ти Любинського Грабовський не набереться зваги. Все ж таки Грицько - гiсть, сам навiдався, не побоявсь нi страшних чуток, нi можливих ускладнень у взаєминах з Матвiєм. До того ж скаржиться на вiдсутнiсть дiяльного товариства, цiкавиться суспiльними проблемами, непохвально говорить про Обухiвського. Може, таки змiнився чоловiк, не хоче далi жити так, як жив ранiш? - Коли нарештi заворушиться село, - вiв далi Любинський, - особливо ж його iнтелiгентна частина - вчителi, лiкарi, земцi? Коли нарештi вiзьмемось за освiту, культуру i понесемо їх у мужицьку хату, навчимо хлiбороба краще обробляти землю, збирати багатший урожай, виводити лiпшi породи скотини, писати, читати газету, книжку? На жаль, нiхто цим не клопочеться. Тому кругом темрява, безправ'я, а часто й беззаконня, панують всiлякi жмикрути, нахаби, п'янюги, а тi, що здобули грамоту, поскiнчали бурси, гiмназiї, семiнарiї, тiкають з села, забувають свого ближнього, частенько навiть iдуть у полiцiю, допомагаючи властям тримати цього знедоленого хробака-мученика в покорi. Павло здивований i вражений. Невже отаке говорить Любинський? Той самий Любинський, котрий поза своїм носом нiколи нiчого не бачив i не хотiв бачити. Невдоволений сiльськими порядками, становою нерiвнiстю, iнертнiстю сiльської iнтелiгенцiї. Забалакав про хробака, киває на державу, полiцiю, ремствує, ба й обурюється, прагне послужити ближньому... - У мiстi трохи iнакше, - казав паламар. - Там - навчальнi заклади, культурнi осередки, клуби, бiблiотеки, гласнi й негласнi об'єднання та зборища, а молодь смiливiша й рiшучiша, їй не клади пальця в рот, бо всiєї руки позбудешся... Тепер ганю себе, як гамана, за те, що так нерозумно згубив семiнарiю. Знаменитий ледар, чревоугодник, як ви мене звали. Соромно й згадувати. Уже б закiнчив семiнарiю, а далi - в iнститут або й унiверситет. Помiж людьми побував би, роздивився, гарячi голови б побачив, подiбнi до Кибальчича, послухав їх, то, може, i сам... - Ще не пiзно, - говорить Грабовський. - Можеш повернутися до семiнарiї, навiть зразу на богословський вiддiл, туди тих, хто вже служив у церквi, приймають легше, пiльгове. Була б охота... - I те правда, - згоджується Любинський. - Мабуть, через рiк-два таки поїду довчатися. - Вiн помовчав, обвiв хату поглядом i спитав: - Ти про Iвана Калюжного щось чував? Павло подивно зиркнув на гостя, вiдповiв стримано: - Дещо. - Одчаюга, говорять. - Говорять. - Бачив його? - Нi. - Шкода. - Нащо вiн тобi? - Цiкаво. Землячок же, з Сумщини. Засуджений нiби. - Можливо. - А в кого можна дiзнатися про нього бiльше? - Не знаю. - Ну, бог з ним, хоч i шкода такого смiливця. Я, власне, до тебе в невеличкiй справi. - Якiй? - Нашого Трутня знаєш? - Хто це? - Пав Трутовський з Полiвки, так його iменують позаочi за неробство i розкiшне життя. - Мировий суддя? - Колишнiй. Постарiв, спився, згулявся, зледащiв, а торiк пiшов у вiдставку. - То й що? - Пiдшукує розумного чоловiка, аби той розiбрав i привiв до ладу архiв його суддiвської дiяльностi. Просив мене порекомендувати когось. Я порекомендував тебе. - З якої речi? - Вiдаю, - не розкошуєш. Колишнi однокашники мусять якось пiдсобляти один одному, кожен може попасти в скруту. А чому б тобi справдi не взятись? Робота велика, цiкава, можна трохи пiдлататися. - Менi заборонено вiдлучатись з Пушкарного, мушу жити тiльки тут. До того ж, коли Трутовський дiзнається, що я полiтичний засланець i перебуваю пiд гласним наглядом полiцiї... - Його, крiм псiв, яких розвiв понад пiвсотнi, нiщо не цiкавить, так само й полiтика. Про тебе я все розповiв. Згоджується, обiцяє добре заплатити. А заборона, вона... вiд Пушкарного до Попiвки всього якихось сiм-вiсiм верст. Нiхто й не знатиме. Ну? - Спасибi за турботу. Кажуть, у Трутовського є _бiблiотека. - Велика. Я бачив її, його син Сергiй показував, навiть обiцяв тихенько, щоб не знав батько, деякi книжки давати. Трутень - лежень, гуляйло-придибайло i п'яничка, а до книжок не байдужий. Пiдеш? - Спробую. - Не пробуй, а йди, раджу. У понедiлок я їхатиму додому, можу й тебе повезти на перемови. Згода? - Гаразд. - Бувай здоровий. Значить, до понедiлка. Випровадивши гостя за ворота, Грабовський подумки вилаяв себе Чого так сковано, так насторожено поводився з Любинським? Розмовляв, особливо вiдповiдав на запитання, наче калiка-недорiка. Дещо... Говорять... Можливо... Чому не розповiв усе вiдоме тобi про Iвана Калюжного? Адже дещо все-таки знаєш. Так, так - знаєш: Калюжний на шiсть рокiв старший за тебе, має гарну сестру, харкiвську гiмназистку; за участь у студентських заворушеннях виключений з Харкiвського унiверситету i вiдбував заслання у Вологдi; потiм жив у Москвi, там органiзував таємно народовольське товариство Червоного Хреста, керував нелегальним паспортним бюро, що виготовляло фiктивнi документи для революцiонерiв, провадив полiтичну роботу серед робiтникiв; торiк був заарештований, судився у "процесi 17-ти" i отримав п'ятнадцять рокiв каторги... Чому б не повiдати це Любинському? Такi речi втаємничувати не можна. Навпаки, треба говорити про них на повен голос, розповiдати всiм, гаряче, пристрасно. Тим паче, надiйним юнакам, якi потiм зможуть... А Любинський, здається, саме до таких тепер належить. Дивися ж: порекомендував тебе пановi Трутовському, прийшов сказати, обiцяв пiдвезти, представити... Будь справедливiшим до людей, вiр їм, шукай у них добре. Не пiдходь до кожного упереджено, з насторожливими й стримуючими знаками запитання. В тому числi й до Грицька Любинського. Видно, колишнiй ледачий чревоугодник переродився або ж перероджується. Але чому ж його не любить, просто-таки ненавидить Овчаренко?.. - Телепень, - каже. - Пiдлизує зад усiм - i Пушкарям, i Колупаям, i Обухiвському... Либонь, не пiдлизує. Прозоро натякав на Матвiя, непохвально говоривши про бурсакiв, якi йдуть у полiцiю, а Обухiвського аж толочив у багно. Очевидно, шурин помиляється. Можливо, його до цiєї помилки спонукає ображене родинне почуття, бо якось мовив: - Чого йому було пертися з Попiвки в Пушкарне i захоплювати тутешнє паламарство? Хiба не вiдає, що воно здавна i справедливо належить Грабовським... Не хоче й слухати доброго слова про Грицька Любинського. - Помиляєшся, дорогий мiй шурине, помиляєшся, - задоволено мимрить Павло, причиняючи хвiртку. - Любинський... 32_ Переступивши порiг, Павло спинився вражений i спантеличений. Кiмната, в яку потрапив, нагадувала комору харкiвської газети "Южный край". Три шафи з скляними дверцятами були вщерть забитi папками. Такi ж папки та тугi паперовi зв'язки купчилися на шафах, стелажах попiд усiма чотирма стiнами, на пiдвiконнях, столi, пiдлозi. Всi вони, як i шафи та стелажi, вкритi товстим шаром темно-сiрої задавненої пилюги. Все похмуре й непривiтне. Вiд дверей до масивного столу, що туманiв проти величезного вiкна, кривульчиться вузенька стежина. Хазяїн завважив його спантеличенiсть. - Не дивуйтеся, молодий чоловiче. Можливо, колись, якщо втрапите на судейське поприще, у вас теж буде так. Знаєте, день за днем, процес за процесом, справа за справою, вирок за вироком, а вони, папки, множаться, множаться. Спершу, як зволите бачити, я складав їх акуратно в шафи, а потiм набридло все це, то й пiшло через пень-колоду... Трутовський пробрався до шаф, повiдчиняв їх, здiйнявши хмарину порохняви, витер руки об поли синього камзола. - Роботи, - вiв далi, - тут, звiсно, багато, потребує вона чимало зусиль та й не кожному по плечу. Не приховаю, один тутешнiй писар брався за неї, одначе у нього нiчого не вийшло. - А ви давали йому якiсь настанови? - Майже нiяких, бо в фундуваннi архiву й сам не тямлю. Треба придумати якусь таку систему групування й опису документiв, котра враховувала б хронологiю i природу, характер судового процесу. Скажiмо, ось тут, - показав на паперову купу в кутку, - лежать усi матерiали за останнiй, тобто минулий рiк моєї суддiвської дiяльностi. Гадаю, i в книзi облiку, яку заведете, i потiм на стелажах вони зберiгатимуться по роках, але мiж собою мають бути згрупованi за рубриками - податки, оренди, строковi найми, кражi, побої, сварки i так далi. Як ви вважаєте, такий принцип пiдходящий? - Цiлком, а втiм, менi поки що важко схвалювати чи заперечувати його, бо ще не знаю самого матерiалу. Роздивлюся - скажу. - От i чудово. Починайте. Впораєтесь, зробите все гарно, я не поскуплюся i, крiм суми, про яку домовились, пiдкину ще щось... - Дозвольте запитати. - Прошу. - Кажуть, у вас є бiблiотека, то чи не можна б дечим скористатись? Трутовський хвильку подумав. - Взагалi книжок я нiкому не даю, але якщо у вас ладитиметься з архiвом, можете користуватися й книжками. Вимагаю одного - поводитись з ними бережно, листкiв не загинати, помiток на берегах не робити. Вони, батеньку, - також капiтал, нерухоме майно, коли хочете... Першi два днi Грабовський повнiстю згаяв на те, щоб розiбратися в архiвному хаосi колишнього мирового суддi. А потiм узявся впорядковувати його. Працював iз задоволенням. Не просто пересипав та облiковував рiзнi справи, а майже всi пiдряд читав. I з них в його уявi вимальовувалась дуже строката й барвиста, помежована багатьма драматичними, трагiчними, а iнодi й комiчними епiзодами, картина класових стосункiв на селi, побуту, звичаїв, обрядiв, родинного життя. В судових паперах, жужмом скиданих у папки, вирували i надривнi зойки, i приглушений смiх, i розпачливе ридання... Над деякими документами затримувався цiлими годинами - по кiлька разiв перечитував, вдумувався, робив виписки у свiй зошит, аби згодом використати тi нотатки в статтях для "Южного края" та "Харьковских губернских ведомостей". Пiсля такого читання iнодi сидiв мовчки, неначе рокований, i витирав вологi очi, а обiд та вечерю ледве-ледве пропихав у горло. Вночi погано спав, часто пробуджувався, обливаючись холодним потом вiд страхiтливих сновидiнь. Та й хiба спатимеш мiцно, коли тебе, мов грiхи душу, обступають i немилосердно мучать десятки тяжких людських iсторiй? А оця, щойно вичитана в паперах грубезної сiрої папки, вразила й схвилювала найглибше. Тi папери списанi не Трутовським i потрапили до колишнього мирового суддi, мабуть, з грайворонської полiцейської управи. Для чого вони йому? Як роздобув їх? Сумна iсторiя, гiрка доля випала її героїнi. Прожила Тетяна Iванiвна Гордiйчук двадцять дев'ять рокiв, вiсiм з яких провчителювала. Майже кожного року вчительку переводили зi школи в школу, а в сiрiй папцi множилися доноси, рапорти, скарги, вимоги, нагадування, застереження. Авторами тих звинувачувальних документiв виступали попи, дяки, урядники, старости. I всi, нiби змовившись, писали: далi тримати вчительку в цьому (чи iншому) селi не можна, бо вона - непокiрна, не слухає мiсцевих властей, домагається коштiв на школу, до церкви не ходить, батюшцi руку не цiлує, водить компанiю з найбiднiшими селянами, гуртує довкола себе молодь, влаштовує рiзнi шкiдливi вистави, читає книжки... Наче Оксана Петрiвна. Коли б не iнше прiзвище, iм'я та по батьковi... Два останнi роки вчителювала Тетяна Iванiвна в селi Колотилiвцi на Грайворонщинi. Видно, була вже зовсiм хвора й знесилена, однак, як i ранiш, - клопiтка та бунтiвлива. I звiдтiля, з Колотилiвки, в сiру папку плавом пливли скарги й нарiкання. Вони завершуються розпорядженням начальника губернського жандармського управлiння негайно заарештувати неблагонадiйну вчительку, а також рапортом волосного урядника про її смерть... - А де ж Оксана Петрiвна? Що робить, як живе, почувається?.. Нарештi Павло оглянув бiблiотеку Трутовського i переконався, що слава її занадто перебiльшена. Не така вона вже й велика, а тим паче цiнна. У нiй не бiльше трьох сотень книжок та журналiв, переважно спецiальних. У найбiльшiй, на три вiддiлення, шафi з-за скла поблискують роззолоченими та розсрiбленими фолiантами зводи законiв царської iмперiї, починаючи вiд Петра Великого i кiнчаючи першими манiфестами Олександра III, кодекси, а також рiзнi циркуляри, iнструкцiї, розпорядження губернської влади. Серед белетристики переважали книжки Вальтера Скотта, Пушкiна, Гоголя, Гончарова, Достоєвського Салтикова-Щедрiна, Жуковського, Карамзiна. Українська лiтература була представлена творами Кулiша, Квiтки-Основ'яненка, Котляревського та харкiвськими альманахами. Всi книжки стояли, мов солдати, новенькi, чистенькi i, видно, нiким не читанi. Дивлячись на них, Павло згадав слова пана Трутовського про капiтал, нерухоме майно. ' Спершу схопився за Михайла Салтикова-Щедрiна, бо вже давненько чув про цього письменника, якого непохвально трактують оборонцi царського трону. Але чи тому, що багато сподiвався вiд тих творiв, чи з якихось iнших причин, вони, в тому числi й "Господа Головлевы", не схвилювали молодого серця, не збунтували юнацької кровi. I тодi, дещо розчарований, накинувся на свого улюбленого автора - Федора Достоєвського. З Раскольниковим часто не згоджувався, гаряче сперечався, проте розмовляти з ним, ба й дискутувати було цiкаво... Волосний урядник ладен би сидiти на розпеченому залiзi, нiж на гойдливiй бричцi повiтової полiцейської управи поряд з розлюченим приставом другого стану. Взагалi сталося щось зовсiм незрозумiле урядниковi: годину тому пристав заскочив, наче харциз, у Рясне, перестрiв на вулицi урядника, обклав, мов стусанами, найбрутальнiшими словами й звелiв залазити в бричку. - Я тобi покажу, я тебе провчу, - злостиво обiцяв Ткаченко, несамовито перiщачи коней батогом i щосили натягуючи вiжки. - Пам'ятатимеш, сучий сину... - Схаменися, Матвiю Калениковичу, - подав ображений голос урядник уже за мiстечком. - Чого ти розпанахидився? I чому тикаєш менi, наче однолiтковi? Я з тобою гусей не пас, майже втричi старший... - Старший?! - перебив пристав i лиховiсне зареготав. - Роки волячi, а розум телячий... - Гiй на тебе, шалений, не грiши бога. Я з твоїм батьком разом парубкував, а з твоєю матiр'ю хрестив дiтей у Старосiллi... Побачу Каленика - скажу... - Досить!! - вереснув пристав. Матвiй Ткаченко лютував у душi. Старший... Дивись на нього! Парубкував з батьком, кумував з матiр'ю... А хто вище стоїть - повiтовий пристав чи волосний урядник, хто кому пiдлягає, шле рапорти, хто кого величає в тих рапортах високоблагородiєм? Поскаржиться родителевi... А що той родитель для станового пристава? Нуль без палички, дзвiн без калатала... Аби тiльки не надумав поскаржитися справниковi. Тодi фортуна може обернутися до пристава неголеною потилицею. Взагалi останнiми мiсяцями Арцибашев почав косо поглядати на Ткаченка. Що не зробиш - не так, грубо, некультурно, неграмотно... Нiчим йому не вгодиш. Правда, пристав не дуже побоюється свого начальника, бо має значних оборонцiв у канцелярiях i полiцмейстера i губернатора, а все ж про службовi дiла, вади й заслуги своїх пiдлеглих губернських верховодiв iнформує повiтовий справник. Матвiй Ткаченко не має якихось конкретних доказiв, але вiдчуває, що неприхильне, часами прямо-таки вороже ставлення справника до нього чимось пов'язане з Грабовським. Почалося ще вiд тих неоформлених документiв про арештанта, привезених городовим. Чому тодi ж, при городовому, не переглянув їх, не виявив у них прогалин, не заповнив у журналi сторiнку на засланця? Бачиш - не заповнив... Можливо, тi вiдомостi й цiкавi справниковi, але Ткаченковi вони здавна вiдомi до найменших дрiбниць i подробиць. Той пушкарнянський задирака трьома роками молодший вiд повiтового пристава, йому сiм тижнiв тому перевалило на двадцятий; колючий на язик, ну, смiливий, однак же злиденний, бунтiвливий, богохулець, всюди, де тiльки може, глузує над Матвiєм... А хiба годен пристав забути оту розмову, що вiдбулася пiсля його повернення iз Старосiлля? Ох розмова... Навiть не вислухавши тодi iнформацiю про сутичку на току бiля молотарки, Арцибашев увесь побагрянiв i перейшов у навальний наступ. - Нiяк не збагну, Ткаченко, чому ви так заповзято в'язнете до Грабовського, чому лише ним клопочетесь, наче вам бiльше нiчим займатися. Здається, земляки, а виходить... - Вiн порушив повелiння царя i губернатора, - вiдмагався пристав. - Той паламаренко... - Не плетiть дурниць. Порушив... Пригадайте свiдоцтво, яке ви самi компонували. Ось воно передi мною, гляньте. В ньому ясно, чорним по бiлому, вашою ж рукою написано: "чтобы по свидетельству этому он, Грабовский, нигде, кроме Пушкарного, не проживал". Розумiєте? Не переїздив надовго в iншi села, тривало не мешкав там. Так? - Так, - мусив погодитись Ткаченко. - А хiба вiн перебрався в Старосiлля? - Пiшов на возовицю. - Пiшов... Безсердечний ви i, коли правду говорити... Невже вам багнеться, аби юнак з голоду здох? Крiм того, у Старосiллi я бував не один раз i пам'ятаю - вiд нього до Пушкарного рукою подати, через рiвчак лише перейти, то, по сутi, один населений пункт, можливо, тi два села згодом зiллються. Де ж тут порушення, злочинство? - А його намагання вчинити бунт, знеславити представника влади? - Вчинити бунт... знеславити... В того, хто має гарну славу, її не так легко одiбрати, а погана сама розлазиться по свiту, вона не боїться i не слухається найрiшучiших полiцейських заходiв. Наш фурман бачив, що вiдбувалось коло молотарки, i всю провину за те перекидає на вас, а йому рота не заткаєте. Самi наробили квашi, самi тихенько i з'їжте її, коли не хочете ускладнень по службi... Пам'ятайте притчу про те, як бариня сама себе висiкла... Дивись-но - висiкла. Не кваптеся, начальнику, не прикладайте до пристава другого стану рiзнi притчi. Ще подивимось, чия буде зверху, чий батько спритнiший, кому доведеться пекти ракiв. Треба тривалого мешкання? Нате. Кiнчається другий тиждень працi Грабовського. Договiр укладено на всю роботу, а її не виконаєш i за пiвтора мiсяця. Це, дозвольте запитати вас, не тривале? Цього разу все зладжено так, що доведеться й вам замислитись над своїм заступництвом. Навiть фурмана навмисне залишено дома, щоб не було зайвих свiдкiв на випадок чогось непередбаченого. Будете припертi до стiни фактами i змусите належно оцiнити охоронницький талант, полiцейську пильнiсть свого станового пристава. Добре, що ви поїхали на свою Тульщину провiтритися та перепочити. Провiтрюйтесь, попивайте чайок з тульського самовара, а ми тим часом зробимо те, що треба, без ваших санкцiй... - Де зараз Грабовський? - питає урядника. - Дома, - вiдповiдає той. - Брехня. - Учора в Рясне приїздив пушкарнянський громадський староста i сказав: Павло Грабовський живе разом з матiр'ю. - Оце так здiйснюється нагляд? - Я ж не можу щоденно бувати в Пушкарному i вартувати пiд хатою засланця. Нагляд гласний, тому й користуюся даними мiсцевої розправи. - Того старосту треба самого взяти пiд гласний нагляд i частiше замикати в холодну. Не краще зiлля, нiж Грабовський. --- Що було наказано вами, староста вiдсидiв. - А що Грабовський дома, набрехав. - Не може того бути, не такий вiн... - Не такий? Скоро пересвiдчитесь. - Де все-таки Грабовський? - поцiкавився уже урядник. - У Попiвцi. - Звiдкiля вiдомо? - Не з рапортiв волосного урядника а чи пушкарнянського старости, що приховує протидержавнi злочини. - Вiдповiдно до розпорядження губернатора нагляд має бути гласним, вiдкритим. - Еге ж, гласним, однак нiхто не забороняв i негласного. У даному випадку вiн себе цiлком виправдав. Бричка повiтової полiцейської управи протанцювала вибоїсту вулицю села i круто повернула до маєтку пана Трутовського. 33_ Останнi тижнi року 1883 Матвiй Ткаченко не ходив, а лiтав, наче його носили незримi крила слухняних янголят, i почував себе не в повiтовiй полiцейськiй управi, а на десятому небi. Справа зроблена - i квит. Хай її просування дещо загальмувалось, але клопiт це не такий уже й великий. До того ж вiн, здається, ллє воду в лотоки пристава: адже Грабовський i досi, як свiдчить найсвiжiший рапорт ряснянського урядника, працює в Трутовського, отже, його протидержавний злочин зростає i множиться... Загальмував те просування помiчник справника. Приїхавши з Попiвки, становий пристав посидiв два днi дома, склав акта про те, що Грабовський, Павло Арсенович, служить у колишнього мирового суддi, i, за вiдсутнiстю справника, подав помiчниковi. Сподiвався, той зразу вживе належних заходiв - ув'язнить злочинця, а Матушинський умив руки: почекаємо, мовляв, Арцибашева, квапитись нема куди... Обмежився рапортом губернаторовi. Довелося чекати бiльше мiсяця. Нелегко далося те чекання Матвiєвi, проте вiн витерпiв - учора справник приїхав. Затиснувши буру теку пiд пахвою, Ткаченко гучно постукав у дверi. Арцибашев, як i завжди, сидiв за столом спокiйний i по-дiловому зосереджений. На привiтання вiдповiв чемно, навiть поручкався, i Матвiєвi видалось, що начальник почуває себе перед ним незручно. Мабуть, Матушинський уже розповiв про халепу в Попiвцi. Чи не збирається вибачитись, що отак ображав його, пристава? - Якi новини є на вашiй дiлянцi повiту? - цiкавиться Арцибашев. - Якихось особливих нема. Про Грабовського знаєте? - Нiчого не знаю. А що з ним? - Знову порушив заборону i порушив грубо. - Говорiть точнiше. - Покинув Пушкарне, переїхав до Попiвки i став на службу у пана Трутовського. - Ряснянський урядник повiдомив? - Нi, я сам туди їздив, що й заактував, а сповiстили мене свої люди. - Хто? - Ну... - Це i вiд мене тримаєте в секретi? - Пушкарнянський паламар. Сам вiн родом з Попiвки, а колись разом зi мною та Грабовським учився в Охтирськiй бурсi. - Чим думаєте платити за ту неофiцiйну стежу та iнформацiю? - Нiчим. Паламар усе те робить по давнiй дружбi зi мною i з любовi до трону. - Та-ак, - протягнув справник. - Чи порушив Грабовський iнструкцiю про нагляд, ще не вiдомо, а що ми її порушуємо - це... - Порушуємо? - Безумовно. В царському повелiннi та в циркулярi губернатора сказано лише про гласний нагляд, а ви, виявляється, без мого вiдома, наперекiр законодавству, завели собi окремий, так би мовити, власний нагляд. Хто дозволив? - Ну?.. - Не нукайте, вiдповiдайте. - Я хотiв... - Чого ви хотiли, те зараз нiякої ролi не грає. За повiт вiдповiдаю я i самоуправства нiкому не дозволю. Погляньте самi, що виходить: служите в нашiй управi вже другий рiк, а за весь цей час, куди впхаєте свого носа - там... Так довго ми, мабуть, не служитимемо разом. Подумайте над цим... Дошкульна мова справника ображає i обурює Ткаченка. Проявлено державний розум, ту пильнiсть, котрої вимагають усi настанови згори, своєчасно викрито злочин - i замiсть вдячностi маєш догану, нагiнку. Сам полковник Цугаловський, зiбравши до себе влiтку всiх приставiв Сумщини, говорив їм: у роботi полiцiї та жандармерiї мета виправдовує засiб. Для охорони правопорядку, безпеки царського трону, для знищення революцiйних кублищ можна i треба не гребувати будь-якими методами й засобами. Як же узгодити цi мудрi слова начальника губернського жандармського управлiння з докором повiтового справника про порушення царського повелiння та губернаторового циркуляра? Важко, ба й просто неможливо. Той каже - робiть так, а цей гне зовсiм iнше. Чиїми вказiвками керуватися?.. А якої б заспiвав справник, коли б знав, що тривала вiдлучка Грабовського в Попiвку була навмисно спровокована приставом через Любинського? Тут потрiбно бути обережнiшим i обачнiшим, аби самого себе не турнути в яму. Арцибашев користується довiр'ям i пошаною в губернатора... - Добре, я подумаю, - кривиться Ткаченко, наче їсть терпкi й давкi грушi. - Можливо, з мого боку трохи... Однак Грабовський учинив злочин. До того ж, коли йому було звелено негайно повернутись додому, вiн вiдмовився. Повернусь, мовляв, пiсля виконання умови з Трутовським. Значить, умови порушити не хоче, а закон порушує. I зараз перебуває в Попiвцi. Як же бути з ним? Арцибашев якусь хвилю помовчав i зiтхнув: - Нiяк. - Чому? - Грабовському дозволено впорядкувати архiв Трутовського. - Дозволено? Ким? - Мною. Ткаченковi перехопило дух. - Вами? - Так, мною. Про те клопотався не тiльки вiн, але й колишнiй мировий суддя. Тому нiякого злочину за Грабовським нема i вам нiчого було вимагати негайного повернення, та й взагалi... - Я, - перебив пристав, - цього не знав. - I не могли знати, бо той дозвiл я дав перед самим моїм вiд'їздом на Тульщину, а ви тодi хворiли i на службу не ходили. Пригадуєте? - Пригадую. - А губернатора я повiдомив письмово. Отже, виходить, Грабовський мав право не виконати вашої вимоги. Ткаченко нервово переступив з ноги на ногу. - Грабовський не лише не виконав моєї вимоги, а й ображав мене, лаяв нецензурними словами. - Якими? - Всiлякими. Називав дурнем, мазницею. На обличчi справника трiпнулась легесенька посмiшка. - У цих словах нема нiчого нецензурного. Вони просто визначають певнi людськi якостi. - Нехай собi визначають, але хiба можна вергати їх приставовi межи очi при виконаннi ним службових обов'язкiв? У Грабовського ж таке повелося здавна. Ще в школi, а потiм i в бурсi на кожному кроцi - дурень, мазниця. Колупаєм дражнить. - А це що таке? - То так вулично називають наш рiд у Пушкарному. Чи легко менi все те слухати й переносити, особливо на службi? - Нi, мабуть, не легко, - згодився справник i схилив голову низько над столом, аби не показати приставовi своїх усмiхнених очей. - Я серйозно говоритиму з ним i вiдповiдно покараю. Викличте його в управу. - Вiн мене не слухає. Вимагає наказу за вашим пiдписом i печаткою. - Скомпонуйте формений наказ, я пiдпишу i прикладу печатку. У кабiнетi справника сидiв Грабовський, i Арцибашев, силкуючись бути суворим, роздивлявся його спiдлоба. Хлопець виглядав ще худiшим та марнiшим, нiж пiвроку тому. Он на чолi лежить перша зморшка, двi iншi тоненькими пiвколами оточують вольовий рот. Тiльки в блакитних очах, як i тодi, жеврiє вогник i в зiницях не видно дна. А Грабовський дивився повз справника на голу стiну i думав: "Сьогоднi сiмнадцяте грудня, минув рiвно рiк вiдтодi, як я разом з городовим Волошиним переступив порiг охтирської полiцейської управи. Чим скiнчиться нинiшнiй вiзит? Знову одиночна камера, знову голод?.." - Звiдки ви зараз прийшли? - озвався Арцибашев. - З Пушкарного. - У Попiвцi роботу скiнчили? - Так, у середу минулого тижня. - Щось заробили? - Трохи. Пiвсотнi карбованцiв. Думаю купити дещо матерi, а решту вiддати шуриновi на хату. Справник довго заглядає в папери на столi, машинально ворушить пальцями блiде срiбло скронь. - А iнструкцiю про нагляд, котру вам давали читати в управi, порушили? - У мене iншого виходу не було. Хлiб, що вродив, уже кiнчається. Шурин не може прогодувати всю сiм'ю. - Що ж робити з вами? - Вам виднiше. Арцибашев стягнув з носа окуляри. - Таке порушення може скiнчитись тривалим ув'язненням або й новим судом. - Судiть. - Судiть, - зiтхнув справник i на мить заплющив очi. - Слова, слова... - У мене, крiм слiв, нiчого нема. - Знаю. I знову довге зiтхання. - Ви, доносять, не ходите в церкву. - Ненавиджу попа, який колись мене вчив i незаслужено бив, та й взагалi, я щодо релiгiї дотримуюсь... - А чому, - перебив справник, - обзиваєте Ткаченка дурнем, мазницею, Колупаєм? - Не знаю. - Те знаєте, того не знаєте... - Я ж йому сказав, що роботи не покину, хай складає акта. А вiн стає на мозоль... Арцибашев розсмiявся. - Стає на мозоль... - Дорiкає злиднями, називає паламаренком, каже згноїть мене... Справник насупив брови i перевiв мову на iнше. - Якщо хто-небудь запитає вас, чому найнялися в Трутовського, скажiть - мали вiд мене дозвiл. Ясна блакить на очах Грабовського потемнiла, обертаючись на густу синяву. - Я вас не просив... - Не просили, а зараз попросите. Вiн узяв iз столу чистий аркуш паперу i простягнув. - Пишiть на моє iм'я прошенiє. - Прошенiє?.. - Не ставте зайвих питань. Вам загрожує суд за свiдоме порушення iнструкцiї про гласний нагляд, а це... Деяку частину вiдповiдальностi я перебрав на себе, вiдрапортувавши вчора губернаторовi, що вiдлучку дозволив вам. Розумiєте? - Не зовсiм. - Потiм зрозумiєте. Пишiть i поставте число, котре б двома-трьома днями передувало вашiй вiдлучцi в Попiвку. Хай це буде строго мiж нами, я вже домовився з мировим суддею четвертої дiльницi нашого повiту, що розглядатиме вашу справу: одержите мiсяць ув'язнення в нашiй тюрмi. Доведеться вiдсидiти, iншого виходу, як ви полюбляєте казати, у нас з вами нема. - Я й далi змушений буду порушувати iнструкцiю. - Порушуватимете - каратимемо. - Карайте. Справник посмiхнувся. - Покарати найлегше. А щоб ви не порушували, а ми не карали, зараз напишете ще одне прошенiє - видiлити вам грошову допомогу iз спецiального фонду казни. - Такий фонд є? - Є, хоч вiн iснує бiльше про людське око i держава не розкидається ним, проте я спробую щось виклопотати для вас. - Спасибi. - Прошу. Ще раджу бути обачнiшим i пильнiшим при зустрiчах та розмовах з людьми. 34_ Намiр побувати у Грайворонi зародився ще пiд час роботи в архiвi Трутовського i остаточно визрiв пiсля грудневого виклику в повiтову полiцейську управу та розмови з Арцибашевим. Думалося: лютневi морозища, вiхоли, дороги заметенi; хто б це в Охтирцi або Рясному намислив за такої негоди перевiряти, чи не чкурнув пiднаглядний засланець, щойно побувавши в управi, на iншi села, тим паче в сусiднiй повiт? - Не їдь, Павле, не треба, - вiдраджувала мати, якiй Павло сказав, що хоче побувати на ярмарку. - Простудитися легко, а я поки що не зовсiм боса, якось переб'юся до весни. Та й з Охтирки можуть прискочити по тебе. - I нитки, голки не дуже горлове, - докидала слово Олеся. - На понедiлок Семена Язикатого кличуть у Рясне, обiцяв купити нам, що треба. Ой, не рипайся, братику, не рипайся... Старий Колупай такi страхи розказує... - Поїду, - твердив своє. - Боятися вовка - у лiсi не бувати... I поїхав. Грайворон - звичайнiсiньке повiтове мiстечко, здається, навiть обдертiше i плохiше за Охтирку. Двi вулички, церква, полiцейська управа, три корчми, школи чомусь не видно. I ярмарок тут рiденький, миршавий, на ньому бiльше, порiвнюючи з охтирським, хiба що п'яних та жебракiв... Ледве напитав для матерi чоботи з сирицi i дюжину котушкових ниток - для Овчаренкiв. Склавши в торбу куплене, задумався: де шукати того Михайла? Йти, напитуючи, вiд хати до хати? Довiдатися в полiцейськiй управi? Не випадало нi те нi се... I раптом почув обiч себе: - Данько, доки вештатимешся, чому не йдеш додому? - Зараз iду. - Не забудь, завтра вранцi - до справника. - Пам'ятаю. Гадаєте, дозволить? - Я не ворожка, побачиш. Глянувши туди, де точилась розмова, Павло побачив полiцая та парубка в полатанiй чумарчинi. У парубковi, на свiй великий подив, пiзнав Михайла Данька, про якого розповiдав ветеринар Заворотний. Так, так - вiн, грайворонський гласний пiднаглядний: он шрам на правiй щоцi, рудi вуса... Сквапно одiрвав погляд вiд спiвбесiдникiв i рушив, удаючи з себе заклопотаного ярмарковими справами. Вiдiйшов ген-ген, озирнувся: полiцай подибав на торговицю, а парубок - з ярмарку. Наздогнав за церквою. - Добрий день, Михайле. Парубок звiв на незнайомця примруженi очi. - День добрий. А, власне... - Я чув, як гукав тебе околодочний, i зразу вгадав .. - Угадав?.. - Менi розказував Карпо Заворотний. Ми разом сидiли в харкiвськiй... - Павло Грабовський? - перебив Данько. - Так. - Карпо менi про тебе теж говорив. - Вiн зараз у Грайворонi? - На Акатуї, а перед вiдправкою туди ми бачились, балакали, я йому свого кожуха вiддав... - Як почувався Заворотний? - Тюрма не лiкує. Ледве живого погнали на каторгу. - Звiдтiля писав тобi? - З етапу надiслав одного листа. Скаржився на бiль у грудях, на... Розмову перервав Данькiв приятель. Привiтавши його, Михайло показав на Павла: - Знайомся, Грабовський, колишнiй харкiвський семiнарист, тепер живе в рiднiй слободi на Охтирщинi пiд наглядом мiсцевої влади. А це, Павле, - Потап Слюнiн, колотилiвський вчитель. - З села Колотилiвки? - перепитав Грабовський. Слюнiн ствердно кивнув головою. - У вашiй школi вчителювала Тетяна Iванiвна Гордiйчук? - Я приїхав у Колотилiвку третього дня пiсля смертi Тетяни Iванiвни. Казали люди, гарна вчителька, своїм учням наче матiр'ю була. На похоронi все село ридало, вiд малого до великого. Рiдних змалку не знала, не мала власної нi дитини, нi хатини, нi билини, самотою звiкувала пiд недремним оком полiцiї. Коли громада справляла їй дев'ять днiв, приїхали два полiцаї повiтової управи, аби ув'язнити покiйну, та спiзнились. Ходили на цвинтар, щось записували, а потiм вигребли з її кiмнати книжки, папери, розiгнали поминки i подались у Грайворон. Ще навiдувались, викликали колотилiвчан, розпитували... - I по смертi не давала їм спокою? - Очевидно. Мовчки рушили вулицею. Данько спинився, показав на хату посеред маленького подвiр'я без ворiт та хвiртки: - От i мiй палац. Запрошую вас, але, вибачайте, ненадовго, бо у мене майже щодня бувають гостi з управи. - Заходьте удвох, - мовив Слюнiн, - а я збiгаю за жалуванням. Хата була напiвпорожньою. - Один живеш? - цiкавиться Павло. - З батьками. Мабуть, у церкву пiшли. Ти, казав Карпо, любиш лiтературу. - Люблю. - I сам пишеш? - Пробую. - Поезiю чи прозу? - Публiцистику. Статтi, нариси. - Друкувався? - Трохи. - Щось є при тобi? - Нема. - Послухаєш моє оповiдання? - Охоче. Михайло видобув з шухляди списаний зошит i почав читати. Йшлося про долю безiменної бабусi. Замолоду була вона гарною i щасливою. Та згодом щастя одцуралося вiд неї: чоловiк загинув на вiйнi, через кiлька рокiв по тiм дочка, згвалтована попом, у якого наймитувала, втопилася, а син-пiвпарубок покинув рiдне село, пiшов у мiсто, став на службу в полiцiї та й позабув одиноку матiр. Тепер стара i немiчна жiнка побирається мiж людьми... Павло глибоко зiтхнув, коли скiнчилось читання. - Страшно написано. - В життi буває страшнiш. - Кiнця ще нема? - Нема i не треба. Хiба й так не ясно? - Ясно. Думаєш посилати кудись? - Хочу з'їздити в Харкiв, учора подав прошенiє справниковi, щоб дозволив. Може, притулю в якомусь часописi, хоч i небагато надiй. Зачiплено ж церкву i полiцiю... А над чим зараз побиваєшся ти? - Правду кажучи, нi над чим. - Байдикуєш? - Не зовсiм. Збираюся писати нарис про покiйну колотилiвську вчительку. Крiм того, що розповiв Потап, маю й iншi матерiали. Данько розвiв руками: - Нарис, опертий на конкретнi факти такого плану, не надрукують. Для життєпису тiєї мужньої трудiвницi-страдницi треба знайти вiдповiднi художнi шати, скомпонувати повiсть, поему чи оповiдання, помiняти iм'я героїнi, не називати села. Спробуй, а як щось витанцюється, - дай знати менi, якось стрiнемося, почитаємо... Слюнiн зайшов до хати радiсно збуджений. Викладав на стiл хлiб, варене сало, квашенi огiрки, пляшку з вином. - Вiдзначимо нашу зустрiч спiльною трапезою. ...Розпрощався Павло з новими знайомими (i вже - приятелями) по заходi сонця. Переночувавши в заїздi, раненько вирушив з Грайворона. Поволi ступав вибоїстою дорогою, а думки роїлися округ Тетяни Iванiвни, наче бджоли довкола рiдного вулика. I колотилiвська вчителька в його уявi була схожа на Оксану Петрiвну - близьку й дорогу. Листа якогось чекала, говорив Слюнiн, звiстки вiд когось, плакала часто, скiнчивши уроки... Мало хворiла, скоро згорiла, мов на вогнi... Зайде, бувало, в хатину нужденну, словом усiх привiта, разом пожуриться з ними, дасть, яку зможе, пораду... Боже, для чого ж так рано в неї забрали життя?! Павло бачить уже похорон, i самi слова кладуться в хисткi й жальнi рядочки: Журно посходились дiтки Обiк нiмої труни. Втратили неньку сирiтки, Втратили промiнь вони... Дим закурився з кадила, Серце зворушував спiв... Що дiтвора голосила, - Просто не чути попiв. А як на цвинтарi стали, Кинули грудку землi, - Гiрко батьки заридали, Аж надривались малi. . 35_ Мiсяць травень помiтно старiвся, гублячи свою буйну красу й манливу привабу. Вiн ще солодко мрiяв, захлинався п'янкими пахощами, однак уже хапливо лiчив, як скупендяй червiнцi, свої останнi днi. Хоча й не бажав того, мусив згортати з садкiв свiтло-рожеву й легеньку, наче марево, намiтку недавнього цвiтiння та гаптувати для них темно-зелену, величну i врочисту, багряницю мiсяця червня, що вже поволi виказувався на залитих сонцем недалеких гонах. Павло стоїть бiля загратованого, але навстiж розчиненого вiкна охтирської в'язницi, дивиться на синє небо i уявляє, як стрiчатимуться, мiняючись на одвiчних чатах, весна та лiто тисяча вiсiмсот вiсiмдесят четвертого року. Пiслязавтра вони гаряче привiтають одне одного, якiсь три-чотири днi постоять у дружнiх обiймах, - i весна, стомлена шаленим квiтуванням, пiде на тривалий спочинок, а лiто, молоде i роботяще, готуватиме щедрi подарунки осенi й зимi. Павловi хочеться бачити ту, зараз уявлювану, зустрiч. Дивно навiть якось: ранiш нiколи не думав про неї - i раптом народилося це химерне й невiдхильне, немов поклик серця, бажання. I мабуть, таки побачить її, бо тодi ж, у тi ж першi червневi днi, його випустять з тюрми: йтиме додому, оглядатиме поля, лiси i, може, якраз побачить прощання весни з лiтом... Губився в загадках i все частiше питав сам себе Павло: чому, з якої, власне, причини так доброзичливо, хоч дещо й приховано, ставиться до нього Арцибашев? Ну от же: довго, наполегливо домагався i, нарештi, домiгся засланцевi казенної грошової допомоги, наперед домовився з мировим суддею четвертої дiльницi про покарання порушника жандармської iнструкцiї мiсяцем (тiльки одним!) ув'язнення, перенiс вiдбуття того, порiвняно легкого, покарання з холодного лютого на теплий травень, посадив арештанта в окрему й простору камеру, а згодом сам пiдказав йому написати прошенiє губернаторовi, аби той поклопотався перед мiнiстром внутрiшнiх справ зняти з колишнього вихованця духовної семiнарiї гласний нагляд i дозволити мешкати в Охтирцi... Викладав тi загадки Степановi Бодяку, який щодня тричi приносив йому харчi, але новий наглядач повiтової в'язницi був скупим на слово: - Такий добрий чоловiк та й усе. - Добрий чоловiк... i в полiцiї служить? - Трапляється. Мабуть, природа дала людяне серце. Я справниковi також не брат i не сват, та й не вислужуюся особливо, однак же вивiв мене з-пiд влади свавiльного пристава другого стану, зробив наглядачем, якому, порiвняно з сторожем, клопотiв менше i жалування бiльше. Або ще: знає про наше давнє приятелювання i саме менi звелiв харчувати тебе, а тепер посилає мене з твоїм прошенiєм у губернаторську канцелярiю, хоч поривався їхати Колупай... Їздив Бодяк у Харкiв i чекав там кiлька днiв. Правда, повернувся не дуже веселий (губернатор не захотiв клопотатися перед мiнiстерством), а все ж привiз друговi звiстку про призначення державної запомоги... Не ремствував Павло на охтирську в'язницю - в нiй було загалом непогано. Не викликали на допити, випускали на тривалi прогулянки, дозволяли побачення не тiльки з братом Тишком, але й з iншими вiдвiдувачами, не заважали працювати, не одбирали паперiв. I вiн не марнував часу: цiлими днями читав, писав. Тут скомпонував i одiслав редакцiї газети "Южный край" два дописи про Охтирку, закiнчив твiр "Трудiвниця", присвячений Тетянi Iванiвнi Гордiйчук, та поему "Вчителька", якi разом iз своїм щоденником передав Овчаренковим приятелем лiсником Твердохлiбом Даньковi у Грайворон... Що подумає Михайло, прочитавши ц