есу вiд сусiдки сиру. Перепочиньте Павле, трохи та не докопуйтесь до самої землi, бо тут стiльки понадувало, що й до весни не розчистите. - Так, так, Василино Маркiвно, учiть молодих, аби знали, - донеслося вiд ворiт. - Знаного за плечима не носити. Грабовський побачив у хвiртцi Вiташевського. - А ви вже, значить, хазяйнуєте, - продовжував той. - Ну, як воно тут, хлопцi й дiвчата? Не дуже ремствуєте на мене за квартиру? - Та що ви, Миколо Олексiйовичу, ми з Василиною Маркiвною наче... - почав було Кранiхфельд, але гiсть перебив його. - То й добре, коли задоволенi. А я, Павле Арсеновичу, прийшов виконати свою обiцянку. Навiть захопив деякi новi матерiали про Монастирiвку, залишу вам, почитаєте. Цiкаво. То пiдемо? Ви, Василино Маркiвно, вiдпустите їх на годину-двi? - Я? - стенула плечима стара, i блiдий рум'янець заграв на її колись вродливому лицi. - Таке скажете. Хай iдуть, як треба, роботу можна й потiм закiнчити, а про обiд я подбаю сама. Кидайте, хлопцi. Коли вже вiзьметься за вас наш Микола Олексiйович, то... Тiльки не дуже барiться там, бо вареники... Через якийсь десяток хвилин балаганцi вже поминули губернаторську резиденцiю, котра мiстилася недалеко вiд обласного полiцейського управлiння. Вiташевський розповiдав майже про кожен будинок. - Це наша магiстраль, головна вулиця, i називається Великою Таке наймення, правда, пасує хiба що до її ширини, бо сама вона куценька й обшарпана, мов старець. Нема кому дбати про мiсто. Всiлякi там осташкiни клопочуться не так iнтересами цього убогого краю, як власними гаманцями та ще тим, щоб дужче допекти нашому братовi. На мить спинилися бiля будинку, на дверях якого красувалося "Якутские епархиальные ведомости". - Тутешня газета, - пояснив Вiташевський. - Також дме в осташкiнську дудку. Його не дослухали, бо всi звернули увагу на кремезного чоловiка з вилицюватим лицем i занадто виряченими, нiби пiдпухлими, очима, що вийшов з редакцiї. Здивував насамперед його одяг: пальто з ведмежої шкури, горностаєва шапка, хутрянi рукавицi, а при боцi - невеличкий тесак у пiхвочках, облямованих срiблом. Вiн, очевидно, збагнув, що перед ним полiтичнi засланцi, бо хижо глянув на них, обiйшов i поплентав до розцяцькованих саней посеред вулицi. - Оце так бурмило, можна й без рушницi посилати на ведмедiв, - подав голос Ожигов- - У вас, Миколо Олексiйовичу, i такi водяться? - А чому б їм не водитися? Є. Поживете - самi побачите. Мiсцевий тойон з якогось улусу. Видно, з ясачникiвського[21] колiна: то ж їм цар дарував такi тесаки за справний збiр податкiв. Вони, грабуючи мисливцiв, постачали йому хутро, за яке вiн на європейських ринках лупив мiльйони, а їм за те дарував тесачки. Вони, знаєте, гордяться тими дарунками не менше, нiж польська шляхта своїми гербами. Якраз на таких, як оцей, i спираються всiлякi осташкiни та їх брехливi "вiдомостi". От ми й прийшли. Подвiр'я Монастирьова, де чотири роки тому сталися трагiчнi подiї[22], справляло гнiтюче враження. Замiсть хвiртки зяяла велика дiрка, а сама хвiртка валялася на снiгу. Горiшнiй завiс одної половини брами був вирваний, i вона хиталася пiд вiтром, жалiбно поскрипуючи. - Бачите, що коять осташкiни, - заговорив Вiташевський. - Наче поперек горла стоїть їм Монастирiвка, очi мозолить, ладнi й слiд затоптати. Минулого лiта вночi хтось i вогнище розклав бiля самого ганку. Добре, що люди уздрiли й погасили, а то все спопелiло б. От бузувiри. Ну, правду казати, нас осташкiни теж побоюються, бо пiсля того вогню ми зняли бучу. Так i заявили: якщо вони спалять або зруйнують цей будинок, то запротестує все сибiрське заслання i про новий злочин знатимуть скрiзь. Трохи було нiби притихли, а зараз знову починають. Поставили хвiртку на завiси, висторцювали браму, взяли її на засув i лише тодi рушили до будинку, що стояв у лiвому кутку подвiр'я. Вiн невеличкий i зовсiм занедбаний, але ще мiцно тримається на землi, виглядає навiть грiзно, неначе готовий дати одкоша всякому, хто зважиться напасти на нього. На дверях висить колодка, двоє вiкон заскленi, а iншi, з причiлля й затилля, щiльно позабиванi дошками. Перед ганком спинилися, поскидали шапки i, трохи постоявши з похиленими головами, почали оглядати мiсце кривавих подiй, якi привели балаганцiв у Якутiю. - Вцiлiли? - показує Грабовський на заскленi вiкна. - Нi, - вiдповiв Вiташевський. - То вже ми самi повставляли, а решту позабивали. - Тут не живуть? - Як бачите. З мiсцевих нiхто не хоче, аби не мати докуки вiд осташкiнцiв та вiдвiдувачiв, якi частенько сюди заглядають, ну, а засланцям полiцмейстер не дозволяє. Звiсно, треба, щоб хтось таки поселився: хоча б не допускав руйнацiї, та, може б, i осташкiни не так збиткувались. Ми з Зубриловим уже клопочемося про дозвiл розташувати тут музей. Але мiсцева влада опинається, бо розумiє, куди воно хилиться. - Всередину заглянути б, - просить Новаковська. - Зараз. То ми зачинили, аби нiхто тут не лазив, доки ведемо торги з полiцмейстером. Вiташевський одiмкнув колодку. Через порожнi сiни потрапили в першу, а потiм i в другу кiмнату. Скрiзь слiди спустошення. Пiдлога майже вся зiрвана, а земля перерита. Бiля розваленої печi стоїть диван з високою спинкою, люто пошматованою. Поруч валяються уламки столу, стiльцiв, череп'я, заплямлене кров'ю, перетлiле ганчiр'я, розiрванi ланцюжки ручних кайданiв, а пiд стiною, коло вирубаного плiнтуса, - розтолочений маленький черевичок. Софiя Новаковська ступнула до черевичка, схилилася над ним i, здавалось, скам'янiла. - Мабуть, Гаусманової донечки, - тихо пояснює Вiташевський. - Гаусман, Альберт Львович. Уявiть собi чоловiка, який, уже знаючи свiй смертний вирок, крадькома, щоб не помiтили дружина й донька, позирав через грати на шибеницю, яку майстрували для нього, а тим часом думав над законами природи, жорстоким якутським клiматом i ще жорстокiшим судочинством царської iмперiї. I розважав маленьку доньку, аби не нудилася в похмурiй камерi, - оповiдав їй казки, смiшнi дитячi вiршики, заплiтав неслухнянi кiски. Голос Вiташевського тремтить, вiдлунюючи жалiбними нотками. Жiнки витирають хусточками сльози, Кранiхфельд i Ожигов дихають, немовби придушенi важенною брилою, а Грабовський прикипiв гарячим поглядом до поколупаної кулями й багнетами стiни i не може дати своєму серцю ради. Уявiть собi. Справдi, iншим балаганцям важко уявити будь-котрого з монастирiвцiв, а от йому легко. Бiльшiсть з них вiн не лише бачив, чекаючи в Бутирках весни, а потiм першої арештантської партiї в Сибiр. Разом з ними йому довелося їхати у вагонi до Нижнього Новгорода, далi Волгою та Камою пливти на тюремнiй баржi, де вiн написав i подарував на спогад Євгенiї Шефтель вiрш... Говорили, радилися, сперечались. Лев Матвiйович Коган-Бернштейн, його мила дружина Наталя Йосипiвна, безстрашний Микола Львович Зотов, дотепний поет Шур, iншi. Хiба можна забути i не уявити їх живими навiть через десятки, сотнi рокiв? - Миколо Олексiйовичу, - звертається Улановська, трохи вгамувавши сльози, - розкажiть нам, як усе те вiдбулося. Вiташевському, видно, важко говорити, бо кiстлявi пальцi дрiбно тремтять, протираючи скельця окулярiв. Жив вiн тодi в улусi, але часто приїздив до мiста, бачився з Ноткiним, який квартирував у Монастирьова, з Подбєльським, Гаусманом, Коганом-Бернштейном, а з Миколою Зотовим та Мiнором був на дружнiй нозi. Вiд них, звiсно, знав i про нелюдський наказ Осташкiна, i про той протест, що готувався. Та хто ж мiг передбачити, що воно скоїться так нагло й трагiчно. Вiн саме гостював у селi Павловському. Вранцi двадцять другого березня прибiг до його приятеля Гейман, який вiдбував там своє поселення, i сповiстив, що Осташкiн сьогоднi збирається розправитись з непокiрними якутськими засланцями. Приятель, недовго роздумуючи, запрiг конi, i вони рушили, однак, поки добралися, тут уже лилась кров. Марно намагались проскочити в подвiр'я - воно кругом було оточене козаками й городовими. Чули стрiлянину, брутальну солдатську лайку, жiночий i дитячий лемент. Раптом з хвiртки вихопився Осташкiн, зiгнутий у три погибелi, переляканий. Обома руками тримався за груди. Слiдом за ним мчали офiцери Карамзiн та Важев. Добiгши до пiдводи бiля ворiт, вони посадили вiце-губернатора на неї i щодуху погнали в управлiння. Потiм з'ясувалось, що Зотов послав навздогiн Осташкiну двi кулi, одна з яких, влучивши в гудзик, завдала вiце-губернаторовi легкої контузiї, а Важев i Карамзiн, мабуть, просто скористалися цим, аби врятувати власнi шкури. Лише коли вщухла стрiлянина, а солдати трохи вгамувалися, народ розштовхав пiд ворiтьми козакiв i увiрвався в подвiр'я. На землi лежали тiла Ноткiна, Муханова, Шура i Пiка. Бiля ганку хрипiв i корчився в тяжких конвульсiях Подбєльський, але до нього не допускали солдатськi багнети. З будинку доносилися стогiн i ридання - там Наталя Йосипiвна подавала першу допомогу пораненим - чоловiковi, Фундаминському, Мiнору, Зотову й Софiї Гуревич. Остання була вся поколота i невдовзi померла. Нi Осташкiн, нi Карамзiн, нi Важев бiльше не повернулися. Завершити справу, очевидно, було доручено полiцмейстеру Сухачову, бо вiн згодом появився з десятком городових i трьома порожнiми пiдводами. Вигнавши людей з подвiр'я, солдати й городовi пiд його орудою скидали трупи на однi сани, на другi - тих, якi вже не могли йти, а на третi - все, що вигребли з житла Ноткiна. Живих i легко поранених вишикували за саньми, i жалiбна процесiя посунула до тюрми. Тодi розгнiвив мiсцеву владу також син Василини Маркiвни. Чоловiк вiн чесний, душевний, як i його мати. А такi, звiсно, не подобаються начальству. Уже на вулицi Подбєльський, який лежав з тiлами забитих, востаннє застогнав, рвучко пересмикнувся, i голова його впала на снiг. Не витерпiв Клим, що йшов у солдатському-козацькому кiльцi, вилаявся, передав на мить свою рушницю сусiдовi i пiдтягнув мертвого героя на сани. За те його мало не судили, а потiм виперли в улус. - А оце, - показує Вiташевський на зiрвану пiдлогу та пошматовану обшивку дивана, - полiцiя накоїла вже потiм. Сподiвалася, певно, що Ноткiн тут понаховував чогось, що знайде якiсь матерiали для свого ганебного судилища. Осташкiни все роблять, щоб заплямувати славну Монастирiвку, викорiнити й згадку про неї, але всього цього їм уже не бачити, як свинi неба. 4_ Меморiальний музей, до якого сьогоднi завiтали балаганцi, мiстився в однiй кiмнатi. Вона не така вже и мала, але музеєвi в нiй зовсiм тiсно: експонати висять на стiнах, лежать на столах i навiть на пiдлозi. Посеред кiмнати вiльного мiсця так мало, що вiдвiдувачам нiде обернутися. Зубрилов хвилювався, аж червонiв, наче був не поважним консерватором[23], чоловiком з посрiбленими скронями та помiтним черевцем, а початкуючою вчителькою, яка пiсля закiнчення жiночих курсiв уперше переступила порiг класу. Забувши про дбайливо вистругану указку, що стирчала з халяви повстяка, вiн схилявся майже над кожним експонатом i розповiдав не лише про його змiст та iсторичну вартiсть, а й про те, ким i коли подарований музеєвi. В тiй квапливiй i непослiдовнiй розповiдi було стiльки захвату й сердечного вогню, що її не змiг би спокiйно слухати навiть той, хто нiколи не цiкавився минулим, Балаганцi вже не так оглядають експонати, як дивляться на збудженого оповiдача, хоча й серед експонатiв є цiкавi i привабливi. Он на жердцi висить пара жiночих чобiточкiв: вони без пiдборiв i закаблукiв, а халяви й витяжки тонко вигаптуванi слiпучо яскравим бiсером. Поряд з ними - вельми гарна хутряна одежа. . - А оце тiльки сьогоднi принiс, - показує Зубрилов на, купку кольорових мiнералiв пiд стiною. - Ще не встиг виготовити бирочки. Звiсно, експонатiв у нас поки що мало, - нiби вибачається, що не може повнiстю задовольнити сподiванку гостей, - але, повiрте менi, згодом буде багато. Зараз саме минає, - висмикнув з бiчної кишенi сюртука схожий на цибулину годинник i поглянув на циферблат, розцяцькований римськими цифрами, - минає один рiк, вiсiм мiсяцiв i три днi, як ми врочисто нарекли цю кiмнату музеєм. Тодi мали сiмсот шiстдесят чотири експонати, а тепер уже лiчимо двi тисячi дев'ятсот дев'яносто сiм, включаючи i роздобутi сьогоднi. I, думаєте, влада дбає? Навпаки - дорогу перегороджує. Люди допомагають. Самi приносять усе, що, на їх гадку, гiдне увiчнення. I з мiста, i з улусiв, навiть з найдальших наслегiв. Народ, знаєте, любить рiдну землю, свою iсторiю, гордиться нею i хоче, щоб його нащадки не думали, нiби вони якiсь безбатченки. - Хай тi нащадки, якi колись милуватимуться нашим музеєм, - вставив Костюрiн, непомiтно зайшовши до кiмнати, - завдячують оцьому славному дiдусевi, - i показав на масивну волячу голову, що стояла окремо на мiцнiй дерев'янiй пiдставцi. - А так, так, Вiкторе Федоровичу, - жваво пiдхопив Зубрилов. Вiн пiдiйшов, поклав руку на лоба, нiжно погладив, мов живу скотину, заглянув у темнi орбiти, де колись були очi, навiть протер їх хусточкою. - Справдi, йому мають дякувати нащадки, бо все з нього почалося. Ми недарма назвали його дiдусем нашого музею. Було це чотири роки тому. Тодi Зубрилов мандрував по Вiлюйщинi, записуючи з народних уст олонхо - епос якутiв. Заїхав також у Вiлюйськ. Ночуючи в Семена Єгорова, побачив у його юртi цю голову i запитав, звiдкiля вiн роздобув. Хазяїн i каже: знайшов, копаючи яму пiд весняну земляну симу[24]. I тiєї самої митi зароїлася в Зубрилова думка про музей. Захоплений нею, всю нiч не спав, а коли вранцi висловив ту думку Єгорову, той подарував йому голову: менi вона, мовляв, без надоби, а там служитиме доброму дiловi. Ну, Зубрилов, звiсно, забрав. Заїздив тодi в Мархiнський, Батурський, Намський та iншi улуси i скрiзь, де тiльки випадала нагода, вiв мову про майбутнiй музей, а голову показував, як свiдчення того, що заснування музею вже почалося. Люди вiдгукувались гаряче i не скупилися. Тодi вiн привiз у Якутськ близько сотнi дрiбних речей - хатнiй посуд, мiнерали, вироби з кiсток, дерева, каменю й слюди. - Багато допомогли й нашi засланцi, а надто Вiктор Федорович та Микола Олексiйович. - То вже зайве говорите, - зашарiвся Костюрiн. - Чому ж, Вiкторе Федоровичу? Зовсiм не зайве, - наполягав Зубрилов. - А пригадуєте, як ви з Миколою Олексiйовичем захопилися, коли я звiрив вам свою iдею, як самi ходили до людей i збiльшили кiлькiсть експонатiв на одну чверть? Не вiдпирайтеся... Бачу, бачу, - звернувся вже до балаганцiв, - як Вiктор Федорович та Микола Олексiйович люблять наш музей. Хоч i не служать у _нас а щодня заходять. I майже кожного разу не з порожнiми руками. Ану, Вiкторе Федоровичу, вивернiть-но свої кишенi, покажiть, що принесли. - Нiчого особливого, - поморщився Костюрiн i простягнув консерваторовi срiбне стремено. - Це вiд старовинного якутського сiдла. - От бачите, - ще бiльше запалився Зубрилов, милуючись новим подарунком. - Спасибi. А хiба ж, скажiть, без вас та Миколи Олексiйовича я придбав би оту модель? - Не поспiшайте, - посмiхнувся Костюрiн. - Ви ще її не придбали. - Еге, не придбали, але тепер, здається, вже вирiшено. Зубрилов не може стриматись, щоб не розповiсти вiдвiдувачам про новий експонат, яким скоро має поповнитися музей. Є тут в одних людей, виточена ще їх покiйним дiдом, модель старовинного острога, одна з башт якого ще й досi височить на околицi мiста. Тiй моделi навiть важко скласти цiну, бо в нiй, можна сказати без перебiльшення, генiально виявилася висока обдарованiсть i майстернiсть якутiв у рiзьбi по кiстцi. Вдумайтеся лише: вся вона зроблена з кiстки у формi квадрата, рамена якого мають не менше по пiвтора аршина. В кожному кутку i посерединi рамен, що являють собою фортечнi стiни, - башти, яких аж вiсiм. I все це вирiзьблено так тонко, з таким умiнням i любов'ю, що дивишся на нього, як на нерукотворне чудо. Якого терпiння, якої наполегливостi, скiльки зусиль треба було, щоб довести все те до такої дивовижної досконалостi I - От вам i дикi племена, iнородцi, як обзивають царськi чиновники якутiв, евенкiв, чукчiв, юкагiрiв та iншi народи Далекої Пiвночi. Нi, я не спинюсь нi перед чим, а та модель таки стоятиме тут. Бо так мислю собi: кожен з нас, потрапивши в силу лихих обставин сюди, повинен зробити щось корисне для людей, для цього багатого, а водночас i дуже бiдного краю. Тiснота в нас, як самi бачите, величезна. - А як же з будинком Монастирьова? - запитав Ожигов. - Ви вже знаєте про наш задум? - Микола Олексiйович розповiдав. - Задум гарний, та нема пуття, - зiтхнув Зубрилов. - Здається, нiчого з того не вийде. От хай скаже Вiктор Федорович, скiльки ми оббивали пороги в обласному та мiському управлiннях, але все марно. Не хочуть i слухати, навiть сердяться, коли заводиш мову про те. Обiцяють видiлити тут нам ще одну кiмнату. Ну, та хоча б уже це... 5_ Людей зiбралося до Вiташевських чималенько. То були все полiтичнi засланцi, а також двi якутськi родини - сусiди господарiв. Декого з них балаганцi вже знали, але бiльшiсть бачили вперше. Слухаючи розмови, жарти, що лунали звiдусiль, Грабовський крадькома розглядав наймолодшу серед гостей пару, що сидiла з протилежного боку столу i не брала участi в спiльнiй балачцi. Це, як виявилося, були Гаврилови, найближчi приятелi Вiташевських. Вiн - худенький, з клинцюватими залисинами, гострими рудуватими вусиками i надмiру блiдий. Вона йому нiби й не пiд пару, бо повна молодечої сили, наче розквiтла троянда, i чимсь нагадує Сигиду. Чим саме - не можна й збагнути. Адже зовнi вони зовсiм не схожi одна на одну: та була смаглявою, з волошковими очима i свiтлим волоссям; у цiєї лице бiле, аж просвiчується, неначе тонкий порцелян, коси чорнi-чорнi, а брови ще чорнiшi i з яскравим вiдблиском. О, либонь, нарештi уловив - їх спорiднюють очi, i не кольором, нi, а тiєю глибиною, якiй, здається, кiнця-краю нема. Невже й ця, як покiйна Надiя, полiтичний борець, присвятила себе великiй справi? Роздуми Грабовського перебив господар дому, певно, й не вiдаючи того. - Дорогi гостi, - пiдняв вiн чару. - Велике вам спасибi за те, що завiтали до нашої хати i зiгрiли її своєю ласкою. Дозволю собi вiд усього тутешнього заслання сердечно привiтати тих, якi слiдом за монастирiвцями пiднесли голос протесту проти самодержавної деспотiї i за це зазнали тяжкої кари. Славнi балаганцi, ваш мужнiй приклад запалив смiливiстю мiльйони сердець на боротьбу за волю. Наслiдки ваших безстрашних дiй особливо добре вiдчули ми тут. Доти нiчим не обмеженi, свавiльнi й нахабнi, тутешнi полiцейськi властi, довiдавшись про ваш протест, про той розголос, якого вiн набрав не лише в Росiї, а й за кордоном, ураз принишкли. Ми вiльнiше дихнули i цим завдячуємо насамперед вам. На знак згоди з господарем всi гостi пiдвелися. - Тепер слово за iменинниками, - подав голос Олекса Макаревський. Балаганцi перезирнулися. Кранiхфельд недвозначно наступив пiд столом на ногу Грабовському, а Ожигов, запеклий противник будь-яких таємниць, сказав: - Це ми доручаємо Павловi Арсеновичу. Вiн у нас - поет, мастак на промови, а до того ж був iнiцiатором i натхненником нашого протесту. Його мову заглушили дружнi оплески. Вiд них Грабовський розгубився. Почував себе до того скованим, що насилу одiрвався вiд стiльця. - Милi друзi, - почав, ледве стримуючи хвилювання. - Хочу перш за все сказати, що Микола Олександрович завiв вас в оману щодо моїх скромних лiтературних спроб i моєї ролi в органiзацiї протесту... Все це вiн занадто перебiльшив. - От тобi й маєш! - розвiв руками Ожигов. - Адже тут є живi свiдки, i на судi ти, Павле, говорив, що не тiльки писав нашу вiдозву, а й розсилав її сам i що вiдповiдальнiсть за неї повнiстю береш на себе. Було таке? - Було! - разом потвердили Улановська, Новаковська i Кранiхфельд. Довкола столу знову пролунали гарячi оплески. Але тепер вони не сковували, а пiдбадьорювали Грабовського: - А хiба ти, Миколо, ти, Евелiно, ти, Вiтю, та наш покiйний Володимир Iванович не так само говорили, намагаючись зменшити кару для iнших? Не будемо зараз вимiрювати й порiвнювати нашi заслуги. Хочу сказати iнше. Мене, як i моїх товаришiв, глибоко зворушила. та велика й душевна увага, якою оточили нас тут. I не лише в гостиннiй господi Миколи Олексiйовича. Вiн якусь мить помовчав i продовжив: - У нас ще вчора жеврiла надiя, що губернатор дозволить нам залишитися в Якутську, жити разом з вами. Але сьогоднi вона лопнула, як мильна бульбашка, бо нам уже оголосили мiсце поселення: я, Вiктор Павлович, Евелiна Людвигiвна - на Вiлюйщинi, а Микола Олександрович i Софiя Юхимiвна - на Верхоянщинi. На нашi домагання не зважили: не дозволили усiм п'ятьом мешкати вкупi. Отже, розлука неминуча, вона скоро настане. Одначе тим, хто ще зараз вершить нашi долi, доведеться переконатись, що роз'єднати нас їм не вдалося i нiколи не вдасться: навiть перебуваючи в рiзних мiсцях, за сотнi, за тисячi верст одне вiд одного, нашi серця завжди будуть разом. I в цьому наша сила, запорука того, що хай не завтра, не пiслязавтра, хай пiзнiше, але ми таки переможемо. Давайте ж вип'ємо за безсмертя тих, якi чесно полягли на тернистих дорогах людського поступу, за торжество добра над злом. До своєї чарки Грабовський тiльки пригубився. Це завважив Костюрiн, який сидiв лiворуч вiд нього. - То вже не дiло, - нахилився до вуха Грабовського. - Ви й попереднього разу не пiдтримали компанiю, але зараз, виголосивши такий тост, ухилятися не личить. - Нi, Вiкторе Федоровичу, я не ухиляюсь, проте випити не можу. Спиртного взагалi не вживаю, як i не палю. - Це така ваша релiгiя? - Зовсiм не релiгiя, а так уже склалося. Колись палив, iнодi мiг також випити чарку. Але ж я майже вiсiм рокiв просидiв у тюрмах i нi вiд кого передач не мав, крiм хiба що вiд сестри й брата в Харковi. Де ж би мав дiставати тютюн чи горiлку? Довелося просто вiдучити себе, i зробити це було не важко. Ну, а зараз, при моїй хворобi, зайва краплина спиртного або навiть запах цигаркового диму завдають менi таких мук, що бодай i не згадувати. - Даруйте за недоречний жарт. Я, власне, хотiв про iнше. Маю до вас прохання. Термiн мого заслання тут скоро закiнчується. Думаю їхати звiдси в Тобольськ i взятися там за редагування газети "Сибирский листок", офiцiйним видавцем якої числитиметься моя дружина. Хочу просити вашої згоди, щоб ви, живучи на Вiлюйщинi, були нашим постiйним кореспондентом. Як дивитесь на це? - Можу лише подякувати за увагу i постараюсь задовольнити прохання. Вас, очевидно, цiкавитимуть насамперед мiсцевi матерiали? - Звичайно, однак не тiльки вони, а й iншi, в тому числi й лiтературнi. 6_ Дiла не бракувало всiм. Але найбiльш мала його Василина Маркiвна. Бо вже її пожильцям видали в управлiннi грошi на дорогу. Повернувшись з того триклятого управлiння додому, довго радилися, як приготуватися в дорогу, але нiчого з тiєї ради не виходило. Та й не диво - молодi, зеленi, хiба вони знаються на цьому. От i довелося Василинi Маркiвнi взяти весь клопiт на свою голову. Та й клопiт не малий. Грошей тих мов кiт наплакав, а стiльки ж усього треба - i харчiв, i одежi, i всiлякого припасу. Мандрiвка - не рiдна тiтонька, не пригрiє, не нагодує. Всi озутi й одягнутi абияк, а їхати ж який свiт. Торiк її Клим возив одного монастирiвця i розказував: туди верстов сiмсот, станцiї одна вiд одної далеко, а на _них нiчогiсiнько не розживешся. Василина Маркiвна добре бачить, чого кому найнагальнiш потрiбно, бо ж за цi два тижнi, що живуть у неї, звиклася з ними, наче з рiдними, i придивилася. Он на Вiкторовi шапчина зовсiм мiленька, немовби покришка, вух не прикриває, а в Миколи тiльки й слава, що є рукавицi: вони брезентовi i без пiдкладки, де там теплу затриматися. У Софiї комiр куценький, на Евелiнi валянки ледве дихають. Але цi четверо хоч, дякувати боговi, здоровi. Особливо болить її душа за Павла. Дивiться ж бо: наймолодший серед них, всього двадцять сiм рокiв має, а вже сухотнявий i серцем недужий. Йому б про таку дорогу доброго кожуха i повстякiв, а вiн напiвголий. Де того всього вiзьмеш? Як би зараз знадобилися отi теплi Климовi штани, але ж Клим забрав їх з собою. Чи, може, дати свою кожушину? Так у чому ж самiй залишитися, коли вся одежа уже в улусi? I так пече, i так гаряче. А про те, щоб з цiєї мiзерiї, яку дали в управлiннi, вигадати якось на кожух, нема що й думати. Он сьогоднi ярмаркували разом з Евелiною та Софiєю: купили три пуди житнього борошна, пуд риби, пiвпуда яловичини, десять фунтiв коров'ячого масла, три ворки сиру, кiлька кварт ягiд, бо ж треба щось i до вiд'їзду їсти, i на дорогу насушити сухарiв, спекти пирогiв. Коли оглянулися на грошi - в очах потемнiло. Утрьох знову перелiчили витрати, все зiйшлося копiйка в копiйку, а гаманець майже порожнiй. От тобi i Павлiв кожух, i Вiкторова шапка, i Евелiнинi валянки, i Миколинi рукавицi. Як то кажуть, купило притупило. Але Павла так вiдпустити не можна - не доїде, загине хлопець дорогою. Хай тут дiвчата самi завдають розчину, а вона, Василина Маркiвна, сходить до Вiташевських, Гаврилових i побалакає з ними про Павла... *** Ще й не розвиднiлося добре, а в подвiр'ї Василини Маркiвни було вже людно й гамiрно. Вiташевський i Ожигов виносили з сiней скриньки, валiзи, мiшки з сухарями i складали бiля ворiт. Там же Костюрiн сторцював в'язанки книжок, а Гаврилов i Кранiхфельд витрiпували коло дровiтнi ведмежу шкуру. Вiкторовi, видно, так i не пощастило замiнити свою мiлку шапку, але тепер у нього за плечима чорнiв добрячий башлик, i, може, тому вiн задоволене посмiхався. Усi поспiшали, бо сподiвалися пiдвiд з конвоїрами, якi мають провадити Кранiхфельда, Улановську i Грабовського у Вiлюйськ. Микола Ожигов жартома уже цiлий тиждень називає їх вiлюйчанами, а себе з Новаковською - верхоянцями. Про свiй сьогоднiшнiй вiд'їзд були попередженi опiвночi: рушають вони на свiтанку, бо треба нинi покрити два станки, якi мають понад сотню верст, а день зовсiм короткий. Мусила Василина Маркiвна поночi бiгти до Вiташевських, а вже потiм Микола Олексiйович обiйшов iнших, сповiщаючи новину, якої, власне, й сподiвалися. Витiвка полiцмейстера була зрозумiлою: вiн хотiв тихенько випровадити вiлюйцiв, ще коли спало мiсто, - щоб не зiйшлися на проводи люди, а надто полiтичнi засланцi Якутська. Балачка про довжину двох перших станкiв - то пилюка в очi. Але Вiташевський також не з плоту виламаний - вiн з Гавриловим та Макаревським постарався не гiрше, нiж усе полiцейське управлiння. - Ого - радiсно вигукнув Зубрилов, заходячи в подвiр'я. - Тут збiр уже повний. Значить, осташкiни провалилися А мене трохи затримали тi собачники, городовi. Аж утрьох прив'язалися, як наслання: куди й за чим так рано квапишся? Спершу я одпихався то сим, то тим, а потiм, побачивши, що тiльки час марную, сказав, як воно є. Почали мене умовляти: нема чого туди йти, нiхто нiкуди сьогоднi не їде. Ну, я їм, звiсно, не повiрив, чемно розкланявся i пiшов. Але й вони сюди торочаться, очевидно, мають розпорядження полiцмейстера. - Хай приходять, коли їм так цiкаво, - махнув рукою Вiташевський - _Тепер, пiсля Монастирiвки, вони не наважаться зачепити нас, а _ми не дамо їм маслака в зуби. Василина Маркiвна порається бiля пирогiв та коржикiв. Пачкує їх десятками i складає в торбинки. - Оце, - навчає Евелiну, - на кожен станок окремо. Та дивися менi, дорогою будь ощадна, не роздаровуй конвоїрам i погоничам. А хлопцiв харчуй добре. На станцiях готуй їм щось гаряченьке. Павло хай побiльше п'є чаю з малиною. На подвiр'ї люди вже кишать кишмом. Не тiльки полiтичнi засланцi, а й мiсцевi. Гаврилови обступили Грабовського. Вони також засмученi, особливо Ольга Василiвна. - Нас, Павле Арсеновичу, скоро також, здається, випруть у Вiлюйськ. - Невже? - Либонь так, - ствердно хитає головою Кость Семенович. - Менi вже натякали, хоча наказу ще нема. Нам, звiсно, не хочеться. I не тiльки тому, що там - глушина. Є й iнша причина. Я - фотограф. У Якутську все ж до шести тисяч мешканцiв, а там, кажуть, у десять разiв менше. Чи ж матиму заробiток? Ну, то вже побачимо, може, якось обкрутиться. До них пiдходить мiський лiкар Гусєв. Цього хiрурга, який славиться в Якутську не тiльки своїм ремеслом, а й високою поряднiстю, Грабовський трохи знає. Знає не тiльки з похвальних розповiдей Зубрилова та Вiташевського про те, як турботливо рятував Гусєв поранених монастирiвцiв, а й з власного досвiду - двiчi бував у нього в лiкарнi. Тодi й переконався: цей гуманний лiкар володiє секретами не лише хiрургiї, але й терапiї. Потиснувши усiм руки, Гусєв довго тупцяє довкола них, немовби на жаринах. Його права рука безугавно непокоїться в кишенi кожушаної бекешi, а очi аж пронизують недогадливих Гаврилових. - Костю Семеновичу, - нарештi мовить вибачливо, - прошу дарувати менi, але, за обов'язками ескулапа, мушу висловити своєму пацiєнтовi деякi поради на дорогу. I, не чекаючи згоди, узяв Грабовського пiд руку. - Я от що хотiв, Павле Арсеновичу, - продовжив стишеним, майже змовницьким голосом, як трохи одiйшли вбiк. - Ви ж ото бували в мене на прийомi. Я собi й подумав: чому б вам не захопити вiд нас довiдки про стан вашого здоров'я. Вона не зашкодить, а iнодi може знадобитися. Ну, примiром, скориставшись нею, могли б домагатися дозволу повернутись у Якутськ - пiд медичний догляд. Правда? - Та воно так, звичайно, - згоджується Грабовський, - але якби ж про це було ранiш подумати, а тепер уже пiзно. - Пiзно лише мертвому робити припарку, кажуть у нас, - посмiхнувся лiкар, - а тим, хто ще живий, можна i треба. - Вiн витягнув з кишенi папiр. - Берiть. Хай щастить. Добре, що встигли, бо он уже й гостi прийшли. Грабовський оглянувся i уздрiв трьох городових, якi заходили в подвiр'я. - От бачите, - неприховане глузував над ними Зубрилов, - а ви ж казали, нинi нiхто... Вiн не докiнчив, бо слiдом за городовими у хвiртцi виросла постать полiцмейстера. 7_ - Хот. Хот, - махає погонич довгою пужакою, дзвiнко торохтить нею по переднiй рамi нарт, а оленi нiби й не чують того: ступають неквапно, ледве переставляючи ноги в копнистому снiговi, i нарти повзуть за ними, мов черепаха. Ступаючи за нартами, Грабовський час вiд часу позирає на темну халабуду, що манячить ген-ген попереду. То пiдвода, на якiй їдуть Улановська i Кранiхфельд. Вона - кiнна. Конi, запряженi в неї, також дуже худi, але все-таки трохи моторнiшi вiд оленiв, i оленi не встигають за ними. Ту пiдводу роздобули у Вiлюйську самi, без допомоги окружного справника Антоновича, i з величезними зусиллями, зате вона добре зарятувала їх учора пiд час вiхоли. Правда, халабуда маленька, там навiть двом тiснувато, тому в нiй постiйно їхала одна Евелiна, а хлопцi, чергуючись мiж собою, заглядали в неї лише для того, щоб погрiтися, але й то не мале дiло. Вночi ж вiхола вгамувалася, i Грабовський ще зранку вирiшив: хай у халабудi весь день їдуть Кранiхфельди, як вiн почав жартома називати Вiктора й Евелiну пiсля того, коли вони вирiшили побратися. Їм упарi буде затишно й приємно воркувати. А йому байдуже й на нартах, у компанiї фурмана та конвоїра, тим паче що вони сидять нiмотою i не заважають йому думати. До того ж вiн лiпше зодягнений, нiж Вiктор: Василина Маркiвна та Ольга Василiвна десь роздобули для нього i повстянi валянки, i кожушанку пiд пальто. Якби тiльки не забивало дух i не кололо в грудях, то так би йшов увесь день, перемiряв би все це якутське снiгове безмежжя, яке не може осягнути нi зiр, нi навiть тяма. Але що поробиш. От i зараз. Продибав не бiльше гони-пiвтори, а груди вже розпирає, як циганську халабуду, вони, здається, не витримають того шаленого внутрiшнього тиску i лопнуть. Серце скнiє i б'ється, аж у головi каламутиться. I як Тут не згадаєш Кобзаревої влюбленицi. Кажуть, вiн з нею не розлучався впродовж всього свого засланання. Вона, Журлива й жальна, обiймає всього тебе, i годi вирватися з тих владних обiймiв. Коли б малися сили, затягнув би її на все горло, щоб розбудити, розворушити оцю довколишню, сковану лютим морозом, тишу. Та ба - нема сил. Їх ледве вистачає хiба лише на те, аби лелiяти її в думках: Та забiлiли снiги, Забiлiли бiлi, Ще й дiбровонька... Та заболiло тiло ; Бурлацькеє бiле, Ще й головонька... Наздогнавши нарти, вилiзає на них, загортає колiна ведмежою шкурою, всiдається i хапливо дихає. Коли нарештi вiддихується, йому стає легко i приємно. Тепер нiби й повiтря порiдшало, менше тисне на груди. А серце б'ється стривоженою пташиною: Нiхто не заплаче По бiлому тiлу По бурлацькому... Нi отець, нi мати, Нi брат, нi сестриця, Нi жона його... Конвоїр, бачачи, як густiшають сутiнки надвечiр'я, а передня пiдвода обертається в них на невиразну пляму. починає непокоїтися. - Агей, саха! - термосить фурмана за плече. - Не куняй. Лоскочи їх, лоскочи. Бо я зараз сам вiзьмуся i за них, i за тебе. Та фурман на тi погрози зважає так само, як оленi зважають на його безперервнi понуки: не оглядається, не вiдповiдає, не поспiшає. Як i досi, повторює монотонно i незлобиво: - Хот. Хот... - Хот, хот, бодай вони тобi виздихали, - перекривляє конвоїр, але вже не погрожує, просить: - Ворожи їм що-небудь... В управi ж нiкого не застанемо, доведеться всю нiч гибiти на вулицi. I де ти такий взявся на мою голову разом з твоїми сухоребрими оленями. Загалом цей конвоїр - непоганий, в кожному разi набагато кращий вiд тих, з якими не один раз доводилося мандрувати. Кращий уже хоча б тим, що їде мовчки: оце за всю дорогу вперше забалакав. - I за що ви кленете чоловiка? - звертається до нього Грабовський. - Хiба вiн винуватий, що торiк не вродило сiно i скотиною аж вiтер колише? Та й вашi прокльони не прискорять їзди. - Певно, не прискорять, - згоджується конвоїр, - але ж тих уже зовсiм не видно. - Не журiться, не пропадуть, в улусi спиняться. А те, що поспiшили, - навiть добре: може, ще застануть когось в управi. Правда? Конвоїр нiчого не вiдповiв. Слова Грабовського, мабуть, заспокоїли його. Вiн поклав рушницю на нарти, загорнувся великим комiром i прилiг, немовби збирався спати. Не хотiлося говорити i Грабовському. В тихих сутiнках поволi рояться думи-спогади. Вони спалахують бiля кожної _з тих численних, неприємних i важких пригод, якими позначена довга, майже двотижнева, мандрiвка з Якутська, але найбiльше снуються над Вiлюйськом. Вiлюйськ - мiсце мук Чернишевського i багатьох iнших. Нарештi побачив його. Погане мiстечко, навiть гiрше за Балаганськ, Кiлька купецьких садиб, заставлених великими будинками та склепами, козача школа, церква, тюрма - ото i всi його "команднi висоти". Тюремне подвiр'я було замкнуте, i на саму в'язницю зиркнув, можна сказати, одним оком - крiзь вузькi прощiлини огорожi. Тепер вона, тюрма, порожня i вся заметена снiгом. Кажуть, пiсля монастирiвцiв-каторжникiв до неї поки що нiкого _не кидали - так i пустує самотою, одгороджена вiд свiту височенними гострими палями; Всього два днi побули у Вiлюйську, похапцем оглянув його, а враження залишилося назавжди. Воно, враження, - гнiтюче,_ особливо вiд юрт i життя-буття мiсцевої бiдноти. Кругом злиднi аж кишать. Жiнки, чоловiки, дiти, котрих стрiчав на вулицi, - обдертi, виснаженi, з остуженими носами,_ щоками, з очима, роз'їденими трахомою, або й зовсiм слiпi. Багатьох загризає проказа. Подивишся' на них - i кров холоне в жилах. Чув, згодом почне працювати лепрозорiй, що створюється зусиллями й заходами мiс Кеттi Марсден. Коли б хоч скорiше, бо лепра тут --- чи не найстрашнiше лихо. А ще лихо - убоге харчування. Воно, те харчування, в бiдноти; здається, навiть убогiше, нiж у тюрмi. Люди, в яких довелося жити, чекаючи фурманки на Мархiно, частували його тiльки чаєм та заболонною кашею[25]. Бо ж нема нiчого. Житнi сухарi Грабовського були для них справжнiми ласощами... Багато помарудили засланцiв у вiлюйському полiцейському управлiннi. Окружний справник Антонович зустрiв їх холодно, з вiдвертою неприязню. Видно, заздалегiдь був попереджений, хто має приїхати, бо зразу оголосив: балаганцi будуть поселенi в рiзнi наслеги i не менше за двi-три сотнi верст од Вiлюйська. Ледве ублагали його поселити Кранiхфельда й Улановську разом. Про себе Грабовський уже й не говорив, побоюючись нашкодити друзям. Та йому, власне, однаково, де саме жити на Вiлюйщинi. У другому Бордонському наслегу - хай i в ньому, тим бiльше що вiд нього до другого Мархiнського селища, де мешкатимуть Вiктор i Евелiна, нiбито недалеко, якихось там, казали, вiсiм чи десять верст... Павловi роздуми перервав конвоїр. - _От уже, либонь, i Мархiно, - висловив догадку, беручи в руки берданку. - _Слава богу. Незабаром справдi в'їхали в селище, яке пiд блiдим мiсячним свiтлом ледве виказувало свої обриси. Чи воно уже спало, чи ще вечорничило, важко було встановити: на вулицi не зустрiли жодної живої душi, вiкна нiде не блимали, але майже над усiма покрiвлями струмував дим, вистелюючи на снiгу кучерявi тiнi. В управi, що стояла на пригорку, ще свiтилося. Там застали Кранiхфельда, який розмовляв з писарем. - А де Евелiна? - запитав Грабовський. - Я тут, Павле, - обiзвалася Улановська з сусiдньої кiмнати, - Скорiше несiть речi з нарт, i будемо їсти. Грабовський непорозумiло глянув на Вiктора. - Пiшли, - сказав той, налягаючи шапку, - зараз розповiм. З'ясувалося, в тiй кiмнатi, з якої подавала голос Улановська, мешкає сторож управи, i писар домовився з ним, що засланцi переночують у нього. Евелiна вже познайомилася з господинею, i вони разом готують вечерю. В управi було свiтло й тепло, а писар, опецькуватий чолов'яга з чисто виголеним лицем, виявився на диво люб'язним, трохи навiть запобiгливим. Переглянувши переданi йому конвоїром папери, поклав їх у шухляду i запитав про дорогу. - Ну, дорога... - почав було Кранiхфельд, та не встиг розповiсти, бо нараз одчинилися сiнешнi дверi i порiг переступив дiдусь. Був одягнений у якесь лахмiття, що звисало довкола нього строкатим канцуряччям, прикриваючи величезнi личаки. На головi мав гостроверху шапку, в руках - цiпок. - Байбале, - звернувся до нього писар, - ти вже тут? Знову почнеш чудасiю? Але дiд не вiдповiдав. Пiдступившись до Кранiхфельда i Грабовського, якi сидiли на лавi пiд стiною, скинув шапку i одважив п'ять доземних поклонiв. - Тойони! Тойони! - вигукнув благальне. Говорив шпарко, хапливо, наче боявся, що йому не дадуть закiнчити. Якутську мову iнодi пересипав росiйськими словами, розмашисте жестикулював, але нi Павло, нi Вiктор не могли достоту второпати, чого вiн хоче. Грабовський збагнув лише те, що йшлося про якесь озеро, рiчку, поля, сiнокоси, сiльських бiдарiв, голодну скотину. Догадувався: перед ними стоїть, шанобливо схилившись, не жебрак, а людина, котру болить якась важлива громадська справа. Вислухати й зрозумiти прохача заважав також опецькуватий писар, який враз зареготав. Дiдовi гарячi зливи i писарiв розкотистий смiх тривали кiлька хвилин. Нарештi писар змовк. Витерши строкатою хусткою спiтнiлу лисину, вiн видобувся з-за столу. Пiдiйшов до старого, взяв за плечi, обернув лицем до порога i штовхнув у спину. - Батур, батур, акари[26]! Забирайся геть. Це не тойони, iди. - Не виганяйте його, - попросив Грабовський. - Скажiть, чого вiн хоче. Але писар нiби й не чув. Заспокоївся лише тодi, коли випер нещасного з управи. - Це наш дивак, - почав пояснювати, причинивши щiльно дверi, - Байбалом звати. На весь свiт ремствує, а тих, котрi багатшi, готовий прямо живцем закопати. Домагається якоїсь там правди, воює проти податкiв, все чогось шукає, а чого - й сам не тямить. Тiльки людей морочить та властi дратує. Його не переслухаєте. Прийняв в