а" ускладнення з цензурою, тому вiн зараз не може виступити з статтею полiтичного засланця - цензура не пустить. Вiктор Федорович повiдомив, що допис про Гiммера вiн одiслав у тижневик "Неделя", а чи надрукують його, не вiдає. Ще болiснiше, нiж Грабовський, переживав Гаврилов. Вiн понад тиждень валявся в лiжку, змарнiв, зсохся. Навiть поривався їхати до губернатора зi скаргою на Гiммера, хотiв просити, щоб його дружину повернули в лепрозорiй, а кривдника й наклепника покарали. Але товаришi вiдраджували: їхати зараз не варто, треба почекати Кочаровського - коли справник офiцiйно повiдомить прiзвище донощика, тодi й скарга буде вагомiшою. Михайло Ромась i в наслеги та управи не їхав. Ходив хмарою грозовою. Потирав руки, чекаючи, щоб справник не оголосив прiзвище донощика: можна буде влаштувати кулачний суд Гiммеровi, остаточно звести з ним рахунки. А Дабиит мовчав, сердячись на свою праву ногу, яка все ще поболювала й змушувала його спиратися на палицю. Тепер рiдко заходив до Грабовського, а коли й навiдувався, то сидiв мовчки, думаючи про щось своє. Нарештi приїхав з Якутська Кочаровський. Але нi Ольгу, нi Грабовського, нi Дулембу до себе не викликав. Павло Арсенович та Генрик Адамович пiшли до нього самi. Вiн вислухав їх, сказав, що донос про їхнє спiлкування справдi є. Навiть переказав змiст, а донощика не назвав. Цього вони, власне, й не чекали, плекаючи надiю вчинити суд. Старанно готували збори, а Ромась вiв перемови з керiвником лепрозорiю, заманюючи його в товариство. У призначений вечiр зiбралися до Кассiушi. Та суд не вiдбувся. Михальський, який останнiм прибув на зiбрання, повiдомив: йдучи сюди, вiн стрiв пiдводу окружного полiцейського управлiння, котра везла напiвживого Гiммера. Фурмани казали, що знайшли лiкаря за мiстечком. Хтось, видно, почастував. Може, й не оклигає, бо голова провалена, а хребет переламаний. - Шкода-а, - пожалкував Ромась. - Значить, суд переноситься. - Може, й назовсiм. - Якщо не оклигає. Прийшовши додому, Грабовський застав у хатi Дабиита. I здивувався: той був веселий, говiркий, ходив без палицi. Тiльки коли почув про Гiммера, враз змовк i спохмурнiв. Довго сидiв нiби опечалений тим, що сталося. - Невже видужає? - запитав, прощаючись з хазяїном, але вiдповiдi не ждав. *** Гiммер хворiв уперто. Нiби важився чоловiк, що йому вигiднiше: чи остаточно податися на той свiт, а чи звестися на ноги й ще топтати ряст, доки дозволить доля? Знайшовши непритомним, його одвезли в лепрозорiй i поклали в окрему палату. Спершу лiкарi i фельдшери колонiї рiшуче одмовлялися доглядати свого начальника. Довелося навiть втрутитися Кочаровському. З лепрозорiю в мiстечко щодня приходили вiстi. Засланцям їх приносила Ольга, яку одразу ж пiсля нападу на Гiммера було викликано в колонiю i запропоновано повернутися на свою посаду. Тi вiстi були мiнливi й видавалися майже неймовiрними: смерть то насiдала на Гiммера, то одступала. Якось навiть пройшла чутка, що начальник колонiї вiддав боговi душу, а на другий день уже гомонiли, що вiн зовсiм видужав, завтра чи пiслязавтра заявиться i перстом вкаже на свого напасника. Всi тi суперечливi й непевнi звiстки сприймалися засланцями по-рiзному. Гаврилови сподiвалися помсти, якщо Гiммер виживе. Ромася найбiльше непокоїв майбутнiй суд. Грабовський ждав число "Недели" з своєю статтею. Михальський та Кассiушi, цi нерозлучнi книжники, ходили настороженi, переймаючись Ромасевим мстивим настроєм. Найближче брав до серця чутки Дабиит. При звiстцi про погiршення Гiммерового здоров'я вiн бадьорiшав, а коли говорили, що воно полiпшується, - супив брови i тяжко зiтхав. Мисливець намагався приховати свiй стан, але спостережливе Павлове око легко вловлювало все те. Лиховiсне текли днi й ночi також у Кочаровського. Ще б пак: у самому серцi його величезного округу такий неприємний, прямо-таки ганебний випадок. Ну, хай би то трапилося в якомусь сусiдньому окрузi, в Якутську, Iркутську чи й у столицi iмперiї. Хай би навiть царський трон завалився. До всього того йому, вiлюйському справниковi, жодного дiла нема. А це ж скоїлося в нього. Та ще з ким - керiвником колонiї прокажених, лiкарем, який має пiдтримку в губернаторськiй канцелярiї. До того ж одразу пiсля доносу на полiтичних. Хто винуватий, хто скалiчив Гiммера? Ясно - полiтичнi. Вони, вони - i бiльше нiхто. Але викликати їх до себе в управлiння нiяк не випадає: жодних доказiв проти них нема. Звiдкiля б могли знати про донощика? Пред'явиш звинувачення, почнеш допитувати - зразу ж догадаються, що борониш свого лакузу. Нi, викликати полiтичних не можна. Крiм того, Гiммера мiг пригостити хтось iз обслуги лепрозорiю або навiть з хворих. Майже тиждень просидiв Кочаровський у колонiї. Говорив з лiкарями, фельдшерами, допитував козакiв, хворих, та нiчого не виявив. Городовi притягнули до справника декого з мешканцiв мiста, але й те намарне. Так минуло три мiсяцi. Уже й запахло провесiнню: хуги втихли, снiги драглiли, дерева сумно хитали голим вiттям i опiвднi плакали прозорими слiзьми. Ночами трiщала крига на Вiлюї, краючи цвинтарну тишу тюрми. Сонце бралося на небосхил все вище та вище, золотавi багнети пронизували понуру тайгу. Знову прийшла звiстка, i цього разу певна: Гiммер таки видужує, а для поправки його повезли в Якутськ. Захвилювалися Гаврилови: будучи в Якутську, де має мiцну руку, начальник лепрозорiю напаскудить їм. Друзi порадили Костю Семеновичу: сам їдь у Якутськ зi скаргою про переслiдування дружини, бийся до кiнця, а ми надiшлемо колективний протест. Гаврилов послухався. * * * Цього разу Михайло Ромась був бiльше збуджений, нiж завжди. Ще здалеку, побачивши Грабовського, махнув йому рукою i побiг назустрiч. - Здоров був, - схопив за обидвi руки. - Ти знову хмарний та смутний? А дивися ж - весна навколо! Хай вона й не українська, не така гомiнка, а все ж - весна. Знову над чимось марикуєш? Вiршi, еге? - Так. Знаєш, Михаиле, здається, буде нова збiрка. Михайло регоче: - Не мала баба клопоту та й купила порося. Отак, Павле, i в тебе. Вiршi, вiршi, статтi. Вони, ясно, також потрiбнi, хай читають люди. Але ще потрiбнiше щось конкретне, практичне. Розумiєш? Служити людям! Взяти хоча б Володимира Короленка, про якого ходять легенди по всiй Якутiї. Навчав чоловiк людей обробляти землю, вирощувати городину. Звiсно, все це, з першого погляду, дрiбне, майже нiкчемне, але необхiдне, особливо тут, де господарська культура, якщо вона тут є взагалi... - А як з твоїм переписом? - питає Грабовський. - Нiчого, посувається потроху. Закiнчую. Та є нове дiло... Михайло Ромась, знаючи наближення того кiнця, почав було нудитися: за що ж тепер корисне взятися? I, здається, натрапив. Прочувши, що незабаром збираються вiдкрити у Вiлюйську метеорологiчну станцiю, вiн уже ходив до Кочаровського. Чутка ствердилась - станцiю будуватимуть. Кому ж нею орудувати, як не йому, Михайловi? Хто тут краще обiзнаний з метеорологiєю i технiкою, нiж вiн? Кочаровський згодився доручити це йому. Павло не намилується своїм другом. Скiльки сили й завзяття в нього! Який вiн до всього практичного вдатний. Коли б ту силу й енергiю йому, Павловi. *** У Павла справи також посувалися - збiрка вiршiв, про яку казав Ромасевi, таки складалася. Повiльно, але визрiвала. Уже й заголовок її окреслився - "З пiвночi". От би справдi сказати людям слово про цей суворий край, про тутешнє життя. Ех, життя, життя! Куди пливеш ти, де русло твоє, яке майбуття в тебе? Перо шарудить, нашiптуючи веснянi мотиви: Зiйшли снiги, шумить вода, Весною повiва; Земля квiточки викида, Буяє травка молода, Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Промiння щедро ллє; Гайок привiтно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок виграє. Сiяють злотом небеса, Витьохкують пташки... А груди думонька стиска; Ховає зверхня ця краса Смердючi болячки Поклавши ручку на стiл, виходить з хатини. Довго стоїть за порогом, оглядаючи тайгу, що тулиться до берега Вiлюя. Непривiтна зараз вона, якась злиденна й насуплена, аж смутком повiває, наче пiсля пожежi. То ж там, на Українi, зараз уже одцвiли сади, поля ряхтять квiтами, люди майструють, нагострюють сапи, коси. А тут тiль-тiль розворушується земля. Та й повiльно ж, мов тюрма. А для чого в цьому краї тюрми? Достатньо запроторити людину сюди - i вона вже в тюрмi, хоч i незамкнутiй. Добре колись казав Микола Ожигов - як звiдсiля втечеш? I куди? Взимку замерзнеш серед снiгiв, а влiтку - пропадеш у хащах та болотах. I влiтку i взимку - хижа й голодна звiрина. Страшний край. А люди як люди - i там i тут. Їхнi радощi й болi, думи й праця. I мрiї про щастя. Дабиит ловить звiра. Байбал прагне подолати одвiчну мерзлоту, одiгнати тайгу, здобути людям родючу землю. Балбаара збирає насiння всiлякої городини. А он десь, зовсiм поблизу, наче за стiною, чути, як i в Охтирцi чи Харковi, дружний перестук сокир, молоткiв, повискування пилки. Вiн добре знає, звiдки все те долинає - з будiвництва купцiв Розторгуєвих, де Байбал i Дулемба заробляють нужденнi копiйки. Вони, купцi, квапляться, хочуть ще в цьому роцi розгорнути промисел. Риба, м'ясо, хутро. Готуй свої руки, Дабиите. Нiколи вже не розiгнеться твоя натруджена спина, Байбале... Грабовський уже не раз ходив на будiвництво Розторгуєвих. Придивлявся, як споруджуються будинки. Вiн знає багатьох з тих, що тут працюють, - i росiяни, i чукчi, й українцi, i ескiмоси, а найбiльше - якути. Учора був свiдком нещасного випадку: коли висаджували на стiну масивну балку, вона зiрвалася i чотирьох теслярiв покалiчила, а Киргиелей наклав головою. Учора ж таки поховали сердегу. Просто запорпали в землю - та й усе. Просили люди Розторгуєва змилуватися на похорон, але дука вiдмiгся: сам, каже, винуватий, роботу менi затримав. Книга четверта _ БIЛЬ У СЕРЦI Броджу, тиняюсь, мов потороча, Тужу день божий - ввечерi, вранцi... Чи ж приголубить душа жiноча Хоч на хвилинку, хоч наостанцi? Стою, питаю... Нема нi гуку... Мутиться розум, слабiють сили .. П. Грабовський 1_ Уже понад тиждень минуло пiсля вiд'їзду Гаврилова в Якутськ. Тодi, як удвох iшли з берега, випровадивши Костя Семеновича, Ольга просила не цуратися їхньої господи, навiдуватися. Вiн обiцяв, та своєї обiцянки не виконав. Чи не нагнiвалася, чи не зобидилася? Можливо. Бо ж сама не заходить до нього. I якщо нагнiвалась, то справедливо: скiльки сил оддала, рятуючи його вiд рiзних недуг, i нiчого за тi послуги не бере. З його боку вийшло таки нечемно, негарно i нелюдяне. Але хiба вiн не вiдвiдує тому, що не хоче, зневажає? Нi, нi! Вiдчуває i добре розумiє: як пiде, то не вгамує свого серця. Воно здолає i його, i її. Так, так, - здолає. А чи має вiн моральне право кохати Ольгу? Надiйка була вiльна, як птах, ця ж замiжня, з родинними обов'язками, хворим чоловiком. Нi, не має права. До того ж йому ще не вiдомо, чи кохає вона його. Тому не ходив усi цi днi до Гаврилових. Не хотiв також людського поговору. Сподiвався, серце охолоне, вгамується. А воно... Учора побачив Ольгу з вiкна козачої школи, коли проходила вулицею, i знову весь спалахнув. Довго пiсля тогo блукав по мiсту. Хотiлось зустрiти її, i боявся. Навiть придумував собi рiзнi ситуацiї несподiваної зустрiчi, їй загрожувала небезпека, вiн рятував її... Прийшов додому за пiвнiч. У сiнях знайшов записку. Прочитав уже в хатi, при свiчцi: "Хотiли бачити Вас, та, на жаль, не застали. Чого цураєтесь? Є новини". Пiдпису не було, але пiзнав Ольжину руку. Лаяв себе, вiдшукуючи в пам'ятi найдошкульнiшi слова. I чого понесло його до тiєї школи? Мав надiю зустрiтися з учителем, котрий обiцяв пiдшукати йому учнiв. Це мiг зробити й iншим часом. Та й то - хiба ж знав, що вона саме тодi йтиме? Приходила. "Чого цураєтесь?" Цураєтесь. Боже святий, боже правий! Цуратися святинi? Де це було, коли, в кого? А що там за новини? I хто разом з нею мiг бути? Ромась? Дулемба? Чоловiк? Останнє найiмовiрнiше - чого ж би писала вiд чийогось iменi. Значить, новини привiз Кость Семенович. Якi вони? Не заспокоївся до самого ранку. Безлiч разiв перечитував тi кiлька слiв, виведених милою рукою. Уже й напам'ять вивчив їх, звiльна повторював, як молитву, а все ж у папiр заглядав. Кожне слово з того рожевого паперу дихало на нього святешно й загадково. Вдивлявся у них, наче в чари. I думав. Рано-вранцi вiн таки пiде до Гаврилових. Не пiде - побiжить. Саме вранцi. Щоб побалакати з Костем Семеновичем i не стрiтися з Ольгою, яка буде в колонiї. Так. Тiльки так. Та ранком, i сам не розумiв чому, але снувався по хатi, як замовлений. Перегортав старi часописи, переглядав якiсь нотатки, в котрих нiчого цiкавого не знаходив. Уже почав ловити себе на мислi, що навмисно зволiкає свiй прихiд до Гаврилових. Вiдчував, чому саме так робив, - Ольги ж зараз дома не було, - але побороти себе не мiг. I раптом сама Ольга ластiвкою майнула пiд вiкном. Навiть не повiрив тому. Та як не повiрити, коли ось вона вже переступила порiг. Свiжа й радiсна, коси живим срiблом ворушаться на плечах, а щоки аж пашать райдужними рум'янцями. Видно, бачить його спантеличенiсть i сама починає розповiдати. А далi - дивна розмова. Так, так, учора вона приходила разом з Костем, перед вiд'їздом чоловiка. Куди поїхав? У Якутськ. Як там поживає Гiммер? Видужав нiби, але звiдти вирушив не до Вiлюйська, а в Ташкент. Чи тимчасово, чи назовсiм - невiдомо. Це розповiдав Костевi Серж. Казав булькач, Гiммер почуває себе скривдженим. Лiкар немовби нiяких лихих замiрiв супроти Ольги не мав, усе те вона сама вигадала; сподiваючись прославитися серед полiтичних засланцiв. Вiн, Гiммер, i зараз не має лихого серця на неї. А от Серж за свого друга вiдплатить. Не Ользi, нi, комусь iншому, то _ще буде видно, але вiдплатить. Чого ж Кость Семенович удруге поїхав до Якутська? Є надiя, що губернатор дозволить нам повернутися в Якутськ. Ото й подався за тим дозволом. Там пiдшукуватиме й роботу. А Павло таки нехороший. Ну, чому за всi цi днi й разу не заглянув у хату? Загордився? I сьогоднi не збирався? Спасибi. Ну, хай йому не до вподоби її товариство, хай. Не до вподоби? Виходить так. Мiг би не вечорничити, не досвiткувати в неї, а лише прийти, привiтатися, сказати слово-два i пiти. Та вiн же й цього не зробив. А коли б вона за цей час померла? Йому однаково? Однаково... Ольга нiби глумиться над ним, навмисно смикає його нерви, давно й так уже розсмиканi. I що ти їй на це вiдповiси? Скажеш правду? Нi, нi, такого не буде. Не буде! Павло, як хлопчисько, кидає сякi-такi слова, а бiльше вiдмовчується. Не знає, де й очi свої подiти. А їй хоч би що. Ходить по хатi грайлива, збуджена, з якимось глузливим настроєм. Що це Павло малює? Вона пiдходить до столу, переглядає купу списаних паперiв, на деяких спиняється, перечитує. О, вiн творить, вiршує! Значить, "не згинайсь, угамуй своє горе"? Добре. Ну, коли вже так його приворожила муза i не одпускає вiд себе, то Ольга не буде змагатися з тiєю богинею, не кликатиме його до себе, не вiдбиратиме дорогого часу. Хай собi пише, хай творить, бо все те потрiбне людям. Може, i їй колись присвятить кiлька рядочкiв. Хороших, щирих, дружнiх. Еге ж? Що ти їй скажеш? Та вiн для неї ладен прихилити небо,_ дiстати найдальшу зiрку, обiйняти тайгу!.. Чи напише? Уже написав. I не кiлька рядкiв, а десятки вiршiв, найдорожчих, наймилiших. Хай вони не всi присвяченi їй, але народилися в його серцi не без неї. Коли вiн пише, то це вона, Ольга, водить його рукою, мережить мрiї. Чи розповiсть їй коли-небудь про все те, чи звiрить святу таємницю? Нi, мабуть, нiколи. Не може звiрити, не має права. Нiколи. Гай-гай. Легше носити розпечений шворiнь у грудях, нiж цю таємницю-муку. Ользi весело. Вона вся так i сяє радiстю, мов весняне небо. Чiтко окресленi, наче вирiзьбленi, жiночi форми та принади, тривожна хвиля шовку на високих грудях, палкi очi-блискавки i десь глибоко-глибоко затаєне в зiницях тужливе шумовиння... Завтра свято. Недiля. Вона таки одiрве його вiд роботи. I нема чого супити брови. Йому треба спочити, погрiтися на сонцi. Човен уже замовлено. Вони будуть лише удвох. Попливуть далеко-далеко за течiєю Вiлюя. Скупаються, половлять рибу. Вiн читатиме їй свої вiршi, а вона слухатиме так уважно, як ще нiколи i нiкого не слухала. *** Прогулянка по Вiлюю зараз зринає в його уявi, як знадлива казка. Берестовий човник, легесенький, наче висушена трiска, мiрно похитується на хвилях, що односять його вниз течiєю. Вона у квiтчастому шовковому платтi, на якому змiшалися пелюстки червоних троянд i кетяги бузку. Сидить на тупому носi човника, розповiдає про своє безтурботне дитинство, iскристо смiється. Iнодi нагинається, захоплює рукою холодну воду i бризкає на нього. Вiн - босий, без сорочки, з розвихреним чубом. Пiдставив худi плечi лагiдному сонцю i слухає її, кермуючи веслом. Берег порожнiй i чистий, аж свiтиться. Купались довго. Плавали. Потiм лежали на гарячому пiску. Її чорнi коси, пiдсихаючи, врунились над високим бiлим чолом, а в очах коливалась промениста заграва Чи вiд зваб її молодого, налитого буйними силами тiла, яке вперше отак бачив, чи вiд тiєї палахкотливої заграви, Павло почував, що й сам палає. Вдовольняючи її прохання, розповiдав про своє минуле життя, та робив це якось нiби пiдсвiдоме, не чуючи власного голосу. Коли розповiв про дружбу з Надiєю Сигидою i прочитав деякi вiршi, Ольга вперше за весь день засмутилася. Схиливши голову на руки, лежала мовчки i важко дихала. - Ти її дуже любив? - спитала перегодом. Вiн мовчав. - I зараз кохаєш? Вiн не вiдповiдав, але вона бачила вiдповiдь на обличчi. Враз пiдвелася на колiна, обгорнула його шию руками i поцiлувала в губи. Спершу вiн навiть не збагнув, що сталось, i розгублено заклiпав очима. - Вибачай, - сказала, витираючи сльози, якi бринiли на її довгих вiях. - Це за неї i за тебе, за вас обох, за те, що ви такi... Як повертались до мiста, куди подiла човен, де розпрощалися, Павло всього того не пам'ятає. Прийшовши в свою хатину, якийсь час сидiв за столом нiчого не бачачи. Потiм упав на лiжко i так пролежав з вiдкритими очима до ранку. А вранцi взявся писати листа Франковi. Не пiдвiвся з-за столу аж до темної ночi. Не думав про стиль, красу й смислову наповненiсть слова. Писав мiшма - i вiршами, i прозою - так, як напливали самi думки, як лягали на папiр. А коли закiнчив i перечитав, стало соромно. I перед самим собою, i перед свiтом. Що подумає Франко, прочитавши всю цю душевну зливу? * * * Як не вiдмагалися, а Дабиит пiсля исиаху таки забрав їх додому. - Коли б не пiшли, - казав дорогою, - то ж була б найбiльша зневага й образа. Ви ж мене врятували, ви... Юрта, дбайливо прибрана, посмiхалася. На пiдлозi - гарно вичиненi шкури звiрiв. У кутку, майже пiд самою стелею, - гiллястi оленячi роги, пов'язанi барвистими стрiчками. Обабiч них - велике коняче копито i кошлатий загривок. На стiнах - рiзнi iграшки з бiлої кiстки. Всiєї цiєї мудрої краси хазяї ранiш, либонь, i не виказували. - Спасибi, що прийшли, - хвилюється Балбаара, заставляючи стiл мисками й глечиками. - А я виглядала, виглядала, чому ж це вони, думаю, баряться? - Павловi, жiнко, давай зразу п'ять чоронiв кумису, - жартує Дабиит. - Щоб знав, як вiдмовлятися. Ольга Василiвна ще сяк-так, а вiн уперся, хоч налигачем тягни. I що там цiкавого побачив на тому исиаху? Як i торiк, i позаторiк... - Не зовсiм так, - заперечує Байбал. - Торiк правував Мичар, а нинi - люди тiльки згадували його полохливу душу, яка вже витає серед небожителiв. Цього разу замiсть олонхо розповiдалася казка про дуку Бойтилу та барахсана Бордо. Менi, Павле, син Бордо, Берт-Ер, бiльше подобається, нiж Нюргун. - I Нюргун дуже привабливий. - Еге ж, привабливий, та всi його дiла схожi на байку. Визволив дiвчину, лицаря. А Берт-Ер пiсля смертi братiв i батька не тiльки розправився з Бойтилою, а й повiв за собою рабiв. - Досить вам про те, - просить Балбаара. - Сiдайте до столу. Господиня славно подбала про свято. На столi - i оленина, й конина, i яловичина, i ведмежатина, i заболонна каша, i саламаат[30] та ще й рожевi лiлiї, солодкi на смак. Навiть смаженi гриби. Їх, тих грибiв, Байбал позавчора назбирав у лiсi для Павла й Ольги. Насмiявся тодi Грабовський досхочу, бо в кошику старого вперемiш з їстiвними грибами були й отруйнi. Це Павла не дивувало: вiлюйчани майже не вживають грибiв, а тому не знаються на них. Коли вже кiнчали обiдати, в юрту зайшла Аанис, тягнучи за руку, наче свого однолiтка, Дулембу. - Отак його, так, - радiв Байбал. - Волочи ледацюгу. - I вже до Дулемби: - Що ж це ти, Гене, баришся? - Та ми он з нею, - гладить Генрик Адамович чорнi косенята дiвчинки, - балакали, читали. - Добре, що прийшов. А ти, онуко, дивись менi. Завжди така слухняна, а цього разу пiдвела дiда. Аанис ображено похнюпилась, але вже за мить пiдстрибнула до Грабовського лисичкою. - Дядьку Павле, - защебетала. - А я таки вивчила Мороз, Красный нос", ага! - До кiнця? --Весь - Знає, знає, - докинув Дулемба. - Менi розказувала. - I ще щось знаю, - похвалилася дiвчинка. - Що? - Не скажу. - Нi, треба сказати, - заохочує Генрик Адамович, змовницьки пiдморгуючи. - Тiльки стань посерединi юрти. Аанис склала на животi руки ї голосно почала: Ну, прокидайтеся, дiти. Ранок - до книжки пора! Сонечко вспiло залити Все посереду двора! Швидше вдягайтесь до школи! Кращi прогаєте днi, - Пiзно вертати, - нiколи Їх не повернете, нi! - Молодець, - похвалила дiвчинку Ольга. - Це тебе дядько Павло навчив? - Нi, - вiдповiв Грабовський. - Я взагалi своїх вiршiв їй нiколи не читав. - Це дiд Ген, - вставила Аанис. - Сьогоднi вранцi дав менi книжечку, таку маленьку й гарну, а я вже потiм сама вивчила. - Он якi - дивується Балбаара. - Уже й Павла Арсеновича знає. - Добре, онуко, - радiє Байбал, втираючи долонею щасливi сльози на очах. - Вчися. Може, колись розберешся з тим озером. - О, дiд знову за своє. - А ти, сину, не смiйся. Думаєш, не розбереться, як виросте? Ого, ще й як розбереться, побачиш. ...Йшли вiд Дабиита удвох, радiснi й безтурботнi, побравшись, мов дiти, за руки. Зараз вiн зовсiм забув те, про що недавно писав Франковi. I душевнi муки, i сумнiви, i гризота сумлiння - все кудись раптом зникло, наче нiколи й не було. Спинились бiля ворiт. Не розмовляли. Тiльки дивилися одне на одного, немовби вперше зустрiлись. Вiн i незчувся, як пригорнув її. 2_ Минулого разу казала, прийде в суботу, а прийшла - завчасу. Була збентежена. В очах коливався тяжкий смуток. В правiй руцi тримала конверта, протаврованого чорним штемпелем. - Кость написав, що дозвiл на переїзд до Якутська дали. Звелiв поволi готуватися в дорогу. I змовкла. Грабовський сидiв, наче вражений громом. Кiнець. Вiн певно знає: життя без неї буде для нього порожнiм i злиденним. Якби ж довелося боротись просто проти суперника-коханця, якби навiть треба було величезними зусиллями завойовувати її любов - все те не лякало б, а тут... Адже Кость не лише приятель i порядна людина... Ольга, мабуть, вгадувала його сумнi думки. Вона пiдiйшла, сiла на стiлець поряд. Взяла його обидвi руки, зовсiм розслабленi, i запитала: - Як же, Павле, далi? Вiн здригнувся. - Ти про що? - Що менi тепер робити? - Готуватися, їхати, - вiдповiв, немовби мечем рубонув по власному тiлу. Здавалося, навiть бiль вiдчув. - А ти ж як залишишся? - Я? - Тобi ж завжди потрiбна дружня рука, лiкарська - особливо. - Не знаю, - журно хитнув головою. - Нiчого не знаю. Ясно лиш те, що без тебе, Олю, каратимусь. - I я без тебе, - схилилась до нього. - Я й не уявляю собi, як через кiлька днiв не буду бачити тебе. - А як же з Костем? *** Порiвнював вiршi "Пролiска" з тими, що тепер лежали на столi, i в грудях бринiло якесь дивне й самому незрозумiле почуття. Часу, здається, минуло небагато, а змiни й самому впадають в око. Змiнився голос, спiв. Не тi мотиви. Не той настрiй. Не такий тембр. Замiсть життєствердного мажору часто прохоплюється болiсний мiнор. Не те, не те, що було ранiш. Не те, що треба громадi. Все це - твоє власне, суто приватне, особисте. Кому воно потрiбне? Яку струну зачепить у серцi читача? Чому доброму навчить? Куди поведе? В якiй життєвiй нагодi придасться? Ти ж колись сам - пригадуєш? - говорив, подумки викладаючи своє кредо, що поет мусить... Бере аркуш зi столу. Рука ледь-ледь тремтить, i папiр звiльна похитується. Перед очима мерехтять рядки: На гiрке життя уродився я, Не зазнав i раз щастя змолоду; Знудьгувалася вся душа моя Серед вiчної стужi-холоду. На шляху моїм скрiзь хрести самi Якась iродська сила ставила, Святу молодiсть пiдтяла в ярмi, Мети людської нагло збавила... Так, так - власне, особисте. А до того ж у ньому стiльки скарги i розпачливого лементу, стiльки жальної муки... Ось другий аркуш, також нiби благає не чiпати його: Куди подiнусь я з нудьгою, Куди подамся вiд журби, Робак, роздавлений ногою, Нiкчемна iграшка судьби?.. I третiй - сумний, сумний та невеселий i набурмосений, як пiзня якутська осiнь: Не прийде надiя, одурить - я знаю, Бо то вже мiй жереб такий; Без долi вродився, без волi сконаю... _ О-о, а тут уже й зовсiм вiє цвинтарним холодом. До самого краю, до останньої межi дiйшов. Нема найменшого просвiтку. Одна тобi чорна розпука клубочиться i волає: Годi! Несила, незмога Так безнадiйно страждати. Годi! Скiнчилась дорога... Чи було щось подiбне в "Пролiску"? Здається, було - "Людина єсьм...". Але нi, не таке. Не таке. Та людина, змучена слаботами, тут постає ще бiльш пригнiченою, скаржнiшою, а в її словах - нiчого, крiм гнiтючої зневiри i темної безнадiї. Робак. Так, так - робак, роздавлений ногою, не здатний нi на що. Слаботи. А скажи по правдi, кого здивуєш тими слаботами? Скiльки їх на всьому широкому свiтi, в кожному куточку землi, в людському серцi? Невже ж усi пiдряд будемо виказувати на оглядини громадi? Що ж тодi, пройнявшись ними, робитиме громада? Як вона боротиме повсюдне лихо, рватиме тi важкi кайдани, якими окуто її руки й ноги? Скажи, як? Не забувай про неї, громаду. Пiдводиться з-за столу, снує по хатi, а запитання, гiркi й пекучi, мов отрута, клубочаться в душi, незримо розриваючи її на шматки. Чим одiб'єшся вiд них, чим? Хiба що... Ех, люди добрi, люди милi, не кваптеся з осудливими доганами, з суворими вироками. Не думайте, що я плачу або жалкую, шукаю спiвчуття, нарiкаю на долю. Певне, менi тяжко, певне, я нарiкаю. Та не на те, що не мав щастя, а що так доводиться нiвечитись не одному менi, нарiкаю на тi лихi обставини життя, якi вбивають душу в людинi i здорове тiло прирiкають на дочасну загибель. Це горе найперше вражає серце. Усiм нам, мученикам. Що ж тичеться мене особисто... I сказати соромно, i думати страшно, але, здається, ще нiколи безнадiя та зневiра не огортали мене таким сумом, не затьмарювали так мого зору, як нинi. I кругла самотина ще не дошкуляла так... Самотина? А вони - Генрик Адамович, Байбал, Михайло, Дабиит? Про них забув? А твої брати, сестри? А весь свiт - близький i дальнiй? Свiт працюючих з нужденним куснем хлiба? А в нього не буває розпуки? Подумай. Чи, може, хочеш руки накласти на себе? Нi, нi! Ще не розтоптана душа, не поринула остаточно в багнюку. Геть зойки! Геть особисте! Угамуй - сам угамуй! - свою розпуку! Настали серце вогнями, а не болями! Втамуй, задуши в ньому мiнорнi звуки! Служи, спiвець, громадi! Хай твоя пiсня будить людей на прю велику! Он подивись на Лесю, згадай її пiснi крилатi, якими не нахвалиться навiть Iван Франко. Також хвора, її теж мучать сухоти, але вона, та слабосила дiвчина, живе й дихає громадськими думками й настроями, смiливо кличе: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Не бiйся досвiтньої мли ---досвiтнi вогнi запали, коли ще зоря не заграла" А ти? Вслухайся добре, вдумайся сам, якими ти словами заговорив, якi мотиви забринiли у твоєму серцi, чим клопочешся: "Сяду за дiло --- нiчого не робиться, стану гадати - чомусь не гадається..." Соромся! Це не твоє, не для тебе воно! Не згадуй людям про вiчну млу труни, про мертвий сон могил, не додавай знесиленим журби, не добивай зневiр'ям пiдупалих. Ти перед ними невiдомi далi розгорни. Окриль їх стягом осяйновогненним! Заклич до дiла, боротьби, окриль їх iдеалами святими i разом з ними твердо йди! Поперед iнших стяг новий неси! Ти завинив перед громадою. I маєш звiрити їй свою найщирiшу сповiдь. Скажи все, все до краплиночки, нiчого не _забудь i не приховай. Вона, громада, зрозумiє тебе. Мандруючи по хатi, вiн i не вiдав того, як поволi голубiшали його очi, як яснiшало хмарне чоло, просвiтлене новими думками й почуттями. Напившись холодної води, знову сiдає за стiл, бере ручку i схиляється над чистим аркушем паперу. Сповiдь ллється журно, але на душi вiд неї легшає. _ Я пав духом на час, я заслаб в самотi, Весь погнувся пiд горя вагою; Враз померхли були iдеали святi, Я не бачив зорi за нудьгою... Я ридати почав, проклинати людей, Я почав на весь свiт нарiкати, Перестав одрiзнять блескiт свiтлих iдей, Забув звагу - братiв рятувати. Власнi болi самi в моїм серцi жили, Я знiкчемнiв у власних недугах; А що ближнiх моїх муки гiрш опрягли, То яке менi дiло до других? Тяжко сльози лились, що у мене нема Та й довiку не буде вже друга; Остогидла менi до загину тюрма, З виду темна не сходила смуга... О, простiть мене ви, непохитнi борцi, Та погляньте знов приязним зором! Про знемогу мою, про хвилини оцi Менi _навiть i згадувать сором. В грудях жвавiсть росте; думка кличе вперед; Вiдживають колишнi замiри; Перейшов по душi дошкульний уверед; Знов я повен надiї та вiри... 3_ Так, так - повен надiї та вiри. I самому трохи дивно. Вересень уже нахмурив брови, сиплеться дрiбними дощами, розвiшує сивi тумани, облягає землю довгими вечорами й ночами, а довколишнiй свiт став немовби яснiшим i якимсь привабливiшим. Здається, й тайга одступилась вiд мiстечка. I на людських обличчях поменшали слiди скорботи. Навiть тюрма позирає менш зловiсно, анiж минулої весни й лiта. Звiдкiля все це? Самообман? Що вiн знаменує, що вiщує? Невже в очах посвiтлiшало? Спала хвороблива полуда з них? Можливо. А чи пам'ять притупилася? Чи серце заспокоїлось, переживши тяжку розлуку? Почав забувати її, Ольгу? Нi. Нi. Он уже понад два мiсяцi спливло пiсля вiд'їзду Гаврилових, а вона не одступається вiд нього: щоночi заквiтчує собою його тривожнi сни, навiває гадки, а цiлими днями чатує звабною тiнню. Iнодi привиджається до того зримо, що вiн починає розмовляти з нею. Ось i зараз стоїть навпроти вiкна, пронизана якимсь дивовижним свiтлом, аж iскриться, а в очах задавненi жалi. Дивиться на нього довго, сумно i з болiсним докором. Хiба витримаєш, мовчатимеш, не обiзвешся до неї? Олю! Олю! Друже мiй вiрний, друже милий. Прости, зiронько, сiромасi бездольному. Знаю, тобi важко. Та повiр, i менi нелегко. Без тебе конаю, мiсця не знаходжу собi, ледве-ледве поборюю фiзичнi й душевнi недуги. Ти знаєш мене, а попереду ж - тутешня зима... Важко, але iнакше зробити, доленько моя, не можна було. Не можна. Навiть не кожен негiдник зважився б на таке, а ми ж люди. Вислухай мене, коли вже завiтала в мою господу. Повiк не забуду тiєї, чи не найважчої в моєму життi, години, коли приходив прощатися з вами. Не знаю, як ти, а я добре завважив Костевi муки. I збагнув те, чого найбiльше боявся: Кость бачив, розумiв або самим чуттям закоханого чоловiка вловлював нашi з тобою стосунки. Вiн похапки зв'язував речi, складав у валiзу посуд, а в нього тремтiли руки. Крадькома поглядав то на тебе, то на мене i ще нижче схилявся над роботою, силкуючись не видавати свого горя. Що мордувало його - загроза назавжди втратити тебе? Очевидно. Але й це велике горе не робило його безсилим, жалюгiдним ревнивцем. Яке високе благородство, яка гiдна подиву людянiсть, яка внутрiшня краса вiдсвiчувалась у всiй його поведiнцi. Вiн переживав, карався не лише за себе, а й за нас. Саме так - i за нас. Пригадай, як ти, прощаючись зi мною, не стримала слiз. В ту мить Кость зовсiм розгубився. З рук випустив свiй фотоапарат, що нiс на пiдводу, i сам закляк, приголомшений. Не забула? Таке нiколи не забувається. А коли ти витерла сльози, вiн узяв тебе нiжно за плечi i, дивлячись прямо в очi, сказав: - Олю, зваж усе i остаточно вирiши. Щоб потiм не ремствувала на мене, на себе саму, на долю, щоб не каялась. Ще є час, подумай. Я не буду проклинати тебе. Ти, не вiдповiвши нiчого, сiла на пiдводу. Я безпомильно бачив, що йому вiд того ненабагато полегшало. Вiн пiдiйшов до мене i запитав: - А ви ж, Павле, як? Залишаєтесь однi? Витримаєте? Не зiгнетесь? Я спромiгся лише головою кивнути, бо на бiльше не вистачило сил. Вiн зрозумiв мене: гаряче потиснув руку, по-братньому обняв. От який Кость у тебе, в нас. Минулої ночi, Олю, ти менi так страшно наснилась, що я прокинувся, весь облитий холодним потом, i вже до ранку не заснув. Бачив тебе недужою, марною i заплаканою. Кость обв'язував тобi голову мокрим рушником, наливав у ложку лiки, а Гiммер стояв бiля порога, лютий-прелютий i з великим ножем у руках. Я нiколи не вiрив i зараз не вiрю нi в вiщi сни, нi в будь-якi iншi химери, але коли розвiялось страшне сонне видиво, то багато чого передумав. Що дiється з тобою, з вами, дорогi мої? Справдi недуга? Знову переслiдує Гiммер? О-о, прокляття! Нiчого не вiдаю, не знаю, i вiд того ще важче на серцi. Кiлька разiв поривався писати вам, розпитати, як маєтесь. Уже й писав, але не одсилав. То бiльше для самого себе, нiж для вас. Все не зважуюсь. Думка та серце змагаються, i вона часто забирає своє. Все допитує, як прокурор: - Нащо засилати отi листи, такi смутнi? Мушу дослухатися її. Справдi - нащо, для чого? Ятрити старi рани, рвати вам серця, й без того наболiлi? Нi, не треба. Не можна. Побитi морозом квiти нiколи не розцвiтуть i не запахнуть... Лиха доля спiткала нас, наше кохання: Здибались ми ненароком Терпiть далеку неволю... Я був таким одиноким, Ти ж вiдшукала вже долю. Глухо скрiзь, холодно, темно; Смерть повiває могильна... Щастя я прагнув даремно, Ти його дати невiльна. Два-три слiвця ненароком, Двi-три усмiшки коханих... Вражений болем глибоким, Знову б вiджив я в кайданах. Та непiдхоже бурлацi Збуджувать марiння краснi... Ми народились для працi, - Геть же всi пориви власнi! Сонячна моя! Цих рядкiв тобi я нiколи не звiряв, хоч вони зародилися в моїй душi i вилилися з неї ще весною, коли ти була тут, бiля мене, коли мої i хата, i душа повнилися тобою. Не мiг звiрити, тримав їх у глибокiй таємницi. I тепер прости, що згадав. Також поза своєю волею. Не можу не згадати, бо вони стали моєю молитвою, якої нема сил нi забути, нi бодай на мить позбутися, повнiстю оволодiли мною i безжально диктують свою волю. Пекельна молитва, але що подiєш з нею - вона моя, моя. Питаєш, як живу? Дивися сама. От воно, моє життя бурлацьке, все перед тобою, мов на тарiлцi виставлене. По вашому вiд'їздi небагато змiнилося в ньому, особливо ж на краще. Праця, читання, а найбiльше... Ех, та й годi - хiба вимiряєш, чого зараз бiльше в мене? Недавно вичитав у пресi, що галицькi приятелi видали збiрку моїх перекладiв пiд назвою "З чужого поля", а я тим часом вислав їм книжечку своїх нових творiв. Нарiк її просто, без будь-яких поетичних прикрас - "З пiвночi". I присвятив тобi. Тепер iнодi повертаюсь до її чернеток, що зберiгаються в мене, перечитую їх, доробляю i ясно бачу: книжка - занадто вже сумовита, по самi вiнця наповнена жалями й сердечними зойками. Може, менi колись буде соромно за тi скаржнi зойки та жалi, але що мiг зробити, як поминути їх? Усi вони не вигаданi, не награнi знiчев'я, всi правдиво вiдбили мiй тодiшнiй душевний стан. Я плакав, мучився, писавши деякi з вiршiв, що ввiйшли до неї, i тим рятувався вiд тяжкої згуби. Ти знаєш мене, серденько, знаєш краще, нiж будь-хто, тобi не треба пояснювати, сама все зрозумiєш. Але навiть при тiй журбi, яка панує над усiм збiрничком, менi здається, що вiн з погляду поетичної технiки є найлiпшим серед усього написаного мною досi. Тому й хочеться побачити його на свiтi. Коли вийде та книжечка - неодмiнно перешлю вам, i ти, прочитавши її, ще повнiше уявиш собi, як я жив, як почував себе, i коли стрiчався з тобою тут, i пiсля вашого вiд'їзду. Та, власне, й зараз ненабагато полегшало. Все нуджусь та сумую, не знаючи, куди подiтись з своєю розпукою. Хочеться плакати, плакати без краю. Руки не пiдводяться до дiла, слово не йде з уст, наче їх зацiпило назавжди. На вище, нiж переклади i переспiви, поки що не спромагаюсь. Переклади. Та й їх не дуже густо. Оце зараз перекладаю ту поему, котру ми читали разом з тобою влiтку на березi Вiлюя, i, уяви собi, прямо-таки впиваюся нею. Дуже терпкий, часами гiркий той напiй, а я ковтаю його з якоюсь невтоленною жадобою i хмiльною насолодою, хоч сам бачу, що вiд того не кращає, а гiршає менi. Не можу спинити себе, не можу втамувати жаги, наче забарений п'яниця в шинку. Не можу, бо ж Крукове фатальне слово "нiколи" назавжди втаврувалося в моєму мозку, проникло в найдальшi закуточки душi i ворушиться там пiдколодним змiєм. Збираю всю снагу свою, щоб вирвати, випекти його звiдтiля, але Крук - о, той безжальний, страхiтливий Крук... "Гей, прорiчнику зловiщий! Чи ти птах, чи демон вiщий, - Богом, скритим вiд усiх, Вкупi з небом заклинаю - Ти скажи: в надземнiм раю, Межи ангелiв святих, Чи зустрiнусь я з душею Незабутньої Ленори, Чи побачусь там iз нею, Що скрашає райськi доли?" Крук вiдрiк на те: "Нiколи!" - "Хто б не був ти: птах брехливий А чи Демон, Дух злостивий, Геть вiд мене! Геть туди, - Проказав я, з мiсця вставши, - Геть - де Пекло Ночi завше, Не вертайсь менi сюди! Чорнiш пiр'я твоя злоба, Твоя лжа, твоє "нiколи"; З мого серця вийми дзьоба; Щезни, лютий!" Крук поволи Вiдповiв на те: "Нiколи!" Ось, сонцекрила моя, який вiн, той Крук, - понурий вiщун смертi. I зараз бачу його на бюстi Паллади: сидить, лиховiсний, вгризається залiзними пазурами, хижо мружить криваве око i висотує з себе одне-єдине слово: "Нiколи!" А навколо нього все живе крижанiє. Дивитись на це, розумiти, вiдчувати - страшно й моторошно, бо отi пазури, отой закарлючений дзьоб, тi темнi крила чомусь нагадують менi обставини нашого нерадiсного буття. Вслухайся, вслухайся: "Нiколи!" Чуєш? Але я... Нi, не пiддамся йому! Всiма вогнями свого серця спалю його, розтоплю те трикляте "нiколи!". I вигукну на весь свiт: - Життя переможе!!! Як товаришi дивляться на мою роботу? По-рiзному. Михайла Ромася поезiя не дуже цiкавить - цей захоплений своїми практичними справами. Цiлими тижнями вештається по наслегах, а як повернеться в мiстечко й загляне до мене, то аж захлинається, викладаючи привезенi новини. Суруксут трохи пiдлiкувався, уже покинув лепрозорiй i разом з Дабиитом готується до зимового полювання. А Байбал та Дулемба майже щодня навiдуються. Позавчора читав їм уривок з "Крука". Байбал так розчулився, що заплакав i сказав: - Вiднинi круки - пекельнi вороги мої. Генрик Адамович, мовчки слухаючи, супився. Переклад похвалив, але порадив не захоплюватися Едгаром По, якого вважає романтиком-занепадником. Може, вiн i має рацiю, можливо, я не сперечався, та все ж мушу докiнчити почате... Недавно викликав нас усiх Кочаровський i об'явив царський манiфест: замiсть десяти лiт повної безправностi менi визначили чотири роки. Бачиш, як змилували