ок, задивлених у сизе небо, i наганяють легкий смуток. Рання якутська осiнь - вона також дивує, i насамперед тим, що почалася зовсiм несподiвано. Ще в кiнцi липня, коли разом з бордонцями рибалив на озерi, сонце так пекло, так шаленiло, що здавалось, нiколи не вгамується. А вже на самому початку серпня раптом схаменулось, наче враз спало на своїй пекельнiй силi. З кожним новим днем показувалося на свiт уже пiзнiше. Невеселе, мандрувало в небесному склепiннi все нижче й нижче i, ховаючись за хмари, поспiшало до заходу. Не встигало нагрiвати, як ранiш, землю - i вона дихала спокiйною прохолодою. Невже так зненацька й зима наступить? Знову повернувшись до столу, Павло схиляється над недописаним листом Василю Лукичу. Довгим i якимсь незiбраним виходить цей лист: сам лише життєпис ледве вмiстився на кiлькох аркушах, а ще ж хочеться вставити в нього замiтку про Порфира Кореницького. Та й пурхати по верхах не можна - це ж вiдповiдь на перше послання люб'язного Лукича. Коли вже чоловiк цiкавиться тобою, просить написати про твоє життя, звiрити твої плани, настрої, думки, - уваж йому. Але справа тут, зрештою, не в самiй людськiй чемностi. Нi. В бiльшому. До якої з галицьких полiтичних груп належить Василь Лукич, не зовсiм ясно. Якщо судити по редагованiй ним "Зорi", то... Але що тут гадати на киселицi - все напиши, як є, як думаєш, як почуваєш. Хай вiдає чоловiк, якого автора запрошує до спiвробiтництва в журналi, щоб потiм не каявся. Його, Лукича, видно, найбiльше турбує питання про взаємини народу й iнтелiгенцiї, зокрема в Галичинi, про нацiональну мову, культуру. Правду кажучи, цi питання хвилюють не тiльки редактора "Зорi", а й самого Павла, на них вiн має свої власнi погляди. Може, Лукич i не пристане до цих поглядiв, але мудре правило стародавнiх грекiв про iстину ще не застарiло й нiколи не застарiє. Вмочивши перо в чорнило, продовжує писати шпарко-шпарко: "Щодо моїх думок, то я дивлюся так. Iнтелiгенцiя кожного народу повинна працювати коло свого народу, надiючись тiльки на себе - i снага, i слабота в них самих; вона (iнтелiгенцiя) не тiльки сама повинна стояти врiвень з найвищими думками вiку, але й зробити тi думки по спромозi власнiстю народу... Таким робом, наша цiль - рятування власної народностi через ужиття здобуткiв загальнолюдського поступу; народ наш мусить пiднятись у розвитку до iнших освiчених народiв, остаючись тим часом народом українським..." Скрипнули дверi, i з сiней донiсся гамiр. Припинивши писання, Грабовський оглянувся. Бiля порога стояли Арамаан та ще два чоловiки. Лише тепер Павло пригадав, що вчора обiцяв їм сьогоднi увечерi розповiсти про Україну. 15_ - Ти, Вiтю, справжнiй герой! - не мiг втамувати свою радiсть Грабовський, стягуючи з гостя мокрого плаща - Подумати лише: така непогiдь, така холодна i в'їдлива плюта, а вiн приїхав! У нашому селищi цiлий тиждень нiхто й носа не показує надвiр, наче весь наслег вивмирав. Чистiсiнький тобi лицар! - Такий лицар, як з псячого хвоста сито, - смiється Кранiхфельд, незграбно повертаючись, весь обмоклий до нитки. - Та не шарпай, руки повисмикувати можна. I де ти такої сили набрався? Видно, Якутiя йде тобi на добре. Поневолi залицарюєш, мавши таких приятелiв. Ти про що? - питає Павло, розвiшуючи плащ бiля гарячої печi. - Навiть не здогадуєшся? Як тобi не соромно? Стiльки часу не був у нас! Що ми лише не передумали - захворiв, закохався, нагнiвався. А воно - нi се, нi те, нi п'яте, нi десяте. Ну, хай уже ми не могли навiдати тебе, бо ж таки не маємо часу, сам знаєш... - Хазяйнуєте? - Та хазяйнуємо, хай йому грець. - Самi ж забагли. - Забагли? - в голосi гостя забринiла образа. Вiн струснув мокрим чубом, а на пiдлозi видовжилася мокра дорiжка. - Ну, не сердься, Вiтю. Спасибi, що заглянув. Сiдай. Може, чаєм почастувати? - Не завадить, але спершу частуй новинами. - Особливими похвалитися не можу. - Давай, якi є. Кранiхфельд пройшовся по юртi, мерзлякувато здвигуючи плечима, i схилився над столом. - А це що? - показав на товстий пакет з сiрого паперу i без адреси. - Такi великi листи пишеш? Справдi, мабуть, закохався? Лице Грабовського вкрилося сором'язливим рум'янцем. Вiн теж пiдiйшов до столу i глянув на пакет, наче вперше бачив його. - Рукопис тiєї книжки, про яку розповiдав вам улiтку. - Закiнчив? - Здається. - А як назвав? - "Пролiсок". - Гарна назва, поетична. А де збираєшся видавати, якщо не секрет? - Хотiв би у Львовi. - Чому ж не в Росiї або на Надднiпрянськiй Українi, скажiмо, в Києвi? - Чому? - перепитав Грабовський i, трохи подумавши, сумовито продовжив: - Певно, що хотiлося б у Києвi, проте видати українську книжку там дуже важко, особливо такому гультiпацi, як я. Хто вiзьметься за те видання, якщо навiть дозволить царська цензура, хто вкладе свої кошти, потурбується? Таких доброзичливцiв у мене там нема. - А у Львовi? - У Львовi є, хоча й не дуже грошовитi. Про Iвана Франка чув? Цього лiта я почав листуватися з Франковим другом Михайлом Павликом i редактором одного з галицьких часописiв Василем Лукичем. Оце й посилаю Лукичу, думаю просити також Павлика, Франка, щоб вони допомогли, чим можуть. - Коли так - посилай, дiло твоє, але вiдносно доброзичливцiв ти помиляєшся. Є вони в тебе й на Надднiпрянщинi. - Тобi краще вiдомо, нiж менi? - Може, - загадково вiдповiв Кранiхфельд. Вiн видобув з кишенi аркуш паперу, розгорнув його i хапливо пробiг очима, шукаючи чогось. - Ага, - хитнув задоволене головою. - Ось воно, те мiсце, що стосується тебе. Слухай: "Вы когда-то интересовались переводом "Шильонского узника" на малорусский язык. Было это так давно, что вы, может быть, и забыли; история этого перевода следующая: во 1-х, я послал его в Киев, одному малороссу-писателю. Он ответил, что перевод очень хорош, но - странное дело: у нас теперь можно печатать по-малорусски оригинальные произведения, а переводов - нельзя. Поэтому байроновская поэма у нас печататься не может. Он обещал похлопотать и прочее, - но до сих пор я так ничего и не знаю. Наведу еще раз справки, да, может, кстати, и это распоряжение уже отменено. Несомненно одно, что перевод прекрасный". - Не Короленко часом пише? - запитав Грабовський, коли Кранiхфельд скiнчив читати. - Вiн, Володимир Галактiонович. Учора Евелiна отримала цього листа. Бачиш, чоловiк пам'ятає, клопочеться, мабуть, сам читав i iнших просив почитати, а ти - доброзичливцiв нема... Що тепер скажеш? Павло не вiдповiв. Був так уражений i зворушений, що не мiг слова вимовити. Думки й почуття враз безладно змiшалися, наче їх пiдхопив буревiй. Є, є доброзичливцi i на Надднiпрянщинi! Та ще й якi - сам Володимир Короленко! Той Короленко, який теж побував у Якутiї. Хай поки що й не надрукують "Шiльйонського в'язня" в Росiї, хай, але вже те, що Короленко, як i той його київський знайомий, визнав переклад прекрасним, - це чогось та варте. Виходить, треба й надалi не послаблювати перекладацької працi, треба шукати добрих людей i в Києвi. - Ти, Вiтю, - звернувся до Кранiхфельда, що сидiв мовчки, --- попроси вiд мене Евелiну, щоб подякувала Володимиру Галактiоновичу за турботу. - Це вона зробить i без прохання. Є в мене, Павле, ще одна новина, цiкава для тебе, але поки не затанцюєш - не скажу. - Не жартуй. - А чому б i не пожартувати. Танцюй! - Друже... - Танцюй... Хоча б ту, що ти полюбляєш: ой гоп, ти-ни-ни... - Ех, - Павло взявся руками в боки, хвацько вибив дрiбушечку, тричi присiв, викидаючи наперед носки чобiт, i пiшов кружляти. - Ой гоп гопака, чорнi брови в козака! - регоче Кранiхфельд, захлинаючись. - Ну годi, а то ще юрту розвалиш. Так от. У Вiлюйську з'явився польський засланець Дулемба, там же отаборилися Гаврилови. - Дулемба? - пiдстрибнув Грабовський. - Невже той, що був у мене в камерi i розповiв про смерть Надiйки? - Не знаю. А незабаром туди має прибути Ромась. - Михайло?! Де ж вiн зараз? - Нiби в Якутську, але скоро вирушить звiдти. - Так це ж чудово! От би зiбратися всiм докупи та побалакати од душi! Ти, Евелiна, Микола Ожигов, Софiя Новаковська, Михайло Ромась, словом - балаганцi. Уявляєш? - Ще б пак. Але ж це неможливо, - зiтхнув Кранiхфельд. - Неможливо, голубе. Надто далеко вiд нас Микола та Софiя. А з Ромасем твоїм, мабуть, таки скоро побачимось. Знаєш, що ми з Евелiною намислили? - Що? - Влаштувати весiлля. - Справдi? - Може, й не весiлля, а зустрiч усiх засланцiв Вiлюйщини пiд виглядом весiлля. Гадаю, властi не заборонять. - Всiляке може трапитись. - Звiсно, але спробуємо. Нам треба, Павле, частiше зустрiчатися. Ой, як треба! Бо так поодинцi й зовсiм можна занидiти. На власнiй шкурi це вiдчуваю. За хазяйськими клопотами я, здається, й читати розучився. Ну, про це ще побалакаємо, а тепер частуй чаєм. *** Розпрощавшись на краю наслега з Кранiхфельдом, Грабовський повертався додому мов зачарований. _Не _помiчав нi дошкульної мряки, що сiялась густо й настирливо, нi хлюпотливих калюж пiд ногами, нi навiть вузенької вулички. Ввижалися лише чорнi коси та карi очi, пойнятi далеким i мрiйним полиском. Буйне шумовиння волосся поволi розпливається i тане, а тихий мерехтливий зорепад великих очей, здається, огортає душу, i вона млiє в його шальних обiймах, захлинається солодкими муками Ольга. I чого так забилося серце тодi, коли Вiктор сказав, що Гаврилови у Вiлюйську? Чому? Ну, сподобалась тобi жiнка, дуже сподобалась, запала в кожну фiброчку твого єства. Може, тому, що чимось нагадує твою незабутню сестроньку. Може. Але ж ти так мало знаєш її: всього кiлька разiв бачились, а розмовляли ще менше. До того ж замiжня вона. Сам помисли над цим. Помисли! Та думки каламутяться, як i оте звабне й хистке марево кiс. Де там зараз зiбрати їх докупи, зладити, спрямувати? Вона, одна вона - Ольга. Вiн не споруджує собi якихось фантастичних замкiв, нiчого не розраховує, не планує, не сподiвається фатального збiгу обставин: вона потрапляє у велике нещастя, вiн долає незмiрнi перепони, рятує... Нi. Хоча б зрiдка бачити її, чути голос... Така сподiванка жеврiла саме в той час, коли обдумував i писав клопотання дозволити йому переїхати в Якутськ, а тепер... Якби ж то знаття, що так вийде, то лiпше просився б у Вiлюйськ. Бiля Байбалових ворiт побачив коня i здивувався - невже новi гостi? У вершниковi, який тупцяв перед юртою, пiзнав симпатичного конюха Мархiнської управи. - Я, Павле Арсеновичу, - сказав той уже в юртi, - на хвилинку заскочив. - Таке спiшне дiло, що пiд плютою добиралися? - Нiби не таке й спiшне, але нашому головi не терпиться. Все хоче збутися вас. - Звiдси? - Так. Ви, здається, клопотались про переїзд у Якутськ? - Так, а що? - Прийшла вiдповiдь з Iркутська. Генерал-губернатор дозволив вам переїхати, але не в Якутськ, а до Вiлюйська. - У Вiлюйськ? - не повiрив своїм вухам. - Еге. Коли не захочете - можете й не їхати. То вже ваш клопiт. Але я б не радив вам лишатися тут. - Чому? - Є одна причина. Тому й заїхав. Десь мiсяць тому староста Югай надiслав головi Мархiнської управи Попову скаргу, в якiй ремствує на Грабовського. Засланець, мовляв, не покаявся, продовжує свої витiвки. Самочинно, не питаючи дозволу, ходить у сусiднi наслеги, до таких, як сам, злочинцiв. Вони вiдвiдують його, i невiдомо, про що розмовляють. Очевидно, знову ведуть протиурядову полiтику. До нього в юрту вечорами сходяться й бордонськi барахсани, там вiн їм щось говорить та вичитує з книжок, пiдмовляючи до непослуху. Староста просить голову управи зробити трус у Грабовського, а всi самочиннi походеньки, зустрiчi й зборища суворо заборонити. Захар Попов, чоловiк хитрий i нерiшучий, довго сушив собi голову над тiєю скаргою. Не знав, що робити з нею, чи переслати її окружному справниковi, чи викликати до себе Грабовського i побалакати з ним. Так нi до чого путнього й не дiйшов, а тим часом з Вiлюйська привезли циркуляр генерал-губернатора. Голова управи дуже зрадiв - халепа сама впала з плечей. - От i погнав мене передати старостi генерал-губернаторове повелiння, ну, а я самохiть тихенько забiг до вас. На цьому бувайте здоровi. - Зачекайте трохи, хоч перекусите, - заклопотався Грабовський. - Нi, нi, дякую. Треба поспiшати до Югая. - Спасибi, чоловiче добрий, велике спасибi. - Нема за що. Аби тiльки вам пiшло на краще. 16_ Гострий запах прiлої глини, що пiдсихала на тiльки-но складенiй печi, дратiвливо лоскотав у носi, дурманив i стомлював. Полишивши писання, Грабовський вмостився бiля теплої груби i почав гортати свiжу книжку "Народу", яку отримав вiд Павлика в день вiд'їзду з наслега i встиг лише нашвидку переглянути. Але й читати не хотiлось. В пам'ятi роїлося все пережите за останнi тижнi. "Весiлля" Вiктора та Евелiни не вiдбулося, в чому значною мiрою завинив також вiн, Павло. Як тiльки раптовий мороз скував плюту, а земля вкрилася снiгом, Грабовський на Арамаанових нартах помчав у другий Mapхiнський виселок. Кранiхфельди радiсно стрiли його, але коли почули про циркуляр генерал-губернатора та Югаїв донос, то стривожились i засмутилися. Хоч як важко було розлучатися з найближчим другом, вони все ж одностайно радили скористатися дозволом. - Їдь, Павле, - говорила Евелiна. - I не зволiкай. Бо вже як той осоружний староста в'ївся, то вiд нього не одкараскаєшся. Буде паскудити тобi, де тiльки зможе, сам добре знаєш цих чиновних башибузукiв. - Та дивись, не цурайся нас, - докинув Вiктор. - Коли буде в чомусь потреба, подавай звiстку, ми ж маємо своє хазяйство - допоможемо. А "весiлля" справимо пiзнiше, їдь. Грабовський послухався дружньої ради. Повернувшись вiд Кранiхфельдiв, почав готуватися до вiд'їзду. Тихцем рихтував свої пожитки, запасався харчами на дорогу, чекаючи, доки Югай офiцiйно сповiстить розпорядження з Iркутська. Але староста не сповiщав, наче не хотiв одпускати засланця з свого наслега. За цей час вiн чогось двiчi їздив до управи: може, домагався дозволу зробити обшук у Байбаловiй юртi. Либонь, щось таке було, бо коли нарештi покликав Павла до себе, то аж палахкотiв люттю. Ледве процiдив крiзь зуби кiлька крижаних слiв. Через п'ять днiв по тiй короткiй балачцi Грабовський побачив у вiлюйському полiцейському управлiннi нового справника - Кочаровського - i був приємно вражений. Порiвнюючи з Антоновичем, цей виглядав значно старшим, здавався бiльш розважливим i людяним. Говорив тихо, теплим грудним голосом: - Ромась уже прибув, але зараз його в мiстi нема. Я доручив йому зробити опис нашого округу, i вiн поїхав по улусах. Коли повернеться, важко сказати, мабуть, у кiнцi тижня. - А як з мешканням? - поцiкавився Грабовський. - З житлом у нас погано. Тiснота страшна, особливо в юртах. А тут, як на лихо, ще й люди прибувають. Ледве влаштував Гаврилових i Ромася, тепер - ви, а вже отримав повiдомлення з _Якутська, що скоро приїдуть якiсь Юделевський, Михайський i Кассiушi. Словом, можу порадити вам хiба що таке. Недалеко вiд тюрми пустує колишня сторожка. Правду кажучи, пустує з дурного дива: у нiй позаторiк застрелився поштмейстер. Вiдтодi вона й викликає страх у вiлюйцiв. Темнота, знаєте, забобони. Коли хочете - поселяйтесь. Там, правда, ще треба докласти рук... Можете й сьогоднi глянути. Одвернувшись до вiдчиненої кватирки, Кочаровський гукнув: - Генрик Адамович! До кабiнету зайшов чоловiк, у якому Грабовський, на великий подив для себе, пiзнав того, що принiс йому в iркутську тюрму звiстку про трагiчну смерть Надiї Сигиди. - Дулемба?! - пiдхопився з стiльця. - Павло? - вигукнув у нестямi й колишнiй карiйський каторжник. Якусь мить мовчки оглядали один одного, а потiм мiцно потисли руки. - Ви знайомi? - здивувався Кочаровський. - Знайомi, прошу пана, - ствердив Дулемба. - Зо двi години разом сидiли в однiй буцегарнi. Оце зустрiч! Ти лише зараз, Павле, звiдтам? - Нi, давненько вже, року пiвтора. Жив у Бордонському наслегу Мархiнської управи, а тепер перевели сюди. - Квартиру знайшов? - Ще не шукав. - То й не треба. Спинишся в мене. Пан справник дозволить? Кочаровський не заперечував. Був навiть задоволений, що так просто й легко вирiшилось з мешканням для нового полiтичного засланця. Але ще раз нагадав про тюремну сторожку. - За тим i покликав вас, щоб ви показали її Павловi Арсеновичу. Гадаю, в нiй можна жити. - О-о! - запалився Генрик Адамович, мов юнак. - З тої вартiвнi вийде файна халупа. Завтра покажу, а зараз - до мене. Кiмната Дулемби була невеличкою i на диво затишною, наче її доглядало дбайливе жiноче око. Та найбiльше вабили Грабовського в нiй книжки, якi купчилися не тiльки на столi й вiкнах, а й на пiдлозi. Приємно вражав i господар. У ньому, енергiйному, радiсно збудженому, тепер не було й слiду тiєї важкої моральної пригнiченостi, з якою три роки тому завiтав до Павла в камеру iркутської кам'яницi. Навiть повен рот зубiв має, видно, новi вставив. Запитанням, переказам не було кiнця. За ними й вечiр, i довга зимова нiч спливли непомiтно. Бiльше говорив Генрик Адамович. Виходець з дрiбної шляхти, Генрик не пiшов узвичаєною стежкою своїх дiдiв та батькiв. Не скiнчивши гiмназiї, юнак покинув її i став заробляти собi шматок хлiба _на однiй з варшавських миловарень. Там i почалася його життєва школа. Читання заборонених книжок, знайомство з трудовим людом, виступи з промовами на зборах. Перший арешт, два роки сидiння в тюрмi... Пiсля ув'язнення - знову дiла. Ще цiкавiшi й iнтенсивнiшi. Людвиг Варинський, Едуард Плоський, Тадеуш Рехневський, Дулемба фундують першу польську партiю робiтникiв "Пролетарiат", створюють її центральний комiтет, органiзовують каси допомоги безробiтним, агiтують живим i друкованим словом, чинять праведний суд над царськими посiпаками, налагоджують стосунки з петербурзькими та київськими народовольцями... А потiм - сталося це десять рокiв тому - прошумiли .масовi арешти по всiй Польщi. До варшавської цитаделi кинуто було близько двох сотень робiтникiв та iнтелiгентiв. Довго тривало слiдство. Власне, не слiдство, а паскудна карикатура на нього. Пiдробка протоколiв, фiзичнi й моральнi тортури над допитуваними, шпигунство, провокацiї пiдкупленi свiдки, цiлковита зневага до голосу оборонцiв - чого там тiльки не було пiд виглядом правосуддя. Жорстокiшого вироку навiть сам диявол не мiг би придумати: чотири керiвники "Пролетарiату" - Петро Бардовський, Станiслав Куницький, Михайло Осовський, Ян Петрусинський - зависли на шибеницi. Двадцять п'ять пiшли на каторгу або в заслання. Крiм них ще тридцять три зазнали нелюдської розправи так званим адмiнiстративним шляхом. Дулембi дали тодi тринадцять рокiв каторги. Скоро вiн пiзнав її на Карi. Майже двi тисячi днiв - робота, робота, робота, на ногах - кайдани, в руках - прикована тачка. Стусани наглядачiв, хлiб, схожий на гранiт, суп з гнилою рибою, позачерговi нiчнi наряди за непокiрнiсть Далi - дике знущання над Лизаветою Ковальською, жiночий протест, смерть Надiї Сигиди, самоотруєння Марiї Калюжної, Марiї Ковалевської, Надiї Смирницької, Iвана Калюжного, Сергiя Бобохова, довгий етап до Iркутська. --3 iркутської кардегардiї, - казав Генрик Адамович, кошлаючи бiлу чуприну на головi, - погнали мене в акатуйську каторжну тюрму. Вона нiтрохи не краща, нiж iркутська, та запiзнати її менi вже не довелось, бо через пiвроку потрапив у вiльну команду. Згодом прибився сюди, тут ошатувався. Про варiння мила забув. Знайшов собi iнше ремесло - столярство. Роботи вистачає. От i сьогоднi справник покликав перестелити пiдлогу в однiй з кiмнат управлiння. Ех, Павле, були б руки, а мука для них знайдеться! *** Вранцi Грабовський та Дулемба оглядали сторожку, нараяну Кочаровським. Вона як зловiсна потвора стояла на голомозому пiщаному горбi обiч високої тюремної загороди. Вiкна повибиванi, дверi напiводчиненi, сiни перегородженi снiговим заметом. У двох її кiмнатах - теж косяки снiгу, що своїми вершечками сягають до вiконних луток, а в третiй, яка колись, очевидно, правила за кухню, бiля печi - купка сухих полiняк. - Буде, пся крев, халупа, буде, - висловив своє задоволення Генрик Адамович. - Зараз i почнемо. Ти, Павле, розпалюй у печi. Поклавши барду на припiчок, Дулемба взявся викидати снiг. У Грабовського ж не ладилося. Хоч дрова й добре горiли, але комин не витягував диму. Довелось переносити палаючi полiна з печi в грубу, яка виявилася справною й незабаром дихнула теплом. Пiд кiнець тижня сторожка посмiхалася скляними шибками, i в нiй лунали бадьорий перестук молотка та весела гембелева пiсня. То Дулемба вистругував дошки для столу, а Грабовський збивав нове лiжко. Надвечiр несподiвано прибiг Байбал. Був захеканий, наче змагався з кимось наввипередки. - Оце такi - кинув, переступаючи порiг. - Значить, приїхав i сам собi хазяйнує, а тобi, старий, - зась. Гарно, гарно. Чому ж ти, Павле, не зайшов до Дабиита та не дав знати? - Та я ж, бачите... - почав було Грабовський, але Байбал перебив: - Бачу, бачу. Не мав часу, знаю. А я мав час у таку снiговицю плентатися туди й назад? - Ви були в наслегу? - Авжеж. I вийшов звiдси саме в той день, коли ти приїхав сюди. Приходжу, дивлюся - юрта порожня, побiг до Арамаана, а вiн каже... Я й на нiч не залишився, поспiшив сюди. Байбал пiдiйшов до лiжка, майже готового, поглянув i невдоволено скривився. - Хiба так роблять? Грюкаючи бардою, вмить розiбрав лiжко, причiпливо оглянув стовпчики, дошки, вирiзи та дiрки в них i, не сказавши й слова, почав знову збивати. Грабовський та Дулемба, пораючись бiля столу, мовчки позирали на старого. - От як треба! - радiсно вигукнув Байбал, зiбравши лiжко. Потiм никав з кутка в куток, не знаючи, за що взятись. - Ану, пустiть-но мене, - пiдступився до столу. - Бо й тут, бачу, не буде дiла. З ним не сперечалися. Стукнув молотком по однiй нiжцi, по другiй, пiдсунув стiл до стiни. - Отак потрiбно. - Ми ж так i думали... Клопотався вже iншим. - Чому вона нидiє, а не горить? - показав на грубу. - Дрова сирi, тiльки позавчора привезли з лiсу. - Сьогоднi принесу сухих з подвiр'я тюрми. Треба i в печi топити. - Пробували, але вона димить. - Сам вiзьмуся за неї, тiльки не заважайте... Прийшовши наступного ранку в сторожку, Грабовський i Дулемба здивувалися: посеред кухнi лежала купа цегли, а на мiсцi старої печi зводився пiдмурок нової. Дабиит розмiшував глину в коритi, а Байбал мурував. У цьому дiлi вiн був мастак. - Бiльше вона не буде курiти, нi, - говорив, орудуючи кельмою. I не помилився: в новiй печi дрова палахкотiли, як у паровознiй топцi, а в кухнi й не пахло димом. Закiнчивши пiч, Байбал хотiв перекласти й грубу. Ледве вiдговорили його. Тодi вхопився за iнше - поставити паркан довкола сторожки. - Не потрiбно, - умовляв його Грабовський. - Це зовсiм зайве. Не хочу вiд свiту одгороджуватися. - Тобi виднiш... _ 17_ Михайло Ромась увiрвався в хату, мов буря. Весь заснiжений, з розчервонiлим лицем, вiн обхопив Грабовського дебелими руками й довго мовчки тиснув до грудей. - Ану, покажись, голубе сизокрилий, покажись, - заговорив нарештi, трохи одступивши. - Нiчого! - вигукнув радiсно. - Їй-богу, нiчого! Вирiс, посолiднiшав, вуса й борода як у Дiда Мороза, тiльки сивини бракує. А я з улусу. Заскочив до справника, щоб доповiсти, що повернувся, а вiн менi: "Вами цiкавився Грабовський". Павло задоволений своїм другом. Незабаром шiсть рокiв, як вони розлучилися. Так, так - шiсть рокiв, з яких бiля трьох проведено в тюрмах, а Ромась, на додачу до всього, цiлий рiк мандрував - з Павлодара до Вiлюйська. Проте здоровий, мiцний, як дубчак, i, здається, навiть бадьорiший, нiж колись. - Добре, Павле, що ти приїхав, що не огнiздився на Мархiнщинi, - продовжував Ромась. - Тут ми з тобою таке закрутимо. - Навiть? - Побачиш. Якби ти знав, скiльки цiкавого в тому дiлi, котре доручив менi Кочаровський! Побувши оце пiвтора мiсяця в улусах, повештавшись мiж людьми, побачивши їхнє життя, я всiм серцем вiдчув, збагнув, як тутешнє суспiльство засмоктала темрява, як спритно орудують у цiй темрявi, немовби щуки в морi, голови, старости, писарi, податковi чиновники та iншi кровопивцi. Перечитуєш звiти управ, переглядаєш всiлякi документи, - i чуприна на головi стовбурчиться. Самочинство, чорна несправедливiсть i брутальна кривда виром вирують. Ти уже зв'язався з якимсь мiсцевим часописом? - Поки що нi. Та й не поспiшаю, бо не збираюсь писати, скажiмо, в "Якутские епархиальные ведомости". А для чого тобi тi часописи? - Менi вони, власне, не потрiбнi. Розумiєш, у тих звiтах, якi я одержав з управ, є такi разючi факти про свавiлля мiсцевої адмiнiстрацiї, що самi просяться на шпальти. Чому б тобi не повiдати їх людям? - Хай трохи згодом. Зараз не маю жодної вiльної хвилинки та й не знаю, до якого друкованого органу краще адресуватись. В Якутську я познайомився з Вiктором Костюрiним. Вiн, мiж iншим, також з України, колись учився в Одеському унiверситетi, жив у Херсонi. Торiк закiнчив термiн в Якутiї i поїхав до Тобольська. Там його дружина збирається видавати газету "Сибирский листок". Якщо їй пощастить здiйснити свiй намiр, тодi зможу написати. - От i чудово. А тепер, Павле, розкажи менi, бо я й досi не знаю, як i чому мене притулили до балаганського протесту. - Як i чому? - перепитав Грабовський. Цього питання сподiвався. Скiльки разiв ставив його сам собi i намагався знайти вiдповiдь. Та жодна з них не задовольняла i не втiшала. Спростовував їх i безжально вiдкидав, бо видавалися компромiсними. Вiдчував одне - саме вiн винуватий перед Михайлом. Тому й гiрко було на душi ще тодi, коли велося слiдство, коли зачитували вирок. Гризло сумлiння: за що ж Ромасю дали каторгу, а потiм - заслання? Адже вiн не жив у Балаганську, не писав, не розповсюджував протесту проти розправи в Якутську. - Вибачай, Михайле, - почав скрушно. - Прости, що так вийшло. Я ж писав тобi, як друговi, i, звiсно, сподiвався, що ти пристанеш до нас, пiднiмеш усiх павлодарських полiтичних, а сталося... - Що сталося? - Ну те, що й ти сюди потрапив. Винен я. - Ти? - хмурить брови Ромась. - Нерозумна вигадка i недоречна сентиментальнiсть. Не будь, Павле, бiдною Лiзою. Ти тут нi до чого. - Але ж мiй лист викликав твою вiдповiдь. - То й що? Май на увазi, про якутськi кривавi подiї в Павлодарi знали ще до твого листа, i я їх сприйняв саме так, як написав. Було дуже боляче й прямо-таки жахливо. Ромась трохи помовчав. - Зараз, голубе сизий, - заговорив знову, - i сам себе лаю, що був половинчатим, здався на раду товаришiв. Тепер розумiю: нам треба було протестувати разом з вами. Ви, балаганцi, зробили вiрно, хоч наслiдки й вийшли дуже драматичнi. - Справдi драматичнi, але ми на похвалу не розраховували. Особливо ж драматичнi для тебе: ти нi за що дiстав таку жорстоку кару. - Оце мене найбiльше болiло. Тому й на слiдствi, на свою голову, поводився, як ображена панянка. Правда. того, що зроблено,_ вже не виправити, але ти тут не винуватий: мiй лист до тебе, як я зрозумiв з запитань слiдчих, перехопили жандарми i приплели до вашої справи. Так, здається? - Так, --- ствердив Грабовський. - Того твого листа я не отримував. У Балаганськ вiн прийшов пiсля мого арешту. Менi на допитах цитували його, та й то лише одне мiсце - де ти погрожував самодержавству динамiтом. Що ти писав? - Зараз не пригадаю, але нiчого особливого там не було. Ну сповiщав, що твоє послання отримав, що порадився з павлодарськими арештантами, бiльшiсть яких вiдмовилася пiдписати ваше звернення й висловилася за доцiльнiсть протестувати не в Сибiру i не на паперi, а в Росiї, з динамiтом у руках. - Кажуть, ти розповсюджував нашу вiдозву? - Нi, тiльки показав нашим в'язням i передав з тюрми на волю. Ромась помiтно хвилювався. Певно, йому важко було згадувати минувшину. Очi його нараз погасли, а чоло спiтнiло. Вiн спересердя кинув недокурок, що вже пiк пальцi, скрутив цигарку, жадiбно затягнувся i продовжив: - Павле, друже, мушу звiрити тобi те, чого ще нiкому не звiряв i, мабуть, нiколи не звiрю. - Ну, - посмiхнувся Грабовський. - Може, закохався? - Нi, таке, що в грудях пече. Павловi брови насупились. - Зрадив? - Називай, як хочеш. - Коротше! - Весь час караюсь не тiльки за те, що мало зробив для поширення вашого протесту, а й за поведiнку пiд час слiдства. - Що-о-о? - Зрозумiй мене. Усi ви, балаганцi, були разом ув'язненi i знали, за що саме. А я не мав анi найменшої уяви, чому мене раптом перекинули з спiльної камери в одиночну. Довго сидiв там, мов глухонiмий, доки ти весною не сповiстив листовне причини мого нового арешту. Згодом менi офiцiйно iнкримiнували поширення вашої вiдозви у Павлодарi. Почалися допити, сповненi рiзних погроз та всiляких натякiв. У руках слiдчого було всього два факти - моя вiдповiдь тобi i примiрник вiдозви, не до кiнця переписаної мною. У своїх показаннях я плутав, але з тiєї плутанини загалом випливало, що не подiляв настроїв балаганських протестантiв, не приєднався до них, умовляв тебе не пiдписувати звернення i не розповсюджувати його. Спершу, мовляв, хотiв переписати ту вiдозву й вiддати комусь, та потiм, добре помисливши, вирiшив, що все це зайве, непотрiбне, тому й кинув переписувати. Словом, одгороджувався вiд вас, викручувався. За все те не можу простити собi. Колись стiльки зазнали разом випробувань, та ще яких... Ромась змовк, витер рукавом пiт з чола i вiдсапнув так, наче скинув з плечей важку ношу. Мовчав i Грабовський. Тiльки густа зажура в очах видавала його душевну муку. - Не можу i я похвалити тебе, - сказав згодом. Говорив поволi, _карбуючи кожне слово, наче виривав їх з найдальших глибин власного серця. - Правду кажучи, не сподiвався, що _ти по довгiй розлуцi принесеш менi таку звiстку. - Повiр, Павле, я не мiг приховати це вiд тебе. - I добре, що не приховав, але... - Павле... - Бачиш, у твоїй поведiнцi мене вражає не те, що ти вигороджувався. Зрештою, ти мав на це право, бо найменше завинив. Грабовський пiдвiвся, нервово покошлав чуприну, пройшовся од столу до дверей i знову сiв. - Ет, Михайле, Михайле. Описуючи тобi якутську рiзанину, викладаючи наш протест i закликаючи поширити його серед засланцiв Семипалатинської областi, я не допускав, що ти зможеш залишитися байдужим. Навпаки, був абсолютно певний, що ти... Вiзьми хоч би Кранiхфельда, якого тобi, правда, не доводилося бачити. Так от, у нього майже не було знайомих серед монастирiвцiв, i його заслання в Балаганському окрузi наближалося до кiнця, Йому, очевидно, найлегше було б пропустити повз вуха трагiчнi вiстi з Якутська. Але вiн не стерпiв, не подумав про власну долю, став одним з iнiцiаторiв протесту, писав його, розповсюджував, за що й потрапив у Якутiю. Або Софiя Новаковська - сама надiслала листа мiнiстровi внутрiшнiх справ, рiшуче заявивши, що приєднується до протесту. А ти, Михайле, як i я, ще в Бутирках познайомився i подружив з багатьма монастирiвцями. - Павле, я дуже переживав. Я вже пiсля вироку, оголошеного менi, вiдмовився просити помилування. - Чув. Це добре. Добре й те, що... Розмову перервав несмiливий стукiт у дверi. До хати зайшли Гаврилови. - Даруйте, що самi завiтали, без запросин, - вибачався Кость Семенович, сяючи своїм хворобливим рум'янцем. - Дуже радий бачити вас, - хвилювався хазяїн. - Навiть сам збирався розшукувати, де ви живете. - Повiльно збираєтесь, - вставила Ольга Василiвна. - Ми тiльки сьогоднi почули про ваш приїзд, а ви, кажуть, давненько тут. I все збираєтесь... - Житло обладнував. А ви вже обжилися? - Трохи. - Знайшли роботу? - Я займаюся фотографiєю, - вiдповiв Кость Семенович, - а Оля, здається, скоро почне працювати в лепрозорiї. 18_ Низько схиливши кучмату голову, Байбал ходить по хатi, супиться, iнодi зiтхає i скоса зиркає на хазяїна. Але кожна зморшка його худого обличчя свiтиться теплою батькiвською любов'ю, яку не можна нi вгамувати, нi приховати. Той день, коли сторожка була повнiстю вiдбудована i Павло перебрався сюди вiд Дулемби, здавалося, став для Байбала святом. Вiн бiгав, метушився, перекладав принесенi речi й книжки, топив у грубi, в печi, до блиску вимивав пiдлогу. Вiдтодi й приходив щоранку i шукав собi якогось дiла. Поробивши все, взявся прокопувати стежку до церкви на березi Вiлюя, сажнiв за двiстi вiд тюрми. Всi умовляння Грабовського були марними. - Не думаєш ходити на вiдправу, то я тебе не силую, _не ходи. Але стежка має бути, - вiдмагався i продовжував вергати лопатою снiг. - Щоб нiхто не дорiкав, що не шануєш бога. Згодом почала виявлятися нова химера старого - подоба ревнощiв. Як хтось заходив до Грабовського i довгенько затримувався, Байбал не мiг приховати свого невдоволення: переступав з ноги на ногу, голосно позiхав i спiдлоба поглядав у бiк хазяїна, немовби пiдказував - випроваджай уже цього непрошеного гостя, тобi треба працювати. Так i сьогоднi. Вранцi, йдучи на роботу, завiтав Генрик Адамович. Вiн недовго сидiв: оддав часописи, що брав почитати, похвалив Павла за намiр написати статтю про Чернишевського та й пiшов. - Чернишевський, Чернишевський, - перекривив того Байбал, коли за Дулембою зачинилися дверi. - Що вiн знає про Миколу Гавриловича, адже нiколи навiть не бачив його? Стружиш собi дошки, то й стружи, а то ще - Чернишевський, стоющий чоловiк, свiтило... - Е-е, це ви вже дарма, - стримано посмiхається Павло. - Генрик Адамович вмiє не тiльки стругати. Вiн знається на грамотi, читав книжки Чернишевського, навiть розповсюджував їх. - Читав? - здивувався старий. - Ну, коли так - дiло зовсiм iнше. А такий непоказний. Хочеш писати про Миколу Гавриловича? - Авжеж. - Це добре. Але спершу пiди та розпитай людей. - Тут є багато таких, що знали його? - Вистачить. I я можу одвести тебе до них. От хоч би Карякiна, чи, як її прозивають у мiстi, Карячиха. Вiн колись столувався в неї. Треба заглянути й до Миколи Жиркова. Цей тодi вчився в козачiй школi i часто ходив з Миколою Гавриловичем на прогулянки. Можна б сходити й до Кокшарських, але тi, мабуть, нiчого гарного не скажуть або ще й набрешуть. - Чому? - Вiн розбив з ними глека. - Глека? - Кокшарський тодi був помiчником справника i якось запросив Миколу Гавриловича додому. Той пiшов. Може _б, лиха й не сталося, якби не Кокшарська. За чаєм вона почала вихвалятися, як спритно вмiє обдурювати якутiв, виторговувати в них хутра. Мовчки вислухавши це, Микола Гаврилович шапку в руки i гайда з хати. Бiльше нiколи й не заглянув до них. Любив правду, а за бiдних горою стояв. - А в камерi Чернишевського ви бували? - Таке питаєш! Вважай, щодня, як оце в тебе. - От менi б побачити її, ту камеру. - Тодi ходiмо. Грабовський одягнувся, й рушили. Спинились перед темно-бурою брамою, що дивилася прямо на крижане дзеркало рiчки. Впоперек неї, вiд слупiв до середини, пролягли двi залiзнi штаби, зiмкненi важкою колодою. - Оце так замкнули пiсля монастирiвцiв, - мацає Байбал колодку i йде далi. Недалеко вiд брами знайшли дiрку в загородi i, попригинавшись, пролiзли. Грабовський оглядає подвiр'я. Так вiн i _уявляв собi його, не раз вдивляючись поверх гостроколу в покрiвлi тюремних будинкiв. Он, у найдальшому закутку, ледве визирають з-пiд снiгу двi невеличкi споруди, уже напiврозваленi. Там, кажуть, ранiш мiстилися цейхгауз, кухня, лазня. Ближче до брами - великий, продовгастий i похмурий будинок з ганком, одними дверима i частими вiкнами, густо загратованими. Павло догадується - то i є в'язниця. - На цьому ганку, - каже Байбал, одчиняючи важкi дверi, - любив стояти Микола Гаврилович, зустрiчаючи вранiшнє сонце. Iнодi лiтнiми вечорами сидiв тут. Сам собi, щоб нiхто не заважав. Вийде, бувало, з книжкою, сяде... Посеред в'язницi - широкий, як вулиця, коридор з подвiйними вiкнами. Обабiч нього - шестеро дверей з вухатими залiзними засувами: до кожної камери. На коридорi i в камерах валяються розламанi тапчани, стiльцi, злежане сiно та рiзний мотлох, покритий товстим шаром пороху. Всюди моторошна, гнiтюча пустка. Важко дивитися. Важко дихати. Важко думати. - У цiй, - показує Байбал на першу камеру праворуч, - жив жандарм. У сусiднiй - козачий урядник. Микола Гаврилович - он у тiй крайнiй, найтемнiшiй i найхолоднiшiй. А я - по всьому коридору. Тут у печах палив, варив, прибирав... Дверi камери Чернишевського прикрученi дротом. Перед ними пiдметена пiдлога. - Хтось тут хазяйнує? - Це я позавчора, - вiдповiдає старий. Вiн повагом розмотує дрiт, скидає з голови шапку i врочисто, з якимсь побожним трепетом, вiдчиняє. Ця камера, як на одного арештанта, досить простора, може, трохи й бiльша за iншi, але набагато темнiша, бо її вiкно майже впирається в тюремну загороду i до нього не сягає жоден промiнець. У нiй чисто, меблi цiлi i незапорошенi - мабуть, Байбал повитирав. Пiд одною стiною - дерев'яне лiжко, маленький столик, на якому лежать окуляри з одним скельцем i ручка з поржавiлим пером. До протилежної стiни притулилася масивна скриня та довжелезний стiл. В кутку, бiля голландської грубки, - схожа на баддю бочечка з лозовими поворозками. - Все це так i було при Миколi Гавриловичу, - пояснює Байбал. - Правда, одразу пiсля його виїзду пропало крiсло, сонячний годинник i мiдний самовар. Певно, вартовi поцупили або й сам Кокшарський, що любив погрiти руки на чужому. В цьому бочонку Микола Гаврилович тримав воду. Пiдвiшував його до стелi, аби не налазили таргани та мишi, якi тут кишiли. В скринi зберiгалися харчi, посуд, деяка одежа. Тiєю ручкою писав. Ото бiдний мучився, коли зламались окуляри. Заки привезли новi, дивився через одне скельце i нагинався до самого паперу. На цьому великому столi горами стояли книжки, до яких нiкого не допускав, навiть мене. - Куди ж вони дiлись? Узяв з собою? - Його звiдси випровадили тiльки з тим, що на ньому. Книжки залишились. Потiм, кажуть, їх вивезли в Якутськ. А вiн, чуєш, мовби здогадавсь, що має покинути Вiлюйськ; за два днi перед тим подарував менi новiсiнький каптан, який прислала йому жiнка. Добрий був, нiколи нiкого не кривдив, мене часто пiдгодовував. Ото принесе йому Карячиха, а вiн, що з'їв чи не з'їв, i вже кличе: "Нате, покуштуйте, як люди смачно готують". - Ви довго йому слугували? - Слугував? Так iнодi допомагав. Хоч вiн того не любив. Прийду, бувало, вранцi, а в нього вже чисто-чистiсiнько. Хочу помити пiдлогу - теж не дає: сам, мовляв, помию. Правда, топив я йому в грубi лiпше, нiж у жандарма й урядника. За це вiн, сердега, один раз мав велику халепу. - Яку? - Був серед козачої варти п'ятидесятник Євтропiй Бродников. П'яниця невсипущий, а начальству лiз без мила куди не слiд. До Миколи Гавриловича завжди прискiпувався, ходив за ним назирцi. На мене гримав: Чого, саха, .турбуєшся про полiтичного злочинця? Чому погано топиш у моїй грубi?" Та я його слухав, як бог шамана.... Коли одного разу рано-вранцi заходить справник Третяков, його помiчник Кокшарський та ще якийсь чиновник з Якутська. Чогось довго обдивлялися подвiр'я, тюрму, камери. Потiм допитували всю варту, чи справно стереже вона в'язня. Аж згодом стало вiдомо, що то Бродников написав брехливий донос на Миколу Гавриловича. - Що ж Бродникову було за те? - Нiчого. Трохи полаяли, на тому й скiнчилося. Навiть з варти не вигнали. - А ви приїзд полковника Купенка пам'ятаєте? - Ще б не пам'ятати! Той бузувiр тодi накоїв такого, _що Микола Гаврилович ледве видихав. Сталося це пiд рiздво, в найлютiшi морози. Раптом серед ночi, не сповiщаючи окружного справника Iвана Жирк