили кривавими очима; бiля залишеного проходу стояв слуга Твардовського й розпiкав на жаровнi шину. Двоє слуг Гозьського вели на налигачi бика. Той схилив буйну голову i помахував нею. В проходi слуги миттю розскочилися, а слуга пана Твардовського приклав шину биковi до спини. Зашипiло м'ясо, звився димок, бик рикнув i люто рвонувся в прохiд. Вилетiв на майдан, i на нього градом посипалися стрiли. Бугай осатанiв. Кинувся до найближчої загороди, вдарив рогами, й полетiли навсiбiч ощепи. Гримнуло кiлька пострiлiв, i з бика струмками зацебенiла чорна кров. Бугай на хвилю спинився, зачудовано поводячи головою, тодi повернувся й метнувсь у другий бiк. Назустрiч йому засичали стрiли i загорлали пiдпилi шляхтичi й мiщани. Один завзятець вискочив на огорожу i замахав червоною плахтою. Бик урiзався в загорожу, схитнувся смiливець i закричав пронизливо - бугай пiдкинув його вгору, могутньо мотнувши головою. Вдарило ще кiлька пострiлiв: тварина захиталася на всiх чотирьох i гримнула об землю. - Офiрую на банкет! - загорлав Гозьський, махаючи мушкетом. - Слава пановi Гозьському! - вереснув захоплено пан Твардовський. В загорожi вже метався другий бик. Скажене рикав, i кров заливала йому очi. Вiн наскочив на труп мiщанина й почав бодати його. Рiй стрiл упився в тiло тварини, а кiлька пострiлiв бахнуло водночас. Бугай вирвався на середину майдану, захитався, а тодi почав шалено рити рогами землю. Боки його лиснiли вiд червоної юшки, а з рота виривався важкий рев. Розпачливий крик струснув повiтря - це третiй бик вирвався з рук погоничiв. Вiдкинув їх, зачепивши одного рогами, i з ярим ревом метнувся на засадникiв, що стояли бiля загорожi. З зойками помчали засадники через майдан, а бик, , ускочивши в прохiд, погнав за ними. Кiлька шляхтичiв устигло вискочити на загорожу, а один упав, пiдтоптаний могутнiми ратицями. Загримiли пострiли, й засвистiли стрiли. Осадники запаморочливо загорлали з усiх бокiв. Твардовський захлинався й верещав найдужче. Бугай упав на бiк i забив ратицями. На майданi, де ще пахло кров'ю, горiли високi багаття: три тушi було пiдвiшено над вогнем, а загорожi розбирали на паливо. Гозьський сам пiшов у шинок i наказав викотити ще кiлька кухв трунку. Спадали на мiсто сутiнки, звiдусiль сходилися подивитися на видовисько мiщани. Слуги накрили панам столи, витягнутi iз загорож: всi посiдали просто неба i, доки поспiвала печеня, з вигуками кружляли вино. - Такого видовища, вашi милостi,- кричав пiдпилий Твардовський,- я не пам'ятаю, доки живу! О,_ про нас заговорять, панове, послухайте мого слова! Хай знають нащадки, як умiли гуляти їхнi батьки! - Я хочу напоїти цiле мiстечко! - ревiв Гозьський.- Гей, ви, чи привели музик? - Музики зараз будуть, ваша милосте! - гукнув слуга. Гозьський шумливо звiвся з-за столу i, похитуючись, пiшов уздовж юрби, що оточила майдан. Вогнища стрiляли снопами iскор, червонi вигравп гуляли по лицях. Гозьський махнув порожнiм келихом. - Гей, люди! - загорлав вiн.- Я оце наказав викотити для вас п'ять кухв горiлки! Одностайний крик вирвався з сотень грудей. - А цi воли я вiддаю вам закусити! - Слава пановi Гозьському! - загорлав Твардовський. Його слуга пiдхопив погук з юрби, i люди гукнули хвалу. Гозьський пiдступив до вогнища, лице його вiд вогню побуряковiло. Вийняв з-за паска ножа i вкраяв шмат печенi. Заплющив очi й пожував. На нього летiли снопами iскри, поруч зi шкваркотом стiкала товщ, а прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забiйцю. - Можна їсти! - закричав Гозьський, i роз'ятрена юрба стрiмголов кинулася до м'ясива. Рвали руками, рiзали ножами, вiдтинали шаблями, з кухов було вибито днища, i слуги з черпаками вiдмiрювали питво в дерев'янi чашi... Пан Твардовський сидiв за столом, приплющившись. Його гойдало в сивих хмарах; здавалося, приспустилися вони, схопили Твардовського волохатими лапами, поклали на сiру постiль i заколисали. I уздрiв Твардовський себе пiдвiшеним у небi, висiв вiн над землею i плив кудись, плив. Дивився вниз крiзь приплющенi повiки й бачив, як мчить дорогою кiнний загiн. Той загiн оточував посiлля, i вiн добре знав, чиє то посiлля i хто стоїть на чолi напасникiв. Ударено на гвалт у церквi, але найди вже скочили в двiр. Їдко спалахнула усмiшка в пана Долинського, перелякано закричала дочка Ходачкiвського, хтось зi слуг вистрелив, але впав iз розваленим черепом. Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачкiвського й потяг її за клуню. Розбишаки кинулися грабувати панський дiм, вершники лiтали й по селi, махаючи нагаями й калiчачи селян. Люди розбiгалися навсiбiч, жертви валилися, i над ними свистiли сiрi змiї канчукiв... Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонiчна всмiшка. Заграли поблизу музики, i вiн здригнувся. На майданi вже танцювали. Пiдпилi мiщани й мiщанки хапалися в обiйми i гопцювали. Скакав, облапивши широкотiлу жiнку, пан Гозьський, стрибав i слуга Твардовського, та й решта шляхти й мiщан. У цей мент наче забули про станову рiзницю, дихали одне на одного перепаленою їжею та горiлкою, запалювалися вогнем. Слуги пiдкинули до багаття палива, i все те мiсиво, обiлляте червоною барвою, ще шаленiше застрибало й закрутилося. Чоловiки тисли до себе жiнок, клеїли груди до грудей, ноги до нiг. Жiнки звискували вражено й захоплено, а їхнi напарники дико й басовито погукували. Витинали музики, якийсь чорний лахман горлав у вирисько натхненну пiсню, бiля кухв все ще пили, припадали до чаш, а тодi знову кидались у нестримний вир... Твардовський наче приспустився до землi. Сивi хвилi гойднули його, i вiн причалив до найближчої кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у себе вогонь зi смаком кровi i пирснув, наче кiт. Тодi знову пiднесло його вгору, i знов вiн поплив, задоволене всмiхаючись. Побачив-бо й другий кiнний загiн, який з льоту вдарив на помiстя пана Долинського. Слуги Долинського тiкали через поле, але їх наздоганяли кiньми, топтали, в'язали й волочили за собою. Розбивали вiкна й дверi, тягли добро й складали на вози... Твардовський повернув голову в другий бiк: обiйстя пана Ходачкiвського палало. Загiн вiдходив у нiч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи зуби, а за ним бiгла, припнута до коня, дочка Ходачкiвського. Обличчя в неї було закривавлене, волосся сколошкане, а очi повнi жаху... Пан Ходачкiвський там, бiля другого обiйстя, свiтив задоволене всмiшкою. "Ану, хлопцi! - горлав вiн. - Розбирай це кубло!" Люди Ходачкiвського полiзли на дах, скидали гонту, стинали бантини... Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього пiдпливла кудлата постать, i вiн уздрiв жiноче личко. Воно захихотiло й пiдморгнуло Твардовському, i той оскалився, показуючи попсованi зуби. Схопив жiнку в обiйми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив мiж небом та землею, жiнка хихотiла й притискалася до пана Твардовського, i вiн закричав захоплено чи радше заiржав: глибоко в темрявi, в кудлатому мороку завис i сумно загуснув крик коня... Палали багаття, iскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловiки й жiнки, i Твардовський раптом вiдштовхнув вiд себе те, що вiн приймав за жiнку. Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього й зареготало. Чорнi руки пiдкинули його, як м'яч, i Твардовський знову поплив у сивих хмарах, пiдвiшений над землею, безсилий торкнутися твердi чи знестися до хмар справжнiх... У глибинi ночi яснiло ще одне вогнище: розбивав маєток Гозьського розбiйник Ясинський. Жiнка пана Гозьського ридала гола на землi, i її ясне волосся тремтiло на плечах, граючи iскрами... Тонкий страх, наче вуж, пролiз пановi Твардовському пiд пахви. Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Нi, летiв вiн над землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкiрилися й кривилися якiсь обличчя, i вiн раптом збагнув, що то все його обличчя, тiльки розкладене на таке множество. Тодi знову пiдпливло до нього те чорне. Приклеїлося до його вуст холодним присосом, i Твардовський став зовсiм легкий од того поцiлунку. Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тiльки нiч глибочезну побачив i кiлька палахкотливих вогнищ у нiй. Вогнища у Звягелi i роз'ятрену вiд вина та їжi юрбу, що вигецувала; вогнище садиби Ходачкiвського, на яке востаннє озирнулася, бiжачи за конем Долинського, юна Ходачкiвська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела до неба бiлi руки знiвечена жiнка й трусила ними, чи молячись, чи проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горiчерева й поплив далi мiж небом та землею, вже твердо знаючи, що нiколи не ступлять на твердь його роздутi, як кулi, ноги. ПЕРЕЛЕСНИК Марiїне обличчя було червоне вiд слiз, - батьковi ж тi сльози пекли, як вогонь. Вони сидiли в хатi самi. Батько бачив: з дочкою коїться щось недобре. - Вiдтодi, як Iван пiшов iз вiйськом... - почав вiн i не доказав: донька впала на руки й заридала. Несмiло торкнув Марiю за плече й вiдчув, що йому щипле очi й самому. - Чує лихо твоє серце, - пробурмотiв вiн. - На вiйнi воно, звiсно, чого не трапляється... Марiя вже втомилася плакати. Сидiла за столом бiля стiни, а обличчя її було заюшене слiзьми. Але дивна, глибока якась краса освiтлювала її зсередини, i батько вiдчув, яка ця дитина дорога йому. - Може б, ти того... - сказав вiн нерiшуче, - хай би хата постояла пусткою, а ти пожила б з нами? Донька похитала головою: - Я його чекатиму тут, тату. Негоже менi хату кидати, коли чоловiк у дорозi. Вже давно думала про дорогу. Ввижалася їй нескiнченним бiлим змiєм, бо простягалась у визорi звiдсiля, вiд їхнього передмiстя, туди, в далекий безмежний свiт, думати про який було страшно й лячно. Бо той свiт видався такий великий, що не вмiщавсь у її мозку. Знала, туди тяглася саме ця дорога, яку намислила отак, i коли ввечерi виходила з хати й ставала на її початку, забивало їй вiддих. Прикладала до лоба дашок долонi й видивлялася, аж млоїлося в очах, i бiлий змiй оманно тягнув її туди, куди поїхали були козаки, а разом з ними її милий. Вiтер пестив жiнцi обличчя, i вона вiдчувала на собi глибокий подих, що огортав її всю, - повiльно поверталася додому, вже загойдана хвилями споминiв, майже дотикових та живих. Здавалося, що поруч iде вiн, навiть не повертала голови, щоб уздрiти його, знала-бо, що це був таки Iван i його не можна було вiд себе вiдлякувати. Увiйде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а вiн оповiсть їй пригоди, якi пiзнав у тiй дорозi. Той свiт, сказав би вiн, наче величезна паща звiра, яка перетравлює нас, мов їжу... Сидiла в хатi, скута цим настроєм, i коли перед очi їй поставали минулi яви, жила помiж них. Свiтило сонце, трава довкола була зелена й буйна, i Марiя вiдчувала це всiм єством. Дивилася й бачила, як вiн iде дорогою, такий знайомий i рiдний, що вiдчувала, як стискає горло судома, а на губи виступає сипкий, придушений шепiт. Я бачила, як мене обплiтає сiткою, це була весела, радiсна, сонячна сiтка, i я вiдчувала радiсть, хай це сон, сон, сон... Бачила свого милого на зеленiй травi, коли вiн грав на сопiлку, а я тодi була мала й боса i заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго, довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо вiн снився менi щоночi, i я паленiла, коли зустрiчала його. Не могла стриматися, коли проходила повз нього, щоб не навернулися на очi сльози, й бiгла кудись поплакати, але то вiд щастя, великого щастя, а коли вiн iшов у ковальському фартусi i нiс на свята цеховий знак, i в церквi, коли спiвав у хорi, я бачила його. Знала-бо, що вiн моя доля i менi нiкуди вiд цього не втекти, була його вже вiд тiєї хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли вiн пiшов, я порвала, зачепившись за той кущ, собi лиштву, i так менi було соромно, соромно, соромно, що не виходила на вулицю кiлька днiв. А вiн щодня проходив повз мою хату на роботу, i його кузня палала, як палало моє серце... Жiнка сидiла на порозi хати й слухала солов'їв. Вечiр спускався на землю, i вона вiдчувала солодке зацiпенiння. Бiлий змiй дороги тiкав з її зору, як тiкає бiлий день, i вона тужно дивилася, як вечiр забирає вiд свiту рештки свiтла. Батько вже подався додому, так i не змiгши розрадити, а вона намагалася думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в нiй, несвiдоме й недовiдоме, раптом стривожило її. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка росла навкруг, почала хитатися. Марiя погасила в собi хвилевий острах й рушила в хату, щоб накинути на плечi хустку. Тут пахло сухим зiллям та глиною, i її знову пойняв бiль. Аж зупинилася - такий рiзкий та чiпкий був той бiль, - здалося їй, що у вiкно зазирнуло Iванове обличчя. Вже не виходила на подвiр'я, бо їй захотiлося ще глибше поринути в своє зацiпенiння, вона несподiвано вiдчула себе так, начебто Iван був поруч неї. Тодi припала до вiкна - хилилося на захiд сонце. Уривки колишнього, замiшання, неспокiй, той-таки бiль торкнули її знову. Жiнка вiдчула, що хата стала для неї раптом мала, аж на плечi давила. Тодi вона заплакала, бо до неї несподiвано й нагально наплинув дзвiнкий сонячний день, i вона спробувала затримати в душi цю чудову святковiсть. А все-таки не забувала й про того звiра, який сидить на узбiччi й жере всiх, хто йде шляхом. Звiр спокiйний та байдужний, в його пельцi зникло вже багато людей, але вiн все бiльше жадав собi жертв. "Вiн зовсiм не схожий на змiя, - подумала жiнка, - в казках усе красивiше!" Дивилася на того звiра так, наче хотiла зрозумiти його. Бо по дорозi простувало безлiч людей. Оружнi й беззбройнi, вони витяглися довгою лавою, i кожен намагався мужньо триматися. Звiр плямкав, його соннi очi дивилися на свiт задоволено й тепло: тiлом жiнки перейшов дрож. Знову вийшла на ганок, i знову в саду затьохкав соловей. Тодi почала спадати на землю нiч. Впала якось одразу, огорнувши все в сивi, каламутнi сувої, i жiнка вiдчула, що вже годi сидiти на цьому ганку довго. Але тут, на мiськiй околицi, де пахли квiти i де так щиро спiвали солов'ї, вона не могла не тривожитися, розумiючи, що той дух, котрого викликала цiлоденною тугою, мусив-таки її навiдати. Звiсно, то мав бути Йван, i вона чекала його, впускаючи в душу запаморочливi хвилi, в яких мiшалися слова, почування i бiль. Я так його любила, що не вiрила - вiн побачить мене й запримiтить, я навiть боялася цього свого палу, я боялася себе, боялася висловити його, бо весь свiт, гадала, засмiє мене. Врештi, я не могла дуже вже пильно ховатися, бо не в моїй це було силi, любила його й чекала - хiба можливе щастя при такiй надмiрнiй любовi, думала я. А коли вiн грав на сопiлку в своєму садку, серце моє билося, як пташка. Милий мiй, шепотiла я, милий мiй, хороший! Почуй голос мого серця, почуй, почуй, я кличу тебе зигзицею, я лечу до тебе, й менi несила вже стримати свого болю. Тодi вiн перейняв мене бiля криницi, я набирала воду й слухала, як ляпотить у цебрi вода, а коли два мої вiдерця вже чекали на мене з водою, вiн перейняв мене бiля криницi. Агов, дiвчино, гукнув вiн, чи не даси менi води? Стояв у ковальському фартусi, i його очi ясно свiтилися, я була заслiплена тим свiтлом i запитала себе: "Чи це вiн, моя радiсть i щастя?" Серце вiдповiло менi: "Так, це вiн!" I я дала йому тодi напитися. Вона таки побачила Йванове обличчя: стояв й зазирав у вiкно. Бiльше, вiн навiть постукав, бо вона виразно почула й стукiт. Радiсть пойняла її срiбним вогнем (блиснуло сонце, риба чи вуж, бо вона побачила срiбну крайку помiж ним i нею), i жiнка молодо, радiсно й щасливо кинулася вiдчиняти. Мигало, наче спалахи зiрницi, в її мiзку, сьогоднi вона надмiр чекала, i бог послав їй оце звiльнення й оце щастя. За вiкном iржав кiнь, побрязкувала зброя, а вона хутко перебiгла обидвi кiмнати й радо вiдкинула защiбку. Їй блиснув у вiчi холодний мiсяць, спокiйний та врiвноважений. Срiбло його промiння текло на землю зморено й неквапно, лящав, як ранiше, в саду соловей. Було тихо, тiльки пройшовся вiтер i звiяв їй спiдницi, наче хто впевнений та палкий пройшов повз неї. I вона раптом заспокоїлася. Знала вже, що чекання її марне, що Iван блукає по далеких свiтах i, може, вже недалеко вiд того звiра, якого так зримо осягла була сьогоднi. Бачила його й зараз: велетенська гора, обросла низьким сосновим лiсом. Очi його стояли серед тої гори, як два байдужi озерця, а паща була широко розверста. В неї втiкав бiлий сувiй дороги i все, що йшло по нiй. Звiр часом стуляв пащеку й бездумно, монотонне жував. Вона сидiла на ганку, огорнена холодним мiсячним свiтлом, а на душу їй клалося незбагненне збудження. Давно не розумiла себе - вiдтодi, як знайомi її, родичi й сусiди почали скрушно похитувати головами. Вже не бачила себе навiть у лискучому склi - жеврiла там лише тiнь... Батько стояв у сутiнi саду. Засидiвся тут, замислившись, i не помiтив, як надiйшла нiч. А коли схотiв нечутно вийти за хвiртку, рипнули дверi, i вiн побачив доньку. Була облита мiсячним свiтлом, i та краса, яка колись збирала до їхнього двору чи не всiх парубкiв з передмiстя, цвiла зараз по-особливому. Здалося старому, що його донька аж свiтиться. Чисте, ясне срiбло текло вiд її постатi, i в тому срiблi побачив вiн раптом темний зблиск, наче стрибнув угору чорним тiлом вуж. Вона побачила Йвана i зустрiла його прихiд спокiйно. Вiн пiд'їхав на конi, зiстрибнув i всмiхнувся їй назустрiч. - Загаявся ти! - сказала вона йому лагiдно. I пропустила перед себе в господу... Їй уже легше. Зник страх i важкий настрiй, не терзали лихi передчуття. Бо раптом усвiдомила свою любов уповнi. Знялася на верхiвцю цiєї хвилi, i все, що мучило її, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороцi цiєї ночi, очистивши її й оновивши. Це й був її надпорив, у який входила зi страхом i трепетом. Вiн також перейнявся цим настроєм. Знав, що це важлива мить, золота мить, i кров розлилась по його м'язистому тiлi, заповнивши його до краю весiльним дзвоном, даючи йому стрункiсть та пружнiсть i хмiльне бажання цiєї ночi, цього моменту i щастя. Вiдчував її юне, пружаве тiло, м'якi податливi стегна й перса, що приймали його ласкаво й вiддано; вiдчував її дiвоче тепло, колисливе й гарне, в якому ставала м'якою й нiжною його чоловiча сила. Чув трем i власного тiла - єдиний ритм, єдиний настiльки, як це можливо мiж людьми, i вже не було нiчого iншого в цiй ночi, вже не було нiяких думок та й самої ночi. Навiть лiжка й кiмнати: їх хтось загортав у лоскiтливi сувої, загортав, обкручував, i вони крутилися, пливли - повiльно й злагоджено, щасно й тремко. Вона дихала запахом квiтiв, якi так чудово проросли в цю нiч, а вiн вiдчував себе бджолою, що бере з цвiту нектар. А квiти пахли, i вони разом вiдчули темний, палкий вогонь, що несподiвано їх обпiк... Потiм було тихо. Спокiйно й тихо, коли не хочеться нi розмовляти, нi рухатися. Солодка знемога колисала їхнi тiла, i Марiя спускалася з тiєї височини, на яку була кинута, спускалася втiшено, вмиротворено та м'яко. Холодний пiт зросив їй обличчя, однак вона ще мала силу стискати в темрявi його руку й дiлити з ним цi хвилини солодкої знемоги. Я так багато думала про нього, я мрiяла, мрiяла, боженьку мiй, шепотiла: принеси мене до нього, дай нам набутися, бо я "же сказала йому про свою любов своїм обличчям - вiн не мiг його не побачити. Але те, що я уздрiла на його обличчi, гой, боженьку свiтлий, високий мiй пораднику, було ще дивнiше! Вiн дивився на мене моїми очима, моїм поглядом, зелена руто, зелена м'ято, я не могла не бачити, бачити, бачити його обличчя, бо воно менi сказало те, що хотiла вiдслонити йому я. I я дозволила йому сказати менi те, що хотiла вiдслонити йому я, а коли вiн захотiв того й вiд мене, я заплакала, бо не могла стримати слiз, я стала маленька, маленька, маленька, я плакала, голубчику мiй сизий, бо вiн уже сказав менi те, що хотiла йому сказати я, i менi було соромно, й лячно, й радiсно. Щастя моє було таке велике, що я плакала, любчику, ти ж пам'ятаєш, пам'ятаєш, пам'ятаєш, бо я тодi сказала тобi те, що хотiла сказати, але тодi була нiч, щебетали соловейки i пахли квiти, а я сказала тобi те слово дуже тихенько. Дитину вона народила чудну. Вже як минув їй рiк, побачила, що тiло маляти не має звичної пружностi, як у звичайних дiтей. Здавалося їй навiть, що те тiло без кiсток. Все iнше також було незвичайне: великi темнi очi, що дивилися трохи моторошно, чiтке, навiть гарне обличчя i якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався їй до грудей. Вiд того смоктання вже болiло їй у персах, наморочилося в головi, i вона цiлий рiк ходила, як очманiла. Батько приносив їй їжу, приховуючи те вiд сусiдiв, i все настiйнiше переконував, щоб вона покинула цю хату й перейшла до батькiв. Мати теж забiгала частенько, клопоталася бiля дитини, i вони щосили намагалися догодити дочцi, струснути з неї отой мул i чад, якi пойняли її голову. З часом таки змогла порати хатню роботу й ходила бiля дитини вже сама. Батьки заспокоїлися й вiдiйшли. А вночi вона переживала найсолодшi хвилини, якi може пережити людина. Ще з вечора починала сторожко чекати, тамуючи в грудях тремке хвилювання. Так бувало щоночi, i весь час вона хвилювалася, а коли долинав знайомий стукiт у вiкно, хутко зiслизувала з постелi й бiгла вiдчиняти. Вiн цiлував її ще в сiнях: обличчя, груди, а тодi й ноги; поступово вона звiльнялася вiд одежi, вiн вносив її в хату, i вони, хутко позавiшувавши вiкна, починали якийсь очманiлий, дивний танець. Нi, вiн нiколи не роздягався, i вона не вимагала того вiд нього, їй досить було власної оголеностi i власного пориву, бо танцювала навколо вогнища, у яке кинуто її цноту i яке запалювало багаття в нiй самiй. Вже не бачила свiту, не бачила нiчого, лише теплий, лагiдний вогонь пестив її тiло; стегна жили дивною напругою, i вся вона в цiй млоснiй напнутостi починала вiдчувати, що їй засвiчується дивними барвами свiт. Гралася з тими барвами, як граються крем'яхами, i вiд того звучала розкiшна, грайлива, з солодкими придихами музика. Стiни її дому ставали прозорi, i крiзь них вона могла дивитися на повнi квiтiв i пряного духу луги. По тих лугах ходили красунi дiвчата й красенi легенi. Трималися за руки й спiвали - нiколи ранiше не чула таких дивних i чудових пiсень, та й не мали вони слiв - сама мелодiя, їй ставало жаль, коли все кiнчалося, аж падала навколiшки й молила його, щоб не вiдходив, а залишився, як було ранiше, назавжди. Але вiн нiжно цiлував її вуста й лагiдно шепотiв: - Прокинулась дитина. Хiба ти не чуєш? I справдi, чула плач i кидалася до колиски. А коли нахилялася над малим, зорiли на неї тверезi, чорнi, чуднi очi, i вона приходила до тями, вiдчувала неясну, але глибоку тривогу. Ця тривога починала турбувати її дедалi бiльше. Особливо в часини духовного прояснення, коли зникав отой химерний дурман, етерний дим, у якому купалася. В такi хвилини тоскно й тяжко думала про свої нiчнi оргiї, i сором навперемiж iз здивуванням не покидав її. Здавалося жiнцi, що той нiжний його стукiт, пестощi й навiть збудження - лише марення, солодке, але й важке, п'янке, але похмiльне. Вона знала, що то являється до неї Iван, i не менш твердо знала, що то й не вiн. Батько приходив до неї з матiр'ю так само часто, але вона не зважувалася оповiсти їм про тi вiдвiдини, бо щось стримувало. Знала: доведеться тодi розпрощатися зi своїм нiчним гостем, тобто не буде нi Iвана, нi тiнi од нього, з якою також зжилася. Гасила в собi тривогу, й розпач, i страх перед тим, що з нею коїться щось несусвiтське i що так можна зайти задалеко. А ще турбувала її дитина. Дивна, страшна прожерливiсть була в неї. З жахом позирала на гарнi, виточенi риси сина й на чорнi, морочнi очi. Якось вiн видер був у неї з рук скибку хлiба й миттю запхав у рота так, що вона не змогла спам'ятатися. Пив по квартi молока, а коли бачив порожнє дно, починав плакати. Плакав, як дорослий, i якось вона не витримала того ридання й вискочила за дверi, таки зважившись оповiсти все батьковi i хоч якось собi зарадити. Але до батькового двору не дiйшла, бо назустрiч їй вискочив бiлий, як сметана, хорт, i цей хорт так налякав її, що вона повернулася й прожогом кинулася назад. А вдома був розгардiяш. Стiл та лави поперекидуванi, долi валялися розбитi горщики, миски й полумиски, стiни були подертi гострими пазурами, а образи й рушники позриванi. Дитина сидiла в колисцi й дивилася на неї темним розумним поглядом, у якому був насмiх, жаль i страх. Марiя безсило опустилася на ослiнець i довго отак просидiла. Ще вона помiтила, що не стало хлiбини, яка лежала на столi, а глечик сметани, якого вона не винесла в льох, був, певне, старанно випорожнений, бо черепки вiд нього аж блищали, так ретельно були вилизанi. Жiнка зацiпенiла. Мозок їй утяжували важкi думки, якi хотiла обмiркувати, але не ставало на те сили - iснували тiльки речi так, як упали вони в очi: розгардiяш, погляд дитини, розбитий посуд, подряпанi стiни й розтрощенi образи. Подумала про Iвана, блиснув їй промiнь сонця, на мить освiтивши кутик мозку, хотiла протримати цей промiнь довше, але Йванове обличчя двоїлося: те, з часу її щастя, i це - обличчя її коханця, з яким пережила стiльки палких хвилин. Цього разу реальнiше було те, з минулого, i вона намагалася втримати його при собi; вiдтак глибше зрозумiла рiзницю мiж ними; одне освiтлене сонцем, а друге затiнене чи, може, облите мiсячним свiтлом. Шукала й iншої рiзницi, але надто втомилася. Збагнула, що тут коїться щось таки небувале, що вступила в якусь незрозмiлу боротьбу i що йдеться тут про її душу. Вiд цiєї гадки наче пронизало її i струснуло, i жiнка кинулася прибирати в хатi, бо сонце вже хилилося до овиду i вечiр починав наливатись у її вислабле тiло. Вже чогось очiкувала, бо в цей день, день найбiльших її сумнiвiв, мало статися щось особливiше. На вечерю синовi принесла кiльце ковбаси й хлiбину. Вiн ум'яв те швидко й задоволене, i вона вперше за весь час уловила в синовому поглядi ласку. По вечерi вiдразу ж заснув, а Марiя зрозумiла, що чекає нинi Iванового приходу теж не так, як завжди. Той дурман у головi, невиясне хвилювання, болiсне очiкування й передчуття ласк з'явилися до неї й цього разу, а страх, занепокоєння й непевнiсть не покинули її. Це все вражало i збурювало, i жiнка була настiльки знеможена, що вже покликала його подумки, аби швидше позбутися тягаря чекання. Врештi, вона хотiла зараз лише одного: зирнути йому пильнiше, нiж завжди, у вiчi. Знала, що вiддасться йому й сьогоднi i проробить усе, що чинила з ним щоночi, - пiде в той химерний, запаморочливий танок i пiзнає на смак хвилю, яку пiзнавала тiльки в час цих нiчних приходин... Вiн застукав у вiкно, як завжди, i вона побiгла йому назустрiч. Поцiлував її ще в сiнях, рiзко й приємно, i вона на мить злякалася за свою тверезiсть, яку все-таки примудрювалася тримати при собi. - Я хочу тобi сьогоднi подарувати багато щастя, - зашепотiв вiн, i вона всмiхнулася до нього. - Пiдемо сьогоднi гуляти... Це було щось нове, i коли входив у хату, вона встигла зблизька зазирнути йому в очi. Це таки був Iван, сумнiву в тому не мала: надто перейнялася ним i прагла його. Але одне спостерегла: погляд той був мертвий. Власне, не запримiтила в ньому нiякого погляду, наче не було й очей, а тiльки двi печерки, з яких хлюпала рiдка й сiра вода. - Ми з тобою нiколи не виходили з хати, - сказав вiн лагiдно. - Дитина спить? - Спить, - вiдповiла вона. - А менi нiкуди не хочеться виходити... - Але сьогоднi ми вийдемо, - вiн приголубив її до себе, i вона вiдчула його гаряче тiло. Теплий струм пройшов по її тiлу: було соромно й приємно, вiльно й радiсно. - Я пiду, куди скажеш, - мовила вона. Вони вийшли на ганок, мiсяць полив на них холодним, мокрим од роси промiнням. Увесь свiт, здавалося, вимер, не валували собаки, не було й вiтру, вгорi рiзьбилися вежi города, там теж не було нi вогника, нi подиху, наче вимерла на вежах i сторожа. Вони пiшли через бiлу, що мертво сяяла пiд свiтлом, дорогу i не почули навiть вiдгомону власних крокiв. Iван мiцно тримав її за руку, аж болiли їй пальцi, але не мала сили зворухнутися - покiрно й мовчки йшла. А коли вийшли з передмiстя, побачила собак, якi простували дорогою. Було їх багато, всi вони тримали в собi надзвичайну урочистiсть, а коло кожного їхнього полку гарцював на вгодованому пацюковi кiт. Потiм вона побачила й котiв, усi чорнi й поважнi, зi здутими вгору, наче труби, хвостами, - їх вели на срiбних повiдках майже голi красунi з розпущеним на спину волоссям. Iван iшов поруч з Марiєю й димiв люлькою - дим був вогкуватий i солодкий, вiн зорив на той похiд iз незбагненним задоволенням - обличчя його, густо залите мертвим свiтлом, було спокiйне. По тому летiли сови й кажани. Шарудiли крильми, i в їхньому летi також була особлива урочистiсть. Ставало холодно вiд безлiчi чорних тiл, i вона щiльнiше загорнулась у хустку. Вони ступали також у лавi - це спостерегла Марiя несподiвано i з жахом. Лави були виладнанi по двоє: дiвчина, а бiля неї - перелесник. Були нечупарнi, бруднi, огидливо шкiрили зуби, а дiвчата дивилися на них iз зачудуванням та захопленням. Вона швидко зирнула на свого супутника, але це таки був Iван, який спокiйно кушпелив люлечку i, як усi, був урочистий. - Куди це ми? - прошепотiла вона йому на вухо. - I чого це навколо стiльки нечистi? Iван усмiхнувся. - Менi важко тобi все це пояснити, - сказав по хвилi. - Бо я не певний, що ти зрозумiєш... Вона притислася до нього, все бiльше переймаючись жахом. - Я хочу показати тобi новий свiт, - сказав вiн. - Свiт ночi. Тут усе не так, як там, - вiн махнув назад. - Деннi створiння бояться ночi, а цi - дня. Деннi створiння скутi ланцюгами свiтла, а тут - усi вiльнi. Ти будеш розкута, вiльна й вiчно молода. Пiзнаєш таке, на що не здатен недолугий свiт. Людину може зачарувати тiльки нiч... Вона й справдi не зрозумiла нiчого з того, що вiн сказав. Але перед нею розгорнулося дивне видиво. На велетенському полi, скiльки сягало око, розгортався шалений, бузувiрський танець. Вили собаки, нявчали коти, ремигала худоба, худi голi чорти били у великi бубни, скавулiли лисицi й пацюки, горлали сичi й посвистували кажани. Красунi шалено смикалися, волосся їхнє розпатлалося, а очi божевiльно блищали. Бiля них вилися бiлi хорти, а вiд їхнього вереску аж у вухах лящало. Тодi виступили у танок i дiвчата з перелесниками. Перелесники роздягали їх, розкидаючи навсiбiч одежу, й вони, щасливi й зачарованi, почали витупувати по своїй одежi. Закаблуки рили землю, i та стогнала, собаки налiтали вихорами й рвали розкидане шмаття з радiсним завзяттям, а дiвчата, наче вiд лоскоту, реготали. Навколо них вилися довгi чорнi тiла, i Марiя вловила краєчком вiльного свого мозку, що це чортiвськi хвости... - Пора i нам! - гукнув Iван i рвонув у неї на шиї сорочку. Жах оперiщив її. Вона закричала й випручалася iз його чiпких рук. Вiн уже зiрвав iз неї плахту, i жiнка вiдчула раптом, що все навколо зовсiм не страшний сон, що вона потрапила на вiдьомський шабаш i що їй треба тiкати звiдсiля якомога хуткiше. Iван схопив її ззаду обома руками, коли блискавично сяйнула їй рятiвнича думка, i вона, тратячи свiдомiсть, наклала на груди хреста. Вiдтак сталася одмiна. Все навкруги позникало, i вона здивовано роззирнулася. Стояла на якомусь величезному смiтнику, а довкола було набито безлiч череп'я. Була боса, i ступати на те череп'я ставало боляче. Знеможено сiла на стару, прогнилу бочку й заплакала, їй здалося, що її тяжко й гiрко образили. А ще вона подумала, що таки прокинулася iз того сну, який так довго її мучив. Розглядалася навкруги: пiд холодним свiтлом мертво лежав смiтник. Де-не-де полискували калюжi, i вона, йдучи повз них, бачила задубiлi жаб'ячi тiла, якi наполовину висувалися з води. Небо над головою трiпотiло зорями i здригалося - вряди-годи обривалася i креслила срiбну риску якась яскрина. Марiя була майже слiпа вiд слiз, вона вже не зважала на череп'я, йшла i кривавила ноги. Стояла довкола тиша. Морочна, сторожка, лише чувся трiск ламаних пiд ногами черепкiв. Iнколи сiдала вiдпочити й шепотiла молитви. I стало їй од цiєї ночi, мiсяця й зiр, од цього смiтника гостро самiтно. Подумала, що їй, мабуть, не дiйти додому, та й не хочеться туди йти - все могло повернутися i вона знову западе в той чорний вогонь. А вже хотiла вона спокою, надто зараз, коли перебиралася через цей дикий смiтник. Iшла i йшла, а коли не стало сили i впала, над головою спалахнула зiрниця i жiнка побачила себе на ганку власного дому. Нiч iще не закiнчилася. Стояла глуха й безмовна, лише холодний мiсяць царював у нiй i смiявся. I їй незвiдь-чому стало боляче слухати той смiх, бо туга гаряче стьобнула їй серце. В цей час почувся шелест, i вона впiзнала знайому постать. Все бiльше й бiльше вслухувалась у зацiпенiння, яке поступово охоплювало її тiло, а вiн стояв у глибинi мороку й тужно дивився. - Чому ти вiд мене пiшла? - нарештi витис вiн iз себе. Вона мовчала. Здавалося, переставала iснувати. Мертве сяйво обливало їй обличчя мерзлим молоком, i в ньому поблискували її очi. - Хочеш, я приходитиму, як ранiше, - сказав вiн. - I нiкуди бiльше тебе не водитиму. Вона почувала себе деревом. Самотнiм, нерухомим деревом, на яке ллється мертве свiтло. Не може зрушити з мiсця, воно, наче калiка-птах, махає крильми, але не для того, щоб злетiти. Вiд того трiпоче, б'ється листя, а воно дивиться своїми дуплами в нiч i гукає до себе дятлiв. Вони зможуть ударити дзьобом у серце i вибити з них тих жорстоких черв'якiв, якi точать його... - Менi важко без тебе, - сказав вiн. - Мене проклято тим, що маю приходити до тебе в чужiй личинi, але та личина вже приросла до мене, i чим бiльше з тобою живу, тим бiльше стаю тим, кого ти по-справжньому любиш i чекаєш. Можливо, я тiльки тiнь того, кого ти хочеш, але вже тим самим я твiй. Скажи, чи не дав я тобi радостi й щастя? Вона вже зовсiм стала деревом. Високим i самiтним, до якого замiсть сподiваних дятлiв прилетiли зозулi. Зозулi, якi, замiсть вибивати з серця черв'якiв, вдалися рахувати, скiльки рокiв залишилося жити тому серцю. Кукання те було одноманiтне й безжальне, i вiд того хотiлося хоч раз злетiти. - Думай не тiльки про себе, а й про того, кого ти чекаєш, - сказав вiн. - Про те, що i йому болить серце, - то вже частково й моє серце. Хiба не любив тебе так, як нiхто iз людей? Хiба не згубив я заради тебе своєї колишньої подоби? Невже й справдi так багато важить для вас, людей, ваша душа? Адже й син у нас є! Вона шелестiла листям, а коли побачила свого сина, якого нiс на руках Iван, хитнулася було вслiд. Але деревам судилася доля стояти на одному мiсцi, i вона закричала їм услiд кожною брунькою й галузкою своєю. Iван повернувся з походу на свiтанку. Був одягнений у багатий кармазиновий стрiй, i коли проїжджав вулицею, на нього вийшли подивитися всi сусiди. Вийшов i Марiїн батько, й Iван по-молодецькому зiстрибнув iз коня. Вони рушили до Йванової господи, а по дорозi батько оповiв йому старечим, тремтливим голосом про Марiїну хворобу i про те, що вона банувала за ним. Вони увiйшли у двiр i спинилися. Дверi й вiкна господи були порозчинюванi, i видно стало, що в хатi гуляв вiтер. На порозi сидiв кiт i, як побачив їх, злякано чкурнув у кущi. А коли вони ступили в сiни, їм у вiчi ледве не вдарив чорний ворон. У свiтлицi лежала мертва Марiя з притиснутим до грудей, теж неживим, сином. КРОВ НА СНIГУ Незвичнi настрої обсiли сьогоднi Iллю Торського, iгумена Густинського монастиря. Вiн їхав, загорнутий у вовчi хутра, притомлений кiнь уже не бiг, а йшов, i вiзниця-чернець у величезному кожусi подрiмував на передку саней. Над головою похитувалося блiдаве небо, i холодно палало в тому небi сонце. Грала навдокiл та iскрiла широка снiгова рiвнина, перелiски теж були засипанi снiгом i поставали звiддалiк, наче гори. Тонкий сум торкнув душу Торського; в головi ще стояли слова, якi вiн почув од київських знайомих, - ще блiдiли в уявi й обличчя їхнi, хиталися, як небо оте над головою, немов вирiзанi з тонкого i м'якого паперу. Хотiв обдумати тi важкi й неприємнi для краю звiстки, про якi оповiли йому тi обличчя, але не мiг утримати бiля себе нi думок, нi облич отих - вiдпливали, наче брала їх з собою прозора вода, а тодi припливали знову. Дорога порипувала пiд кiнськими копитами й санками, тихий i злагоджений ритм того рипу заколисував Iллю. По дорозi вiн заїхав був у батькiвське обiйстя. Iгуменiв батько, сивий козак, обiйняв сина, й на оцi йому блиснула сльоза. Iлля озирнувся. Побачив його там, у глибинi цього поля, коло далекого перелiска, бiлого на бiлому тлi, наче вицвiченого; стояв на дорозi з кийком i в бiлому кожусi, дививсь услiд саням, - було це так, коли вiн покинув рiдне обiйстя. - Гей, сину, - сказав старий на прощання, - чи ж побачимось у цьому свiтi ще? Вже я немолодий, i до мене бiла гостя приходить! Iллi здалося, що бачить оту бiлу гостю, - стояла за батьковими плечима в бiлiй сукнi, аж до землi волочилася, i обличчя в неї - як баби снiгової. Там, бiля села, стояли й баби снiговi, було їх три, i дивилися вони в їхнiй бiк також; батько бовванiв на порожнiй дорозi i теж був наче з паперу вирiзаний. Iллi захотiлося раптом повернути конi й пробути з батьком ще один день. Щоб вони могли посидiти в порожнiй хатi i щоб, дивлячись один на одного, вiдбули отак прощання своє. Довшого прощання захотiлося Iллi Торському з батьком, бо саме в той момент, коли озирався на баби снiговi й на батька бiля них, повiрив раптом, що з батьком уже й справдi нiколи вони не зустрiнуться. Три снiговi баби вийшли за село й зорили червоними очима; жiнка у бiлiй сукнi йшла вслiд за батьком, який повертавсь у свiй порожнiй дiм. Бiля придорожнього хреста батько знову спинився, спинилася й жiнка бiля нього; Iлля Торський аж очi приплющив, так боляче йому стало. - Менi, сину, не жаль, - почув вiн старечий батьковий голос, - що ти пiшов у ченцi, менi жаль, сину, що наш рiд вигибає, ти ж бо у мене останнiй! Його обличчя при цiй мовi було спокiйне й навiть строге; Iлля тим був по-справжньому дiткнутий - легше б перенiс батьковi дорiкання. Натомiсть огорнула їх тиша, сiра й пелехата, роз'єднала у сивiм мороку: спадали тодi на землю сутiнки, плели синювато-бiлi тканки; вони раптом стали як два коконцi, мiцно вкутанi власними думками. Iлля не знав, що вiдказати батьковi, та й до чого тут були слова. Рипнули дверi, а вони й пальцем не кивнули на той рип: зайшов козак у червоному жупанi. Був прозорий, як привид, та й був це привид. Сiв бiля них, та й поринув у мовчанку. Iлля крайока зирив на козака: те ж таки обличчя, що в нього i старого оцього, тiльки був козак смутнiший та понурiший. Знову рипнули дверi, i вони почули шелест важкої жiночої одежi - красуня увiйшла до їхньої хати. Була також прозора, мов привид, та й була вона привидом: мовчки сiла обiч батька. Старий i голови не звiв, не зводив голови й Iллин брат, не звела голови й мати їхня, котра теж була прозора, як дим, i вже давно сидiла бiля них; Iлля не змiг витримати тої напруги, встав, необережно зачепивши услона, i той з грюкотом упав на пiдлогу, аж скинули вражено головами всi тi дорогi тiнi, котрi заповнили дiм. Батько нарештi звiв погляд: очi його були синi. Вицвiлi, мов зимове небо, i горiло в них по вогнику. Дивився отак на сина, й не могли вони розвести очей. - З