ли семiнаристи вийшли з останнього уроку, падав перший снiг. Бiлий, пухнастий, вiн легкою ковдрою поволi встеляв тротуари, панелi, дахи будинкiв, i мiсто молодшало, бадьорiшало. Широке семiнарське подвiр'я виповнилося веселим галасом. Хлопцi лiпили снiжки i з реготом кидали один на одного. Скоро годi було розiбрати, що робилося. Всi нападали, не оборонявся нiхто, i в центрi подвiр'я iскристий снiг геть перемiсився десятками завзятих нiг, обернувшись на розмiшану сiру масу. - Bellum omnium contra omnes![9] - лунало над подвiр'ям. Поле бою з кожною хвилиною ширшало, сягаючи до самого муру. Тепер, здавалось, нiяка сила не спинить розпаленого юнацтва. Захоплена грищем, молодь не помiтила, як на ганку навчального примiщення виросла суха й трохи згорблена людина. Вона стояла, склавши на грудях руки, i уважно стежила за бiйкою-грою. - Панове! Панове! - бiгав помiж семiнаристами розлiвреєний швейцар. - Що ви робите? Панове! На нього нiхто не зважав. Усi нiби ошалiли. - Ре-екто-оррр! - нараз шугнуло подвiр'ям. Гра, що досягла найбiльшого розпалу, швидко вщухла. Лише в найдальшому закутку ще змагалися Павло Грабовський та Петро Цимбалюк. - I Всевишнього не боїтесь? I совiстi не маєте? - гримав з ганку ректор, протоiєрей Рiзногiрський. - Безбожники! Антихристи! Каторжники! Хто дозволив богохульськими криками оскверняти святий дiм? Особливо стараються Цимбалюк та Грабовський. Давненько помiчаю за ними недобре. Завтра... - вiн не закiнчив фрази i зник за дверима. Швейцар, що також уже вибрався на ганок, мовчки розводив руками. Мовляв: казав же я вам, а ви, господа, не хотiли послухати... Семiнаристи почали швиденько одягатися. - Приходьте, хлопцi, завтра без снiданку, - зареготав Любинський. - Частуватимуть березовою кашею з дубовим салом. А вам, Петре й Павле, подвiйна порцiя. - Не лякай ляканих! - кинув Цимбалюк. - Я не дамся. Годi! Поїхали. За семiнарською _брамою хлопцi розходилися хто куди. - Павле! Зажди хвилинку! - гукнув Цимбалюк. - Злякався протоiєрея? - Чого б то? - знизав плечима Грабовський. - Бачили вже таких i не ослiпли. - Вiрно. Нам з ним не вiкувати i дiтей не хрестити... Дiло є до тебе. Петро оглянувся. Близько нiкого не було. - Значить, збираємось о дев'ятiй? - Звичайно, - тихо вiдповiв Павло. - Гаразд. До нас на збори хочуть прийти дiвчата. Дозволиш? Чорнi брови Грабовського зiйшлися на перенiссi. - Хто вони? - Улановську знаєш, а ще просяться курсистки з жiночого пансiону та ученицi з акушерської школи. Славнi, надiйнi дiвчата. Люблять лiтературу. Одна знає напам'ять усього Шевченка. О, якби ти тiльки почув, як вона декламує... - Хай приходять. Тiльки декламаторiв нам не дуже бракує, досить i Рклицького. Нам треба таких, щоб жили нашою справою. Людей, якi шукають просто веселої компанiї i розваг, нема чого збирати. - Вони, здається, не такi... - I ще одне. Не треба заходити цiлими роями, а по одному, аби не привертати уваги жандармського ока. Бо вже й так моя хазяйка косо поглядає. А потiм, сам знаєш. Субчик може i на приватну квартиру заскочити. - Маєш рацiю. Попрощавшись з товаришем, Грабовський рушив вулицею. I не помiтив, як опинився на Москалiвцi. Подобалася йому ця околиця Харкова, бо чимось нагадувала i тиху Охтирку, i рiдне Пушкарне. Тут не було, як у центрi, великих будинкiв, розкiшних вiтрин магазинiв, шумних ресторацiй, фаетонiв, запряжених баскими кiньми, вишукано одягнених людей, що знiчев'я бродили вулицями. Тут жила переважно бiднiша частина населення: робiтники, ремiсники, дрiбнi чиновники, перекупки, в хатах яких квартирували бездомнi гувернантки й студенти. У садах, що оточували низенькi будиночки Москалiвни, вечорами буяли пiснi. В такi хвилини Грабовський залишав на столi розгорнуту книжку, виходив з хати i слухав. Це були найщасливiшi, найдорожчi для нього хвилини. Людськi голоси, безпосереднi, щирi, будили в його душi стiльки почуттiв i думок, що, повернувшись до кiмнати, уже не був здатен до працi, а потiм довго не мiг заснути. Перевертався з боку на бiк, вдивлявся в темноту ночi, i все, про що чув недавно в пiснi, пропливало перед ним. Кричав прокляття ворогам пiдчеплений ребром на гаку безстрашний лицар Байда. В корчмi провчав козак Нетяга дукiв-срiбляникiв. Густою безлюдною тайгою, стежками диких звiрiв пробирався бродяга. Чи не Кармалюк то? За Сибiром сонце сходить. Хлопцi, не зiвайте... Поминувши роговий будинок широкої вулицi, Павло порiвнявся з базаром. Тут завжди, вiд раннього ранку до пiзнього вечора, не вщухали людський крик, iржання коней, безладний передзвiн ремiсничих молоткiв, глухий гуркiт биндюжних колiс. Зупинився, щоб послухати оте розмаїття звукiв. - Геть з дороги! - нараз почув позад себе розлютований окрик i тонкий висвист батога. Хутко оглянувся. Пара баских коней у золоченiй збруї мчала за собою розцяцькованi сани-козирки. На передньому сидiннi сидiв погонич, на задньому - двоє дiтей-паненят. Люди тiкали з дороги, тулились до тинiв. Коли конi сховалися за рогом, Павло побачив юнака, який, спершись на шевську будку, витирав з лиця кров. Його враз обступила юрба. Однi подавали допомогу, другi спiвчували, третi погрожували в той бiк, де зникли сани. - Ой-ой-ой, так i пересiк батогом лице, - бiдкалась якась молодиця. - Мабуть, ослiпне, неборак. - У полiцiю його, негiдника! - гув чийсь обурений бас. - Еге, в полiцiю! Що йому полiцiя? - махнув рукою чоловiк у засмальцьованiй фуфайцi. - Це ж кучер банкiра. Пiд дудку його хазяїна вибиває гоцака цiла зграя фабрикантiв, а полiцiя танцює, як у решетi, i на дiрки не попадає. Чоловiк витягнув загаслий недокурок з-межи жовтих вусiв, сердито кинув на брук. Два юнаки, взявши пiд руки потерпiлого, повели до найближчої хати. А люди не розходились, продовжували розмову. Павло пробравсь усередину натовпу. - I бога на них, бусурманiв, нема, - зiтхала жiнка з дiйницею. - _Не бога, а шибениць потрiбно, - запаливши нову цигарку, сказав чоловiк у засмальцьованiй фуфайцi. - -Пани, фабриканти, полiцiя - одної сучки цуценята, одному боговi моляться. Треба усiм голови скручувати. Так, як недавно зробили в Основi. - Що? - Коли? - Один лихвар там за позичку забрав пiдряд чотири садиби, а людей пустив на свiт бiлий. Порозвалював глинянi хатки, повирубував садки i втнув собi там такий будинок, як палац. Почав орудувати всiєю вулицею - життя вiд нього людям не було, навiть єдину криницю, з якої брала воду вся вулиця, вiдгородив собi. Просили, благали - що об стiну горохом. А позавчора знайшли його в тiй криницi догоринiг. - А в нас на тому тижнi щось пана, прости господи, вбило i маєтки спалило. - _Що там ваш пан? У Полтавi чи Адесi, кажуть, губернатора ухнули. Так би побiльше. - Чшшш... тихiше!.. - зашепотiла сполохано жiнка з дiйницею. - Чого тихiше? Ми уже й так тихi, наче ягнята, - не вгамовувався чоловiк у фуфайцi. - Ми тихо, а їм це на руку. Стук, стук, стук по одному, по два - отак треба. - Легко сказати - стук, стук... - гiрко посмiхнувся чоловiк у ковальському фартусi. - Їх когось одного стукнуть, а вони потiм як бацнуть - цiлi волостi летять. Хiба ж не знаєте, скiльки торiк лише за одного, - промовець наголосив останнє слово, - зазнали шибеницi, сиру землю їдять та в тюрмах гниють або дзвонять кайданами по Сибiру. - За кого ж це? - За царя Олександра. - А-а... - Треба якось iнакше робити, - озираючи людей, вiв далi чоловiк у фартусi. - Але як саме, тут якраз ковiнька... - Мовчiть, iде... - почувся тривожний голос. Вулицею похитувалась добре примiтна постать городового. Натовп почав рiдiти i скоро розтанув зовсiм. 20_ Грабовський незчувсь, як зостався один серед вулицi. Поглянув кругом, поправив книжки, що розсунулись пiд рукою, звернув на ринок i побрiв помiж перекупками. Ярмарок був у повному розпалi. Лементував, наказував, вимагав, лаявся, благав. - Ряки, рряки! Варенi, в'яленi ряки! - перегортала старенька бабуся свiй товар у кошику. - Нагодись, прихились, в кого грошi завелись. На копiйку цiла в'язка! - махав снопиком хрону чоловiк на милицi. - Останнi гнилицi, берiть, молодицi! Пиймо, куме, пиймо тут, Бо на небi не дадуть... - виводили два чоловiки у високих баранячих шапках. - Пампушки, пампушки! - Вареники з капустою! Вареники-мученики, в окропi кипiли, велику муку терпiли... Кожен крик продавцiв пiдсилював Павлiв апетит. Їсти хотiв, аж шкура болiла. Уже й не пригадує, коли їв гарячу страву... В пам'ятi крутяться й пiдстрибують слова: В славнiм мiстi Петербурзi Недалеко вiд Неви Iз болота виглядає Хата бiдної вдови. Стара хата зо вдовою Разом вiк свiй вiджила, Почорнiла, похилилась I в болото увiйшла. Увiйшла по самi вiкна... В ганку сходи до сiней; В сiнях набiк похилились Двоє скривлених дверей... Так писав Степан Руданський про своє життя-буття пiд час навчання у медичнiй академiї в Петербурзi. А Павловi здається: у вiршi йдеться не про петербурзького студента, а про нього, вихованця третього класу духовної семiнарiї, що живе на Москалiвцi у ветхiй хатинцi Килини Рибальчук, яку люди по покiйному чоловiковi називають Архипихою. Нема тiльки Неви та схiдцiв перед сiньми, а все останнє... I направо - старiй бабi Смерть пiдписує патент, А налiво - без копiйки Б'ється з нуждою студент. Зима люта. Вiтер свище, Снiг по вiкнах брязкотить, Мороз душу обiймає, Мороз тiло каменить. А у хатi на постелi У сурдутi i плащу Сидить студент медицини Другий мiсяць без борщу. Iде Павло, розколисує скорботнi слова студента-поета, котрий так рано пiшов з життя, а в головi дiлить отих п'ять карбованцiв, якi збереглися ще вiд лiтнiх вакацiйних заробiткiв, на двадцять вiсiм днiв, що залишились до кiнця мiсяця, коли отримає грошi за репетиторство. Три карбованцi на харчування треба, карбованець на книжки, сiмдесят копiйок за квартиру, тридцять на зошити, чорнило, олiвцi. От i всi грошi. Не можна з'їсти навiть десятка ракiв. Хай iншим разом, коли розбагатiє... - Юшка з грибами! Юшка з грибами! Гаряча та смачна! Сiм копiйок миска! Пiдходьте! - вигукує рум'янощока молодиця, помiшуючи черпаком у казанi. Навколо неї стоять з мисками чоловiки, жiнки, дiти, ласуючи пахучу страву. Павло витягнув десять копiйок, призначених на нинiшнiй день, i став у чергу. Довго чекати не довелося. Не встиг з'їсти й трьох ложок, як почув поруч себе голос: - Дайте, що ласка ваша... Пiдвiв голову. Перед ним, простягнувши лiву руку, стояла жiнка. На правiй тримала дитинку, загорнуту в ганчiр'я. Обдерта, худа, вона скидалась на бабусю. Тiльки глибокi вишневi очi свiдчили, що їй було недалеко за двадцять рокiв. Павло поклав ложку, припав до жiнки очима i так стояв мов скам'янiлий. Вона також мовчала. Лише в тривожних очах жеврiло благання. Тонкий дитячий плач, що вирвався з ганчiр'я, наче розбудив Павла. Поки жiнка давала дитинi груди, вiн простягнув їй миску з юшкою, обернувся i пiшов. Та за кiлька крокiв спинився, витяг з кишенi три копiйки, повернувся, подав нещаснiй, а сам, немовби забачений на злочинi, побiг з базару... Комiрчина баби Архипихи стрiла його тяжким духом цвiлини. По кутках стояли понурi тiнi. Мешкання зовсiм маленьке. Пiд стiною - дощатий тапчан, застелений смугастим рядном, пiд другою - ослiнчик. Коло вiкна - столик. На стiнi перед столиком висить автопортрет Шевченка молодих рокiв. Поряд з ним - поличка з книжками. Роздягнувшись, засвiтив лампу. Витяг з-пiд тапчана скриньку, взяв книжку в бурiй обкладинцi i сiв за столик. Уже третiй вечiр проводить над цiєю книжкою. Читав не кваплячись, обдумуючи життя героїв, i вони все бiльш полонили його душу. Вiра Павлiвна, Лопухов, Рахметов, Кирсанов - дивнi i милi люди, а Микола Чернишевський, що показав їх, кажуть, поневiряється десь на засланнi... 21_ Сьогоднi пiсля урокiв другий, третiй i четвертий класи залишено розучувати новi духовнi канти. Семiнаристи зiбралися до залу, де звичайно вiдбувались такi заходи, довго чекали, вже смеркати почало, а кантор не приходив. Дехто взявся готувати домашнi завдання на завтра, iншi тинялися з кутка в куток. Михайло Приходько бубонiв тихенько тропарi, а Любинський, схиливши голову на стiл, куняв. - Ой, люлi, Грицю, люлi, а в журналi однi нулi, - проказав йому над вухом Цимбалюк. - Не заважай, Петре, - лiниво буркнув Любинський. - Хай будуть i одиницi, й нулi, менi однаково, скоро попрошусь у парафiю. Хтось знiчев'я затягнув; Отроцы семинаристии, Посреди кабака стоящие пояху: Подавай, наливай, А ми книги продадим, Тебе деньги отдадим. Любинський прочумався, звiвсь на ноги: - Давайте, отроки, ми теж скинемось. Вип'ємо на останнi... - Складчина! Складчина! Цимбалюк наставив шапку, i в неї побрязкотiли мiдяки. - Хто збiгає до Мордка? - Я! - зголосивсь Любинський. - Вiзьми чогось загризти, склянку позич. Не минуло й чвертi години, як на столi вже стояли сулiя i двi кварти, а Грицько дiлив мiж хлопцями шматки хлiба та зубцi часнику. Вiн же пiдняв першу кварту. - За канти! - I за кантора! - За сорок святих... - _Хай царствує Бахус... Пили й закушували, погасивши свiчки, при мiсячному свiтлi, що плинуло крiзь вiкна. - У кого є тютюн? - На. В аудиторiї заблимали свiтлячки цигарок. - Павле, ану рубони "Семiнарiаду", - просить Цимбалюк. - Я ж уже розказував. - Не всi чули. - Розкажи! Давай. Грабовський уважує: Любимцы... Аполлона Сидят беспечно in caupona[10],_ Едят селедки, merum пьют И Вакху дифирамб поют: "О. как силен ты, добрый Вакх! Мы tuum regnum[11] чтим в мозгах; Dum caput nostrum[12] посещаешь, Оттуда curas[13] выгоняешь. Блаженство в наши льешь сердца И dignus domini[14] отца. Мы любим Феба, любим муз: Они с богами нас равняют, Они путь к счастью прокладают, Они дают нам лучший вкус; Sed amnes haec[15] плоды ученья Conjnctae sunt[16] всегда с томленьем... Давно б на небе юный цвет увял, Когда б ты нас не подкреплял! - Де ти викопав отаке диво? - пiдступаються хлопцi. - В "Очерках бурсы" Помяловського. - Диктуй, я перепишу. Хочу зараз же вивчити. - Замiсть тропарiв? - Це теж божественне!.. - Ха-ха-ха!.. - Давайте пiсню! - Нашої, української, щоб i весела i смутна була заразом. - Починай, Петре. - Не можу. - Чому? - Голос розсохся. - Ану, Грицьку, розмочи клятого гласа. Любинський наливає у кварту. Цимбалюк пригублює i затягує: Козака несуть i коня ведуть, Кiнь головоньку клонить. Хлопцi дружно пiдхоплюють. Хоч i захмелiлi трохи, однак спiвають натхненно, врочисто - так, як пiдказує сама жалiбна подiя. Тяжка розлука зворушує до болю, до душевного крику. А за ним, за ним його дiвчина Бiлi рученьки ломить. Цимбалюк на мить замовк, наче проковтнув пекучу сльозу, i його тенор надривно заридав: Ой, ломи, ломи бiлi рученьки До єдиного пальця! А не знайдеш ти, та дiвчинонько... Нараз жмут свiтла розпанахав сутiнки залу. Семiнаристи ураз замовкли, глянули на дверi i пiзнали там Субчика з лiхтарем над головою. Любинський непомiтно викинув порожню сулiю та кварти за вiкно. Постоявши, Субчик переступив порiг i почав принюхуватися. - Чому накурено? - спитав. Усi мовчали. - Черговий! - Я, отче. - Хто накурив? - Нiхто, здається, - непевно вiдповiв черговий, але тут же додав: - А-а, недавно сюди заходив економ з люлькою в зубах. - Чую запах сивухи, - не вгамовувався Субчик.--- Ану дихни. Черговий хукнув. - Часник? - закрутив носом. - Фе-е. - Ковбасу їв... - Що тут робите?.. - Загадано канти розучувати, ждемо, а кантора... - Чому горланите малоросiйськi пiснi? Знову мовчанка. - Хто почав? - Я, - озвався Цимбалюк. - Навiть нашi пiснi нам не можна... - Ректор називає їх хохлацькими i не любить. - Його нiхто не примушує спiвати. - Завтра пiдете до нього i скажете це йому. - I скажу. - А зараз розходьтесь, учителя не буде. 22_ Сходка розпочалася спокiйно: хто сидiв на тапчанi, хто на ослонi. А коли розгорiлась дискусiя, все перемiшалось: зривалися, бiгали по комiрчинi, розмахуючи руками, вигукували свої аргументи, наводили цитати... Сергiй Балабуха, який орудував нинi сходкою, силкувався вгамувати запальних юнакiв. - Прошу уваги! Так не можна працювати. Чого горлаєш, Петре? Ти двiчi вже виступав. Дай iншим. О, Рклицький хоче. - Дозволь менi сказати! - махнув книжкою Цимбалюк. - Бо забуду. Всi засмiялись. - Вiрно, - озвався Макаревський. - Дозволь йому, Сергiю. Забуде чоловiк, а ми так i розiйдемось, не вiдаючи його думок... - Досить! Не дозволяй! Знову годину цитуватиме, - обурювався Брайловськнй. - Коли такий забудько, хай зав'яже вузлик. - Годi! - стукнув Балабуха по столi. - Зав'яжи собi, Соломоне, рота i мовчи. Кажи, Петре, що ти хотiв? Цимбалюк став посеред комiрчини. - Ще i ще раз наполягаю на тому, що в нас не може бути й мови про двi лiнiї, двi тактики. Потрiбна одна тактика. Повторюю - одна. - Конкретної дiї, револьвера. Чули уже, - вкинув Енгель. - Так, револьвера! - спалахнув Петро. - Адже ясно: ходiння в народ - то химера людей, котрi бояться рiшучої акцiї. Правда, серед прибiчникiв народницької агiтацiї є непоганi люди, - косонув оком на Грабовського, - але їх мало i з кожним днем стає все менше. Агiтацiя себе не виправдала. Вона, крiм жертв, крiм втрати буйних голiв, нiчого не принесла. Про що свiдчать масовi арешти, якi прокотилися рокiв п'ять-шiсть тому по країнi, про що свiдчать процеси 50-ти i 193-х? Про те, що тактика Бакунiна, якою тут дехто захоплюється, є шкiдливою. Вона, може, годиться для теоретичних трактатiв, але не для живого дiла. Я не теоретик... - Правильно, хоч i силкуєшся видавати себе ним! Цимбалюк почервонiв, але вiв далi, наче не почув шпильки: - Бакунiн та його прибiчники - для нас не законодавцi. Цi пани позасiдали далеко за границями в редакцiйних кабiнетах i напинають теоретичнi вiтрила, не знаючи того моря, на яке хочуть пускати свої бригантини, не вiдають, як живе, думає, чого хоче наш мужик. А цей мужик є не тiльки бiдною i безправною, але й затурканою, часами консервативною масою. Вона, та маса, не розумiє, не слухає революцiонерiв. - Ти ще довго? - пiдвiвся Балабуха. - Повторюєшся. - Кiнчаю. Я думаю, ми у своїй роботi повиннi орiєнтуватися не на мужика, бо не в мужиковi закладено його майбутнє. Нi, не в ньому, - промовець зробив рвучкий, жест. - Доля мужика, його земля i воля перебувають у руках таких безстрашних, як Засулич, Кравчинський, Халтурiн, Желябов, Кибальчич. Це справжнi герої, звитяжцi, котрi готовi йти на смерть за велику справу, їх тактика, тактика револьвера, бомби повинна стати нашою. Хто боїться смертi, хай не базiкає про народ, хай не заводить нас в оману своїми теревенями. Ми повиннi стати людьми конкретних i негайних акцiй. Промовець крутнув головою, нервово прогромадив чуб п'ятiрнею i опустився на ослiн. Усi мовчки переглядались. Чути було, як за вiкном лютував вiтер. - То, мабуть, Цимбалюкова промова пiдняла таку завiрюху, - порушила тишу Улановська. - Слухайте, Петре, як усе тремтить перед вами, - помахала пальцем. - Жаль, що зима, а то така промова, проше панство, могла б викликати грiм i блискавку... - Ще буде грiм, буде, почекайте, панно Евелiно. Самi побачите, - гостро запевнив Цимбалюк. - Досить вам, - розсердився Балабуха. - Ти хотiв, Павле? - Я теж вiрю, що загримить, - пiдходячи до столика, спокiйно мовив Грабовський. Постояв мовчки, немов дослухався до вiтру за стiнами, склав на купку залишенi Цимбалюком книжки, прикрутив лампу. - Так, вiрю: бути бурi, грiзнiшiй, нiж оця, - показав на вiкно. - Вона наростає, закипає. В цьому можуть сумнiватися хiба тiльки слiпi й глухi. Але, здається менi, Петре, викличуть оцю бурю не гучнi промови i не тактика, як ти говорив, револьвера, бомби. Грабовський потер лоба, пiдшукуючи потрiбнi слова. - Ти сказав - процеси 50-ти i 193-х показали всю нiкчемнiсть роботи серед народу. Але хiба названi тобою герої-терористи, а вони, безумовно, хоробрi й безстрашнi, бiльше принесли користi народовi, нiж агiтатори, отi люди, котрi часто кидали мiста i йшли в село, до селянина-трударя? Признаюсь, я з кожним днем усе бiльше переконуюся, що твої герої бомби й револьвера приносять шкоду. Так, так, шкоду, - наголосив. - Е-е, - вихопився гнiвний голос Рклицького. - Це вже занадто, а цо занадто... Евелiно, як мовлять поляки? - То не здрово, - допомогла Улановська. - Дякую. От-от, не здрово. - Нi, не занадто, Михайле, - наполягав Грабовський. - Що дали народовi замахи Степана Кравчинського чи Вiри Засулич? Вiд них стало менше на одного-двох жандармських чиновникiв. Але не треба забувати народну мудрiсть: одна сорока з тину - десять на тин. Таких сорок нiколи не бракувало i не бракуватиме. Ну, хай це дрiбнi душогуби, їх смерть не могла докорiнно змiнити долю працюючих. Але що дало народовi убивство царя торiк? Теж нiчого. А головне - сам народ на терористичну дiяльнiсть дивиться, як на екзотику, i нiчого доброго не чекає вiд неї. - Селяни поки що темнi, не усвiдомлюють глибокого сенсу такої боротьби, - кинув Брайловський. - Я гадаю, Цимбалюк говорить загалом вiрно - потрiбно боротися за долю народу, але без самого народу, в усякому разi хоча б на даному етапi. Ти розумiєш це, Павле? - Розумiю, Соломоне, - вiдповiв Грабовський. - Однак погодитися не можу. Якщо народ не розумiє своєї сили й своїх завдань, треба навчати його. I пiднiмати на боротьбу. Наш лозунг мусить бути: для народу i разом з народом! З трудовим народом. - Запишiть хто-небудь його слова! - надсадно вигукнув Петро. - Еврика! Запишiть, надрукуйте золотими лiтерами i зробiть примiтку: "З уст вiдомого чорнопередiльця Павла Грабовського". Вiн схопився, обвiв розпаленими очима комiрчину, намагаючись побачити, чи влучний його дотеп. Але не смiявся нiхто. Були строгi, стриманi. Кожен, мабуть, мiркував над словами Грабовського. Павло теж стояв замислений. Очi Цимбалюка шукали пiдтримки. Переконавшись, що дотеп його не справив бажаного враження, Петро знову став у позу офiцiйного опонента. Пiднiс уже руку, наче закликав до уваги, хоча в комiрчинi панувала тиша, роззявив рота, аби продовжити свою думку, як пролунав чистий дiвочий голос: - Ти дарма, Петре, закипаєш, як тульський самовар. I тобi, i всiм нам кориснiше було б не заперечувати, а вдуматися в те, що сказав Грабовський. Павло повернув голову в той бiк, звiдки почувся голос пiдтримки. В затемненому кутку стояла Ксана - польова русалка, як хлопцi називали її за бiлi, наче пачiски льону, довгi коси, переплетенi рожевою стрiчкою, та густо-синi очi. Вродливе лице дiвчини палало, а тендiтнi руки м'яли хусточку. - Я не думала виступати, - тихо говорила вона, - але зараз хочу сказати. - Давай, Ксано, давай! - пiдбадьорили хлопцi. - Мiй брат працює в друкарнi мiнської народницької органiзацiї. У цi вакацiї вiн розповiдав менi, як до них приїздив Плеханов. - Ну, почалися спогади, - махнув рукою Цимбалюк. - Та замовкни ж. Дай докiнчити, - обiрвав його Балабуха. - Будь хоч з дiвчиною шляхетним. - Нi, це не спогади, - продовжувала Ксана. - В бесiдах з членами мiнської органiзацiї Георгiй Валентинович сказав, що значна кiлькiсть революцiйних дiячiв Петербурга й Москви засуджує тактику iндивiдуального терору народовольцiв. Тi дiячi стоять на позицiї необхiдностi посилення виховної роботи серед народу, трудящих мiста i села, задля прямої пiдготовки їх до революцiї. Саме до цих людей, мабуть, треба прислухатися й нам. Особисто я пiдтримую Грабовського. - I я, - озвалась Евелiна Улановська. Ксана сiла. В кiмнатi знову запанувала тиша. Виступ дiвчини справив враження на присутнiх, особливо на Петра й Павла. Ранiш сходки у Грабовського вiдвiдували тiльки хлопцi, а два мiсяцi тому Цимбалюк привiв трьох дiвчат. На попереднiх вечорах вони лише слухали суперечки мiж хлопцями, головним чином мiж Цимбалюком i Грабовським - найактивнiшими оборонцями двох протилежних тактичних лiнiй, - але самi не виступали, були наче в запасi. На цей запас розраховував, перш за все на Ксану, Цимбалюк, жартома називаючи її своєю найсвятiшою мрiєю. I раптом отакий виступ. Петро був ошелешений. - Бам, _бам,_ бам, бам, - глухо долинуло з-за вiкна. - Чуєте? Це сторож коло корчми, - пiдвелася учениця _фельдшерської школи Лiда Лойко. - Чотири години!.. - Не вiрте сторожам, - сказав Олекса Макаревський. - Очевидно, дав чоловiк здачi. - Здачi? - Еге ж У нашому селi сторожив панську комору старий Овсiй Перепiчка. Однiєї ночi вiн гамсельнув по рейцi чотирнадцять разiв пiдряд. Здивований економ уранцi запитав: - Чого це ви, дiду, о дванадцятiй годинi бамкнули аж чотирнадцять разiв? - Помилку виправив, - вiдповiв Перепiчка. - Яку? - Спершу я вдарив тринадцять разiв. На один, значить, перехавкнув. Щоб не спантеличити сонних людей, одбив той осоружний тринадцятий раз назад, здачi нiби дав. Даруйте, панунцю, за помилку. Комiрчина бризнула веселим смiхом. - Отак, мабуть, вийшло i в цього сторожа. - Можливо, - згоджується Балабуха. - Але час таки пiзнiй. Пора кiнчать. Отже, i сьогоднi, як показали дебати, ми не досягли згоди. Читайте лiтературу та гострiть язики. Особливо ти, Михайле. Наступного вечора виступаєш першим, а за те, що не дав тобi слова, вибачай. Петро ж мiг забути, а ти, думаємо, не забудеш. - Нi, нi, не забуду, - засмiявся Рклицький. - Я тобi все нагадаю!.. Молодь почала збиратися. До Грабовського пiдiйшла Ксана. - Я бачу, в тебе цiла бiблiотека, - показала на книжки, що стояли стосиками на столi, на пiдвiконнi. - Дай що-небудь почитати. Тiльки гарне. - Гарне... - Павло примружився. - Ага, є! Хочеш "Что делать?"? Це справдi гарне. За цей роман цар загнав Чернишевського туди, де й Макар телят не пас. - Давай! - зрадiла Ксана. - Знаю про цю книжку. Шукаю її вже давно... Провiвши товаришiв за ворота, Павло повернувся до комiрчини i закрокував з кутка в куток, пригадуючи нинiшню дискусiю, Ксанинi очi... На душi було бентежно i радiсно... _ 23_ Урок латинської мови, як завжди, проходив гамiрно й весело. Однi хлопцi сидiли, iншi стояли, кiлька тинялись по просторiй аудиторiї, наче на вулицi. Два давно не стриженi патланi азартно грали в орла та решку. А Вельзевул горбився над кафедрою, майже впершись позолоченими окулярами в розгорнутi сторiнки класного журналу. Вельзевулом називали в семiнарiї Аристарха Никодимовича. Старий мов свiт, побитий вiспою, розхристаний i напiвсонний, цей хирлявий дiдок, що на уроки часто приходив пiдвипивши, давним-давно забув не тiльки твори, але й iмена славетних римських мудрецiв, письменникiв та трибунiв, i посаду вчителя латинi продовжував обiймати лише завдяки тому, що доводився тестем ректоровi. Його уроки, сумбурнi й галасливi, нiякої користi слухачам не давали, зате нiкого не стомлювали. Вчителi зневажливо ставилися до Вельзевула, вважаючи його правою рукою, очима й вухами Рiзногiрського. I боялися, як лихої напастi. В учительськiй вiн завжди, мовчки переглядаючи стару газету, пильно прислухався до розмов колег. Остерiгаючись чергового доносу протоiєреєвi, вони нiмували, наче на церковнiй вiдправi, або ж непомiтно виторочувалися в коридор. Вихованцi семiнарiї добре вiдали настрiй вчителiв i, користуючись тим, що латинiст не знав жодного з них в обличчя, пiдлаштовували йому всiлякi каверзи. Переступивши порiг класу, Вельзевул вилiзав на кафедру, розгортав журнал, називав довiльно вихоплене зi списку прiзвище i пересував свiй пiдслiпуватий погляд з журналу на хрестоматiю, щоб стежити за текстом. Пiдводився найчастiше не викликаний, а той, кому хотiлось. I читав з наперед заготованої шпаргалки або й просто з книжки. Виходило гарно й чiтко - без найменшої похибочки. Вельзевул, не вiдаючи учнiвських хитрощiв, був задоволений. I в журналi третього класу красувались самi п'ятiрки. Так тривало до кiнця жовтня, поки Приходько не донiс Рiзногiрському про витiвки своїх однокласникiв. Вiдтодi латинiст став уважнiшим i навмисно недооцiнював вiдповiдей. Це розсердило хлопцiв, i вони поклали помститися донощиковi, а заразом i латинiстовi. Завдати тiєї помсти зголосився Грабовський - найпiдготовленiший у третьому класi учень. Нагода не забарилась. Якось Приходько запiзнився на заняття, а Вельзевул, мов на лихо, викликав його вiдповiдати. Назвавшись Приходьком, Павло навмисно збивався, плутав, переказував п'яте через десяте промови Цiцерона та Нерона, а на докiр учителя закiнчив словами Пушкiна: Латынь из моды вышла ныне: Так, если правду вам сказать, Он знал довольно по-латыне, Чтоб эпиграфы разбирать, Потолковать об Ювенале. В конце письма поставить vale[17], Да помнил, хоть не без греха, Из Энеиды два стиха. Цього вiрша Вельзевул сприйняв за нешанобливий натяк на його неуцтво в латинськiй мовi, за особисту образу. I зозла вгилив Приходьковi таку велику й жирну одиницю-тичку, яка легко розпiзнавалась на вiдстанi двох-трьох сажнiв. Наступного дня, пiсля Приходькового слiзного оскарження, протоiєрей покликав до себе латинiста i мав з ним довгу розмову. Про що балакали зять i тесть, нiхто не вiдав, але повернувся Вельзевул у клас червонiший вiд вареного рака. Одиниця-тичка зникла з журналу, залишивши по собi велику дiрку та недобру славу. Минув тиждень, другий, i Приходьковi пощастило виявити винуватця одиницi. Одразу ж про нього дiзналась уся семiнарiя. Бiльшiсть учнiв та вчителiв хвалила Грабовського, декотрi засуджували його вчинок. А самому Павловi довелося вислухати брутальну нотацiю ректора. Рiзногiрський, не скуплячись на дошкульнi слова, звинувачував третьокласника в найстрашнiших грiхах i погрожував вигнати з семiнарiї. Вiдтодi Вельзевул осатанiло заповзявся на Грабовського: викликав на кожному уроцi й мучив по п'ятнадцять-двадцять хвилин пiдряд, вимагаючи розповiдати поетичнi тексти, якi вивчали не тiльки в третьому, але й другому та першому класах. Не рятувала Павла навiть прекрасна пам'ять. Вiн знав усе, що загадував помстливий вчитель, а проти його прiзвища в журналi з кожним днем довшала ряба вервечка трiйок та двiйок. Нинiшнiй урок нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Вельзевул вилiз на кафедру. - Готуйсь, Павле, до тортур! - вигукнув Петро Цимбалюк, який знiчев'я замiсть свого, четвертого, класу прийшов на заняття у третiй. - Тримайся, друже, починається. Вельзевул охоче пiдхопив: - Скажiть, Грабовський, яке завдання було додому. - Знати напам'ять уривок з "Енеїди". - Знаєте? - Знаю. - Розповiдайте. Переступивши з ноги на ногу, Павло посмiхнувся i почав: Енеус ностер магнус панус I славний троянорум князь, Шмагляв по морю, як циганус, Ад те, о Рекс! прислав нунк нас. Рогамус домiне Латине, Нехай наш капут не загине, Пермiтте жить в землi своєй, Хоть за пекунiї, хоть гратiс, Ми дякувати будем сатiс Бенефiценцiї твоєй. Вельзевул весь позеленiв i прошипiв: - Цить! Замовкни! Але весь клас його пропитий голос притлумив: - Продовжуй, Павле! I пiдохочений Грабовський повiв далi: О Рекс! Будь нашим Меценатом, I ласкам туам покажи, Енеусу зробися братом, О оптiме! не одкажи, Енеус принцепс єсть моторний, Формозус, гарний i проворний, Побачиш сам iнномiне! Вели акцiпере подарки З ласкавим видом i без_ сварки, Що присланi через мене. - Що ти плетеш, каторжнику таврований? - заволав Вельзевул. - Я нiчого не плету, - вiдказав спокiйно Грабовський. - Читаю Вергiлiєву "Енеїду", яку перелицював українською мовою Iван Петрович Котляревський. Сивi полукiпки Вельзевулових брiв грiзно злилися на перенiссi, а лiве око прищулилось, наче не могло розпiзнати зухвалого учня. - Який Котляревський? Не той єретик, що безсоромно зганьбив увесь Олiмп та самого Зевса? - Той, що написав славнозвiсну "Наталку Полтавку", а в нiй вивiв на кiн гарних людей i нiкчемних людцiв. - Чудова п'єса, - потвердив Цимбалюк. - Я бачив виставу в самiй Полтавi. Скiльки на сценi суму i смiху, скiльки народної мудростi й дотепностi, скiльки прегарних. пiсень! I перейшов на спiв: - Ой, не хочу хатки, анi сiножатки, нi ставка, нi млинка, нi вишневого садка. Ой, ти... - Ой, ти старий дiдуган, - пiдтягли йому тi двоє, що вже закiнчили змагатися в орла й решку, - iзогнувся, як дуга, а я, молоденька, гуляти... Вельзевул зiрвався з кафедри. - Замовкнiть!! Спiв припинився. Латинiст стояв, недоумкувате лупаючи очицями. Видно, гамував у собi дикий шал. По довгiй хвилi кинув Грабовському: - Бiжи зараз до ректора i скажи: я вигнав тебе з класу за богохульство. - Яке богохульство? - Там дiзнаєшся. Iди. - Не забудь покланятися вiд мене протоiєреєвi, - докинув Цимбалюк. Не кваплячись Павло забрав свої книжки та зошити i рушив. Уже знадвору почув у третьому класi хоровий спiв: Всякий, хто вище, той нижчого гне. Дужий безсилого душить i жме, Бiдний багатого певний слуга. Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. Обминувши невеличкий флiгель, де мiстились ректорат i канцелярiя семiнарiї, подався в учнiвську лiкарню - почував тупий бiль у головi. Перед дверима, оглянувшись, побачив, як Вельзевул мчав, мов спущений з ланцюга пес, вiд навчального корпуса до флiгеля. Мабуть, хлопцi таки доконали його - побiг скаржитися зятевi. Чекаючи виклику фельдшера, Павло схилився на пiдвiконня i почав записувати на папiр послання полiтичних засланцiв з Сибiру, котре учора тричi пiдряд прочитав у Рклицького i запам'ятав. Та й як не запам'ятати: в ньому йшлося про тi жахнi розправи, яких зазнали в'язнi нижньокарської тюрми по втечi їх восьми знедолених товаришiв уночi пiд перше травня цього, 1882, року. Зараз поновлював те страшне послання в пам'ятi i шпарко викладав на папiр, аби увечерi передати Евелiнi Улановськiй та Лiдi Лойко для поширення серед мiської молодi. За писанням не помiтив, як у лiкарню зайшли Рiзногiрський i економ семiнарiї Iльїн. - Що ви тут малюєте, Грабовський? - пiдступився ректор. - Нiчого, - здригнувсь Павло. - Фельдшер зайнятий, а я тим часом пишу листа додому, - i засунув аркуш у кишеню. - Чому ж сховали? Покажiть. - Приватного листа можуть читати лише автор та адресат. - Обшукати, - звелiв протоiєрей Iльїну. Вивернувши всi кишенi семiнариста i переривши книжки, економ, крiм недописаного послання, знайшов ще гектографовану брошуру "Iнтелiгенцiя i народна маса", кiлька лотерейних бiлетiв та першi сторiнки повiстi, недавно розпочатої Павлом. - Де взяли все це? - запитав ректор, показавши на послання i брошуру. - Нащо вам? - вiдповiв Павло запитанням. - Треба. - Не скажу. - Присяга, яку приймали учнi, зобов'язує нiчого не приховувати. - Я приймав її пiдневiльне i не збираюся виконувати. - Та-ак? - захлинувся Рiзногiрський. I - до економа: - Папери заберiть, а до мене попросiть пристава шостої дiльницi. 24_ Прокинувся Грабовський, коли за вiкном клубочилась передранкова мла. Зiскочивши з тапчана, вiдчув холодну вологу, що заповнювала комiрчину. Засвiтив лампу, знайшов чоботи i став узуватися. Лiвий швидко налiз на ногу. А з правим довелося поморочитись - вiдпоротий задник згортався в дудочку. Отаке лихо майже кожного ранку. Заходив до шевця, а той взяв чобiт до рук, повертiв i, не дивлячись на Павла, байдуже кинув: - Два карбованцi. Iнакше й балачка марна. - Два карбованцi? За задники? - За задники, за задники, - передражнив швець. - Аби тiльки задники! А передники у них, пане добродзею. якi! Не бачиш, пороззявляли пащi. Ну, сьогоднi останнiй раз взуває оцi горе-чоботи. Вчора отримав грошi в редакцiї газети "Южный край" за кореспонденцiю i пiсля урокiв купить щось на ноги... У комiрчину тихо зайшла господиня. З-пiд картатої хустки вибилися посивiлi пасма кiс. Вона, спершись на лопату, якою вiдкидала снiг, мовчки дивилась на квартиранта. - Гiй на тебе, - по-своєму привiталась. - А я подумала, ти тут з кимось чубишся. "Чоботи, чоботи iз бичка..." - закiнчила словами пiснi. - Доброго ранку, бабусю, - розiгнувся Павло, тяжко вiдсапуючись. - О, нарештi взув як треба. - Як треба, - скрушно похитала головою Архипиха. - Глянь, он пальцi виставилися. I коли ти вже купиш якiсь шкраби? - Сьогоднi, мабуть, куплю. Павло пiдiйшов до старенької, нiжно взяв її за худi плечi. - Слава богу, що купиш. Тiльки дивись, аби тебе отi диштифранти не обманули. - Якi? - Та лавушники ж, не дай їм, господи, щастя. Може, й менi пiти з тобою. - Не треба, якось сам... Павло почав умиватися. Стара подивилася на столик, де лежали книжки, на пристелений тапчан. - Знову не лягав спати, сидiв? Ой леле! Що ти собi думаєш? Хiба ж так можна? Подивися в люстерко. На тобi, не при хатi згадуючи, нiби чорти всеньку божу нiч воду та дрова до пекла возили. - Я, бабусю, спав. За нiч аж три сни бачив, розкажу якось. - Вiн спав, людоньки добрi, - вдарила Архипиха в поли. - А то ж вiд чого такi запаленi очi? Чи, бува, не вiд довгого сну? Вже кiлька разiв хотiла зайти, коли збираються твої товаришi, i сказати їм, як ти мордуєш себе. Все не наважувалась. Але наважусь-таки. А не поможе, пiду до самого вашого начальника i все розповiм. Хай щось робить з тобою, бо отак зачахнеш тут, а я матиму клопiт на голову. - Спасибi, дорога бабусю, за турботи. - Павло пiдiйшов до старої i гаряче поцiлував пооране зморшками чоло. - Але нiхто ще вiд книжок не помер i не збирається помирати, а я i поготiв. - Iди геть, - з робленою суворiстю говорила Архипиха, лагiдно вiдштовхуючи хлопця. - Нiхто не вмер. Багато знаєш. Пам'ятаю, було менi тодi, може, з дев'ятнадцять. Жив у нашої сусiди, слiпої Варварки, отакий прудиус, як ти... I стара пустилася в спогади, орудуючи вiником у заплiснявiлому кутку комiрчини. Павло похапцем збирав потрiбнi книжки, не дуже прислухаючись до оповiдання старої про те, як колись вiд сухот помер студент. Кожна ранкова зустрiч квартиранта з хазяйкою закiнчувалась, як правило, цим оповiданням. Павло знав його уже чи не краще за саму Архипиху. Архипиха, видно, не претендувала на те, щоб її обов'язково слухали, бо не сердилась, коли Павло зникав за дверима, не дочекавшись кiнця оповiдi. Але цього разу, коли Павло вже наставився йти, ступила до порога й загородила дверi. - Стiй, - пiдняла вгору вiник. - Не квапся, як до утренi. Маю щось сказати. - Та я знаю, бабусю, - засмiявся Павло. - Знаю, як поховали того студента в одному латаному сурдутi, а рiднi жили десь далеко - в Астраханi чи Архангельську - i не змогли приїхати на похорон. Так же? - Так, так. Знає, наче був тамки. Ти йому про кури, а вiн тобi про гиндики. Сядь-но! - владно наказала. Павло присiв на тапчанi. - Забула-м тобi сказати. Помiчаю - щось часто коло наших ворiт крутиться отой фурдияка. - Який? - Таж полiцай. А вчора, коли ти пiшов у школу, .вiн никав-никав по вулицi, а тодi приперся в хату. Я так i обiмлiла. Морда, як отой гавдун; - показала на величезний баняк, що стояв у кутку коло вiдра. - Отож, думаю собi, розперло тебе, небоже. А вiн обтрусив снiг з чобiт, пiдкрутив вуса та й питає: "У тебе, бабо, квартирант єсть?" Єсть, кажу, слава богу. "А як його хвамiлiя? Де вiн у тебе спить?" А сам по хатi очиськами: луп-луп - шукає чогось. Ну я й назвала. Розпитував, хто до тебе ходить, чим тут займаєтесь, чи молишся богу. Я й казала, що знала, а вiн записував. I чого вiн на нашу голову? Ти не знаєш? Кажи, Павлусю, менi все, як рiднiй неньцi. - Нiчого страшного нема, - пiдбадьорливо мовив, а у самого лице спохмурнiло. - Так, мабуть, поцiкавився. - Еге, кажи-говори. Так не буває. Знаю цих гицлiв. Так вiн не ходитиме назирцi. Недавно на Холоднiй горi такий самий прийшов до хати разiв зо три, а потiм забрали чоловiка - письмо