Видно, хазяйновита бабуся - до пшона додала ще масла й солi. От тiльки паливо... Грабовський пiшов до рiчки, помацки назбирав на березi торiшнього бадилля, знайшов кiлька трiсок, викинутих хвилями. Скоро на долинi спалахнув новий вогонь, а на ньому заворкотiв казанок. Вмостившись бiля вогню, Павло й Надiя пiдкладали паливо, помiшували в казанку, вдихаючи принадний, давно забутий запах варива. - Поглянь, Павле, - показала на рiчку. - Он бачиш ту хмаринку? Яка вона гарна! Наче в казцi. Грабовський глянув на рiчку. Там картина справдi була чудова: пелена диму, що висiла над течiєю, не торкаючись її, скидалася на фантастичний вал, облямований свiтло-сiрою гривою. В найближчому вiд вогню мiсцi, осяяний тремтячим полум'ям, той вал безперервно мiняв свої барви, одсвiчував найрiзноманiтнiшими, часто ледве помiтними вiдтiнками, од нiжно-фiалкових до блiдо-рожевих. - Тобi подобаються лiтнi ночi в степу? - запитала. - Бачив їх до етапу? - Бачив, Надю, i до етапу, - вiдповiв Павло. Вiн пiдклав у вогонь бадилля. - Три роки тому я вiдбував перше заслання - в своєму селi. Родина в нас велика, батько помер уже давненько. Злиднi аж кулаками товклися. А тут ще й мене урядник не вiдпускає на заробiтки. Хоч бери та й пробi кричи. Якось все-таки пощастило найнятися до пана з сусiднього села. Працював на молотьбi - пiдвозив снопи. Воли круторогi, гарби величезнi. Паровик мотає барабаном, молотарка реве, мов навiсна, а ми не встигаємо з снопами. Економ кричить, лютує. До вечора так вимотаєшся, що ледве живим привозиш останню хуру. А нiч також не твоя. Повечеряв чи не повечеряв - гониш воли на пасовисько. Толока, на якiй випасалась панська худоба, широка, трава на нiй висока, як от на цiй долинi. Воли понапасаються, лежать та ремигають, а ми, строковики, розкладемо вогнище, цiле багаття, печемо картоплю, кукурудзу. Пiдлiтки стрибають через полум'я. Старi розповiдають всiлякi бувальщини. Так до пiвночi, а там, дивись, уже лежать, хто де впав, як побитi. Я не любив хлоп'ячих iгрищ. Бiльше вподобляв дивитися в полум'я i слухати старикiв. Навiть коли всi вже засинали, ще довго сидiв бiля багаття i стежив, як воно повiльно згасає, похлипуючи райдужними спалахами. I був щасливий... Вдосвiта хлопцi не могли мене добудитися. Тяжко було розлучатися з солодким сном, але я нiколи не каявся, що довго сидiв коло вогнища. Та й зараз не каюсь. Toй вогонь завжди ношу з собою, - вiн нiби зiгрiває мене. Так, так._ Окрiм того вогнища, нiчого не винiс я з свого тодiшнього бурлакування. Все таке паскудне, згадувати не хочеться... Довго сидiли мовчки: вiн пiдкладав у вогонь бадилля, а вона помiшувала кашу. Навколо табору перемовлялися, клацали зброєю конвоїри - мiнялися вартовi. До вечерi розбудили Володимира Iвановича. Старий дуже здивувався, побачивши Павла в товариствi незнайомої жiнки. З'їв кiлька ложок кашi, подякував i скоро захрiп. Повечерявши, Павло й Надiя пересiли ближче до вогню, який вже ледь-ледь жеврiв. Знову потекли розповiдi, запитання. Все те, що було невiдомим, загадковим, коли ранiше думали одне про одного, тепер розкривалося, ставало ясним i зрозумiлим. Обоє вiдчували, що їх давно вже зв'язував якийсь незримий ланцюжок. Тим ланцюжком була Оксана Петрiвна. Вона ввiйшла в їх життя, залишила в ньому виразний, наче давня зарубка, слiд, якого не зможе нiхто й нiколи стерти. Обоє вiдчували, що Оксана Петрiвна зараз стоїть мiж ними, зближує, зрiднює їх. Вiд цього робилося затишнiше, теплiше. На тиху блакить неба виплив молодий, радiсно усмiхнений мiсяць. Владно махнув рукавом - i м'яка блакить стрiпнулася золотими зорями. Узгiр'я, долина i навiть сизий вал над рiчкою посвiтлiшали, заграли райдужним вiдсвiтом. Легкий вiтер трiпнувся мiж травами, сяйнув бiсером теплої роси, доторкнувся свiтло-сизого валу над рiчкою, розiрвав його на хмаринки i помчав у безвiсть. Мовчали. Мовчало все навколо. Навiть вартовi, сонно обiпершись на рушницi. Враз Надiя болiсно зiщулилась i притулилася до Павла, наче шукала захисту од вiтру. Пасмо кiс доторкнулося його лиця. Вiдчув, як по тiлу пробiгло щось до болю приємне. Чув трепет молодого тiла, тривожний перестук серця. Боявся поворухнутися, щоб не одiрвалась вiд нього, щоб не зробити їй боляче. Навiть незчувся, як її губи злилися з його губами. Наче шалений, обхопив Надiїну голову i жагуче цiлував щоки, очi, брови. - Надю... Надю... Надiйко... - Павлику... Мiсяць, випливши в зенiт, зупинився, замислений. Зорi трiпотiли золотими крильцями, здивовано пiдтягували брови. Вiтер лоскотав трави. Радiсно воркотiли хвилi, тулячись до теплого берега. _ 16_ Липень промайнув гарячим крилом над землею i розтанув мiж соковитими травами. Молодий серпень, пiдперезаний свiтлим перевеслом, iшов гордою, спокiйною ходою, хазяйновито оглядаючи багатi дари лiта. Сонце, вiддавши весь запас свого вогню, тепер уже не палило, а тiльки лагiдно гладило порудiлу землю._ Частiше стали перепадати дощi. Нижче, якось безладнiше закублилися над землею тумани. Широкополi, розмаїтi степи, мiж якими ранiш звивалася етапна дорога, залишилися позаду. Засинiли лiси - могутнi, дрiмучi, незайманi. - Куди б не йшов бiдняк, йому завжди вiтер у груди. Отак i нам, - говорив Володимир Iванович. - Коли смажило сонце - нi лiсу тобi, нi хмаринки, нi краплини дощу. А зараз, як уже пiшли лiси з холодочками, то й спека пересiлася. Дивнi, кажуть, дiла твої, господи. Воно правда й те, що людинi важко догодити: завжди їй то болить, то свербить - i все на одному мiсцi. Жартував старий не тому, що був у доброму настрої. Бiльше для того, щоб зiгнати похмурi тiнi з лиця Грабовського, хоч би трохи розвеселити молодого друга. Та дарма. Жарт не дiяв. Павло зовсiм не чув його. Йшов мовчазний, зосереджений. Уже близько мiсяця йдуть в однiй партiї Павло, Надiя i Володимир Iванович. Вiдтодi, як на долинi стрiлися й об'єдналися їх групи. Йшли весь час поруч, разом харчувалися. Молодi несли убогi статки старого, допомагали боротися з настирливою малярiєю. Довга етапна дорога зблизила Павла й Надiю. Вони покохали одне одного. Покохали щиро, глибоко, нi вiд кого не приховуючи своєї любовi. Вечорами, коли стомлений дорогою Володимир Iванович засинав, вони ще довго сидiли. Обмiрковували подiї дня, згадували минуле, мрiяли про майбутнє. Якось в один з таких вечорiв Надiя сказала: - Добре нам, Павлику, вдвох. Я б згодилася отак усе життя йти. Добре, але й страшно, коли подумаю, що не сьогоднi-завтра треба розлучатися i, може, назавжди. - Що ти говориш, Надiйко? - не зрозумiв Павло. У його голосi було стiльки тривоги й вiдчаю, що Сигида злякано вiдсахнулася. - Нiчого, Павлику, особливого. - Помовчала й додала: - Чого приховувати те, з чим неминуче доведеться стрiтись. Ти - в Балаган, я - на Кару... далека вiдстань помiж нами. Так, друже мiй? Павло вiдповiв не скоро. Думав. Потiм рвучко схопив її за руки: - Невже так i станеться, голубонько моя? Невже не можна нiчим зарадити? А може... я спробую. Неодмiнно спробую, давай тiльки поки що не будемо отруювати нашого щастя. I не отруювали. Бiльше не згадували про той страшний день, що невмолимо наближався. Не говорили, однак кожне пам'ятало, з острахом думало про нього. Павло все робив, щоб якось вiдвернути, не допустити того дня. Уже двiчi, влучивши момент, аби не бачила Надiя, ходив до конвоїрського воза. Спершу просив прапорщика, щоб той помiняв мiсцями його i Надiю Сигиду: вiн пiде замiсть неї на карiйську каторгу, а вона хай iде замiсть нього в Балаган, на заслання. Спантеличений прапорщик довго роздивлявся полiтичного, запiдозрюючи його в божевiллi. Але коли допевнився, що той зовсiм здоровий, що справдi-таки прийшов з отим проханням, то не захотiв бiльше слухати. Тодi Павло почав просити дозволу пiти разом з Сигидою на Кару. Настирливiсть озлила прапорщика, i вiн вилаявся: - Тiльки кожен за себе i на своє мiсце. За вироком. Годi забаганок. Наступного дня про розмову Грабовського з прапорщиком знала вся команда. Коли ж зачула Надiя, то спалахнула: - Чому розпоряджаєшся моєю долею? - питала ображено, - Хто тобi дав право? Ти зi мною порадився? Чи, може, думаєш, нема потреби радитися? - Вибачай, прости, Надiйко, - виправдовувався Павло, прискорено клiпаючи очима. - Я ж тiльки хотiв... - Знаю, що хотiв, - продовжувала супитись. - Знаю. Але чому без мене? Чому сам вирiшуєш? - Знав,_ що будеш проти. Думав, потiм згодишся. Надiйко, дорога моя, - Павлiв голос забринiв майже трагiчними нотами. - Менi страшно, дуже страшно, коли згадаю, що тобi на каторгу. Я не можу без тебе, не можу, розумiєш? I готовий все зробити, на все зважитися... Сигида слухала, дивилася в гарячi, сповненi скорботної тривоги очi друга, i оксамит її брiв розгладжувався, м'якшав. - Даруй менi, Павлику, - заговорила, тиснучи його руку. - Я розумiю, ти хотiв не допустити мене до каторги. Розумiю. Але мав би подумати й про те, хороший мiй, що це химера. Не дозволять вони - раз, сама не дозволю, щоб ти пiшов замiсть мене, - два. - Але ж, Надю... - Але ж, наївний мiй, - пiдхопила тим же тоном, - пам'ятаєш, сам просив не труїти щастя. Пам'ятаєш? - Однак я думав... - Я також думала, хоч тобi й не говорила. Нiчого не допоможе. Так має бути. На цьому й скiнчилося тодi. Довго не згадували, не говорили про день, якого з тривогою чекали. А потiм заговорили знову. Сьогоднi. На свiтанку конвоїри нагальне пiдняли людей з нагрiтих мiсць, вишикували в одну колону i, викликаючи за списком, роздiлили на двi групи: одна, що мала йти до Балаганська, - полiтичнi засланцi, i друга, що мала йти на рiчку Кару, - полiтичнi каторжники. Грабовський та Володимир Iванович стали до першої, Надiя Сигида - до другої групи. Павло спершу також став до групи Надiї, але цим тiльки викликав хижу лють конвоїра та суворий погляд Сигиди. Змушений був перейти до своєї партiї. Пiсля розподiлу люди снiдали. Надiя пiдiйшла до Павла i Володимира Iвановича. Бiльше говорили, нiж їли. Старий навчав Сигиду, як поводитися в дорозi та на каторзi: - Нiколи не гарячкуй, - радив, - будь спокiйною. Завжди тримайся людей - легше буде й тобi i їм. Народ - великий чоловiк, шануй i люби його. А втiм, ти сама розум маєш. I одiйшов вiд молодих: хай поговорять. - Ну от, Павлику, - зiтхнула Надiя, коли залишилися вдвох. - От вiн i прийшов, той день. Ти будеш моїм другом? Не забудеш мене, нi? Дивилася на нього очима, повними слiз, нiжно, ласкаво. - Нiколи не забуду, голубко моя, - тихо ворушив пересохлими губами Павло. - Завжди буду твоїм. Навiки. I не тiльки другом, а й братом. - Братом? - запитала, витираючи сльози. - А я сестрою. - А ти сестрою, Надiйко, коли захочеш, дорогою, рiдною, - гладив худi плечi, цiлував золотисте марево кiс. - I не забудеш? - шептала на його грудях, нiби питала юнакове серце. - Нiколи... - Так, так, Павлику, нiколи... Я знаю... вiрю... Будеш, братику, пам'ятати мене... Одiрвалася вiд нього, мить постояла в глибокiй задумi, немовби вдивлялась у темно-сiре верхiв'я лiсу. Потiм витягнула з валiзки маленькi ножицi, вибрала на головi пасмо кiс, одрiзала, обгорнула носовою хусточкою кольору весняних пролiскiв, поклала в свою записну книжечку, притулила до очей i подала: - Пам'ятай, Павлику... - Спасибi, сестро, - тiльки й устиг сказати, бо вже грiзно рокотала конвоїрська команда. Скоро рушили. Попереду йшли балаганцi, за ними - крокiв за сто - карiйцi. Грабовський часто обертався, махав над головою картузом, тривожними очима шукав Надiю. Сусiди не сердилися, знаючи горе юнака. Самi оглядалися й бачили, як у вiдповiдь на помах картуза над карiйцями спалахувала, трiпочучи на вiтрi, Надiїна косинка, червона, як надвечiрня заграва. 17_ Селище показалось раптово. Черiдка тесаних будиночкiв нiби одiрвалась вiд дрiмучого лiсу, вибiгла в поле i враз скам'янiла, з нiмим подивом розглядаючи темну ватагу, яка, ледве похитуючись, наближалася. - Балаганськ. Балаган... Незабаром ватага, проминувши першi мовчазнi, немовби зачарованi, будиночки, посунула вузькою кривою вулицею. Уздовж вулицi нi деревини, нi тину, нi ворiт - тiльки самiтнi будиночки, нiби чиряки на тiлi. Якби не слiди босих нiг, не замурзанi дитячi лиця, що визирали з маленьких вiконець, важко було й сказати, чи живуть у селищi люди. - Оце так Балаганськ, - вголос мiркував Грабовський. - Справжнiсiнький балаган. - А ти сподiвався кращого? - байдуже запитав Володимир Iванович. - Дарма, Павле. Якби був кращим, то не став би мiсцем заслання. Та мiсто не таке вже й погане. Дивись, - вiн показав рукою на правий берег рiки. - Там навiть двоповерховi будинки. Нiчого, жити, видно, можна. Все ж таки повiтовий центр. Менi доводилося бувати в гiршому. Суща незамкнута тюрма. - В такiй самотинi й збожеволiти не важко. - Авжеж, не важко. Але збожеволiти всюди легко. Не про це треба думати. Адже тут живуть такi, як i ми, люди. Мiж ними не збожеволiємо. Поживемо - побачимо. Дивись, нас уже зустрiчають. З хатини вийшов на високих милицях, з бiлою, як _куделя, головою дiдок. Притулившись до стiни, пильно вдивлявся у ватагу, наче шукав там знайомого, а потiм тричi перехрестився i мовчки пошкандибав до дверей. - Дуже, видно, радiє чоловiк нашому приходовi, - пожартував Грабовський. Вулиця круто звернула й побiгла понад берегом великої рiчки. - Он, мабуть, вiн, - показав Володимир Iванович на сосновий живоплiт, за яким маячили довгi будiвлi. Постоявши перед високою просмоленою брамою, поки прапорщик переговорив з вартовими, ватага вповзла в подвiр'я етапного пункту. Коло дверей довгого, присадкуватого, схожого на старий зруйнований окiп барака стояли люди. Серед них видiлявся високий юнак без сорочки. Широкоплечий, грудастий, з тугими мускулами на руках i буйною лискучою чуприною, вiн нагадував Грабовському гладiатора, що вийшов на герць. - Доземний уклiн i пошана дорогим гостям! - зарокотав громовий баритон, а на вродливому засмаглому обличчi велетня сяйнула слiпучо-бiла стрiчка зубiв. - Чолом, - вiдповiв хтось з ватаги. - А ми всi очi видивилися, мало не послiпли, виглядаючи вас, - продовжував велетень жартома. - Ну, де, думаємо, похапала вас безноса? Аж ви - гульк, як Пилип з конопель. Ласкаво просимо, - розмашисте шарнув повiтря рукою. - Заходьте. Почувайте себе як дома, та не забувайте, що в гостях. Призволяйтеся, чим багатi, тим i радi. - Спасибi! - вiдповiв той же голос з ватаги. - Яка сила! Прямо тобi Геркулес, - з захопленням говорив Грабовський, показуючи на велетня. - Та ще й штукар. - Бачу, ти вже закоханий у нього, - посмiхнувся Володимир Iванович. - Хiба в такого можна не закохатися? Ото вибуяв... Прапорщик зупинив ватагу, повернув її лiворуч i сяк-так пiдладив. До нього в супроводi запобiгливого писаря пiдiйшов молоденький, з чорними тонкими вусиками штабс-капiтан. Чемно привiтавшись, узяв буру теку зi списками. Нудна церемонiя передачi-прийому арештантiв, якi мали залишитися в Балаганську, почалась. Капiтан викликав кожного прибулого, ставив два-три запитання i показував писаревi, до якого барака записати. Робота йшла повiльно. Змученi люди вiдповiдали мляво i плутано. Штабс-капiтан нервував, посмикував тонкi вусики. Особливо дратував його тягучий плач дитини. - Вгамуйте! - кинув на ватагу. - Чого воно скиглить? - Води просить, - вiдповiла жiнка, притискуючи дитину до грудей. - Так чого ж стоїш, як на оглядинах? - лайнулися чорнi вусики - Iди, хай нап'ється. Перелякана мати передала сусiдцi дитину, схопила простягнуту кимось пляшку i побiгла до журавля, що стовбичив посеред подвiр'я. Витягши баддю, втиснула в неї пляшку. - Стiй! Стiй! - струснув повiтря лютий голос. Жiнка повернула голову. До неї через подвiр'я пожадливими кроками йшов гладкий чоловiк у бiлому кiтелi i в такому ж бiлому, з широкими крисами кашкетi. Це був комендант етапного пункту. Його добре знали етапники, котрим надовго доводилося затримуватись тут, i обминали десятою дорогою. Щодня пiсля обiду вiн, зодягнувшись у лiтню парадну форму, прогулювався подвiр'ям. Заклавши руки за спину, стиснувши в них гумову палицю, бродить по подвiр'ї, доки не надибає когось iз засланцiв. А надибавши, не допитувався, вихоплював з-за спини палицю i перiщив бiдного, аж доки той непритомнiв. Такий вже полюбився комендантовi пiсляобiднiй моцiон. Зараз був саме час моцiону. - Куди? - показав палицею на пляшку з водою. - Дитинi. Захворiла в дорозi, плаче... Та комендант не слухав. Вихопивши з тремтячих рук жiнки пляшку, кинув об камiння, i його замашна палиця засвистiла. Нещасна жiнка .згиналася, пiдiймала руки, щоб захистити, прикрити голову, але не довго боронилась - пiсля кiлькох ударiв простягнулася, як мертва. Та комендант не припиняв розправи. Пiдбiгши до розпластаного безвiльного тiла, почав гамселити чобiтьми. - Що вiн робить, євнух проклятий? - вигукнув Грабовський i прожогом кинувся до криницi. - За що б'єш?! - закричав i вiдтрутив кривдника од нерухомого тiла. З несподiванки комендант на мить остовпiв. Як це! Хто посмiв? Весь аж зелений вiд лютi, вiн лише клiпав очима i брижив вузького спiтнiлого лоба. Та зрозумiвши, що сталося, як дикий кабан, накинувся на Павла. Не маючи намiру вступати в бiйку, Грабовський спритно маневрував. А комендант наступав. Враз схопилися за руки. Довго воловодились, бо комендант, переважаючи силою, поступався перед своїм супротивником вправнiстю: тiльки наляже всiма своїми бебехами, щоб пiдм'яти пiд себе, а Павло викрутиться. Та от Грабовський несподiвано зачепився ногою за камiнь, що лежав позаду, i комендант навалився на нього. - А-а-а! - радiсно заревiв. Вже простяг руки, щоб запустити їх у Павлiв чуб, та раптом почув, як щось мiцне, наче обценьки, здавило йому спину. Болiсно заскрипiв хребет, замакiтрилася голова, заметляли ноги. Грабовський, почувши полегкiсть на плечах, миттю звiвся на ноги, але замiсть коменданта перед ним стояв велетень без сорочки. Стояв, витираючи руки i посмiхаючись. - Ожигов, - стиснув вiн руку Грабовському. - Вiтаю з вiкторiєю. Перше бойове хрещення в нашому богом береженому Балаганську. - Розiйдись! - гримнув штабс-капiтан з чорними вусиками. - В холодну обох! - зверескнув комендант. 18_ - Ну от, обстановка дозволяє познайомитися ближче, - сказав велетень, коли зачинилися дверi невеличкої тюрми етапного пункту, i простягнув руку. - Син власної матерi, внук рiдної бабусi, якi живi-здоровi i в благоденствiї... Випуску 1862 року, фiрми Ожигових... Микола. Родився за власним бажанням, без особливих труднощiв. Помирати ще не збираюся. Грабовський подав руку, назвав себе. - А чому лише матерi й бабусi? - поцiкавився. - Тебе дiд цiкавить? Помер, брат, помер давненько. - А батько? - Взагалi ще живе, але для мене... - не закiнчив думку, болiсно поморщився. Видно було, що питання йому не сподобалось. - Ти надовго в цю яму? - запитав. Павло показав п'ять пальцiв. - ' Я маю на рiк бiльше, але один уже вiдтоптав. Мiсяцiв три спершу жив тут, у барацi, а потiм перейшов у мiстечко. Як засланець. Там, звичайно, трохи краще. А оце сьогоднi прийшов сюди, щоб пiдiбрати когось з прибулих до себе на квартиру. Все ж веселiше буде, та й менше коштуватиме. От i пiдiбрав... Уже першi днi життя в тюрмi обидва вiдчули, що мають рiзнi характери. Але це не вiддаляло, а навiть зближало їх. Микола Ожигов, цей завжди спокiйний, з першого погляду навiть до всього байдужий велетень, був чулою, на диво сердечною i водночас дуже рiшучою людиною. Любив лiтературу, а надто поезiю. Вiн залюбки слухав, коли Грабовський декламував свої або чужi вiршi. Сам же знав силу-силенну рiзних анекдотiв i дотепно розказував їх. Довгi розмови лилися легко, невимушене, а обидва спiврозмовники все бiльше вiдчували потребу бути разом. Було й iнше, що зблизило Павла Грабовського з Миколою Ожиговим - земляцтво. Виявилося, Ожигов з України. Пiсля розриву з батьком, пiдполковником, якого нiколи не любив, перейшов на власний хлiб. Жив у Луганську, промишляв на перукарствi, а мрiяв про медицину. Там i став членом народницької органiзацiї. Його цирульня служила мiсцем явки народникiв, а сам вiн найчастiше був зв'язковим. З рiзними дорученнями доводилося їздити в Петербург, Київ, Харкiв, Полтаву... ' - I в Харкiв? - перебив Павло розповiдь. . - I в Харкiв, - потвердив Ожигов. - Туди їздив найбiльше. - Кого-небудь знав з харкiвської органiзацiї? - Не дуже багато. - А Петра Цимбалюка? - Це той Цiцерон-одчаюга? Чув про нього, але не бачив. Ти його знав? - Добре. - Де ж вiн зараз? - Повiсили, кажуть. Стрiляв у якогось чиновника в Пiнську. ...День стояв погожий. Миколу викликали до канцелярiї. Повернувся збуджений, радiсний. - Наше, Павле, здається, зверху. Все нiби до цього хилиться. Зараз теж мене розпитували, як, чому, за що лупцювали ми того череваня. Але питали спокiйнiше, навiть трохи запобiгали. Що б воно значило? Казав менi служивий, ведучи назад, що комендант наш ходить понурий. Мабуть, дiло пахне ладаном, бо жiнка та вже ледве дише. Ну, буде видно. Iсторiя, здається, працює, як любив говорити мiй один знайомий, на нас. Не сумуй. - I не збирався, - бадьоро сказав Грабовський. - Ми ще повоюємо, ого. - А в Балаганську е добрi люди? - Є. Чого коштує один Вiктор Кранiхфельд. Другий Цимбалюк. Дворянин, офiцер, а хлопець - вогонь. Є й дiвчата чудовi. Особливо Улановська... - Евелiна?! - Шабля, а не дiвчина... Ти її знаєш? - У Харковi разом працювали, писали й друкували вiдозву в лiсовiй хатинi... Так вона тут? - Тут. Оце вийдемо звiдси, то й пiдемо до неї. - Добре. - Слухай, Павле, а чи не пiшов би ти жити до мене? - З радiстю, якщо приймеш. Тiльки зi мною прийшов ще один товариш. - Хто? - Робiтник з Орєхово-Зуєва. Учасник морозовської стачки. - I його влаштуємо. ...По обiдi в камеру завiтав посланець балаганського окружного справника. Вiн назвав себе виборним Молькiнської iнородної управи. - Знаєте Надiю Сигиду? - запитав Грабовського. - Для чого це вам? - вiдповiв Павло запитанням. - Треба, коли питаю. - Скажiть для чого. - Дивак ви, та й годi, - потиснув плечима виборний. - Ким вона вам доводиться, та Сигида? - Та скажiть же нарештi, в чому справа? - втрутився Ожигов. - Чого граєтеся в пiжмурки? - А це, молодий чоловiче, вас не стосується, - наїжачився посланець. I вже до Грабовського: - Бачите, Сигида написала вам листа з Кари. Але карiйським полiтичним каторжникам дозволяється листуватися лише з родичами. То тамошнiй начальник i питає нашого справника - в якому родинному колiнi перебуваєте ви з Сигидою. Павло аж затремтiв од радостi - перша вiсточка вiд Надiйки. - Де той лист? - У справника. То ким ви доводитеся Сигидi? - Братом. - Рiдним? - Двоюрiдним. Нашi матерi - сестри. - Ну, матерi нам без надобностi. Брат, значить. Отак i напишiть, - виборний подав папiр. - Щоб усе було, як велить циркуляр. * * * Довжелезна казарма, що вже мовчки готувалася до сну, враз заклекотiла, наче грiзна весняна повiнь. Темна хвиля тривожно хитнулася над нарами, i за мить коло Грабовського та Ожигова вирiс натовп. - Що сталося? - Кого пострiляно? - Де? - Коли? - Миколо! Павле! - гула казарма, i в цьому гаморi важко було второпати, що трапилось. - Та замовкнiть же! Пiдiйдiть! Коли галас ущух i люди згуртувалися тiсним пiвколом бiля нар, Микола Ожигов почав: - Слухайте i не перебивайте. Сьогоднi ми з Павлом, - вiн кивнув головою в бiк Грабовського, - почули страшну звiстку: мiсяцiв чотири тому вчинено розправу над полiтичними. - Де? - В Якутську. Тридцять вiсiм чоловiк, засуджених на каторгу, мали вирушити в далеку дорогу, здається, аж у Верхоянськ. Ну, тюремне начальство, як i водиться, нiчого не дало каторжникам на дорогу - нi одежi, нi харчiв. Люди запротестували: не пiдемо, мовляв, без того, що нам належить. I вiце-губернатор Осташкiн "провчив" непокiрних: шiсть протестантiв було одразу вбито. Сталося це в будинку якута Монастирьова, де мешкав один з каторжникiв... Попритулявшись плечем до плеча, мовчки стояли арештанти - зажуренi, насупленi. Кожен обдумував принесену звiстку, зв'язуючи її з власною долею. Нiхто з них, закинутих сюди, не може бути певним, що завтра-позавтра його не спiткає те, що спiткало якутських засланцiв. Павло Грабовський стоїть поруч Ожигова. Спершу в його уявi поставали якутськi подiї, а потiм глянув на темний, як застигла олов'яна хвиля, арештантський натовп. Очi вдивляються, а в головi наче завiрюха. Що думають, що почувають зараз цi щодня мордованi люди? Що дiється в їх серцях? Вiн знає, кожен з присутнiх тут має свою власну iсторiю. Не просто бiографiю, а власну iсторiю гiрких роздумiв, жагучих поривань, пекучих сумнiвiв. Вони, цi iсторiї, рiзнi i неповторнi. Але скiльки спiльного, подiбного в них! Йому навiть здається, що це одна iсторiя - строката iсторiя боротьби. Де той розум, що збагне її, складну й переплутану? Де той звитяжець, що доведе її аж до брами щастя? Де той великий митець, що переллє це в слова, звуки, барви?.. Iсторiя... Ось вони, простi учасники, непомiтнi творцi iсторiї, силомiць зiгнанi сюди з усiх кiнцiв царської iмперiї-в'язницi, - обiрванi, нестриженi, погорбленi, голоднi й холоднi. Найкращi сини вiтчизни! Пiд рубцями й латками б'ються найпалкiшi серця! Вони прагнули щастя для себе, для народу, хай урозбрiд, але пристрасно, забуваючи все на свiтi, линули до мети. I от схопили їх кривавi пазури, пiдсiкли крила i кинули до цiєї багнюки. Прямо перед Грабовським стоїть Вiктор Кранiхфельд. Безлiч латаний-перелатаний офiцерський мундир ще виразнiше вiдтiняє вроду схудлого, змарнiлого обличчя, бiлизну шовкового чуба, гарячий блиск карих очей. Стоїть наче за рiдкою пеленою туману. Погляд його блукає десь далеко-далеко. Бiля Кранiхфельда - Володимир Iванович. Давно не голена срiбляста борода, довгi, пожовклi вiд цигарки вуса та кошлатi брови приховують поморщене лице ткача. Тiльки чорнi очi палають бадьорим вогнем. Вкритi товстими бурими жилами руки стискають козирок картуза. А он, трохи далi, похилив голову юнак з розкосими очима. Та де там юнак! Зовсiм ще пiдлiток. Мабуть, недавно пригнали. Хто вiн - узбек, китаєць, казах? Пожадно вслухається в кожне слово оповiдача, i його смугле лице весь час мiняє барви, нiби на ньому пробiгають сполоханi тiнi. А он i ще... Рiзнi за походженням i вiком, рiзнi вдачею, але близькi прагненнями й долею. "Друзi. Побратими", - вистукує Павлове серце. Грабовському так хочеться зараз усiх їх стиснути в обiймах, зiгнати смуток з їхнiх очей. - Але на, цьому не закiнчилось, - чує, наче крiзь сон, голос Ожигова. - Тих, що залишилися живими пiсля стрiлянини, вiддано до вiйськового суду. Суд i довершив розправу: трьох страчено, двадцять вiсiм прогримiли кайданами на каторгу або пiдгодовують нужу в тюрмах. У казармi запанувала густа, як глей, тиша. В цiй тишi Грабовський ще виразнiше чує стук свого серця - прискорений, тривожний. На нього дивляться багато людей. Чого вони хочуть? Що ще можна сказати їм? Усе, про що дiзналися, розповiв Микола. Павло нiчого бiльше не знає. Нiчого. А десятки очей дивляться, нiби промовляють: говори! Чорнi очi Володимира Iвановича-теж, здається, вимагають: кресни своїм серцем об цi незгаснi серця, i з них не iскра, а цiла пожежа спалахне. Говори! Павло вiдчуває - далi мовчати не має права. - Друзi, - звучить його голос, спершу сухо i терпко, - це страхiтлива звiстка. Але до нас долетiла тiльки вона єдина. Та й долетiла через який час - три мiсяцi. А скiльки звiсток про такi ж розправи, вчиненi до якутської i пiсля неї, не дiйшло сюди! Скiльки, питаю? Навряд чи можуть вiдповiсти навiть самi лиходiї, бо їм не потрiбен їхнiй власний кривавий рахунок, по якому невдовзi доведеться все сплачувати... - То правда, - тихо вкинув хтось. - Гiрка правда, - говорив далi Грабовський. - Але хто винен у тому, що подiбнi розправи мають мiсце? Не тiльки кат вiце-губернатор. Виннi iснуючi порядки. Сама полiтична система, яка дозволяє заслання й тюрму для полiтичних перетворювати на розгнуздане свавiлля, грубу помсту й дике знущання. Грабовський зробив паузу, тамуючи хвилювання. - Виннi й ми. Виннi, бо над нами бешкетують, як хочуть, рiзнi посiпаки, а ми мовчимо. Дивуємось жорстокостi наших кривдникiв, але не дивуємось нашiй байдужостi. А тим часом цiлими рiчками ллється наша ж кров. Страшно й подумати. Промовець знову помовчав. - Нi! Нi! Нi! - в його голосi забринiли вольовi, крицевi ноти. - Я думаю, далi мовчати не будемо. Край терпiнню! Ми повиннi пiднести наш голос проти свавiлля й знущань, приєднати його до голосу якутських героїв. Вони - герої! Бо виступили на захист своїх прав, на захист людської гiдностi. I я вiрю в те, що й ми не залишимося одинокими, що нас пiдтримають тисячi, що наш голос увiллється в могутнiй протест всього сибiрського заслання i викличе нову хвилю революцiйної енергiї. Хвилю, яка змете, спопелить саму полiтичну систему. - Правильно! - Досить мовчати! - заiскрились очi Кранiхфельда. - Бити їх треба! - Прямо в самi печiнки!.. - Як собак скажених! - На шибеницю! - Еге ж, на шибеницю! - одiрвався вiд стiни вимучений, зiгнутий в дугу чоловiк. - Гарна байка, тiльки шкода, що коротка. Шибеницi... Казала Настя, ще як удасться. Та поки ми витягнемо їх на тi шибеницi, вони всiх нас закатують. Я колись так само думав, та от, дивiться, який став, - i вiн прошкутильгав, як скривлене колесо. - Бiльше мене не пiдведете пiд дурного хату. Люди повернули голови до чоловiка-дуги. Вiн лише сьогоднi прийшов на балаганський етапний пункт, i нiхто не знав, що саме так зiгнуло його. Хтось навiть почав допитуватись, але чоловiк тiльки спересердя плюнув i полiз на другий ярус нар. Володимир Iванович, який досi стояв мовчки, пiдiйшов до Грабовського, мiцно потиснув йому руки i обернувся до людей. - Я згоден з Павлом. Правду каже, - заговорив ткач поволi. - Наш голос мусить пролунати не тiльки тут, а й по всiй Росiї, проникнути в тюрми, в каторжнi пiдземелля. Тодi... Та не встиг закiнчити, бо пронизливо зарипiли дверi барака, нiби попереджаючи про небезпеку, i на порозi вигулькнула постать коменданта. Володимир Iванович замовк i прихилився до нар. Люди колихнулися, зацитькали, проте з мiсця нiхто не зрушив... Все наче скам'янiло. Тишу порушувало тiльки кволе хропiння чоловiка-дуги. Комендант постояв бiля порога, обмацуючи людей _маленькими зеленавими очицями, стиснув кулаки, сунув їх до кишень i, карбуючи крок, пiдступився до крайнього: - Чого дивишся? - Очi маю. - А я зараз тобi їх повибиваю... - А я повставляю, - почулося з натовпу. Комендант скипiв. Вiн висмикнув кулаки; i круто обернувся, щоб накинутись на зухвальця, але, зустрiвшися з очима Миколи Ожигова, посинiв вiд лютi i знову запхав руки в кишенi. - Чого не спиш? - ступив до пiдлiтка з_ розкосими очима. - Збирався, зараз ляжу, - перелякано вiдповiв той, эадкуючи мiж людей. - А ти? - до Володимира Iвановича. - А ти? - Ожигов схопив коменданта за комiр. - А ти, питаю? Чого до людей прискiпуєшся? Знову закортiло? - Я, я... - тiльки встиг промимрити переляканий комендант. Ожигов обкрутив його навколо себе, пiдвiв до дверей i з такою силою пхнув, що той, вiдчинивши головою дверi, вилетiв на подвiр'я. - Що ти наробив? - з тривогою запитав хтось. - Тепер лиха не обберешся. - Нiчого, - спокiйно вiдповiв Ожигов. - Чого продаєш дрижаки? Ну, а тепер спати. Ходiм, друже, - взяв Павла за лiкоть i повiв до дверей. Уже за ворiтьми їх наздогнали Вiктор Кранiхфельд та Володимир Iванович. Якийсь час iшли мовчки. - Негарно вийшло, - заговорив Вiктор. - Не довели дiла до кiнця. - Так, Вiтю, трохи негарно, - згодився Володимир Iванович. - Але я думаю, все-таки зробили добре дiло. Хaй знають етапники i передадуть iншим. А до нас завтра, мабуть, прийде справник. - Навряд, - заспокоїв друзiв Ожигов. - Комендант не захоче бiльше зв'язуватися зi мною. - I я так гадаю, - пiдтримав Грабовський. - Хай ще дякує боговi, що та жiнка оклигала i справу вдалося зам'яти. Ну, та зараз не про це. Ми мусимо протестувати проти злочину якутських тюремникiв. - I негайно! - сказав Ожигов. - Тому пропоную зараз iти до нас, написати найрiшучiший протест i завтра ж розiслати його, куди слiд. Перш за все, мiнiстру внутрiшнiх справ та мiнiстру юстицiї, ну й ще директоровi департаменту полiцiї... Згода? - Та згода, звичайно, - вкинув Володимир Iванович. - Тiльки, може, до мене пiдемо? Моїх хазяїв сьогоднi нема, то нiхто й заважати не буде. - У вас же й сiсти нiде, - мовив Грабовський. - А у нас з Миколою цiлiсiнька тобi кошара. Та й хазяїн не стане на завадi. Сам колишнiй полiтичний засланець. Волзький моряк. ...Теплої червневої ночi спить невеличке повiтове мiстечко Балаганськ, притулившись до неспокiйного плеса великої рiки. Спить тихо, мiцно. Далеко воно вiд губернської столицi - Iркутська, десь понад двi сотнi верст. Та вночi нiхто й не заважає... Хай хоч виспиться, бо завтра... Хто знає, що вдень повелять з губернiї, звiдкiля прийдуть новi ватаги полiтичних засланцiв, якi новини принесуть вони? Тiльки в одному будиночковi, що самотньо стоїть, як сновида, над неглибоким виярком, блимає свiтло. Воно немовби змагається з темним проваллям ночi, неначе кличе його на герць. У тому будиночку мешкають нерозлучнi друзi Павло Грабовський та Микола Ожигов. Павло диктує, а Кранiхфельдова рука старанно виводить букви... 19_ Грабовський знав тюрми. Харкiвська, iзюмська, оренбурзька, бутирська. Страшнi вони, що й казати. Але для iркутської, до якої потрапив, не знаходив навiть порiвнянь. Оце тюрма - усiм тюрмам тюрма. Вона, захопивши в своє черево людину, мовчки ламає, висмоктує, висушує, аж доки не зробить з неї губку. Гнiтить перш за все темно-сiрий колiр. Тут усе сiре, наче замулене, - мур з густо понатиканими грибками для вартових, товстi стiни, вузькi коридори, камери, посуд, тюремна обслуга, навiть сонячне промiння, що iнколи пробивається крiзь грати. Гнiтить тиша. Сiрий колiр стає ще густiший i важчий вiд мертвотної мовчанки. Тут усе мовчить, як скам'янiле. Вiд цього кров застигає в жилах, поволi висихає мозок, гаснуть очi, глухнуть вуха, тупiють чуття. Здається, залiзо не витримало б. А людина витримує. Дивне створiння людина. Все витримує. Грабовський стоїть бiля загратованого вiкна, а очi блукають десь далеко-далеко понад заснiженими дахами будинкiв. Нiчого вони там не шукають, нi до чого не придивляються. Так собi - блукають. Уже нiби трохи полегшало. Може, тому, що почалося слiдство. Може, й тому, що iнколи бачить своїх товаришiв. А то ж було... Серед ночi конвоїри припровадили до тюрми, загнали в камеру i нiби забули про нього. Два рази на день зайде коридорний, мовчки поставить порцiю та й зникне за дверима. Ото й усе. Так день у день. Тиждень. Мiсяць. Невiдомiсть не тiльки гнiтила, але й дратувала. За що його заарештовано? Перегортав сторiнки своєї "балаганської" бiографiї, губився в догадках, та нi на чому твердо зупинитися не мiг. Протест? Але ж то була правда. Раз навiть спробував поговорити з коридорним, та сумно закiнчилася розмова. - Чому менi не говорять, за що заарештували? - спитав у тюремника. Коридорний здивовано витрiщив очi i мовчки рушив до дверей. Не стерпiв Павло, схопив за плечi: - Ну, скажи ж, будь людиною! Чого тiкаєш? Тюремник обернувся, лютими очима змiряв настирливого в'язня i мовчки пхнув його в груди важким, як гиря, кулаком. Грабовський заточився й присiв на тапчан. Поговорили... Бiльше не допитувавсь. Гнiтила самотнiсть. Важка невiльнича самотнiсть. I книжок не давали. Вдень ще якось так-сяк. Цiлими годинами, наче тiнь, снував по камерi, перечитував списанi листки невеличкої записної книжечки або перелiчував тi, що були ще чистими. - Як їх мало! _Якi вони маленькi! - аж жахався, бачачи, що кiлькiсть неописаних листочкiв меншала з кожним днем. Довго ходить, мимрить губами, пiдбирає слова, рими, по кiлька разiв обдумує рядки та цiлi строфи. I, тiльки знаючи напам'ять найдосконалiший варiант вiрша, береться за олiвець Пише густо, майже насаджуючи одна на одну малюсiнькi букви. Закiнчивши писати, ще перечитує, обережно згортає книжечку i кладе до кишенi. Перша частина дня закiнчувалася. Починалася друга - спiви. Сидить на залiзному тапчанi, а голос ллється тихо, задумливо... Повiй, вiтре, на Вкраїну, Де покинув я дiвчину... Покинув дiвчину А чи покинув? Кого? Коли? Ксана - польова русалка? Вона справдi йому подобалась, але ж то були тiльки першi порухи серця. Та й хто зна, куди б завело його те необачне серце. Адже стала вона дружиною полiцмейстера. Народниця, героїня... Нi, нi, вiн нiкого й нiчого на Українi не покинув. Навiть жодного поцiлунку. Все, що мав, забрав iз собою. Вiн зустрiв свою любов, пiзнав щастя не в тiй заквiтчанiй бузком та вишнями хатинi, що над рiчкою пiд горою, а на тернистих, безкраїх, як вiчнiсть, етапних дорогах. Надiя! . Надя... Де зараз вона? Майнула, мов зiрка серед темної ночi, креснула ще недоторкане серце, запалила його шаленим вогнем i зникла. Зникла? Нi, нi, така не зникає, хiба згорить. Вiн вiрить у неї, як сам у себе. Вiрить. Ось у його кишенi зберiгається золоте пасмо її милих кiс, хусточка, записна книжечка. I навiть чує палкi дiвочi слова. "Назавжди, навiки з тобою, братику..." Тихий, мрiйливий смуток пiснi хитається, б'ється об сiрi холоднi стiни камери: Вiтер вiє-повiває, З України не вертає... Рука коридорного глухо гупає в дверi. Скрипить, як стара бляха, голос: - Мовчать! Та хiба є така сила, що змусила б його замовкнути? Де вона? Нема! Вiн уже бачить, як змарнiла, запорошена вдова з торбою через плече пiд буйним вiтром хитається, наче тополя, на своїй вузькiй нивi i благає бога, щоб вродив пшеницю для її дiточок-сирiт. Ой уроди, боже, Та пшениченьку яру На вдовине щастячко, На сирiтську славу! Вiдчиняється кватирка в дверях, в камеру врiзуються, немов два списи, олов'янi очi тюремника: - Годi! Та Грабовський рвучко пiдстрибує i, як вихор, кидається в танок: Ой гоп, ти-ни-ни, Вари, жiнко, лини! Дивиться коридорний, очманiло смикає плечима, зачиняючи кватирку. Знає: нiчого не вдiєш з арештантом. Спiвай. Це днями. А ночами... Довгi й нiмi осiннi ночi були тяжкою мукою. За вiкном небо вливається густими, пронизливими дощами, яким, _здається, нема кiнця-краю. Грiзно завивають, мов буйнi тури, свавiльнi вiтри. Зловiсно перегукуються сови та .вартовi на мурi пiд грибками. У_ камерi темно, аж моторошно, хоч в око стрель. Не дають свiтла. Для чого марно перепалювати казеннi грошi? Хай спить арештант. Хай нагулює тiло, щоб не болiли у тюремникiв кулаки на допитах. Хай спить... А хiба заснеш у такiй тишi? Вiтри нiби пiдхопили на свої прудкi крила твої сни i понесли десь далеко на доли, на лiси - нема їх. Нема, хоч пробi кричи. Та що тут крик? Хто його почує? Хто вiдгукнеться? Хто зможе розiрвати цю тишу, розметати темряву? Лежить горiлиць на залiзному тапчанi, мiцно зiмкнув вiї i нiби ще глибше поринув у пiтьму. Холоне тiло, терпнуть надушенi об метал кiстки. Та вiн не чує нi холоду, нi болю, захоплений химерного хуртовиною думок. А вони зринають сполоханими роями, кружляють, тремтять i повiльно тануть у густому мороцi, не залишаючи по собi нiякiсiнького слiду, наче яловi хмарки. Думи, думи... Часто переносять вони його в рiдне Пушкарне. Невидимою тiнню стане пiд вiкнами старої хатини - дивиться та слухає. Бачить, як, схилившись на свою нiчну подругу-