Ксеня Григорiвна притримувала худе тiльце, хрестилася i беззвучно схлипувала, а коли син приходив до пам'ятi, розказувала йому казки або спiвала пiсень. Спiвала, втираючи гiркi сльози: Ой вийду я на могилу, Могила висока, Подивлюся на долину, Долина глибока. А по тiй долиноньцi Буйний вiтер вiє... Ой, здається, не журюся, Само серце млiє... Приходила до хворого стара Одарка. Качала крашанку на головi, давала зiлля-вiдвороту, тихо шамотiла: Бiг пес через овес - заросився, Вибiг на дорогу - обтрусився. Не було шкоди вiвсовi, Не було лиха й псовi... Хай не буде слабостi Павловi... У середу трохи полегшало. Почав їсти хлопець i спокiйнiше спати. Лежав худий, марний, в очах - сум. Тiльки iнодi колисав Тишка: Ой ходить сон коло вiкон, А дрiмота коло плота. Питається сон дрiмоти: Де будемо ночувати, Кого будем сповивати?.. Якось надвечiр, коли Павло крiзь шибку милувався жоржинами, забiг Антiн. - А знаєш, - розповiдав товариш, - Обухiвський уже живе в Колупаїв. Прогнав Кузьму зi школи. Зараз у нас топить груби i замiтає церковний сторож. А Матвiй зовсiм задер носа. Похваляється всiм, що то його тато разом з попом вигнали Оксану Петрiвну. Оксанi Петрiвнi нiби вже не дадуть школи, бо вона проти царя. Чув я, Обухiвський попував у Краснопiллi. Кажуть, бив людей прямо в церквi. П'яний навiть божу службу правив... Павло слухав мовчки, не зводячи очей з квiтiв, позолочених сонячним промiнням. Коли Антiн вибалакався, запитав: - Оксану Петрiвну бачив? - Авжеж. Сьогоднi ходила до Кузьми у Старосiлля. Просила помогти їй добратися в Охтирку, - зiтхнув Антiн. - Ми всi дома плакали... - Коли їде? - Завтра раненько. Дорога далека, поки дойдуть... - Поїхати можна. - А як поїхати, коли пiп усiм звелiв у церквi не приймати Оксану Петрiвну навiть у хату. Матвiй нахвалявся: хто повезе її до мiста, тому тато покаже, де раки зимують. - I його слухають? - Спробуй не послухати. Є такi, що повезли б, та не мають чим. Але нiчого. Треба дибати лише до Рясного, а там можна знайти пiдводу. Ти пiдеш з нами? Павло глянув на кущик жоржини - i радiсний вогник блимнув у його очах. - Звичайно. Гукнiть мене. Прокинувся рано-раненько. Марiйка ще спала, Михайло бавив Тишка. - А де мати й Олеся? - Пiшли в Старосiлля панську картоплю копати, - вiдповiв брат. Павло пiдiйшов до столу, дiстав з-за образа Миколи-чудотворця згорнутий у дудочку аркуш червоного паперу. Взяв ножа i вийшов з хати. Надворi було свiжо i тихо-тихо. Край неба зашарiвся. Пiдступив до жоржин. Вмитi росою, квiти були напрочуд гарнi. Йому навiть здалось, що вони привiтно кивнули своїми голiвками. - Пробачте, це ж для вчительки, - тихо мовив. Зрiзав квiти, склав у букет i обгорнув його папером. З вулицi долинуло: - Па-а-вле! - Iду-у-у! - Жоржини? - здивувалися хлопцi. - Для Оксани Петрiвни. - Зрiзав? - Не всi. На насiння залишив. Хлоп'ята взяли пiдтюпцем. Коли прибiгли до хати, де пiсля звiльнення жила Оксана Петрiвна, бiля ворiт уже стояв Кузьма Одновухий зi скринькою на плечах. Скоро з хати вийшла вчителька. Павло, ступивши назустрiч їй, тремтячою рукою простягнув букет. - Оксано Петрiвно! Вiзьмiть, - поглянув на товаришiв, що пiвколом оточили його. - Ми так вас... - i затнувся, згубивши потрiбнi слова. Учителька взяла квiти, обняла Павла. - Спасибi вам, мої дорогi. - На її очах виступили сльози. - Це найдорожчий дарунок. Жоржини - мої улюбленi квiти... Рушили гурточком. Як проходили повз церкву, Павло побачив над брамою двi голови - нового попа та старого Колупая, але нiчого не сказав i ближче пiдiйшов до вчительки. Ось i крайнi хати слободи. Зупинились. - Вам пора вертатися. О, я й забула, - брови Оксани Петрiвни трохи нахмурились. - А чому ви не в школi сьогоднi? Матимете вiд учителя. - Не матимемо, - за всiх сказав Павло. - Ми його не боїмося. Я вже не пiду до школи. Так i мама сказали. Оксано Петрiвно, дозвольте нам пройти ще трохи, хоча б отуди, - показав на два дуби ген-ген при дорозi. - Тiльки не далi, добре? Знову рушили. По хвилi вчителька запитала Павла: - Чому не пiдеш у школу? - Щоб знову побив? Я ненавиджу того патлатого, хай вiн провалиться! - Павлику, Павлику, - журно похитала головою вчителька. - Хiба ж до школи ходять задля вчителя? - Оксано Петрiвно! - перебив Павло. - Скажiть, хто такi соцiалiсти? Ви бачили їх? Учителька вiд подиву аж зупинилась. Глянула на Павла, на хлопчикiв. - Чому ти про це питаєш? - Ну скажiть, бачили? Вчителька довго мовчала. I сказала нарештi: - Соцiалiсти - це тi люди, якi хочуть, щоб народ краще жив. Аби ви не ходили босi й голоднi... - А де вони є? Багато їх? - Вони є всюди, скрiзь, - вiдповiла. - Їх, може, поки що й не дуже багато, але згодом... Ось i два дуби. Хлопчики захвилювалися. - Оксано Петрiвно, - прохопився Антiн. - А ви де вчителюватимете? Скажiть, ми влiтку прийдемо до вас. Учителька журно всмiхнулась. - Нi, любi мої, до мене не прийдете, бо їду я далеко звiдси. Мене зовсiм звiльнили i не дають бiльше школи... Але це не бiда, робота десь знайдеться... Ну, дорогi мої, гайда додому. Пообiцяйте менi добре вчитися. Обiцяєте? - Обiцяємо! 8_ Така довга й далека мандрiвка випала Павловi вперше. Ранiш ходив тiльки в Старосiлля. Там усе просто. Минеш сусiдський город, скотишся похилим пагорбом у долину, перепливеш рiчку - i перед тобою зав'юниться кривульчаста стежка аж до хати дядька Кузьми. Нею, тiєю стежкою, можна йти геть напомацки, вдень i вночi. Не раз, повертаючись додому, навмисно зажмурювався або насував шапку на очi - i не збивався, навiть на крутих поворотах. Тут же легко збитися, заблукати: кiлька сiл уже поминули, а перехресних та навскiсних дорiг - i не злiчити. Поля, дороги, села, люди - все нове, невiдоме. I цiкаве. За пiвдня стiльки свiту побачив, а ще ж попереду скiльки! Матвiй торiк хвалився - їздив у Рясне. Разом з батьком i Тимохою Щербаком ходив по ярмарку, по крамницях. Обiдав у трактирi, їв молочну кашу з бiлої миски блискучою ложкою, яка дуже пече в губи. Пив солодкий лимонад, купив свистуна, схожого на пiвника з полив'яним хвостом. Дурна мазниця. Ярмарок, крамницi, блискуча ложка, лимонад... Подумаєш - Рясне! Побудь ти в Охтирцi, отодi й похвалишся. А Павло сьогоднi таки буде в нiй. I не лише сьогоднi. Бо стане бурсаком. Бурсак! Не якийсь там пушкарнянський школяр, попихач Обухiвського... - От уже, слава богу, й мiсто, - показала мати рукою, коли вибралися на горбовину. Павловi очi нараз спалахнули й розбiглися по видноколу, намагаючись охопити все зразу - i вогнесяйнi банi церкви, i вихрястi садки, i темнi покрiвлi будинкiв. Та скоро вони, очi, згасли, а лице спохмурнiло. На тобi - мiсто. Чувши про нього, мрiяв побачити якусь дивовидь. А перед тобою - звичайнiсiньке село. Як i Пушкарне, як i Старосiлля, як i тi, що проходили, хiба, може, бiльше... Проти крайнього подвiр'я спинились - бiля криницi з високим журавлем та новою баддею. Перепочили, напилися холодної води i пiшли далi. Павло таки не знаходив дивовидi. Тут майже все таке саме, як i в рiднiй слободi. Бiлi хати пiд житяними або очеретяними стрiхами, на стiнах пiвники понамальованi, вiкна обведенi синькою. Хворостянi тини, дощатi ворота. В подвiр'ях - вишнi, черешнi, яблунi, грушi, квiтники. Нема нiчого незвичайного. Невже й не буде? Що ж розкажеш Михайликовi та Марiйцi? А вони ж спитають. Може спитати й Тишко. Йому пiвтора року, i вже гарно балакає. А хiба Антiн не клянчитиме розповiсти? Згодом вибрались на широку вулицю, i перед хлопчиною почало з'являтися те, чого досi не бачив, - великi _дерев'янi та кам'янi будинки з високими й широкими вiкнами. Вони не побiленi, не обгородженi, якiсь насупленi, похмурi, наче сердитi на людей, що проходять байдуже повз них. Далi потяглися лавки, магазини, трактири, заїзди, перукарнi. Полюднiшало. Мiсто. Довго розшукувати бурсу не довелось. Вона розташована обiч церкви. Вся обгороджена парканом. Мiцна брама замкнена. Бiля хвiртки стояв добре вгодований хлопець, у якого вже сiялись вуса. Видно, вартував. - Чого треба? - непривiтно перегородив дорогу. - В школу ось привела, - показала Ксеня Григорiвна на сина. - Звiдки? - З Пушкарного, коли чув. - Земляки, виходить, - пом'якшав хлопець. - А ти ж з якого села? - Недалеко вiд вашого, з Полiвки. - Чий? - Дяка Любинського. - Знаю. Славний чоловiк. Як звешся? - Грицько. - Тут учишся? - П'ятий рiк, - вiдповiв, закопиливши губу. - Скiнчив уже? - Нi. У пiдготовчому класi сидiв два роки, два в першому, а тепер починаю другий. - Чого ж так поволеньки? - Та... Не дають ходу, - скривився Любинський, але враз повеселiв. - Нема куди квапитись. Тут... - Кому можна вiддати заяву? - Iдiть до смотрителя. - Де його знайти? - У флiгелi. Смотритель сидiв за столом, на якому лежали срiбний хрест, кадильниця та купка воскових свiчок. Був такий опасистий, що чорний пiдрясник на ньому, здавалось, от-от трiсне. Очi - булькатi, на потилицi телiпається миршава кiска. Павло мало не розсмiявся. - Що скажете? - поспитав. - Хочу сина вiддати до вас, праведний отче. Смотритель вибрався з-за столу, пройшовся з кутка в куток, озирнув торбу за плечима прохачки, босi ноги жiнки та хлопчини i знову грузько всiвся. - Не прийму, - проказав, як одтяв. - Чому? - Пiзно. - Заняття ж починаються через тиждень. - I вiльних мiсць нема. - Як же це? - Усi заповненi. Через рiк приводьте. Гадаєте, все так легко й дарма робиться? - Дарма? Ми до духовного стану належимо, почеснi громадяни. Ледве тримаю на свiтi п'ятеро дiтей. - Де чоловiк? --Помер. - Ким був? - Паламарем. - Паламарем! Ха-ха-ха, - розреготався. - Оце так почесний громадянин, хай бог простить. Годi балабонити. Iдiть. Грабовська сперлась на рiжок столу, аби не впасти. - Де ж правда на свiтi, - почала було, перевiвши дух, але смотритель не захотiв слухати. - Геть! - розлютився нарештi. - Усiм треба жити, кожен хоче щось мати... Насилу вийшли на подвiр'я. Тут Ксеня Григорiвна не стримала слiз. - Чого плачете, тiтко? - спитав Грицько. - Не приймає. - Не позолотили йому руку? - Вiн же не циганка-ворожка. - А хабарi любить, з мертвого ладен злупити. - Мiсць нiби нема. - Так вiн каже всiм, хто приходить з порожнiми руками. Бреше. От же перед обiдом приїздив з вашого села Ткаченко, i для його сина мiсце знайшлося. - Колупай? - поглянув Павло на матiр. - Так, так, - потвердив Любинський, - вулично його Колупаєм дражнять. Два мiшки чогось привiз, такi важеннi, ми вчотирьох ледве заперли до смотрителя. - Де ж вiзьму такi мiшки! - зiтхнула мати. - Поскаржiться владицi. - Думаєш, поможе? - Декому помагає. - Також за хабар? - Не знаю. Його наш смотритель слухає. Спробуйте. - Як до нього попасти? - П'ята хата вiд церкви. У передпокої охтирського преосвященства побачили знайомого - попа Гервасiя, родом iз Старосiлля. I в пам'ятi Ксенi Григорiвни промайнуло, наче ввi снi, її коротке дiвування. За нею тодi впадали два парубки - пушкарнянський наймит Арсен та старосiльський попович Гервасько, вихованець Харкiвської духовної семiнарiї. Залицялися, навперейми брали до танцю, стрибали через вогнище в нiч на Iвана Купайла, пригощали смаженим насiнням, а iнодi й цукерками та солодкими медяниками, просили на вiнчальний рушник. Вона подала руку наймитовi, бо мав гарнi брови, був душевний i розумний, а до того ж найкраще на всю слободу спiвав. Зазнавши невдачi, Гервасько спершу сердився, навiть погрожував помститись Грабовському. Але згодом одружився з осиротiлою попiвною на Курщинi, посiв парафiю її покiйного батька, став панотцем Гервасiєм, нажив родину, i давня сердечна рана зарубцювалася. Потiм не раз стрiчалися колишнi суперники, однак нiколи не згадували дражливого минулого, навiть заприятелювали. Дiзнавшись торiк про передчасну смерть пушкарнянського паламаря, Гервасiй болiсно переживав i сумував. А цiєї весни, гостювавши в рiдному селi, приходив у слободу, одслужив молебень за чесну душу раба божого Арсенiя, навiдав i покропив свяченою водою убогу хату багатодiтної паламарихи-вдовицi. Тодi ж казав - охтирський владика запрошує його до себе на службу... Несподiвана поява Грабовських зворушила Гервасiя - його щоки зашарiлися. Якусь мить приборкував своє знiяковiння. - У вас щось трапилося? - запитав. Ксеня Григорiвна розповiла. - Почекайте тут, - сказав Гервасiй i зник за високими дверима. Повернувшись через кiлька хвилин, дав залiплений конверт. - Тут повелiння владики. Iдiть в училище. Смотрителя чекали довгенько. Прийшов вiн аж надвечiр i напiдпитку. Весело розiрвав конверта, але, прочитавши єпiскопське послання, враз спохмурнiв. - Ходили скаржитись? - скинув на обох гнiвнi очi. - Не скаржитись, а просити, - вiдказала Ксеня Григорiвна. - З такими дурницями до самого?.. - У нас iншого виходу не було. Простiть, ваше превелебiє. - Добре, - полагiднiшав смотритель, пiдкуплений "превелебiєм". - Сяде в пiдготовчий клас. - У пiдготовчий? - здивувалася мати. - Два роки ходив до нашої слобiдської школи, найкраще вчився, умiє писати, лiчбу знає, псалтир читав над покiйниками. Ткаченкiв не втне нi бе нi ме нi кукурiку - i зразу в перший, а мiй, значить, у пiдготовчий... - Не кваптеся. Деякi в тому пiдготовчому сидять по два або й бiльше рокiв. Училище - то вам не парафiяльна школа, а тим паче не земська. У вашому селi яка? - Земська. - От-от. Словом, почнемо з пiдготовчого. 9_ Першi днi життя Павла в Охтирцi мчали шпарко й зарвiйно, неначе баскi Колупаєвi жеребцi, запряженi в ресористу бричку. Аж голова йшла обертом. Не встигав нi лiчити, нi закарбовувати тих днiв у пам'ятi. Та й як полiчиш, закарбуєш, коли вони немовби змагаються мiж собою наперегонки, прямо налiтають один на другого, наступають на п'яти, а деякi в тому безладному й шаленому змаганнi зовсiм зникають, не полишаючи жодного слiду. Лише вчора чи позавчора був понедiлок, а завтра, дивися, - субота. Усе вражало й дивувало. Почалося з назви. Ще дома чув - Охтирська бурса, бурсаки. Так i в мiстечку називали. А тут почув - повiтове духовне училище. Є якась рiзниця? Що то означає - бурса? Запитав Грицька Любинського, а той непорозумiло знизав плечима. - Дiдько його знає. Колись усi називали бурсою, а потiм, здається, позаторiк, почали - училище. Нащо воно тобi? - Цiкаво. - Запитай спектора. - Хто це? - Отой рудий та кривоногий, що вчора приходив у корпус i лаяв нас за бруд. - А що таке - корпус? - Наше житло так iменується. - А спектор про бурсу й училище знає? - Мабуть, але не дуже допитуйся, бо може з'їздити в мармизу. - Б'є? - У нього служба така. Щось не вподобається - i бац, бац. Щоб, значить, не був таким умним i не випинався наперед. Ти, брат, не знаєш наших порядкiв. Тут допитливих не люблять. Не хочеш щодня їсти лупанцi - будь тихiш води i нижче трави. Iнакше не вилазитимеш з карцера. - Карцера? - Така кутузка. - Кутузка? - По-нашому нiби маленька буцегарня чи холодна. Там, окрiм шматка хлiба на день, нiчого не дають. Хай тебе бог боронить попасти туди. - А ти бував там? - Двiчi. - За що? - Не ходив у клас i не мав прилежанiя. Але тепер я не такий капловухий, аби попадатися. Ось уже другий тиждень не вiдвiдую класу, нiчого не роблю, а не в кутузцi. - Чому не вiдвiдуєш? - А на якого бiса воно менi? Сушити голову всiлякими науками? Паламарем колись i так стану, а про бiльше хай iншi клопочуться. - А як доскочиш паламарства, не ходивши в клас? - Доскочу. Весною мене таки переведуть у третiй клас. - Навiть якщо не буватимеш на уроках? - Еге ж. - А вчитель наставить тобi одиниць. - Хай ставить навiть нулi, а в третьому класi буду. - Хто ж переведе? - Смотритель. - Проти волi вчителя? - Ох i клякса-вакса ти, нiчого не торопаєш. Учитель для смотрителя - однак що церковний сторож для попа. - А за що ж смотритель переведе? Любинський розреготався. - За що, за що... За барана. - Якого? - Рогатого, з перебитою задньою ногою. Ти справдi якийсь недоколиханий. Слухай же. Позавчора мiй тато привiз смотрителевi живого барана, двi гуски i п'ятиокову сулiю вишнiвки. Нiби гостинець на свят-вечiр. Це тобi маєш - раз. А на вербну недiлю, казав, притарабанить ще порося, цiлий козуб крашанок, мiшок вальцового борошна, слоїк меду. - I смотритель бере? - Хапає, аж облизується, як голодний пес. Тут здавна така заведенцiя: не пiдмастиш, кажуть, - не поїдеш. А ти збираєшся сам перелазити з класу в клас? - Спробую. - Очкура добре зав'яжи - штани згубиш. - У нас нема гостинцiв. - Доведеться рокiв десь отак три-чотири сидiти в пiдготовчому... - А ти скiльки сидiв? - Казав же - два. I на третiй залишали, але влiтку батенько нарештi взявся за розум, трохи пiдмастив. Дзвоник перебив розмову. Уже йдучи до класу, Грицько спитав: - Пiсля урокiв пiдеш зi мною? - Куди? - На ярмарок. - Чого? - Може, потягнемо якусь гич. - Що-о? - Там такi бiлi буханцi, ковбаси, горiхи... - Не маю жодної копiйки. - Я також не маю. I не треба. Поцупимо. - Красти? - Усi крадуть. Iнакше з голоду ноги протягнеш Бабера сидить, роззявила хавку, слухає, як жебрак лазаря спiває, а ти - хап медяник... Ми торiк весною i свою комору обшаломонили. Ото смiху було! Нажерлися по саму зав'язку, бiгунка декого напала. Спектор довго розшукував злодiїв, догори ногами перевернув увесь наш корпус, смотритель викликав городового, але всi вони схопили шилом патоки... Пiдеш? - Нi, - вiдповiв Павло. - Ну й здихай, коли такий пришелепуватий. Як i щодня, перший урок почався молитвою. Стуливши долонi перед собою, учнi навстоячки тягнули за вчителем: - Царю небесний, утiшителю, душе iстини, iже всюди сий[2] i вся iсполняяй, сокровище благих i жизнi подателю. Прийди i вселися в ни[3], i очисти ни од всякiя скверни, i спаси, боже, душi нашi. Данило Петрович звелiв учням сiсти, пiдiйшов до столу i схилився над розгорнутим класним журналом. - Хто вiдсутнiй? - Проценко та Бодяк, - вiдповiв староста, якого по старiй бурсацькiй звичцi називали цензором. - Чому? - У Проценка живiт болить, а Бодяк роздягнений. - Бодяк своєкоштний? - Нi, казеннокоштний. - Iнспекторовi говорили? - Говорили. В училищнiй коморi нема жодної свитки. - А старi бурки? - I бурок нема, позавчора ще була одна, та вiддали Грицьковi Любинському з другого класу. Данило Петрович заклопотано почухав сиву скроню. - На сьогоднi ви мали вивчити третiй стовпчик таблицi множення. Першим проказує Килавчук. Почав Гаврик жваво i впевнено: - Штирижди один - штири, штирижди два... - Не штирижди, а чотирижди, - пiдправив учитель. - Не штирижди, а чотирижди, - повторив Килавчук i продовжив: - Штирижди три - дванадцять, штирижди штири... I запнувся. - Допоможи, Грабовський. - Шiстнадцять. - Вiрно. Продовжуй, Грабовський. - Чотирижди п'ять - двадцять, чотирижди шiсть - двадцять чотири, чотирижди сiм... - Досить. Сiдай. Чому ж Килавчук нетвердо засвоїв? За Гаврика вiдповiв цензор: - Увечерi в корпусi не було свiтла. - Але ж Грабовський вивчив. - Грабовський знає всю таблицю i навiть чотири дiї. - Справдi? Павло пiдвiвся. - Знаю. - Проказуй останнiй стовпчик... - Дев'ять на один - дев'ять, дев'ять на два - вiсiмнадцять. - Знизу догори. - Дев'ять на десять - дев'яносто, дев'ять на дев'ять - вiсiмдесят один. - Шостий рядок. - Шостий? - перепитав Павло i мить подумав. - Знизу чи згори? - Згори. - Дев'ять на шiсть - п'ятдесят чотири. Данило Петрович задоволене усмiхнувся, а клас, що напружено стежив за Павловими вiдповiдями, полегшено зiтхнув. - З якої школи до нас прийшов? - Пушкарнянської. - Хто там учителює? - Вчителювала Оксана Петрiвна, а тепер дяк Обухiвський. - Чому не в першому класi? - Мати просили в перший, а смотритель... Обличчя вчителя спохмурнiло. 10_ Пiсля великоднiх вакацiй небо, осяяне лагiдним весняним сонцем, поголубiло, садки зазеленiли. I духовне училище почало прокидатися пiсля напiвголодної i марудної зимової сплячки. Згодом надтрiснутий дзвоник оповiстив кiнець останнього уроку i настання тривожної пори перехiдних та випускних iспитiв. Спорожнiли класи, занiмiли гулкi коридори. Помiтно змiнилося також бурсацьке товариство - стало рухливiшим, моторнiшим, клопiткiшим. Скинуло з себе ватнi пальта, бурки, свитки, кожушки, куцини, роззулося, заметляло довгими чубами. На своєкоштниках ряхтять легенькi штани й сорочки всiляких барв, а на казеннокоштних - з свiтло-сiрої парусини. Корпус цiлими днями порожнiй-порожнiсiнький, через навстiж розчиненi вiкна видихає настояний за зиму сморiд. Тепер там нема навiть найзапеклiших ледацюг та картярiв, котрi давно втратили надiю перейти в наступний клас i не дуже сушать собi тим голову - з ранку до вечора блукають у мiстечку, тиняються на ярмарковому вигонi попiд лавками, ятками, бiля корчми. А тi, якi ще мають таку надiю, розлiзлися, мов блощицi, по просторому подвiр'ї, поскулювалися, гортають пiдручники, хрестоматiї, лексикони. I бубонять, бубонять, бубонять: - Аз, буки, ведi... зело, люди, мислiте, рци... Над головами Бодяка та Грабовського шелестить молодим листям липа, а вони вивiряють один одного перед завтрашнiм iспитом. Зараз у ролi прискiпливого екзаменатора Степан. Вiн розгорнув тоненьку книжечку, суворо насупив брови. - Якi знаєш, братець, заповiдi? - Я знаю, - вiдповiдає Павло голосно i бойовито, як належить бурсаковi, - заповiдi закону божiя та заповiдi блаженства. - Вiрно. Молодець, - хвалить екзаменатор, i його брови розгладжуються. - Скiльки заповiдей закону божiя? - Десять. - А блаженства? - Дев'ять. - Превелебно. Давай першу заповiдь закону божiя. - Аз єсьм господь бог твiй: да не будуть тобi бозi iниї, развє мене. - Тепер пояснюй. Аз? - Я. - Єсьм? --Є. - Развє мене? - Окрiм мене. - Розчудесно. Друга заповiдь? - Не сотвори собi кумира i всякого подобiя, єлiка на небесi горi, i єлiка на землi низу, i єлiка в водах пiд землею: да не поклонишися їм, не послужиш їм. - Кумир? - Кумир, або iдол, - зроблена з металу, каменю чи дерева подоба якогось вигаданого божества. - Стань! - вигукнув сердито екзаменатор, i його брови знову наїжачились. - Не так. - Чому? - Не подоба, а iзображенiє. - Це ж не вiрно. - Хай буде й не вiрно, але в книжцi написано - iзображенiє, а краще, братець, нiж у книжцi, не скажеш. - А-а-а, - засмiявся Павло. - Ти справдi точно копiюєш нашого спектора. - Iнакше не можна. Не я ж екзаменуватиму тебе, а комiсiя, а в комiсiї буде також спектор i отой грек. - Отець Агафон? - Так. А вiн, кажуть, жили витягує з бурсакiв. Отже - тiльки по книжцi i слово в слово, буква в букву. Третя заповiдь? - Не приємли iменi господа бога твоєго всує... - Восьма? - Не кради. - Ясно, хоч усi крадуть. - Цього в книжцi не сказано. - Треба б сказати, бо кожен силкується обiкрасти свого ближнього. Наш смотритель, гомонять, новi сорочки й штани, призначенi для учнiв, пустив набiк, а нас одягнув у торiшнi, старi й полатанi. I не боїться кари божої. Ну, пiшли далi. Заповiдь дев'ята? Але дев'яту заповiдь Павло не встиг проказати, бо пiдiйшли Любинський i Ткаченко. Обидва веселi, без книжок, зошитiв, з вербовими прутиками в руках. Мугикають, передражнюючи малюкiв: Аз, буки, хлiба в руки. Та на пiч, та в куток. Дайте хлiба ще шматок, Щоб нажертись до розпуки. - Риєте город науки? - питає Грицько. - Потроху. - Рийте, дурнi, рийте, скорше рила позатуплюються. Хочете стати розумнiшими за всiх? А дзуськи. Один спробував. Був такий Сазон Куць. Завжди йшов першим. Четвертий клас кiнчав. Уже наставився поцупити зразу все - i атестат, i похвальний лист, i промоцiю. - Промоцiю? - Така бомага. Ще важливiша, нiж похвальний лист. Нiби рекомендацiя в семiнарiю. Щоб, значить, приймали безпремiнно, не дуже допитуючись - з нього, мовляв, вийде колись не лише ритор чи фiлософ, а й богослов. - Це хто? - Дiдько їх знає. Кажуть, є такi в семiнарiї. От, значить, i Сазон силкувався доскочити їх. Не вийшло. На випускних iспитах зарiзали. - Зарiзали? - Не насправдi, а запитаннями. Вiн нiби не мав наравственої зрєлостi. - Як це? - Значить, не наравився їм, то й забили його всiлякими питаннями i залишили на повторний. Не витримав того Куць та й врiзав дуба вiд розриву серця зразу ж по екзаменi з богословiя. Отож дивiться, хлопцi. I пам'ятайте: блажен тiльки той, кого обрящет бдяща. Не _напинайтесь, єпiскопами все їдно не станете. Що зубрите? - Зараз переходимо до заповiдей блаженства, - вiдповiв Бодяк. - Слухай, Грицю, ти вже давно в училищi. Поясни нам дев'яту заповiдь блаженства. - Яку? - Оцю: блаженнiї єсте, єгда поносят вам, i iжденут, i рекут всяк зол глагол на ви, лжуще мене радi: радуйтеся i веселiтеся, яко мзда ваша многа на небесах[4]. Любинський глянув на безхмарне небо i розсмiявся. - Чого ж тут не розумiти? Все ясно. Радуйтеся, веселiться. - А єсте? - Ну, їсте. - А єгда? - Їда. - А поносят? - Приносять. - А iжденут? - Така страва. Панська. - А рекут? - Рiчка. - А зол? - Ох i пуцьверiнки ж ви! Золiйник, золiльник, золiйник, або просто - жлукто для золiння полотна. - А глагол? - Iм'я святого. - А лжуще? - Так називається горiлка, нiби наш первак. - А мене радi? - Ну, радi, радiснi, щасливi. - А яко мзда? - Кухарка. - А як звести всi цi слова докупи, щоб зрозумiти? - Вони й так при купi, i розумiти дуже просто: сидить собi святий Глагол на березi рiчки, Якомзда приносить йому багато лжущi та iжденуту, а вiн хилить чарку за чаркою, закушує i блаженствує, наче на небесах. - Хiба ж святi п'ють горiлку? - Ого, ще й як! Усi пиячать - i боги, i попи, i дяки, i нашi вчителi. Навiть у церквi дають ложечкою вино. - То ж кров Христова. - Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мiй тато готував причастя. - Щось тут нiби не те, - вагається Бодяк. - Для чого Глаголовi жлукто? - Не Глаголовi, а Якомздi. Вона не тiльки куховарить, а й пере шмаття святим. Бiдна жiнка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна... - От ти казав: сидить на березi... Хiба на небi є рiчки? - Не знаю, - чесно зiзнається Любинський. - Нащо воно тобi, все оте? Одтарабань заповiдь по книжцi та й амiнь. - А як спектор запитає? А отець Агафон? - Мели що-небудь, тiльки голосно, без запинки, зводь очi д'горi i хрестися. - Вони ж знають. - За те їм великi грошi дають. Не такий я йолоп, аби задарма... Добре тому Глаголовi, розсiвся, цмулить, обжирається, а в мене кишки дрiбушечку витанцьовують, їсти хочу, аж у головi макiтриться. Ткаченко бере приятеля за руку. - Ходiмо в мiсто. Я маю рубель, щось перехавкнемо. - Нi, Матюшо, давай трохи поспимо або перекинемось у святцi, потiм пообiдаємо, а надвечiр заглянемо до трактиру. - Хай буде по-твоєму. Вони обнялися й поплентали в iнший бiк подвiр'я, а Грабовський та Бодяк знову взялися до дiла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло. - Перша заповiдь блаженства? - Блаженнi нищiї духом, яко тих єсть царствiє небесне. ...Черговий по кухнi гукнув на обiд. Скоро подвiр'я спорожнiло - все училище зiбралося в їдальнi. Iнспектор проказував молитву, а учнi хором повторювали: - Отче наш, iже єси на небесах, да святиться iм'я твоє; да прийде царство твоє; да буде воля твоя, яко на небесi i на землi: хлiб наш насущний даждь нам днесь... 11_ Першим привiтав його на рiдному подвiр'ї Кундель радiсним скавчанням. Пiдвiвся, крутнув зареп'яшеним хвостом i пiшов назустрiч. - Ну, старенький, як поживаєш? Пес став переднiми лапами йому на груди. - Скучив? З садка вибiгли Михайло й Марiйка, за ними дрiбуляв Тишко. - Павло! Павло! - гукали навперебiй. - Приїхав! Захопив їх разом в обiйми, поцiлував у голiвки, потiм узяв Тишка на руки i понiс до хати. У хатi нiякої обнови не побачив. Усе було, як i ранiш, - образи, стiл, лава, лiжко, вiдро з водою, накрите дерев'яним кружечком, горщик на припiчку. Глянув на полицю пiд стелею й зiтхнув - там жодної хлiбини. - Їсти хочете? - запитав. - Ми їли вишнi, - похвалився Михайлик. - Зараз тобi теж принесу. - I вихопився з хати. Марiйка i Тишко не зводили очей з старшого брата - чекали гостинцiв. Дав їм по грудочцi цукру, який приберiг, не пивши чаю цiлий тиждень. - А це Михайликовi, - витягнув з торбинки чорну дощечку. - Нащо вона Михайликовi? - спитала Марiйка. - На нiй пишуть. - Чим? - Оцiєю штукою, - вийняв темно-сiру паличку. - Називається грифелем. - А менi можна написати? - Спробуй. У хату забiг Михайло, несучи повний пiдситок м'ясистих вишень. Павло їв ягоди i згадував охтирськi садки, що завжди вабили очi. Деякi бурсаки шастали по тих садках, не раз кликали з собою Павла, але вiн не ходив i стримував Степана Бодяка. - Де мама, Олеся? - На роботi в старосiльського пана, картоплю пiдгортають. Прийшли додому Ксеня Григорiвна разом з дочкою по заходi сонця. Мати глянула на Павла i журно похитала головою. - Ох i вимучили ж тебе, синку! Павло тiльки знизав знiяковiло плечима. - Може, хворiв? - Нi. Iспити готував. У хату ступив Кузьма Одновухий. - А то вже так, - ствердив. - Кажуть: без муки нема науки... Перейшов з класу в клас? - Перейшов. - Колупаїв теж? - Залишився на повторний. - Чому? - Не хотiв учити. На першому ж iспитi заробив нуль, а потiм й iншi пiшли шкереберть. - Лихий не вхопить його, - кинула Олеся, що поралася бiля печi. - Бачила його вчора - така мордяка, хоч цуценят бий. Йому потрiбне те вчення, як свинi музики. - А Любинський перейшов у третiй клас? - питає Ксеня Григорiвна. - Нi. - Вiн же нахвалявся тобi, що смотритель усе зробить. - Може б, i зробив, та смотрителя перед iспитами забрали з училища... - А як наш Бодяк? - цiкавиться Кузьма долею свого односельчанина. - Теж перейшов по першому розряду. - Що то значить? - З найвищими оцiнками. - А ти ж з якими? - Ми обидва. Разом учили, разом... - Молодцi. Заганяйте дукiв на слизьке, може, й нам прийде полегкiсть вiд вас, молодих. А що думаєш робити на вакацiях? - Не знаю. В дядька Iвана є всi пiдпасичi? - Є. Тi, якi ще весною найнялися. Може, пiдеш до мене погоничем на оранку? Втрутилася Ксеня Григорiвна: - Хай трохи спочине, сил набереться. - Думалось... - Добре, - каже Павло. - Пiду. Завтра ж. - Тобою ж, синку, вiтер колише. - На полi поправлюся. - Такий, як батько, впертий... Толока в старосiльського пана велика: ширина її гiн на двоє, а в довжину й кiнця не видно - аж ген-ген побiгла через видолинок, де пасеться череда. Кажуть, десятин за тридцять сягає. Для шести плугiв, що зараз ведуть борозни, дiла тут вистачить десь на пiвмiсяця. - Що ж, дядьку, робитимемо, коли виоремо цю толоку? - клопочеться Павло, пiдганяючи волiв, якi лiниво поскрипують ярмами. Кузьма збив iстиком жмут бур'яну з чересла, уперся в чепiги, переорюючи огрiх, залишений переднiм плугатарем, виплюнув недокурок. - Не журись, козаче. Були б руки, мука для них знайдеться. Невдовзi почнемо жнива, потiм пiдiйдуть буряки, кукурудза... Про Оксану Петрiвну нiчого не чув? - Нiчого. - А я трохи чував. - Що? - Вчителювала вона нiби на Чернiгiвщинi, доки не втрапила на її слiд наша охтирська управа. А втрапивши, написала чернiгiвськiй управi, змерзила дiвчину, то й звiдти випровадили, сердешну. А наш бугай спився. - Хто? - Обухiвський, учитель. Перевiв, п'янюга, школу на пси:_ з причiлка обвалилася, вiкна потрощенi, парти розламанi. Нiхто паливо не завозив, отож пiсля водохрещi всi школярi переслабували. Нема пуття i, видать, не буде. Кузьма зiтхнув, змовк. Павло глянув на смужку свiжої рiллi, яка пiд гарячим сонцем поволi вже губила свiй масний полиск, обертаючись з чорної на сiру. Там тирлувалася сила-силенна гайвороння. Вони перестрибували зi скиби на скибу, хазяйновито оглядаючи кожну грудку, довгою вервечкою тяглися понад борозною. Потiм перевiв погляд на Кузьму. Його великi руки, пересотанi товстими жилами, лежали на вигнутих дерев'яних чепiгах, наче прикованi, а схилене костисте тiло пiд косим промiнням надвечiрнього сонця скидалося на гору. Мiцний дядько Кузьма, мiцний, як дуб. Колись, кажуть, нiхто з старосiльських парубкiв не мiг подужати його. Та й тепер сам перекидає хуру гною, а плуг одною рукою викидає на воза. - Агов! - гукає переднiй плугатар, що вже вийшов на суголовок. - Кiнчаймо. Субота ж, скоро до церкви покличуть. - I то правда, - вiдгукується iнший. - Усього не переробиш. - Та й пан бiльше не заплатить, хоч ти тут i до самої пiвночi слiпай. На старосiльськiй царинi, що бралася рiденькими сутiнками, орачi побачили гурт людей i спинились. Посеред гурту слiпий кобзар торкав пальцями струни бандури, тихо спiвав надтрiснутим голосом, а йому пiдтягував хлопчик-поводар. Ой летiла качечка, в очеретi впала, А в мiсяцi у лютому панщина пропала. Пiшла вона, повiялась темними лугами, А за нею вражi пани бiжать з ланцюгами. До гурту пiд'їхав на баскому конi лановий. Перехнябився в сiдлi i приклав вижолоблену долоню до вуха. На нього нiхто не звертав уваги - слухали. Пiшла собi, повiялась, аж луги тряслися, А за нею дармоїди: "Матiнко, вернися!" - Не вернуся, не вернуся, - та вiдповiдає, - Мордували ви крiпакiв... - Досить! - одiрвав лановий руку вiд вуха i висмикнув з халяви нагая. - Зараз же забирайся звiдсiля, старцюго! Верзе, паливода, всiляке... Вiн люто приострожив коня, i той звiвся переднiми копитами прямо над людськими головами. Але нiхто не рушiїв з мiсця. Кузьма метнувся до коня, схопив за вуздечку i поставив його на всi чотири. - Чого треба? - гнiвно запитав напасника. - Завiтав божий чоловiк... Таких сам господь велить не чiпати, а ви... Ми ж не в загонi. - Не в загонi... - схопився лановий за слово. - А воли стоять посеред дороги. Чому не загнали у двiр? - Нiчого з ними не станеться. Заженемо. Їдьте собi з богом та миром. Агей там, хлопцi! Орачi пiшли до волiв. Кузьма покликав Павла. - Що, дядьку? - Веди дiда та поводиря до мене, а я оджену волiв. Повернувся Одновухий додому, коли вся його родина та гостi сидiли за столом. На столi - нехитра вечеря: молодi огiрочки, цибуля, часник, товчена картопля i вареники з вишнями. Пiсля убогих бурсацьких харчiв усе те здавалося Павловi неймовiрною розкiшшю. - От ви, чоловiче добрий, спiвали про лиху панщину, - сказав по вечерi господар кобзаревi. - То правда. Однак нам, заробiтчанам, i тепер нелегко. - Знаю, - кивнув пелехатою головою кобзар. - Ми i про те спiваємо, але сьогоднi не встигли. А ке лиш мою годувальницю, - махнув рукою поводаревi. Узяв бандуру, помацав кiлочки, пiдладив струни, приструнки i почав: Он зацвiла калинонька нижче перелазу, Було добре наймитовi в хазяїна зразу. Один тиждень було добре, на другий вже гiрше, А на третiй - пiшов наймит у поле не ївши. "Iди, iди, робiтничку, не скаржся нiкому, Як не нажнеш двi копицi, не приходь додому". Кузьма, зануривши пальцi в кучму, смокче цигарку, а його дружина присипляє дитину i рiжком хустки витирає очi. Ледве стримують сльози також Павло i Степан Бодяк, який теж прибився послухати слiпого спiвака. Прийшов наймит додомоньку, та не встиг i сiсти, Багачева жiнка гуде: "Дай-но волам їсти. Iди, iди, волоцюго, не заходь до хати, Бери збрую та сокиру, їдь дрова рубати!" 12_ Повернулись бурсаки з храмового свята веселi, безжурнi, але таки добре притомленi. Згадували смачне пригощання мiж гробками церковного подвiр'я, хвалили щедрих тiток, якi так вдатно злагодили празникову трапезу, i задоволено погладжували животи, набубнявiлi, мов барильця з водою. Найщасливiшим був, мабуть, Грицько Любинський. Не пiшов навiть на поклик Ткаченка. Лiниво плентаючи обважнiлими ногами, спинився бiля Бодякового лiжка, обвiв напiвсонними очима подушку i схилив чубату голову. - Вибачай, Матвiйку, - вiдказав друговi. - Треба полежати, щоб сало зав'язалось довкола пупа. Оце так уконтектувався, дай бог здоров'я гарним молодицям. Люблю такi свята, хлопцi, дуже люблю, спасибi тому, хто повигадував їх. Ех, трохи очкур не трiсне. От якби храм бував щодня або хоча б двiчi на тиждень. Житуха, брат! У клас не гонять, не мучать лексиконами. Помолився чи нi, а воло напакував. Га? Нiхто не вiдгукнувся - усi теж спочивали, де котрий втрапив. Скоро й позасинали, забувши про пiдготовку до завтрашнiх урокiв. Лише один Михайло Приходько, який завжди останнiм лягав спати i першим пробуджувався, зразу сiв за книжки. - Бог на помiч, зубрило, - побажав йому напiвсонним голосом Любинський i блаженно розкинув руки. Михайло далебi не почув такого зичення, заклопотаний довгими та незрозумiлими молитвами й капосними вокабулами. Грабовський та Бодяк прийшли зi свята перед заходом сонця. Побачивши на своєму лiжку непрошеного пожильця, Степан обурився. - Ану вставай, - смикнув Любинського за штанину. - Чого вклався? Повернувшись на бiк, Грицько промурмотiв щось невиразне i згорнувся бубликом. - Вставай, кажу тобi. Одягнений, ратицi бруднi... Корпус почав прокидатися. Продер очi нарештi й Любинський. - Чого валуєш? - Хто тобi дозволив? - наступав Бодяк. Вiн знову схопив за штанину, але Грицько сердито фацукнув ногою. - Не балабонь. - Я балабоню?! Заносилось на сварку. Ледацюга Любинський мав усiх _молодших за нiщо i мiг надавати буханцiв. - Котись пiд три чорти, свинота куцорила, - осердився вiн. - Доскочиш четвертого класу, тодi й питатимеш, а поки що, пацючку... Подав голос Ткаченко: - Плюнь, Грицю, на ту вошиву постiль та йди сюди. Не стерпiв образи Бодяк. - А ти, мазнице, заткай плювачку! Ткаченко пiдхопився з свого лiжка. - Alea jacta est![5] - гукнув Кифiр Проценко. - Юлiй Цезар вирушив на Рубiкон. Почалося. Однак нiчого не почалось: Матвiй, не зробивши й п'яти крокiв, круто повернув назад. - Iди, iди, дурню, - кинув йому навздогiн Бодяк. - Цезар... Сидiтиме в першому класi до страшного суду. Довбня. Кувадло. Ну, вставай, Грицьку! Пора на вечерю збиратись. Любинський голосно розреготався. - Ха-ха-ха! Ох ти ж, сучий сину, ой хитрун. Умiєш пiдкупити. Значить, на гречаний кулешик. Черево таки вже стухло... От дивись, як воно виходить. Спектор i вчителi кажуть, нiбито в мене куряча голова, а я одним махом хавкнув. - Що? - Твого вiрша про наше харчування. Коли гарне - само собою запам'ятовується, не треба й мiзки сушити. Славний вiрш i правдивий: В понедiлок дають юшки, Три днi зряду все - галушки, Потiм два днi все - лапшу, А в недiлю - кулешу. У Бодяка враз пересiвся гнiв. - I другого знаю, - вiв далi Грицько. - Оцей-о, за якого на тебе сердиться Михайло: Тiльки зiрка стала мрiти, Бурсак почав бубонiти, Бо боявся довго спати, Щоб снiдання не взiвати. - Добру маєш кебету, - похвалив Бодяк. - Так i я важу, а спектор, а вчителi... Тим йолопам оббрехати чоловiка - як дурному з гори збiгти. - Не вiр їм. Любинський зовсiм розохотився. - Розкажи ще щось, може, й те затямлю. - А кулешик? - Його не прогавлю. Розкажи!.. Втрутився Грабовський. - Прочитай, Степане, отого найновiшого. - Хiба ж то твiр? - розвiв руками Бодяк. - Нi те нi се. Позавчора бачив, як на вулицi городовi катували одного чоловiка. Обдертий, висохлий, мов кукурудзиння. Щось потягнув з бакалiї... - Читай, - перебив Гаврик. Бодяк неохоче розгорнув зошит: Тут його образ схопили, На долiвку повалили, Один сiв йому на спину, Бив безбожно, як скотину; Той - у пузо кулаками; Кров'ю з рота цебенiло; Лице пупом посинiло... Степан замовк, дивлячись на хлопцiв, що сходилися з усiх кiнцiв гуртожи