ся, хай їм найгострiша болячка мiж ребра за це. Казав,  згодом
можна буде приписатися до якої-небудь сiльської громади, тобто  обернутися
з полiтичного поселенця, позбавленого всiх прав, на хлiбороба з  засланцiв
- теж безправного. Ну, але як воно далi буде, мовляв слiпий, побачимо. Ох,
круки, круки безсердечнi.
   Оце тобi, Олю, вся моя найсвятiша сповiдь,  мiй  найновiший  curriculum
vitae[31].  А  ти,  серденько,  все  мовчиш.  Оченята   засмученi.   Чому?
Гнiваєшся?
   Скажи хоч слово!..

   * * *
   Вечiрнiй  прихiд  Кочаровського  здивував  i  збентежив   Грабовського.
Дивуватися  таки  було  чому.  Окружний  справник,  здавалось,  зовсiм  не
цiкавився життям вiлюйських засланцiв: у їхнi мешкання нiколи не заглядав,
а до себе в управлiння викликав лише при потребi. I раптом - сам  завiтав.
Та ще й у такий пiзнiй час. Яка лиха година пригнала  його?  Невже  якийсь
новий донос, i хоче вчинити обшук?
   - Ого-го! - вигукнув Кочаровський, шарячи поглядом по стосах книжок  на
ослонi й столi. - Я й не знав, що  ви  розвели  в  себе  цiлу  бiблiотеку.
Недарма ходять чутки, нiбито у вас збираються люди, читають, сперечаються.
   - Взимку iнодi збиралися, а влiтку... їм не до цього.  Нема  коли,  хоч
законом нам не заборонено збиратися.
   - Не заборонено, звiсно, якщо  тi  сходини  та  балачки  не  торкаються
полiтики. Але зараз я до вас з iншим.
   - Будьте ласкавi, - показав Грабовський на стiлець. Справник подякував,
скинув шапку i сiв.
   - Сьогоднi, - продовжив, - мiй помiчник повернувся з Якутська i  привiз
новину: губернатор велить вам покинути Вiлюйськ.
   - Як то?
   Кочаровський тiльки безпорадно розвiв руками.
   - Куди ж перебиратися?
   - На розсуд Мархiнської управи.
   - Знову?
   - Такий наказ.
   - Але ж переїхати сюди менi дозволив генерал-губернатор.  Хiба  Якутськ
має право скасовувати велiння Iркутська?
   -  А  чому  ви  думаєте,   що   губернатор   зробив   це   без   вiдома
генерал-губернатора?    Очевидно,    навпаки.    Вiн     клопотався,     а
генерал-губернатор дав свою згоду. А може, хтось iнший доклав  рук.  Прошу
тiльки вас, Павле Арсеновичу, не подумайте, боронь боже, що  я  тут  чимсь
завинив. Зрештою, поводили ви себе благопристойно, особливого клопоту менi
не завдавали, то й не маю на вас лихого серця.
   - А губернатор?
   - Важко сказати. Однак про дещо можна здогадуватися. Власне, я  тому  й
зайшов до вас - зустрiтися вiч-на-вiч поза службою. Думаю,  тут  орудувала
рука Гiммера.
   - Але ж Гiммер подався в Ташкент i немовби назовсiм.
   - Подався, та не назовсiм. Вiн не хоче розлучатися з Вiлюйськом,  маючи
в лепрозорiї гарний заробiток. Спочине пiсля недуги i  повернеться  назад.
Правду кажучи, добра вiд того  повернення  я  не  чекаю.  Знову  почнуться
скарги, доноси, втечi  з  колонiї.  Може,  навiть  якась  комiсiя  нарештi
приїде. От i розбирайся. Набридло все це. Але заборонити йому  повернутися
не можу - це губернаторова канцелярiя вирiшує, а ми мусимо  виконувати  її
волю.
   - Канцелярiєю ж не Гiммер керує.
   - Так, не Гiммер, - згодився справник. - Проте... Пригадуєте, якось  ще
влiтку я жартома натякав, що вам, мабуть, доведеться залишити Вiлюйськ. То
був не випадковий жарт. До мого вуха  дiйшли  чутки  про  деякi  Гiммеровi
заходи в Якутську супроти вас. Але передати їх вам не  мiг  -  то  ж  були
тiльки чутки. Гiммер домагався, щоб вас i Гаврилових видворили з Вiлюйська
в рiзнi i притому далекi  наслеги.  Як  там  далi  обернулася  справа,  як
пощастило Гавриловим потрапити в Якутськ, не вiдаю, а от ви мусите їхати в
Мархiно.
   - Коли?
   - Готуйтеся. Пiсля першого снiгу й вирушите.
   Кочаровський надягнув шапку i вже в сiнях майже пошепки сказав:
   - Зробiть менi, Павле Арсеновичу, одну послугу.
   - Яку?
   - Пообiцяйте, що про цi мої вiдвiдини i нашу розмову нiхто не  знатиме.
Ви ж поїдете, а менi доведеться стрiчатись з Гiммером.
   - Обiцяю.

   * * *
   Несподiвана  новина  приголомшила  друзiв  Грабовського.  По  довгiй  i
гнiтючiй мовчанцi першим обiзвався Ромась.
   - Негiдник! Живорiз, - лаявся вiн. - Дивiться, якi коники викидає. Ох i
лютий же я зараз на  того,  хто  перешкодив  нам  звершити  самосуд.  Чого
вихопився, наче Пилип з конопель? I сам не довiв  дiла  до  кiнця,  i  ми,
можна сказати, пошилися в дурнi.
   Мисливець почервонiв, мов рак в окропi, i мовчки чухав потилицю, низько
схиливши голову.
   Дулемба мiркував уголос:
   -  Не  гарячкуй,  Михайле.  Суд  можна  буде  влаштувати,  коли  Гiммер
повернеться. Ти ж сам казав...
   - Казав, казав, - не вгамовувався Ромась. - Вiн випер Гаврилових у один
бiк, Грабовського - в другий, скоро, далебi, ще когось випре. Хто ж  його,
гада, тодi судитиме, коли нас тут не буде?
   Дабиит, глухо кашлянувши, докинув:
   - Знайдуться такi. На перший раз вийшла помилка, а вдруге...
   - Так, - пiдхопив Генрик Адамович. - Я теж думаю, що  люди  знайдуться.
Зараз справа не в судi, а в тiм, куди запроторять Павла. Це мене найбiльше
тривожить. Хоч би у Мархiно залишили.
   - А чому в Мархiно? - здивувався Байбал. - У Бордонський наслег  треба.
Там свої люди, юрта. Я також поїду з Павлом. Удвох не пропадемо.
   - Егекеен[32], i мене вiзьмiть у наслег,  -  обiзвалася  Аанис.  -  Там
гарнi книжки читатиму.
   - Ой дитино моя, - тяжко  зiтхнула  Балбаара.  -  Скiнчилося  вже  твоє
читання, назавжди скiнчилось.
   - Таки поїду. Правда, дядьку Павле?
   - Я охоче взяв би тебе, коли б мама пустила.
   Балбаара витерла рiжком хустини затуманенi сльозою очi.
   - Не поїдеш ти, доню. Далина ж то яка. Та й що  я  робитиму  без  тебе?
Може, Павла Арсеновича скоро знову пустять до нас. Тодi й  продовжиш  свою
науку.
   - Я доти зовсiм забуду читати й писати.
   До дiвчинки пiдiйшов Дулемба.
   - Не журися, мала, не забудеш. У тебе  гарна  пам'ять.  Замiсть  дядька
Павла, я вчитиму тебе. Чи ти, може, не хочеш такого старого вчителя?
   - Хочу. Але хай i дядько Павло зостається.
   - Якби ж то наша воля.

   4_

   Дверi причинилися, i в юртi запала густа  тиша.  Тепер  Грабовський  ще
бiльше, нiж перед тим, вiдчув  утому.  Не  спромiгся  навiть  покласти  на
стiлець бiля  лiжка  книжку,  з  якої  тiльки-но  диктував,  -  вона  сама
випорснула з рук на долiвку. Рука безвiльно впала на груди, така  важенна,
що й дихання забиває. I пiдняти її не було сили.
   Так буває  майже  пiсля  кожного  уроку.  Доки  учнi  пишуть,  читають,
жебонять, вiн ще якось  тримається,  збирає  в  собi  всю  снагу,  аби  не
виказати безсилля, пекучого болю. А як тiльки хлоп'ята  пiдуть,  тодi  вже
зовсiм губить владу над собою. Не годен навiть кварту  дiстати,  зволожити
пересохлi губи. Коли дома Байбал, вiн допомагає, а  коли  нема,  то  Павло
колодою лежить, зцiпивши зуби й заплющивши очi, доки спочине i бодай трохи
набереться сил.
   Набереться сил. Та чи ж прибавляються тi сили? Чи мiцнiє тiло? Ой,  нi,
здається, нi. То вiн тiльки тiшить себе рожевими сподiванками, що  одужує,
що таки видужає. Тiшить, розважається, бо так нiби легше. Насправдi ж сили
вичерпуються з кожним  днем,  i  свiтлi  надiї  меншають,  наче  священний
талiсман. Скiльки вже часу збiгло  вiдтодi,  як  переїхав  з  Вiлюйська  в
Бордонський наслег i злiг, а здоров'я не полiпшується.
   Тричi, залишаючись сам у юртi, пробував пiдвестися з лiжка  i  написати
листи, що нароїлися вже давно, та нiчого не виходило. I тепер  щодня  пише
їх подумки, бо по тих невдалих спробах недуга ще жорстокiше мстилася йому.
Не допомагають нi навари пахучих трав, якими щедро напуває його Байбал, нi
ведмеже сало. нi риб'ячий жир, нi тепле молоко Арамаанової корови...
   Листи. Цiлим натовпом юрмляться вони. Такi ряснi, скорботнi, що  сльози
навертаються на очi. I нагальнi. Кожен щомитi пiдступається,  нагадує  про
себе, благаючи найперше одiслати його. I треба б. Та що вдiєш, як одiшлеш,
коли всi вони тiльки в головi, в думках, не вимережанi на паперi.
   До Миколи Ожигова, Михайла Павлика, Костя Панькiвського, Iвана  Франка.
Колись, далебi, змережаться i розлетяться в рiзнi боки  свiтами  дальнiми,
несучи вiстi невеселi. Колись... А  поки  що  вiн  лише  перегортає  їх  у
пам'ятi, мов самоцвiти на долонi, i виколисує, як мати немовлят своїх.
   Думка  стрiчається  з  думкою,  сперечаються,  а  нiчого  путнього   не
виходить.  Невже  назавжди  зачахли  й  перестануть  iснувати  одразу  два
часописи в Галичинi? Та ще й якi - "Народ", "Житє  i  слово"!  I  подумати
страшно. Павлик занедужав, вирiшив поступитися мiсцем молодшому поколiнню.
Франко не змiг зiбрати потрiбне число передплатникiв. От  тобi  й  маєш  -
галицька преса звужується. Що ж далi?
   А чому "Житє i слово" розгубило читачiв? Чому?  Нелегко  це  визнавати,
проте ми не страуси, щоб ховати голову пiд крило. Мусимо дивитися правдi в
очi i казати, як воно є. Передплатникiв розгублено,  либонь,  i  тому,  що
"Житє" недостатньо цiкавилося живою сучаснiстю,  її  щоденними  потребами,
надаючи багацько мiсця умершинi, всiляким давнiм легендам. Звiсно, були  й
iншi причини. Але хiба вiд того, що ми знаємо їх, легше?
   Думки знову й знову  повертаються  до  Iвана  Франка.  Дивний  чоловiк.
Навiть збагнути важко. I соромно перед ним за свої тiлеснi болi та душевну
розпуку, особливо за той травневий лист,  що  написав  йому  з  Вiлюйська,
виливши всю свою пекельну муку. Боявся, чи збагне, чи зрозумiє все  те,  а
вiн, Iван Якович, не лише збагнув, на  сторiнках  свого  журналу  явив  ту
сердечну зливу читаючому громадянству. Сам придумав назву тiй зливi -  "Iз
дневника невольника" - та ще й  вiд  себе  додав  кiлька  рядкiв.  I  яких
рядкiв!
   О, тi рядки, вони й зараз бринять  у  пам'ятi:  "Одержавши  вiд  одного
земляка оцей твiр - не твiр, а документ важкого психiчного настрою  одного
з молодих талановитих українцiв, загнаного на Сибiр, ми  друкуємо  його  з
деякими пропусками. Може, шановний автор, котрого iм'я тут не пiдписуємо з
причин легко зрозумiлих, поремствує на нас за  те,  що  друкуємо  не  самi
вiршi, а й прозу, призначену, мабуть, для приватного вжитку.
   Та для нас вiршi i проза в сьому творi однаково дорогi, а навiть  вiршi
без прози подекуди не були б зрозумiлi. Звертаємо на сей окрик  сердечного
болю i розпуки талановитого земляка увагу освiченої громади  росiйської  -
не самої тiльки української. Невже нема способу облегшити його важке життя
хоч легальними способами, дружнiм спiвчуттям, листами,  книжками,  порадою
та пiдмогою?"
   Поремствує... Друже мiй великий,  оборонцю  безкорисливий,  натхненнику
щедрий!  Чим  передати  мої  найсвятiшi  почуття  до  вас,  мою  вдячнiсть
безмiрну? Скажу вам, як старшому братовi рiдному. Поява мого  нерозважного
листа в часописi здивувала мене,  бо  ж  я  не  така  значна  людина,  щоб
привертати до себе  увагу.  Краще,  коли  тебе  не  знають.  А  то  можуть
говорити:
   - Носилися з ним, як з писаною торбою; думали, з нього що-небудь  путнє
вийде, а воно ледащо...
   Громада жалю не знає; раз спiткнувсь - довiку не забуде.
   Ви турбуєтесь про полегшення мого життя, окликаєте громаду. А чи  треба
це робити? Добре, звiсно, було б визволитися звiдси, та не зовсiм приємно,
коли б хтось став  клопотатися  за  мене,  покладаючи  якiсь  надiї.  Менi
здається,  я  в  такому  разi  почував  би  себе  завжди  зв'язаним,  нiби
зобов'язаним, комусь пiдлеглим. Таке менi не кладеться нi в голову,  нi  в
серце.
   Незабаром, кажуть, буде коронацiя. Може, новий  цар  видасть  манiфеста
про нашого брата, засланця полiтичного, i мене переведуть звiдси  в  якесь
iнше мiсце. Ех, _якби-то, хоч надiї також невеликi.
   Радите, друже, взятися за оповiдання. Спасибi. Я й  сам  не  раз  думав
спробувати хисту, та тiльки  його,  либонь,  у  мене  й  нема:  оповiдання
вимагає рiвної, щоденної запопадної працi,  а  я  так  нездужаю,  що  можу
працювати лише наскоками; на довгу рiч  у  мене  не  хватить  нi  сил,  нi
терпiння.
   От скiльки збираюсь сiсти за бурсацькi спомини,  та  нiяк  не  зберусь;
хочу таки незабаром почати, можна  б  написати  чимало.  Та  й  сибiрських
спогадiв хватило б надовго.
   Тiльки я не люблю  писати,  як  звичайно  оповiдання  у  нас  пишуться.
"Сонце,  здiймаючись  понад  гаєм,  виблискувало  промiннями...  Соловейко
потьохкував у зеленому садочку про те  i  про  се...  Легесенький  вiтрець
подмухав  та  ласкався  до  полискуючої  золотом  травицi...  Її  розкiшне
вбрання... Її чарiвна постать... Вiн поклав одну ногу на другу... Вiн  був
одягнений..." Одним словом, - вся  та  нiсенiтниця,  що  Успенський  добре
виразив словами: "Анна Ивановна (чи Марья Ивановна - не тямлю)  полулежала
на кушетке..."
   По-моєму,  предметом  белетристичного  зображення  повинен  бути   лише
внутрiшнiй, духовний свiт людини, а також тi соцiально-iсторичнi обставини
життєвi, що той або iнший духовний свiт виробили, той або iнший тип людини
винесли на поверх течiї свiтової. А всi отi: "вiн устав... пiшов... сiв...
почухавсь..." - просто зайва вага, яку можна без жалю викинути.
   Через те я не перекладав би прозових творiв цiлком,  а  вибирав  лишень
те, що безпосередньо тичеться сутi, викидаючи все зайве...
   Хотiлося б побалакати з вами також про вiдгуки на мої  твори,  але  все
стримую себе, бо й так забираю у вас багато часу. Чи, може, написати самим
рецензентам? Так не  випадає  якось,  тим  паче,  що  є  намiр  не  тiльки
подякувати за пiдтримку, а й посперечатись. Еге ж, посперечатися.
   Нi, далебi, вдамся до Костя Панькiвського - вiн же видавав тi твори, то
й має свою думку про них. От недавнечко  прочитав  у  "Зорi"  рецензiю  на
збiрку "З пiвночi". Рецензiя прихильна, прихильна в такiй мiрi, що,  може,
мої вiршi того й не заслуговують. Справдi ж бо:  критик  захоплюється  їх,
кажучи його словами, "непiдробленою щирiстю, художньою  формою  i  чесним,
суто громадським настроєм". Може, й забагато в цiй рецензiї похвали...
   - Ну, як у тебе,  Павле?  -  почув  Байбалiв  голос  i  розплющив  очi,
згубивши нитку роздумiв.
   Старий, видно, давненько  повернувся  додому,  бо  його  кожушанка  вже
висить на стiнi, а вiн,  роздягнутий,  без  шапки,  стоїть  посеред  юрти,
тримаючи в руках безвухий глечик i склянку, наповнену молоком.
   - Про груди питаю. Не краще?
   Вiн  чекає  вiдповiдi,  як  приречений  до  страти  -  помилування,  як
найсвятiшої надiї. Вона, та надiя, тихо жеврiє в його добрих очах,  зовсiм
неприхована, i її добре  бачить  Грабовський.  Бачить  завжди,  а  нинi  -
особливо. Йому шкода старого, шкода не менше нiж самого себе.  I  хочеться
сказати щось приємне, окрилююче, не  погасити  тiєї  райдужної  надiї,  не
завдати чоловiковi зайвого  болю  Тому  вiдповiдає  на  цi  запитання,  що
повторюються кожного дня по кiльканадцять разiв, бадьоро, дещо прикрашуючи
свiй справжнiй стан.
   - Трохи легше.
   - Слава святим духам, коли легше. Зараз ти нап'єшся гарячого молочка  з
маслом, може, ще покращає. Арамаанова  жiнка  й  сьогоднi  твердила  своє:
найлiпше - молоко. Пообiцяла на завтра зварити  якусь  iншу  траву.  Каже,
така трава, що всi недуги як рукою знiмає.
   Пiдвiвшись на лiкоть, Грабовський одним махом випив двi склянки.  Знову
прилiг на подушку i задоволене зiтхнув У  грудях  справдi  нiби  полегшало
трохи. Здається, навiть сили в тiлi прибавилось.
   - Смачне молоко. Спробуйте й ви.
   - Обiйдуся, - байдуже махнув рукою Байбал, прикривши глечик  покришкою.
- Може, сими покуштуєш?
   - Спасибi. Пiзнiше, їжте самi.
   - Я встигну, а от ти... Хочу,  Павле,  тебе  вилаяти,  а  все  нiяк  не
зберуся, нема часу.
   - Зараз i лайте, коли заслужив. Якраз вiльна година випала.
   -  Випала,  -  посмiхнувся  старий.  -  Шуткуй  собi.  Таки   заслужив.
Арамаановi хлопцi вже не прийдуть до тебе.
   - Чому?
   - Не прийдуть, доки не одужаєш Так i Арамаан  казав.  Де  ж  то  бачено
таке: сам хворий, а до себе збирає малих обдертусiв з усього наслега.
   - Їх лише п'ять.
   - А п'ять - мало? I навчаєш їх грамоти, можна сказати, нi за що.
   - То ж барахсанськi дiти. Я ж не взяв Югаєвого хлопчини,  хоч  староста
обiцяв менi чималi грошi, аби погодився вчити лише його найменшого сина.
   - Ат, Югай, Югай, - одмахнувся Байбал, наче вiд мухи. -  Того  нечистий
не вхопить. Свого вишкребка вiн уже одвiз у науку до якогось  мархiнського
вчителя.
   - Хай везе. Але ж я не можу лупити шкуру з бiдакiв, а їхнiм дiтям також
треба вчитися.
   - Не про грошi мовиться. За те, що не дереш шкуру з  людей,  вони  тебе
шанують. А про своє здоров'я треба дбати. Видужаєш  -  тодi  вчи,  скiльки
тобi захочеться, а доти жодного хлопця не пущу в юрту. Хочеш - гнiвайся, а
я таки постою на своєму.

   5_

   Свого слова Байбал дотримав. Вiн, як жартома говорив  Грабовський,  без
згоди  на  те  "попечителя",  самоправно  влаштував  зовсiм  непередбаченi
рiздвянi вакацiї. Наступного дня з самого  ранку  шпортався  на  подвiр'ї,
нiби зайнятий якимсь дiлом, а таки перестрiв учнiв за хвiрткою i сказав:
   - У дядька Павла тече кров горлом. Тому й наука вiдкладається не  знати
доки. Коли хвороба минеться - сам загадаю до школи.
   Довго й терпеливо чекали хлоп'ята: вчитель пiдвiвся з лiжка лише  тодi,
як одшумiли талi води i забрунькували дерева. Та  й  пiсля  того  учнi  не
встигли намилуватися своєю школою, наслухатися тих  знадливих  iсторiй  та
бувальщин, якi для  них  щодня  множилися  в  Байбаловiй  юртi.  Незабаром
розпочався збiр заболонi, i хлопчики, помiчники своїх батькiв, потягнулися
до лiсу, а наслег напiвспорожнiв.
   Грабовський теж захотiв попрацювати разом з людьми,  але  Байбал  зразу
став дибки.
   - Розумнiшого не мiг вигадати? - допитував  сердито.  -  Нащо  тобi  та
заболонь? Кого будеш нею частувати? I з  голови  викинь  дурне.  Сиди  пiд
юртою та грiйся, щоб усi  болячки  з  тебе  за  лiто  вийшли.  Якщо  хочеш
купатися чи поглянути на лiс, то можна пiти, а за заболонню - нi й нi.
   Довелося скоритись волi хазяїна. Старий також не одривався вiд дому  аж
до середини лiта, не спускав Павла й на мить з очей. Вiдлучився тiльки  на
заготiвлю сими, але й з озера навiдувався майже щовечора, приносячи  повну
торбу в'яленої риби. Прийде, розвiшає  ту  рибу  на  шкiряних  перев'язях,
якими обсноване все подвiр'я, наготує вечерю i знову  ладиться  в  дорогу,
аби доспати коротку нiч на теплому пiщаному березi.
   Так i сьогоднi. От уже порожня торба  пiд  пахвою,  а  довгий  ялиновий
костур у руцi.
   - Хоч би повечеряли зi мною, - просить Грабовський.
   - Дома марнувати харч? - дивується, як завжди, старий. - Хiба  там,  на
озерi, нема що їсти? - I вже переводить на iнше: - На рiчцi нинi був?
   - Був.
   - Добре. Тiльки у водi не засиджуйся. Бiльше грiйся на сонцi.
   - Я так i роблю.
   - До Кранiхфельдiв завтра не збираєшся?
   - Нi. Багато роботи. Пiду в суботу.
   - Бувай здоровий.
   - Iдiть щасливо.
   Але ранок зруйнував усi плани. Грабовський ще й не скiнчив снiдати,  як
принесли лист з окружного полiцейського  управлiння.  Вiлюйський  справник
сповiщав: йому, Грабовському, дозволено приписатися до будь-якої сiльської
громади в межах Якутської областi, коли та громада не буде заперечувати.
   Повiдомлення Кочаровського так схвилювало Павла, що вiн i не  доснiдав.
Нашвидкуруч помив посуд, замкнув юрту i подався з наслега до  Мархiнського
висiлка. Iшов недавно скошеними луками, обминаючи копицi пахучого сiна,  а
в головi клубочилися ще не  зовсiм  яснi,  але  райдужнi  думки  i  плани.
Очевидно, такий самий дозвiл  уже  мають  Кранiхфельди,  Генрик  Адамович,
Михайло, Микола, Софiя. От якби всiм пощастило пристати  до  одного  села,
здобути паспорти i цiлим гуртом майнути з Якутiї. Спершу влада, мабуть, не
пустить у Європейську Росiю, та поки що можна пожити i в Захiдному Сибiру,
а потiм...
   - Обережно! - почув оклик i пiдняв голову. Прямо перед ним, пiд копицею
сiна, сидiв Вiктор Кра-нiхфельд, замотуючи ногу онучею.
   - Чого тут розсiвся?
   - Перевзуваюсь, бо муляє, - посмiхається Вiктор. - Бiда з цими поетами,
та й годi. Тиняються, як привиди. Так легко й чоловiка  розтолочити.  Куди
торочишся?
   - До вас.
   - Хочеш похвалитися, що нарештi станеш гречкосiєм? Вiтаю тебе, бурлаче,
i зичу всiлякого гаразду на новiй життєвiй нивi.
   - Ви також отримали повiдомлення з Вiлюйська?
   - Учора. Значить, ти менi, а я тобi несли однакову звiстку.
   - Виходить, так.
   - Тодi я обертаю голоблi, i почимчикуємо до нас. Згода?
   - Хай.
   Кранiхфельд натягнув чоботи, i рушили.
   - Ну, як ти дивишся на цю царську ласку?
   - Особливо нема за що дякувати, хоч поселенець має  бiльше  права,  нiж
полiтичний засланець.
   - Бiльше?
   - Маючи паспорт, вiн може мандрувати по Сибiру.
   - Ти в це вiриш?
   - Правду кажучи, не дуже, однак юридичне...
   - А насправдi?
   - Треба, Вiтю, домагатись того, щоб де-юре дорiвнювалося де-факто. Це -
перше. I друге. Якщо нам навiть заборонять мандрувати, то цим дозволом  ми
все ж можемо скористатись на краще.
   - Приснилися бабцi дiвочi вечорницi.
   - Не поспiшай. Могли б ми, балаганцi, приписатися до одного села? Могли
б. А це вже дiло: принаймнi вкупi легше жити.
   Кранiхфельд вiдповiв не зразу. Видно, думав.
   - Загалом iдея досить спокуслива, - обiзвався  нарештi.  -  Давайте  до
нас.
   - У Мархiнський виселок?
   - А чому б нi? Вiн не гiрший за iншi наслеги Вiлюйщини.
   - Може, й не гiрший, та мене бiльше вабить село Павловське.
   - Там Олексiй Макаревський живе?
   - Жив. Недавно виїхав у Росiю. Справа тут не в Макаревському, а в тому,
щоб  бути  ближче  до  обласного  центру.  В  Якутську  багато  полiтичних
засланцiв, книжки, преса.
   Кранiхфельд, який досi був у веселому, навiть грайливому настрої,  враз
спохмурнiв. Знову помовчав.
   - Ти, Павле, маєш рацiю, - сказав якось глухо, немовби вибачався. - Та,
на жаль, приєднатися до твого плану ми не зможемо.
   - Чому?
   - Спитати  легко.  Ех,  друже,  ти,  запеклий  холостяк  i  непоправний
романтик, багато чого не розумiєш. Я й не  дивуюсь,  однак  вдумайся  сам,
вдумайся не книжно,  не  з  висоти  полiтичних  програм  i  переконань  чи
покликiв громадських, а по-людському, стоячи обома ногами на  цiй  грiшнiй
землi. Скiльки потрачено за три роки працi, сил, здоров'я! Ми лише  обжили
садибу, хату, вирубали та викорчували бiля двох десятин лiсу пiд  поле.  I
все це тепер покинути?
   - Можна спродатися.
   - Кому продамо? Хто його купить у цьому нещасному висiлку, купить  так,
щоб бодай труд вернувся? Нiхто. А потiм, куди поїдеш, сподiваючись  дiтей?
Нi, ми з  Евелiною  остаточно  вирiшили  хлiборобити  тут  доти,  доки  не
дiстанемо права повернутися в Росiю. Iншого виходу нема.
   - Нi, є.
   - У переїздi до Павловського?
   - Хоча б.
   - Ну що ж. Клич у Павловське Миколу, Софiю, Михайла,  переїздiть  туди,
обживайтесь, а потiм гукнете нас.
   - Завтра ж напишу вiлюйцям та верхоянцям. Якщо нiхто з них не пристане,
поїду в Павловське один.

   6_

   Хворi ноги аж гули. Чув, як вони, попухлi в колiнах, наливалися  чимось
важким i пекучим, немовби розтопленим оловом, а одiйти вiд вiкна  не  мiг.
Спершись лiктями на лутку, надсадно хукав у шибку, тер її пальцями,  знову
хукав, набираючи повнi груди повiтря, але крижаний накип не  танув.  I  це
завдавало ще бiльшого болю. Зовсiм нiчого не  видно.  Що  там  дiється  на
свiтi божому? Чи все догори ногами пiшло, чи провалюється в безодню?
   - Знову?! - донiсся стривожений  голос  Ольги,  яка  нечутно  зайшла  в
кiмнату. - Чому встав?
   --Та я... - похопився Грабовський. - Я...
   --Знаю, знаю, - перебила.  Говорила,  наче  одрубувала  кожне  слово  i
сердито жбурляла в нього.
   Її лице з морозу пашiло, а на оксамитових бровах срiблилися  дрiбненькi
краплини розталого снiгу.
   - Хто тобi дозволив?
   - Хотiв поглянути, що  надворi  робиться.  Дослухаюсь  -  реве,  свище,
стогне за вiкном, будинок аж скрипить. Олю, зрозумiй...
   - Розумiю, все розумiю, але  зрозумiй  нарештi  й  ти:  тобi  необхiдно
лежати, коли хочеш видужати. Лежати, - повторила з суворим притиском.
   - Доки ж лежати? - запитав  з  глибоким  душевним  надривом.  -  Навiть
камiнь не витримає такої муки. Скiльки ще валятися колодою?
   - Скiльки треба, стiльки й можна, Павле, - в її голосi також  забринiли
крихкi нотки. - Лягай, прошу тебе, не муч мене.
   Скоряючись її проханню, спробував зробити крок,  але  кволо  захитався,
мов лозина пiд рвучким вiтром, зцiпив зуби  i  знову  схилився  до  лутки.
Замiсть зойку,  який  застиг  у  очах,  тiльки  болiсно  кашлянув  i  весь
позеленiв.
   Вона пiдбiгла до нього.
   - От бачиш, - скрушно зiтхнула i припала лицем до худого  плеча.  -  Ну
чому ти такий неслухняний, Павле?
   Вiн дихав важко й хапливо. Губи смикались, наче мимрили щось,  та  чути
не було.
   Взяла пiд  пахви,  як  дитину,  пiдвела  до  лiжка,  поклала  i  вкрила
верблюжою ковдрою. Збивши подушку, торкнулася рукою чола.
   - О-о. в тебе жар! Ну, полеж тихо.
   Метнулась у другу кiмнату i за хвилину повернулась з  мокрим  рушником.
Обв'язавши ним хворому голову, взялася готувати лiки.
   - Олю, Олюню, - заговорив тихо-тихо, випивши лiки.  -  Вислухай.  Ти  ж
менi зараз найдорожча i найрiднiша у всьому свiтi, нiкого й  нiчого,  крiм
тебе, не маю. Ти... словом, так далi жити я не можу. Не можу, -  повторив.
- Пiдшукай менi яку-небудь квартиру, хай  маленьку,  бо  ж  на  путящу  не
стягнуся. Аби було де спати й працювати. Я перейду туди.
   Вона знову суворо звела брови.
   - Це я вже чула. I ще раз питаю - тобi в нас не подобається?
   - Олю, друже мiй, не кажи цього. Я не можу знайти  слiв,  щоб  передати
вам свою вдячнiсть.
   - А все-таки силкуєшся втекти?
   Ковдра на його грудях тривожно заколивалась.
   - Хiба ж не бачу, що став  для  вас  зайвим  тягарем?  Треба  бути  або
слiпцем, або непоправним нахабою, щоб не бачити цього.
   - Тобi не соромно?
   - Анiтрохи, бо все розумiю. Доки ж ви будете тулитися в тiй  комiрчинi,
тратитись на мене? У тебе ж i Кость немiчний, за ним маєш наглядати, а тут
ще я. Знайди менi квартиру.
   - Добре, - журно хитнула головою i глибоко зiтхнула. - Зроблю тобi таку
послугу, коли вже так наполягаєш Тiльки бiльше не нагадуй про це. Але як i
знайду, то вiдпущу тебе туди лише пiсля повного одужання. Домовились?
   - Спасибi. Може, колись забiжиш до мене,  оглянеш,  а  я  подивлюся  на
тебе.
   - I будеш щасливий?
   - Ну...
   - Олю-у, - долинув з сусiдньої кiмнати кволий Костiв голос. - Де ти?  У
печi казанок збiга.
   - Iду, йду, - вiдповiла.
   А сама нахилилась до Павла, палко поцiлувала в  чоло,  нiжно  погладила
чуприну.
   - Добре, забiгатиму, оглядатиму, а тепер постарайся заснути, - i зникла
за дверима.
   Постарайся. Не так легко, кохана моя, зробити це навiть уночi, а  вдень
i поготiв. Здається, тисячi багнетiв уп'ялися в серце i розривають його на
шматки, i воно квилить, як чайка над холодним осiннiм морем. А  тут  ще  й
легенi  мучать  -  набрякли,  гниють,  дихати  важко.  Ревматизм   шашелем
свердлить кожну кiстку.
   Коли вгамуються оцi пекельнi тортури,  коли?  Та  й  чи  вгамуються?  З
кожним днем певнiсть усе меншає. Пощо марно тiшити себе рожевими  надiями?
Хтозна, чи дотягну до лiта, чи побачу ще хоч раз  талi  води  i  пролiски?
Може, навеснi вже виросте надi мною лопух! Лопух, а над ним - чорнi пазури
зловiсного Крука чигатимуть на свiт, на сонце, на людей...
   I в Бордонському наслегу було погано, а тепер ще гiрше. Мабуть,  далека
дорога взяла своє. Так, так, вона, бо ж коли разом iз  Байбалом  сiдав  на
Арамаановi  сани,  то  почував  себе  непогано.  I  на   тракт   вибралися
благополучно,  i  кiлька  станцiй  поминули  гарно.  Лихо   трапилось   на
останньому прогонi. Вiн був довгий, а  дорога  -  грузька.  Їхали  поволi.
Почав замерзати i злiз, щоб нагрiтися. Але не ступнув i десять крокiв,  як
враз закашлявся i з горла потекла кров.  Тодi  знову  всадили  в  сани,  i
Арамаан погнав коней щодуху.
   До Якутська дiсталися вже поночi. Завернули в улусну.  Там,  на  щастя,
знайшлась вiльна кiмната. Тяжкою була та нiч для всiх трьох, особливо  для
нього - у грудях пекло, бракувало повiтря, голова  розпадалася.  Хвилинами
здавалось, не витримає, не дотягне до ранку, ось-ось  назавжди  обiрвуться
його муки. Стискував  кулаки.  зцiплював  зуби,  заплющував  очi,  аби  не
стогнати, не закричати. I якось таки вижив.
   Вранцi Арамаан рушив додому. Грабовський радив Байбаловi теж їхати, але
старий вiд подиву й обурення аж пiдстрибнув:
   - А тебе покинути?! Цього не  буде.  Нi,  нi,  не  буде,  i  не  говори
зайвого. Пiддужаєш - тодi й поїду. Не журися, я тобi не заважатиму.  Та  й
на прожиток зароблю. Дрова людям рубатиму, воду носитиму, якось проживем.
   - Я не про те.
   - А коли не про те, то мовчи. Та й дiло в мене тут є: хочу добратися до
губернатора.
   - З отим озером?
   - Так, з ним.
   Випровадивши Арамаана, Байбал зразу ж хотiв iти на розшуки  Гаврилових.
Але Грабовський стримав його.
   - Не кваптеся. Для чого завдавати людям зайвого клопоту: бачите ж, який
я. От, може, трохи оклигаю - тодi й сповiстимо, що приїхали.
   Старий спершу протестував:
   - Що це, Павле, з тобою? Чого ховатися вiд людей? Чи ми обiкрали  кого,
чи вбили? Ну, занедужав ти... Ольга Василiвна, вона...
   Що мав на мислi старий, згадуючи Гаврилову, важко було здогадатися,  та
Грабовський твердо стояв на своєму:
   - Не треба.
   Пiсля довгої розмови  Байбал,  здавалось,  погодився.  Правда,  мовчки.
Мовчки й клопотався бiля хворого, силкуючись скорiше звести його на  ноги.
Рiдко одривався в мiсто -  хiба  що  на  базар.  Пiд  кiнець  тижня  майже
врочисто оголосив:
   - Уже, слава святим духам, поправляєшся. Лице порожевiло, ноги  стухли,
змiцнiли. Можна рушати до Ольги Василiвни.
   Недужий тiльки болiсно посмiхнувся. Знав, що  старий  перебiльшує:  яка
там поправка? Ноги. Колоди колодами - ними й ворушити не годен пiд ковдрою
Навiть якiсь пiдозрiлi виразки з'явилися на них, кровоточать. Чи не лепра,
бува, захотiла породичатися з ним? Ще тiльки її бракувало...
   Цього дня Байбал довше, нiж звичайно, затримався в мiстi  i  повернувся
не сам, а разом з Гавриловими. Оглянувши  недужого,  Ольга  жахнулась,  аж
потемнiла на виду.
   - Варвари! Жорстокi вандали ви! Вампiри! -  мовила  гнiвно.  -  Обидва.
Хiба  можна  так  ставитися  до  свого  здоров'я?  О  боже  святий,   боже
милосердний. Лежить, конає, а про порятунок i не думає.
   - Я ж йому казав, що ви, а вiн... - вставив несмiливо Байбал.
   - Ну, зневажаєте мене як медика, хай,  -  провадила  далi,  -  могли  б
покликати Гусєва. Той нiколи не вiдмовиться. I лiкар тямущий. Ти  поглянь,
глянь, - кивнула  чоловiковi,  показуючи  Павловi  ноги,  що  вже  бралися
синявою.
   - Бачу, - скрушно хитнув головою Кость. - Ех,  Павле  Арсеновичу,  бити
вас треба за такi речi, нещадно бити. Далi ви тут не  залишитесь.  Поїдете
до нас. Так же, Олю?
   - I негайно, - потвердила.
   Пiсля обiду й вiдбулося переселення. З двох  своїх  кiмнаток  Гаврилови
бiльшу вiдвели Грабовському та Байбаловi, а самi оташувалися в меншiй,  де
було зовсiм тiсно. В першi днi Павло протестував, незручно почуваючи  себе
в родинi коханої жiнки. Просив найняти йому окрему квартиру, але нi  Кость
Семенович, нi Ольга не хотiли слухати. А потiм йому так погiршало, що  вiн
уже не мiг i просити.
   Гай-гай, скiльки часу спливло вiдтодi - понад чотири  мiсяцi.  Скоро  й
весна - то ж, мабуть, перед її приходом так заморозило й завiхолило. Тепер
йому, порiвняно _з тим, як було, нiби  полегшало,  але  ця  зима  назавжди
закарбувала свою жорстоку печать: груди ниють,  дихати  важко,  а  ноги  й
зовсiм зледащiли.
   Вiн чудово розумiє: без  Ольги  навряд  чи  зможе  змагатися  з  своїми
недугами, а надто - перемогти, здолати їх. Але й розумiючи все це, не може
далi залишатися тут. I не залишиться. Не дозволяє сумлiння, любов i повага
до господарiв. Адже зараз  квартира  Гаврилових  нагадує  шпиталь:  у  цiй
кiмнатi лежить вiн, а в другiй - Кость, якого теж мордують сухоти.
   Важко Ользi: кожного дня треба  тричi  нагодувати  обох,  кiлька  разiв
напоїти  чаєм,  лiками,  поставити  банки,  грiлки.  Вона  намагається  не
виказати своєї перевтоми - бiгає, жартує, бадьорить їх.  Але  Павло  добре
бачить, як вона вибивається з сил, марнiє, як ширшають i густiшають  синцi
пiд її очима, а самi очi вiд  того  гублять  свiй  колишнiй  блиск  i  або
меншають, або ж глибше занурюються в орбiти...
   Вiташевський зайшов збуджений i веселий.
   - Є, є! - гукнув ще в сiнях, зiрвавши з носа окуляри, якi враз змокрiли
в кiмнатi. - Таки знайшов.
   I подав книжку в брунатнiй обкладинцi
   - "Поэзия славян", - прочитав Грабовський уголос. - О-о-о! -  вигукнув.
- Велика, безмежна дяка вам, Миколо Олексiйовичу.  Для  мене  зараз  це  -
прямо-таки лiки, бальзам, порятунок.
   - А я це й сам знаю, - задоволено посмiхнувся гiсть, надягаючи протертi
окуляри. - Чув же, бачив, як ви побивались, як мрiяли про неї.
   - Де ж ви її взяли?
   - У тутешньої вчительки Антонiни Михайлiвни  Якуцевич.  Вона  працює  в
жiночiй  гiмназiї,  любить  поезiю  i  має  непогану  бiблiотеку.   Колись
познайомлю з нею, думаю, будете задоволенi.
   - Спасибi.
   - Маю для вас ще подарунок.
   - Який?
   Вiташевський поглянув на трохи вiдхиленi дверi.
   - Квартиру вам напитав.  Недорога  й  близько  звiдси  -  на  Береговiй
вулицi, у Габишевих. Хазяїв двоє та донька. I люди поряднi, чеснi.  В  них
буде добре. От лиш потерпаю, чи не розсердяться на мене Кость Семенович та
Ольга Василiвна.
   - А таки будемо  сердитись,  Миколо  Олексiйовичу,  -  смiялася  Ольга,
заходячи в кiмнату. - Навiть розгнiватися можемо. Ми з Костем  уже  почули
вашi секрети. За книжку дякуємо, а Павла  Арсеновича  в  такому  станi  не
вiдпустимо, поки не одужає. I не наполягайте.
   - А я й не кажу, Ольго Василiвно, зараз, - мовив Вiташевський.  -  Так,
пiсля одужання цiлковитого й гарантованого, квартира почекає. Габишеви  не
квапляться. Маю до вас, Павле Арсеновичу, одну невеличку справу,  але  про
неї скажу, мабуть, потiм.
   - Для чого ж вiдкладати? Кажiть.
   - Так, так, - докинула Ольга. -  Замахнувшись  -  бийте.  Чи  при  менi
говорити не можна? Чоловiчi потаємини?
   - Можна й при вас. Ви, Павле Арсеновичу, якось  говорили,  що  взяли  б
собi учнiв. Учора, коли я був у Якуцевичiв,  Антонiна  Михайлiвна  просила
пiдшукати для однiєї гiмназистки репетитора. Та дiвчина в цьому  роцi  має
закiнчити гiмназiю, але довго хорувала i вiдстала. Ну, вчителька,  звiсно,
хоче...
   - Часом, не для доньки осадчого? - перебила Гаврилова.
   - Для неї. Здається, Анфiсою звуть.
   - Так, так, Анфiсою,  -  ствердила  Ольга  i  якусь  мить  подумала.  -
Невелике щастя. Дивна вона, ця дiвчина. I вродлива собою, i розумом бог не
скривдив, але чогось нiби їй бракує.  Кажуть,  дуже  химерна,  не  має  нi
характеру, нi сили волi, анi твердих переконань. Та  ще  й  з  мiщанськими
забаганками...

   7_

   Цього разу повернувся Байбал, коли в хатi вже  блимало  свiтло.  Мовчки
скинув шапку, роздягнувся, грузько сiв на лаву i  втупив  очi  в  долiвку,
наче йому було соромно. Кучмата голова низько  схилена,  плечi  згорбленi,
весь якийсь жалюгiдний. Коли б не важке дихання, час вiд  часу  перериване
зiтханням, можна було подумати - старий скам'янiв.
   Що з ним? Не запитав про здоров'я, як завжди. Наче й не  помiтив  того,
що хворий не лежить, а сидить за столом, працює. Чим так  заклопотаний?  I
де був? Пiшов ще зранку, мав тiльки зайти до Габишевих, оглянути  кiмнату,
познайомитися з хазяями. Чи, може, Габишеви передумали, i вiн  шукав  iншу
квартиру?
   Грабовський кладе на стiл книжку, котру читав, поволi зводиться  на  ще
не зовсiм слухнянi ноги. Голосно кашляє, нагадуючи про  себе,  i  обережно
ступає по кiмнатi,  як  дитина,  що  вперше  смакує  насолоду  самостiйної
ходьби.
   - Ну, як там?
   Довго чекає на вiдповiдь, але Байбал мовчить.
   - Були в Габишевих?
   Старий тiльки болiсно зiтхнув.
   - Бачили кiмнату?
   Знову довга мовчанка.
   - Сподобалась?
   Байбал нарештi зводить голову, i Грабовський  бачить  у  його  вицвiлих
очах сльози, а на лицi - темно-червонi садна.
   - Що трапилось? - стривожився.
   - Скажи менi, Павле, скажи! - вибухає старечий голос. - Куди тепер iти?
До кого вдаватися? Де шукати?
   - Габишеви не хочуть мене прийняти?
   - Скажи, кому скаржитись?
   - На кого?
   Але старий не вiдповiдає.
   - Правду ти говорив, ще там, у наслегу, а я, дурень, не вiрив.
   - Ви про що?
   - Та про губернатора ж.
   - Ходили до нього?
   - Ходив, хай з нього дух вийде.
   - Прийняв?
   - Не допустили. Став їм викладати про озеро,  а  вони  розреготалися  й
виштовхнули мене геть. Так  само,  як  мархiнський  писар,  як  вiлюйський
справник. Бiля управи здибав одного чоловiка - нашого ж  таки,  якута,  що
сторожує там. Розказав йому все, а вiн i  порадив:  Ти,  каже,  зроби,  як
iншi. Їх теж не пускають до губернатора. Вони чекають тут, пiд управою,  а
коли губернатор, скiнчивши службу, йде додому, переймають його, стають  на
колiна i виповiдають свої скарги". Так я й  зробив.  Тiльки-но  губернатор
вийшов з управи,  я  впав  на  землю,  але  не  встиг  i  слова  вимовити.
"Забрати!" - гукнув солдатам. Ну, тi й схопили мене. Я вiдбивався, то вони
понадавали менi, скiльки захотiли.
   Байбал пройшовся пальцями по виразках на  обличчi,  нервово  зiщулився,
обхопив руками голову i весь затрясся в давкому риданнi. Видно,  намагався
стримати сльози, та не мiг.
   Грабовський стояв остовпiло, не  вiдаючи,  чим  допомогти  цiй  людинi,
завжди такiй незламнiй, беручкiй, сповненiй  вiри,  а  тепер  безсилiй  та
безпораднiй.
   Що викликало це розпучне ридання? Кривавi садна, чорна кривда,  образа?
Несправедливiсть?  Можливо,  й  вони,  можливо.  Але  найголовнiшим  було,
мабуть, iнше - крах святої мрiї. Так, так, Байбал,  очевидно,  прощався  з
своєю роками виплеканою мрiєю-надiєю, i його душили невтiшнi сльози.
   - Ну от, - глухо заговорив вiн, сяк-так  вгамувавши  ридання.  -  Тепер
усе, - похитав вiн головою,  як  над  покiйником.  -  Озеро...  Сiнокiс...
Люди... Нi, нi, не з того кiнця треба починати. Не з того.  Вогню,  Павле,
потрiбно. Вогню. Такого, щоб усе  зiтлiло  -  i  бордонський  староста,  i
мархiнський писар, i вiлюйський  справник,  i  тойони,  й  губернатор.  До
єдиного, до нiгтя. А тодi вже можна братися за осушення озера. Охо-хо-о...
Завтра перевезу тебе до Габишевих та й поїду. Далi  затримуватися  тут  не
можу, бо як почне танути снiг - тодi не доберешся, хоч  на  животi  повзи.
Саме трапляється пiдвода у Вiлюйськ, пiдвезе, а там... Годi просити. Почну
з Югая...
   * * *
   Вiташевський та Байбал не  прогадали  -  кiмната  в  будинку  Габишевих
сподобалася Грабовському. Була вона невеличка, але з  двома  вiкнами,  якi
виходили на пiвдень та захiд, тепла й затишна.  В  нiй  зручно  вмiстилися
стiл, чотири стiльцi, лiжко й  маленький,  дбайливо  виструганий  ослiнчик
бiля груби.
   Бракувало тiльки довгої лави, де б  можна  скласти  книжки.  Але  через
тиждень по приходi пожильця  хазяїн  змайстрував  мiцну,  хоч  i  не  дуже
зграбну,  модринову  подобу  мисника,  який  увiбрав  майже  всю   Павлову
бiблiотеку. Згодом той мисник було пофарбовано охрою,  а  спереду  зависла
свiтло-синя  ширмочка.  Павло  добре  знав,   що   її   почепили   моторнi
Нюргустанинi рученята, хоча й не бачив, коли те сталося.
   Нюргустана  -  єдина  донька,  чорноока  втiха  Габишевих.   Їй   пiшов
шiстнадцятий рiк. Вона вiльно читає, трохи пише, знає росiйську мову,  але
чомусь  дуже  сором'язлива  i  полохлива,  мов  сарна.  Цю  дивну  й  милу
цнотливiсть дiвчини Павло помiтив з перших днiв свого життя у Габишевих.
   Кожен день чує, як за стiною дзвiнко дзюрчить, грайливо  переливаючись,
безжурний смiх Нюргустани, а коли переступить порiг мешкання хазяїв - вона
одразу змовкне i не знає, куди подiти себе. Її гарна,  гладенько  зачесана
голiвка  схилена,  стрiлчастi  вiї  опущенi,   густо-чорних,   схожих   на
перестиглi черешнi, очей не видно, а пальцi  хапаються  за  якусь  роботу.
Така вона i на подвiр'ї, такою бачив її i в мiстi: йде вулицею  -  строга,
зосереджена i поспiшає, наче боїться, щоб хтось  не  перейняв  її  або  не
окинув лихим поглядом.
   Скоро пiвроку, як  Грабовський  мешкає  в  Габишевих,  а  побалакати  з
Нюргустаною так i не довелося. Та й як побалакаєш? Стрiнешся в сiнях чи на
подвiр'ї - опускає очi; працюєш - нiколи не  зайде.  А  що  вона  буває  в
нього, це зразу  видно:  бо  коли  прибирає  Нюргустана,  тодi  не  тiльки
пiдметено та витерто, але й на столi охайно складено всi папери.
   Недавно  сталося  й  таке.  Грабовський  сфотографувався  в  Гаврилова,
одiслав картки Грiнченковi, Ромасевi, Дулембi, Кранiхфельдам, Ожиговим,  а
одна зосталась. Поклав її на вiкнi, i вона лежала там, поволi  згортаючись
у дудочку. Та раптом зникла звiдти. Пошукав, пошукав, але не знайшов i  на
тому заспокоївся - незручно було  говорити  хазяям.  Минуло  кiлька  днiв.
Повернувшись якось з мiста, здивувався: його фотографiя стояла на столi  в
новiй полакованiй рамочцi.
   Iнодi траплялися також iншi "пропажi". Одну з таких  виявив  випадково.
Прочитавши в "Киевской старине" роман Михайла Старицького  "Перед  бурей",
залишився незадоволений i поклав часопис у мисник. Згодом вирiшив написати
гостру рецензiю на той роман. Подивився туди, де мала бути книга, -  нема.
Пригадував, чи не дав кому почитати. Нi, не  давав.  Понервував  трохи,  а
через два