ова, той жандармський полковник з десятком солдатiв заскочив у тюрму. I зразу ж до Миколи Гавриловича. Всю нiч рилися в його камерi, все перетрусили й поставили догори ногами. А вранцi пiшли по мiстечку. Заглядали в двори, на горища, копирсалися в коморах, порожнiх ямах з-пiд сими, зривали пiдлогу в будинках - чогось шукали. Та не знайшли. - А в Миколи Гавриловича? - Забрали кiлька папiрцiв та грошi, i бiльш нiчого. Мiж людьми ходила чутка, нiбито Купенко вивiз цiлу хуру всiлякого писання, але то неправда, бо я був тодi i все бачив. Коли поїхав Купенко, для Миколи Гавриловича настали ще гiршi часи. Жандарми не одставали вiд нього нi на крок. I вдень, i вночi, навiть до вiтру водили пiд караулом. Грабовський слухає, мовчки озирає кiмнату, i йому здається, що всюди бачить слiди рук великого правдолюбця. Виразнi, наче вкарбованi, вогнем душi випеченi, незгладимi слiди. Ох, купенки, бродникови, - i ви тут ходили, людоїди, обмацували все брудними пальцями, вгризалися зубами й пазурами, топталися кованими чоботищами, хижо, з звiрячою люттю розривали його скривавлене серце, розпинали, як Прометея, та своїх слiдiв не залишили. Нi! Тiльки сумна згадка тюремного сторожа, сльози матерiв i дiтей, над головами яких ви руйнували дахи серед зими, розпанаханi ями з-пiд сими. Ото i все. Можливо, ви десь ще тиняєтесь по свiту, вишукуючи собi новi жертви. Можливо, хизуєтесь блискучими еполетами, аксельбантами, орденами, нишком строчите доноси. Над його ж могилою скоро вп'яте розцвiтуть квiти - синi, голубi, жовтогарячi, червонi. Але ви вже давно мерцi, готова пожиiза для хробакiв, бо такими зачалися в материнському лонi. А вiн - живе i зараз, житиме й потiм - навiчно нездоланний велет. Пророча мисль i дальнолетна мрiя, непiдвладнi нiяким гратам, незмiрнi праця й туга, народженi й похованi сюжети, палкi поривання i свiтлi надiї - все тут його. Вони завжди зорiтимуть над високими кручами холодного Вiлюя, над убогими якутськими оселями, над Руссю неосяжною, над усiма видноколами. О, не вам, нiкчемнi купенки та бродникови, не вам зорiти над свiтом, не вам, убогим, ставати на прю з великим ним... I дома Грабовський не мiг вгамувати збентежене серце. Було гiрко й важко. Мiсця собi не знаходив, а сльози самi наверталися на очi. Уява повнiстю опанувала його, диктуючи свої права, свої велiння. Вона поновлювала в пам'ятi все, що бачив сьогоднi у в'язницi, творила й те, чого нiколи не бачив. Он там, на ганку каторжної тюрми, показався старенький i сивенький, скарлючений недолею дiдусь. У сiрiй широкополiй свитинi, розтоптаних валянках, з книжкою та паперами в руках. Затiнивши окуляри долонею, яка безугавно тремтить, вiн полинув у думках, як птах у стрiмкому польотi, в далеку й захмарну далину. Дивиться Гадає. Когось чекає. Сподiвається. Кличе. А може, ридає невидимими сльозами. Може, нишком полинув туди, де конає Росiя в кайданах, стенаючись у тяжких муках i прагнучи, як свiта-сонця, поступу вперед. Може .. Нараз переступив з ноги на ногу, немов пiк його дерев'яний порiг, опустив кволу руку, похитнувся, наче пiдстрелений орел, i зник за високими дверима. Через якусь хвилю вже сидить на стiльцi, притискує до самих брiв окуляри з одним скельцем, примружує пiдслiпуватi очi i шпарко пише. Пише, пише, нiби боїться, що хтось схопить його за руку i спинить, не давши висловити те, чим повниться душа. О сили небеснi, о кривдо земна, о доле нещасна! Козацький урядник, нахабний, як i саме найбiльше зло Русi, схилився над його худим плечем, напружує зеленi зiницi, аж пропiкає папiр хижим, пронизливим зором. Зненацька, якось незримо й невiдомо звiдки, насунулась темна хмарина i затуманила собою все, навдивовижу яскраве, видiння. А як розтанула вона, легенька, то в камерi вже не було нi дiдуся, нi урядника, нi столу, нi стiльця, нiчогiсiнько. Лише метався по стiнах i стелi, поблискуючи пекельними зубами i пожираючи списанi папери, вогонь, а з нього викублювався темний попiлець. Павлове серце стискалось вiд шаленого болю. Це ж, певно, нiхто нiколи не довiдається, що думав, чим клопотався великий чоловiк, якi благороднi думи i мрiї поглинуло зажерливе полум'я. * * * З пiщаного горба снiг злiз скоро, а на рiвнинi, де його було найбiльше, танув поволi, обертаючись у рiденьку кашу, сiру й холодну. Вона заполонила всю прибережну вулицю, оддiливши тюрму вiд мiстечка. Хоч бери та й човном перепливай. - I так кожної весни, - каже Байбал, поглиблюючи канаву мiж вулицею та вiлюйським надбережжям. - Зо два тижнi нi пройти, нi проїхати, поки сама вода не висохне. А доглядати за ярками, прокопаними Миколою Гавриловичем, начальство не хоче, навiть людям боронить. Їх, цих яркiв, було три - цей та два з того боку тюрми, вiд яких i слiду вже не зосталось. Любив небiжчик це дiло. Iнодi я пiдсобляв йому трохи, i тим самим начальству нiби болячку посадили на м'яке мiсце. Он уже й зараз суне... Грабовський озирнувся. Попiд тюремною загородою поспiшав полiцай, цибатий, мов журавель. - Чого тут порпаєтесь? - гримнув до копачiв. - Хочемо воду спустити в рiчку, - вiдповiв Грабовський. - Могли б у iншому мiсцi копати. - Для чого ж, коли є стара канава. - Пан справник забороняє. Хiба не знаєте, чий це ярок? - А звiдкiля нам знати? - схитрував Павло. - Не забивай менi баки. У Вiлюйську всi знають, хто його викопав. - Може, вiлюйцi й знають, а я приїхав сюди перед рiздвом, коли все було заметено снiгом. Оце вперше бачу. - А ти? - похопився полiцай до Байбала. - I я вперше. Колись любив копати ярки Чернишевський. Але _то було давно i копав не тут, а по той бiк тюрми. Цей не Чернишевського. - Не Чернишевського, не Чернишевського, - глузливо повторив полiцай. - Хто тобi дозволив згадувати злочинця? - А я й не згадую, так, прийшлося до слова. - Годi! - розсердився полiцай. - Кiнчай, кажу тобi, бо справник... - Зараз, зараз, пане. Старий зруйнував гребельку i завдав лопату на плечi. - От бачите, - сказав, дивлячись на брудну воду, що вже наповняла прочищений ярок. - А ви кричите. Хай собi бiжить до рiчки. Людям буде дорога в церкву, а поповi - вигода. - Тепер геть звiдцiля, щоб я вас тут бiльше не бачив, - пробурмотiв полiцай i рушив до мiста. - Добре, добре, - хитав головою Байбал. - Ось я навiть лопати однесу додому, Зiйшовши на кручу, Грабовський окинув зором рiчку. Вона широка й повновода, а на крутому поворотi - швидка, сердита, аж бурунить хвилями. Вони, вкупi з масивними крижинами, навальне летять до пiскуватого пiднiжжя кручi, грiзно б'ються об неї, i вiд тих ударiв здригається тюремне подвiр'я, поскрипуючи дерев'яними будiвлями. Течiя вихоплює з кручi цiлi брили землi, розмелює _їх мiж крижинами i несе в безвiсть. Ото сила. Перед нею, здається, нiщо не зможе встояти. Ще двi-три весни, й такi розливи, як оце зараз, зруйнують похмуру в'язницю, де загинуло стiльки великих думок мужньої й нездоланної людини. 19_ День видався хмарний i марудний, наче не доспав у коротку червневу нiч. Вранiшнє сонце, вихопившись з-за лiсу, гайнуло пiскуватими горбами, розлилось на вiкнах колишньої тюремної сторожки i кудись зникло, немовби стрибнуло в провалля. Небо й земля спохмурнiли, зажурилися. Грабовський поспiшав. Стискуючи мiж пальцями ручку, схилявся над папером, i перо тихо поскрипувало. Потiм одривався вiд столу i починав ходити з кутка в куток своєї напiвпорожньої господи. На ходу видобував з конвертiв листи, перечитанi вже не раз, пробiгав їх очима, супив брови. - Негарно вийшло, негарно, - потирає чоло. - Для чого було, не подумавши, робити таке? Ще позавчора пообiцяв своїм маленьким друзям пiти сьогоднi на вiлюйськi плеса й луки. Там зараз дуже цiкаво. Пiсля весняної повенi Вiлюй лiниво й тихо перегортає свої крижанi хвилi. Аж ген-ген, потойбiч вiд тайги, на його широкому узбережжi, вкритому рiвною й густою щiткою трав, купчаться, шукаючи поживи, птахи. Яких тiльки не побачиш: гуси, качки, кулики, дикушi, кукшi, рябчики, лебедi, бiлий журавель, i трипалий дятел, i рожевий мартин... Гудить себе Павло. Пощо було обiцяти? Знав же, сподiвався, що сьогоднi чи завтра прийде пошта i принесе йому, як завжди, разом iз щастям новi тривоги, коли вже нiколи буде думати не те що про звабнi вiлюйськi плеса, дiтвору та пернате царство, а навiть заснути. Давно чекав тiєї пошти. Два тижнi тому мала бути, та не була. Уже навiть подумував, що прогавив або що вона нiчого йому не привезла i тому не зайшов поштмейстер. На столi зiбралася он яка купа листiв на Україну. Думки, як галич, рояться одна чорнiша другої. Невже набрид своїми скаржними листами там, на Українi? Набрид... Ех люди, коли б ви знали, як тут живеться! Всi понiмiли, наче змовились його докопувати. Що з тими статтями й вiршами, котрi послав уже звiдси в Галичину? Дiйшли вони чи загинули в дорозi? Чому не пише Iван Франко? Це особливо боляче. То ж вiн перший вiдгукнувся на його голос, перший оповiстив читаючу громаду про поета-засланця Павла Граба, а тепер чомусь замовк. Мовчать i Михайло Павлик, i Кость Панькiвський, що вислав ще в квiтнi окремi аркушi "Пролiска", i Василь Лукич - невже розсердився за те, що в листi до Франка назвав його "Зорю" безкритичною? Але за таке сердитися не можна, бо ж сказано таки правду, а правда, братики мої, вища над усе! Серце ридало. Угамовував його, як мiг. Чого ти, дурне, чого? Заспокойся. Може, їм не до мене, може, своє лихо, свої клопоти допiкають?.. Нарештi не втерпiв, воно, серце, таки здолало, - i самi собою полилися слова, пекучi, мов отрута, настояна на всiх найгiркiших полинах: _ Чи ви живi, чи повмирали; Чи я дiждусь коли, чи нi, Щоб клаптик часом переслали Паперу братнього менi? Прохав, молив... Що бiльше вдiю? Хоча б хто на смiх написав... То все б кохав дурну надiю, Все б долi привид не зникав. Привид долi. А вiн таки тiкав. Тiкала надiя, ховаючись за видноколами. Куди ще звертатися, кому писати, що робити? Питав нiмих стiн, питав Байбала, але стiни не озивалися, а старий якут лише зiтхав i вiдкашлювався, наче його щось дерло по горлi. Iнодi колишнiй тюремний сторож поймався недобрим гнiвом i жбурляв слова, мов камiнцi: - Забудь, Павле, про них, коли такi, хай їм. Микола Гаврилович також усе нудився за листами. Та вiд Байбалової ради не ставало легше. Деякi листи й вiршi, наготованi до вiдсилки, пошматував, викинув за порiг i вирiшив бодай трохи розважити наболiлу душу - пiти з дiтлахами на плеса. А вчора, вже по обiдi, забiг поштмейстер i поклав на його стiл цiлий пакунок. Все з України. Вiд радостi, що враз гарячим прибоєм залила груди, дав поштмейстеровi цiлого карбованця. Вражений таким несподiваним дарунком, чиновник пообiцяв на один день затримати вiлюйську пошту, аби щедрий засланець спорядив усе те, що має одсилати. Випровадивши поштмейстера, тремтячими руками порозклеював пакунки та листи i взявся читати. Кость Панькiвський надiслав ще десять примiрникiв "Пролiска", а в листi просив нових творiв, запитував, чи все дiйшло з його попереднiх посилок. Лист вiд Михайла Павлика _був значно ширший. Цiлий тобi трактат. От добродiй Павлик, який вiн сумлiнний i розумний. Умiє сказати те, що хоче. Читаєш його послання, i нiби прояснюється твоя уява, свiтлiшає в головi, постає перед тобою цiла картина галицького лiтературного життя, полiтичних i мистецьких змагань. Спасибi йому, що не пошкодував часу й сил, задовольнив прохання. Потiм узявся за часописи. То були деякi минулорiчнi книжки Народу" й "Хлiбороба" та найновiшi - сьогорiчної "Зорi" й "Правди". Спершу припав до "Зорi" - цiєї найдавнiшої своєї знайомої. У нiй шукав насамперед те, що ранiш знаходив, - зашифроване листування з ним. Гортав нервово, стрибаючи гарячими очима по сторiнках. - 0-о! Є! - гукнув так, що шибки дзенькнули. I, стишивши голос, прочитав: - "Вп. П. Граб. Поезiї i iн. статтi дiстали. Незабаром покористуємось, спасибi Вам". Сльози радостi котилися по худих щоках. - Спасибi й вам, люди добрi, що не забуваєте. Книжки "Народу" й "Хлiбороба" переглядав до пiвночi Забув i про вечерю. Поклавши журнали на стiл, ходив по хатi i обдумував прочитане. Почуття були збуренi, а враження строкатi й барвистi, як отi привiлюйськi луки. В "Народi" не сподобалася стаття Якова Невестюка, що без знання справи, подекуди навiть райдужними барвами малювала життя полiтичних в'язнiв царської iмперiї. Чому чоловiк береться писати про те, чого сам не скуштував? Чому й Павлик легковажить з друком? Якийсь Римар у "Хлiборобi", розповiдаючи про свою тяганину з мiсцевим попом, милується облудною християнською мораллю, готовий навiть схилятися перед цiсарською деспотiєю... Пiдхопився ще до сходу сонця i зразу ж сiв за стiл. Квапився, сподiваючись, що з хвилини на хвилину галасливi хлопчики принесуть у його нiму хатину свiй дзвiнкий i милий смiх. Писалось легко. Нiби то не перо шурхотiло, а думки, яснi й погожi, злагоджено крокували, зручно влягаючись у рядки. От уже готова вiдповiдь Панькiвському. Вова - стисла, дiлова, густо пересипана назвами книг, часописiв та цифрами. Над листом до Павлика задумався. Чомусь почали розбiгатися думки. Нiяк не зладиш їх, не зосередиш, щоб одним махом викласти на папiр. Ще перечитав Павликове послання, поклав на стiл i непомiтно для самого себе повернувся до того, над чим уже не раз i не два замислювався. Потирав чоло, кошлав чуба. Халепа, та й годi. Не легко розiбратися в тих галицьких лiтературно-полiтичних партiях. Там, на мiсцi, певно, легше розпiзнати їх. Одне нiби ясно: вiн не мiг би пристати нi до москвофiлiв, нi до народовцiв. То вже так. Ранiш, читаючи "Правду" i вiрячи їй, проймався беззастережною повагою до народовцiв. Москвофiлiв зневажав, коли не сказати бiльше. Цих агентiв самодержавства в Галичинi добре показав ще переднiше Чернишевський. Так як нiхто цього не зробить мiж галичан, хiба що Франко. Вони зрозумiлi - недвозначно "твердi" у своєму, може й платному, служiннi царському троновi. Але народовцi - з цими справа набагато складнiша... Знову простягає руку до Павликового листа, розгортає його, вчитується - i аж на лицi мiниться. Ще заглядає в учора принесену поштмейстером книжку "Народу". Так воно таки й виходить. Залицяються народовцi до цiсаря, б'ють йому доземнi поклони, сподiваються на його ласку. От тобi й "нова ера", нова, м'яко кажучи, недоладнiсть. Схиляється над чистим аркушем, i перо шарудить, волочачи за собою кривулясту стрiчечку. "Дорогий брате Павлику! Листи вашi дiстаю правильно - чимале вам спасибi! Ви розчинили трохи мої очi на справи галицько-руського життя, бо доти я блукав у темрявi. Та й як було не блукати - одно: через лихi обставини, в яких перебуваю; друге - через свою українську байдужiсть; третє - староруським брехням, що часом появляються на сторiнках росiйських реакцiйних видань, я не вiрив i не вiритиму, навiть тодi, коли що-небудь походитиме на правду... Що тичеться народовцiв, то я виображав їх "свiчадом доброчинностi", високо ставив у своїй уявi, з великим болем перечитував про "нову еру" i другi подiї... Менi здавалось, що в запалу бiйки Ви, може, й побiльшували вини табору народовського, бо ж самi кажете, що тiй "ерi", як i iншим подiям, причасна гiрстка народовцiв, а далеко не всi вони. Як би там не було, по моїй думцi, у радикалiв може бути згода де в чому тiльки з народовцями..." Нараз плин думок, що набрав потрiбного ладу, скаламутило глухе тупотiння нiг пiд хатою. Грабовський почав наслухати. На устах трiпнулась посмiшка. Догадувався - то прийшли хлопченята. Стало i прикро, i приємно. Ну хай так, хай - вiн пiде з ними трохи на луг, може, ще краще збереться думками i вночi закiнчить. - Дядьку Павле! Дя-а! - донеслось з-за вiкна. Грабовський поспiшив до дверей. Одчинивши їх, спинився вражений. Перед порогом стояла чорноока дiвчинка i витирала сльози. Бiля неї, пiдiгнувши передню лiву ногу, топтався i скавучав кудлатий Тигин. - Аанис?! Заходь до хати. Що з тобою? Але дiвчинка не ворухнулась. - Там чоловiк, - хлипала. - Де? - Там, - показала на чагарник за вiлюйськими плесами. - Весь закривавлений, стогне. Ведмiдь напав на нього. Ми були там. Хтось крикнув, i ми побiгли. Дивимось, а кривоп'ятий йоге[28] на чоловiковi, лапами б'є i гризе. Тигин кидався на нього, а вiн одкусювався. Потiм пiшов собi в гущавину, а чоловiк залишився. Дядю Павле, йому ж болить, ходiм туди... *** Вогкий, багнистий грунт, сiрi, бiльма калюж утруднювали ходу. Кудлань Тигин, скаржно гавкаючи, то забiгав далеко вперед, то повертався назад, зазивно дивився в очi дiвчинки i рвався до лiсу. Грабовський, напружуючи всi сили, бiг, аж у головi дурманилось. Чув, як захлинається серце, тремтять ноги, а пiт заливає очi. Оце лише тиждень тому пiдвiвся з лiжка пiсля короткотривалої, але гострої недуги i почував себе кепсько. По тiй недузi до нинiшнього дня i за порiг не виходив, не те щоб отак далеко бiгти. Важко, ой як важко, наче хуру везеш на гору! Часто спиняється, вiдсапує i знову йде. Та ноги плутаються в бур'янi, нiби зовсiм непiдвладнi йому. За першими кущами, де починався лiс, Аанис стала. - О-о, - показала на купу пошматованої одежi, бiля котрої вже метався пес. Грабовський розгорнув лахмiття й жахнувся. На землi лежав Дабиит. Руки, ноги й лице були пораненi, кривавились, очi заплющенi. З-пiд тiла визирало широке лезо ножа, на якому тьмянiв тоненький струмочок кровi. - Дя-а, хто то? - запитала дiвчинка. Вона боялась пiдходити до скалiченого, стояла осторонь, силкуючись угамувати кудланя, що гасав мiж нею й Павлом _та вискав. - Дя-а .. Грабовський не вiдповiдав. Та й що було казати? Аанис не вiдала, що в купi дрантя лежав її рiдний батько, найславетнiший вiлюйський мисливець. Ще вчора хвалилася: тато поїхав у Мархiно, побуде там з тиждень i привезе гостинця. От тобi, дiвчинко, й гостинець... Павло розсуває шмаття Дабиитової сорочки i припадає вухом до грудей. Серце б'ється чiтко, ритмiчно. На грудях ятриться велика вирва. - Аанис, - кличе дiвчинку, вдаючи з себе спокiйного. - Хто? - виривається в неї тривожне запитання. - Збiгай до мене в хату, вiзьми на вiкнi пляшечку iз спиртом i неси сюди. Не забудь рушника захопити. Аанис ще якусь мить стоїть, переминаючись з ноги на ногу. Наче жде чогось. Так воно i є. Її чорнi оченята палають. У них видовжилося нiме й тривожне запитання - хто? - Ну йди Треба кров спинити. Почувши про кров, дiвчинка блискавкою шугнула з лiсу. За нею покульгав Тигин. Зоставшись бiля Дабиита, Грабовський почав оглядати його Мисливець був добре понiвечений. Права рука, вибита з ключицi, лежала безвiльно на землi, наче обривок товстого мотуза. Жили на лiвiй нозi, трохи вище колiна, немовби перерубанi. Глибокi слiди ведмежих пазурiв темнiли на обличчi, спинi, грудях. Видно, довго змагався чоловiк з лютим звiром. Що ж тепер робити? Як же вiн, Дабиит, сьогоднi з'явився тут? Невже за два днi полагодив усi свої справи в Мархiно? Тричi вже викликали Дабиита за юрту в Бордонському наслегу: чому старий Байбал вештається по свiту та ще й податку в казну не сплачує? Крутили, вертiли, мов злочинця, допитували. Думав, що заспокоїлися, бо ж останнього разу, коли їздив на виклик голови управи, одвiз їм пiвсотнi бiлячих _та заячих шкурок. Але на тому, видно, не минулось. Знову покликали чоловiка... За роздумами Грабовський i незчувся, як з-за куща вихопилася Аанис. - Ага?! --- викрикнула дiвчинка й остовпiла, дивлячись на закривавлене Дабиитове лице. - Ага-а... Тато-о... - Цить, Аанис, цить, - розгубився Грабовський, лаючи себе за те, що не придумав, як зустрiти дiвчинку, щоб вона не перелякалася. - Давай сюди, - схопив її за рученята. - Не плач, татко здоровий. Ось ми йому зараз... Вливши _кiлька краплин спирту мисливцевi в рот, почав обкутувати його рушником поперек грудей. Коли притиснув рушник до вирви, гамуючи кров, Дабиит розплющив _очi i застогнав. Почувши батькiв голос, Аанис ще дужче заплакала, а Тигин, що сидiв бiля неї, зализуючи _скалiчену ногу, хижо наїжачився i загарчав. - Не плач, Аанис, тато вже дивиться. - Дивиться? - Еге ж, - ствердив Павло, хоч мисливцевi очi, блиснувши на мить, знову заплющилися. Скiнчивши порати непритомного, Грабовський зiтхнув. А що ж далi робити? Удвох з дiвчинкою вони не допровадять Дабиита додому. - Тепер, Аанис, бiжи в мiстечко за людьми. Покликавши Тигина, дiвчинка рушила. Грабовський пiдвiвся i лише тепер вiдчув гострий бiль у ногах. Наче сотнi голок ворушилися в них, немилосердно _колючи. Довго навпочiпки порався над Дабиитом, от вони й занiмiли. Ще ж, здається, не такий старий, тридцятий рiк iде. Он Ромась лиш на два роки молодший за нього, а дивись, який дужий та шпаркий. Так захопився описом Вiлюйського округу, що й мiсця не може собi нагрiти. Все шукає, розкопує, нiби золотошукач. Допався чоловiк до живого дiла i нiби вдруге на свiт народився. _ 20_ Дабиитове подвiр'я було переповнене людьми, а господар лежав на ведмежих шкурах пiд юртою i глухо стогнав. Бiля нього, вклякнувши на колiнах, розпачливо голосила Балбаара. Грабовський покликав до себе Аанис, котра стояла в дитячому _гуртi i розповiдала, як вони з Тигином знайшли пiд лiсом батька. Даючи їй записку, сказав: - Скоренько однеси до Гаврилових. Якщо Ольга Василiвна дома, передай, щоб негайно йшла сюди. Дiвчинка вибiгла з двору. - Легiентей... Легiентей... - шугнуло натовпом. Люди шанобливо розступилися, даючи дорогу мiсцевому шамановi i двом чоловiкам, що несли за ним з пiвтора десятка орлiв, ворон, чайок, гагар, зозуль, сайок та iнших птахiв, вирiзаних з дерева, i невеличкий бубон. Про Легiентеєвi камлання проти рiзних хвороб Грабовський уже чував, але самого шамана, вславленого серед вiлюйчан, ще не бачив i тому зараз роздивлявся його з неприхованим iнтересом. Власне, в Легiентеєвi, порiвняно з iншими якутами, нiчого особливого не було. З-помiж них вiн вирiзнявся хiба що опасистим черевом, навдивовиж пронизливими, пойнятими хижим блиском очима та куцим шкiряним кiйосаном, облямованим багатьма залiзними й мiдними прикрасами найхимернiших форм. На головi в шамана стирчала висока однорога шапка, спереду i ззаду пiдбита дорогим хутром, а носки чобiт скидалися на пазуристi ведмежi лапища. Балбаара пiдвелася й поспiшила назустрiч Легiентеєвi. - Ой, горе в нас, велике горе, - простягнула благально руки. - Що з ним трапилося? - запитав Легiентей, не дивлячись на Дабиита. - Ведмiдь покалiчив. Шаман закопилив масну губу. - Не плач, - кинув невдоволено. - Слiзьми не зарадиш. Ведмiдь, значить. Даси корову i... - Корову?! А як же ми без неї? - Корову й п'ять лисячих шкур, - додав Легiентей тоном, що не допускав жодних заперечень. - Боже!.. - Як знаєш. Калiцтво вiд йоге - то страшне наслання, його важко подолати. - Хай уже й так, аби тiльки жив. - За це нiхто поручитися не може, хiба що святi духи. Значить, корова сьогоднi буде в моїй чередi... Легiентей кивнув двом своїм помiчникам, i тi, оддавши йому бубон, почали ставити довкола Дабиита дерев'яних птахiв, якi символiзували собою святих духiв. Шаман глянув на недужого, обiйшов усiх iдолiв, спиняючись бiля кожного i нечутно щось мимрячи. Звiв побожно очi до неба i якусь мить остовпiло стояв. Нараз з усiєї сили гримнув у бубон i пiдстрибнув. Далi годi було й розiбрати, що дiялося з ним. Вигукував якiсь закляття, лиховiсне завивав, чудернацько викривляв руки, ноги, трясся, наче в лихоманцi. Все це, як i несамовите дзеленчання брязкалець на кiйосанi, приголомшувало людей. Дiти, що ранiш було вилiзли наперед, тепер схлипували i ховалися за дорослих. Шаманове бiснування не займало тiльки Дабиита - мисливець продовжував лежати з заплющеними очима. У воротях показалися Аанис i Ольга. - Сюди йдiть! - гукнув їм Грабовський. Гаврилова пройшла мiж iдолами i взяла Дабиитову руку, слухаючи пульс. Легiентей коршуном кинувся до неї. - Хто ти така? - Милосердна сестра, - вiдповiла Ольга, видобуваючи з своєї валiзи медичне приладдя. - Руська? Полiтична? - гримiв шаман. - Для хворих це не має значення. - Але Дабиит - саха, якут. - I це нiчого не важить. - Важить! Ти хочеш отруїти його! Я справниковi поскаржусь! Грабовський став мiж Легiентеєм i Гавриловою. - Скаржитися можете й маєте право, - кинув шамановi, - але лiкувати потерпiлого не заважайте. Дабиитовi зараз потрiбна медична допомога, а не ваше бiснування. - Бiснування?! - верескнув шаман, немовби його шилом шпигонули. - Я самому губернаторовi!.. Дабиит - саха i може бути врятований тiльки камланням. Ви, полiтичнi, не втручайтесь в наше життя, ми, якути, самi розберемось. Не дозволимо вам його труїти. Iдiть геть! Грабовський не рушив з мiсця, а Гаврилова тим часом перев'язувала мисливцевi рани. - Балбааро!! - затупав ногами шаман. - Вижени їх з двору! Зараз же вижени! Геть! Геть! Приголомшена лихом жiнка тiльки скрушно хитала головою. Вона посоловiлими очима дивилась на людей, наче питала їх, що їй робити, але вони мовчали, переляканi. - Чого стоїш? - наступав Легiентей. - Хiба не бачиш, що вони отруюють твого чоловiка? Виганяй! - Кого виганяти? - донеслося з вулицi. Грабовський озирнувся i побачив Байбала й Дулембу, якi забiгли в подвiр'я, тримаючи в руках довгi вудлища. - Кого, питаю, виганяти? - гукав Байбал. - Легiентей велить, аби я їх вигнала, - вiдповiла Балбаара, показуючи на Грабовського й Гаврилову. - Вони, каже, труять Дабиита, а я... Та Байбал уже не слухав невiстку. Посинiлий вiд обурення, не тямлячи себе, вiн розмашисте ступнув до Легiентея, вихопив у нього бубон i жбурнув об землю. - Труять?! - гукнув, захлинаючись. - Це ти сказав? А хто тебе сюди просив? - Я сам прийшов! - врочисто вiдповiв Легiентей. - Сина твого рятувати прийшов, Байбале, вiд отрути. - Сам?! Ану забирайся геть, щоб тобою й не смердiло! Iди рятувати своїх тойонiв, яким лижеш сiдницi. - А-а-а! Он як, - наїжачився шаман. - Ти тягнеш руку за полiтичними злочинцями, царевбивцями? Зневажаєш заповiдi великого шамана? - Не твоє дiло! - одрубав Байбал. - А полiтичними менi не дорiкай, бо я не ручусь за себе. Iди! - Я пiду, але пам'ятай про кару святих духiв. - Геть!! Зганьблений шаман ще трохи потоптався i рушив з двору. - А корова щоб сьогоднi була в моєму загонi, - подав голос уже з вулицi. - Яка корова? - не зрозумiв Байбал. - Наша, - вiдповiла Балбаара. - Вiн заправив її за камлання, i я пообiцяла, бо ж iншого виходу не було. - Дурна! - гримнув старий i погрозив Легiентеєвi кулаком: - Я тобi дам корову! Люди якийсь час стояли, мов приголомшенi. - Байбале! Байбале! - загукали навперебiй Легiентеєвi помiчники. - Що ти наробив? Розгубленi й переляканi, вони повизбирували своїх дерев'яних iдолiв i кинулись навздогiн. Тiльки тепер натовп, здавалось, прийшов до тями. - Образив шамана... - Скривдив святих духiв... - Гнiву неба _не минути... - тривожно гомонiли люди й поволi виходили з двору. --Куди ж ви? - хапала Балбаара їх за поли, забувши.вже й про недужого чоловiка. - Покидаєте нас самих? --Не знаємо, нiчого не знаємо. Шаман, Легiентей, - озивались до неї тi, що ще не встигли вийти з подвiр'я, але також поспiшали за переднiми. - Чого ти, Балбааро, побиваєшся? - гукав Байбал. - Чого? Хай тiкають, коли такi. Скоро подвiр'я майже спорожнiло: на ньому залишились тiльки найближчi Дабиитовi сусiди, що, мабуть, зважили на Балбаарине слiзне благання та плач маленької Аанис. Прикра пригода глибоко вразила Грабовського. Дивувала _не так Байбалова звага, як поведiнка людей, що залишили скалiченого мисливця й пiшли за шаманом. Але чим глибше вдумувався в цю пригоду, тим яснiше добачав те, що ранiше й не приходило в голову. Яка незмiрна далина пролягла мiж Якутiєю i Україною! Її навiть важко уявити. Яка колосальна вiдмiннiсть у способах життя та рiвнях духовного зросту мешканцiв обапiль Лени i Днiпра, Вiлюя i Бугу, Iндiгiрки та Дiнця, Колими та Десни, а забобони, моторошний страх перед карою господньою - все таке спорiднене й близьке. Хiба там, на Українi, не так само, як тут? Трудовий люд, а найпаче сiрома, подiбно до Байбала, дошкульно глузує над попами, називаючи їх брехунами, ненажерами, п'яницями, жiночими облесниками, лицемiрними боговiдступниками, i водночас боїться їхнiх погроз, нерiдко й зрiкається своїх близьких, друзiв, навiть кревних родичiв, вiдданих з амвона анафемi, покараних єпiтимiєю. Дивувало й iнше - взаємини мiж Байбалом та Дулембою. Минулої зими, одразу ж по приїздi до Вiлюйська, Павло трохи побоювався, щоб цi два його приятелi не стали запеклими ворогами: адже Байбал тодi й не приховував своєї неприязнi до Дулемби. Правда, Генрик Адамович не дуже сердився на те, iнодi навiть посмiювався незлобливо, проте могло статися всiляке - у Байбала вдача крутенька: якщо вiн уже зненавидить когось, то не так легко розвiяти ту ненависть. Але згодом, якось зовсiм несподiвано, стався злам на краще. Причини цього повороту залишаються загадкою й досi. Вони могли бути в тому, що Дулемба, закiнчивши вiдбудову вартiвнi, не дуже часто навiдував Павла, i Байбаловi ревнощi, нiчим не живленi, зiйшли нанiвець. Могло вплинути й те, що Байбал вiдчув у Дулембi освiчену людину, знайому з творами Чернишевського. Може, зближало _їх i теслярське ремесло. Ну, та що б там не впливало, але вже ранньої провесни варшавський робiтник i бордонський барахсан столярували разом. За роботою, очевидно, багато говорили про своє життя, бо, забiгши якось увечерi до Грабовського, Байбал почав розпитувати про Варшаву, Київ, iркутську тюрму, карiйську каторгу, смерть Надiї Сигиди, захоплено говорив про тих, хто створив партiю "Пролетарiат", а Дулембою не мiг нахвалитися. Коли ж настало лiто, почали вкупi ловити рибу. _От i сьогоднi з рiчки прибiгли. - Павле! - гукнув Генрик Адамович, що допомагав Гавриловiй. - Йди-но сюди, занесемо Дабиита в юрту. 21_ Свято исиах, котрим якути зустрiчають лiто i вславляють конярство та вдатних вершникiв, Грабовський бачив ще торiк у Бордонському наслегу, i воно не сподобалось йому. Там порядкував Югай. Вiн поскликав до себе таких, як i сам, багатiїв з Мархiно та найближчих селищ, i тут з ними просив бога Дьєсегея побiльшити їхнi конячi гурти. Вони пили, їли, розважалися, а барахсани лише здалеку дивилися на тi розкiшнi веселощi. Повернувся тодi в юрту з гнiтючим почуттям, якого не мiг позбутися кiлька днiв. Тому й зараз не квапився. - Що там твiй Югай? - говорив з серцем Байбал. - Свято справляє не вiн, а громада. Хiба можна не пiти? Правда, Гене? - Правда, - пiдтримав його Дулемба, одягнений по-святковому. - Громаду треба шанувати. Свято влаштовувалось на широкому вигонi, де вже юрмилося чимало люду. Сивоголовий дiдусь Мичар люб'язно вiтав прибулих: - Спасибi, що прийшли, не погордували нами. - Ну,_ не я тобi казав? - радiсно посмiхнувся Байбал. - Громаду, Павле, правду мовить Генрик Адамович, треба шанувати. Увагу Грабовського привернула дивна споруда. Такої на бордонському святi не було. На чотирьох стовпах висотою в сажень прибита гладенька перекладина. Довкола них устромленi в землю молоденькi берiзки, вiття яких сягає перекладини i майже повнiстю закриває її. Обабiч струнчаться ще два ряди берiзок, обв'язанi квiтчастою волосяною шворкою. До неї поприплетено силу-силенну барвистих стрiчок, iграшок та кiлька телячих намордникiв. - Це, - каже тихо Байбал Грабовському й Дулембi, - називається тюселге, тобто коло, а для чого воно, скоро побачите. Сажнiв за п'ять вiд тюселге чоловiки закопують товстий модриновий стовп. Мiцно утрамбувавши землю, просвердлюють вiсiм дiрок i забивають у них чисто виструганi бiлi кiлки. Вище i нижче шийки стовп прикрашають десятьма обручами рiзного кольору, а поверх них прив'язують мотузки з пасмами конячого хвоста й гриви. Повтикавши навкруги берiзки, до нього припинають бiлого коня, озброєного й окульбаченого старовинним сiдлом у срiбнiй оправi. Жiнки зайнятi своїм дiлом. Он двi несуть масивну шкiряну баддю з кумисом. Притуливши її до крайнього стовпа тюселге, перекидають квiтчасту шворку через перекладину. Iншi пiдносять туди наповненi кумисом глечики, кварти, що називаються чоронами, кухлики, миски з м'ясом, кашею та iншими наїдками. - Не кваптеся з цим, - пiдходить до них Мичар. - А де ж стане далбар чибичах? Слiдом за ним парубки пiдносять порожню берестову дiжчину, гарно оздоблену конячим волоссям, i ставлять її поруч з великою баддею. Мичар наливає в неї кумис, кладе кавалок коров'ячого масла i розмiшує новою березовою ложкою, держак якої прикрашено мичкою бiлої гриви. - Отак, - клацає задоволене язиком. - Далбар чибичах готовий. Хай не гнiваються на нас небожителi й духи природи. Байбал торкнув Грабовського за лiкоть. - Ось почнеться алгис, якого в Бордонському наслегу нiхто не знає i не годен зробити. - Що то таке? - Заклинання, яке виголошується при висвяченнi юнакiв у вершники. Слухай. Ще раз оглянувши тюселге, Мичар надягнув шапку з срiбним вiзерунком, перехоплену двома яскраво-червоними стрiчками, покликав до себе дев'ять юнакiв та вiсiм дiвчат i дав їм по чорону й кухлику з кумисом. Потiм поставив хлопцiв у лаву обличчям до сходу сонця, дiвчат - лiворуч. Став мiж ними, пiдпалив багаття, вклякнув на лiве колiно, пiдняв праву руку догори й почав: Нарештi прийшов той день, Коли ми дев'яти юнакам, Якi ще не зналися з тими, Хто ходить у спiдницях, А також дiвчатам Шанобливо пiдносимо Великi чорони й маленькi кухлики. I повторюємо: цей день, молодi наш!, Настав. Ми вас напуваємо й годуємо Через синє полум'я. Залишений нашим дiдом-прадiдом Еллеєм Боотуром заповiт, Укладений ним _колись звичай Мусить бути священним I для всiх _наступних поколiнь. Хай царствують щастя й радiсть! Дiдусь на мить змовк, передихнув, звiвся на ноги й обернувся врочистим лицем на схiд: Святи Кюрре Дьєсегею, Називаючи твоє славне iм'я, Звеличуючи твою високу славу, Пiдносимо тобi в чоронах яства, Через священний вогонь наливаємо, Через голубе полум'я частуємо! Узявши в руки найбiльший чорон, Мичар тричi хлюпнув у вогонь кумис, нахиляючи посуд до себе. - Хто такий цей самий Дьєсегей, що йому така шана? - питає _стиха Грабовський Байбала. - Наш великий бог, - вiдповiдає той. - Покровитель коней, всього конярства. Слухай, слухай. А Мичар, поклавши спорожнiлий чорон, вiв далi: Боги нашi, святi духи землi! Благаємо: посмiхнiться радiсно нам I дбайте про наш достаток! Вам найпершим подаємо яства, Котрих ще нiхто не куштував, - Дев'ять чоронiв кумису пiдносимо вам! Звеличуємо вашу високу славу, Через вогонь наливаємо, Через голубе полум'я частуємо! Розмашисте зачерпнув березовою ложкою з далбар чибичаха смачної кумисо-масляної сумiшi, покропив нею берiзки бiля тюселге, зняв з голови свою обрядову шапку. Люди почали всiдатися на землю. Скоро довкола напоїв та наїдкiв утворилися три гурти: чоловiчий, жiночий, молодiжний. - Вас, - кивнув Мичар Грабовському й Дулембi, - прошу сюди. Сiдайте ось тут, - вказав на вiльне мiсце бiля шкiряної баддi. - А ти, Байбале, порядкуй серед дiтей. Мичар першим пригубився до великого чорона i, як велить звичай, передав його сусiдовi - Генрику Адамовичу. Вiд Дулемби чорон потрапив до Грабовського i згодом, обiйшовши все чоловiче товариство, вже порожнiй, повернувся до Мичара. Далi кожен пригощав сам себе: пив кухликом кумис, заїдав кашею, м'ясом, симою, заболонними коржами. Пiсля святкової трапези почалися розваги. Кволий i хриплий голос Мичара затягнув пiсню про славетних косарiв, яку дружно пiдхопив увесь чоловiчий гурт: Такий, як Титкiв син, Як велет Бахаана, Котрий впродовж всiєї косовицi Накошував щодня по вiсiм копиць сiна, Такий не народився ще. - Слава! Слава доброму косаревi! - залунало в молодiжному гуртi так, що бiлий кiнь коло шанобливого стовпа став дибки. Той гурт уже розгойдував свою пiсню: Тих, що з кокардами на шапках, - геть! Тих, хто в еполетах, - повалити! Тих, якi чваняться кортиком, - знищити! Тих, якi троновi служать, - також! - Агей! - гукнув молодi Мичар. - Хто там забаг на хара масу? Тихiше треба. - Чого тихiше?! - подав голос Байбал. - Ми й так багато мовчимо. Не затикай нам рота хоч на свято. Хара маса... Спiвайте, спiвайте, хлопцi, щоб знали царськi офiцери, а вкупi з ними нашi тойони, що чекає їх. Настане пора - згинуть усi до одного, як чорнi паути. Жiнки й дiти слухали олонхосута. До них скоро приєдналися майже всi учасники исиаху. Олонхосут, чоловiк рокiв за п'ятдесят, видно, з колiна вiлюйських барахсанiв, мав гарний голос i хист iмпровiзатора. Говорив розважно, вдумливо, немовби на ходу складав героїчний епос про легендарного предка якутiв Нюргуна-Боотура, прозваного Стрiмким. Свою розповiдь часто переплiтав ритмiчним речитативом та приємним баритональним спiвом. Одягни його в бiлi гребiннi штани й сорочку, дай солом'яного бриля на голову, а в руки бандуру - i готовий тобi кобзар. - Но![29] - заохочує Байбал оповiдача. У Павловiй уявi, збудженiй i розкриленiй натхненними словами олонхосута, поволi виростає оповита романтичним серпанком звабна постать Нюргуна, окреслюються його патрiотичнi й волелюбнi дiла, його самовiддане служiння "середньому свiтовi", тобто якутськiй землi, на якiй випала доля жити племенi айии аймага. На цю багату чудову землю Нюргуна посадовив творець всесвiту Юрюн Айии та властитель людських доль Дьилга Хаан, звелiвши йому бути на нiй господарем i обороняти плем'я айии аймага вiд нападiв абааси - потворних носiїв зла з "нижнього свiту", котрий навiть уявити собi важко. Виконуючи це велiння, Нюргун-Боотур звершує багато подвигiв. У тяжких герцях знищує вiн лихих богатирiв абааси Йииста Хара, Тимiр Дьєсиентейя, злого чарiвника Алип-Хара; визволяє з абааської неволi свою сестру Айтали-Куо, красуню Кюн Туйярима та тридцять дев'ять мужiв "середнього свiту". Тридцять днiв змагається вiн з одноруким та одноногим циклопом Уотом Усутааки... Нюргун не завойовник, а благородний лицар - не бере в полон, не грабує переможених. I мудрий господар, викорiнюючи лихо в рiдному краю, дбає про народний достаток: Загороджує обори для скотини, Колиски майструє для дiтей, Став прабатьком всiх людей Незмiрної якутської землi. - Отакий наш славетний предок Нюргун-Боотур Стрiмкий, - врочисто закiнчує олонхосут. Вiн бере свiй чорон i, сьорбнувши кумису, починає мовчки закурювати. Якийсь час усi мовчать. Тiльки гарячий блиск очей видає їхню глибоку схвильованiсть. - Да-а-а, - порушив мовчанку Байбал. - Були колись мужi в Якутiї, а тепер - одне смiття. - То _ми, виходить, смiття? - подає голос Мичар. - Нi, не смiття, ми - люди, але зараз не про нас кажу. Тойони, баї, купцi, царськi чиновники, попи, шамани - коли на них уже прийде безстрашний Нюргун? - Ти знову про своє? I свербить же тобi язик. Ануте, хлопцi, починайте стрибки, а ви, дiвчата, готуйте нагороди переможцям. - Зараз! Зараз! - пiдхопилася на ноги весела молодь. _ 22_ Недуга переслiдувала Дабиита довго й настирливо. Минуло коротке вiлюйське лiто, залягла вже й осiнь, а вiн ледве-ледве переступав з ноги на ногу, тримаючись за стiни, стискаючи зуби, щоб не стогнати вiд шаленого болю. Початок зимового полювання ще побiльшив муки запеклого мисливця. Ранками Дабиит, пiдвiвшись з лiжка, брав рушницю в руки, перевiряв набої, курки, шкандибав до вiкна i пожадливо дивився на тайгу доти, доки не терпли хворi ноги. Iнодi хапався збиратись у лiс, але стиснутi взуттям i одягом рани починали кровоточити, i вiн непритомнiв. З настанням осiнньої негоди глибокi вирви на Дабиитовому тiлi, здава