чись  свiтло-зеленою
намiткою молодих трав. Безлиста тайга все ще супиться, наче розгнiвана  на
весь довколишнiй свiт, але невгамовнi пернатi  спiваки  вже  розметали  її
зимову  дрiмоту.  Розворушене  їхнiми  спiвами,  серце  бринить,  як  нова
бандура, захлинається радiстю i п'янiє.
   Грабовський пригадує  Арамаанове  застереження,  i  йому  стає  смiшно.
Либонь, Арамаан хотiв тiльки полякати. Напучуючи його, як попасти у другий
Мархiнський виселок, Байбалiв двоюрiдний брат казав:
   - Головне дiстатися рiчки, а там просто - берегом.
   - Я вийду на рiчку? - зрадiв Павло.
   - Iнакше не можна, iншої дороги нема.
   - То це ж чудово! Хоч викупаюсь нарештi.
   - Не купайся.
   - Чому?
   - Вода в наших рiчках ще холодна - зразу простудишся.
   Попередження Арамаана трохи зiпсувало Павловi настрiй. Та як побачив ще
здалеку срiблястий блиск  води,  як  ступив  на  берег,  враз  пригадалася
маленька Ушаковка в Iркутську, на яку три довгi лiта дивився через грати i
марив, щоб хоч раз пiрнути в її повiльну  течiю.  Вiдчував,  що  зараз  не
знайде в собi сили вистояти проти спокуси.
   I не вистояв. Затамувавши подих,  миттю  роздягнувся,  стиснув  зуби  i
стрибнув у воду. Вона  справдi  була  крижаною,  але  не  вилiз,  доки  не
накупався вволю. За таке щастя ладен перехворiти...
   Круто повернувши од берега, дорога помчала до лiсу. Крокуючи ним, Павло
дивувався: ялини, берези, кедри в ньому такi, як i  скрiзь,  а  модрини  й
сосни - вiд самого  кореня  аж  до  перших  гiлляк  -  зовсiм  голi,  наче
пообчухруванi. Хто б це i для чого так понiвечив, спотворив  їх?  I  коли?
Мабуть, торiк, бо стара кора валялася на землi, а молода на стовбурах  уже
змiцнiла й деiнде потрiскалась.
   На узлiссi стрiв чоловiка. Запитав його про диво з модринами й соснами.
   - Та це ж нашi збирали влiтку заболонь. На зиму заготовляли. А вона пiд
корою, от i позчищали.
   - Ну, а берези, ялини - чому на них кора?
   - Тому що пiд нею нема заболонi.  Ми  харчуємось  тiльки  з  модрин  та
сосон. А ви тут уперше?
   - Так.
   - То скоро побачите, як люди заготовляють заболонь, десь через мiсяць.
   Зразу ж за узлiссям починалося селище.  Воно  було  трохи  бiльше,  нiж
Бордонський наслег, мало десяткiв зо два юрт та кiлька  будинкiв.  Крайнiй
вiд лiсу тiльки що зiп'ятий.
   На даху бiля димаря порався чоловiк, у якому пiзнав Кранiхфельда.
   - Дурно робиш! - гукнув, спинившись перед будинком.
   - Правду кажеш, - вiдповiв Вiктор жартом, яким  на  подiбне  привiтання
вiдповiдали арештанти Олександрiвського  централу,  коли  їх  виводили  на
роботу в тюремне подвiр'я. I оглянувся. - Диви! Здоров, коли не брешеш.
   --Це вже щось нове.
   - А чого нам до  старого  повертатися,  хай  воно  згорить.  По-новому,
Павле, живемо, то й байка нова. Йди  до  хати,  там  Евелiна,  а  я  зараз
докiнчу й злiзу.
   Евелiна стоячи навколiшки, шпаклювала пiдлогу в  передпокої.  Так  була
заклопотана роботою, що й не почула, як гiсть переступив порiг.
   - День добрий у хату.
   Господиня пiдхопилася.
   - Тю на тебе, перелякав. Добридень, Павле.
   Змiни, якi сталися з нею за останнi пiвроку, важко  було  не  побачити.
Вона значно потовстiшала, руки й ноги стали дебелiшими  i  повiльнiшими  в
рухах. Замiсть безтурботної дiвочої веселостi в її очах  свiтилися  спокiй
та хазяйська дiловитiсть. Навiть коси,  завжди  чепурно  заплетенi,  тепер
були зжужмленi на потилицi i не справляли колишнього ефекту.
   Вона завважила його подив.
   - Вибачай, що такою нечупарою  застав,  -  хапливо  розгладжувала  свою
спiдницю, густо заляпану глиною, фарбою й схожу на потерту церату.  -  Оце
так кожен день, нiколи вгору глянути. Вiктора бачив?
   - Так.
   - Заходь, - показала на дверi сусiдньої кiмнати, завiшанi полотнищем. -
А я зараз, - i вийшла в сiни.
   Кiмната, в яку потрапив, була вже обжитою й дихала  домашнiм  затишком.
На вимазанiй жовтою глиною печi, пофарбованiй пiдлозi,  заскленому  вiкнi,
на лiжку, столi, стiльцях - скрiзь вiдчувалась увага  вимогливої  до  себе
господинi. Вразила тiльки в'язка книжок у кутку, напiвприкрита рядниною  й
затрушена  дерев'яними  стружками.  Поглянув  на  неї  -  i   аж   плечима
пересмикнув, наче хотiв скинути з себе неприємне враження.
   - Кажу, коли не брешеш, - говорив Вiктор, заходячи в  кiмнату,  немовби
продовжував незакiнчену надворi розмову. - Бо та дотепна й там,  у  тюрмi,
справедлива приповiдка, Павле, зараз не пiдходить нам - робимо  для  себе.
Чого ж стоїш, наче засватаний, сiдай i розповiдай, як воно там у тебе.
   - Не розказуй, Павле, - донiсся голос Евелiни  з-за  стiни.  -  Почекай
мене, я теж хочу послухати.
   За якусь хвилину-двi вона зайшла, вже зачесана i перевдягнена, але не в
тому вбраннi,  в  яке  вдягалася  ранiш,  а  в  новому  -  кольористому  i
облямованому на грудях та рукавах бiлячим хутром.
   - О, ти, бачу, гарно пiгментуєшся, - вiдзначив Грабовський.
   - Справдi? - зашарiлася. - А Вiктор каже... Iнакше, Павле, й не  можна.
Тут з гiмназичними забаганками далеко не поїдеш. Тут потрiбно  бути  як  i
всi iншi, бо цуратимуться i засмiють До того ж менi вбрання мiсцевих жiнок
подобається. Все. Мовчу. Тепер хвалися ти.
   - Хвалитися нема чим. Лiчу днi, як скупердяй червiнцi, ото i все.
   - Хворiєш знову?
   - Зараз нiби нiчого. Сиджу, читаю, пишу потроху. Недавно отримав  листа
вiд Миколи Ожигова Пише, важко було добиратися  до  Верхоянська.  Вiн  там
перукарює й самотужки вивчає медицину. Кланяється вам  од  себе  и  Софiї.
Вони, либонь, також побралися.
   - Уже?
   - Може, ще й нi, та поберуться. Це вiдчувається з листа.
   - А ти бурлакуєш?
   - Як бачите.
   - На тому затявся?
   - Нi, не затявся. Поспiшати нема куди, i поки що цим не сушу голови.
   - Не сушу  голови,  -  докiрливо  повторив  Вiктор,  голосно  клацнувши
язиком. - Ех, Павле, Павле, нема кому взяти  тебе  в  руки  Тобi  найперше
треба одружитися. Добра, турботлива  жiнка  пiдтримала  б,  змiцнила  твоє
здоров'я i взагалi... От, скажiмо, я...
   - Тут зараз, Вiтю, не про тебе, -  вставила  Евелiна.  -  I  не  повчай
Павла, сам не маленький.
   - Я не повчаю, а кажу правду. "Читаю, пишу потроху..." I ти йому вiриш,
що потроху? Мабуть, так само працює, як працював у тюрмi - днi i ночi,  не
виходячи навiть на повiтря. Сама ж  знаєш,  як  йому  потрiбнi  затишок  i
вiдпочинок. Послухай, Павле, щирої ради - кинь до лиха  оте  бурлакування.
Зрозумiло, тобi пiсля Надiї полюбити iншу нелегко,  але  життя  є  життям.
Вiзьми  хоча  б  Софiю:  вона  теж  кохала  Юхима  Новаковського,  за  ним
добровiльно пiшла в Сибiр, має сина вiд нього, а тепер, сам ти  кажеш,  що
вiдчув мiж рядками. Знайди собi вiрну дружину, збудуй  хату.  Ми  посадили
картоплю, сподiваємось непоганого врожаю, а на той рiк хочемо  викорчувати
пнi, там, де зрубали дерева для  _будинку,  i  посiяти  ячмiнь.  Володимир
Галактiонович, живучи в Амзi, також...
   -  Спасибi,  що  згадав  Короленка,  -  перебив  Грабовський.   -   Про
Шiльйонського в'язня" i досi нiчого не сповiстив?
   - Нiчого.
   - Отак звiдусюди, - зiтхнув Павло. - А про Сигиду,  Вiкторе,  ти  зайве
кажеш. Вона не стоїть на перешкодi. Не хлопчик, добре розумiю, її  нема  i
вже не буде. Я нiколи не забуду Надiю, до останнього подиху  любитиму  мою
прекрасну сестроньку. Дiло зовсiм не в цьому. Хазяйнувати тут, друзi  мої,
я не хочу i не збираюсь. Все тягне мене в Якутськ або хоча б  поближче  до
нього. Якби ж то пощастило.
   - Щось уже робиш для цього?
   - Трохи. Пам'ятаєте Олексу Макаревського, харкiв'янина?
   - Того, що був на вечерi у Вiташевських?
   - Вiн. Ну, так я  вже  перехрестив  його  на  свого  близького  родича,
двоюрiдного брата.
   - Як?
   - Дуже просто. Мiсяцiв два тому подав iркутському генерал-губернаторовi
заяву, в якiй, посилаючись на своє погане здоров'я, прошу перевести мене в
Якутський округ, до двоюрiдного брата Олекси,  який,  мовляв,  доглядатиме
мене. Приклав i ту довiдку, яку дав  менi  лiкар  Гусєв,  -  може,  клюне.
Чекаю.
   - Хай бог помагає, як  то  кажуть,  а  ми  вирiшили  не  рипатися.  Оце
закiнчимо будинок, обгородимось та й почнемо хазяйнувати.  Евелiна  уже  й
насiння дiстала, щоб розвести квiтки на вiкнах.
   - Я б i виноград розвела, - докинула  Улановська.  -  Але  вiн  тут  не
росте, а квiти, очевидно, ростимуть.  Ну,  та  це  ще  побачимо.  Зараз  я
почастую тебе, Павле, своїм обiдом. Коли б знала, що  прийдеш,  зварила  б
український борщ, галушки з сиром.
   Вона пiдвелася i  пiшла  до  печi.  В  кiмнатi  на  деякий  час  запала
мовчанка. Павло знову поглянув на  книжки  в  кутку,  якi  протягом  усiєї
розмови не сходили йому з думки.
   - Ще так i не розв'язували? - показав на них.
   - Нема де розкласти,  -  вiдповiв  Кранiхфельд.  -  Все  чекають,  поки
спорядимо ту кiмнату. Там уже одведу для них мiсце, змайструю етажерку. Та
й читати поки що нiколи, все поспiшаємо, щоб не прогавити лiта.
   - А над чим ти трудишся, Павле?  -  обiзвалася  Евелiна,  -  Щось  нове
написав?
   -  Та  всiлякi  дрiб'язки.  Перекладаю  Байронового  "Чайльд-Гарольда",
переробляю деякi свої  вiршi,  написанi  в  Iркутську.  Хочу  скомпонувати
збiрочку.
   ...Повертався додому з дивним, хворобливим  настроєм,  не  вiдаючи,  як
подолати його. Наче загубив щось дороге. Мiркував, докопувався, причiпливо
аналiзував кожну деталь.
   Евелiна. Вiктор, її знав ще з Харкова, його  -  з  Балаганська.  Завжди
такi байдужi до особистого, непримиреннi до зла, неправди, такi  гарячi  й
смiливi. Адже Кранiхфельдове заслання вже закiнчувалось, вiн мiг би  й  не
пiдписувати протесту проти розправи Осташкiна, щоб не  накликати  на  себе
бiди. Так нi ж, пiдписував, розповсюджував, а на слiдствi поводив себе, як
i належить справжньому революцiонеровi. Улановська майже п'ятнадцять рокiв
поневiряється по в'язницях та в засланнi.
   I раптом - знадив родинний затишок. Обох знадив. Невже втома? Прагнення
спочити, забутися, вiдчути повноту особистого  щастя?  Що  це,  друзi  мої
вiрнi,  друзi  хорошi?  Вирiшили   не   рипатися.   Газету   лише   зрiдка
переглядають, книжки й  досi  не  розв'язанi.  Нi  з  ким  не  листуються.
Квiточки розводитимуть... Знайди собi дружину, збудуй хатину...
   О нi, нi! Ця наука менi не пiдходить i нiколи не пiдiйде Мила  Евелiно,
не про тi квiти, що прикрашають  у  кiмнатi  вiкно,  треба  дбати,  не  їх
потрiбно сiяти. Квiти недремного людського духу, квiти-блискавицi,  що  не
бояться лютого морозу,  що  здатнi  пiдiймати  й  надихати  на  прю  проти
повсюдного лиха, - от якi маємо вирощувати!

   13_

   Так, так, тут  майже  все  якесь  ненормальне.  Масштабне,  гiгантське,
непiдвладне людськiй уявi:  i  ландшафт,  i  тайга,  i  довжина  рiчок,  i
кiлькiсть озер, i багатства, i злиднi, i разючi змiни температури.  Усього
цього нiколи не збагнеш, не  осягнеш,  не  побачивши  на  власнi  очi,  не
вiдчувши тiлом i душею, не переживши. Може, саме це робить i тих, якi  тут
мешкають, i тих, котрих недоля закидає сюди, такими витривалими,  мужнiми,
а разом з тим по-дитячому безпосереднiми, щирими й добрими.
   Якутську зиму Грабовський i ранiш уявляв собi так. Знав: вона холоднiша
й жорстокiша, нiж будь-де в неосяжнiй царськiй iмперiї. Про  ту  холоднечу
не раз думав ще в iркутськiй тюрмi, сподiваючись, що йому та  його  друзям
пiсля суду не поминути Якутiї. Думав i, правду кажучи, побоювався. I чи не
завдяки саме такiй - психологiчнiй - пiдготовцi успiшно, навiть  порiвняно
легко протистояв шаленим морозам, зокрема в Бордонському наслегу.
   До весни виявився менш готовим, нiж до зими. Сподiвався погожих днiв ще
у квiтнi, але марно - вони прийшли значно пiзнiше,  та  й  погожiсть  їхня
була затьмарена водянистою, мов осiння плюта, габою. А лiта такого  зовсiм
не сподiвався, i коли б йому ранiш хтось розповiв про це, не  повiрив  би.
Спека. Неймовiрна, моторошна спека, яка  своїм  шаленством,  очевидно,  ще
перевершує сiчневi морози. Той, хто не бачив живої Якутiї, вважає її  лише
краєм страшного холоду i навiть не здогадується, що вона -  край  жахливої
спеки.
   Надворi сонце палить так, що й п'яти хвилин не вистоїш пiд ним -  шкура
болить, робиться моторошно. А  в  юртi  -  напiвтемрява  й  густа  задуха,
перемiшана з димом. Єдине вiкно щiльно затулене рядниною - щоб не залiтали
комарi, а особливо чорнi паути, якi кусають дуже боляче.  Дверi  вiдчиненi
навстiж, та це мало допомагає: адже перед порогом безперервно, з рання  до
смеркання, тлiє копичка кiзякiв, пiдтримуючи ядуче куриво - заслiн од  тих
самих комарiв i паутiв. Вiтру в спекотливi днi тут майже нема, а якщо  вiн
коли-не-коли й дихне, то занесе в житло лиш кiзяковий дим i чад.
   Працювати важко - солоний пiт заливає очi, змокрiлi пальцi млiють, а  в
головi думки плутаються i тануть.
   - Ото ще хазяїн, - донiсся з подвiр'я сердитий Байбалiв голос. - Не мiг
догадатися. I той йолоп...
   - Що там таке? - пiдхопився Грабовський, поклавши ручку на стiл. - Кого
ви лаєте?
   - Кого, кого, - провадив Байбал уже в юртi, скидаючи з плечей торбу.  -
Вiкно заткане, повно диму. Чому й досi не приладив сiтку?
   - Де її взяти?
   - У хитонi за дiжкою.
   - Я ж не знав, що вона там.
   - Пошукати треба. Попросив би Арамаана.
   - Його вже третiй тиждень нема дома, рибалить.
   - А хто ж тобi молоко носить?
   - Дiти.
   - Ет!
   Байбал, оглянувши юрту, вийшов у сiни  i  невдовзi  повернувся,  несучи
густу дротяну сiтку. Тiльки зiрвав з вiкна ряднину, як усередину  метнувся
рiй мурах.
   - Нiчого, хай летять, хай, - заспокоював, прибиваючи  сiтку.  -  Ми  їх
випровадимо.
   Скiнчивши, вiн погасив вогонь i розклав новий крокiв за два  од  вiкна.
Запаленим вiхтем сiна повиганяв паутiв з юрти.
   - Тепер iнше дiло, - сказав, зачиняючи дверi. - Збирайся.
   - Куди?
   - До _озера.
   - Чого?
   - Побачиш його i будеш знати.
   - Може, завтра?
   - Нi, нi. Сьогоднi, зараз же, завтра я...
   - Знову пiдете?
   - Авжеж. Оце навiдався, щоб побачити, як хазяйнуєш, а вранцi пiду.  Ось
тобi.
   Розв'язавши мiшок, Байбал витягнув з нього волосяну сiтку, якою  влiтку
люди закривають лице вiд комарiв, i подав Грабовському.
   - А ви ж як?
   - Вони мене знають._
   Зiбралися скоро.
   - Де ж це ви стiльки пропадали? - поспитав Грабовський уже за наслегом.
- Були в Дабиита?
   - Був. Отож вiн тодi, як ти його  напоумив,  знайшов  мене  в  Мархiно.
Пожив я в них, заки снiг не злiз, а тодi... Чого ж буду сидiти  комусь  на
шиї? Доки ще є сила, то мушу сам собi заробляти,  а  не  жебрати.  Правда,
цього разу заробив я так, що соромно й людям казати.  Хай  вiн  подавиться
своїми грiшми.
   - Хто?
   - Югай, бодай йому добра не було.
   Вiд Дабиита Байбал потрапив у Кангальський наслег, де пристав до  гурту
чоловiкiв, якi споруджували мiсцевому тойоновi будинок. Бiля того  будинку
морочилися всю весну, а як робота  скiнчилася,  старий  вирiшив  заглянути
додому. I заглянув, але свого пожильця не застав  -  Павло  тодi  ходив  у
Мархiнський виселок. А тут причепився до нього бордонський староста -  йди
косити сiно. Не хотiлося Байбаловi найматись, бо ж треба  було  сiдати  на
власну косарку - ту, що Югай купив тодi, коли спродували Байбалове  майно.
Але погодився на своє безголiв'я -  староста  обiцяв  добре  заплатити.  I
заплатив...
   Косовиця йшла гарно. Уже й лан кiнчався, та несподiвано трапилось лихо:
косарка наскочила на пень, i полетiли ножi. Югай мало не сказився. Це  ти,
каже, навмисно зробив, аби зiпсувати косарку, яку сам колись  прогайнував.
I сплатити зароблене вiдмовився.
   Не стерпiв такої кривди, такої наруги Байбал. Плюнув  старостi  в  його
поганi очi та й пiшов зi скаргою в управу. Все розповiв головi.  Та  що  з
того?  Голова  дослухався  до  тiєї  щирої  й  правдивої  сповiдi,  як  до
торiшнього грому. Сказав, нiякого суду чинити не може, бо ж не був на полi
i не знає, хто бiльше завинив - наймит чи господар. Вийшло так, що  Байбал
мусить двiчi лягти пiд канчуки на хара масу,  тобто  чорну  дошку  ганьби:
перший раз - за образу старости, а другий - за те, що покинув  роботу,  не
добувши строку.
   - Чуєш, Павле? На хара масу! Бач, яка правда! Нi, нi,  я  на  них  таки
знайду закон - i на Югая, i на голову управи Захара Попова.  Я  їм  покажу
хара масу. Знатимуть. Де це видано, щоб нi за що  класти  людину  на  хара
масу й бити?  Вже  забули  про  Монастирiвку?  Завтра  пiду  до  окружного
справника, а не допоможе - в Якутськ подамся, до найвищого тойона.
   - Думаєте, справник або губернатор кращий за Югая чи Попова?
   - Мусить бути кращим, мусить судити по правдi, а не так.
   - Мусить...
   - А що ж робити, Павле? Мовчати й лягати на хара масу?
   - Нi,  не  мовчати  й  не  лягати,  -  вiдповiв  Грабовський  i,  трохи
помовчавши, додав: - Треба протестувати, але  протестувати  не  одному,  а
цiлими наслегами й улусами, разом. Тодi до наших скарг дослухатимуться  не
тiльки староста чи голова, а й губернатор. Потрiбно усiм зразу.
   - А як же їх зiбрати докупи?
   - У цьому якраз головна бiда наша, особливо в  Якутiї,  де  наслег  вiд
наслега за сотнi верст.
   За балачкою Грабовський i не помiтив, як забралися в  лiсову  гущавину.
Тут паути нападали цiлими зграями, i вiн змушений був надягнути на  голову
волосяну сiтку. Байбал iшов спокiйно, як i ранiш, не одбивався вiд  мурах,
наче вони й не кусали його. Вiн, видно, знав цей лiс не  гiрше,  нiж  свою
юрту, бо простував навмання, не роздивляючись по боках.

   ***
   Озеро   показалось   несподiвано,   немовби    зненацька    пiдкралося.
Напiвовальне, повноводе, воно вражало своїми обширами й незайманою красою.
Його дальнi обриси губилися пiд суцiльною стiною низькорослого лiсу.  Лише
в одному мiсцi зелена стiна обривалася, нiби  хтось  розвалив  її,  i  там
похилий берег, заллятий сонцем, золотавився галявиною. На галявинi маячать
намети, метушаться люди, а на водi при березi тулиться багато човнiв.
   - Що там таке? - показує Грабовський на галявину.
   - Мабуть, нашi заготовляють симу, - пояснив Байбал. - А може, з якогось
iншого наслегу. Зараз побачимо. Ну, як? - пiдморгує на озеро.
   - Гарне.
   - Не про те питаю. Вистачило б поля й сiнокосу для бордонцiв?
   - Певно.
   - То-то ж.
   - Глибоке воно?
   - При березi не дуже, а туди далi, посерединi, ого-го .. - Не скiнчивши
фрази, Байбал рушає берегом до  галявини.  Ступаючи  за  ним,  Грабовський
оглядає  озеро  й  остаточно  допевнюється,  що  iдея  старого  -  химера.
Вихлюпати таке водоймище, осушити його  -  скiльки  ж  тут  рук  потрiбно,
скiльки працi? А якою має бути глибина каналу? Химера. В усякому разi поки
що.
   Якби ж Байбал збагнув це.  Не  збагне.  Навiть  не  тому,  що  не  може
збагнути. Не хоче i, очевидно, нiколи не захоче. Вiн так уже зжився з цiєю
мрiєю, так переконався в можливостi, або, вiрнiше,  в  потребi  здiйснення
її, що розлучити його з нею  зможе  хiба  смерть.  Це  Павло  вiдчув  усiм
серцем, тому й не  намагався  затьмарювати  свiтлу  надiю  старого.  Може,
тiльки вона, та надiя, тримає його на  свiтi,  бодай  трохи  скрашає  його
нужденне життя.
   Галявина виявилася досить великою. Зараз вона нагадувала собою  кочовий
табiр,  густо  уставлений  шкiряними  наметами,  куренями,  купами   риби,
модринової кори,  берестовими  дiжками,  рiзним  рибальським  причандаллям
тощо. Людей - до сотнi, i купчаться своїми наслегами. Бордонцi - на самому
березi.
   - От i пiдмога! - радiсно вигукнув Арамаан, уздрiвши прибулих. - Добре,
що прийшли. Водиця цього року гарно вродила. I галян, i окунь, i карась, i
щука. Буде сима. Пристаєте до нас?
   - Нi, - вiдповiв Байбал. - Ми про симу й не гадали. Оце думав  показати
Павловi озеро, а сам пiду.
   Арамаан поклав на землю сiть, випростався.
   - Ой, брате, брате, i доки ти отак тинятимешся по свiту? Однак  з  того
твого дива не буде пива.
   - Не буде?! - спалахнув Байбал. - I ти  вже  починаєш  каркати?  Тягнеш
тойонську руку?
   - Бодай та рука всохла. Не в нiй,  брате,  дiло,  а  в  тому,  що  отак
марнуєш свiй вiк.
   - Я марную?
   - Авжеж. Ходиш, домагаєшся, а багачам i за вухом не свербить. Що  ж  це
за життя? Одумайся, щоб не було пiзно.
   Бордонськi чоловiки, припинивши  роботу,  потягнулися  до  Арамаанового
намету. Босi, без сорочок i сiток, видубленi сонцем, водою i вiтрами, вони
всiдалися на гарячому пiску, мов на морiжку, i навперейми розпитували  про
новини.
   - Чого це ти не поладнав iз старостою?
   - Хай з ним злi духи ладнають, - супить кущуватi брови Байбал i починає
розповiдати з усiма подробицями свою лиху пригоду на сiнокосi.
   Павловi нецiкаво вдруге слухати її. Знявши з голови волосяну сiтку, вiн
побрiв  табором.  I  дивувався:  паути  тут  не  кусали,  хоч  i  було  їх
сила-силенна. Iшов поволi, роздивлявся довкола i вiдкривав для себе новий,
нiколи не бачений свiт.
   Тут, у цьому таборi, всюди панує копiтка i тонко злагоджена праця.  Нею
зайнятi всi - вiд найстаршого до наймолодшого, кожен робить своє.
   Посеред галявини палахкотить вогонь, у який дiтлахи пiдкидають хмиз,  а
над ним кипить i парує пузатий казан. Витягнувши з нього  перемлiлу  рибу,
жiнки розминають її ложками на тiсто i висипають у мiшок з сирицi. Коли  ж
вiн наповнюється до гички, два чоловiки зашивають його шкiряними дратвами,
тягнуть на берег i, припнувши на довгий мотуз до човна, кидають у воду.
   - То для чого? - дивується Грабовський.
   - Щоб сима не псувалася на сонцi, - вiдповiдає одна з жiнок.  -  Потiм,
як стане холоднiше, ми її витягнемо.
   У найдальшому кiпцi галявини  натрапив  на  дивну  споруду,  бiля  якої
поралися  старий  дiдусь  i  маленький  хлопчик.  До  чотирьох   невисоких
стовпчикiв прибита лозяна решiтка шириною зо два аршини i довжиною  сажнiв
на п'ять. Зверху - тонкий шар висмаженого риб'ячого м'яса, а знизу - тихий
димокур з листя та iншого лiсового непотребу.
   - Що це? - питає дiдуся.
   - Барчу робимо, - вiдповiдає той. - Вiзьми спробуй, хоч вона  ще  й  не
готова. Пiди-но, - звертається до маленького помiчника, --- принеси  тiєї,
яку ми вчора зробили.
   - Спасибi, - дякує Павло. - Я знаю, що таке барча, але ще не бачив,  як
вона готується. Мудро придумано.
   За десяток сажнiв од сушарнi  на  модриновiй  корi  в'яляться  окунi  й
карасi. Це  -  майбутня  хохту,  котру  дома  ще  треба  пiдсмажувати.  Її
найбiльше заготовляють якути, особливо коли багатий  улов  i  не  вистачає
рук, щоб обернути його на барчу або симу.
   Повертаючись до Арамаанового намету, Грабовський почув наглий  тупiт  i
оглянувся. Прямо на нього мчав на баскому конi Югай.
   - Хто дозволив одлучатися з наслегу? -  гримнув  бордонський  староста,
порiвнявшись. - Хто?
   - Нiхто. Менi й не треба дозволу.
   - Як?
   - А так. У вироку суду не сказано, що нам, засланцям, не можна ходити в
лiс чи в поле.
   --У лiс чи в поле, - перекривив Югай. - А в Мархiнський виселок?
   - Там живуть мої друзi, i я маю право вiдвiдувати їх.
   - Я забороняю! Я!.. - зарепетував староста, аж синiючи на виду. -  Я  в
управу!! До справника!
   На галас  збiглися  бордонцi  i  обступили  Грабовського,  наче  хотiли
одгородити його вiд розлютованого Югая.
   - Плюнь на нього, Павле, - заговорив Байбал. - Плюнь i не дивись. - Вiн
обернувся до старости: - Чого ти в'язнеш до чоловiка?
   Югай аж затрясся в сiдлi. Не тямлячи себе, вiн  рвонув  повiд,  i  кiнь
свiчкою звiвся перед Байбалом, краючи переднiми ногами повiтря. Але старий
навiть не ворухнувся, наче нiякої загрози й не iснувало.
   - Чого в'язнеш? - продовжував допитувати. - Що вiн тобi зробив? Думаєш,
як тойон, так на тебе й управи не знайдеться? Знайдеться. I за роботу менi
сплатиш, бо я не винуватий, що на твоєму сiнокосi пакiлля.
   На обличчi Югая трiпнулася зневажлива посмiшка.
   - Наставляй кишенi, вiзьмеш, волоцюго, вiзьмеш.
   - I вiзьму! Але тут  не  про  мене.  Де  таке  бачено,  щоб  чоловiковi
боронилося ловити рибу? Чим вiн буде взимку харчуватися?
   До бордонцiв пiдходили люди з iнших наслегiв. Натовп усе бiльшав, глухо
ремствуючи.
   - Женiть його звiдси! - вигукнув хтось.
   - Геть! - долинуло з iншого боку.
   Староста побiлiв. Його руки тремтiли, а  пiт  заливав  переляканi  очi.
Такого повороту вiн не сподiвався, бо в Бордонському наслегу  йому  нiхто,
крiм хiба Байбала, нiколи слова не сказав наперекiр. Як же тепер вибратися
з цiєї халепи? Не рубонеш же всiх канчуком, не  покладеш  разом  на  чорну
дошку.
   - Люди! - знайшов Югай нарештi мову. - Я  нiкому  не  забороняв  ловити
рибу, ловiть собi.
   - А чого причепився до Грабовського? Хiба вiн не наш?
   - Що маєш до нього?
   - I Грабовському не забороняю, - продовжив староста, коли влiгся галас.
Тепер говорив спокiйно, тихо. - Хай ловить. Але мав би  менi  сказати,  що
йде на озеро, бо ж закон того вимагає...
   - Ет, закон, закон, - заговорив Арамаан, вийшовши з  натовпу.  -  Його,
звiсно, треба виконувати, але ж де той закон, а життя...  Тут  Грабовський
не винуватий. То ми його сюди потягли. Що потрiбен твiй дозвiл, не  знали.
Вибачай, думалося... А як закон не  велить  засланцевi  рибалити,  ми  для
нього самi заготуємо сими.
   - Може й вiн  з  вами  бути  тут,  -  подобрiшав  староста.  -  Але  ви
вiдповiдаєте за нього.
   - Можемо вiдповiдати. Спасибi тобi за добре серце та їдь додому.
   Югай задоволене посмiхнувся, витер пiт з чола, повернув  коня  i  скоро
зник у лiсовiй просiцi.
   - Хоч ти й брат менi, а останнiй дурень, - кинув сердито Байбал  у  бiк
Арамаана. - Дякує за добре серце. Його, негiдника, треба... А ти...
   - Не лайся, брате, iнакше не можна було зробити. Подумай сам. Закон  на
його боцi. Ти кричи й лусни, а вiн мiг забрати Павла, за  грати  посадити.
Хай собi їде задоволений, а ти, Павле, залишайся з нами. Згоден?
   - Авжеж.

   14_

   Пролiсок.
   Перше живе зело землi, ще затиснутої в лещатах зими,  перший  провiсник
тепла й пiснi. Нiжний, цнотливий, немов  дiвча-пiдлiток.  Хтось  з  поетiв
назвав його несмiливим. Чи таки несмiливий? О нi! Вiн -  сама  смiливiсть,
найчистiша, найщирiша, найпалкiша, яка, здається, межує з безумством,  але
саме тому так приваблює й збуджує свiтлi думи i настрої.  Нi  троянди,  нi
жоржини, барвiнок чи  крученi  паничi  -  нiхто  з  цих  лiтнiх  красенiв,
розкiшних i пахучих, не стане на прю з березневими вiхолами та дошкульними
морозами - нiхто. А вiн, - синьоокий, тендiтний, нiжний, - стає на  герць.
I виходить у тяжкому двобої  переможцем,  вiщуючи  своїм  бiлим  суцвiттям
наступ погожих днiв.
   "Пролiсок" - саме так називатиметься майбутня книжка, якщо їй пощастить
побачити свiт. Пролiсок весни поетичної! Ти мусиш бути особливо  смiливим,
не боятись лютої негоди, не гнутися, жити й рости,  служити  людям,  даючи
щастя й насолоду. Нести в собi любов i  гнiв,  мрiй  крилатих  перегони  i
рокiт сурми грозовий. Нести завзято, щедро, без страху i вагань, розпуки й
каяття.
   Грабовський сидить за столом, перегортає дрiбно списанi аркушi, i  вони
вливаються йому в душу кожен своїми муками й  жалями.  Того  болить  гiрка
доля робiтника, котрий на вiчнiм заробiтку страчає силоньки свої i  топить
горенько у чарцi... Той колише,  наче  свою  недужу  дитину,  тяжку  журбу
швачки-страдницi, в якої над роботою з раннього ранку до пiзньої  нiченьки
рученьки терпнуть, злипаються вiченьки... Той захлинається в невiльницькiй
глушинi: людина єсьм... мене гнiтуть слаботи; я чую їх, несила ж утекти...
На iнших постають, немов докiр сумлiнню, сiльська вчителька, що молодою ще
злягла в могилу; незабутня сестронька Надiя, замордована катами; зустрiчi,
розлуки, прощання, пекучi сльози, нiмий смуток...
   Уже чимало набралось вiршiв, викiнчених i начисто переписаних, -  скоро
й до сотнi сягне. Таки набiгає  книжечка.  Але  потрiбно  ще  працювати  й
працювати, як отiй нужденнiй швачцi. От хоч би й цей  -  про  героїв.  Уже
скiльки часу б'ється над ним, скiльки варiантiв знайдено й перекреслено, а
вiн i досi, як то кажуть, не  витанцювався,  не  являє  того,  що  повинен
явити:

   Не вам мiй спiв, уквiтчанi герої
   Кривавих справ, не вам мiй голос, - нi!
   З-пiд барв рожевих вигадки пустої
   На чорнiм тлi ви бачитесь менi.
   Хай досi сниться iншому пiїтi
   Шалений брязкiт кинутих шабель...
   Не кращ було б запособлять освiтi,
   Пiдняти люд хоть на один щабель?
   Моя хвала трудiвникам незнаним,
   Що двигли мисль по селах, хуторах,
   Цуравшись власно мрiй золототканих,
   Чий невiдомо почиває прах;
   Чий вiк минув за працею, як днина,
   Слiпим братам торуючи межу...
   Перед тими я стану на колiна,
   Героям тим подяку я зложу!
   Моя хвала живим, як i помершим,
   Отим борцям за будуче Русi...

   Нi, таки ще до кiнця не витанцювався. А витанцюватися мусить, бо ж  без
вiрша про творче кредо поета немислимий дебют взагалi - митець  зразу  має
проголосити свою вiру, свої погляди, прагнення, смаки. Немислимий тим паче
такий: дебютантовi не дев'ятнадцять рокiв, коли початкуючий пiїта  складає
гiмни бiлому цвiтовi яблунь, волошкам, шарудiнню хвиль на морi, мерехтiнню
зiр на лiтньому небi, захлинаючись у лiричнiй бiгунцi.  Все  повинно  бути
гранично чiтким i недвозначним: щоб i в цiй збiрцi читачi  ясно  побачили,
чого можна чекати вiд її автора в майбутньому.
   Це кредо необхiдно висловити також на  типово  українському  матерiалi,
щоб було конкретнiше i зрозумiлiше для читачiв, а надто для  тих  спiвцiв,
якi зовсiм поринули  в  минуле,  лише  тим  i  займаються,  що  вихваляють
запорозьку старовину або  зойкають  над  нею,  обливаючи  її  холодними  й
рiденькими сльозами. Широкi, як синє море, шаровари, розметаний  на  вiтрi
чуб-оселедець,  шибайголови-характерники,  золотi  череси,  кривi   шаблi,
ятагани, гетьманськi булави, полковничi пiрначi, корогви, литаври -  от  i
весь їх свiт, близький i дальнiй. Та ще, може, покiрний  пановi  й  боговi
мужик.
   До таких служителiв музи пориває гукнути на повен голос:

   Запорожжя та козацтво
   Спать уклалося в журбi...
   Iнший час, панове-братство, -
   Iншi теми на добi!
   Вiдлiчивши козаковi
   Поважання данину,
   Чи не глянуть мужиковi
   У хатиноньку сумну?
   Глянуть просто, без серпанку,
   Яким все обволiка
   Пан поет, що бачить з ганку
   Богоносця-мужика...

   Так, так, братове, iншi теми на добi. Iншi проблеми,  iншi  герої.  Все
iнше, бо ж плин iсторiї не спиняється нi  на  мить.  Якраз  навпаки:  його
скорiсть, як i насиченiсть новiтнiми суспiльними явищами, зростає з кожним
наступним десятилiттям, роком, мiсяцем, тижнем, днем. I громадський  дiяч,
митець - а митця важко собi уявити не  громадським  дiячем  -  повинен  це
вiдчувати, бачити, знати. Без цього бачення й знання годi бути  не  тiльки
сурмачем,  заспiвувачем,  а  й  останнiм  пiдголоском.   Байрон,   Пушкiн,
Шевченко, Мiцкевич  стали  знаменами  своїх  iсторичних  епох  завдяки  їх
генiальностi, тобто вмiнню уловлювати  пульс  життя  i  правдиво  виражати
його.
   Чи ж багато має зараз Україна iстинних сурмачiв, володарiв i виразникiв
дум людських? На превеликий жаль, мало. Мудрий Iван Франко,  крилата  Леся
Українка, чудовий знавець народного духу Панас Мирний, ну, ще дехто...
   Та й чи ж хоч половина усiєї пишучої братiї бачить i вiдчуває тi змiни,
невпинне вiдмирання  й  оновлення,  якi  вiдбуваються  тепер  у  сферах  i
господарсько-виробничiй, i полiтично-становiй,  i  культурно-духовнiй?  Ой
нi, нi. Особливо там, у Галичинi...
   Перечитуєш тi галицькi часописи, котрi  вряди-годи  прориваються  через
кордон сюди, i нерiдко серце закипає кров'ю.  Думаєш,  докопуєшся,  питаєш
сам себе: чому? Чому вiд значної частини  опублiкованих  на  їх  сторiнках
творiв  так  i  тхне  старовиною,  якоюсь  задавленiстю,   антиiсторизмом,
своєрiдним  анахронiзмом?  Чому  в  них  домiнує  давно   вiджиле,   часто
скидаючись не так на вiдбитки реального теперiшнього життя,  як  на  кволi
лiтературнi ремiнiсценцiї? I не лише тодi, коли йдеться про  минуле,  а  й
про сучасне.
   Недавно прочитав "Ядзю i Катрусю". Загалом повiсть цiкава  й  засвiдчує
симпатичний мистецький хист  у  Наталi  Кобринської,  зосiбна  тiєю  своєю
частиною, в якiй змальовано долю  одвiчної  наймички  Катрусi.  Таких,  як
Катруся, о цiй порi, - в тому рахунку i в Галичинi,  -  сила-силенна,  їм,
щодня кривдженим свiтом визиску i безправ'я, важко живеться, але  вони  не
схиляють голови, не пiддаються чорнiй розпуцi,  не  йдуть  пiд  суспiльний
укiс,  а  боронять  свою  людську  гiднiсть,  борються,  працюють,  навiть
знаходять у собi сили жартувати, смiятися, не видавати людям  свого  горя,
знаходити хвилини щастя.
   А панна Ядзя? Неважко здогадатися, що цiєю своєю  героїнею  письменниця
порушує проблему ролi шляхетної жiнки в громадi. Як же  вона  ставить,  як
розв'язує цю справдi важливу проблему? Наскiльки життя,  клопоти,  думи  й
почування молодої Селецької позначенi сьогоднiшнiм духом? Як вони несуть у
собi  правду  про  громадянську  активнiсть  теперiшньої  жiнки-патрiотки?
Вiдповiдь на всi цi питання, як трактує  їх  авторка,  може  б,  i  змогла
втiшити iсторичних ровесниць Наталки Полтавки, та сучасному читачевi, який
бачить  те,  що  дiється  навколо,  вона  видасться  ветхою  баєчкою   про
блiднолицю панянку-красуню з добрим серцем, але нещасливу в  коханнi,  яка
непомiтно для самої себе стає добродiйкою свого села.
   Бере книжку, гортає _її i  спиняється  на  однiй  з  сторiнок,  нервово
покресленiй олiвцем. _От хоч би оце: "В добротi свого  серця  вона  любила
думати про тих далеких бiдних, котрим вона з своїми робiтками приходила  з
помiччю.  Перед  її  уявою  поставали  дуже  зворушливi  сцени,   вичитанi
переважно з повiстей. Вона бачила нещасливу матiр, котра не мала  що  дати
дiтям їсти i в найбiльшiй розпуцi хотiла вiдiбрати  собi  й  дiтям  життя,
коли несподiвано з рук невiдомої добродiйки надiйшла помiч".
   Яка все це старовина! Який iсторичний анахронiзм, що сягає аж ген-ген у
крiпаччину або й далi?! Тип Ядзi дуже блiдий i для  сучасностi  забарений.
Танцюрки на "добродiйнi цiлi", подiбно до роз'їздiв у приємнiй  асистенцiї
пана Адама по шляхетських маєтках за пожертвуванням для селян,  потерпiлих
вiд градобою, не вартi серйозної уваги.
   Виявляти тепер суспiльну роль жiнки такими благодiйницькими дрiбницями,
котрими звеличує себе панна Ядзя, лiтература не може, не має  права,  якщо
вона хоче корисно слугувати громадi. Не має права, бо ж на iсторичний  кiн
уже вийшла нова жiнка - революцiйний борець, громадський  дiяч,  трудiвник
науки i культури. Софiя  Перовська,  Вiра  Засулич,  Надiя  Сигида,  Марiя
Калюжна, Марiя Ковалевська, Евелiна Улановська, Софiя Новаковська...  Чого
вартi  "добродiйницькi"  дрiбницi  Ядзi  Селецької   проти   громадянських
подвигiв цих велеток духу людського?!
   А звiдкiля беруться в писаннях галичан  такi  прикрi  анахронiзми,  якi
бачимо в повiстi Наталi Кобринської? Безумовно, вони не просто  собi  плiд
авторської рутини. Вони, мабуть, живляться своєрiднiстю галицького  укладу
життя i зумовленi недостатньою зрiлiстю суспiльної думки  _та  лiтератури.
Либонь, звiдсiля йде все iнше, в тому числi й питання  про  роль  жiнки  в
громадi. Взяти хоч би отi не дуже численнi товариства, що вже iснують  або
створюються в Галичинi. Завдання, якi ставлять вони перед собою, видаються
зародковими, початковими. Цей первiсний стан у Росiї давно вже пережитий.
   Навiть  при  наявностi  тяжкої  державної  кормиги,   при   вiдсутностi
елементарної демократiї, передова  частина  росiйської  громади  в  царинi
духовнiй стоїть  вельми  високо  i  твердо.  Далеко  не  треба  ходити  за
доказами: тодi як у _Русi Австрiйськiй немає жодної  дiвочої  гiмназiї,  а
жiноче питання почало прокидатися лише тепер,  -  у  Росiї  жiноча  освiта
посiдає  не  останнє  мiсце,  а  жiнка  з  давнього-давна  бере  участь  у
письменствi та науцi. Пiд кiнець шiстдесятих,  а  переважно  з  сiмдесятих
рокiв женщина виступає вже i як громадянка в  рiзних  проявах  поступового
руху  суспiльства.  В  усiх  на  очах  вiдбувся  масовий,  можна  сказати,
хрестовий похiд у народ. Усi знають i ту сумну долю, i тi жертви, якi  тут
принесла до вiвтаря  батькiвщини  женщина.  На  тому  важкому  шляху  вона
виявила стiльки духовних скарбiв та високої величi,  що  вiки  сяятиме  її
свiтлий, обайно прекрасний образ.
   Починаючи з Пушкiнової Тетяни, лiтература змалювала нам чимало чудових,
живих, на  диво  рiдких  типiв  женщини  росiйської;  найбiльшим  артизмом
вiдрiзнявся Тургенев, котрому  переважно  мусить  бути  вдячним  жiноцтво.
Письменники-народники показали нам щирi взiрцi тих типiв у нижчих верствах
суспiльностi,  не  поминувши  простого  люду.  Тi  любi,   дорогi   образи
зворушують читача вродою внутрiшнiх прикмет, зiгрiвають почуттям  дiяльної
любовi до нужденного брата.
   Женщина-українка йшла поруч з московкою, бо iсторiя зв'язала їх  докупи
у тому руховi, i з цього погляду ми не добачаємо нiякої рiзницi мiж тiєю i
другою. Iнше треба сказати про Польщу, що бiльш або менш  вiдокремлювалась
у своїх  змаганнях  суспiльних:  женщина  стоїть  там  на  далеко  нижчому
ступеневi просвiтному, як i громадянському; женщина-полька,  здається,  не
забула ще, що вона насамперед панi чи панночка,  а  вже  потiм  i  одиниця
великого гурту людностi. На те, звичайно, мались свої причини,  -  даремно
було б чiпати питання про "вину"; та й як розiбратись у  тому  iсторичному
виру, що поглинув у своїй безоднi стiльки  людських  мрiй,  стiльки  часом
доброго та прекрасного!
   Всi цi оцiнки, якi вже давно снуються в головi й просяться  на  широкий
суспiльний простiр, треба буде  згодом  висловити  в  одному  з  галицьких
часописiв, хай у Франковому  "Народi".  Коли  б  вони  викликали  голосний
вiдгомiн серед галичан, а найперше серед тих, хто практично i в  творчостi
займається жiночим питанням, - було б добре.  Мабуть,  у  тому  вiдгомонi,
якщо  вiн  пролунає,  знайдуться  i  сердите  невдоволення,   продиктоване
мiсцевим гонором, i скарги на лиху iсторичну долю, i  докори  авторовi  за
його "прагнення посварити" Галичину з Надднiпрянщиною, i  ще  дещо.  Ну  й
хай: хоч ти менi, Платоне, й друг, та  iстина,  братику,  дорожча,  казали
древнi...
   А iстина, милi мої побратими, в тому, що  жiнка  Росiї  i  України,  на
вiдмiну вiд жiнки Галичини,  бере  активну  участь  у  суспiльному  життi,
виступає борцем за кращу будучину.  В  полi  її  дiяльностi,  її  духовних
змагань i пошукiв - господарство, полiтика, наука, культура, просвiта.  Це
стверджують подвиги не тiльки славетних героїнь типу, скажiмо,  Перовської
чи Сигиди, а й багатьох не вiдомих широкому загаловi, про яких недавно вже
говорила преса: слухачка Рождественських лiкарських курсiв Юлiя Нагiрська,
яка доброхiть поїхала на допомогу голодуючим  Самарської  губернiї  i  там
передчасно  померла  вiд  тифу;  донька  колишнього   ректора   Київського
унiверситету Михайла Максимовича, що по закiнченнi Вищих жiночих курсiв не
залишилась у великому мiстi,  а  стала  скромною  сiльською  вчителькою  i
чимало корисного зробила для людей... Коли-то,  хочеться  запитати,  панни
Ядзi стануть нарештi Нагiрськими?
   Нагiрська, Максимовичка, Симонова та багато  iнших  героїнь-трудiвниць,
яких ми ще не знаємо, - то не плiд поетичної фантазiї, то реальнi люди, не
об'єднанi в якiсь "товариства"  чи  "клуби",  а  розкиданi  по  найдальших
закутках країни, зайнятi своїми рiзними  дiлами,  але  вони,  винесенi  на
сторiнки газет i  журналiв,  постають  яскравими  лiтературними  образами,
гiдними  наслiдування.  Це  -  суспiльнi  типи,  вихопленi  з   росiйської
пореформної дiйсностi, _їх спорiднюють, роблять  саме  суспiльними  типами
думки, мета, змагання, навiть риси духовної  величi  та  обайностi.  Мовби
вони є дiтьми однiєї духовної неньки.
   Еге  ж  -   духовної   неньки.   За   ту   неньку   правлять   наслiдки
загальнолюдського  руху  просвiтного,  якi   осягнуло   сучасне   людство.
Прекраснi iстоти, чудовi типи! Чи є ж такi в Галичинi, поки що важко певно
сказати; коли є -  тим  краще.  Все  ж  жiноцтву  галицькому  чимало  чого
знайдеться повчитись у росiйського - от хоча б тiєї щирої прихильностi  до
простого люду, того розумiння насущних потреб його, того болiння  народним
горем, тiєї героїчної мужностi в прямуваннi до повзятої мети, всього того,
словом, що так яскраво  виявили  згаданi  трудiвницi.  Вiдгомони  подiбних
змагань дочуваємо ми i  мiж  галицьких  русинок;  дай  же,  боже,  щоб  тi
вiдгомони вилилися в  один  широкий,  живий  i  могутнiй  рух  на  користь
Русi-України, на полiпшення тяжкого горя, в якому  перебуває  наш  темний,
нужденний люд, - дай боже!..
   "Думи мої, думи мої, лихо менi з вами", - сказав колись Кобзар  великий
народу нашого. Так воно насправдi є,  так  воно,  либонь,  ще  й  буде  до
котрогось часу, - лихо менi з вами.  Вони,  думи,  звiльна  рояться  серед
чотирьох рублених стiн юрти, б'ються  об  нiму  самотину  i  розпливаються
неясним, невловним, наче сновиддя, мереживом надiй далеких  та  захмарних,
завдаючи пекельних мук.
   Стомлений роздумами, Грабовський пiдводиться з-за столу i,  розправивши
плечi, пiдходить до вiкна. Воно тепер уже не загороджене дротяною  сiткою,
i через нього добре видно  захiд  сонця,  що  червонясте  палахкотить  над
далекими верховинами тайги, густо заливаючи її золотавим  багрянцем.  Ледь
прижовклi молодi берiзки, що стоять, немов почесна варта, мiж наслегом  та
безмежним лiсом, у  тому  багрянцi  скидаються  на  фантастичних  русал