тку, а по хвилi додав:
   - Ще не закiнчив, потiм допишу.
   - Нiчого собi чудасiя,  -  клацнув  язиком  Любинський,  пiдводячись  з
лiжка. - Нiчого, але...
   - Бракує кумедiї? - примружився Кифiр. - Бiдолаху лушпарять, а  тобi...
- I вже до Бодяка: - А що далi було з тим злидарем?
   - Говорили сьогоднi на храмi - помер уночi.
   - Так йому й треба, хай не краде чужого, - буркнув Матвiй. - А за  такi
вiршики... Ходiмо, Грицю, вечеряти.
   Михайло Приходько одiрвався вiд книжки,  мстиво  глянув  на  Степана  i
почав шпарко щось записувати.

   Рiздво,  що  поволi  наближалось,   залихоманило   духовним   училищем,
перекинуло шкереберть ще з осенi встановлений розклад навчальної роботи. В
усiх класах i наставники й вихованцi на якийсь час забули про  арифметику,
географiю, словеснiсть, всiлякi  iсторiї,  навiть  священну,  слов'янську,
латинську,  грецьку  мови.  Замiсть   цих   наук   надолужували   уставом,
євангелiєм, спiвом.
   Богослужiння в церквi припинялося  тiльки  на  нiч,  i  вiд  надсадного
горлання, свiчкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла
геть знесиленими й напiвочманiлими.
   Та й в корпусi не вщухав безладний галас. Хлопцi теж  готувалися  гарно
зустрiти свят-вечiр, а надто тi, котрi не їхали на  короткотривалi  зимовi
вакацiї додому. Тепер за столом уже  й  картярi  не  змагаються,  бо  нема
вiльного мiсця. Там збивають  дерев'янi  зiрки,  облiплюючи  їх  барвистим
папером, обвiшуючи  яскравими  стрiчками,  вистругують  держаки,  ладнають
лiхтарi з свiчками.
   Бурсаки згуртувалися в кiлька ватаг, розподiлили мiж  собою  мiстечковi
вулицi та кутки, куди пiдуть колядувати, а згодом i посiвати та щедрувати.
Кожна ватага має свого старшого, що зветься благочинним  i  носить  зiрку,
заспiвувача i, звiсно, двох скарбникiв-мiхонош.
   При розподiлi ролей Любинський iз шкури пнувся, щоб стати  благочинним,
аби потiм паювати зароблене, але на його не вийшло - обрано  було  Бодяка.
Правда, Грицька те не образило й не розгнiвило -  вiн  охоче  згодився  на
роль мiхоношi, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю  поласувати
ще на колядi, постарається приховати i якусь копiйчину...
   -  Глянь,  Степане,  -  хвалиться  благочинному,  показуючи  величезний
валовий  мiшок.  -  Я  вже  готовий  i  зараз  рушати...  А  Михайло   все
куздряється. Зубряка нещасний!
   Згорнувши молитовника, над яким горбiв увесь  вечiр,  Приходько  лiниво
пiдвiвся.
   - Не пхай рила в чуже корито, - буркнув. - Я завтра з свого рядна пошию
цiлий лантух...
   - То ший зараз.
   - А вкриюся чим?
   Бодяк клопочеться  iншим:  примайстровує  до  високої  баранячої  шапки
Килавчука, одягненого в кожух навиворiт, крутi роги й довгi вуха.
   - Оце коза, мосьпане, - милується. - Такої нi в кого не буде.
   Заклопотаний i Грабовський: до свят-вечора  залишилось  чотири  днi,  а
колядки на хоровий спiв не розучено. Те ж на його головi лежить.
   - Що колядуватимемо? - питає хлопцiв, якi зiбралися  навколо  нього.  -
Хто що радить?
   - Я, -  зголосився  Приходько.  -  Скористаймось  тими  колядками,  якi
позавчора учили в класi.
   - А я проти, - вихопився  Килавчук.  -  Треба  знайти  такi,  щоб  були
зрозумiлими, не старослов'янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю:

   Нова радiсть стала, яка не бувала,
   Над вертепом звiзда ясна увесь свiт осiяла.
   Там, де бог родився, з дiви воплотився,
   Там чоловiк преубогий пеленами оповився.

   Кифiр невдоволено насупив брови:
   - Можна, - заговорив. - Але... З дiви воплотився... Дурити  людей...  А
може б, ту, котру в нашому селi полюбляють?
   - Пам'ятаєш?
   --Авжеж, не один раз колядував:

   Добрий вечiр тобi, пане господарю!
   Ой радуйся, земле, син божий народився.
   Застеляйте столи та все килимами
   Та кладiть калачi з ярої пшеницi.

   - Ця краща, - мiркує Любинський. - Про калачi...  I  до  хазяїна  ясний
заклик - розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берiм її та  й  нiчого  бiльше
мiзкувати.
   Килавчук крутить носом.
   - Заклик... У моїй  про  хазяїв  теж  є,  та  ще  й  так,  що  грiх  не
почастувати:

   Ой царю наш, царю, небесний володарю,
   Даруй лiта щасливiї цього дому господарю.
   Даруй господарю, його господинi
   Довгi лiта й щасливi усiй його родинi.

   -  Справедливо,  -  згоджується  Любинський.  -  За  цю  таки  грiх  не
почастувати. А якщо котрийсь нiчого не виноситиме, то я тому  ще  й  такої
врiжу:

   Ой я тобi, дядьку, заколядую,
   Дай менi пирiг.
   Як не даси пирога,
   Вiзьму вола за рога
   Та й поведу на мурiг,
   Волом буду робити,
   А в рiг буду трубити...

   - Так, - пiдсумовує Павло, якому належить вирiшувати справу  остаточно.
- Гаврикова й Кифорова кращi. На обох i спинимось. Ану,  Михаиле,  починай
на голос. Усi слухайте i запам'ятовуйте слова.

   13_

   Весна цього року добре припiзнилася. Правда, снiги станули ще  в  кiнцi
березня, проте квiтень був лiнивим i неповоротким: сонце  блукало  десь  у
густому захмар'ї, небо вдень i  вночi  сiялося  то  холодною  мжичкою,  то
зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися
рвучкi, мов ошалiлi, вiтровiї. Хлiбороби порались у клунях, коморах, iнодi
перевисали бородами через ворота, ковзали  очима  по  калюжах  на  вулицi,
сумно зiтхали i думали про поле, яке давно чекає.
   У тiй невеселiй ратайськiй думi-роздумi канули днi, минали пiснi тижнi.
I, може, тому вербна недiля, про котру, здавалось, й забули, настала якось
зовсiм несподiвано, наче вигулькнула з-за прадавньої козацької могили,  що
одиноко мрiє серед мовчазних степiв.  Та  ще  й  днина  видалась  на  диво
гарною,  щедро  позолоченою  ясним  промiнням.  Попiд  вуличними  окопами,
огорнутими легеньким маревом земних випарiв, скоро  вичахають  стежини,  а
ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках.
   Церковне подвiр'я в'юниться учнями духовного училища  i  гiмназiї,  мiж
якими зрiдка  шмигає  також  охтирське  парубоцтво,  оперезане  строкатими
поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди лунає:
   - Не я б'ю!
   - Лоза б'є!
   - За тиждень великдень!
   Три гiмназисти-пiдлiтки обступили Любинського.
   - Галушник нечестивий! - кричать, розмахуючи гiнким пруттям. - Чого  по
головi цвiжиш? Цiєї недiлi Iсус Христос в'їхав у Єрусалим, а ти...
   - Агу гетьте, раковi шийки! - кидається на гiмназистiв Грицько. - Я дам
вам галушника, дам...
   Але гiмназисти не вiдступалися.  На  пiдмогу  їм  бiжать  iншi  "раковi
шийки", i за хвилину чубата Грицькова голова зникає в їхньому  галасливому
натовпi.
   - Хлопцi-i! - волає Любинський.
   Веселе  грище  враз  припиняється,  i  строката  юрба  бурсакiв  оточує
гiмназистський натовп. Спалахує чергова бiйка мiж училищем  та  гiмназiєю.
До таких бiйок охтирчани давно звикли, то й не дивуються, тiльки дивляться
на них, мов на розвагу.
   Грабовського не займають нi  гра,  нi  сутичка,  пiсля  якої  ворогуючi
табори розiйдуться в пошматованiй одежi, з  розквашеними  носами.  Павловi
зараз не до того. Його мордує,  здається,  непоправне  горе  -  розлука  з
найближчим другом.
   Нема бiльше Бодяка в  училищi.  Нема  i  в  Охтирцi.  Учора  випровадив
приятеля додому. Iшли удвох, розмовляли, висловлювали всiлякi здогадки,  а
спинитися на чомусь певному не змогли. Хто вчинив так пiдступно  й  пiдло?
Матвiй Ткаченко? Михайло Приходько? Котрий з них? А чи  обидва  разом,  бо
завжди хижились на Степана  i  в  пересварках  пiдтримували  один  одного.
Можливо, таки обидва разом. Угадати важко. Зроблено спритно.
   Позаминулої суботи, прийшовши по уроках у корпус, Степан одiмкнув  свою
скриньку i ахнув:
   - Нема!
   - Чого? - стривожився Павло.
   - Зошита з вiршами...
   - А де вiн був?
   - Та тут же, а може...
   Не знайшли зошита також пiд подушкою, куди Бодяк  часто  ховав  книжки.
Всю недiлю друзi тинялись, мов неприкаянi. А в понедiлок з третього  уроку
Степана покликано в училищну канцелярiю, а там на столi,  за  яким  сидiли
смотритель та iнспектор, хлопець пiзнав свою пропажу.
   - Твоя писанина, шмаркачу? - гримнув смотритель.
   - Моя, - вiдповiв Бодяк.
   - Хто навчив тебе глумитись над нашими порядками, вчителями,  полiцiєю,
скиглити по якомусь волоцюзi, покараному за кражу?
   - Нiхто мене не вчив. Я сам собi. I не глузую, а пишу правду.
   - Сам? Правду? А звiдкiля тобi вiдомо те, що ось тут написано про  того
злодюгу? О-о:

   На другий день, як кiнчався,
   Попу тiльки й признався,
   Чого марно умирає,
   Бабу й дiток покидає...

   - Так люди говорили на храмовому святi.
   - Говорили! - люто перекривив смотритель i звелiв iнспекторовi: - Зараз
же замкнiть баламута в карцер.
   По   обiдi   iнспектор   та   субiнспектор   перерили   весь    корпус.
Поперетрушували учнiвськi лiжка, скриньки, торбинки, кишенi,  але  нiчого,
крiм записiв пiсень, ножикiв, гудзикiв, крем'яхiв, тютюну й  сiрникiв,  не
знайшли.  Наполоханi  хлопцi  до  пiзньої  ночi  не  могли   заспокоїтись,
обмiрковуючи на всi лади несподiвану пригоду. Нiмували тiльки  Проценко  i
Ткаченко: перший, немов дятел, дзьобав носом грецьку хрестоматiю, а другий
сопiв над листом додому.
   У п'ятницю Бодяка випустили з карцера. Тицьнувши йому  в  руку  "вовчий
бiлет", смотритель кинув:
   - Щоб вiднинi твого духу не було в училищi й корпусi.
   - Вiддайте зошит.
   - Iди!
   Переночував Степан у церковного сторожа, а вранцi пiшов.  Прощаючись  з
Павлом, попросив:
   - Дiзнайся, якщо зможеш, хто викрав зошита i передав смотрителевi.
   Дiзнайся. А як це зробити? Переляканi поголовним обшуком, бурсаки стали
настороженими й обережними. Тепер рiдко збираються гуртами, а якщо iнодi й
здучковуються,  то  не  розв'язують  язикiв,  боячись,  що  серед  них   є
вивiдач-донощик.
   - Чолом, хлопче, - почув Грабовський i озирнувся.
   Перед ним стояв Iван Огнивенко.
   - Добридень, дядьку. А ви чого в Охтирцi?
   - Привiз Тимоху Степановича.
   - За чимось для лавки та шинку?
   - Ага. Накупляє  оселедцiв,  горiлки,  перцю,  шафрану.  А  я  до  тебе
заскочив. Мама просила передати, аби ти прийшов на весiлля.
   - Яке?
   - Олеся подала рушники Григорiю Овчаренку.
   - Кравцевi?
   - Еге ж, а свайба почнеться на третiй день паски.

   14_

   Гарно просохла, але ще не затвердла дорога  грається  пiд  ногами.  Над
полями бринить i ласкавиться проти благодатного сонця молода зеленина, а в
канавi брунькують свербивус та глiд, ось-ось бризнуть дрiбненьким листом i
пахучим квiтом.
   Легко йти. Бурка на правому плечi, чоботи й  шапка  -  в  руках.  Воля!
Нiхто тебе не понукає, не заганяє до класу а чи  в  смердючий  корпус,  не
збиткується над тобою. Кругом таке роздолля, така краса - на пiсню  тягне.
I  думки  вруняться  -  вiльнi,  смiливi,  як  ота  сонячна  блакить,   що
миготiє-переливається над полями.
   Дома  застав  передсвятковий  шарварок.  Михайло   пiдмiтає   подвiр'я,
Огнивенкова Дарина добiлює причiльну стiну, Олеся знадвору  миє  шибки,  а
Марiйка й Тишко ганяють туго вкачаного вовняного м'яча.
   У хатi порядкують мати й дружина Кузьми. Тут аж дух забиває.  На  столi
та на лавi купчаться високi паски, бiлi калачi, двi миски спеченого  сиру,
в'язочка ковбас, крашанки.
   - Звiдки це? - здивувався Павло.
   Мати щасливо усмiхнулась.
   - Зятьок наш постарався. Хiба б  ми  могли  стiльки  всього?..  Нiчого,
каже, потiм разом з Олесею наляжемо на руки, заробимо, якось розплатимось,
а таки вчистимо весiлля на славу, щоб дукачам  у  носi  закрутило...  Ноги
набив?
   - Анiтрохи. Зараз допомагатиму Михайловi.
   - Не треба, синку, вiн i сам упорається. Для тебе є iнша робота. Наїжся
та й махнеш до дядька Кузьми.
   - Чого?
   - Принесеш казан, бо нема в чому м'ясо смажити.
   - Якщо нiкого з наших не застанеш дома, - вставляє Кузьмиха,  -  вiзьми
ключ пiд камiнцем бiля порога, вiдсунь дверi i знайдеш баняк  на  припiчку
або в печi.
   Не сiв Павло їсти. Одбатував хлiба, ковбаси i вихопився з хати. Не йшов
- бiг. Перш за все вiн зайде до Степана Бодяка й повiдає йому новину. Таку
новину...
   От уже й Старосiлля. Поминувши кiлька хат,  звернув  у  бiчну  вуличку.
Степана застав коло ворiт.
   Обнялися навхрест i тричi поцiлувались.
   - Як поживаєш? - питає Павло.
   Чекав гнiтючої вiдповiдi. Але Степан не скаржився. Був бадьорий, навiть
веселий.
   - Живу середина на половину. Не гiрше,  нiж  бурсаки.  Майже  всi  свої
вiршi, що залишились у смотрителя, пригадав i поновив. Ще  не  голодую,  а
пiсля паски йду погоничем на сiвбу до нашого пана. Новин нема?
   - Є.
   - Кажи.
   - Проведи мене до Одновухого, дорогою розповiм.
   - Ходiмо.
   Павло неквапливо розгортав новину.
   Минулого вiвторка Проценко попросив Колупая позичити  карбованця.  Той,
звiсно, не позичив. Кифiр розсердився та й шепнув на вухо Гавриковi: через
два днi по пропажi Степанового зошита його, Кифора,  викликав  смотритель,
розпитував про корпус, бурсакiв. I дорiкав: "Ти, мовляв, непоганий  учень,
казеннокоштник, але за iншими, на жаль, не стежиш. Чуєш рiзнi богопротивнi
балачки i не доносиш нi менi, нi iнспекторовi. Погано. Роби так, як зробив
Ткаченко:  почув  мерзеннi  Бодяковi  вiршi,  сам  роздобув  їх  i  принiс
начальству, хлопець чесно служить боговi, царю й..."
   - Значить, Матвiй викрав? - перебив Степан.
   - Вiн, Кифiр сказав Гавриковi пiд великим секретом, Гаврик - менi. А  в
середу секрет  зовсiм  розсекретився:  на  заутренi  смотритель  з  амвона
нещадно лаяв усiх нас, а Колупая вихваляв, обiцяв  винагородити  на  паску
крашанками...
   - Юда проклятий, - насупився Бодяк. - Тридцять срiбнякiв заробив.
   - I ненависть бурсацького товариства, - додав Грабовський. - До  вечора
ходив гусаком - герой, прославився! Зате ж пiсля вечерi ми влаштували йому
темну.
   - Одлупцювали?
   - Усе життя згадуватиме. Три останнi днi не  вiдвiдував  нi  класу,  нi
церкви. Боїться i живе в субiнспектора, чекаючи, доки приїде батько.
   - А смотритель не знає, хто бив?
   - Мабуть, не знає. Та й нелегко дiзнатися: ми  молотили  Навуходоносора
посеред подвiр'я, а вечiр був, хоч в око стрель.

   15_

   У  четвертому  класi  Грабовський  наздогнав  Любинського,   якого   не
випустили з училища, залишивши ще на один рiк. Але Грицько,  давно  звикши
просиджувати в кожному класi по два роки, не сумував i не обурювався, наче
так воно й мало бути.
   - Ого-о! - тiльки вигукнув. - Значить, разом?
   - Виходить, - посмiхнувся Павло.
   - А ти таки бестiя, братику.
   - Чому?
   - Самотужки перелазиш... Збираєшся замагати мене й тут?
   - А ти не пiддавайся.
   - Еге, не пiддавайся. Легко балабонити  рябої  кобили  сон.  Матвiя  он
смотритель, можна сказати, за вуха перетягнув до третього класу.
   - Перетягнув?
   - Сам Матвiй менi хвалився.  Заробив  Бодяковими  вiршами,  ну  й  тато
пiдмастив... А де менi взяти таких вiршiв, чим задобрити начальство?
   - Шукай, може, знайдеш, - примружився Павло.
   - Знайдеш сокирку пiд лавкою, вони ж  на  вулицi  не  валяються,  треба
лiзти в скриньку... Якби ж отой старий йолоп...
   - Який?
   - Батько, бодай йому колька пiд ребра.
   - Такого зичити батькам не можна.
   - Заслужив, то хай має. Напоумляв дурня ще весною: зробiть,  як  зробив
Колупай,  -  одвезiть  смотрителевi  та  спекторовi  гостинця,  не  будьте
скупердяєм. А вiн: "Годi, возив  уже  на  вiтер.  Не  ледарюй,  учись,  як
людськi дiти". Чуєш - на вiтер, людськi  дiти...  Тепер  я  йому,  гадовi,
навчуся, знатиме, почому кiвш витрiшкiв. А ще й варнякає:  "Кiнчай  бурсу,
при  вступi  до  семiнарiї  пiдмащу..."  Бачиш,  ще   й   семiнарiї   йому
багнеться... Сам трьом куркам лiку не зведе, а мене...  Справедливо  рають
мати: "Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина єдиного? Глянь, iроде,
он вуса вже висiялися в нього. Знайди якусь осиротiлу  попiвну,  та  й  по
всьому. Знає псалтир та часослов - доволi..."
   - А батько що на те?
   - Лається ще гiрше, нiж наш спектор. Обох нас  лякає  вiжками,  дрюком.
Кажу ж - дурень як єсть. Та я вчиню по-своєму.
   - Збираєшся одружуватись?
   - А чому б i нi? Остобiсiли менi отi юшки та кулешi.  Раз  народився  -
раз i помирати. Хоч наїмся досхочу. А ти таки важиш на семiнарiю, еге?
   - Дiло покаже...
   Три з половиною мiсяцi Любинський сидiв разом  з  Грабовським,  а  нинi
шепнув йому на вухо;
   - Подамся, братику, на Савур-могилу. Страх як набридло стовбичити перед
очима вчителiв i слухати їхнi доганливi проповiдi. Там, на Савурцi,  можна
спочити, задрiмати, у святцi перекинутись. Бувай здоровий.
   Зiбрав свої книжки та й поплентав до задньої парти, яку хлопцi  жартома
називали Савур-могилою.
   - З новосiллям, чревоугоднику преподобний! - повiтав його Кифiр.
   - Не гавкай, iди пiд три -чорти, -  буркнув  Грицько.  -  Зараз  прийде
Козак i покаже тобi...
   Нового  уроку  хлопцi  справдi  чекали   з   насторогою   i   тривогою.
Побоювались, чи не  почне  Козак  помщатися  за  покiйного  отця  Агафона,
званого учнями ще Самти. Правда, в училищi говорили,  що  цi  два  вчителi
грецької мови завше сперечалися мiж собою, але ж обидва  вони  одруженi  з
рiдними сестрами, до того ж над труною Агафона Козак  виголосив  розчулену
промову,  а  смотритель  ремствував  на  нестерпну  поведiнку   четвертого
класу...
   Отця  Агафона,  який  до  минулого  четверга  навчав  четвертокласникiв
грецької мови, хлопцi не любили, бо добре знали його  жорстоку  та  мстиву
натуру. Вiн нiколи нiкому не усмiхнувся, а якщо iнодi й робив це, то  його
усмiшка скидалась на кислий ошкiр. Вимагав  усе,  що  говорив  на  уроках,
навiть до найнiкчемнiших дрiбниць, знати напам'ять,  повторювати  слово  в
слово, у мiфи й легенди вiрив, як у  справжню  релiгiю,  а  на  бали  дуже
скупився. Догодити йому не мiг навiть затятий зубрило Михайло Приходько.
   Останнiй урок Агафона четвертокласникам не забудеться повiк.
   Ще й не всiвшись на стiлець, Самти кинув:
   - Любинський!
   Грицько лiнькувато пiдвiвся.
   - Чийого собаку знаєш?
   - Найкраще знаю нашого домашнього Кудланя. Ну ще...
   - Сам ти Кудлань. Як звали собаку Одiссея?
   Грицько м'яв шаньки.
   - Бровко, - тихенько пожартував хтось.
   - Бровко, - повторив голоснiше Любинський.
   - Сам ти Бровко! - озлився Агафон. - Сiдай. Нуль з  двома  мiнусами.  А
пiсля  урокiв  стоятимеш  на  колiнах,  тримаючи  над  головою   в   руках
двадцятифунтовий камiнь. Обiду сьогоднi позбавляєшся. Килавчук!  Як  звати
Одiссеєвого собаку?
   - Аргус.
   - Вiрно. Куди вiн подiвся?
   - Здох.
   - Сам ти здох.
   Гаврик  знизав  плечима,  обвiв  здивованим  поглядом  клас  i  помiтив
ствердний кивок Грабовського.
   - Таки здох, саме тодi,  коли  Одiссей  пiсля  довгих  блукань  нарештi
повертається...
   Агафон посинiв.
   -  Брешеш,  скотино!  Нуль  з  трьома  мiнусами.  Без  обiду  й  вечерi
залишаєшся. Приходько! Як я вчив говорити про смерть Аргуса?
   Михайло шпарко пiдхопився, наче  йому  припекло,  мученицьки  звiв  очi
д'горi, хапливо осiнив хрестом груди i врочисто промовив:
   - Про смерть Аргуса ви, преподобний отче, вчили  говорити  так:  вiрний
собака богорiвного Одiссея Аргус знизойшов у царство мрачного Аїда.
   - Вiрно. А кому той богопротивний Аїд доводився кревним братом?
   - Богопротивний Аїд кревним братом доводився Зевсу-громовержцю.
   - А ще яких одноутробних братiв Зевса знаєш?
   - А ще одноутробних братiв Зевса-громовержця знаю... - повторив Михайло
i затнувся
   - Ну, ну?
   - Ну, ну... А ще  одноутробних  братiв  Зевса  знаю  -  богiв  Гермеса,
Гефеста, того, що покрав корiв Аполлонових... А ще... - i знову затнувсь.
   - Персея, Агамемнона, Артемiду, Геракла, - пiдказав Грабовський.
   - О-о, - пiдхопив Михайло. - Згадав. Значить,  Персея,  Агам...  Гам...
Артем... Герас... Гер...
   - Балда! - рубнув Агафон. - Iзидi  з  очей!  Два  з  п'ятьма  мiнусами.
Проценко!
   - Я! - гримнув партою Кифiр.
   - Хто такий Крон?
   - Живорiз, вампiр безсердечний, людоїд. П'ятеро власних  дiтей  злопав.
Такого б на шибеницю варто, тхора смердючого.
   - Сам ти вампiр! Що верзеш, христопродавцю?
   - Людоїд, хiба неправда? Але тут щось кiнцi з кiнцями не  сходяться.  В
одному мiсцi  сказано,  нiби  Крон  зжер  свого  сина  Посейдона,  а  далi
мовиться, що Посейдон - бог моря. I дiдько не розбере.
   - Сам ти дiдько! - схопився вчитель за груди,  потiм  замахав  безладно
руками, упав зi стiльця i вiддав богу душу.
   - Кiнець, - пiдвiв пiдсумок Любинський. - Знизойшов  у  мрачне  царство
богопротивного Аїда, навiть не гавкнувши. Оце тобi за Кудланя, сучий сину.
Не витерпiв такого, як i вiн, кровожерного Крона. Хай iде, а ми  з  тобою,
Гаврюшо, сьогоднi таки пообiдаємо.
   У п'ятницю Самти поховали, а  в  суботу  iнспектор  сповiстив:  замiсть
злiсно убiєнного раба божого Агафонiя  грецьку  мову  в  четвертому  класi
вестиме отець Мирослав, званий серед бурсакiв Козаком,

   16_

   Отець Мирослав справдi  скидався  на  слобожанського  козака-поселенця:
чорнi кучерi пiдстригав "кружком",  ходив  у  кунтушi,  високiй  баранячiй
шапцi, хромових, до блиску начищених чоботях,  шароварах  навипуск,  а  по
святкових днях на його могутнiх грудях ярiла рiзнобарв'ям широка манiжка з
голубими  кутасиками.  Походжав  завжди  неквапно,  статечно  i   полюбляв
розгладжувати пишнi вуса, нiби видобував з них усмiшку, що так пасувала до
його вродливого лиця.
   Служив Козак у гiмназiї, а в духовному училищi вiв грецьку мову  тiльки
в двох класах. Бурсаки поважали його. Це було вiдомо всiм, i,  може,  тому
на нього косо поглядав отець Агафон, чекаючи,  коли  той  позбудеться  тих
двох класiв... Але що Козак  робитиме  з  четвертим  класом?  Як-не-як,  а
покiйний Самти - родич йому...
   Дверi тихо вiдхилилися, i порiг переступила  знайома  постать.  Хлопцi,
наче по командi, стали прямцем, а цензор гаркнув на все горло  передурочну
молитву:
   - Преблагий господи, ниспошли нам благодать!..
   Усмiхненi Козаковi очi пробiгли по скам'янiлих бурсацьких обличчях.
   - Сiдайте, - кивнув вiн головою.  -  А  ви  чого  аж  на  _Савур-могилу
забралися? - спитав Любинського. - Ось _же вiльнi мiсця. Iдiть ближче,  не
одривайтесь вiд товаришiв. У гуртi й пiсна каша смачна, а одному  i  серед
ковбас невесело.
   Почекав, доки Грицько пересiв до Грабовського.
   - Отак. Далебi, знаєте, чого я прийшов до вас?
   - Спектор казав, - вiдповiв за всiх цензор. - Грецьку нiби...
   - Так, вивчатимемо грецьку мову. Що ви робили на попередньому уроцi?
   Попереднiй урок хлопцям не хотiлося  згадувати...  От  i  маєш,  бабцю,
Юр'їв день. Бач, як пiдходить... Усi мовчали.
   Козак загадково усмiхнувся.
   - Не пам'ятаєте? Виходить, як у тiй побрехеньцi - не знав, не знав та й
ледве забув.
   Вiдчувши жартiвливий настрiй учителя, бурсаки полегшено зiтхнули.
   - Богiв штурмували, - промимрив Гаврик.
   - Голоснiше, - заохотив Козак. - Якщо й гукнете, то Олiмп вiд  того  не
розвалиться.
   - I героїв, - докинув Кифiр.
   - I героїв?! - радiсно пiдхопив Козак. - Штурмувати героїв -  то  гарна
справа, а богiв, тим паче грецьких...
   Класом гайнув стриманий пересмiх. Пiдвелася Приходькова рука.
   - Прошу.
   Михайло, як i завжди, розмашисте перехрестив груди.
   - А то ж нащо? - здивувався Козак.
   - Про святих iнакше не можна...
   Козак розгладив вуса, примружився.
   - Не робiть цього нiколи. Ми  не  в  церквi  за  молитвою,  а  вивчаємо
древньогрецькi мiфи та  легенди,  а  в  них  багато  казкового,  поетичних
вигадок, часами й небилиць.
   - Отець Агафон... - хотiв виправдатися Приходько, але нараз згадав,  що
зробив страшну помилку, i занiмiв.
   А Любинський не стримався:
   - Той юродивий навiть перед Одiссеєвим псом бив поклони i нас  мордував
на уроках, хай йому... Козак на мить спохмурнiв.
   - Усопших не подобає поминати докiрливим словом. De  mortuis  aut  bene
aut nihil[6], мовить латинська  мудрiсть.  Усi  колись  помремо,  може,  й
помилок немало наробимо в життi... Erare humanum  est[7],  говорили  давнi
iталiйцi. Однак раджу вам - викиньте  з  голови  всiлякi  забобони.  Давно
сказано: Credo guia absurdum, тобто вiрую тому, що нiсенiтниця. Не ростiть
бездумними й полохливими iдолопоклонниками. Таких, на жаль, не  бракує,  а
свiтлих, допитливих голiв малувато, i в цьому наша бiда... Грецькi боги...
Пригадайте: один -  п'яниця,  другий  -  злодiяка  непоправний,  третiй  -
гвалтiвник проклятий, четвертий - людожер, п'ятий - лицемiр-дурисвiт...
   - Наприклад, Сiзiф, - вставив Килавчук i осiкся.
   - Так, так, - охоче згодився Козак. - I Зевс не кращий.
   - А Гефест нiчого, добрий коваль, - розохотився i Проценко.
   - Цей таки нiчого, - кивнув головою отець Мирослав. - Що ж  до  героїв,
хлопцi, то їх потрiбно шанувати, брати з них добрий приклад, але  знову  ж
таки, не з мiфiчних, а справжнiх, вiдомих iсторiї.
   - Iлля Муромець?
   - Вiн - також  поетична  вигадка,  легенда,  створена  нашими  далекими
пращурами.  Згадаймо  краще  славних  запорожцiв  -  Дмитра  Байду,  Iвана
Пiдкову, Северина Наливайка,  Тараса  Трясила,  Максима  Кривоноса  або  ж
пiзнiших звитяжцiв - Гонту, Залiзняка. От кому мусимо вклонятися,  у  кого
навчатись мужностi й любовi до рiдної землi.
   - А чого ж про них у книжках нiчого не написано? - запитав Грабовський.
   - У тих, якi ви вивчаєте, на жаль, не написано, але ж не тiльки  свiта,
що у вiкнi... Є книжки i про наших вiкопомних героїв!
   - Де їх можна дiстати? - цiкавиться Килавчук.
   - У книжкових лавках, бiблiотеках.
   - I на ярмарку, - додає Грабовський.
   - На ярмарку?! - не йме хтось вiри.
   - Авжеж. Я сам позавчора купив.
   Павло витягнув з-пiд парти товсту книжку i пiдняв над головою:
   - Називається "Айвенго". Дуже цiкаво читати, але  наших  героїв  у  нiй
нема.
   Любинський скривився:
   - Краще виторгував би щось для черева, а вiн, дурень, - книжки...
   Отець Мирослав розгладив вуса:
   - Роман Вальтера Скотта прекрасний, хоч там i йдеться не про Україну. А
в повiстi  нашого  земляка  Миколи  Гоголя  "Тарас  Бульба"  написано  про
запорозьке козацтво. Потрiбно, хлопцi, якомога бiльше читати. От закiнчите
училище, попадете в семiнарiї, у великi мiста, в бiблiотеки...
   - Коли то ще буде... - журиться Проценко.
   - На святого Миколи або й нiколи, - позiхає Любинський.
   - Розкажiть про наших героїв, - просить Грабовський.
   - Гаразд, - згоджується вчитель. - Розкажу. Слухайте. Взяти б, скажiмо,
Северина Наливайка...

   17_

   Харкiв - не Охтирка, де навiть на головнiй  вулицi  влiтку  рицькаються
свинi, пасуться корови; де всi мешканцi, стрiчаючись,  статечно  вiтаються
мiж собою i знають один про одного все до найменших подробиць;  де  вокзал
схожий на курник, а восени та весною навколо така грязюка, що нi  проїхати
нi пройти.
   Харкiв - велике мiсто, з  славетним  унiверситетом,  молодим,  але  вже
популярним  оперним  театром,  з  понад  стотисячним  населенням,  столиця
широкополого  генерал-губернаторства,  влада  якого  сягає  не  тiльки  на
Харкiвщину,  але  й  на  Сумщину,   Полтавщину,   Чернiгiвщину,   Курщину,
Воронежчину, Орловщину.
   Вулицi в ньому довгi, широкi, мiсцями, особливо в центрi,  забрукованi,
будинки масивнi. Магазинiв, лавок, шинкiв,  ресторацiй,  багатих  салонiв,
заїздiв - не злiчити. А ще  -  фабрики,  рiзнi  майстернi,  великий  завод
сiльськогосподарського  машинобудування,   що   належить   Гельферiх-Саде,
залiзнична станцiя, з якої рейки бiжать у  рiзних  напрямах  -  до  Києва,
Одеси, Севастополя, Ростова, Курська...
   Склавши вступнi iспити в духовну  семiнарiю,  Грабовський  того  ж  дня
двiчi обiйшов головну вулицю, надивився на розкiшнi  вiтрини,  побував  на
обох берегах Лопанi, Уди, забрiв на Москалiвку.
   Наступного дня схопився з лiжка раненько i  зразу  подався  на  Холодну
гору, про яку чував ранiш. Тут  найбiльше  вразив  його  похмурий  будинок
арештантських рот, у якому, говорили, кiлька рокiв  тому  вiдбував  покуту
один охтирський чиновник за невдалу спробу вбити слiдчого.
   Був  також  у  Лозовеньцi,  бачив  ветеринарний   iнститут,   випадково
познайомився з студентом того iнституту Олексою Макаревським.
   Уже  пiд  вечiр  оглядав  знаменитий  Покровський  собор  та   дзвiницю
Успенського собору, споруджену на честь перемоги над Наполеоном...
   До кiнця першого навчального року  в  семiнарiї  мiсто  вiдкрило  перед
Павлом свою iсторiю, своє тогочасне обличчя. Дiзнався, що  воно  засноване
Харитоном-Харком та iншими козаками-переселенцями  з  Правобережжя  ще  за
гетьманування  Богдана  Хмельницького  i  служило  фортецею  для   захисту
Слобiдської України вiд грабiжницьких  наскокiв  кримських  та  ногайських
татар.
   У  Харковi,  цьому  економiчному,  полiтичному  i  культурному   центрi
Слобожанщини,  в  рiзнi  роки  жили,  працювали,  вчилися  або  ж   бували
композитор  Артем  Ведель,  артисти   Карпо   Соленик,   Михайло   Щепкiн,
письменники  Григорiй   Квiтка-Основ'яненко,   Петро   Гулак-Артемовський,
Амвросiй Метлинський, Михайло Петренко.
   Сам недавно бачив похорон вченого-славiста Iзмаїла Срезневського.
   У мiстi майже два десятилiття  дiє  жiноча  недiльна  школа,  заснована
Христиною Алчевською, а в нiй неофiцiйно вивчають українську лiтературу та
народнi пiснi.
   Вивчив Павло також iсторiю своєї семiнарiї. Виявилось, її  генеалогiчне
корiння сягає до знаменитого  Харкiвського  колегiуму,  заснованого  понад
пiвтораста рокiв тому за  зразком  Києво-Могилянської  колегiї,  хоч  вона
нiчого не успадкувала вiд свого прабатька. Таки так - не успадкувала. Адже
колегiум протягом майже столiття служив  основним  вогнищем  освiти  всiєї
Слобожанщини. Там здобували знання представники  всiх  суспiльних  станiв,
вивчалися  не  тiльки   граматика,   пiїтика,   риторика,   фiлософiя   та
богословство, але  й  французька,  нiмецька  мови,  математика,  iнженерна
справа, геодезiя. А семiнарiя обернулась на навчальний заклад  для  самого
духiвництва - готує попiв для сiльських парафiй.
   Там, у колегiумi, викладав якийсь  час  поет,  фiлософ  i  просвiтитель
Григорiй Сковорода,  а  тут,  он  уже  скiльки  рокiв,  орудує  протоiєрей
Рiзногiрський, невiглас з унтерофiцерськими нахилами, що суворо  заборонив
семiнаристам навiть мiж собою розмовляти рiдною мовою, люто переслiдує  за
читання українських книжок, спiвання пiсень...
   Правда,  домогтися  того  йому,  протоiєреєвi-держимордi,  нелегко,  бо
семiнарiя все-таки не бурса. Семiнарист має бiльше  волi  й  незалежностi,
нiж бурсак, над ним менше понуки й кари.  його  не  ставлять  у  класi  на
колiна з каменюкою над головою, не залишають без обiду, йому можна жити на
приватнiй квартирi, ходити в бiблiотеки, на  публiчнi  розваги,  займатися
репетиторством. Та й вихованцi семiнарiї порiвняно  з  бурсаками  набагато
поважнiшi, самостiйнiшi i свiдомiшi: на уроках,  опрiч  Вельзевулових,  не
грають у карти, не сплять.
   Однак у семiнарiї не легше, ба навiть важче, нiж у бурсi. Важче i учням
i вчителям, якi часто  iменуються  тут  професорами.  Бурсак,  а  надто  в
молодших класах, - дитина, що живе виключно iнтересами  живота  i  виконує
уроки лише з примусу, пiд канчуком, а семiнарист  -  юнак,  котрому  iнодi
перевалює далеко за двадцять. Вiн думає не тiльки  про  майбутню  парафiю,
але й про полiтику, може потрапити в  якийсь  протиурядовий  гурток  чи  й
органiзацiю,  жбурнути  бомбу  в  губернатора,  полiцмейстера,  начальника
жандармського   управлiння,   читати   забороненi   книжки,    писати    й
розповсюджувати прокламацiї, вiдозви, йти на демонстрацiї... Тому  за  ним
слiдкують удень i вночi, в класi й на квартирi, лякають не  стiльки  карою
божою, анафемою,  скiльки  виключенням  iз  "вовчим  бiлетом",  в'язницею,
арештантськими ротами, сибiрською каторгою.
   Звiсно, не всi семiнаристи такi, як Любинський, котрого, як i в  бурсi,
нiщо, крiм харчування та лiнивої дрiмоти, не хвилює. Його найсвятiша  мрiя
далi паламарства не годна й не силкується сягнути.
   Приходько  iз  шкури  пнеться,  аби  пiсля  закiнчення  курсу   вхопити
найприбутковiшу  парафiю.  Ночей  недосипає,  гнеться  над   пiдручниками,
вислужується перед начальством, професорами, фiскалить.
   Передову молодь семiнарiї представляють такi, як Петро Цимбалюк -  юнак
непокiрний, буйний, кипучий. Подiбнi до нього тримають  семiнарiю  немовби
на  вулканi,   не   дають   спокою   правлiнню,   ректору,   iнспекторовi,
субiнспекторовi, котрого тут iменують коротко й просто - Субчик.
   Цимбалюк  перший  з-помiж  старшокласникiв  заговорив  з   Грабовським,
сколихнув, розбудив Павлову душу пiсля п'ятилiтнього бурсацького  нидiння.
Пiд час перерви Петро запитав:
   - Книжки любиш?
   - Люблю.
   - Багато читав?
   - Пiдручники, хрестоматiї, лексикони, житiя святих.
   - I все? А Бокля?
   - Якого Бокля?
   --- А Спiнозу?
   - Кого?
   --I Дарвiна не читав?
   - Нi.
   - А Герцена?
   - Теж.
   - А Чернишевського, Бакунiна, Лаврова, Плеханова?
   - Хто вони такi?
   - Еге, ти, братику, бачу, зовсiм темний. Жаль менi тебе...
   Дзвоник перервав розмову. Наступного уроку Павло не слухав. Вiд  сорому
палахкотiли вуха, а в  головi  плуталися  названi  чубатим  другокласником
прiзвища.
   Пiсля урокiв сам пiдiйшов до Цимбалюка.
   - Слухай, у тебе є книжки?
   - Якi?
   - Та того ж, Бокля... i другого...
   - Спiнози?
   - Еге. I iнших.
   - Хочеш почитати?
   - Хочу.
   - Приходь до мене в недiлю.
   Павло став  ходити  у  той  корпус,  де  жили  старшокласники.  Там,  у
Цимбалюка, не тiльки дiставав  книжки,  але  й  познайомився  з  студентом
унiверситету Михайлом Рклицьким.
   Так почалось читання... А потiм...  Перечитавши  деякi  писання  Баруха
Спiнози, вiдчув, як його вiра нараз похитнулася а  чи  навiть  розкололася
навпiл. О, Петро... А ще пекучi думки про зневаженого хлiбороба,  мiського
трударя...
   Народ - от за кого можна i треба пiти  на  найтяжчi  тортури,  зректися
всього, навiть самого себе.

   18_

   Перегортав сторiнку за сторiнкою, хапав очима рядок за рядком, i  серце
млiло вiд щастя. В думках уже  лаяв  себе  за  те,  що  неохоче  брав  цей
грубезний зошит з потертою  палiтуркою.  Не  сподiвався  чогось  путящого.
Думав  -  звичайнiсiнький  альбом   чи   рукописний   пiсенник   сiльської
панночки-мрiйницi; таких немало перечитав ще в бурсi, а потiм у семiнарiї.
   А тут - творчiсть, виважена роками працi. Iсторичнi бувальщини,  поеми,
байки, лiричнi вiршi. Таки справжня  лiрика,  яка  може  скласти  честь  й
вiдомому спiвцевi. Отже:

   Лети, моя думо, в вечiрню годину
   Далеко, далеко звiдсiль...
   Лети, моя думо, у тую хатину,
   Де слухає казку топiль.
   Жила в тiй хатинi дiвчина кохана,
   Коли ще живе - поклонись,
   Скажи їй ти слово, болюче, мов рана,
   Що я вже не той, що колись
   Що гасне мiй погляд, i тихне мiй голос,
   А зморшки покрили чоло...
   Поволi, поволi сивiє мiй волос,
   А терня у серцi вросло.

   Та й хiба тiльки це? Всюди, в переважнiй бiльшостi  писань,  проблискує
мiцний i самобутнiй талант. Мова - щиро народна, вiрш - плавний,  гнучкий,
як добра лоза, образи - яскравi, добiрнi, звороти  -  короткi  й  виразнi,
думки - вагомi, почуття - багатi й правдивi.
   Роздуми  Грабовського  перервав  Цимбалюк,  який  досi,  готуючись   до
завтрашнiх урокiв, за сусiдньою партою мовчки штурмував "Патристику"[8].
   - Вигорiли б ви, словоблуда, без вогню, - жбурнув книжку на пiдлогу.
   - Кого так немилосердно шпетиш? - запитав  Павло,  не  одриваючись  вiд
читання.
   - Та отих же святих  отцiв,  дурисвiтiв  проклятих.  Вони  повигадували
всiлякi абракадабри, а семiнарист мусить мiзки свої викручувати.
   - Хочеш бути попом, викручуй...
   - Не дуже й хочу, то все батечко та матiнка наполягають. Мене до  хiмiї
тягне, динамiту б наробив, бомбу Кибальчича вдосконалив... Правду  кажучи,
мене тiльки  казка  про  страшний  суд  займає.  Думаю  собi:  як-то  воно
насправдi буде?
   - Доживеш - побачиш.
   - Кортить перевiрити, брешуть а чи правду кажуть оцi святi  словоблуди.
Ти тiльки послухай. Вiн пiдняв книжку, розгорнув.
   - От. "Вопрос: Како стати человеком на  воскресение  и  которая  детища
умроша, детски ли им возстати? Ответ:
   Вси изменимся, и на воскресение стати всем человеком  тридцати  лет,  в
един возраст, и во единой одежды облекутся". Второпав?
   - Виходить, i Вельзевул, i Рiзногiрський, i я, i ти, i тi,  якi  ще  не
зачатi, словом, усi станемо на отой страшний суд тридцятилiтнiми, навiть у
строях однаковiсiньких, мов солдати.
   - От йолопи. А ще - Василь Великий, Григорiй Богослов, Iван Златоуст...
   - На те й Златоуст: як ступне, то й брехне.
   - Попалися б вони менi, христопродавцi косатi... Ну, є там щось  путнє?
- показав на зошит.
   - Ото!
   - Невже?
   - Де розкопав це багатство?
   - Дома. У батька тихенько пiдхопив.
   - Вiн же, здається, попує?
   - То такий пiп, з якого вийшов би добрий козак або гайдамака.  Нiяк  не
може нагрiти мiсця. Вiзьме парафiю, ще й не звикне до неї, а вже,  дивись,
розлається з мiсцевим начальством i мандрує далi. Так  ми  побували  i  на
Львiвщинi, i на Одещинi, i на Херсонщинi, а  позаторiк  притирлюжились  на
Харкiвщину. Як цигани, не маємо нi кола, нi двора. Ото вже мати  набралася
лиха з ним. А я таки люблю старого. Бо чесний, справедливий, нiкого нiколи
не скривдить i не пiдставить шию  в  ярмо.  Не  можу  простити  йому  лише
лiтературної сверблячки.
   - Чому?
   - Вона забирає в нього всi сили, час, отруює життя, а по сутi нiчого не
дає, особливо ж українське вiршування. Пам'ятаю, колись вiн писав  статтi,
фольклорнi розвiдки, друкувався в московських газетах та журналах, За  них
його iнодi й хвалили, а  потiм  занехаяв  усе  те  i  взявся  виключно  за
українську поезiю.
   - Твiй батько, Петре, має оригiнальний i розмаїтий лiтературний талант.
   - Признаюсь, менi також подобаються деякi  його  твори,  а  люди  легко
запам'ятовують їх. Ти прочитав вiрш "Лети, моя думо"?
   --Уже.
   - А оцей?
   Цимбалюк перегорнув кiлька сторiнок.

   Чого сумувати, голубко моя,
   I долю свою проклинати?
   Он глянь, подивися, надворi весна,
   I пташечки будуть спiвати.
   З-пiд снiгу прогляне барвiнок хрещатий,
   Бузок у саду розцвiте.
   I з теплого краю соловей спiвучий
   Нових нам пiсень принесе.
   I все оживе, i ти знов заспiваєш,
   Голубко, в зеленiм саду,
   I серце твоє знов життя зажадає,
   До тебе в садок я прийду.

   - Гарно!
   - I цей, i "Лети, моя думо" уже пiшли мiж люди, стали пiснями.
   - А хто музику написав?
   - Нiхто. Сам батенько пiдiбрав  на  бандурi.  У  нього  дебелий  голос,
часами й пiвчу забиває.
   - От бачиш - поет, спiвак, композитор, а ти ремствуєш.
   - Я не ремствую, але...
   - Вiн, очевидно, без поезiї та пiснi жити не зможе.
   - Авжеж. Однак усе написане ним по шухлядах валяється, а при  переїздах
нерiдко й губиться. Якби ж було де опублiкувати...
   - Надрукувати... - зiтхає Грабовський. -  Це,  Петре,  велика  трагедiя
української  лiтератури,  всього  духовного  буття  народу  нашого.  Знаєш
царськi циркуляри, на якi посилається ректор,  забороняючи  нам  читати  i
розмовляти рiдною мовою?
   - Знаю, хай їх грiм поб'є, i тi циркуляри, i ректора,  i  самого  царя.
Через отi циркуляри-кайдани українська культура не живе, а  поневiряється,
не дихає, а сопе, як з кляпом у  ротi.  I  силу-силенну  чудових  талантiв
змарновано. Про Порфира Кореницького чував?
   - Хто такий?
   - Колишнiй вихованець нашої семiнарiї.
   - Ну?
   -  Недавно  замерз  уночi  посеред  вулицi  п'яний.  Був  дияконом  при
холодногiрськiй  церквi.  Про  нього  менi  позавчора  розповiв   священик
Мартинович, який колись разом з ним учився. Каже, Порфир  був  обдарованим
поетом. Ще в семiнарiї написав поему, де нещадно висмiяв ченцiв Курязького
монастиря. Потiм - поему "Вечорницi". За них i був виключений з семiнарiї.
У тому прислужився наш Вельзевул.
   - Правда?
   - Казав Мартинович. Тодi Аристарх Никодимович ще не викладав латинь,  а
секретарював у ректора, сватаючись до його дочки. Обидвi  поеми  ходили  в
рукописах,  i  семiнарське  начальство  не  знало  автора.  А   Вельзевул,
вивiдавши, сказав ректоровi.
   - От негiдник!
   - Зате ж i Кореницький помстився своїм ворогам.
   - Як?
   - Виходячи з семiнарiї, вiн на дверях квартири, в  якiй  разом  мешкали
сивий ректор, його  повiсплений  секретар  та  хлопченя-келiйник,  крейдою
написав:

   Отут цiлiсiнька сiм'я -
   Сiрко, рябко та цуценя.

   - Дотепно! -  зареготав  Цимбалюк.  -  Значить,  за  латинiстом  здавна
фiскальство водиться. Колись  служив  тестевi,  а  тепер  зятевi.  Нелегка
служба, але прибуткова та ще й...
   Бiлi дверi одчинилися, i показалась прилизана голова Субчика.
   - Чому не йдете на вечiрню вiдправу? Запрошення чекаєте?
   - Зараз, зараз, - встав Грабовський, ховаючи зошит.
   По дорозi до церкви Цимбалюк скаржився:
   - Далi не можу жити в корпусi. Кругом пiдслухують,  шпигують,  нема  де
книжок тримати. Завтра переходжу на приватну квартиру.
   - Хiба можна?
   - Треба взяти дозвiл у ректора або iнспектора.
   - А дадуть?
   - Мусять, бо корпус малий. Навiть бiльшу половину  грошей  за  квартиру
для казеннокоштних платить семiнарiя.
   - А де ж решту взяти?
   - То вже справа кожного окремо. Хлопцi заробляють.
   - Як?
   - Беруть переписувати рiзнi папери, наприклад, ролi для артистiв. Дехто
займається репетиторством. Я теж маю двох учнiв.
   - I я б хотiв на приватну, але...
   - Iди, десь пiдроблятимеш. Ти любиш писати, а тут є газети, можна й  до
них звернутись.
   - Спробую.

   19_

   Ко