i першi Павловi римованi спроби, як оцiнить їх, особливо ж поему? Вона увiбрала в себе долi не лише Тетяни Iванiвни та Оксани Петрiвни, а тому має сюжет i композицiю набагато складнiшi й розлогiшi, нiж "Трудiвниця". В нiй дiє традицiйний любовний трикутник, але... Молода вчителька народної школи здибується зi студентом медиком, який приїхав у село вiдбувати практику. Разом навiдували хворих, вечорами читали i обоє щиро закохалися. Перед його вiд'їздом на навчання дiвчина вiдчула вагiтнiсть, i вони поклали на рiздвянi свята побратись... Тим часом до неї почав набиватися в полюбовники повiтовий адвокат. Вчителька одбрила старого нахабу. Ображений, вiн запiдозрив непокiрну в неблагонадiйностi, уночi наскочив з жандармами, вчинив трус, позбавив її служби, заарештував, i дорогою до в'язницi нещасна зазнала передчасних пологiв... Степан Бодяк зайшов у камеру з гарним настроєм. - Значить, завтра в Пушкарне? Павло пiдвiвся з стiльця. - Так. - А може, залишишся в Охтирцi? - Ти ж знаєш губернаторову вiдповiдь на моє клопотання... - Знаю. Одначе годину тому я говорив з Арцибашевим, i вiн обiцяє своєю владою дозволити тобi зостатися на мiсяцiв два-три в повiтовiй столицi, а згодом, мовляв, ще щось вимудруємо... Мешкатимеш у мене. - А що робитиму? - Спробуємо пiдшукати якусь бодай паршивеньку службу. Вчора менi казав один знайомий, нiбито судовий слiдчий другої дiльницi напитує собi розсильного. Якщо згода - рiж прошенiє справниковi, а я однесу його i пiду закидати вудки до слiдчого. - Гадаєш, клюне? - Треба сподiватися i дiяти, пiд лежачим каменем трава не росте. Толцiте - отверзеться... З журналами справа теж поволi крутиться. - Є надiя в бозi? - Либонь. Веду перемови з колишнiм секретарем земської управи. ...Минуло десять днiв. Друзi прощались, ковтаючи смуток. Знову перейшов їм дорогу, знову розлучив їх Матвiй Ткаченко. В цьому був несхитно переконаний Бодяк. - Вiн, паскудна мазниця. Я сам бачив, як учора пiд вечiр Колупай виходив з двору слiдчого. Ти ж тиждень прослужив, слiдчий позавчора похвалявся менi кмiтливiстю свого нового розсильного, а сьогоднi маєш - звiльнив без жодного слова... - Хай їм трясця, - зiтхнув Павло i завдав торбу на плечi. - Бувай здоровий, Степане. 36_ Журналами земських зборiв завалений увесь Павлiв стiл. Перечитав їх кiлька разiв, звiв докупи наведенi в них численнi факти i нарештi мав уявлення про стан шкiльної освiти на Охтирщинi, Слобожанщинi, а може, й на цiлiй Українi. I дiйшов невтiшних висновкiв: виходить, Україна, яка в минулi столiття вiдзначалася досить високим рiвнем письменностi, тепер, у час повсюдного панування парової машини, перших крокiв електричної лампи та електротелеграфа, занурюється в духовну темряву. Так, так - занурюється послiдовно й неухильно - одна школа припадає в середньому на десять-п'ятнадцять тисяч сiльського населення... Аж страшно стало... На весь Охтирський повiт - лише двадцять три школи, якi охоплюють усього пiвтори тисячi дiтей, головним чином хлопчикiв. А хто дасть бодай елементарну грамоту отому народному морю, котре так прагне свiтла, культурного розвою, хоче читати й писати? Хiба годна вдовольнити ту велику спрагу якась пiвсотня вчителiв, розкиданих по сiльських закутках? Та й з тих вчителiв тiльки окремi мають середню педагогiчну освiту, закiнчили спецiальнi семiнарiї чи принаймнi гiмназiї. Решта ж або напiвписьменнi, або такi розледащiлi та ласi до горiлки бовдури, як Обухiвський. Незвиклi до розумової працi, байдужi до запитiв своїх вихованцiв, окайданенi часословом i псалтирем, цi горопахи в класi знають лише дубець та лiнiйку, якi щодня гуляють по дитячих спинах... Чекай вiд них доброї поради й настанови, сподiвайся, що передадуть глибокi знання. Вiддана в руки земству, на вiдкуп нижчому сiльському клiру, початкова школа ледве животiє i найменшою мiрою не сприяє суспiльному поступовi. Навпаки, вона, а надто церковнопарафiяльна, виконує навiть шкiдливу роль, бо застоює безпросвiтну темноту й неуцтво, задурманює голови майбутнiм хлiборобам, розслаблює їхню волю, вбиває в них природнi здiбностi, робить полохливими фаталiстами й запеклими iндивiдуалiстами, похмурими вовкулаками та iдолопоклонниками... Школа на Охтирщинi явно занепадає, йде не вперед, а назад. Маємо характеристичне явище: все, що є бiльш-менш кращого серед учительства, покидає забур'янену шкiльну ниву i перекидається на поле державного чиновництва. I закономiрно: адже служба вчителевi дає всього якихось десять-п'ятнадцять карбованцiв на мiсяць. Приблизно стiльки ж вiдпускає казна полiтичному засланцевi... Звичайно, земськiй школi, убогiй i злиденнiй, важко змагатися з церковнопарафiяльною, яку, реакцiйну за її суттю, всiляко пiдтримує держава, однак же земство майже зовсiм не дбає про поширення освiти серед селянства. Воно ретельнiше займається ремонтом дорiг, спорудженням мостiв, нiж школою... - Добридень у хату, - перервав Павловi роздуми Семен Язикатий. - Скнiв, скнiв у тiй проклятiй розправi та й порiшив заглянути до тебе. - Спасибi. Сiвши бiля столу, староста почав гортати журнали. - Де набрав? - В Охтирцi. - Тодi, коли вiдбував присуд за вiдлучку до Трутовського? - Так. - Потрiбнi? - Думаю написати статтю про стан шкiльної освiти в нашому повiтi. - Знайшов щось цiкаве? Грабовський виклав свої враження й думки. - Напиши, - мовив Язикатий, уважно вислухавши все. - Добре дiло зробиш. Нашу земську управу бити треба та слухати, чи тепла, бо школi вона таки мачуха. Але варто було б ще чимало додати. - Що саме? - Ти говорив - двадцять три школи. Насправдi ж їх значно менше. - В журналах сказано. - Сказати можна все. То управа запорошує зборам очi. - Наприклад? - Позаминулого року розпалася школа в Бранцiвцi, а недавно - в Полярному. Та, далебi, не тiльки в цих слободах. Не все те правда, що на весiллi спiвають чи на похоронi говорять, дивися в корiнь. Або кажеш - коштом земства побудовано шкiльнi примiщення в Пушкарному та Кирикiвцi. I тут помилка. - Яка? - На будiвництво нашої школи управа видiлила пiвтори тисячi карбованцiв, з громади ми зiбрали ще пiвтисячi. Самi копали, возили глину, пiсок, мастили, бiлили. До того ж голова управи надiслав нам таких мулярiв, якi лиш змарнували грошi й людську працю. В класах уже й зараз навчатися небезпечно - затильна стiна вигнулась, стеля звисла от-от упаде. - Невже? - Пiди подивися. Не хвали земство, не заслуговує воно похвали. Та й мала ця школа: в нiй можуть вмiститися сiмдесят п'ять учнiв, а в слободi пiдлiткiв є понад двi сотнi. Де ж їм учитися - надворi? I ще одне - скажи добре слово про вчительок. Бiднi вони, нещаснi, безправнi, живуть, мов горох при дорозi, хто хоче, той скубає... От торiк у Рясному становий так заповзявся до вчительки, що вона, боронячись вiд його похабних залицянь, мусила перебратися в iншу губернiю. Словом, вистачає iсторiй, поцiкався ними... Ну, а оце стулив вiрша та й хотiв тобi розказати. - Про те, як у баби Олени "пiд самого Митра" покрадено кожухи "з хитра"? - усмiхнувся Павло. - То вже застарiло, а це про одного попiвського загнибiду, який, силкуючись ще бiльш розбагатiти, помандрував з усiма своїми статками та родиною до Катеринодара, поволi все там проциндрив i повернувся додому з батiжком. Але не пощастило Язикатому повiдати своє нове творiння, бо до хати зайшов Грицько Любинський. - Принiс тобi, Павле, те, що ти просив, - сповiстив, подаючи книжки. - У Сергiя Трутовського взяв. - Надовго? - До недiлi. - Спасибi. Не встиг Грабовський оглянути книжки, як порiг переступив iнший гiсть - лiсник Твердохлiб. - Оце повертаюся з Грайворона, - заговорив, витираючи спiтнiле чоло. - Бачив Данька, передав йому все. - Михайло нiчого не переказував? Лiсничий зиркнув на старосту й паламаря i вiдповiв одним словом: - Нiчого. - Сюди не збирається? - Збирався, але справник не дозволив. Потоптався на мiсцi, ще раз обвiв недовiрливим поглядом присутнiх i продовжив: - "Вчительку" похвалив. Просив, щоб ти написав йому про час i мiсце майбутньої вашої зустрiчi для розмови про поему i ще про дещо... Напиши, я в суботу знову подамся в Грайворони та й однесу. - Напишу. Загляньте до мене, коли йтимете. Слiдом за Тверлохлiбом вийшов i Язикатий. Вiн недолюблював пушкарнянського паламаря, у службових стосунках з ним був обережний i стриманий, а поза службою не хотiв бачити його. Не раз попереджав свого молодого приятеля - не будь перед Любинським особливо вiдвертим. Павло слухав ту щиру раду, але не слухався. Не знає староста сьогочасної молодi, не розумiє тих змiн, тих палахкотливих бур та вулканiв, якi дiють довкола i захоплюють у свiй вир юнацькi душi. Вистояти супроти цього борвiю не можуть не лише якiсь там сiльськi паламарi-недоуки. Ну хай Андрiй Желябов - син крiпака, Микола Кибальчич - з попiвської родини, але ж Софiя Перовська - донька дворянина, губернатора... - Новину чув? - таємниче спитав Любинський. - Яку? - Марiя Калюжна, Iванова сестра, теж заарештована. - Знаю. - I менi не сказав... Грабовський зачервонiвся. - Тiльки позавчора отримав звiстку з Харкова, - вiдказав вибачливо. - Заходив у церкву, але тебе не застав. - Я їздив по свiчки в Рясне, там i почув про лихо дiвчини. Яка шкода, яке горе для нас, молодих, для великої справи! Падають буйнi голови, рiдшають лави звитяжцiв... Твої харкiв'яни не повiдомили причин ув'язнення? - Повiдомили. Марiя перший раз була заарештована майже одночасно зi мною, тiльки в Одесi. Вийшовши з тюрми, вчинила замах на полковника Катанського. - Стрiляла? - Так. I промахнулась. - Ая-я-а!! - схопився за голову Любинський. - Всипати б їй... - Всипати? - здивовано перебив Грабовський. - Аби краще цiлилася, не давала маху. А де ж вона, Марiя, зараз? - Уже судили її. Дали двадцять рокiв каторги. - Двадцять рокiв! Боже мiй, боже! Страшно. - Дуже страшно. Тепер вiдбуває ту покуту разом з Iваном на карiйськiй каторзi, в Забайкаллi. Обидва замовкли. Тiльки клопiтке цiпання маленьких курчат у ситi пiд постiллю розстрiлювало гнiтючу тишу. ...П'ятниця видалась на диво короткою. Зранку Грабовський читав принесенi Любинським книжки, а пiсля полудня взявся писати. За спiшною роботою не помiтив, що в хату зайшли Матвiй Ткаченко та соцький. - Iменем закону обшук! - виголосив пристав i, пiдступивши до столу, взяв недописаний аркуш. Павло поклав ручку, пiдвiвся i вийшов з-за столу. Пристав пробiг очима написане. - До кого лист? - До знайомого, - Хто вiн? - Нащо тобi? - Михайло Данько з Грайворона? - Можливо. Матвiй витягнув з шухляди два списанi зошити. - А це що таке? - Чернетки моїх кореспонденцiй. Не тiшся. Вони опублiкованi в "Южном крае" та "Харьковских губернских ведомостях", хоч i без мого прiзвища. - А це? - показав смужку паперу, знайдену мiж зошитами. - Чиї прiзвища тут написанi? - Їх судили торiк пiд час київського процесу. Можеш прочитати в газетi "Свет", якщо цiкаво. - А це? - Мої твори. У них твiй батенько прославлений, вiзьми на пам'ять. - Для чого вони тобi, Матвiю? - подав голос соцький. - Обидва з одної слободи, разом училися i тут, i в бурсi... Пристав скипiв. - Не твоє дiло. - Не моє, звiсно, але... Арцибашев читав i супив брови. - Що там таке? - цiкавиться пiдполковник Трубников. - Рапорт Ткаченка. - Про що? - Зробив трус у Грабовського. Знову той колишнiй семiнарист матиме халепу. Вiдверто кажучи, менi шкода його. - Славний хлопець? - Розумний, гарячий, дотепний. Сам побачиш. - Ти санкцiонував обшук? - Нi. - Тюкни на пристава, вiзьми порви рапорт та й по всьому. - Не можу. Ткаченко через мою голову сповiстив губернаторову канцелярiю. Прошу тебе, допитуючи юнака, не дуже прискiпуйся. - Для друга... - Наперед дякую. Ходiм до мене, повечеряємо, розважимось у преферанс. 37_ Помiчник начальника губернського жандармського управлiння Трубников вiв допит спокiйно i розважливо, занотовуючи кожне слово арештанта. - Добре знаєте Михайла Данька? - Не дуже. - Де й коли познайомилися з ним? - Сьомого лютого цього року в грайворонському заїздi i цiлком випадково. - Чого їздили у Грайворон? - На ярмарок, чоботи купляти. - Про що говорили тодi? - Про нашi лiтературнi твори, обiцяли обмiнюватися ними. - Обмiнювались? - Я передавав Даньковi мою поему "Вчителька" i просив прорецензувати її. - Як передавали? - Через пушкарнянського лiсника Твердохлiба. - Спiльних знайомих з Даньком маєте? - Один Твердохлiб. - Листувалися з Даньком? - Я писав йому двiчi. - Що писали? - Рiзне, зокрема обiцяв надiслати свою "Вчительку". - Листи засилали поштою? - Лiсник носив. - I вiд Данька до вас? - Данько менi не писав нiчого, а передав на словах, що строк гласного нагляду за ним скоро закiнчується i вiн хотiв би побачитись зi мною для розмови про "Вчительку". - Слюнiна знаєте? - Так. Це вчитель з села Колотилiвка Грайворонського повiту. Я навмисно їздив до нього, шукаючи книжок з педагогiки. - Слюнiн дав книжки? - Дав, а потiм один раз заїздив до мене за ними. - З ним листувались? - Нiколи. - Крiм Твердохлiба й Слюнiна, хто ще вiдвiдував вас дома? - Пушкарнянський паламар Любинський. - Як збиралися переправити Даньковi листа, одiбраного у вас Ткаченком? - Обiцяв однести Твердохлiб, та вiн захворiв. Я вирiшив сам пiдскочити у Грайворон, але потiм роздумав i хотiв передати листа Слюнiним, котрий мав їхати по жалування. - Значить, Слюнiн також знайомий з Даньком? - Нi. - Цей ваш лист не зовсiм зрозумiлий. Там ви пишете про якусь "збiрку". Що пiд тим химерним словом розумiти? - Звичайнiсiньку зустрiч. Я таки планував побачити Данька i почути його суд про мою поему, однак не зважувався йти до нього на квартиру, щоб не попасти в руки грайворонської полiцiї, яка стежить за тiєю квартирою дуже пильно. От чому назвав мiсце для збiрки на площi за церквою. - У листi згадуєте якусь особу, не називаючи нi її прiзвища, нi iменi. Хто вона? - Не знаю. - Згадуєте i не знаєте? Дивно. - Нiчого дивного нема. - Пояснiть, - Я хочу здобути вищу освiту, а жодних засобiв для навчання власним коштом не маю. Спершу думав пiти у ветеринарний iнститут, де майже всi студенти забезпечуються казною, але згодом дiзнався, що колишнi полiтичнi пiднагляднi права на стипендiю позбавленi. I вирiшив вигiдно одружитися. Тому й питав Данька, чи не знайдеться в Грайворонi охочої пiти за мене, вiдзначив, що до релiгiї залишаюся байдужим i хотiв би мати дружину з такими ж переконаннями. Данько вiдповiв, що грайворонськi дiвчата - легковажнi кокетки, а в релiгiйному вiдношеннi - фанатички, що вплинути на розвиток у них бiльш рацiонального свiтогляду досить важко. Правда, доброї надiї вiн поки не губив - обiцяв познайомити мене з якоюсь особою, але хто вона така, не писав, i я про неї нiчого не знаю... Начальник губернського жандармського управлiння полковник Цугаловський читав протоколи допиту Грабовського,_ Любинського, Овчаренка i подумки лаявся, мов найзапеклiший биндюжник. Нарештi не стерпiв. - Трубникова сюди! - гукнув вартовому. За мить помiчник стояв бiля нього. - Хто ви такий, Трубников? - Як хто? - Пiдполковник окремого корпусу жандармiв а чи конторський писар, статистик, архiварiус? - Не розумiю. - Переглянув оцю вашу писанину, - показав на папери, - i... Виходить, ви не виконували моє розпорядження, а гралися в допит, особливо з Грабовським. - Чому? - Не знаю, та, на жаль, це так. Ваше слiдство, по сутi, нiчого не з'ясувало. Складається враження, що допитувач та допитуваний говорили рiзними мовами i про зовсiм вiдмiннi речi, навiть не силкувалися порозумiтись: ви питали його про дiло, а вiн вам торочив казки, ба й просто кепкував з вас, глумився, пускав пиляку в очi. - Не думаю... - То вдумайтесь нарештi. Гляньте ось на це мiсце протоколу. На ваше запитання, яку радiсть хотiв вiн повiдати Даньковi при зустрiчi, Грабовський вiдповiдає: Вiдшукуючи засоби для придбання вищої освiти, я в розмовi з учителем Слюнiним дiзнався, що можна вступити до вчительського iнституту на казенне утримання i пiсля закiнчення курсу з медаллю (а в даному випадку я покладаюсь на свої сили) можна бути iнспектором народних училищ. Таким чином, у мене вiдпала необхiднiсть вдаватися до таких цинiчних витiвок, як "вигiдне" одруження, i шукати знайомства з рiзними особами. От чому я й завагався, їхати менi у Грайворон чи не їхати". Збагнули? - Там усе на своєму мiсцi. - Де? - Ранiш говорилося, що вiн думав їхати познайомитись з тiєю особою. - Не крутiть хвостом. Хотiв подiлитися радiстю про можливiсть вступити до iнституту, а потiм завагався... Все це гра, i, видно, заздалегiдь не зовсiм продумана, або ж той колишнiй семiнарист глузував над вами, плещучи все, що забрело в голову. - Це вже занадто. - Нi. Вiзьмемо iнше мiсце з того ж листа. Охтирський пристав Ткаченко розшифрував i витлумачив його так: "В листi до Данька Грабовський обiцяв приїхати до нього на "збiрку", для котрої пропонує знайти мiсце, а далi вiдносно якогось Данькового товариша говорить: "Я чув, важко в н(ьому) похитнути рел(iгiйнi) вiрування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р(еволюцiйного) розвитку". В першому випадку неважко вгадати, що "збiрка" - не щось iнше, як таємна сходка, а в другому очевидно, що Данько намагається з вiдома Грабовського, а можливо, i при його участi зiштовхнути якогось товариша з iстинної путi в злочинну зграю революцiонерiв". Чуєте? - Так. - Добре. Пригадуєте, як вiдповiв вам Грабовський про збiрку? - Пам'ятаю. - А тепер послухаймо його коментар, старанно записаний вами: "Слова "важко похитнути релiгiйнi вiрування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р (тобто рацiонального) розвитку" стосуються тiєї ж особи, яку я згадував, хоч i назвав "товаришем" в розумiннi "знайомий". Вiдчули рiзницю? - Вiдчув. - Збагнули, як революцiйний розвиток обернувся на рацiональний, невiдома особа - на товариша, всього-на-всього знайомого, а той знайомий - знову в особу жiночої статi? Мiстифiкацiя? - Частково. - Я вас, правду кажучи, не пiзнаю. Завжди такий уважний, забиваєте пiдсудних перехресними запитаннями, спiвставляєте, докопуєтесь, а цього разу... Трубников добре знає: цього разу вiн таки недоброякiсно виконав наказ свого начальника. Уважив дружньому проханню Арцибашева, допитував абияк, намагаючись трохи стушувати провину арештанта. Грабовський справдi говорив, що хотiв, а вiн, пiдполковник, старанно занотовував... - Ви не помiтили рiзких розходжень у зiзнаннях Грабовського i Данька? - Грайворонський справник не надiслав Данькових матерiалiв в Охтирку. - Надiслав. Вони у мене. - Я про те не знав. - Шкода. Звернiть увагу на тi розходження. I Данько i Грабовський, силкуючись приховати отi свої стосунки, мабуть, навмисне плутають. Данько твердить, що познайомився з Грабовським у Пушкарному п'ять рокiв тому, вiдтодi й разу не бачив його, отримав вiд нього всього один лист; Грабовський же говорить: познайомилися вони сьомого лютого бiжучого року в Грайворонi, писав Даньковi двiчi i вiд нього отримав одного листа. - Дiйсно не сходиться, хоч це вже... - Не має iстотного значення? - Майже. - Дарма. Менi думається, за цiєю плутаниною замасковане щось серйозне. - Наприклад? - Хоча б належнiсть обох цих молодикiв до якоїсь пiдпiльної органiзацiї. Очевидно, охтирський пристав другого стану небезпiдставно пише - знайдений при обшуку список полiтичних злочинцiв викликає пiдозру, що "Грабовський має зносини з соцiально-революцiйною партiєю". - Перебiльшення. Мiж iншим, той пристав - односелець Грабовського i особисто переслiдує його. - Хай навiть так, але його здогад повинен насторожити й нас. До речi, чому в протоколi не вiдбито свiдчення пушкарнянського паламаря? - Нiбито Грабовський жалкував, що Калюжна, стрiляючи в Катанського, промахнулась? - Воно. - З Любинським я розмовляв пiсля допиту Грабовського. - Треба було ще раз поговорити. - Для чого? Я переконаний: Грабовського треба негайно звiльнити, бо вагомих пiдстав для нового покарання нема. - Така пропозицiя менi не зовсiм подобається. Пораджусь з губернатором. 38_ У слобiдськiй розправi, куди зайшов Павло, крiм старости, не було нiкого. Таке траплялося рiдко - довкола Семена Язикатого завжди юрмились пушкарняни, особливо бiднiшi та допитливiшi. Тепер же вiн самотою стояв бiля теплої груби i стиха мимрив. - Вiршуєте? - запитав Павло, скидаючи шапку. - Хай йому, тому вiршуванню... - Щось сталося? - Нажив собi нову халепу. - Яку? - Вчора покликав мене волосний урядник i давай розпiкати за того вiрша, що я тобi читав - про попiвського загнибiду Мартина, який повернувся з Катеринодарщини голий, мов турецький святий. Ти, каже, шельмуєш доброго хазяїна. Мартин Герасимович уже виклопотав позичку в банку i знову спинається на ноги... - Як урядник дiзнався про вiрш? - Поскаржився нiби сам Мартин, а вiн почув коло попiвської лавки. - Значить, ваш твiр знає i Попiвка. - Краще б не знала, бо вона порегоче собi знiчев'я, а менi - в холодну. - Справдi? - Цього разу, здається, бог милував, але урядник погрожував: виявлю ще щось подiбне - харчуватимеш нужу за гратами. - Бiльше не складатимете вiршiв? - Питаєш у хворого здоров'я. Про Пушкарiв та Колупаїв ще не таке врiжу... Ти цими днями нiкуди не вiдлучався? - До Харкова їздив. Сьогоднi вранцi повернувся. - Виходить, я знову набрехав урядниковi. Вiн запитав, де ти зараз, а я йому - дома, живе в будинку своєї матерi... Не повiрив, вибатькував мене i сказав, що тебе вже кiлька днiв розшукують по всiх повiтах Харкiвщини. - Розшукують? До нас нiхто не приїздив нi з Охтирки, нi з Рясного, не цiкавився мною. - Ти нiкому не говорив про свiй вiд'їзд? - Знали тiльки дома та Любинський. - Невже паламар донiс полiцiї? - Це вiдпадає: сам радив менi їхати, навiть грошей позичив на дорогу. - От так штука, його, чував я, пiсля обшуку й твого арешту викликали в Охтирку на допит. - Так. - Що ж вiн там насвiдчив? - Нiби скрiзь лив воду на мiй млин. - Звiдкiля знаєш? - Сам казав. - Казав... А Овчаренко чув його свiдчення? - Їх допитували нарiзно. - Чи не занадто звiряєшся йому? - Здається, вiн... - Ну, дiдько з ним. Розкажи, що робив у Харковi, бо ж завтра мушу їхати вибачитися перед урядником, то питатиме. - За два днi, що пробув там, багато не зробиш. Носився з статтею про шкiльну освiту в нашому повiтi, хотiв приладити її у якомусь часописi. - Приладив? - "Южный край" та "Харьковские губернские ведомости" вiдмовилися надрукувати. Редактор "Статистического листка" забрав, але попередив: пiдстриже її, особливо рядки на оборону вчительок. Тут, мовляв, переважає полiтика, а не статистика. Цензура не пропустить. - Шкода. - Шкода, звiсно, та iншого виходу не знайшов, мусив погодитись, щоб не пропадала праця. Власне, виловити в тiй статтi полiтику просто неможливо, бо вона наскрiзь полiтична. Побачимо, що з тiєї стрижки вийде. Хочете розповiдати урядниковi про статтю? - Не такий я рудий. Спитав, аби знати, як викручуватись. Скажу, їздив по лiки для хворої матерi... Язикатий пiдiйшов до вiкна, ледь позолотавленого скупим надвечiрнiм промiнням. - Видно, пiдступаються рiздвянi морози. - По чому вгадуєте? - Подивись сам. Грабовський теж глянув у вiкно. На дровiтнi сидiла купа горобцiв. Зграя ворон кружляла над подвiр'ям i тривожно галасувала, а iншi, позаховувавши дзьоби пiд крила, чорним груддям валялись на снiгу. - Нiяких прикмет не бачу. - Жаль. Коли горобцi ховаються у хмиз, а ворони виробляють те, що он зараз, - буде холодно або й заметiль. Того ж сподiвайся, коли сорока лiзе в стрiху, а синичка починає пищати ще зранку. - Забобони. - Нiяких забобонiв. Птахи й худоба тонше вiдчувають змiну погоди, нiж люди. Треба лише вмiти спостерiгати й розгадувати їх поведенцiю. Снiгурi й горобцi дружно цвiрiнчать перед вiдлигою. Ворона грає на льоту, веселиться галка ввечерi - чекай ясних i теплих днiв. У всьому цьому я переконався давно. Раджу й тобi придивлятись. Словом, завтра треба зодягнути паровицю... 39_ Приставовi другого стану нiчого вже не миле. Не служба - каторга. Щодня вислуховувати, стоячи прямцем, докори, догани, погрози, глузування i витирати пiт з чола - хто таке витримає? Хоч переїзди в iнший повiт. А справник не вгавав. - Слухайте, Ткаченко, коли ви нарештi навчитесь бодай що-небудь зробити розумно? Третiй рiк б'єте байдики при управi, загрiбаєте жалування, а користi од вас, як вiд ялової корови молока. Самi неприємностi з вами. - Я думав... - Iндик також думав, доки в борщ не попав. Караул! Злочин викрив! Гала-гала-гала!.. Зчинили веремiю, розголосили на всю губернiю, пiдняли на ноги полiцiю i жандармерiю, полетiли рапорти, телеграми, а Грабовський, виявляється, дома. - У Харковi вiн таки був. - А знаєте, по що їздив? - Те мене не цiкавить. - Соромтеся, чиновнику. Шукав лiки недужiй матерi. - Бреше. - Прочитайте ось рапорт з Рясного. Пристав ковзнув очима по списаному аркушу, але нiчого там не розiбрав - лiтери урядникової реляцiї нагадували безладну вiхолу. - Для чого галасували та ще й вiд мого iменi? - Ви тодi були в Сумах. - Чому не почекали, доки повернеться хлопець, i не поговорили з ним? Дивiться, що вийшло. Шiстнадцятого грудня ви телеграфували за моїм пiдписом, що Грабовський вiдлучився в Харкiв, а сьогоднi, через тиждень пiсля того, я мушу, вiдповiдно до рапорту ряснянського урядника, доповiдати, що вiн числом ранiш уже був дома. - Значить, Любинський затримався з доносом. - Значить, треба мати голову, а не казан на плечах. Вийшло так само, як з отим придуркуватим обшуком у Пушкарному. - Придуркуватим? - Безумовно. Приїхали й зразу - ненависть до iснуючих порядкiв, глум над мiсцевою владою, зносини з соцiально-революцiйною партiєю, гальмо на шляху революцiйного розвитку... Я, на жаль, не розiбрався в отiй зливi страшних слiв, скопiював вашого рапорта i в формi постанови одiслав губернаторовi. А Трубников проаналiзував усе й прийшов до висновку: Грабовський не заслуговує найменшого покарання. Так з вашої волi наша управа пошилася в дурнi. - Полковник Цугаловський не погодився з висновками пiдполковника. До нього схилився також губернатор i клопочеться перед мiнiстром внутрiшнiх справ продовжити нагляд за Грабовським ще на два роки. - Звiдкiля знаєте? - Знаю. - Починаємо в пiжмурки грати? - Менi написали з губернаторової канцелярiї. - А мене не iнформуєте? - То приватний лист. - Можливо, але справа, про котру вiн сповiщає, не приватна. Заварили глевку кашу, пiдбили мене на неї, а тепер ще й перешiптуєтесь поза моєю спиною. Ой, дивiться, аби не довелося вам гризти власнi кулаки... Грабовський поволi ступав вузенькими охтирськими вуличками, густо забiленими п'янким суцвiттям черешень та вишень, i губився в тривожних здогадах. Чого покликано? Якої тепер заспiвають? Дозволять покинути Пушкарне? Можливо: адже термiн гласного нагляду, вiдповiдно до царського повелiння, вичерпався тиждень тому. Але ж справа з обшуком, що його провiв Ткаченко, поки що не розв'язана, хоч вiд допиту Трубниковим минуло вже сiм з половиною мiсяцiв. Арцибашева застав у кабiнетi. Справник був веселий i трохи збуджений. Встав з-за столу, пiшов назустрiч, мiцно потиснув руку. - Будемо прощатися, Павле Арсеновичу? Грабовський спантеличено заклiпав вiями. - Термiн вашого заслання скiнчився. - А як з тим, що мене допитував пiдполковник? - Те назавжди кануло в Лету. Трубников цiлком вигородив вас. Правда, начальник жандармського управлiння та губернатор силкувалися продовжити вам заслання ще на два роки, але особлива нарада вiдхилила їхнє клопотання. Грабовський полегшено зiтхнув. - Отже, маєте право жити де хочете, за винятком обох столиць i Петербурзької губернiї. - А мене туди й не тягне. - Куди ж збираєтесь? - У Харкiв. - Де думаєте служити? - В редакцiях газет. - Хай щастить. - Спасибi. - Та не попадайтесь бiльше. - Спробую. - Хочу сповiстити вам одну таємницю, тiльки хай вона залишиться мiж нами. - Обiцяю. - Бережiться пушкарнянського паламаря. Грабовський поточився. - Любинського? - Протягом обох рокiв той Любинський доносив Ткаченковi про кожен ваш крок - i про вiдлучки в Попiвку та Харкiв, i про розмову з Твердохлiбом та пiдготовку листа до Данька, а на допитi в Трубникова жорстоко прискаржував вас. - Справдi? - Казав, ви вболiваєте за Калюжну, шкодуєте, що вона, стрiлявши в полковника Катанського, схибила. --- Невже? - Слово честi. - Ох гадина ж, пiдступний змiй i брехун! Недалеко вiд полiцейської управи несподiвано наткнувся на Любинського. - Здоров, друже, - простягнув паламар обидвi руки. - Як твої дiла? Замiсть вiдповiдi й привiтання Павло дав йому ляпаса. - Скорпiон. - За що це?.. - Знаєш, паскудо. Тепер я також знаю. Як тебе земля носить?! Плюнув, обернувся i покрокував до вокзалу, щоб сiсти на харкiвський поїзд. Книга друга ЗА МУРАМИ, ЗА ГРАТАМИ Вiчний революцiонер - Дух, що тiло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, - Вiн живе, вiн ще не вмер. Нi попiвськiї тортури, Нi тюремнi царськi мури, Анi вiйська муштрованi, Нi гармати лаштованi, Нi шпiонське ремесло В грiб його ще не звело. /. Франко_ 1_ - Ну й спекота. Душа не витримує! Ходиш, немов у печi. Оце так лiто! З перцем, - скаржився товстенький чоловiк середнього зросту, переступаючи порiг коректорського кабiнету. Причинивши високi голубi дверi, вiн зняв ширококрисого солом'яного бриля, витер картатою хусткою невелику лисину, що поблискувала мiж довгої, вже трохи срiблястої чуприни, i стомлено сiв на канапу пiд стiною. - Помагайбi, козаче, помагайбi, - привiтався до юнака, який, нахилившись над столом, зосереджено вичитував i креслив якiсь папери. - Спасибi! Боже й вам помагай, - вiдповiв той на привiтання, не пiдводячи голови. - А ти все сидиш, марикуєш, - набиваючи цибухату люльку тютюном, мовив чоловiк - Думаєш, титулярного дадуть тобi? Титулярнi радники, братику, на дорозi не валяються, та й горбом не доскакуються. Ну, ти скоро? - Кiнчаю, Семене Потаповичу, кiнчаю, - одповiв юнак, не вiдриваючись од роботи. Чоловiк устав з канапи, пiдiйшов до столу i, пахкаючи люлькою, заглянув у дрiбно списанi, багато разiв покресленi папери перед юнаком. - Кiнчаю, кiнчаю, - невдоволено повторив вiн. - З тебе, Павле, був би гарний канцелярист, письмоводитель, а не лiтератор. Не гнiвайся, правду чуючи. Не дiло це, друже, не дiло. - Чоловiк перейшов на повчальний тон. - Якби отак кожен лiтератор кебетував, то скоро загинув би або вiд сухот, або з голоду. Ну хiба ж можна марнувати стiльки часу i сил на таку дурничку? Та й що дасть тобi ота клятуща замiтка? Нi для кишенi, нi для душi. Гаразд, кiнчай, а я зачекаю, бо ти менi потрiбен. Чоловiк знову сiв на канапу i почав переглядати газету. Срiблястi скронi, така ж сама борода, дбайливо розчесана на два боки, пригаслi сiрi очi, невеличка лисина свiдчили про поважний вiк їх власника. Пишнi вуса, що прикривали не тiльки верхню, а й нижню губу, вишивана хрестиком сорочка та широкi шаровари, заправленi в сап'яновi халяви, робили його схожим на чумака, який тiльки-но повернувся з далекої дороги i зiбрався до церкви. - Оттуди! I забув, - клацнув язиком Семен Потапович. - Кiнчай, Павле, а я загляну на хвильку до редактора. Тiльки вийшов вiн, як на порозi коректорської стала чорнокоса молода дiвчина в легенькiй бордовiй сукнi. - Ну, мрiйнику, ти не забув? Юнак пiдвiв голову: - Пам'ятаю, Евелiно, пам'ятаю. Уже втретє нагадуєш. - Хай навiть уп'яте. Але ж ти пам'ятай. Чекаємо в лiсовiй хатi. Будь здоров. - I вона причинила за собою дверi. - Так, так. Мужики збунтувалися, - подумав уголос юнак, залишившись один, - збунту-ва-ли-ся, - повторив, видiляючи кожен склад. - Нi, так не пропустять. Вiн закреслив слово "збунтувалися" i вивiв "запротестували". Ще подумав, закреслив i написав: "Почали допитуватися, коли пан поверне їм вiдрiзану землю". - От i все! Так уже, мабуть, проскочить. Юнак поклав ручку на стiл, устав i солодко потягнувся, сплiвши руки над головою. Тепер можна було пiзнати в ньому Павла Грабовського. Понад дворiчне життя пiд наглядом мiсцевої влади в рiдному селi наклало на нього свої слiди. Худорлявий, як i ранiш, вiн, однак, значно вирiс, змужнiв, поширшав у плечах, на верхнiй губi уже посiялися майбутнi вуса. Тонка постать, широке вiдкрите чоло, на якому лежала перша, ледве помiтна складка, великi блакитнi очi, що свiтилися силою i рiшучiстю, особливо коли був радiсно збуджений. Уже пiвроку минуло вiдтодi, як Грабовський, дiставши дозвiл влади, з рiдного Пушкарного знову приїхав до Харкова. Жив, як i кожен початкуючий газетяр, що перебивається на бiдних коректорських хлiбах, йому часто доводилось виконувати також репортерськi обов'язки. З раннього ранку ходив по мiсту, перечитував афiшi та оголошення, забiгав до рiзних установ, салонiв - шукав новинок, на якi так був жадiбний редактор. Бiганина висмоктувала всi сили, даючи нiкчемнi копiйки, на якi хлопець ледве мiг зводити кiнцi з кiнцями. Мешкав i тепер на Москалiвцi, але вже не в Архипихи, бо, повернувшись до Харкова, дiзнався, що бабуся померла понад рiк тому, а убогу хатинку її забрали сусiди за похорон. Знову згадалося: "I направо - старiй бабi смерть пiдписує патент, а налiво - без копiйки б'ється з нуждою студент..." Бiдна вдова, в якої займав куток, радiсно зустрiчала небагатого квартиранта. Вiн не заважав їй, бо дома бував рiдко. Вона iнодi вже й журилася, чи не запропастився де її дивний пожилець. Але минало кiлька днiв, i вiн забiгав додому. Нашвидкуруч мiняв бiлизну, скаржився, що не має вiльного часу, i, спавши не спавши, раненько зникав. Знову пустувало пристелене старою ковдрою лiжко, журилася вдова, а квартирант нiби у воду впав. Вдень вiн був зайнятий редакцiйними справами, а ночами сидiв за столиком, писав вiршi i тiльки перед ранком, зовсiм знесилений, лягав на стару, давно порвану канапу, що стояла в коректорськiй. Так спливали днi, тижнi, мiсяцi. За щоденними клопотами навiть не помiтив, як одцвiли й обважнiли соковитими плодами москалiвськi садки. Тут же, в редакцiї "Южного края", зустрiв декого з старих знайомих та придбав нових, а серед останнiх - i Семена Потаповича. З цим зблизився навiть бiльше, нiж з iншими, не дивлячись на значну вiкову рiзницю мiж ними. Цей пiдстаркуватий напiвпоет, напiвфольклорист, напiветнограф умiв зваблювати людей, особливо ж лiтературну та студентську молодь, яка завжди горнулася до нього i помiж себе жартома називала його Митусою. Про цю витiвку молодикiв Семен Потапович знав, але не сердився, а може, й гордився своїм високим титулом славетного спiвця. Семен Потапович друкувався рiдко, бо i в поезiї, i в прозi йому, старому мрiйниковi, не дуже таланило, а за нарис чи статтю, завжди потрiбнi часописам, не хотiв братися, вважаючи їх лiтературою нижчого гатунку. Кохався переважно в iсторiї та давнiй культурi, якi знав так, що легко змагав унiверситетських професорiв. Може, саме ця освiченiсть i тягнула початкуючих лiтераторiв до Митуси. Та ще солiдна бiблiотека, книжок якої її власник не шкодував нi для кого. Був Семен Потапович також ентузiастом видавничої справи, якiй вiддавався цiлком. То ж вiн, кажуть, напоумив старого поета Володимира Степановича Александрова та молодого лiкаря-лiтератора Кесаря Олександровича Бiлиловського, який недавно приїхав у Харкiв, видати альманах пiд назвою "Складка" i сам докладав багато зусиль, щоб здiйснити цю iдею. Для майбутнього видання розшукував нових авторiв, новi твори. Вiн звiв Павла з Александровим, просив написати щось для альманаха... Сьогоднiшнiй день нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Ранком Грабовський пiшов "на полювання" за матерiалом для iнформацiй, а повернувшись до редакцiї, сiв за опрацювання зiбраного. Не дуже дбав про стиль, бо знав, що сама "пiкантнiсть" виведе їх на шпальти, а над одною статейкою морочився дуже довго, - писав, закреслював i знову писав та виправляв. - Ти готовий? - з-за дверей гукнув Митуса. - Можеш мене, хлопче, привiтати. Ще одна, хоч i незначна, вiкторiя. Завтра, сказав редактор, мiй матерiал буде набрано. Ну, гайда! О, а я й забув тобi сказати. Нинi обiдаємо в мене. Не вiдмовляйся, i слухати не буду. Не буду, не буду. Маю велику радiсть. Нарештi приїхав мiй хрещеник, пам'ятаєш, я говорив колись тобi. Вiн також обiдатиме з нами. Жду i Володимира Степановича. Ну й ще буде дехто. - Спасибi. - Ти не дякуй, а скажи, чи йдеш. - Ну, коли треба... - Треба, навiть дуже. Тобi ж на користь. Ну, поїхали на своїх двох. - А де ж був ваш хрещеник? - поцiкавився Павло вже на вулицi. - Де? Хiба забув? - з почуттям образи спитав Митуса. Вiн надмiру був прив'язаний до свого хрещеника, сина багатого помiщика, що жив неподалiк вiд Харкова i славився серед своїх сусiдiв меценатством. Кожному зустрiчному не мiг нахвалитися ним. Розповiдав багато разiв i Павловi, але той звик до цих розповiдей i пропускав повз вуха. - Та нi, я пам'ятаю, - вiдчувши образу Семена Потаповича, виправив свою помилку юнак. - Питаю, звiдкiля вiн зараз? - Здалеку, Павле, здалеку. Бував скрiзь i всюди - в Берлiнi, Мiланi, а зараз з самiсiнького Парижа. Розумiєш, з Парижа. Ще торiк, пiсля закiнчення академiї, поїхав набиратися ума-розуму. Там такий козарлюга - сам побачиш! Наш, можна сказати, з нiг до голови. Ану, поглянь, - простягнув Павловi книжку в сiрiй обкладинцi. - Для тебе роздобув. Iстинна книжка. Читатимеш з насолодою. - А-а-а, Семен Жук", - з легкою посмiшкою вимовив Павло, перегортаючи книжку. - Читав i "Пропащих людей", i Перед свiтом". Але чомусь менi не зовсiм до вподоби цей письменник. - Чому? Пан Кониський гарний майстер слова. - Я не кажу, що вiн поганий майстер, але от люди в його книжках якiсь не такi, якими вони в життi насправдi є, а головне - якими повиннi бути. Чи не здаються вам занадто дрiбними справи, котрими тi герої займаються? - Як-то? - Дивнi якiсь вони, наче з полудою на очах. Вештаються мiж людьми, багато балакають про народ, наче щось роблять для нього, але чомусь не бачать i не чують, як стогне той народ вiд злиднiв i темряви. - Таж вони й борються проти темряви. - Борються. Але чому, скажiть, вони не боронять мужика вiд розжирiлих багатiїв, лихварiв усяких? Знаєте, Семене Потаповичу, - палко заговорив Павло, - коли по правдi, то менi не подобається не тiльки Кониський, а й iншi нашi надднiпрянцi. От учора читав я Юрiя Федьковича. В нього люди зовсiм iнакшi. У них теж багато горя, мук, але є й вогонь. - Бачиш, Павле, - перебив Митуса, - у Федьковича iнакше. Над Буковиною нiмчик панує. Федьковичевi герої борються проти мадьярщини. - Чому? Не тiльки, - заперечив Павло. - Хiба ж зображенi ним багатiї Микитула чи Янко - мадьярщина? Нi, зовсiм нi. А в наших селах мало таких Микитул? Хоч греблю гати. - Опрiч того, - знизав плечима Семен Потапович, - Кониський i Федькович - то рiзнi письменники. - Та я ж про це й кажу. Зовсiм рiзнi, - Ну, то вiзьмеш? Грабовський промовчав. Митуса мовчки простягнув руку, взяв у юнака книжку i замахав нею, як вiялом, перед самим носом. Iшли повагом. Хоч денна спека поволi й пересiдалася i косе промiння надвечiрнього сонця вже не пекло, але брук був ще гарячий. У повiтрi висiла суха задуха, вiд якої прив'яле листя каштанiв та акацiй, що росли обабiч вулиць, згорталося в дудочки. Задуха доконувала Митусу. Вiн, лiниво переставляючи ноги, часто