водителем нiби був, та й навiки дiтей осиротили. А ти - так... Дивися! - погрозила пальцем. - Припини тую компанiю. - Добре, добре. - I Павло рушив до дверей. Але не встиг i взятися за клямку, як дверi самi вiдчинилися. Перед ним стояли пристав шостої дiльницi та _щойно змальований Архипихою пикатий полiцай. - Вибачаюсь, що без запросин. Ми до вас, паничу, - пристав з iронiєю пiдкреслив останнє слово, дивлячись на вишкiренi чоботи хлопця. - Зачекайте хвилиночку. Полiцай виструнчився коло дверей, наче проковтнув жердину. - Ви Павло Грабовський? - Так. - А як звати вашого родителя? - Арсен. Для чого вам? - Прошу не перебивати. - Я спiшу в семiнарiю, запiзнююсь. Пристав криво посмiхнувся. - Можете не квапитися туди. Значить, Арсен. А коли i в якiй парафiї побачили божий свiт? - Родився 1864 року в слободi Пушкарне, Охтирського повiту. - Значить, маєте вже вiсiмнадцять. Прекрасно. А зараз обрiтаєтесь у духовнiй семiнарiї. Павло ствердно кивнув головою. - Думаєте бути слугою божим? А що зволите читати, чим iнтересуєтесь? Пристав потягнувся до книжок на столi. Павло аж затремтiв i ступив до столу. - Хто вам дозволив до моїх книжок лiзти? Я тут господар, запитайте мене, що потрiбно. I прикрив книжки руками. Архипиха, прихилившись до стiни, злякано поглядала то на Павла, то на непроханих гостей. Пика полiцая позеленiла, вiн кинувсь уперед, i велика п'ятiрня схопила Грабовського за комiр. - Ви заарештованi, - процiдив пристав. Павло вирвався, мовчки одiйшов до вiкна. Поруч нього наче завмер полiцай. Пристав довго перебирав книжки, зошити, прицмокував язиком i записував. Перекинув догори ногами все, що було в комiрчинi. - Дайте менi, хазяйко, мiшка, тiльки доброго, - звернувся до Архипихи. - Мiшка та ще й доброго? - стара наче прокинулась. - Нема нiякого, хоч хату запалiть. Пристав запитливо поглянув на полiцая. Той глипнув по комiрчинi, цибнув до тапчана, стягнув смугасте рядно i, розстеливши на долiвцi, почав складати книжки. Потiм зiбрав чотири кiнцi рядна, зв'язав вузла. - Тепер берiть, паничу, сiю премудрiсть на плечi та й пiдемо, - хихикнув пристав. - Куди? - Побачите. Шоста полiцiйна дiльниця була близько, на сусiднiй вулицi. Скоро стежка, що крутилась мiж снiговими заметами, привела їх до оббитих цератою високих дверей з написом "Помiчник". Пристав постукав у дверi, i всi троє зайшли. У кабiнетi за великим столом сидiв маленький рудий з безбарвними очима чоловiчок, на його плечах - майорськi погони. Перед ним, з протилежного боку столу, наче ненароком зачепившись за край стiльця, стирчала, мов помело, суха постать Рiзногiрського. - Маю честь доповiсти, ваша... - рапортував пристав. - Прошу акта, - сухо звелiв майор. Вiн довго читав поданий аркуш паперу, супився, пiдсмикував рiдкими бровами, час вiд часу уголос називаючи прiзвища Плеханова, Добролюбова, Рилєєва, Драгоманова, Петефi, Чернишевського, Кюхельбекера, Шевченка, Герцена, вiд чого ректор аж пiдскакував, машинально хрестячи кiстлявою рукою цапину борiдку. - Ну от, - майор встав з крiсла, смачно потягнувся. - Бачите, преподобний отче, що дiється у вашiй семiнарiї, якою священною наукою захоплюються вашi вихованцi? - Е-е-е, - одiрвався вiд стiльця Рiзногiрський. - Не всi, не всi, смiю запевнити, пане Сазонов. Грабовський - це виняток. Сам за ним давно стежу. I не тiльки я. За моїм велiнням стежили також декотрi семiнаристи. Можете покликати їх до себе, тодi й пересвiдчитеся. - Кого можна викликати? - Хоч би учня того ж класу Михайла Приходька. Хлопець старанний, працьовитий, до того ж хазяйський син... Ще раз кажу: Грабовський - прикрий виняток, вiн... - Не зовсiм знаєте свою семiнарiю, отче, - перебив майор. - Я хотiв би, щоб це був виняток, однак... Ну, про те потiм... - Маю зробити вам конфiденцiальну заяву, - знову вихопився протоiєрей, - прошу записати до протоколу. Грабовський в семiнарiї поводився непристойно, пiдбиваючи семiнаристiв на богохульськi грища, завдавав багато прикрощiв професорам, пiд всiлякими приводами вiдмовлявся вивчати богословiє, ходити до церкви. Прилюдно заявив, що не спiвчуває властям, не вважає себе зобов'язаним перед присягою престоловi. Ми його уже вiдчислили з семiнарiї. - Добре, - кивнув Сазонов. - Поки що все. Одведiть арештованого, - наказав полiцаєвi. 25_ Спливав уже другий тиждень вiдтодi, як з глухим стогоном вiдчинилися кованi дверi i Грабовський переступив порiг тюрми. Досi про в'язницi лише чув та бачив їх зовнi, а тепер побачив i всерединi. Скоро познайомився з мешканцями камери. Двоє селян у коротеньких свитках i зашкарублих постолах чекали суду за покражу дров у панському лiсi. Чоловiка в сiрiй солдатськiй шапцi щодня викликали на допит за образу фабричного майстра i виступи проти штрафiв. В'язнi сидiли або лежали на пiдлозi, пiдклавши пiд голови торбинки, раз у раз крутили цигарки i чадили так, що пiд низькою стелею зависала густа димова хмара. Днями в камерi не припинялися скарги на нужденне життя та злиднi, а ночами - глухе хропiння й кашель. Першi днi Павло не мiг звикнути до тюремного життя. Особливо мордували довгi грудневi ночi. Звечора лежав горiлиць, вдивляючись у стелю, а коли вiдчував, що цемент холодить спину, сiдав i пiд завивання вiтру перебирав у пам'ятi семiнарiю, рiдну слободу, товаришiв, друзiв. Тiльки як через густо загратовану дiрку, що служила за вiкно, пробивалися вiсники свiтанку, безсило падав i засинав... Уже тричi викликав його Сазонов. Усе допевнявся, з ким приятелював арештант, де бував, про що балакав вечорами на сходках у комiрчинi Архипихи. З тих запитань Павло догадувався - помiчниковi начальника губернського жандармського управлiння дещо вiдомо. Але твердо стояв на своєму: нi до кого вiн не ходив i до нього нiхто, нi з ким особливо не дружив, хоч i не ворогував. - Ректор семiнарiї запевняє, нiби ви брали участь у таємних зборищах, навiть самi влаштовували їх. - Той може запевняти, що на гострячку голки вмiщається сто чортiв. Хай доведе. - Доводити треба не йому, а вам. - Мене не спiймано на тих зборищах. - Чиє оце творiння? - показав майор нотатки "Iнтелiгенцiя i народна маса". - Не знаю. - Як воно потрапило до вас? - Дав один юнак. - А Лист з Сибiру"? - Також. - Але ж "Лист" писаний вашою рукою. - Скопiйований, оригiнал я повернув. - Кому? - Власниковi. - Як його прiзвище? - Вiн не називав. - Коли i де стрiчалися з ним? - Днiв не пам'ятаю, а мiсце - на вулицi, в театрi. - Звiдкiля взяли лотерейнi бiлети? - Той самий юнак дав. - Для чого? - Продати. Вирученi грошi мали пiти на допомогу народникам. --Уявляєте, хто такi тi народники? - Трохи. - Кажiть. - То люди, що хочуть народовi щастя. - Вони об'єднанi в якусь партiю? Та партiя таємна чи явна? Якими засобами збирається вона осягнути щастя? - Того не вiдаю. - Скiльки продали бiлетiв? - Жодного. - Правда? - Правда. - Чому ж не продали? - Не встиг. - Комусь пропонували? - Нi. - А Приходько посвiдчив, що пропонували йому. - Неправда. Я одержав їх за годину до ректорового обшуку, а Приходько того дня зовсiм не був на заняттях. Наклеп. Вислужується перед Рiзногiрським, того вуходоносора добре знає вся семiнарiя. - А що таке "Гниле корiння"? - Початок моєї повiстi. - Про що? - Про таких, як Рiзногiрський, його тесть Вельзевул та Приходько. ...Згодом Павло почав обвикатися, надто коли в камеру прийшов новий арештант. То був молодий ветеринар Карпо Заворотний. Запальний, нестримний у своєму буйному гнiвi до царського трону, цим вiн нагадував Цимбалюка, але, на вiдмiну вiд вогнистого Петра, був дуже знервований, вразливий i нiби надламаний. Часто закашлювався, болiсно зводив догори великi, повнi слiз очi i по тому довго мовчав, погладжуючи п'ятiрнею груди. Спав зовсiм мало - остерiгався лягати на холодний цемент. Уже кiлька ночей провiв Павло з новим знайомим. У довгi години тюремного безсоння вони спiзналися i навiть заприятелювали, тримаючись дещо осторонь вiд iнших пожильцiв камери, людей значно старших. Та й тi, селяни та робiтник, поводилися з двома молодиками стримано i насторожено: слухали їхнi розмови i пошепки мiж собою називали ученими-тiлiгентами, якi зазiхають на самого царя-батюшку... Виявилось, Карпо родом з Курщини, позаминулого року покинув Харкiвський ветеринарний iнститут, не скiнчивши третього курсу. Служив у Грайворонi, але не поривав зв'язкiв з пiдпiльним народницьким гуртком своєї альма матер: листувався з студентами, iнодi навiдувався до них, брав забороненi книжки, бував на сходках... - А ти Макаревського не знав? - спитав Павло. - Олексу? - Так. - Знаю. Гарний хлопець, весною приїздив у Грайворон, звiв мене з Михайлом Даньком. - Хто це? - Грайворонський знайомий Макаревського, початкуючий лiтератор, вогонь, а не юнак. Тодi я пристав до Данькової таємної групи. Тричi ми збиралися, читали, сперечались, а четвертого разу нас накрила жандармерiя... - Данька також заарештовано? - Авжеж. Пiвроку ми разом сидiли у грайворонськiй тюрмi. Потiм його випустили пiд гласний нагляд полiцiї, а мене погнали сюди. Видно, напали на мої стосунки з харкiвськими народниками. Та хай, не боюсь я їх. Сухоти - от що мучить... Ну, годi балакати, бо вже на день благословиться. Лягаймо. Прилiг i Грабовський, однак заснути не мiг. Обдумував розповiдь Карпа та слухав, як поволi прокидалася тюрма. Через загратовану дiрку долинало сумне бомкання мiдi - десь дзвонили по чиїйсь душi. У коридорi гупали чоботи, гримiли важкi засуви дверей, лунала лайка тюремної обслуги. Звiдкись чувся людський стогiн. Обернувшись, почав розбирати написи на стiнi, їх було багато - вся стiна змальована. От хтось розмашисте вивiв: "На 10 - у Сибiр. За одного пана. Я згоден порiшити ще десять, хай би дали кругло - 100". А поряд зовсiм свiжий напис, зроблений кволою, хисткою рукою: "Менi 73 роки. Отримав 15. Боюсь, не встигну вiдслужити богу i царю. 17.ХI. 82". - П'ятнадцять... - прошептав Павло. - Скiльки ж це стане йому, коли вiдбуде строк? Вiсiмдесят вiсiм... А чи ж вiдбуде?.. Майже бiля самої долiвки цiла картина: вiко домовини, на нiй хрест i череп, а в чорнiй рамцi дрiбними-дрiбнесенькими лiтерами: "Мене випускають - виправдали. Та що з того? Поламали ребра, вiдбили всю утробу. Куди зараз годжусь? Харкаю кров'ю. О кати, кати! Як вас земля носить на своїх грудях?!" Задзвонили ключi. Глухо грюкнули й вiдчинилися дверi камери. - Грабовський! - Я, - пiдхопився Павло. На порозi стояв коридорний. - З усiма бебехами висотуйся. Розiспавсь... - На допит? - Збирайся, бо я зараз... Клацання засува та лайка тюремника розбудили всiх в'язнiв. Вони лiниво вставали, позiхали, протирали очi. Павло потис слабку руку Карпа Заворотного. - На все добре. - Того й тобi зичу. Куди? - Не знаю. Скажуть. - Якщо буватимеш у Грайворонi - познайомся з Даньком. - Добре. Попрощався з iншими арештантами i вийшов у довгий, напiвтемний коридор. Уже за брамою черговий тюрми, подаючи папiрця городовому, наказував: - Одвези в Охтирку i здай справнику Арцибашеву. Там усе прописано, - показав на папiрець. - Розписку принеси. Поїзд вiдходить через двi години. Та дивись, Волошин, не лови гав. - I зник за брамою. Волошин покрутив папiрець i, склавши вчетверо, сунув за пазуху. Затягнув тiснiше пасок на животi, поправив шаблю, яка весь час норовила попасти йому мiж ноги, висмикав бурульки з вусiв: - Слухай мою команду! Склади руки назад! Павло виконав повелiння. - А повернути на квартиру, забрати свої речi можна? - спитав. - Та й у крамницю б зайти - чоботи треба купити. Городовий суворо звiв волохатi брови: - Не можна. I не розбалакуй. На станцiю кроком руш! Ать, тва, а-ать... Минувши тюремну садибу, звернули на бокову вулицю. Iнколи стрiчались жiнки з кошиками i табунцi школярiв. З одного двору виказалася бабуся. Спершись на костур, довго придивлялась до городового й Павла, що наближався, а коли порiвнялися з нею, сплеснула руками: - А це ж куди ти його, лукавцю, провадиш? У такий скипень добрий хазяїн собаку не вижене надвiр... Глянь же, вороже, вiн синiй, мов пупець, зовсiм знемiгся. А чоботи, чоботи! Усi пальцi зверху... - Геть з дороги! - рубонув Волошин повiтря сердитою рукою. - Хiба не бачиш, що я царську службу сповняю? - I покосився на шаблю, що бейкалась об поли кожуха. - Мороз невеликий - дойде. - Дойде! Бодай з тебе дух вийшов, антихристе, - стукала баба костуром об снiг. - Заведи хоч до хати, щоб обiгрiвся хлопчина. - Кажу тобi, бабо, не мiшай сповняти царську службу, - огризнувся Волошин. - Сповняй, хай тебе лиха година сповнить, - плюнула стара. Пiсля зустрiчi з бабою Павло ще виразнiше вiдчув, що в таких чоботях до поїзда, може, якось i дiйде, а далi... Але просити городового було безнадiйною справою. Щоб провчити впертого служаку, наддав кроку. Не минуло й чвертi години, як Волошин заволав далеко позаду: - Чого наглишся? Встигнемо. - Не можу! Замерзаю! - Почекай-но. Мо', справдi зайдемо в якусь хату, погрiєшся. Павло зупинився. - Для чого ви оте нещастя начепили? - показав на шаблю. - Вона ж тiльки заважає йти. Покиньте в когось, а будете правитися назад, то й заберете. Ви й без неї грiзний. До городового, видно, не дiйшов жарт хлопця. Вiн лише кашлянув, наче сам себе пiдбадьорив: - Ну, ну! Царська служба без оружжа? Вiдшукав за спиною рукiв'я шаблi. - Втечi не замишляй. Я й не таких водив... Павло сповiльнив крок. - Аго-о-ов! Почека-айте-е! - почув i оглянувся. За ними бiгла жiнка, махаючи хусткою. Стали. Волошин грузько сiв на високий снiговий намет. - Передихнiмо, - вiдсапнув. Жiнка, побачивши, що її чекають, збавила кроку. Коли вона пiдiйшла близько, Павло пiзнав Ксану й кинувся назустрiч. - Ти куди? - смикнувся Волошин, хапаючись за шаблю. I - покотився в замет. - Чого ж тiкаєте? Бiжу, кричу, махаю, а ви... - щебетала дiвчина. - Не чули, - тиснучи її руки, виправдувався Павло. - Я й сподiватися не мiг. Хотiв забiгти до Архипихи, та от не пустив пан служба, - показав на городового, який виборсувався з снiгу. - Ми прийшли з Архипихою до тюрми, та вас уже не застали. Там сказали - недавно вийшли. Ну, й почали доганяти. Однак ви пiшли такими крученими дорогами, що ми вже й загубили надiю втрапити за вами, допомогла якась бабуся з костуром. Коли вона сказала, що ви недавно пройшли, Архипиха забрала вiд мене клунок i звелiла мчати навздогiн. Глянула на Павловi ноги i зойкнула: - Ой-ой-о-ой! Ти ж зовсiм босий. I оце так думав добратися? - Та отак же, - знiяковiв Павло i додав жартома: - Служба казав - доберусь. - Казав, а ти й повiрив. Ну, нiчого, Архипиха несе чоботи, взуєшся. Ксана показала рукавичкою туди, де маячила темна постать. - Якi чоботи? - не зрозумiв Грабовський. - А ти й не знаєш? У той самий день, як тебе заарештували, - розповiдала тихо, поглядаючи на городового, який уже став на ноги, - ми зiбралися в тебе. Архипиха розповiла, що ти не встиг купити чобiт. Другого дня я з Евелiною та Лiдою зiбрали серед молодi грошi й купили чоботи. Доручили Цимбалюку, аби передав. Але в наступнi днi арештовано ще кiлька семiнаристiв, у тому числi й Петра. Так передача зiрвалась. - Кого забрали? - Точно не знаю. Здається, крiм Цимбалюка, схопили Балабуху, Енгеля. В нашому пансiонi пiднялась страшна завiрюха, однак поки нiкого не чiпають. Так само в училищi Лiди. - Що з арештованими? Де вони? - Там, де й ти був. А що буде з ними, невiдомо. I про тебе нiчого не можна було дiзнатися. Тiльки вчора перед вечором одна моя подруга, батько якої писарює в тюрмi, сказала, що тебе сьогоднi мають везти у твоє село пiд нагляд полiцiї - нiби в заслання. Архипиха сходила на квартиру Цимбалюка, забрала чоботи, та оце ми й пiшли до тюрми. Новини, принесенi Ксаною, гостро вразили Павла. Вiн слухав i проймався жалем до заарештованих товаришiв, а водночас i гордiстю за них. Добрi, щирi, палкi серця! Петро Цимбалюк, Сергiй Балабуха, Сашко Енгель... А Ксана... Павло глянув на дiвчину з такою любов'ю i вдячнiстю, що вона опустила очi. - Еге-е, - долинув голос Архипихи. - А ти, парубче, думав отак тишком-нишком i чкурнути вiд баби? Не завернув навiть попрощатися. Он який свiт настав! Нема почоту старикам. I де ота власть, чому не дивиться за вами? - приповiдала. - У-гу, гм... - замурмотiв Волошин, почувши про власть._ - Та бачу, бачу, - кинула Архипиха зневажливо. - Теж менi власть, звиняйте, як за грiш гудзик. Чому ж це, Павлусю, не заглянув до мене? - Хотiв, та не дозволила власть. Городовий знову мукнув щось нерозбiрливе i взявся за шаблю. - Отой-о? Поки Архипиха сповiдала Волошина, Ксана розв'язала мiшок, витягла новi юхтовi чоботи, шапку-вушанку та невеличкий пакуночок. Городовий, одгризаючись вiд прискiпливої баби, пiдiйшов ближче. Павло почав перевзуватися. - У тебе ж онучi мокрi, - забiдкалась Архипиха. - А ми й не подумали. Що ж його робити? Зняла з себе фартух, розiрвала навпiл i подала Павловi. Вiн узувся, натягнув на голову шапку. Стара подала пакуночок. - Це вiд нас з Ксаною, з'їси дорогою. - Дякую, не треба. - Бери, дорога не близька, розпотрошимо, - втрутився _городовий. - Ну от i компанiя є, - засмiялась дiвчина. - Ще б пак. На таку кумпанiю не тяжко, - вставила Архипиха. - Отам у мiстi її, як собак, тиняється, тiєї кумпанiї. - Ну, бабо, годi тобi тринди-ринди, - Волошин став у сувору позу. - Час рушати, бо ондечки завiрюха зривається. - Iди з богом, - поцiлувала Архипиха Павла в голову. - Кланяйся матерi i не забувай про нас. Будеш у мiстi - заходь. Хай щастить тобi, синку. Павло поцiлував стару, пообiцяв навiдуватися i, одiйшовши трохи вбiк, покликав Ксану. Та, червонiючи, пiшла до нього. - Спасибi тобi. Велике спасибi за все. Трохи помовчав, дивлячись дiвчинi в очi, i спитав: - Будеш вiдповiдати? - А ти напишеш? - Обов'язково. - Вiдповiдатиму. - Опиши про товаришiв, про суд, про все, - тиснучи маленьку теплу руку, майже шепотiв. - Добре, - вiдповiла i також потисла його руку. Рушили. Павло час вiд часу зупинявся, здiймав шапку, махав Архиписi та Ксанi. Вони стояли коло снiгової кучугури i вiдповiдали йому, аж доки не затуманила їх вiхола. Незважаючи на метелицю, що раптом зiрвалась i закрутила, мов навiсна, Павловi йшлося легко. Весело поскрипували чоботи, а серце палало. - Хлопче-е-е! - почув голос Волошина. Оглянувся. Позаду борсалась у снiгу "власть", тримаючи на плечi, наче сапу, шаблю. - Чи не зайти нам до когось та пересидiти оцю лиху годину? Диви, як мете, нi свiта божого, нi слiду не видно. Я дороги не намацаю, хай її... - Не намацаєте? - засмiявся Павло. - Не бiйтесь. Пошукаємо. Зараз усi шукають. А вiхола... Юнак змахнув рукою лапатi снiжинки, що сiдали на скронi та вiї, й рушив уперед, прорiзуючи густу заметiль. 26_ Паровоз стомлено зiтхнув i спинився бiля маленької станцiї. З дверей вагонiв майже нiхто не виходив. Завалений снiгом перон та вокзал теж були порожнi й сумно нiмували. - Так можна побачитись з братом? - звернувся Грабовський до городового._ - Яким братом? - сонно буркнув Волошин. - Тихоном. _Я вам розповiдав про нього в поїздi, коли разом снiдали. Мiй наймолодший брат. - З отим шмаркатим бурсаком? - Еге ж, бурсаком. - Котрий цього року вперше потрапив з слободи в Охтирку i нудьгує за домом? - Той самий. - Що має, значить, гарний голос? - Вiн. - I добре вчиться? - Та вiн же ж, вiн. Можна? Волошин вiдповiв не зразу. Обвiв поглядом станцiйний _зал, збиваючи з чобiт снiг, поправив на боцi шаблю. - Не можна, - здобувся нарештi на слово. - Чому? Ївши пироги баби Архипихи, обiцяли, а тепер... - Не вiдпихаюсь - їв. Смачнi пироги. З сиром, з яблуками, гарно випеченi. Якраз такi полюбляю здавна. I обiцяв. А зараз каюсь. Не можна. - Отак даєте слово i потiм ламаєте його? - Отак. Та й чого в'язнеш до мене. їв, бо їсти хотiв, а тi пироги задурно випали тобi. Я й сам мiг забрати їх у тiєї пащекуватої баби._ - Забрати? - Як реквiзицiю, значить. Щоб не молола всiлякi поганi слова про власть. Так можна й про царя... А пообiцяти, затям собi, можна все. Наш начальник ще з лiта обiцяє втришия вигнати околодочного Плигунова за хабарi, пиятику, дурисвiтство та всiлякi найпаскуднiшi лихоїмства i поставити на його мiсце мене, за справну службу, значить, а той, Плигунов нiби, продовжує собi своє й вухом не веде. Ну, я також з дурного розуму бевкнув казна-що, а ти - обiцяли, ламаєте слово... - Нам по дорозi. Всього на п'ять-десять хвилин спинимось напроти бурси. - Замовч! - осердився Волошин. - Обiцянка - цяцянка, а дурному радiсть. Брат - не вовк, до лiсу не втече. Зараз передам тебе справниковi, а далi, що хочеш те и роби, хоч давай драла... - Хто тут тепер справникує? - Арцибашев. Славний, кажуть, чоловiк, до людей поштивий, квартальним зуби вибиває рiдко, жiнок любить, чарки не цурається. Попросиш гарненько - то й дозволить. I грiх не дозволити - брат є братом, побачити треба. - Треба, але ви... - Мовчи, доки я терплю. Шануй свої боки. Не люблю зайвих слiв. Пiдвищити хочуть, намiсть Плигунова, недарма. Гайда. Ать, тва, ать... Дорогою городовий заговорив уже спокiйнiше. - А випаде тобi якась нагла рахуба, вдавайся лише до самого справника або ж, у гiршому разi, до його помiчника Матушинського. Хай бог боронить тебе попасти в лабети приставу другого стану. - Як його прiзвище? - Не знаю, але гомонять, що пристав другого стану - скажений собака як єсть. Нiкому спуску не дає, особливо тим, котрi стоять супроти царя та багатих. Ну, ти, кажись, хлопець не з тих, смирний, а все ж не попадайся приставовi, коли хочеш... В управi не застали нi Арцибашева, нi Матушинського. З'ясувалось: першого покликано в Харкiв до губернатора та полiцмейстера, а другий подався на волостi. I коли повернуться, нiхто не вiдає. - От i маємо лихо, - заговорив Волошин, чухаючи потилицю. - Вскочили, можна сказати, в багно, прости господи. Тепер хоч круть, хоч верть, а таки мусимо кланятися тому осоружному приставу другого стану. З-за дверей, у котрi обережно постукали, долинув якийсь дивний звук, схожий на рохкання. - Свят, свят, - захрестився городовий. - Одверни i пронеси, боже, iже єси на небесi... Переступивши високий порiг, Павло аж похитнувся з подиву: за столом сидiв, аристократично вiдкинувшись на спинку плетеного крiсла, Матвiй Ткаченко. Те ж, вiддавна пам'ятне, буцмате й безброве лице, густо всiяне темно-сiрим ластовинням, тi ж крижини завидющих очиць, той бурульчатий, подiбний до примороженої картоплини нiс, округлi та вузькi, як у жiнок, плечi. Тiльки руда чуприна, густо змащена чимсь лискучим, їжачиться на всi боки ще прудкiше, нiж ранiш, та дорiдне пiд-горля валуниться не двома, а трьома товстими складками. Уздрiвши свого давнього ворога, Матвiй також здивувався - його повiки задрiботiли. - Чого тобi? Знову?.. Замiсть Павла вiдповiв Волошин. - Це я привiз його. Рештант. Приймаєте? - Давай документи. Доки Волошин видобував з-за пазухи супровiдну, Грабовський знiчев'я озирав кабiнет станового пристава. Ну й кабiнет - анiтрохи не кращий, нiж корчма. Пiдлога заболочена, запльована, засмiчена соняшниковим лушпинням, недокурками та клаптями паперу. Стiни бурi й обчухранi, наче в хлiвi, а на них, мовби на посмiх, - розкiшнi портрети царя Олександра, знищеного торiк народовольцями, та росiйських полководцiв Румянцева, Суворова, Кутузова; їхнi очi ледве-ледве сутеняться з-пiд товстого шару пилюги. Фiранки на замерзлих вiкнах схожi на сiре канцур'я, густо запаскуджене мушвою. Мiцний дубовий стiл, за яким сидить пристав, прикривають шматки старих газет. Посерединi того перiстого шмаття синiє надчереплена чорнильниця, а довкола неї мiшма валяються ручка, олiвець, недогризок сухаря, зламаний ключ та крихiтний уламок дзеркала. Переглянувши папери, Ткаченко задоволено посмiхнувся, мовчки скомпонував розписку i вiдпустив городового. - Нарештi ми здибались, - заговорив, коли за городовим причинилися скрипучi дверi. - Здибались саме там, де, ранiш чи пiзнiш, а мали стрiтись. Так, так, - голосно клацнув язиком, - мали. Виходить, таки доскакався разом зi своїм Кармелем, з Гонтою та Залiзняком. Ото побачила б нас тепер Оксана Петрiвна - смiху було б... Зараз ти, бурлако, ось тут у мене. I показав кулак, зарослий довгою рудою щетиною. - Невже? - примружився Павло. - Отам? - Отут. - А не брешеш? Ти ж правду говорив лише тодi, коли помилявся. Пригадуєш свiй наклеп на Бодяка в бурсi? - Сам пригадуй, якщо тобi цiкаво. А ти вiднинi в моїх руках. Бо вся Ряснянська волость пiд моєю опiкою. Самоволi не потерплю. Всiлякi отам пасквiльнi вiршики про Пушкарiв, урядника та iншi властi... - Про Каленика Ткаченка, - додав Павло. - Ну, й про мого батька, звiсно... Дiзнаюсь, почую - амба тобi. Грабовський посмiхнувся: - А знаєш, Матвiю, таки страшно, навiть дуже страшно, коли подумаю. - Чого? - не второпав Ткаченко. - Того, що ти зовсiм не змiнився. - Як-то? - Залишився такою ж дурною мазницею якою був i в слободi, i в бурсi. Хоча б на грiш порозумнiшав... Ткаченковi кулаки метнулись над головою, але вiн стримав їх. Випив склянку води, сiв за стiл i повiв далi дiловим тоном. - Вирок знаєш? - Сказали в Харковi. - Зараз замкну тебе в нашу буцегарню, чекатимеш, доки повернеться справник, а тодi пiдеш додому. Та дивися менi... - Не лякай. Колупай пiдвiвся. - Пiшли, а хто з нас розумнiший, ще... На ганку їх перестрiла Ксеня Григорiвна i кинулась Павловi на груди. - Синку, синочку, кровинко моя, - ридала, обiймаючи i цiлуючи. - Не треба, мамо, заспокойтесь. Як сюди потрапили? - Пройшла селом чутка, - почала розповiдати, схлипуючи, - що ти в тюрмi. Я порiшила їхати в Харкiв. А оце на станцiї почула, нiби тебе привезли сюди i до справника повели, то й прибiгла. Ой, за що ж це вони, iроди? Чим завинив ти, мiй лебедику? Схуд, змарнiв. - Потiм усе розкажу. Через день-два прийду додому. - А тепер же куди провадить тебе цей бусурман? - показала на Ткаченка. Образливi слова озлили того. - Ану, одступися од державного злочинця! - затупав ногами. - Одступись, кажу тобi, бо зараз i ти разом з ним сядеш у холодну! Це вам не Пушкарне, де можна пащекувати, що заманеться. Геть! - Iдiть, мамо, додому, - благальне мовив Павло, ледве стримуючи бiль i обурення. - Не зв'язуйтесь з дурнем. - Iду, синку, йду. По часi тобi Тишко обiд принесе. Та не затримуйся, приходь скорiш. - Заскучилась, - злостиво хихикає Матвiй. - Прийде вночi городами, щоб нiхто не бачив такого гарного i вченого. Довчився... - Не регочи, мазнице, - змiряв його гнiвним поглядом Павло. - То тобi та твоєму батьковi треба ходити вночi i городами, а менi не соромно показуватися людям на очi i вдень, я нiкого не обiкрав, не скривдив. - Супроти царя виступав. - Iди пiд три чорти зi своїм царем. - А-а, й тут бунтуєш! Ну, почекай, знатимеш, усе це я запишу i доповiм, кому належить... 27_ Нарештi розтали за хвилястими пагорбами не тiльки чубки охтирських дерев, але й золоченi банi церков. Навкруг, куди не глянеш, мовчки яриться слiпучо-бiлими переблисками далина. Вiтер, завжди такий охочий гульвiсити на заснiжених полях, знiмати сиву веремiю, лунко висвистувати, тепер навiть не шеберхне. Тому сухi бур'яни на межах i безлистi кущi глоду та свербивуса над канавою стоять анi ворухнуться, немовби намальованi. На душi стає врочисто й святково. Лише глибокi виямки пiсля кiнських копит та слiди саней посеред шляху нагадують про життя, повертають тебе iз свiту казки, такої химерної i знадливої, у свiт буденний, свiт ненастанних клопотiв i тривог. Хтось кудись поїхав. Когось вигнала з теплої хати якась доконча потреба... Нараз шарпнулось глодове галуззя, i шлях широким вимахом перестрибнув заєць, беручись на видолинки та жалiбно повискуючи. Павло спинився, пiдняв голову i побачив орла, який, балансуючи широкими крильми, плив навздогiн зайцевi. - Акиш, акиш! - загукав, хапаючи снiг i кидаючи в напасника. Але все те не спантеличило грiзного степового хижака. Не плутали його також частi й крутi повороти втiкача - вiдстань мiж ними швидко меншала. Ще вимах, другий, - i заячi вуха зникли у видолинку, а орел, раптом зiбравши крила, кинувся вниз Грабовський ще постояв трохи, чекаючи появи зайця й орла по той бiк видолинка, але вони так i не з'явились. Видно, загинув косоокий, i орел смакує свiжину. Збудженi щойно баченим, Павловi думки вихрились. Одному - сльози i смерть, а другому - радiсть та ситий бенкет. I так усюди на землi. Правду кажуть люди - багатому доля запродала вiд краю до краю, а бiдному, нужденному - те, де заховають. У Пушкаря - понад сто десятин, у Ткаченка - коло пiвсотнi, а Iвановi Огнивенку нема де й петрушку посiяти. Тому Iван нiколи не вилiзає з позичок i завжди вiдробляє їх дукачам. Бо iнакше помруть з голоду i вiн, i жiнка, i дiти. Отак у кожному селi. Та й у мiстi не краще: у того - банк, фабрика, лавка, а в iншого - самi мозолястi руки. Рiзногiрський так само клює й роздирає безборонного семiнариста, як орел зайця. Бодяк i Ткаченко разом училися в бурсi. Степан набагато випереджав Матвiя в засвоєннi шкiльної мудростi, але тепер годi й порiвнювати їхнє становище: перший - пристав, а другий - всього-на-всього сторож при полiцейськiй дiльницi та тюрмi, попихач нiкчемний, над яким з насолодою збиткується його колишнiй однокашник. А все зробили Ткаченковi статки, котрi, гомонять люди, цiлою рiчкою потекли в Харкiв. Павловi думки знову бiжать до охтирської тюрми, в якiй просидiв майже три доби. Не дочекався вiн Арцибашева. До того ж мусив голодувати, бо Матвiй не тiльки не надсилав в'язничних харчiв, але й проганяв Тихона, який приносив передачу. I поскаржитись не мав кому на самоуправство пристава. Не мав i через кого, - Степана Бодяка Матвiй послав з якимсь пакетом у Суми. Лише сьогоднi появився на службi Матушинський i зразу покликав до себе нового арештанта. Правда, мова його була якоюсь дивною i загадковою. Справникiв помiчник розпитував, чи судили семiнариста, який оголошено вирок, доки триватиме заслання. Слухав вiдповiдi, перевiряв їх достеменнiсть, заглядаючи в папери, привезенi городовим, i невдоволено супив брови. Так тривало досить довго. Зрештою махнув рукою: - Iди додому, живи в матерi, а коли викличемо - негайно приходь. Щось тут... Чого вiн супився? Невже є якась плутанина в харкiвських матерiалах? А може, Колупай додав щось своє, хоч би про непошану до царя... Той здатен на все. За роздумами Грабовський незчувся, як його наздогнала пiдвода. На залубних санях, напакованих сiном i пристелених вовняною пiлкою, сидiв Кузьма Одновухий. - Здоровий був, козаче, - натягнув вiн вiжки, стримуючи жеребцiв. - Сiдай. - Спасибi. А ви ж оце звiдки? - З Охтирки. - Чого їздили? - За дурною головою. - Хто послав? - Пушкар, Денис Iванович. Одвези, каже, цидулку кумовi та роздивися на ярмарку, почiм продається рiзне збiжжя. Бачить, сучий син, що вже до рiздва хилиться, мужик мiцнiше затягує очкура, витрушує спорожнiлi мiшечки, а цiни набухають, як гарна розчина. Пiсля водохреща почне позичати людям на одробiток дертi... - У Пушкаря наймитуєте? - Наймитую. I, видать, до самого скону наймитуватиму, якщо не провалиться земля або не настане страшний суд. Геть онукам, далебi, успадкую те наймитування, бо, вiриш, якби зовсiм не їв та голий ходив, то й п'яти рокiв не вистачить, щоб чистим вибратися з боргiв, якими вiн мене обснував. Он що дiється на свiтi божому - серед бiлого дня розпинають чоловiка i кричати не дають. Ну, та, може, колись i на їхнiй головi окошиться... - Можливо, - докинув Грабовський, умощуючись на сани. - А я ото, чуєш, вiддав тому кумовi цидулу, про людське око майнув ярмарком i поїхав до фурдиги, знавши вiд матерi, що там сидиш. I що б ти думав - той гицель обдурив. - Який? - Колупайченко. Та ще й нагримав на мене, боюся, Пушкаревi перекаже. - Що перекаже? - Ну, спинивсь я, значить, напроти тюрми, дав коням їсти, ходжу помiж людьми, роздивляюся. Коли бачу - йде Матвiй. Я - до нього. Питаю, де ти i чи можна тебе забрати додому. А вiн як визвiриться на мене, не доведи господь. "Це, - гукає, - худобою Дениса Ивановича возити того, хто супроти царя?! Для нього сани так гарно вимостив? Ще музики взяв би з собою. Геть звiдсiля! А той царевбивця тут i згниє". - Так i сказав - царевбивця? - Так, аж досi страшно. То я й поїхав, а вiн, виходить, обдурив. Думає, як набреше, то воно по його й буде. Їсти хочеш? - Трохи, - вiдповiв Павло, хоч вiдчував, що в животi уже кишки злипаються. Кузьма витягнув з торбинки вiвсяний корж, розламав на двi рiвнi половини i одну подав Грабовському. - За сало вибачай, ще нагулюється на Пушкаревiй кучi. - Спасибi. Хай нагулюється, i без нього смачно. - Еге, смачно, - зiтхнув Кузьма. - Бодай їм, багатiям, такий вiк, як цей хлiб. На тому й замовкли, гризучи замерзлий корж. Так проїхали зо двоє гiн. Першим обiзвався Кузьма. - То ти, Павле, таки справдi проти царя, чи, мо', й це брехав Колупайченко? - Цього не брехав. Ви також проти. - Я-а? - Ви. - Бог з тобою. - I ви, i Iван Огнивенко, i Петро Плохута, i моя мати, i Микола Савченко з Полiвки, i ваш старосiль-ський Бодяк, син якого, вигнаний з третього класу Охтирського училища, поневiряється при охтирськiй тюрмi, i... - Почекай, не сип усе в один мiх. А чим же цар завинив перед нами, хоч би передi мною та Огнивенком? - Тим, що ви лiто й зиму робите на багатiїв, не доїдаєте, не досипаєте, грiшним тiлом свiтите, а вiн, цар, пiдтримує їх. Тому й вони - Денис Пушкар, Каленик Ткаченко, Тимоха Щербак - горою стоять за нього. - Хiба ж Пушкаревi й Ткаченковi дав землю цар? Пам'ятаю, ще коли я парубкував, у Дениса Ивановича було сiмдесят десятин, а тепер, кажуть, уже всi сто. Побiльшав лан i в Колупая. При земщинi нажерлися дуки, аж розпирає їх, i зараз поїдом їдять мужика. Але цар, Павле, тут не винуватий, i ти дарма ремствуєш на нього. - Не винуватий? - перепитав Грабовський. - Ой, дядьку, дядьку! Таж сам вiн найбiльший пан на всю Росiю, у нього грунтiв, маєткiв i не злiчити. Вiн робить своїх найближчих блюдолизiв князями, графами, роздаровує їм цiлi волостi, повiти. - А чого ж наш пiп на казаннi говорив, що для царя, як i для самого бога, всi люди на землi мов рiднi дiти, вiн однаково про всiх думає i дбає? - Хто зараз попує в Пушкарному? - Обухiвський, який ранiш учителював. Пам'ятаєш? - Пригадую... - Тепер на вашiй парафiї сидить, а в нашiй старосiльськiй школi веде закон божий. Тiєї недiлi на казаннi говорив, що цар-батюшка... - Той з перепою може ще й не таке втяти. - Свята правда, у його головi часто Данилко наскакує на Гаврилка... Але прошу тебе, Павле, не кажи нiкому, що я та Йван Огнивенко проти царя. Бо, знаєш, дiйде чутка до урядника, станового, справника... Один обчествений староста у вас гарний... - Хто старостує? - Ти його, видай, не знаєш, недавно прибився в Пушкарне - приймак Сандi Бояркової. Семеном звати, а вулично величають Язикатим. Гарний чоловiк - усiм друзяка, завсiгди веселий, за словом у пазуху не лiзе, а вже як прилiпить кому ймення - повiк не одiрветься. Смiх i сльози були, коли настановляли його. - Чому? - Дуки хотiли зробити старостою Колупая, а громада - Семена. Зчинилася страшна веремiя. За пiвнiч воловодилися, i, дякувати боговi, перетягнула громада. А вже як розходилася сходка, Семен i загнув колiнце: "От, каже, розумнi люди, розколупали Колупая, досi був Колупай, а вийшов розколупай". Каленик мало не луснув од великої обиди. А потiм, чуєш, таки доскочив свого, одплатив Семеновi. - Як? - А отак. На вербну недiлю приїхав у Пушкарне становий пристав, Каленикiв нiби Матвiй. Ну, пiсля вiдправи кiлькоро чоловiкiв зiбралися бiля Щербакової монопольки. Серед них, звiсно, - i Семен. Зайшли в шинок, перехилили по чарцi та й давай спiвати. I про козака-нетягу, i про голоту, що зiбралася до корчми гулять, i про того, який на заводi мiднi трубочки виливає. А тут нечиста принесла Матвiя. При шаблi, лiворвертi, руки фертом. I почав розпiкати людей. Мерзив, пiнився, лякав арештом. А Семен став йому за плечима i ну гишаки справляти. То так, то сяк перекривить станового, аж доки не здогадався Колупай. Два тижнi одтрубив староста в ряснянськiй холоднiй... А про царя, Павле, забудь, вiн далеко вiд нас, i ми не маємо до нього нiякого дiла. Кузьма замовк, смикаючи вiжки. Знову заговорив лише тодi, коли, перемахнувши балку, виїхали на пагорб i вдалинi показалася пушкарнянська церква. - Гарний божий храм маєте, Павле, але занедбаний зараз. Нема нi дяка, нi паламаря. Що хоче, те й робить Обухiвський - сам собi i жнець, i швець, i на дуду грець. З благочинним, кажуть, запанiбрата, то, крiм Пушкаря та Колупая, нiкого й слухати не хоче. - I зараз пиячить? - Ще бiльше, нiж колись. Одне посмiховисько, а не пастир. На покрову так нализався в Старосiллi, що поночi не змiг потрапити додому та й заночував серед поля, поклавши голову на псалтир i часослов. Люди вранцi розбудили. Казали, земля пiд ним була мокра, як пiд породiллею... 28_ Давно вiдлинули в минувшину величальнi рiздвянi хорали на честь вершителiв "судеб небесних"; одшумiла щедрiвка - земна, весела, дотепна. Зарвiйно прогуло на гринджолятах розхристане водохреще; лунко вiдгорлали весiллями зимовi м'ясницi. I весь хрещений свiт облiг зимовий пiст - тихий, без скороминки в ротi, з каяттям та ревною i благальною молитвою на устах. Тривалий, сумний, вiн нелегкий для всiх, а надто для молодi, завжди охочої до вечорниць, пiсень та iгрищ. Цьогорiчний пiст не пошкодував снiгу: старанно повстеляв землю. Стрiхи, скирти, стiжки пообгортав бiлiсiнькими простирадлами; на дерева, коминки, стовпцi понадягав пишнi єпiскопськi шапки. Ця суцiльна бiлина викликає враження тяжкої, гнiтючої одноманiтностi, наганяє холодний смуток i журбу. Сьогоднi Павло обiйшов майже всю слободу i нiби вперше побачив, яке його рiдне село велике i бiдне. Вулички кривi, хати нужденнi, коло них рiдко трапляються тини, ворота, а ще рiдше - клунi та хлiви. Ранiш, коли бував на лiтнiх вакацiях, ця страшна злиденнiсть менше впадала в очi. Може, влiтку її приховують буйнi бур'яни та листатi дерева, може, просто не придивлявся i не замислювався над тим усiм. Сумно надворi. Сумно i в хатах. Уже в кiлькох з них побував - роздивився. Тiснота, задуха, кашель, нежить. Черствий хлiб, пiсний борщ, картопля, каша, квашенi огiрки, капуста - ото i всi харчi. Про книжки, окрiм шкiльних пiдручникiв, якi також водяться лише де-не-де, про журнали, газети - люди й не чували. Найбiльше бiднiсть вразила в Iвана Огнивенка. Дiти голi-голiсiнькi, на всю родину однi чоботи, свита i сачок, хлiба на столi - нi крихти. ...Невесело також дома. Хата напiвпорожня. Та й та поки що не зовсiм своя, за неї ще не один рiк треба виплачувати. Бо батькiвська згорiла восени. I хоч вiд пожежi минуло коло пiвроку, а мати, писавши листа в Харкiв i йому, i Михайловi, i Марiї, навiть не згадала про те найстрашнiше селянське лихо - не хотiла тривожити i печалити дiтей. Мати. Таких, далебi, небагато на свiтi. Матiр божа? Нi, то - мiф, легенда. Нiобея? Нi - бiльше. Страдниця? Нi - бiльше. Шевченкова Сова? Некрасовська Орина - матiр солдатська? Нi. Iнша. Нема слова, щоб точно назвати. Вона - Грабовська, Ксеня Григорiвна, яку слобожани шанобливо називають паламарихою. Так, так - шанобливо i за чоловiка Арсена, котрий багато рокiв був паламарем, тримав церкву, мов божу свiтлицю, i за те, що до нинiшнього рiздва пекла смачну проскурку (коли до Пушкарного прийшла звiстка про Павлiв арешт, Обухiвський готувати проскурку д