Якось, повернувшись з прогулянки, на котру Грабовський не ходив, чергуючи коло хворого, Микола й Вiктор розповiли про свою зустрiч з Евелiною Улановською. - Вона живе разом з Софiєю Новаковською, - тихо, щоб не розбудити Володимира Iвановича, говорив Ожигов. - Казала, Новаковська почуває себе зовсiм погано. Пiсля суду захворiла i вже не встає. Не набагато краще виглядає й сама Евелiна - квола й блiда, як з хреста знята. Вiд себе та вiд Софiї просила звернутися всiм до сенату з клопотанням переглянути вирок. Ну, ми з Вiктором i вирiшили... - Писати прошенiє? - насупив брови Павло. - Нi, спершу порадитися з Володимиром Iвановичем, з тобою, а потiм, якщо вирiшимо... - Прошенiє? - Ну, називай його як хочеш, - втрутився Кранiхфельд. - Тут дiло, Павле, зовсiм не в назвi. А що ти, власне, бачиш поганого в тому, щоб написати? Адже йдеться... - вiн зам'явся трохи. - Ну, ну, - пiдштовхнув його Павло, - про що йдеться? - Про полегшення наших мук. - Писати прошенiє .. - мiркував Павло, не звертаючись нi до кого. - Значить, у ньому мусимо зректися наших переконань i всього, що обстоювали, за що боролися, одне слово - все визнати помилкою. Це важко й збагнути, хлопцi. - Так, Павле, збагнути не легко. Але треба зрозумiти й iнше. - Що саме, Вiтю? - Завтра закiнчується наше право подавати апеляцiю. - Ех, Павле, Павле, - зiтхнув Микола, - якби ти бачив Евелiну, якби послухав її... - А Новаковська! - пiдхопив Кранiхфельд. - Вона, звичайно, не належить до нашої групи, ми її вперше бачили на судi, але ж жiнка - наш однодумець, також страждає за нас. Думаю, ми не можемо бути байдужими до неї, до долi її маленького сина... Павло мовчки одiйшов до вiкна. Евелiна, Софiя. Вiн якось досi не думав про них, а якщо й думав, то не помiчав рiзницi мiж їх становищем i становищем чоловiкiв. Та зараз вiдчув. Софiї й Евелiнi тiльки по тридцять рокiв, як i його покiйнiй Надiйцi. Тридцять. Це ж лише половина людського вiку. I вже каторга. Жахливо. Ну, а чим зарадити? Чим можна допомогти їм? Задля цього вiн готовий на все, навiть на шибеницю, крiм одного - вiдмови од переконань, од боротьби. - Що ж робити? - запитливо глянув на Кранiхфельда i Ожигова. Товаришi мовчали. - Що робити?.. - донiсся кволий голос Володимира Iвановича. Всi троє кинулися до хворого. Йому, видно, полегшало, бо лежав, спокiйно дивлячись на стелю. - Сперечаєтеся, хлопцi? Шукаєте виходу? Хочете, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi? Але... - хворий, не закiнчивши фразу, зайшовся кашлем. Хлопцi стояли розгубленi й винуватi. Зрозумiли - Володимир Iванович чув їхню розмову. Мовчки чекали, що скаже вiн, старий пролетар. Коли кашель вгамувався, Володимир Iванович перевернувсь на лiвий бiк i пальцем покликав до себе Грабовського. - Вiрно робиш, Павле. Правильно, - заговорив тихо. - Шкода наших дiвчаток, дуже шкода. Та й вас шкода, дорогi мої, всi молодi, як квiти. Але я мало вiрю в те, що ваше прошенiє дасть якусь полегкiсть дiвчатам, а нашiй справi може пошкодити. Так, може. Треба гарненько подумати, що i як писати. Бо ж просити, значить, визнати себе переможеними, каятися, зрiкатися найсвятiшого. Без цього навряд чи прислухаються, бо їм саме й треба домогтися вiд нас зречення. А каятися, зрiкатися ми не можемо, не маємо права. Можемо тiльки вимагати. Вимагати скасувати вирок, як неправильний. Протест i вимоги - от наша правда... Володимир Iванович знову закашлявся. Цього разу кашель був ще довший i важчий. Вiдкашлявшись, старий мовчки одвернувся до стiни очима... - Що ж будемо робити? - пошепки запитав Кранiхфельд, коли Володимир Iванович заснув. - А хiба не ясно, Вiтю? - спитав Павло. - Вiдбувати кару, от i все. Писати сльозливе прошенiє - я категорично проти. - А як же, Павле, бути з дiвчатами? I їм на каторгу?.. - втрутився Ожигов. - Невже ти гадаєш, що ми з Вiктором боїмося за себе? Подумай добре, - показав на Володимира Iвановича. - Чи довго протягне вiн на каторзi? Чи довго протягнуть Евелiна i Софiя? Ми витримаємо - це ясно, а от вони, я питаю? Ти про це, Павле, подумав? - Ще в харкiвськiй тюрмi менi пропонували написати прошенiє, - заговорив Павло, не вiдповiдаючи на запитання. - Кiлька днiв у моїй камерi лежали папiр та перо. Пропонували, пiдказували, навiть умовляли. Не написав. I зараз, хлопцi, я нi писати, нi пiдписувати нiчого не буду. Не можу. - Помовчав трохи i додав: - Можете писати, я не буду проти - при однiй умовi: якщо у вашiй апеляцiї - не в прошенiї, а в апеляцiї - не буде каяття, не буде прохання, а тiльки вимога. - Тiльки вимога, саме так, Павле, саме так. - Ожигов пiдбiг i обняв Грабовського. - На цьому, Вiтю, стою i я. Тiльки вимога. Одна вимога, i бiльше нiчого. Ми не злочинцi, й каятися нам немає в чому. А не прислухаються, _то хай знають, що ми не схилилися, лишилися собою. Згода, Вiтю? - Згода, згода! - Кранiхфельд захопив обох в обiйми. - Тiльки вимога! ...Поверталися з прогулянки збудженi, особливо Ожигов i Кранiхфельд. Пiдписану ними та Улановською апеляцiю тюремне начальство взяло й обiцяло надiслати до сенату. - Тепер чекай з моря погоди, - зауважив Павло, коли пiдходили до камери. - Дарма радiєте. Ще доведеться не один мiсяць годувати нужу. Пообiцяли, а ви й повiрили. Вони м'яко стелять, зате спати твердо. Я знаю їх. - Це ти вже зайве, Павле, - заперечив Кранiхфельд. - Їм самим невигiдно нас тут тримати. А ми теж нiчого не програємо, якщо й затягнуть трохи. Хоч дочекаємось теплих днiв, легше буде йти на каторгу. - Боюсь, щоб не стало душно... Переступивши порiг камери, балаганцi зупинились як укопанi. Володимир Iванович лежав на лiжку горiлиць. Лiва рука його, здавалось, прикривала серце, а права безсило звисала додолу, затиснувши мiж двома пальцями невелику, трохи пожовклу фотографiю. З-помiж напiврозплющених повiк ледь-ледь сутенiли очi. Тiло було ще тепле, старий, мабуть, щойно помер. Поскидавши шапки, хлопцi якийсь час стояли в скорботi. Потiм стулили небiжчиковi повiки, склали йому на грудях руки i почали розглядати фотографiю. З неї дивилися теплi, трохи пойнятi сумом жiночi очi. Бiля жiнки з обох бокiв стояли хлопчик рокiв дванадцяти та менша дiвчинка. На руках жiнка тримала бiленьке, пухнасте, мов курчатко, немовля, яке охопило рученятами шию матерi i сяяло_ ясною, схожою на ранковий промiнь усмiшкою. - Прощався, мабуть, Володимир Iванович, - журно сказав Микола Ожигов. - Ви бачили коли-небудь її? - показав на фотографiю. Грабовський i Кранiхфельд заперечливо хитнули головами. Нiхто з балаганцiв не бачив нiколи фотографiї родини Володимира Iвановича. Старого шанували засланцi, часто приходили до нього за порадою. Вiн слухав скарги, розпитував про сiм'ї, радив, пiдбадьорював. А про власну родину нiколи не розповiдав, наче в нього її не було. По табору ходила чутка, що у Володимира Iвановича є жiнка й дiти, що живуть вони десь пiд Москвою, але напевно того нiхто не знав. Мабуть, тiльки залишаючись на самотi, Володимир Iванович думав про дружину й дiтей та розглядав пожовклу фотографiю. - Чекають, - не зводячи очей з фотографiї, майже крiзь сльози говорив Вiктор Кранiхфельд. - I ще довго будуть чекати, виглядати, сподiватися, що ось-ось повернеться татко, погладить вихрястi голiвки. А вiн уже нiколи не прийде, назавжди покинув. I покинув заради щастя iнших... Павло мовчав. Руки дрiбно тремтiли, губи посмикувалися, як у дитини, що от-от має розплакатись, а очi, сухi, аж заваленi, жадiбно вдивлялися в обличчя хлопчика на фотографiї, дивовижно схожого на батька. В примружених, трохи суворих оченятах пiдлiтка, в круто зламаних бровах, вольовому, ще не зовсiм окресленому пiдборiддi, в тiсно стулених губах вiн бачив силу батька. Здавалося, цей хлопчик зараз стисне кулаки, зiйде з фотографiї i гукне: "Я готовий до бою!" - Нi, Володимир Iванович не помер, - тихо, але рiшуче промовив Павло. - Не помер. Вiн живе! - I показав _на пiдлiтка. - _Вiн буде жити. 24_ _ Повiльно, але неухильно весна вiдвойовувала свої права. Глибокi, завалистi сибiрськi снiги щодень присiдали до землi, i воркотливо дзюрчали в ярах талi води. Ранками схоплювалось сонце, викочувалося на голубу просторiнь неба, оглядало землю, що звiльнялася вiд снiгового полону, i золотими вiниками замiтало її. Набухлi бруньки, пiдiгрiтi промiнням, здавалося, зараз бризнуть зеленим листям i п'янким суцвiттям. Навiть завжди насуплене й мовчазне подвiр'я тюрми, обгороджене товстим темно-сiрим муром, оживало. Сьогоднi, замiсть прогулянки, балаганцiв послали прибирати тюремне подвiр'я. I це було для них маленьким щастям. За три роки перебування в iркутськiй тюрмi знали лише заплiснявiлу камеру, допити, хижi очi та кулаки тюремної обслуги. Руки аж свербiли до працi. Позабиравши лопати, граблi, Грабовський i Ожигов вигрiбали з-пiд муру торiшнє перемерзле листя, шматки череп'яного посуду, закиненi сюди з вiкон в'язницi. Кранiхфельд, упрягшись в залiзну тачку, вивозив мерзлятину на смiтник. Настрiй був пiднесений, робота кипiла, i навiть напiвсоннi безбарвнi очi солдата, що стовбичив недалеко, здавалось, задоволене поблискували. - Я бачу, Вiтю, - навантажуючи тачку, посмiхався Микола, - з тебе вийде, як каже Евелiна, файний каторжник. Ну, прямо тобi не вмирав i не воскресав, з дiда-прадiда каторжник. Кранiхфельд не вiдповiв на жарт товариша, мовчки взяв голоблi тачки, напнувся й рушив. Високий, тонкий, вiн од тягаря аж натужився, i було видно, як пiд перетлiлим мундиром рухалися всi його кiстки та м'язи. - Так, Павле, - заговорив Микола, коли тачка сховалася за рогом тюрми, - тепер починаю розумiти, що ми, мабуть, дали маху з нашою апеляцiєю, її, видно, заморозили, i нам доведеться тут сидiти хтозна-скiльки. Та й взагалi надiй на неї дуже небагато. - Я про це, пригадую, говорив ранiше, - з нотками докору вiдповiв Грабовський. - Бути пророком post factum, не ображайся, Миколо, не така вже мудра рiч. Ясно, то була помилка, i за неї я лаю передусiм тебе. Лице Ожигова налилося кров'ю, але дивився вiн на друга спокiйно, нiби чекав саме такої вiдповiдi. - Лаяти - твоє право, Павле, - мовив вiн. - Може, й заслуговую на це. Але хочу, друже, аби ти зрозумiв одне: я не думав про якiсь власнi вигоди. Менi нiщо не страшне - не тiльки каторга, а й саме пекло. Пiдтримуючи Вiктора, думав лише про Евелiну, Софiю, Володимира Iвановича, хоч нiколи не говорив про це, бо знав, що наш старий не схвалив би моїх намiрiв. Я знав, i ти... Зрозумiй хоч зараз, - Микола пiдступив майже впритул до Грабовського, - зрозумiй i прости, коли я помилявся. _ - Ти наче з дуба впав, - засмiявся Павло. - Що я, по-твоєму, бог чи папа римський, щоб iндульгенцiями торгувати? Такi грiхи не прощаються. Якби я хоч трохи був певний, що, обстоюючи прошенiє, ви домагалися якихось там, як ти кажеш, власних вигод, то я б вас обох прокляв назавжди або просто подушив би своїми руками. - _Ну, це вже занадто. Звiдки ти певний, що змiг би задушити.-скажiмо, мене? - пожартував Микола, натякаючи на свою велетенську статуру. - Хотiв _би я, Миколо, випробувати твої здiбностi, - виплив з-за рогу тюрми Кранiхфельд, тручаючи порожню тачку. - Ану-бо, вiдвези кiлька разiв, а я накидатиму. Заодно й поглянемо з Павлом, наскiльки ти пiдготований до каторги. - Так, так. Колю, заодно й подивимось, - пiдхопив Павло. - Бери-но. Ожигов обвiв товаришiв хитрим поглядом. - Намiр у вас, хлопцi, добрий, - почав. - Але марна праця. Можу запевнити, що до ролi, про яку ви говорите, не пiдходжу. Тачка, наскiльки я розумiюсь на цiй справi, рiч тендiтна, до неї потрiбна крихка кiсточка, голуба кров, ну, й вiдповiдне виховання. А що я? Козак. Руцi мої, як самi зводите бачити, не дуже тонкої роботи. Уявiть собi, отакий гевал вiзьметься за голоблi тачки - вони зараз трiснуть. Словом, негодящий. Зовсiм iнший коленкор - ви, вам тiльки до тачки, особливо, Вiтю, тобi. - З тобою, бува, не радилися суддi? - запитав Грабовський. - Нi, Павле, не радилися, - продовжував Ожигов. - Вони керувалися вашими злочинами перед царем, у своїх же висновках про вашу придатнiсть до тачки я виходжу з iнших мiркувань - з ваших родослiвних. - Ти часом не дружив з моєю бабкою? - з ледь помiтним вiдтiнком роздратування запитав Кранiхфельд. - На жаль, не довелося. Але якщо вiрити, Вiтю, твоїй бiографiї, то i твоя дворянська кров, i твiй чин пiдпоручика цiлком пiдходять до цiєї роботи. - Годi тобi! - втрутився Павло. - Не замовляй зубiв. Запрягайся. Накидай, Вiтю. Але везти Миколi тачку не довелося, бо солдат звелiв балаганцям негайно покинути роботу. Через якийсь час до камери , крiм коридорного, зайшов високий офiцер у модному пенсне. --Ваше прошенiє, --- сказав, дивлячись на папери в масивнiй папцi, --- розглянув сенат. Обороняв пан Спасович. Сенат, з огляду на ряд причин, знайшов можливим замiнити вам каторгу засланням. Про мiсце буде сповiщено окремо. --А як з жiнками? --- запитав Павло. --Так, як i з вами. --Усi в одне мiсце? --Мабуть, у рiзнi. --А попроситися всiм в одне не можна? Офiцер нiчого не вiдповiв, поглянув на годинники i вийшов. --Ну, --- Кранiхфельд обняв обох товаришiв. --- Бачиш, Павле, ми виграли, а ти говорив!.. --По перше, Вiтю, не виграли, а перемогли, --- прохопився Микола. --- Перемогли. I, по-друге, перемогли тому, що не просили, а вимагали. Вимагали - й перемогли. Розумiєш? --Та хай так, але наша все-таки зверху, --- не мiг угамуватися Кранiхфельд. ...Гулкий стукiт у дверi розбудив балаганцiв. На долiвцi й стiнi камери вже блищала смуга вранiшнього промiння. --Ожигов! Зiбратися в дорогу, --- просунулася крiзь вiдтуленi дверi голова коридорного. --А ми? --Не знаю. Сказано --- Ожигову. Збирайся! --- байдуже кивнув тюремник. Пiсля снiданку вiн знову показав голову. --Ожигов! Виходь. Микола обняв товаришiв, потиснув їм руки. --Ну, друзi, не згадуйте лихом. Може, доля ще зведе нас колись, тодi знову повоюємо. А коли пощастить повернутися в Луганськ, то розкажу своїм землякам, як ми тут разом терпiли, боролися й мрiяли. Так, неодмiнно розкажу, --- зiтхнув i рушив до дверей. Павло i Вiктор пiдiйшли до вiкна. На тюремному подвiр'ї стояли двi групи арештантiв. Недалеко од них щось розмiрковувало начальство, снували туди-сюди конвоїри. --Евелi-i-iно-о-о! --- гукнув Кранiхфельд, притискаючись до грат. Над головами арештантiв затрiпотiла бiла хусточка. Махаючи нею, Улановська щось радiсно кричала, але серед галасу на подвiр'ї нiчого розiбрати не можна було. --Павле, --- одiрвався Вiктор од вiкна, --- дай паперу. Павло подивився на друга: --Що? Вiн витягнув записну книжечку, перегорнув її й зiщулився. Чистим лишився тiльки один --- останнiй листок. Мовчки показав його Кранiхфельду. --Оце i все? --- скрушно запитав той. У його голосi бринiла тяжка мука. Грабовський схилився над столом, роздiлив листочок на двi половинки, одiрвав одну й подав: --Густо пиши. Скiнчивши писати, Вiктор просунув руку крiзь грати. --Евелiно, ло-ви-и! Дiвчина рвонулась назустрiч папiрцевi, що плавко спускався на землю. Та не встигла, бо конвоїр пiдхопив папiрець i сховав до кишенi. --Вiддайте! Вiддайте, то менi! --- благала дiвчина. Конвоїр погрозив рушницею. --Марш на своє мiсце! --Вiддай! --- на весь голос крикнув Грабовський i жбурнув у конвоїра кварту. --Вiддай, гад! Поверни! --- вигукнули кiлька арештантiв. Конвоїр висмикнув з кишенi папiрця, перечитав його i кинув на землю. --Вiтю-у! Спа-си-бi-i, --- уже з юрби гукала Евелiна, махаючи запискою над головою. --- До-о-об-ре! Неод-мiно на-пи-шу-у! --Ладнайсь! --- пролунала команда, i конвоїри заметушилися. Першою рушила група, до якої прилучили Ожигова, за нею група Улановської й Новаковської. --Ща-сли-вої до-ро-о-о-ги! До ско-ро-го по-ба-чен-ня-я! --- гукали Грабовський i Кранiхфельд. --Спа-си-бi-i! Ру-шай-те за на-ми-и!.. --Ну, от... --- зiтхнув Кранiхфельд, коли хвiст арештантської колони виповз за браму. --- Тепер ми лишилися вдвох. Пiшли, а в яку дорогу? Чи побачимо, чи зустрiнемо ми ще їх, чи, може... - Гора з горою не сходяться... Скажи, Вiтю, дуже її любиш? - Павло глянув прямо в очi друговi. - Евелiну? - перепитав Вiктор. - Як би тобi вiдповiсти? . Так, як ти свою Надiю. Я без неї просто не можу, Павле, не можу, розумiєш? Ми зблизилися за рiк до твого приходу в Балаганськ, а познайомилися ще майже шiсть рокiв тому, коли я приїздив з Мiнська в Харкiв. Евелiна - справжнiй борець. Не перебiльшую. Вона могла спокiйнiсiнько жити на хлiбi матерi-акушерки та братiв i вчитися. Але цього не зробила, пiшла iншою дорогою. I не вагається, не кається. Навiть не йде, а лине, не живе, а горить. Ти б послухав, що вона сказала менi, дiзнавшись про замiну каторги засланням. Я радiю, говорила, не тому, що боюся каторги, а тому, що в засланнi, користуючись хоч крихтою свободи, зможу краще боротися за щастя. I я вiрю їй, друже мiй, вiрю: вона буде боротися до останнього подиху. Кранiхфельд _трохи помовчав. - Я її, Павле, знайду, отож дав їй мiнську адресу своєї сестри. Сказала напише. Знайду, друже. Найдорожчою цiною знайду. Павло слухав схвильовану розповiдь Кранiхфельда i радiв за нього. Радiв щиро, хоч серце обкипало кров'ю i болiсно стискалося. Надiйка... Надiйка... - Грабовський! Рихтуйся, - коротко сповiстив тюремник, принiсши обiд. - Не знаєте, куди? - Скажуть. - От i край, - зiтхнув Кранiхфельд, коли вийшов коридорний. - Час настав. Сядьмо, Павле, та ще пообiдаємо разом. Може, востаннє. Кулiш не йшов у рот. Тримаючи ложки в руках, мовчки надивлялися один на одного: щоб запам'ятати назавжди... Книга третя _ ПРОЛIСОК Я не спiвець чудовної природи З холодною байдужiстю її; Мiй ум ворушать змученi народи, - Їм я вiддав усi чуття мої Нехай поети, до вiтхнення вдатнi, Спiвають нам на всякi голоси Про мировi куточки благодатнi, - Де є страждання, там нема краси! П._ Грабовський_ 1_ Двоє саней раптово спинилися, i люди, що сидiли в них, побачили на- дверях великого будинку бiлу таблицю. Обведена тоненькою золотавою рамкою, вона стрiляла кожному в очi чорними лiтерами, попереджуючи: тут - якутське обласне полiцiйне управлiння. П'ять вершникiв, якi супроводжували пiдводи, про щось напiвголоса погомонiли мiж собою, i один з них, припоручивши коня товаришевi, лiнькувато поплентав до дверей. То був старший конвоїр. Подорожнi злiзли з саней, заставлених валiзами й скриньками, затупцювали на скованому морозом снiгу. На вiдмiну од вершникiв, зодягнених у однаковi кожухи, всi вони були в чому бог дав. - Hарештi приїхали, - сказав Кранiхфельд, немилосердно б'ючи руками об поли свого темно-сiрого пальта. - Спасибi, Вiтю, за добрi вiстi, бо я думав, ще їдемо, - пожартував Ожигов. - Вiд твоїх слiв нiби потеплiшало. Повтори, братику. - Авжеж, потеплiшало, - вкинула Новаковська, заправляючи пiд шапку кучеряве волосся - У декого почалася навiть пiд носом вiдлига... - Ти про себе, Соню, могла б не сповiщати, - впала в слово Улановська. - Автобiографiчне, знаєш... Он Павло, либонь, уже вiршує. По бородi видно, зуби висiкають ритмiку Байронового в'язня. Чи не так, Арсеновичу? - Може, так, а може, i не так, як казав колись наш дяк. Тобi, Евелiно, збоку виднiше, - посмiхнувся в бороду Грабовський, та жартiвливої розмови не пiдтримав. Хоч Евелiна жартувала, але в її жартi була правда: Павло таки добре змерз. Доки їхали й сидiв мiж Ожиговим та Кранiхфельдом, прикривши ноги ведмежою шкурою, здавалося, не вiдчував шаленого морозу, а зараз зуби вистукували дрiбушечку. Але вiн думав не про те, бо всю увагу поглинуло мiсто, яке бачив уперше. Оглядав його, скiльки мiг сягнути зором, i з подиву аж очима клiпав. Ще в тюрмi, а потiм дорогою думаючи про нього, не сподiвався, звiсно, застати тут щось подiбне хоч би на Харкiв чи Iркутськ, проте все-таки знав, що в Якутську сидить вiце-губернатор, тому й сподiвався на краще, нiж застав. Власне, нiякого мiста нема, є, якби на Українi, велике село, в кращому разi - повiтове мiстечко. Правда, своє обличчя воно має, до того ж обличчя досить цiкаве. Хоч би й ця, видно, головна вулиця. Широка, рiвна i зовсiм порожня, можна качатися по нiй - нiде тобi жодного дерева. Обабiч неї - десяткiв п'ять рублених будинкiв, схожих на цей, в якому мiститься полiцейське управлiння. Бiльшiсть з них вiд свiту одгороджена високими дощаними парканами та ще вищими, нiж паркани, мiцними брамами. Праворуч за цiєю вулицею аж ген-ген поклубочилися, наче темна овеча отара, низенькi споруди, оточенi такими ж низенькими парканами. Догадується: то, очевидно, юрти. Оце так обласний центр, столиця. В таких можуть плодитися й царювати кривавi осташкiни. А де ж той будинок Монастирьова, про який уже вiдає не тiльки Росiя, а й закордон? Чи ще стоїть вiн, а чи вже знесли його? Хотiв було запитати чоловiка в окулярах й бахматiй шапцi, який iшов правим боком вулицi, уважно оглядаючи сани й людей, але не встиг, бо з управлiння саме вийшов старший конвоїр у супроводi мiсцевого полiцейського чиновника i загадав обертати пiдводи. - Куди ще? - поцiкавився Ожигов. --До хижi, - загадково посмiхаючись, пояснив чиновник. На сани вже не сiдали, ступали за ними разом з конвоїрами, котрi тягнули за повiддя своїх наморених коней. Iти довелося недовго: тюрма стояла за якихось двоє гiн вiд полiцейського управлiння. Грабовський пiзнав її легко: маячiла одразу ж за мiською межею - темна й гостроверха, наче копиця гною на снiгу. На iркутську скидалася хiба тiльки своїм похмурим кольором. На вiдмiну вiд тiєї, грiзної кам'яницi, оперезаної високим муром, була дерев'яною. I всерединi тюрми, куди скоро потрапили прибулi, всюди кидалося в очi дерево. - Звернiть увагу: тут зовсiм нема каменю й залiза, - висловив свої враження Грабовський, оглядаючи тюремне подвiр'я. Новаковська гiрко посмiхнулася. - Ех, Павле Арсеновичу, Павле, - заговорила якось журно i з болiсним докором. - Довгу й тернисту дорогу пройшли ви в своєму життi, багато лиха скуштували, а все-таки залишаєтеся поетом, романтиком. Нема залiза й каменю. Хочете побачити, то подивiться, - показала на двох каторжникiв, якi несли за дужки велику металеву парашу. Їх важко було одрiзнити, бо схожi один на одного, мов олов'янi солдатики. Обидва без шапок, з напiвбритими головами, в сiрих суконних халатах, пiдперезаних мотуззям. На ногах замiсть чобiт - масивнi коти, чи шкiрянi капцi, за якими волочилися, глухо подзвонюючи, кайдани. - Не залiзо? - запитала Новаковська, коли каторжники повернули за рiг будинку. - Мало його? Лише на цих двох мучениках двадцять шiсть фунтiв[18], не кажучи вже про наручники й парашу. I каменю не бракує. А серця тих, хто щодня збиткується над в'язнями, - не холодне залiзо, не камiння? - Та воно звiсно, - згоджується Грабовський. - Такого каменю й тут вистачає, але ви, Софiє, мене не так зрозумiли. Я казав, порiвнюючи цю тюрму з iркутською кам'яницею. - Можеш, Павле, ще раз пересвiдчитися, - докинув Кранiхфельд, киваючи в бiк тюремного чиновника, що наближався з текою паперiв пiд пахвою. - Камiнь номер перший. Але чоловiк, що пiдiйшов, виявився зовсiм не каменюкою. Худорлявий, з чималеньким горбом за плечима, писклявим голосом i полохливими очима, вiн самохiть освiдчився. Походить з колiна старовiрiв, яких колись загнала сюди лиха година. Тепер писарює, заробляючи шматочок хлiба завдяки своїй калiграфiї, котрою не може намилуватися начальство. Хай вони не дивуються i хай це буде мiж ними, але вiн до них вiд начальника тюремного замку. Кумедно якось виходить. Дiзнавшись вiд конвоїрiв, кого привезено з Iркутська, начальник спершу пополотнiв, а потiм, трохи оговтавшись, наодрiз вiдмовився приймати балаганцiв. - Чого раптом? - здивувалась Улановська. - Чого? - знизав плечима писар. - Нiби самi не вiдаєте. Потерпає за себе. Пiсля Монастирiвки порядки в нас, звiсно, трохи пом'якшали, але й зараз ще трапляється, о, не дай господи... То й побоюється, щоб ви не ославили його перед усiм свiтом. Знаєте, коли ото розiйшовся по Росiї ваш протест, тут зчинився такий переполох, таких синякiв нашим поналiплювали, що Осташкiн i досi нiяк не змиє їх. Писар вдався на диво балакучим. Словом, начальник тюрми прийняти балаганцiв вiдмовився. А коли конвоїри пiшли в полiцейське управлiння зi скаргою на нього, вiн наказав своєму помiчниковi переселити арештантiв з переповнених камер у порожнi. До себе ж покликав писаря i звелiв йому шепнути прибулим, аби вони попросили губернатора дозволити їм мешкати цi кiлька днiв, доки будуть вiдправленi на поселення, не в тюрмi, а в мiстi, на приватних квартирах. Необхiдно, мовляв, пiдготуватися до далекої й важкої дороги, дещо прикупити... Хай вони тiльки напишуть, кожен зосiбна, прошенiя, а вже з ними, тими прошенiями, подасться, куди треба, сам начальник. - Де ж сьогоднi ночуватимемо? - Можна i в улуснiй. - Що воно таке? - не розiбрав Кранiхфельд. - Такий будинок на вулицi Собранськiй. Сказати б, заїжджий двiр, де спиняються ночувати улуснi чиновники, що приїздять сюди за якимсь дiлом, та iншi люди. Там не дуже завiзно й не нудно, можна переспати й пообiдати. То будемо писати? Балаганцi переглянулися. - Отут на снiгу? - Чому ж на снiгу? - перехопив писар, вiдчувши, що прибулi схильнi здатися на його намову. - Хiба ми вже такi бiднi, щоб серед подвiр'я... Ходiмо. 3а якусь хвилину переступили порiг кiмнати для побачень, котра межувала з тюремною канцелярiєю. Посеред неї стояв довгий стiл, обставлений важкими й незграбними, мов колоди, стiльцями, в кутку - дiжка з водою ти прив'язана до неї на ланцюжку кварта. Ще й не встигли всiстися, як запобiгливий писар принiс щербатий каламар з червоним чорнилом, кiлька ручок i цiлий жмут паперу, моторно розкладаючи все те на столi. - От бачите, прошу, - смачно клацнув язиком, скiнчивши роботу, i вийшов. Навiть дверi зачинив за собою, щоб не заважати: хай радяться собi й пишуть. Залишившись однi, балаганцi довго сидiли мовчки. Ожигов так зосереджено стежив за блощицями, якi цiлими гуртами мандрували по стiнах, наче нiколи в життi їх не бачив. - Тьху, бий тебе лиха година, - порушив нарештi мовчанку. - Прямо тобi якийсь вертеп. Чуєте, нас уже тут бояться. Потерпає, щоб не прославили його, й сам пiдказує. Це треба розумiти. Ну, то як же, друзi, будемо писати? Чи ти, Павле, й зараз проти, як тодi, в iркутськiй тюрмi? - Все не можеш забути? - посмiхнувся Грабовський. - Нi, цього разу не проти, бо це прошенiє - слiпому дзеркало. Воно їм стiльки дасть, як од нас забере. Такi можна писати, навiть доцiльно. Може, справдi губернатор уважить клопотанню начальника, то нам i ковiнька на руку - хоч познайомимося з тутешнiми засланцями та побачимо Монастирiвку. Давайте починати, бо писар скоро вже прибiжить. - Ну, благослови, боже, i ти пособляй, свята Магдалино, - жартома перехрестився Кранiхфельд, узяв ручку й пiдсунув до себе папiр. - А що ж писати тому губернаторовi? Як ти гадаєш, Павле? - Тут нема чого, Вiтю, гадати, - вiдповiв замiсть Грабовського Ожигов. - Коли б я був на твоєму мiсцi, то менi й за вухом не свербiло б. Ти ж колись грав на фортепiано, а цей губернатор, кажуть, полюбляє бринькати на балалайцi. От i маєш, можна сказати, приключку. Пиши так, аби розчулити його. Великий, мовляв, маестро. Оце ниньки притарабанили мене сюди з Олександрiвського централу та й хочуть запакувати у тюремний замок, що пiд твоїм високим началом, бояться, далебi, щоб я звiдсiля не чкурнув. Ото ще йолопи царя небесного - бiльше нiчого й не скажеш про них. Куди ж би мiг я втекти, коли тут, у твоєму богом береженому володiннi, - всюди тюрма, хоча й не замкнута, як сказав колись один мудрий поет. Так що зласкався, любий маестро, i звели цим своїм пням, хай дозволять менi, "лишенному всех прав состояния", пожити бодай кiлька днiв у мiстi - може, там хоч блощиць менше, бо тут бр-ррр... - Ну, годi тобi, Миколо, баляндрасити, - втрутився Грабовський. - Не заважай, - i сам потягнувся до ручки. 2_ Губернатор таки вважив клопотанню начальника тюрми, пiдтриманого полiцмейстером: десь по обiдi писар, забiгши до кiмнати побачень, сповiстив балаганцям, що їм дозволено мешкати в мiстi. Залишивши свої пожитки при вартових бiля тюремної брами, всi п'ятеро рушили. Грабовський подав думку шукати спершу не житло, а будинок Монастирьова, але до його ради не пристали: треба насамперед подбати про нiч, яка незабаром мала насунути пiсля короткого зимового дня. Спершу подались до улусної, та марно: там було повно людей, а на дверях шинку висiла колодка. Постукали в деякi брами, i теж дарма - нiхто й не вiдгукнувся. - З цим у нас неважко, - пригадав Ожигов писаревi слова i спересердя плюнув. - Уже й сутiнки сiдають. Боюсь, нам доведеться колядувати до ранку. Давайте повернемось до тюрми, переночуємо, а вранцi знову пiдемо на розшуки. - Нi, - одрубала Новаковська. - Нiзащо. Серед вулицi на снiгу спатиму, а туди не пiду. Вiльному - воля, я шукатиму навiть усю нiч. Її пiдтримали iншi. I не помилились. Щастя несподiвано всмiхнулося вже бiля наступної брами. На грюкання вийшов господар, у якому Грабовський пiзнав чоловiка в окулярах, котрого хотiв бiля полiцейського управлiння запитати про будинок Монастирьова. Вiн чомусь так зрадiв їхньому приходовi, що, не розпитуючи, запросив до господи погрiтися чаєм. Вони подякували, але вiдмовились, нашвидку викладаючи свої клопоти. Хазяїн одягся й пiшов з ними. Уже дорогою розпитував i розповiдав про себе та якутське заслання. Вiн - Вiташевський - родом з Одеси, також полiтичний. Попосидiв по тюрмах, побував на карiйськiй каторзi, однак якось винiс ноги. Скоро десять рокiв, як потрапив на поселення в Якутiю. Довго жив у наслегах та улусах[19], а оце недавно дозволили переїхати в мiсто. Тут чимало засланцiв, також переважно поселенцiв, що перебувають пiд гласним наглядом полiцiї. Серед них є цiкавi люди. Взяти хоча б Костюрiних чи Гаврилових. Живуть по-рiзному, хто як може, а вiн, Вiташевський, перебивається на хлiбах приватного вчителя та ще малює, цiкавиться також якутською етнографiєю. Але його цiкавiсть мало чого варта, от Зубрилов - то ентузiаст, прямо-таки фанатик. - Уявiть собi, заснував тут краєзнавчий музей. Скiльки вiддав сил, скiльки поклав працi, подолав рiзних перешкод, а таки домiгся свого. За розповiддю свого добровiльного рятiвника й незчулися, як пiдiйшли до будинку, де ледь поблимувало свiтло. - Тут живе мати одного козака, який цiєї осенi переїхав з родиною в улус. Вам буде зручно в неї. Господиня справдi сподобалась всiм, а надто жiнкам, якi зразу прилинули до неї, наче до рiдної неньки. Вислухавши рекомендацiї Вiташевського, вона аж руками сплеснула. - Спасибi, Миколо Олексiйовичу, що не забули про мене й привели. Де ж би це вони, сердешнi, тулилися в такий скiпень? Залишайтеся й живiть, скiльки вам треба, а про грошi й не говорiть. Нiякої плати не хочу. Ви, дiвчата, будете спати в моїй кiмнатi, а хлопцi тут. У нiй зараз холодно, бо ж не палю, але цьому можна зарадити. I тапчан внесемо. Та роздягайтеся, сiдайте, ось я вам зараз стiльцi внесу. - Не турбуйтеся, Василино Маркiвно, - мовив Вiташевський. - їм нiколи сидiти, треба ще речi принести. - То ви, хлопцi, збiгайте, а ми з дiвчатами тим часом нагрiємо вам кiмнату i про вечерю подумаємо. Вiташевський також зголосився пiдтримати хлопчачу компанiю. Довго умовляли, що легко обiйдуться без його допомоги. Згодився лише тодi, коли пообiцяли завтра побачити Монастирiвку, а потiм буде видно. Пожиткiв у них, здавалося, нiяких i нема, а все-таки довелося тричi обертати туди-сюди. Повернувшись, хлопцi не впiзнали своєї кiмнати. Тепер вона дихала теплом, привiтно посмiхалася. На столi парували миски й високий мiдний чайник, а попiд стiнами красувалися дбайливо застеленi три тапчани. Вечеряли не поспiшаючи. Скидалися на веселу дружню родину, де Грабовський, завдяки його окладистiй бородi й вусам, сходив за старшого сина. Лад усьому давала Улановська, з якої не зводив захоплених очей Кранiхфельд, мабуть, дивуючись її хазяйновитостi й моторностi. Василина Маркiвна, поволеньки сьорбаючи чай, розпитувала своїх несподiваних пожильцiв, кожного зосiбна, звiдки вони родом, чи є батьки й матерi, як потрапили в якутську неволю. Уважно слухаючи, тихо зiтхала, часто витирала рiжком фартуха вологi очi. - А що ж вас, матусю, загнало сюди? - запитав Грабовський, коли Софiя Новаковська скiнчила розповiдь про свої тяжкi митарства, про її чоловiка й восьмирiчного сина Сергiйка, якому випало дитинство без материнської ласки. - Ет, бодай того не знати й не згадувати, - скрушно хитнула сивою головою стара. - Кубанцi ми з дiда-прадiда. Жили колись, хвалити бога, з достатком. Та треба ж було лучитися лиховi невсипущому. Мiй чоловiк полiг на вiйнi проти бусурмана, а я зосталася з своїм малим Климком, таким, як оце зараз ваш, Софiє, синок. Хазяйнувала якось сама. Коли ж Клим вигулявся на парубка - забаг у козаки. Як не вiдмовляла його, таки не послухав - пiшов. Спродала я все та й потяглась за ним П'ять рокiв служив у Черкаську. Потiм їх полк, пiсля якоїсь там заворушки, розiгнали, козакiв кого куди, а мiй Клим аж тут опинився. Згодом до нього приїхала невiстка з дiтьми, а за ними i я. А хiба ж угодиш цьому гемонському начальству? Не догодив Клим, i погнали, мов пса, в улус... Повернутися в рiднi краї, далебi, вже нема надiї, тут, у цих снiгах, доведеться й звiкувати Ех, горе наше, горе, як господнє наслання. - За що вашого Клима прогнали звiдси? - поцiкавився Микола Ожигов. - Та хай на їхнiй головi окошиться, - знiчев'я махнула стара рукою i бiльше нiчого не сказала. Видно, їй важко було говорити, а може, й не хотiла звiряти родинну таємницю. Нiхто й не зважився бiльше допитуватись. Обляглися уже далеко за пiвнiч. Ожигов i Кранiхфельд трохи погомонiли й поснули. А Грабовський не мiг: нi втома, нi смачна страва, нi хатнє тепло - нiщо не могло навiяти сну. Лежав не вкриваючись, з розплющеними очима i задоволено дихав давно забутим i таким милим домашнiм затишком. Думки пливуть, рожевi й легкi, немовби павутиння над нивами. От пропливає ще зовсiм свiжа картина розлуки в губернськiй тюрмi з Улановською, Ожиговим i Кранiхфельдом. Усе те було тяжким, повним розпуки й гiркоти, а зараз видається таким райдужним, аж нiби казковим. Тодi Вiктор клявся знайти Евелiну. I таки знайшов. Сталося це того самого дня й без карколомних романтичних пригод, якими так щедро напхано романи про молодих закоханих, котрим доводиться розлучатись проти волi. Коли партiя, з якою мав вирушати Грабовський, уже вишикувалась бiля тюремної брами, до неї прилучили ще зо два десятки арештантiв, в тому числi й Кранiхфельда. Обiгнувши мiсто, вона пiдвечiр вступила в дворище Олександрiвського централу, де сидiли переважно тi, хто знав свiй вирок i чекав вiдправки на мiсце. Там Вiктор i зустрiвся з Евелiною. Так знову зiбралися докупи всi балаганцi, крiм Володимира Iвановича. Там, у централi, просидiли понад пiвроку - до глибокої осенi. Згадало начальство про них лише тодi, як настала санна дорога, їхати було важко, особливо для Грабовського з його кволим здоров'ям та невiдступними болями в серцi. Мандрували понад три мiсяцi. Скаженi морози, шаленi вiхоли-вiтри, бездорiжжя, благенька одежа, нiкудишнє харчування... I якщо вiн доїхав сюди, не полiг на страднiй путi, то цим завдячує перш за все своїм товаришам, їм i лише їм та своїй волi до життя. Скiльки виявили дружньої уваги й турботи, пiклуючись про його здоров'я! I не однi хлопцi, а й Улановська та Новаковська на етапних станцiях дбали, як могли, щоб видiлити йому кращий шматок хлiба, миску гарячої страви чи склянку мiцного чаю; i ведмежу шкуру, яку придбали дорогою, також вiддали на чоловiчi сани - Павла загорнути. Хоч як опинався старший конвоїр, а вони таки змусили його заїхати в Киренськ, показати недужого лiкаревi й дiстати потрiбну мiкстуру. Трохи полегшало. Грабовський був дуже здивований i вражений, несподiвано стрiвши в Киренську харкiв'янина Сергiя Балабуху, з яким розлучився понад п'ять рокiв тому - в iзюмськiй тюрмi: тодi Балабуху погнали в Схiдний Сибiр, i вiн, виявилося, потрапив до Киренська. Сергiїв строк вийшов ще минулою весною, але влiтку чоловiк не мiг вибратися звiдси - також чекав санної погоди. Не встигли набалакатися - старший конвоїр квапив. Передав Балабухою поклiн на Україну... Думка знову повертається до балаганцiв. Добрi в нього товаришi, з такими легко жити, й боротися, i навiть померти. Оберiгають його, мов дитину. Коли зможе вiддячити їм? Та чи й заслуговує вiн того? Кажуть: ти спiвець, маєш голос, усiм нам потрiбний, а найбiльше - народовi. Спiвець... Народовi... Ех, друзi, друзi мої незрадливi! А який я, власне, спiвець? Якi струни розворушив у серцях знедолених, що повiдав їм, чому доброму навчив їх? Що створив для них? Поеми "Текiнка" й "Бурятка", сотнi пiвтори вiршiв та перекладiв, кiлька дрiб'язкiв прозою, якi ще не побачили свiту i невiдомо коли й побачать. Хiба все це варте вже того, щоб натягувати на себе мантiю бояна? Ех, бояни, бояни. "Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан". Вiрно сказав славетний спiвець землi росiйської. Бути громадянином, жити болями й муками працюючої громади - ото i плуг, i молот, i арфа кожного з нас. Узявшись за перо, мусиш пам'ятати це. Плуг, молот. Чи ж зможеш ти з твоїм здоров'ям орудувати ними? Хоча б так, як орудують iншi? Зможеш? Та й чи знайдеш у собi сили зректися пера? I загалом, чи на ту дорогу ступаєш? Затуманенi байраки, колючi терни, дощi i спека, iнодi роздорiжжя... А Микола Ожигов, якось прочитавши в Олександрiвському централi "Текiнку" й уривок з перекладу "Шiльйонського в'язня", сказав: "Ти, Павле, не Байрон i не Шевченко. Словом, поки що не справжнiй поет. Але можеш i повинен стати справжнiм. В тобi є божа iскра. Отож роздмухуй її..." Можеш... Мусиш... Миколо, друже мiй душевний, друже щирий. Невже тепер розлучать нас з тобою? Це важко й уявити собi. А де ж то Ромасик зараз? Що поробляє i як почуває себе? Чи вже вивели його з Павлодара, чи не карається в тюрмi? Писав, сподiвається етапу на Iркутськ, отже, скорого побачення з усiма балаганцями. Та минуло вiдтодi майже два мiсяцi, але нема нi його самого, нi хоча б листа. Або знову встругнув якусь штуку, як ото в Тюменi[20], i заробив карцерний режим з забороною листуватися, або ж десь мандрує. Куди попровадять Михайла, яку дiрку знайдуть для нього? Невже нiколи не доведеться зустрiтися з ним? А треба, дуже треба. При зустрiчi можна буде розповiсти, чому i як саме прилучили його до балаганцiв i судили заочно, чому вiн, як i вони, отримав спершу чотири роки каторги, а потiм поселення в Схiдному Сибiру. Вiн же, мабуть, i не вiдає того, що тут невiльно прислужився йому його друг Павло. Все це має з'ясуватися. Ой Михаиле, Михайлику... 3_ Пiсля снiданку хлопцi взялися за роботу на подвiр'ї. Ожигов величезним колуном рубав дрова, що їх Кранiхфельд носив до повiтки, а Грабовський, замашно орудуючи лопатою, прокладав у глибокому снiгу тунель вiд будинку до хвiртки. Василина Маркiвна, що допомогла жiнкам розвiсити випрану бiлизну, не могла намилуватися дружною роботою своїх квартирантiв. Особливо подобалась їй вправнiсть Миколи. - Бачу, ви, паруб'ята мої хорошi, занудилися по дiлу, - говорила, визбируючи трiски. - То добре, бо ж праця - вона всьому голова. Хто вмиває руки вiд неї, той, хай йому... Зате в обiд ми почастуємо вас варениками й тутешнiм киселиком. Бiжiть-но, Соню, подивiться, що в нашiй печi дiється, чи не вичахла. Ви, Лiно, полiзьте на горище i наберiть там, у дiжi, що бiля коминка, ягiд, а я зараз прин