оручив iншiй жiнцi). Мати. Дивиться Павло на неї - а його серце повниться i пекучим болем, i великою гордiстю, їй тiльки-тiльки перейшло за сорок, а вона вже давненько доглядає онукiв. Спрацьована, згорьована, коси сивi, щоки запалi, в глибоких орбiтах замiсть очей - самi задавненi смутки та жалi. Мудрi кажуть: життя прожить - не хоровод веснянок проспiвати, не вечiр з милим пiд вербою простояти - колючу ниву треба перейти ногами босими. I вона перейшла ту страдницьку ниву. Їй ледве чи довелось справляти хороводи, слухати шепiт верб та милуватися зорями й мiсяцем. Шiстнадцяткою стала на шлюбний рушник, через рiк подарувала чоловiковi свою первiсточку - Олесю, а потiм - ще чотирьох; останнiй, Тишко, народився через мiсяць пiсля батькової смертi. Тодi їй не було ще й тридцяти повних. А на руках - п'ятеро дiтей... I вона не тiльки вберегла їх вiд голодної смертi, але й подбала про майбутнє кожного: Олександру видала за порядного чоловiка i гарного кравця Григорiя Овчаренка, його, Павла, пiсля бурси вiддала в семiнарiю, Михайла - в земську фельдшерську школу, Марiю - за ученицю до кравчинi, Тихона - в Охтирське духовне училище. Таке навiть не кожному чоловiковi пiд силу... Те, що трапилося з Павлом у Харковi, спершу приголомшило Ксеню Григорiвну, новим тягарем лягло на її душу й плечi: вона помiтно згорбатiла, синцi попiд очима поширшали, а зморшки на чолi погустiшали. Стала якоюсь нiби сновидою. Особливо коли залишалася з сином наодинцi. Снується по хатi: переставить вiдро з водою, поправить подушку на постелi, загляне в пiч... I так без кiнця, аж доки хтось стороннiй не зайде до хати. А одного разу заговорила, не заговорила - заквилiла: - Ой горе, синочку, горе, горенько невсипуще наше та бiда. I звiдкiля воно впало на нас, на твою голiвоньку? Хто наслав його i за що? Чи бачить бог?.. Думала - скiнчиш науку, вiзьмеш парафiю, разом поставимо на ноги Михайлика, Тишка, Марiйку, дамо їм шматок хлiба в руки... Заможемо злиднi нашi, пiдсобимо також Григорiєвi розплатитися за хату, а вийшло... Не сердься, не гнiвись на мене. Хiба б хотiла таке говорити? Перед людьми... перед собою... перед батьковою пам'яттю... I - бiльше нi слова про несподiване лихо, нi скарги на нещасну долю, нi докору, нi одчаю та розпуки. Вдень не тиняється по хатi, не переставляє речi з мiсця на мiсце десятки разiв - допомагає Григорiєвi та Олександрi в шитвi. А довгими зимовими вечорами - вони собi удвох (за стiною в сусiднiй кiмнатi деркоче швейна машина, скрегочуть ножицi, глухо гупає праска): син за столом - читає, пише, а мати, примостившись бiля груби, смикає кужiль - таку ж, як i вона, сиву її давню розрадницю, її подругу й муку. Павло час вiд часу перекидає погляд з паперiв на неї. Ой горе тiй чайцi, чаєчцi-небозi, Що вивела чаєняток при битiй дорозi. Ой iшли чумаки, весело спiвали, I чаєчку iзiгнали, чаєнят забрали. Нi, то не мати спiває - виплакала свiй колись гарний голос. То вiн чує її улюблену пiсню в усьому: у воркотiннi веретена, в шарудiннi скоцюрблених пальцiв пiд прядивом, у тихому, мов далеке жебонiння, зiтханнi; бачить у розмiреному похитуваннi голови, в сльозах, що котяться по безкровних щоках i падають на колiна. А чаєчка в'ється, об дорогу б'ється, К сирiй землi припадає, чумакiв благає: "Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькi! Вернiть моїх чаєняток, вони ще маленькi!" I долинає здалеку, наче з туманних чумацьких шляхiв, на яких лiниво ступають воли круторогi, скриплять ярма, похитуються мажi з високими халабудами: _ "Ой чаєчко наша, неправдонька ваша. Поварили чаєняток - добра була каша!" _ Так не спiває нiхто - нi кохана дiвчина, нi друг-товариш, нi кобзарi, нi солов'ї. Так умiє спiвати тiльки кревна ненька. Так слухати можуть лише рiднi дiти. "Бодай ви, чумаки, щастя не дiждали, Що ви моїх дрiбних дiток iз гнiзда забрали! Бодай же ви, чумаки, на Дiн не сходили, Що ви моїх дрiбних дiток в кашi поварили!" Мамо! Матусю! Нене! Ненечко! Знаю, бачу - важко вам, тяжко. Все, що мали ви, вiддали дiтям, усе до краплиночки, до крихiтоньки. Нами та для нас жили. I сподiвались, i чекали, виглядали, як сонця-свiту, лiпшої будучини. Насамперед вiд мене, вiд моєї науки. Та не дочекались. Ударив лютий мороз - i вашi рожевi квiти-сподiванки схилили голiвоньки, наче марево, розтанули вашi свiтлi надiї-видiння. На серце лiг камiнь, якого нiхто i нiщо не зможе зрушити. Матусю! Даруйте менi за цей великий i нестерпний бiль, так несподiвано завданий вам. Простiть своєму бездольному синовi. I зрозумiйте - iнакше повестися не мiг. Такий уже вдався, iншим бути не зможу. Не раз же самi говорили сусiдам - пiшов у батька весь: Арсенова чеснiсть, вразливiсть, звага, химери... Так воно, мабуть, i є - все вiд тата. А разом з тим - i вiд вас. Хiба ж не бачу, як вам дошкуляє неправда, .несправедливiсть? Ранiш, коли я жив отут разом з вами, не знав, що дiялось поза слободою, - був байдужий до всього, окрiм наших власних злиднiв, бабусиних казок, ваших милих пiсень та книжок про життя святих великомученикiв. А потiм, як вибрався в Охтирку, Харкiв, як потерся мiж людьми, надивився, наслухався, начитався... Море кривди розлито на свiтi. Бiльшiсть людей без насущного шматка. Старi, малi, калiки. Цiла армiя таких, як ви, вдiв, таких, як ми, напiвсирiт та круглих сирiт. Безправ'я. Безхлiб'я, кров, сльози... Голова обертом iде, в очах темнiє... Ще в бурсi моя вiра в спасителя-одинака розвiялась; тепер передi мною постав великий загал, робочий народ, щодень кривджений i гнаний. I я вiддамся йому, тiльки йому єдиному. Це - невiдхильна потреба серця, котру не може затамувати нiщо. Краще смерть, найпекельнiшi муки, нiж неволя, нiж стояти на колiнах, дивитися на кривду й мовчати... Не думайте, що тiльки ваш старший син такий. О, якби ви знали, якби могли уявити, скiльки зараз по мiстах України, всiєї неозорої царської iмперiї є хлопцiв та дiвчат, перейнятих найщирiшими думками й помислами про простого трударя, про матерiв i дiтей, їхнє щастя! Нас не злякають нi тюрми, нi кайдани, нi сибiрська каторга, нi навiть кулi та шибеницi. Желябов, Перовська, Халтурiн, Кибальчич загинули, але пiсля їх смертi лави протестантiв, самовiдданих борцiв поповнилися новими сотнями, тисячами. Вся країна заворушилась, завирувала. Все, що є найкращого, найчеснiшого, найсмiливiшого в нiй, шукає шляхiв у щасливу будучину, до волi й рiвноправства. Однi з револьвером, бомбою в руках, другi з полум'яним словом на устах, третi з смiливими iдеями в головах... I сперечаються мiж собою, перевiряючи свої думки та серця. А на чиєму боцi iстина, хто зiркiший i мудрiший, - те ще побачимо. Петро Цимбалюк стоїть на своєму, про iнше й чути не хоче, Михайло Рклицький вагається, Евелiна Улановська, Лiда Лойко, польова русалка Ксана, вiд якої учора прийшов лист... Павловi роздуми перебив Кузьма, що несподiвано виплив з бiчної вулицi. - Здоров був, козаче. Як дома живеться-мається? - Нiчого, спасибi. А у вас що нового? - У мене все нове, казав той, опрiч взувачки, вдягачки та злиднiв... А Матвiй, чуєш, таки напаскудив менi. - Невже? - Еге ж. На тому тижнi покликав мене Денис Iванович до себе i давай чистити в хвiст та в гриву. "Чого, питає, тебе на моїх конях носить за всiлякими супротивниками царя? Хочеш вскочити так, як вскочив паламаренко?" Я йому i сенди, i тенди, не бачив, кажу, не вiз нiякого паламаренка. А його наче сказ напав, от-от гавкати почне на сонце. Вимерзив, одiбрав їздовi, не сплатив мiсячного заробiтку та й послав доглядати свиней, бодай вони йому виздихали. Отаке-то. Ну, бувай здоровий, кланяйся матерi та Овчаренкам. Бiжу, бо ось-ось має впороситися льоха. 29_ Повiтовий справник Арцибашев сидiв у своєму кабiнетi за столом i перегортав справу Грабовського. Паперiв там накопичилось багатенько - цiлий стiжечок. Листи, протоколи дiзнання, списки, запитання, вiдповiдi, розпорядження, накази, телеграми, а найбiльше рапортiв. Дивися ж ти, якийсь там семiнарист, котрий, власне, нiякої шкоди державi не завдав i, мабуть, не збирався завдавати, а довкола нього протягом пiвроку зiбралося стiльки документiв. Та це ж тiльки в Охтирцi, а скiльки ще в Харковi, у самiй столицi? Мабуть, усiх тих паперiв i не полiчити. Зчинилася справжня крутiя, яка захопила семiнарiю, єпiскопа харкiвського i охтирського, вiдомство православної сповiдi, урядникiв, приставiв, справникiв, полiцмейстера, прокурора судової палати, начальника губернського жандармського управлiння, губернатора та його канцелярiю, департамент полiцiї, мiнiстерства внутрiшнiх справ та юстицiї, навiть священну особу самого вiнценосця. Чи не забагато? Чи не стрiляємо з гармат по горобцях? Власне, яких злочинiв накоїв той вiсiмнадцятилiтнiй семiнарист? Пiдiрвав основи самодержавiя i православiя? Висадив у повiтря Кремль чи Зимовий палац? Вчинив замах на iмператора чи якогось члена царської родини? Нiчого серйозного не сталось. Нема матерiалу навiть для судового звинувачення. Два чи три обшуки робили в хлопця. А що знайшли? Гектографовану брошуру "Iнтелiгенцiя i народна маса", невiдомо чий i до кого лист з Сибiру, лотерейнi бiлети, якась записка про гниле корiння, якась цидула з шiстьма рядками незрозумiлих слiв, книжки... Таке добро зараз водиться майже в кожного молодика. Не тiльки в студента академiї, унiверситету, iнституту, а й у гiмназиста та бурсака. Невже ж усiх їх обшукувати, хапати, ув'язнювати, судити? Бог з вами, панове. В такому разi довелося б подесятерити штати полiцiї, жандармерiї, судовикiв, рiзних донощикiв, а всю армiю кинути на спiшне будiвництво в'язниць. Перенаселимо Сибiр, збезлюдимо центр iмперiї. Забракне кайданiв для каторжникiв. Погана слава про наш трон розiйдеться по всьому свiту. Самi своєю панiкою, зчиненим повсюдно гвалтом не стiльки згасимо протестантську вогневицю, скiльки роздмухаємо її, прикуємо увагу пiдростаючого поколiння до неї i тим самим помножимо лави справжнiх революцiонерiв, озлобимо молодь проти себе. Це треба пам'ятати не лише мiнiстру, губернатору, ректору, але й останньому околодочному... Прокурор харкiвської судової палати, як вiдомо, не вiдзначається нi особливими розумовими здiбностями, нi проникливiстю, нi людянiстю, але й вiн не знайшов вагомих резонiв для серйозного покарання юнака. Виходячи з фактiв першого дiзнання, проведеного помiчником начальника харкiвського губернського жандармського управлiння майором Сазоновим, прийшов загалом до справедливих i вiрно мотивованих висновкiв. От вони: "...имея в виду несовершеннолетие обвиняемого, я полагал бы возможным: разрешив настоящее дело в административном порядке, оставить оное без дальнейших последствий, вменить Грабовскому в наказание содержание его под стражею и исключение из семинарии, отменить затем учрежденный над ним полицейский надзор..." На жаль, мiнiстр юстицiї не дослухався до голосу провiнцiйного прокурора i порадив мiнiстровi внутрiшнiх справ вiддати колишнього семiнариста пiд нагляд полiцiї протягом двох рокiв. Мiнiстр внутрiшнiх справ схилився до ради свого колеги з юстицiї, запропонував її царевi, а той, за давно узвичаєною формулою, "высочайше повелеть соизволил: разрешить настоящее дознание административным порядком с тем, чтобы подчинить Павла Грабовского в месте его родины гласному надзору полиции на два года". От тобi нарештi й обсмоктали "оное", от тобi нарештi "соизволил"... Вчинили вирок, який не випливає нi з букви, нi з духу виявлених у семiнариста "злочинних" матерiалiв, "вещественных доказательств". Замiсть того, щоб сам ректор та вихователi розтлумачили юнаковi недоцiльнiсть його романтичних захоплень - а вони, видно, романтичнi, - насварили, наставили на путь iстини, прищепили йому пошану й любов до трону, - замiсть усього цього зробили з нього помiтного державного злочинця, мало що не героя, мученика. Тепер вiн, напевно, привертатиме до себе увагу не тiльки свого села, але й волостi, ба й цiлого повiту. Називається, здолали супостата... Так згори донизу, всюди скам'янiла казенщина. Перед самим собою можна i треба визнати, що в охтирськiй полiцейськiй управi справи також не кращi. Не додивишся - зразу летять дрова. От i в даному випадку. Протримали хлопця три днi в тюрмi та й вiдпустили в Пушкарне, не зробивши навiть формального допиту, аби заповнити вiдповiдну сторiнку в книзi про пiднаглядних та належну вiдомiсть. Тому й залишилась без вiдповiдi цiла низка iстотних питань - хто такий засланець, яке його родинне становище, чи має засоби для iснування, за що покараний, яким має бути полiцейський нагляд - офiцiйний чи неофiцiйний, дозволяються а чи не дозволяються йому вiдлучки з села? Пристав Ткаченко все перекладає на Матушинського: я, мовляв, радив йому затримати Грабовського у в'язницi до повернення справника, а вiн вiдпустив. Так, Матушинський трохи поквапився. Але ж оформлення всiєї документацiї на пiднаглядних, а тим паче по Ряснянськiй волостi, входить до обов'язкiв пристава другого стану. Саме Ткаченко мусив, уважно переглянувши привезенi разом з арештантом документи, побачити, яких даних бракує там, i через городового зажадати їх вiд харкiвського полiцмейстера, допитати семiнариста i доповiсти, за вiдсутнiстю справника, Матушинському. А що вiн зробив? Вiдношення полiцмейстера та копiю постанови майора Сазонова засунув у шухляду, в'язня запхнув у камеру, не забезпечивши його навiть державними харчами... Служить, називається. Думає, якщо старий Ткаченко вiдпровадив не одну пiдводу подарункiв у Харкiв, аби прилiпити свого придуркуватого сина при повiтовiй полiцейськiй управi, то йому все сходитиме з рук... Повернувшись з Харкова, справник розпочав довге й нудне листування з губернатором, щоб роздобути необхiднi матерiали про Грабовського i завести на нього окрему справу. А губернаторова канцелярiя теж неповоротка й недолуга. Ти їй ставиш десять запитань, а вона ледве вiдповiсть на одне, та й то плутано: робiть то офiцiйний, то неофiцiйний нагляд. А потiм, не морочачи довго голови, бахнула: "...независимо от гласного надзора... учредить за Грабовским и негласный полицейский надзор". Довелось чекати, доки iмператор "высочайше повелеть соизволил". Тепер стало яснiше i можна конкретно поговорити з Грабовським, точно викласти перед ним перспективи та заразом узяти в нього данi для книги про пiднаглядних. Геть негласний нагляд, геть сiльських шпигiв та сексотiв! Вистачить гласних очей повiтового пристава i волосного урядника. Правда, ряснянський урядник не дуже запопадливий, не дуже охочий до вистежування та рапортiв, але те, може, й на краще... Арцибашев i сам не збагне чому, але проймається спiвчуттям до Грабовського, особливо пiсля того, як дiзнався вiд Ткаченка, що родина покiйного пушкарнянського паламаря живе в тяжких злиднях. Звiдкiля йде це спiвчуття? Можливо, вiд деякої бiографiчної спорiдненостi: адже його, справникiв, батько був також паламарем сiльської церкви, теж помер молодим, залишивши на руках дружини чималу сiм'ю, i вiн, теперiшнiй охтирський справник, тодiшнiй студент другого курсу сiльськогосподарського iнституту, мусив покинути навчання, розпрощатися з мрiєю стати агрономом i ступив на полiцейську стезю. Слизька й гидка ця стезя, однак тiльки завдяки їй вiн, найстарший син, пожертвувавши собою, допомiг матерi поставити на ноги молодших дiтей. Тодi було шкода їх, братiв та сестер, а тепер - себе, своєї молодостi, своїх юначих сил, розтриньканих на поцяцькованiй тумбi городового, на жорсткому стiльцi пристава, своєї золотої мрiї, похованої дочасно й заживо. Вже старий, з срiблястими скронями, з перетлiлими почуттями, але й зараз, iнодi їдучи в село, дивиться на зеленi поля, мов на чари. А потiм, стомившись тихим напливом виколисаного в марах, та недосягненного щастя, почуває себе обiкраденим i нещасним, наче повертається з цвинтаря пiсля похорону найближчої, найдорожчої людини... Можливо, те спiвчуття живиться й iншим джерелом. Справник болiсно переживає гiрку долю своєї сестри Васси. Невдало склалося життя наймолодшої Арцибашевої. Чоловiк загинув на росiйсько-турецькому фронтi, а вона, квола й хвороблива вiд природи, залишилася з маленьким сином. Славним хлопцем рiс Фаня - допитливим, веселим, запальним. Закiнчив бурсу з похвальним листом. Вступив до семiнарiї, прекрасно вчився i - який дивовижний збiг! - позаторiк був ув'язнений за читання та розповсюдження якихось дурних прокламацiй. Васса мало не померла з горя. Приїздила сюди, по пораду та допомогу до брата, а вiн їздив у Тулу. Всiлякими правдами й неправдами ледве домiгся визволення i повернення племiнника в семiнарiю. А хто ж допоможе вдовицi Грабовськiй, її синовi, що по своїй недосвiдченостi потрапив у бiду? Могла б попросити заступництва хiба в охтирського пристава другого стану Матвiя Ткаченка, але цей земляк чомусь тiльки прискаржує семiнариста, силкується затоптати в багно, ладен у ложцi води втопити, живцем з'їсти... У дверi постукали, i справник стомлено пiдвiв голову. - Зайдiть. Коли вiдвiдувач увiйшов, Арцибашев аж вiдхитнувся: здалось, перед ним стояв його рiдний небiж - невисокий на зрiст, худорлявий, чорночубий, у потрiпанiй семiнарськiй шинелi, босонiж... - Фаня... - самi прошепотiли губи. - А де ж мама? - Її не викликали, - вiдповiв прибулий. - Ряснянський урядник звелiв менi одному йти. - Грабовський? - отямивсь Арцибашев. - Так, Павло Арсенович, з слободи Пушкарної. Арцибашев нарештi приборкав свою спантеличенiсть i в думцi вилаяв себе - такий старий i стрiляний заєць, а нараз розгубився... - Сiдайте, - показав на стiлець. Павло здивований: Ткаченко не запрошував сiдати, а цей, такий значний начальник... Присiв, оглядiвся. В кабiнетi чисто, свiтло, стiл застелений важкою темно-зеленою скатеркою, на ньому двi купи книжок, в полив'яному слоїку цiла батарея старанно пiдструганих кольорових олiвцiв. Дивується також справник, придивляючись до Грабовського. Цей хлопець трохи нiби й схожий на Фаню, але в деталях - нi, у ньому є своє, неповторне, виразно пiдкреслене. Чорне волосся, зачесане назад, спереду збрижене ледве помiтними хвилями, що переливаються приємним вiдблиском, високе й широке чоло свiтиться спокоєм, людським благородством i фiлософiчною мудрiстю; лискучi брови в стрiмкому розльотi, а очi... О, такi не часто стрiнеш - великi, густо залитi свiтлою блакиттю, з мерехтливими, як зорi, зiницями. - Як поживаєте дома? Блакить юнакових очей спалахнула, i в нiй Арцибашев прочитав iнше запитання - чого це раптом у повiтовiй полiцейськiй управi цiкавляться життям полiтичного злочинця, ворога царського трону, засланого в рiдне село? - У матерi, кажуть, хата згорiла. - Шурин уже купив iншу, хоч грошi ще не всi виплатив. - Новий врожай також згорiв? - Нi, вiн був на нивi. - Багато землi маєте? - Десятину поля та пiвдесятини городу. Справник зiтхнув i хвильку помовчав. - На чиєму утриманнi перебуваєте? - На шуриновому. Мати хвора. - Якесь ремесло знаєте? - Нiякого. Арцибашев знову помовчав, дивлячись кудись у куток. - Строк свого заслання знаєте? - Не знаю. - Чималий. За царським повелiнням - два роки, рахуючи вiд учорашнього дня. - Вiдлучатися з дому можна? На заробiтки. - В тому-то й бiда, що суворо заборонено. - А з чого жити? Не можу ж я сидiти дармоїдом на шиї в шурина? - Шурин хлiбороб? - Кравець. Вiн непоганий чоловiк, але ж має власну сiм'ю, утримує тещу, мусить розраховуватися за хату. - Не дуже весело, - похитав головою справник. - А що ж будемо робити, як вiдбуватимемо покарання? Грабовський знизав плечима. Арцибашев бачив: юнак не хитрує, не прикидається - справдi не знає, як пережити два майбутнi роки... Чим же йому допомогти? Не тiльки повiтовий справник, але й губернатор не має права не лише скасувати, а й навiть порушити "высочайшее повеление". Це компетенцiя мiнiстра внутрiшнiх справ. Доведеться просто зажмурити очi й нiби нiчого не помiчати. - Якi документи маєте при собi? - Нiяких. - А де метрична довiдка, свiдоцтво про закiнчення бурси? - Залишилися в семiнарiї. - Знаєте, що ви вiдчисленi з семiнарiї? - Чув. Арцибашев потер скронi. Витягнув з шухляди аркуш i простягнув Грабовському. - Оце вам свiдоцтво на право проживання в Пушкарному. Грабовський, переглянувши папiр, гiрко посмiхнувся. - Цiкаво сказано: "На свободное проживательство в селе Пушкарном... с тем, чтобы... нигде, кроме Пушкарного, не проживал". Грамотно i точно. Свободно... - То ваш однослобожанин Ткаченко компонував, а вiн до такого дiла нахилiв не має. Зрештою, хоч яким кострубатим є це свiдоцтво, суть присуду воно передає вiрно.. Хочу сказати вам ось що: кожен мусить умiти питати та витлумачувати державнi документи, так би мовити, на свою користь, - дечого в них не помiчати, iнакше трактувати... Переїжджати на довготривале мешкання в якийсь iнший населений пункт з Пушкарного вам заборонено, однак, як говорив поет, правила без виняткiв не iснують... Ви мене розумiєте? - Здається... - От i гаразд. А зараз зайдiть до пристава Ткаченка, дасте йому деякi вiдомостi про себе для нашої документацiї i - з богом. Та частiше оглядайтеся, хто довкола вас вештається, остерiгайтеся в розмовах... Ех, молодiсть, молодiсть... Вражений, вийшов Павло од справника... 30_ Настали довгожданi жнива. На полях зашарудiли серпи, коси, граблi, закрутилися в'юрки, перевесла. Токи вiдгукнулись глухим гупанням. Дим, що струмував з коминкiв, запах свiжим хлiбом. У хатах i подвiр'ях посвiтлiшало. Обличчя людей стали веселiшими, на них заграв життєрадiсний рум'янець. На вулицi чути: - Магайбi, Ганно! - Спасибi, i вам магайбi, Докiє! - Нового хлiбця вже покуштували? - Слава Всевишньому. Ще не мололи, але в ступi натовкли, то й спекла коржi з маком. А ви не куштували ще? - Мiй старий кинув на жорна цiлу мiрку, вийшли i буханцi, i пироги, i вареники. - Молiмо бога, аби й на той рiк зарятував наших дiток. - Ой, молiмо, молiмо, сусiдонько. Все в його руках... Повеселiшало також у хатi Грабовських. Тамтої недiлi Ксеня Григорiвна пiсля церковної вiдправи ходила в поле i повернулась якоюсь нiби вiдмолодiлою. - Можна починати, - сказала врочисто. - I треба, бо через чотири-п'ять днiв колос потече. У вiвторок раненько всiєю сiм'єю вийшли на ниву, i Павло вперше оглянув її очима дорослого. Невелика нива - всього десятина. На трьох чвертках цiєї десятини шарудять стиглим колоссям пшениця арнаутка i жито, четверта ще зелена й перiста, бо вона пiд яровиною: тут по клаптику всього - i ячменю, i проса, i гречки, i гороху, i кукурудзи, i соняшникiв попiд межею. Взялися у двi коси. Спершу перед вiв Григорiй. Вiн - цибатий, кiсся у нього довге, грабки високi, тому й бере ручку широку, як вулиця. Павлова ручка набагато вужча, але хлопець i з нею скоро вiдстав. Не ладиться в нього. Шарне косою, здається, рiвно й плавко, а вона, клята, замiсть того щоб рiзати стебло, вiзьме i пiрне носом у землю, залишивши по собi обчухрану гриву. - Е-е, - говорить Григорiй, посмiхаючись, - пiсля твоєї косовицi не треба й молотити - все зерно висипалось. Коса, брат, не слухається криворуких. Вона любить, коли з нею лагiдненько, без пасiї... Веди її так, аби п'ятка йшла над самою землею, а гостряк трошки вище. - Та я ж нiби так i веду. - То ж тiльки нiби. Голкою криво вколеш - пiд пазур залiзе, а коса... Дай-но сюди i подивись, як треба. Оглянув косу, вдарив молоточком у плiшку, махнув сюди-туди брусом по блискучому лезу, трохи перехилився на правий бiк, потягнув - i золотий жмуток пшеничних стеблин тихо лiг на покiс... Дивиться Павло, витирає рукавом пiт з чола, а сором заливає йому обличчя: там, де покосив шурин, - стерня, мов щiтка, рiвненька, мiж нею жодної соломинки, де вiн - наче гуси поскубали. - Бачив? - питав Овчаренко, вiддаючи косу. - Тепер пiдеш попереду, а я за тобою. Та будь моторнiшим, бо можеш без п'ят зостатися. - I вже до дружини й тещi, якi позаду в'яжуть снопи, кладуть полукiпки та пiдгромаджують: - Дайте нам води холодненької, бо зажохаємось. Згодом Павло таки збагнув секрети незвичної для нього працi, i коса стала набагато слухнянiшою, а покоси рiвнiшими. - Нiчого, нiчого, семiнарiя, - хвалив його за полуднем Григорiй. - Добре пiшло, їй-бо, добре, я й не сподiвався. Правда, мамо? Ксеня Григорiвна теж не шкодує теплих слiв: - Таки гарно, а як поклепаєте зараз коси - пiде ще краще. Покiйний Арсен також був смекалистий. Бувало, вiзьметься за якесь нове дiло, спершу длубається, длубається, а потiм, дивись, уже й виходить... - I зiтхнула. - Було б що косити... Додому поверталися при мерехтливому свiтлi вечiрньої зiрницi та круторогого молодика. Павловi руки й ноги аж гули од приємної втоми. По вечерi хотiв ще трохи почитати, та не спромiгся - зразу ж заснув прямо на подвiр'ї просто неба. Прокинувся вiд першого сонячного промiння, що позолотило йому лице. I здивувався - тiло було свiже, здорове, наче вночi хтось висмоктав з нього вчорашню перевтому... В середу справили обжинки. Мати зв'язала перевеслом докупи кiлька залишених косарями стеблин - бороду, витеребила з колосся в руку i, перехрестившись, сипнула зернини на стерню. - Сiйся, родися, жито-пшениця... - А щоб росло та буйно квiтувало, годиться примочити, - додав Овчаренко, висмикуючи кукурудзяний качаник з горла пляшки. - Давай, Олесю, що бог послав... У четвер привезли снопи додому - i за коморою вирiс невеличкий стiжечок. До вечора встигли навiть змолотити першу п'ятнадцятку. - Значить, - за вечерею мiркувала вголос Ксеня Григорiвна, - ця п'ятнадцятка дала майже повний корець. У стiжку маємо шiсть кiп жита i двi копи без дев'яти снопiв пшеницi. Вважайте, на своєму хлiбцевi перетягнемо за середину великого посту або хай навiть доплентаємось до паски, а далi хоч бери та й зуби на кiлок вiшай, о-хо-хо... - Дякуйте, мамо, й за це боговi, - розраджує тещу Григорiй. - Вiдтодi як при нас живете, з торбами попiдтинню псiв не дрочили, iменем Христовим не перебивались, то, далебi, й не доведеться. - Дай господи, щоб не довелося. Ти в мене добрий зять, не зобиджаєш, крихтою дiлишся, але здобувати тобi ту крихту нелегко, ой, нелегко... Тiєї ночi Павло довго не мiг заснути. Перевертався з боку на бiк, зажмурював очi, навiть руки клав на вiї, щоб не бачити мiсячної повенi та забутися, але вечiрня материна журба не виходила з серця й голови... Поснiдавши, подякував i сказав матерi: - Пiду. - Куди? - сполошилась вона. - Пошукаю якогось заробiтку. - Де? Чи не до Пушкаря надумав? - Нi. Той, знаючи, що я пiд наглядом полiцiї, не вiзьме мене на роботу. - Схилиш голову перед Колупаєм? Хай бог боронить. - Перед тим не схилюсь, якби й з голоду здихав. Подамся на сусiднi села, може, щось надибаю. В розмову втрутився Овчаренко: - Не вигадуй, Павле, казна-що. Чи я тебе попрiкаю шматком, чи вовком дивлюся на тебе? Тобi ж ходити в iншi села заказано. Хочеш вскочити ще в нову бiду? Сиди пока дома. Якось купкою проживемо. Правда, Олесю? - Правда, голубе мiй, правда, - усмiхнулась Олександра. - Не рипайся, братику, нiкуди. Може, згодом тобi якась полегкiсть вийде... Не послухав Павло родинної ради - пiшов. Не далеко. Вибрався за городи, перемахнув рiчечку i опинився в Старосiллi. Бiля панської брами стрiв Кузьму. - О! - зрадiв той. - Про вовка помовка, а вовк з лiсу. Думав увечерi бiгти до вас. - Чого? - Перебалакав з токовим нашого пана, i вiн погодився взяти тебе на возовицю. Знаєш, молотьба, невправка, людей бракує... - Ви ж у Пушкаря служили. - Покинув, ще з весни покинув, хай вiн западеться на рiвному. То пiдеш? - Спробую, побачимо, що з того вийде. Виходило спершу не зовсiм ладно, i лановий не раз кидав похмурим оком на юнака, що невмiло орудував вилами. Порятувало Павла те, що вiн возив пшеницю на тiк разом з Кузьмою. Бувалий строковик скоро навчив його рiвно класти хуру, а сам i подавав снопи, i скидав їх потiм на стiл молотарки. - Не хапайся, Павле, - заспокоював. - Тихше треба. I не юритуйся. Мовляв твiй тато, не святi горшки лiплять, навчишся. Так минув тиждень i настав другий. Увесь день сонце палахкотiло, мов навiсне. Та, нарештi, стомилось, скотилося з голубої високостi i зачепилось за захiдне бескеття, видовжуючи хисткi тiнi i золотячи тiк та людей на ньому своїм останнiм промiнням. Кузьма вже кiнчав скидати снопи барабанщиковi, як на тiк заїхала бричка повiтової полiцейської управи i з неї зiскочили двоє - пристав другого стану та пушкарянський громадський староста. - Грабовський! - надсадно гримнув Ткаченко - Сюди! Павло покинув запрягати коней i пiдiйшов. - Чого ти тут? - визвiрився Ткаченко. - А де маю бути? - Не знаєш? Дома, в Пушкарному i нiде бiльше - Он воно, Пушкарне, - показав Павло рукою через рiчку. - До нього i пiвверстви нема. - На один сажень не маєш права вiдлучатися. Почувши галас, Кузьма зiскочив з воза i поспiшив до брички. Машинiст скинув паса з маховика, аби марно не крутити порожнiм барабаном, --- i люди потягнулись за Кузьмою. На галас прибiг також збентежений токовий. - Хто вам дозволив брати на роботу державних злочинцiв? - наскочив на нього пристав. - Хто дозволив, питаю? - Яких злочинцiв? - не зрозумiв токовий. - А от яких, - тицьнув на Грабовського. - Ви знаєте, що державним злочинцям, якi перебувають пiд гласним наглядом полiцiї, всiляка публiчна дiяльнiсть найсуворiше заборонена? - Як ви сказали? - заклiпав токовий вiями. - Пуб... - Публiчна дiяльнiсть, - повторив громадський староста, хихикаючи собi в вуса. - А що ж то воно таке? - Бог його святий знає, - знизав плечима Семен Язикатий. - Однi кажуть - конокрадство, другi - чаклунство, третi - прелюбодiянiє, четвертi... Говорять рiзне, а толку... Розтовкмачте, пане начальнику, нам, калiкам-недорiкам, що то за киселиця-печериця i для чого годиться. Бо ж, самi бачите, кругом - мужва репана, на всi ноги наче кована, а насправдi неодукована, коли уже щось нашняпить, то й додому не потрапить, поки не розшолопає. - Розтовкмачте, розтовкмачте, - посипалося з натовпу. Тепер настала черга клiпати Ткаченку. - Слухай, Матвiю, - звернувся до нього Грабовський. - Раджу тобi, не клей дурня i не забивай людям баки. Публiчна дiяльнiсть до сьогоднiшньої молотьби найменшого вiдношення не має, а заборонити менi возити снопи за двоє-троє гiн вiд рiдного села нiхто не може. Не подумавши, ти таке втелющив: публiчна дiяльнiсть на току... - Оце так розтлумачив, - пiдхопив Язикатий - А то - конокрадство, прелюбодiянiє... Свята темнота, господи прости. Але й ти, Павле, трохи той... Хiба ж пан пристав клеїли дурня? У них i так гарно виходить, не треба навмисно клеїти, бо скоро можна заблеяти. На плечах пана начальника голова гай-гай... Нiби публiчна i, мовляв той шляхтич, бардзо слiчна... Люди затуляли роти кулаками, щоб не зареготати, а Ткаченко стояв нi в сих нi в тих. Ледве спромiгся на слово. - Iди з-перед очей! - гримнув на старосту. Той одступився i ледве чутно процiдив: - Придурок. Хтось, не стримавшись, бризнув смiхом. --Що ти сказав? - пiдстрибнув пристав до старости. - Нiчого, єйбо-присейбо. - Брешеш. - Хто бреше, тому легше... Пристав ледве перевiв дух. - Ось тобi мiй наказ, - вимовив офiцiйно, немовби продиктував. - Зараз же пiдеш, нi, не пiдеш, а побiжиш у Рясне. - Свят, свят, - перехрестився Язикатий. - Та в мене ж мозолi... - Побiжиш i передаси урядниковi: я звелiв посадити тебе на тиждень у холодну. - Передати i зразу ж вертати додому? - Вiдсидиш, а потiм повернешся. - Це вже зовсiм кепсько. Подумайте своєю розумною головою: жнива, молотьба, подушне збирати, скрiзь гаряча пора, а староста бомки б'є, у холоднiй байдикує... А може, я завтра подамся в Рясне, бо ж он уже сонечко зайшло, а свiт не близький. Або дозвольте замiсть волосної буцегарнi одсидiти в моїй розправi. Я там так запруся-зачинюся, що нiхто мене звiдтiля не виколупає. Зволите? - Геть! - ще гiрше озлився пристав. Староста, вдаючи зляканого, позадкував за спину пристава, знизав дивакувате плечима i показав язика. Матвiй ступив до Грабовського. - А ти, розбiйнику, сiдай на бричку та й поїдеш зi мною. - Куди? - В Охтирку. - Чого? - Там побачиш. Гайда. - Не поїду. - Що-о? Пристав вихопив у фурмана батiг i кинувся на неслухнянця, однак дорогу йому заступив Кузьма з вилами в руках. - Стань! Тут тобi жаба цицьки дасть... Пристав пополотнiв. Одступився, вiддав батога фурмановi, мить помовчав i заговорив спокiйнiше. - Завтра, Грабовський, - в управу. - Письмовий наказ справника є? - Зараз буде. Ткаченко хапливо пошарив у кишенях, але нiчого не знайшов. - Дайте паперу й олiвця, - звелiв токовому. - Я все забув на службi. - У мене нема. Покликати вагаря? - Гукайте. - Оце так штукерiя, мосьпане, - вставив Язикатий. - Приїхали купцi з Бару, i нi грошей, нi товару... Пристав обернувся до нього. - Знову гишаки? - Бог з вами, пане начальнику, нiяких гишакiв. Розповiдаю хлопцям про прицюцинувату Хiврю... - Замовкни! - Нiчим не вгодиш вам, як отiй болячцi, чiпляєтесь до всього... - Одсидиш у холоднiй, - перебив пристав, - не тиждень, а два. - А може, мiсяць, аби кругло вже було... Вагар принiс папiр та олiвець. Пристав написав розпорядження, простягнув Грабовському. - Завтра будь у повiтовiй управi. Павло переглянув незграбну писанину, склав аркуш учетверо, роздер, кинув на землю i притоптав ногою. - Що ти зробив, гайдамако?! - ледь не захлинувся Ткаченко. - Не бачиш? - Збиткуєшся над державним документом? - Це такий документ, як ти державний муж. Недолуга записулька. Краще мовчи, бо зараз прочитаю людям, що там наварнякано, то засмiють. "По получению оного ордера ниже слiдующий..." Так у тебе завжди виходило i в бурсi. А до управи прийду тодi, коли отримаю наказ справника, за його пiдписом та печаткою. - Ах, бунт!! - зарепетував пристав. - Знущання над представником влади? Пам'ятатимеш, розбiйнику, пам'ятатимеш!.. Вiн притьмом вихопився на бричку, i вона погуркотiла з току, збивши густу куряву. - З богом, Парасю, доки трапляються люди, - тюкнув Семен Язикатий. - Отож загорений, отож навiжений. Таке молоде, а вже скажене. Виродиться ж! Прямо-таки нi в тин, нi в ворота судариня криворота. - Вiн трохи помовчав, дивлячись на паперовi клаптi, викинутi Грабовським, i спохмурнiв. - На цьому, добрi люди, словi бувайте здоровi, а я пiду до Рясного виконать волю дурного. Спокутую там, Павле, i твої, i свої нинiшнi грiхи та, може, тим часом складу якусь кумедiю о тiм, як нинi молотили i Колупая-мармолая публiчно зганьбили. 31_ Довго й терпляче ждав Грабовський виклику повiтової управи, старанно готувався до розмови з Арцибашевим або Матушинським, але Охтирка мовчала, наче їй зацiпило. Пристав теж бiльше не навiдувався. Не подавав голосу, також волосний урядник, котрому насамперед належало здiйснювати гласний полiцейський нагляд за полiтичним засланцем. Так минув мiсяць, минув другий, перевалило за половину й на третiй. Наступила осiнь. Небо ставало хмарним, часто загорталося бурими хмарами, бризкало дрiбними дощами. Спорожнiлi вiд плодiв садки натягували на себе жовтогарячу намiтку, тривожно перешiптувалися i вмивалися холодними росами. Тяжко Павловi без дiла дома. Нема куди подiти себе, нема за що руки зачепити. Попросив, щоб не заважали йому, - сам збиратиме городину. Всьому дав хазяйський лад: картопля, перебрана на крупнiшу й дрiбнiшу, лежить у льоху двома купами, а на третiй купi мiшма - буряки та морква; кабаки - в сiнях; вiнки часнику та цибулi висять на горищi. Постягував картоплиння, огудину i спалив, а весь город перекопав. Знiчев'я й тин полагодив. - От бачиш, - радiв Овчаренко, - знайшлась робота Привчайся до всього, знаного за плечима не носити Поробивши усе в господарствi, Павло скрушно розвiв руками: ' - За що ж тепер братися? Книжки б читав, та де їх дiстати. Тi, якi пощастило роздобути в слободi, давно поперечитував У сусiднi села не пiдеш, шукаючи книжок, - заборонено. I громадський староста, якого навiдує Павло, радить поки що нiкуди не вiдлучатися. - Потерпи, хлопче, трохи. Може ж трапитися таке: ти тiльки за ворота, а тут хтось iз повiту чи волостi - гульк, i Колупаєвi ковiнька на руку. Коли б уже скiнчились польовi роботи i випав снiг, мiркує Павло, вештаючись по подвiр'ї. Може, взимку пощастить зiбрати сiльську молодь у себе дома. Щоправда, надiя на те невелика. Хлопцi настороженi, побоюються, а дiвчата й поготiв. Навiть Антiн Щербак, ровесник i товариш по школi, - i цей жодного разу не заходив у хату, хоч у попереднi роки, як Павло бував на вакацiях з бурси та семiнарiї, прибiгав майже щодня. Власне, нема чого ремствувати й сердитися на колишнiх товаришiв та друзiв, вони просто заляканi. Слободою он не перестають ширитися рiзнi поголоски, страшнi й лиховiснi: паламаришин семiнарист, мовляв, проти бога й царя, душогуб, стрiляв у якогось губернатора, але не вцiлив, з глузду зсунувся, вночi на зорi заводнi валує... На тому тижнi сам Семен Язикатий чув, як старий Колупай говорив людям коло Тимощиної монопольки: - Той паламаренко накоїв стiльки, що в Харковi i в столицi розiбрати не годнi. З якоюсь бандою був зв'язаний, обкрадали банки, лавки, хати, кiлька невинних душ на той свiт спровадили, в церквi iкони побили, а золоте панiкадило забрали й довго переховували у гнойовиську... Зараз усе розкопується, а як зведеться докупи, то не минути йому, сибiрному, шибеницi... Стережiться його i дiтям закажiть... Полiцiя бачить, хто чим дихає i з ким кумпанiю водить... От i спробуй запросити когось у хату... - До тебе можна? - почув Грабовський з вулицi. Бiля ворiт стояв новий пушкарнянський паламар Грицько Любинський, якого позаторiк виключили з семiнарiї за неуспiшнiсть. - Заходь, коли треба. - Давно збираюсь навiдати, - говорив несподiваний гiсть уже в хатi, скинувши шапку i сiвши на ослонi, - але нiяк не мiг знайти вiльної хвилини. Грошовi справи парафiї зовсiм занедбанi й заплутанi, не знайти їм нi початку, нi кiнця, як пiсля свiтового потопу. Книга облiку новонароджених та усопших третiй рiк не ведеться. Однi папiрцi валяються по шухлядах, а в тих папiрцях, написаних абияк, часто вiдсутнi не лише роки, мiсяцi та число народження, але й iмена винуватцiв торжества... - Обухiвському нiколи тим займатися. - Та нiколи ж. Оце, думаю, якби наскочив благочинний або якесь iнше начальство, то заварилася б каша... - Нiчого не завариться. Обухiвський всюди попiдмащував i попiдкручував. - Можливо, й так, я ще не обнюхався, не знаю. Словом, невесело... А хочеться ж погомонiти, згадати нашу минувшину, хлопцiв-друзяк, подiлитись новинами з полiтичного та всiлякого iншого життя-буття. Сам знаєш, яке культурне товариство у цiй богом забутiй слободi. Кожен зарився у свiй барлiг: не хоче й носа показати на громаду, повiдати свiтовi свої думи та почування, а в Обухiвського завжди то гостина, то похмiлля пiсля неї... В такому оточеннi легко обернутися на тупорилого крота. Думки Грабовського двоїлися. Скiльки може пригадати, вiн нiколи не поважав Грицька-чревоугодника, навiть бiльше - зневажав за його приятелювання з Матвiєм Ткаченком i Михайлом Приходьком та за цiлковиту байдужiсть до iнтересiв учнiвського загалу. I раптом - ремствування на вiдсутнiсть громадської активностi, культурного товариства, смак до полiтичних новин. Поривало сказати гостевi щось дошкульне i випровадити з хати - хай у Колупаїв шукає компанiї... Краще розповiв би, як i при чиїй допомозi поцупив пушкарнянське паламарство, де був понад пiвтора року: адже вiдчислили його з семiнарiї ще в кiнцi першого року навчання... Однак витурля