днi виявив її на тому ж  таки  мiсцi.  Здогадався  -  то  робота
Нюргустани, але дiвчинi нiчого не сказав - хай  собi  читає  на  здоров'я.
Потiм сам почав пiдбирати цiкавi книжки i навмисно клав на  виднотi.  Вони
також зникали, а за кiлька днiв поверталися назад.
   Все це нагадувало йому дитячу гру в пiжмурки, яка iнтригувала, веселила
й заохочувала. Позавчора розповiв про Нюргустанинi вчинки  своїй  ученицi.
Та слухала не дуже уважно, iнодi голосно смiялася,  а  потiм,  закопиливши
губу, кинула:
   - Якутка, дикунка.
   Павла вразила така неприхована зневага.
   - Як вам не соромно, Анфiсо?
   Дiвчина прикусила язика i густо зашарiлася. В кiмнатi запанувала терпка
й прикра тиша. Довго обоє  сидiли  мовчки,  не  знаючи,  що  далi  казати.
Нарештi Анфiса звела на вчителя гарнi ревнивi очi.
   - Ви, бачу, закоханi в ту якутку. Чи не  думаєте  одружуватися  з  нею?
Серед полiтичних таке зараз у модi.
   - Що ви говорите? - здивувався Грабовський. -  Як  вам  не  соромно!  Я
нiколи про це й не думав. Нюргустана справдi чудова дiвчина, але ж вона ще
напiвдитина, майже вдвiчi молодша од мене. I взагалi...
   - Та, що жила в Зубрилова, скидалася на пiдлiтка.
   - Ви про що? Зубрилов? Василь Петрович?
   - Так! - випалила мстиво. - Було це понад десять рокiв тому.  Тодi  вiн
поселив у себе малу якутяночку, ну,  а  потiм,  коли  приїхала  сюди  його
наречена, якутяночцi довелося покинути тепле гнiздечко. Ту iсторiю й  досi
переказують у мiстi, можете самi почути.
   - Анфiсо!! - вигукнув вiн. - Для чого  перегортаєте  гидкий  мiщанський
мотлох? Не вiрте дурним пересудам. Ви ж молода, письменна. Всю правду  про
стосунки Зубрилова з тiєю дiвчинкою розповiв Володимир Короленко  у  книзi
"История моего современника". Я читав - знаю. Якщо хочете, ось вам  книжка
- почитайте.
   Анфiса ще дужче почервонiла. Бiльше не сказала  жодного  слова.  Мовчки
взяла книжку i вийшла не прощаючись.
   Чи прочитала вже?

   8_

   Рожевi, мов пелюстки розквiтлої троянди, мрiї-видiння, в  обiймах  яких
звечора солодко заснув, сьогоднi вранцi зовсiм потьмарилися, згубивши свої
чiткi й манливi обриси. I не пiзнати, наче вночi хтось пiдмiнив їх сiрими,
похмурими й вiдворотними.  В  серцi  ворушиться  задавнений  бiль,  а  очi
туманить важкий, як осiннiй дощ, смуток. Що далi робити? Де знайти вихiд?
   Знову схиляється над присудом барнаульської  мiщанської  громади,  який
учора нарештi отримав, ще i ще вчитується в нього, вдумується, а щасливого
вечiрнього настрою, викликаного тим присудом, не осягне. Починає  злостиво
ремствувати на себе, на свою  хистку  натуру,  в  якiй  часто,  слiдом  за
вогнистими спалахами райдужних надiй, звiльна народжуються пекучi сумнiви.
   Нема з ким погомонiти, порадитись - балаганцi  далеко,  Вiташевський  i
Зубрилов недужi, а Гаврилови й досi гостюють у Павловську.  Нема.  Тому  в
думках сперечається сам з собою, поволi роздвоюючись. Нiби два рiзнi, ба й
протилежнi Грабовськi зiткнулись на вузькiй i непевнiй гребельцi й нiяк не
можуть розминутися.
   Занадто багато пережито, занадто багато  гiркого  досвiду  набуто,  щоб
весело й бездумно дивитися в завтрашнiй день, завбачити й наблизити його.
   - Ну, чого  супишся?  Не  вiриш?  Он  же  перед  тобою  лежить  присуд,
стверджений пiдписами старости Красiна i двох з половиною  десяткiв  мiщан
та ще й печаткою. Тут недвозначно сказано - барнаульцi приймають  тебе  до
своєї громади.
   - I ручаться, що справно сплачуватиму казнi майбутнi побори?
   - Навiть самi зобов'язуються платити за тебе.
   - Якщо я помру, так i не поквитавшись з царським троном.
   - Усi помирають, коли приходить час...
   - А  до  того  тягтиму  податкову  лямку,  втративши  i  тi  дванадцять
карбованцiв  запомоги,  яка  належить  полiтичним  засланцям?  Знаю.   Вже
пересвiдчився. Так було i з селом Павловським, коли мене туди прийняли  За
те здерли двадцять п'ять карбованцiв, а ще чотири карбованцi й сорок  одну
з трьома чвертками копiйку - нiби на податок за бiжучий рiк. Сподiваючись,
що барнаульцi задовольнять моє прохання, позавчора їздив  у  Павловське  -
провiдати, як виписатися звiдти. А там знову, наче на  цимбалах,  заграли:
виписати можна, однак мусите сплатити податок за два роки наперед. Чуєш  -
мусите.
   - Ну, коли треба...
   - Коли треба... А що дала менi та приписка до Павловського? Обернула  з
полiтичного засланця на селянина-поселенця - ото i все. Та й  де  ж  грошi
брати? Попросив би гонорар у львiв'ян, так не можна його переслати - однак
держава конфiскує. Заробиш у злиденного осадчого? Марна надiя - то копiйки
нiкчемнi. На Вiлюйщинi припас  триста  карбованцiв  -  доїхав  сюди  i  он
помаленьку вже кiнчаю їх. А далi?
   - Ти ж одержиш у барнаульськiй громадi паспорт, а  з  ним  -  право  на
мандри по всьому Сибiру, i можеш спинитись жити там, де вподобається.
   - Можеш, можеш... Так гадав,  просячись  у  Павловське.  А  що  вийшло?
Поїхав  до  старости,  прошу  паспорт,   а   той:   не   дам,   не   можу,
генерал-губернатор заборонив. От тобi й право.
   - Барнаул - не Павловське, мiщанська  громада  -  не  сiльська.  У  неї
бiльше сили.
   - Навiть дуже багато - як у жебрака майна.
   - Хай i так, але ж можеш поки що не мандрувати, а спинитися в Барнаулi.
З клiматичного погляду це мiсто не таке  вже  й  погане,  у  всякому  разi
краще, нiж Якутськ чи Вiлюйськ. Головне - можеш вирватися з  цього  пекла.
Маючи на руках присуд громади, проси в генерал-губернатора  дозволу  їхати
до Барнаула.
   - Гадаєш, дозволить?
   - Чому ж би йому йти супроти громади?  Ну,  ще  порадиться  з  томським
губернатором.
   - Якраз той i може не прийняти. Для них нiяких законiв нема: не захотiв
- i квит.
   - То вже ти дарма. Чого б йому бути  проти  твого  переїзду?  Вiн  тебе
особисто знає? Не знає. Про всяк випадок, коли вже нiчого не  сподiваєшся,
просись у Мiнусiнськ, кажуть, єнiсейський губернатор, котрому пiдлягає  те
мiсто, трохи поступливiший i людянiший.
   - Людянiший? Усi вони одним миром мазанi.
   - Зрештою, можна проситись i до Тобольська - все ж далi на захiд. Та  й
Вiктор Костюрiн там.
   - Нi, нi, про Тобольськ поки що мовчи. Як не  вигорить  з  Барнаулом  i
Мiнусiнськом, тодi можна вхопитися й за Тобольськ.
   - Не заперечую. Тобольськ не втече. Спиняйся на Барнаулi й Мiнусiнську.
Проси паспорт, аби виїхати туди. Тiльки не вiдкладай. Зараз же бери папiр,
ручку й пиши.
   ...Владно крокував новий рiк, перекривши снiгами все старе.  Несамовито
вiхолило пiд вiкнами. Мороз судомив груди, вищав на  дорогах,  душив  рибу
кригою, гнав дрiбну звiрину до селищ.
   У такий час знову стрiлися сам на сам два Грабовських. I  знову,  пiсля
довгенької перерви, ожила розмова-суперечка.
   - От бачиш. Ти казав: чого йому бути проти  твого  переїзду?  Вiн  тебе
особисто не знає. А от же,  вiдмовився  прийняти.  Навiть  казенна  палата
перечислила мене в Барнаул,  а  iркутський  генерал-губернатор  Горемикiн,
йдучи. назустрiч томському губернаторовi, не дає паспорта.
   -  Погано,  справдi,  виходить.  Я  думав,  сподiвався.  Але  на  цьому
спинятися не можна. Треба писати, писати, просити, клопотатися,  вимагати,
зрештою, - набридати. Краплини скелi руйнують.
   - Краплини руйнують, бо їм допомагають сонце, вiтри,  люди.  А  спробуй
тут зруйнувати. Писав уже не один раз. Нагадував. Набридав, та все  те  як
об стiну горохом. Я йому - Барнаул, Мiнусiнськ, а вiн менi - Балаганськ, i
бiльше нiчого. Нiби глузує, їдь, мовляв. А чого туди поїду - шукати  своєї
загибелi? Балаганськ не кращий Якутська.
   - Що ж робити?
   - Не знаю. Нiчого не знаю i не бачу  попереду.  Вiдаєш,  сю  зиму  нiби
трохи легше - кров горлом не йде, але дихати важко. Сам  бачиш:  часом  до
порога дiйду i вже задихаюсь. Так само, як  з  ким  побалакаю  або  навiть
посиджу в шумному товариствi, - все мене знесилює. Опроче, в останнiй  час
я почав цуратись людей: менi важко, як до мене хтось приходить,  а  самому
ходити ще важче. В товариствi, коли доводиться бувати,  сиджу  мовчки,  не
кажу нi слова, про що говорять - не вслухаюсь, а думаю про що-небудь своє.
Часто хочеться плакати. Чую, все це - початок якоїсь  хвороби,  але  iншим
бути не здужаю; що далi, то гiрше. От хiба пустять до Барнаула, може,  там
оклигаю. Українська книжка - се єдина втiха, боюсь, щоб  не  прийшов  час,
коли й вона обридне, як усе навкруги;  се  буде  справжнє  нещастя  i  моя
пагуба.
   - Українськi книжки тобi приходять потроху, ти  їх  так  любиш,  що  не
зможеш зненавидiти. До того ж з Барнаулом ще не все втрачено  -  остаточне
слово залишається за мiнiстром внутрiшнiх справ. Ти ж написав йому?
   - Написав.
   - Добре зробив.
   - Гадаєш, мiнiстр пiде супроти Горемикiна?
   - Можливо.
   - Цiлком виключено. Ворон вороновi ока не видзьобає. Усi вони дiють  за
принципом: рука руку миє.
   - Значить, виходу нема?
   - Так, нема. В кожному разi - для мене.
   - Як це зрозумiти?
   - Дуже просто. Можна б вирватися звiдси,  написавши  прошенiє  на  тему
"грех юности моея и неведения моего не помяни", але такого прошенiя  я  не
можу написати i нiколи не напишу. Нiколи! Значить, сиди i "нiчогiсiнько не
жди", як казав наш великий правдовидець Тарас.
   -  Так,  так.  А  може  б,  не  вiдпихати  з  порога  того   осоружного
Балаганська, тверезо подумати над генерал-губернаторською пропозицiєю.
   - Їхати туди?
   - Хай поки що туди, аби вирватися звiдси.
   - Ой-йо-йой. Уявляю собi, як мене там стрiнуть, пригадавши мою участь у
протестi проти якутської рiзанини. Створять менi ще гiрше пекло, нiж тут.
   - А все-таки подумай.
   - Важко. Почекаю вiдповiдi мiнiстра.  Якщо  вiн  пiдтримає  Горемикiна,
тодi попрошуся в Тобольськ.

   9_

   Вони удвох розмовляли,  а  Ольга  копалася  в  бiблiотецi,  розглядаючи
корiнцi книжок на миснику.
   - О-о! - зрадiла. - Тут є поповнення.
   - Дещо позавчора прийшло з Києва та Львова, - потвердив Грабовський.
   - Бачу, прийшло, але чому воно приховується вiд друзiв?
   - Сам ще не встиг переглянути. Та й, крiм того, все  те  ---  переважно
про Україну.
   - Хiба нас Україна не цiкавить?
   - Можливо, цiкавить, але мову не зрозумiєте.
   - Важкувато, однак я вже  трохи  наловчилася.  Навiть  Кость  Семенович
пiдучує. Правда, Костику?
   --Так, - вiдповiв Гаврилов. - Пiдбери щось новеньке, дома почитаємо.  -
I вже до Грабовського: - Так от я й кажу, чи не  поїхати  б  нам  разом  у
Балаганськ. Я згоден, нас там не дуже чекають,  але  ми  на  їх  ласку  не
розраховуємо. Давайте чкурнемо.
   - Ви так  запрошуєте,  нiби  вже  одержали  дозвiл  на  переїзд.  Ще  ж
невiдомо, як поставиться генерал-губернатор до вашого клопотання.
   - Думаю, в Балаганськ дозволить, туди небагато  просяться.  Я  тут  уже
просто дихати не можу. I з тим негiдником лиха не обберешся.
   - Ви про Сержа?
   - Та про нього ж, хай вiн без вогню згорить.
   - Знову щось напаскудив?
   - Кожен день паскудить, де тiльки може. Другий  Гiммер.  Крутиться  мiж
нами, слухає, а потiм доносить начальству  або  розпускає  бруднi  плiтки.
Словом, ми з Олею до себе його бiльше не пустимо. А ви?
   - Вiн до мене нiколи не заходив, бо  я  не  давав  для  цього  приводу.
Думаю, й надалi не заходитиме. У мене нiчого спiльного з ним нема  i  бути
не може.
   - А ви це бачили? - перебила розмову Ольга.
   Грабовський пiзнав у її руках шостий номер часопису "Житє i  слово"  за
минулий рiк.
   - Що там таке? - поцiкавився Гаврилов.
   - А от слухайте.
   Ольга схилилась над розгорнутою книжкою  i,  долаючи  труднощi  вимови,
поволi продовжила:
   - "Починаємо оцю хронiку сумною звiсткою. Один  з  талановитих  молодих
письменникiв українських, звiсний також читачам "Житє i слово" пiд  назвою
Павла Граба, пробуває вже довгi лiта на далекiй Сибiрi. Важкi се лiта, що,
мов тяжкий молот,  викували  його  поетичний  талант  i  пiддали  йому  тi
проймаючi та заразом здержанi i глибокi тони, що так i стогнуть, i плачуть
у його пiснях..."
   Грабовський хотiв спинити читання, але не мiг. Намагався не слухати,  а
чув. I диво - написане ним i про нього зараз сприймалося не так, як ранiш,
коли читав сам: тепер iшлося нiби не  про  нього,  а  про  iншу,  сторонню
людину, про яку колись, десь, здається, чував, але якої власновiч не бачив
i не знає. Може, то й не одна якась конкретна  людина,  а  персонiфiкована
єднiсть тих буденних  i  страхiтливих  явищ,  тих  мук  i  болячок,  якими
сповнене життя сибiрського засланця.
   Звiдкiля вони, тi явища, тi болячки, вiдомi Франковi?  А,  видно,  таки
вiдомi.  Отже  -  Вiлюйськ...  Переведено  в   Якутськ...   Росiйський   i
український мартирологи... Замучений Чернишевський... Далекий глухий улус,
де нема нi товариства, нi працi, нi помочi вiд хвороби... Про кого все це?
Чекай, чекай, щось таки справдi знайоме...
   Голос Ольги тремтiв, гублячи свiй високий i дзвiнкий тембр. Лице  жiнки
обгорталося темною  хмаринкою,  плечi  стискувалися,  втягуючи  бiлу  шию.
Дихала важко, глибоко.
   Дочитавши травневий Павлiв лист,  наведений  у  статтi,  вона  змовкла,
поклала книжку на колiна i стулила повiки. Сидiла немовби приречена.
   - Все? - ледве чутно запитав Кость.
   - Нi, - заперечливо хитнула головою.  Згодом  розтулила  повiки  i,  не
витираючи слiз, що бринiли на них, читала далi ще тихiше та душевнiше:
   - "Доконали людоїди ще одну молоду силу, понiвечили гарний  талант,  що
мiг би був зробити чимало доброго серед своєї рiдної суспiльностi. I  нема
тої сили, щоби хоч тепер, засудженого на смерть  самою  природою,  вирвала
його з пазурiв варварської адмiнiстрацiї, облегшила йому муки конання!"
   Знову мовчання, знову ще давкiшi сльози.
   - "Терпи ж, наш нещасний,  сердешний  товаришу!  Неси  до  могили  свiй
важкий хрест та знай, що тут,  далеко,  в  рiдному  краю,  тебе  знають  i
люблять i що iм'я твоє яснiтиме в рядi тих наших мученикiв, що, наче  стяг
бойовий, ведуть i вестимуть цiлi поколiння до боротьби з усякою самоволею,
з усяким гнiтом..."
   Ольга болiсно зойкнула, згорнула книжку,  поклала  на  стiл  i,  рвучко
висмикнувши з рукава хусточку, взялась витирати  очi.  Кость  пiдiйшов  до
неї, обняв за плечi, нiжно погладив коси.
   - Заспокойся, Олю. А хто це писав?
   Замiсть Ольги вiдповiв Грабовський:
   - Iван Франко, мiй благодiйник на Українi.
   - Видно, чоловiк великої сили i доброго серця.
   - Та свiтлого розуму, - додав Грабовський.
   - Така пiдтримка багато важить. Щасливий той, хто має  таких  друзiв  i
заступникiв. - Кость трохи помовчав. - Ну, то як з Балаганськом? Їдемо?
   Грабовський думав.
   - Олю, - звернувся Гаврилов до дружини, яка мовчки ще раз  перечитувала
Франкову статтю, - допоможи менi, проси й ти Павла Арсеновича, може,  тебе
вiн послухає.
   Ольга одiрвалася вiд читання i благальне глянула на Грабовського.
   - Їдьмо, справдi, - сказала. - Разом буде i легше, i веселiше. Га?
   - Побачимо.
   ***
   Грабовський  мовчки  одсунув  зошит,  клопiтке  потер  долонею  чоло  i
замислився. На розгорнутих сторiнках мiшма миготiли синi й червонi лiтери.
Звiв здивований погляд на ученицю.
   - Що з вами, Анфiсо?
   Дiвчина  скрипнула  стiльцем,  почервонiла,  мов  калиновий  кетяг,   i
опустила сумнi очi додолу.
   Сьогоднi вiн таки не пiзнавав її, хоч, здавалось, уже  й  вивчив.  Досi
так старанно працювала, так гарно засвоювала програму, що вiн  щиро  радiв
доброю радiстю вчителя. Недавно навiть  запитав  Антонiну  Михайлiвну,  як
устигає Анфiса в гiмназiї, i та сказала:
   - Нiчого, навiть добре. Пiдтягується дiвчина, працює з  вогником.  Якщо
так i далi працюватиме, то одержить, думаю, атестат. Спасибi за  допомогу,
бо без вас вона нiколи б не осилила курсу.
   - Якби сама не взялася за розум, то i я б нiчого не зробив.
   - Та то вже так, але ранiш не бралася. Тримайте її в руках.
   I раптом - нинi прийшла на заняття зовсiм  неготова.  Домашнє  завдання
виконала неуважно i неохайно, правила запам'ятала  нетвердо,  в  диктантi,
тiльки-но написаному, допустила багато помилок. I навiть таких, якi нiколи
в неї не траплялися, -  переважно  пропуски  букв  та  роздiлових  знакiв.
Звiдки це? Чи дома щось трапилось, чи в школi?
   - Що з вами, Анфiсо? - повторив.
   - Можна  забрати?  -  простягнула  руку  до  зошита,  нiби  й  не  чула
запитання. - Можна?
   - Можна, звичайно, але ж ви не вiдповiли на моє питання.
   - Дозвольте менi йти, - попросила.
   - Iдiть, хоч я ще нiчого не пояснював i завдання не дав. Чи, може,  моя
допомога вам уже взагалi не потрiбна?
   - Нi, нi, потрiбна, - вiдповiла рiшуче. - Навiть дуже потрiбна.
   - А що ж сьогоднi сталося?
   - Нiчого особливого. До такого я вже звикла.
   - До чого?
   - Учора, як i завжди, батько прийшов  додому  п'яний,  збиткувався  над
матiр'ю. Я заступилася, а вiн тодi напався на мене. Боже мiй, коли б  менi
вже закiнчити школу i перейти на  власний  хлiб.  Далi  так  жити  несила.
Попрiкають шматком, грiшми,  якi  треба  платити  вам,  обзивають,  лають.
Наказав бiльше не ходити нi в школу, нi до вас.
   Дiвчина змовкла, ледве стримуючи сльози, її повнi губи смикалися,  наче
в скривдженої дитини, що збирається  плакати.  Спантеличений  i  вражений,
учитель не знав, як повестися.
   - Заспокойтесь, Анфiсо, - сказав, згортаючи зошит.  -  Слiзьми  тут  не
зарадите. Батько сп'яну накричав, не зважайте  на  те.  Гiмназiю  таки  не
покидайте, а про плату менi не журiться, навiть викиньте її  з  голови.  Я
допоможу вам i без грошей.
   - Без грошей? - звела на нього заплаканi очi. - Даром?
   - Можете це й батьковi сказати, хай заспокоїться.
   - Спасибi, - майже прошепотiла. - А за те, що  я  говорила  про  вас  i
Нюргустану,  про  Зубрилова  i  ту  якутяночку,   прошу   вибачити   менi.
Наслухалася всiляких теревенiв та й сама почала плести дурницi.  Короленка
я прочитала, тепер вiрю йому.
   - От i добре. Берiмось за роботу.
   ***
   Сьогоднi Лена таки незвичайна. Бачив її вже не один  десяток  разiв,  а
такою, як зараз, ще не доводилось бачити. Чи сонце, спинившись  у  зенiтi,
яскравiше свiтить, бо ж на небi жодної тобi  хмариночки,  а  чи,  може,  з
цього величезного модринового плоту, на якому оце прилiг, вилiзши з  води,
краще видно.
   Течiя рiчки - широка, велична i лискуча, мов велетенське  дзеркало,  що
увiбрало в себе все сонячне промiння. На нiй - золотавi косяки, спрямованi
своїми пiщаними гостряками до русла, розлогi плеса та острови. По лiсистих
островах - густа трава, на якiй  пасуться  воли,  корови,  телята.  Тамтой
берег ледве манячить, а  на  ньому  -  люди,  люди  наче  мурахи.  Старшi,
скупавшись,  вигрiваються  мовчки,  молодь  веслує  на   човнах,   спiває,
смiється, а дiтлахи талапаються на  прибережнiй  мiлинi  i  галасують,  аж
лящить.
   Йому також приємно й радiсно. Лiниво  розкинув  руки  й  ноги,  бородою
врився в  гарячий  пiсок.  Здається,  навiть  чує,  як  сонячне  промiння,
пронизуючи все тiло, висмоктує з  нього  недуги.  Легко  дихається,  легко
думається. От коли б тут, у Якутiї, стояли  такi  погожi  та  дзвiнкi,  як
нинiшнiй, днi хоча б чотири-п'ять мiсяцiв на рiк, то заради них можна було
б якось коротати всi iншi - вологi, задушливi,  люто  холоднi.  Але  таких
буває мало, зовсiм мало, десь вiд кiнця червня до середини серпня.
   Нi, треба тiкати звiдси, тiкати  скорiше,  обриваючи  поли.  Тепер  уже
ясно, Барнаула йому не бачити  -  мiнiстр  внутрiшнiх  справ  погодився  з
Горемикiним. Кiнець. Далi нема куди рипатись, нема перед ким клопотатися.
   - Годi, - мимрить. - До бога високо, до царя далеко...
   Що ж далi? Куди податися? У Балаганськ разом з Гавриловими? Гарнi  вони
люди - з ними не страшно їхати. Уже й Ольга, окремо вiд Костя  Семеновича,
благала пристати до компанiї.
   Так, так, без жодного перебiльшення, - благала крiзь сльози. Але  невже
вона не розумiє, що i тут уже нема сил дивитися на неї здалеку,  каратись,
мучитись ночами, жити подвiйним життям, грати якусь дивовижну роль мiж нею
та її чоловiком? А що ж буде в Балаганську?
   - Тю, бий тебе лиха година, - плюнув спересердя, побачивши недалеко вiд
себе Сержа, який махав йому капелюхом. - Тiльки цього бракує.
   Про що говорити з цим пiдступним слимаком та ще й  психопатом?  Слухати
його самохвали про те, як до нього липнуть мiсцевi дiвчата та молодицi, чи
похулки на старих полiтичних засланцiв?
   Щоб уникнути  небажаної  розмови,  Грабовський  встав  i  квапно  почав
одягатися. Але пiзно.
   - Салют, Павле Арсеновичу, - сунув свою спiтнiлу руку Серж. -  Салют  i
золотi побажання. Куди так поспiшаєте? Давайте покупаємось разом.
   - Спасибi, я тут уже давненько, а менi перегрiватися не можна.
   - Чому не можна? Повiрте менi, лiкаревi, -  вам  на  сонцi  треба  бути
найбiльше. Сонце, рiчкове повiтря, мiцнi вина i гарнi дiвчата...
   - Нi, нi, Гусєв радив оберiгатися.
   - Гусєв, - кисло скривився Серж.  -  Теж  менi  спецiалiст.  Костоправ,
коновал, ескулап нещасний. Не вiрте шарлатановi.  Сучасна  медицина  таких
невiгласiв викидає на смiтник. Крiм того, я давно вже збираюся  поговорити
з вами.
   - Про що?
   - Маю до вас справу.
   - Яку?
   - Та-а, - трохи зам'явся Серж, але за мить опанував себе. - Воно нiби й
не справа, просто дружня розмова  тет-а-тет...  -  Вiн  оглянувся,  набрав
жертовного  вигляду  i  продовжив:  -  Талановитим  та   смiливим   людям,
по-справжньому освiченим, самi вiдаєте, живеться нелегко.  А  найприкрiше,
мабуть, те, що часто лиха завдають їм не супротивники, не вороги, а свої -
полiтичнi засланцi. Взяти хоча б мене. Звiсно, знаю я  бiльше,  нiж  iншi,
далi за них бачу. Але, дозвольте спитати, в чому ж тут моя  провина?  Хiба
це  дає  резони  старим  пенькам  вороже  ставитись  до  мене,  зневажати,
ображати? Не дає, звичайно, проте саме так виходить. Готовi в  ложцi  води
втопити, в багно затоптати, на порошок стерти.
   - Кого маєте на увазi?
   - Та чимало всiляких там... Ну, бог з ними, залишимо їх,  тим  паче  що
їхня катеринка вже не грає i  нiколи  не  гратиме.  Ми  з  вами  освiченi,
молодi, красивi, у нас є свої iнтереси, нам треба жити по-новому i  вволю.
Давайте разом пiдемо на вечiр.
   - Куди?
   - В гiмназiю. Там сьогоднi випуск.  Кажуть,  буде  пiкнiк,  за  чаркою,
звiсно, i  безпремiнно  танцi.  А  коли  б  ви  знали,  якi  там  апетитнi
гiмназисточки - пальчики оближеш. Я запитав Антонiну Михайлiвну, чи  можна
прийти, i  вона  не  заперечувала,  хоч  i  здивовано  потиснула  плечима.
Вважайте мене запрошеним, а ви зi мною не пропадете. Гайда?
   - Не пiду. Мене, правда, одна випускниця запрошувала, але не можу.
   - Запрошувала? Котра ж це?
   - Хiба неоднаково? Словом - не пiду.
   - Виходить, i ви вiдпихаєте мене, тягнете руку за старим луб'ям?
   - Я вас не вiдпихаю i руки...
   - Знаю, - перебив Серж. - Сердитесь за Дмитра Адольфовича, але я з  ним
нiколи не мав нiчого спiльного.
   - Хоча й обiцяли вiдплатити.
   - То брехня Гаврилових. Цього вже так не залишу. Я...
   - Забудьмо це, нiби ми й не розмовляли. Вибачте, менi час додому. Бажаю
гарно провести вечiр.
   - Дозвольте на днях забiгти до вас?
   - Якщо дуже треба, то...
   _
   10_

   Iшов поволi, машинально переставляючи ноги. I  незчувся,  як  забрiв  з
Берегової на Велику, як пересiк Собранську,  обiгнув  залишки  дерев'яного
острога i опинився на  березi  невеликого  ставу.  Присiвши  на  дерев'яну
колоду, задивився на плесо, посрiблене  пiвнiчним  сяйвом.  Он  посерединi
водоймища лiниво похитується, наче п'яний, човен.  На  човнi  маячать  три
темнi силуети, i чути пiсню.
   Слiв тiєї пiснi вiн не знає, нiколи не чув,  здається,  також  мелодiї,
але вона чимось нiби знайома. Хто  її  спiвав,  де,  коли?  Звiдкiля  вона
запала в серце i зараз тихо бринить? Може, тому на душi так  тихо.  Тiльки
десь у найглибшому закуточку її ворушиться неспокiй, у якому переплелися i
радiсть, i жаль. Розумiє: iнакше й бути не може - адже завтра  з  Якутська
вирушають Вiташевськi та Зубрилови.
   Нарештi дочекалися свого щастя - їдуть у Росiю. Хiба ж не радiтимеш  за
них? I все-таки важко. Важко й сумно, коли подумаєш; можливо, з  ними  вже
нiколи не зустрiнешся, не почуєш їх голосiв, не побачиш заклопотаних очей.
   А ще сумнiше, як  згадаєш:  тобi  залишається  калатати  тут  ще  понад
дев'ять рокiв. Дев'ять пекельних зим, дев'ять болотистих осеней та  весен,
дев'ять парких, спекотливих лiт. Чи виживеш, чи  перетягнеш?  Нема  надiй,
ой, нема. Та цур їм, тим надiям. Попрацювати б хоч трохи  пером  -  бiльше
нiчого й не треба.
   А де та моя "Доля"? Що з нею? Чи дiйшла до Львова, чи отримав її  Кость
Панькiвський, чи готує до  видання,  а  чи  десь  загубилася  на  розгiллi
сибiрських дорiг?
   Уже й "Хому  Баглая"  час  одсилати.  Але  кому?  Знову  Панькiвському,
Франковi  чи  Павликовi?  Нi,  одiшлю,  мабуть,  Грiнченковi,  може,  тому
пощастить видати. Треба, як радив Вiктор Кранiхфельд, шукати видавцiв i на
Надднiпрянськiй Українi...
   У Вiташевських поки що не  було  нiкого  з  тих,  якi  мали  прийти  на
прощальну вечерю, - самi хазяї поралися, закiнчуючи збори в далеку дорогу.
По кутках сiней i просторої  кiмнати  горбилися  набитi  домашнiми  речами
мiшки,  кошики,  валiзи.  Господар,  зiгнувшись  над  столом,  складав  та
зв'язував папери. Був замислений i трохи розжалоблений.
   - Оце, Павле Арсеновичу, - показав на два паперовi стосики, - нотатки з
сибiряковської i алданської експедицiй, у котрих я брав  участь,  коли  ви
жили  на  Вiлюйщинi.  Дуже,  знаєте,  цiкаво  було  подорожувати.  То   не
забудеться нiколи. Та ба, якби  ж  була  спромога  знайдене  пiд  час  тих
нелегких мандрiвок якось передати людям,  опублiкувати.  У  мене  тут  все
записано - i з географiї, i з топографiї, i з етнографiї, i навiть дещо  з
археологiї  та  антропологiї.  Зараз,  переглядаючи  нотатки,  навiть  сам
дивуюся, як багато було побачено й передумано тодi. Та що з того -  лежить
воно напiвсировиною, неопрацьоване i незужите.
   - А чому не опрацювали?
   - Легко питати, та важко вiдповiсти. Звiсно, можна  б  довести,  як  то
кажуть, до розуму, аби ж була надiя надрукувати його. Колись скористали  б
iсторики цього краю, надто етнографи. Кажу передусiм про етнографiв, бо  ж
i ландшафт, i русла рiк, i пiдземнi поклади - все те збережеться також для
наступних поколiнь майже таким, яким є тепер, а побут змiнюється, особливо
з настанням буржуазних вiдносин. Багато чого в ньому вiдживає, замiнюється
новим, а фольклор, який побутує переважно в  пам'ятi  та  устах  народних,
просто забувається.
   - То правда, - згоджується Грабовський. - Можливо,  пощастить  у  Росiї
знайти видавця.
   - Дай боже, щоб пощастило. Проте тiшити  себе  райдужними  сподiванками
пiдстав небагато. Аби ж я осiв, скажiмо, в Петербурзi чи Москвi,  може  б,
дещо i прилiпив у якесь видання, однак жити там менi не дозволять, та мене
й самого туди не тягне. Хочу на Україну. Думаю, коли зможу, оташуватися  в
Одесi  або  Херсонi.  А  хто  в  тих  заштатних  мiстах   спокуситься   на
публiкування якутських матерiалiв? Такi ледве чи знайдуться.
   Згадка про Україну, як i скаржна розповiдь Миколи Олексiйовича, глибоко
вразила й засмутила Грабовського. Стояв наче зачарований, не бачив  уже  й
паперiв, не чув їхнього сухого шарудiння. Iнодi машинально щось запитував,
кидав  сякi-такi  слова,  а  звихренi  думки   й   почуття   лiтали   десь
далеко-далеко. Розумiв, що поводитися так у  гостях  недобре,  але  нiчого
зробити з собою не мiг.
   Україна. Вiн нею живе, дихає, мрiє, снить.  Здається,  на  Українi  вiд
нього  вiдпали  б  усi   його   хвороби,   працював   би   на   будь-якiй,
найнепомiтнiшiй посадi. Напився б цiлющої води з Днiпра, заглянув у  Київ,
Львiв, зустрiв своїх заочних друзiв та благодiйникiв i серед них вiджив би
тiлом та душею.
   Україна. Але що вiн знає про неї? Чи повнiстю уявляє її  собi?  Мабуть,
не повнiстю. Пушкарне,  Охтирка,  Валки,  Харкiв  -  ото  i  вся,  власне,
Україна, яку реально бачив, а в нiй -  злиднi  аж  кишать,  панує  сваволя
старост, урядникiв, стражникiв, справникiв, царських офiцерiв, тюремникiв.
   Нi,  вона,  Україна,  здається,  повернена  до   нього   тiльки   своєю
романтичною, поетичною стороною. Може, то неволя, в якiй доводиться  жити,
та ностальгiя викликають саме цю сторону,  забуваючи  про  iншi.  Можливо.
Цiлком можливо. Уже  як  пощастить  вирватись  туди,  на  власнi  очi  все
побачить, усе, нiчого не обiйде байдуже. Чи не розчарується тодi?  З  його
натурою i таке не виключене.
   Незабутнi Шевченковi три лiта, якi осушили романтичнi  сльози  молодого
спiвця, i вiн почав  вити  совою,  гоїти  болючi  рани  нищiвною  сатирою,
проклинати панiв неситих та самого господа бога...
   Але чи пощастить добратися на Україну, хоч раз ще глянути на неї?
   - Ви замрiялися, Павле Арсеновичу, - помiтив господар невеселий настрiй
гостя. - Про рiднi краї думаєте?
   - Вгадали, - зiтхнув. - Бувши там, поклонiться  вiд  мене  Українi,  бо
менi, далебi, вже не доведеться побачити матiнку нашу.
   - Та що ви, бог з вами. Ого-о, я думаю, ми  незабаром  зустрiнемось  на
рiднiй землi, згадаємо цю розмову, i вам буде соромно.
   - Вашими устами мед пити та бога хвалити.
   - Не вiрите?
   - Щиро кажучи, не дуже вiрю. Ще  майже  десятилiття  треба  тинятися  в
Сибiру.
   - Це, звiсно, немало, i прожити його нелегко, особливо тут. Але повiрте
менi - чорт не такий рогатий, як його малюють. Коли сказати правду, i я не
сподiвався вижити. Ось-ось мине друге  десятилiття,  як  був  поранений  i
заарештований в Одесi. Потiм - тюрми, етапи, карiйська  каторга.  В  самiй
Якутiї уже п'ятнадцять рокiв вiдкоротав. Iнодi, особливо в улусах,  бувало
так круто, так сутужно, що надiї обривалися, готовий був пiдняти  руку  на
себе.  А  от  же  -  вижив.  Не  занепадайте,  Павле  Арсеновичу,   духом,
тримайтеся.
   Розмову перервав прихiд Якуцевичiв.
   - О-о-о! - побiг їм  назустрiч  Вiташевський.  -  Антонiна  Михайлiвна,
Адольф Карлович! Безмежно радий i вдячний.
   У дверях блиснула лисина Зубрилова.
   - А що я прийшов, не радiєш?
   Господар розвiв широко руки, наче для обiймiв.
   - Ощасливлений i зворушений до самих нiгтiв, Василю Петровичу, хоч ми з
тобою ще довго подорожуватимемо разом, набалакаємося. Сiдай.
   Та збуджений Зубрилов не сiв.
   - Ого, ви, бачу, вже зiбралися! - провадив, оглядаючи мiшки та пакунки.
- А я i не починав. Усе гасаю, про майбутнє  музею  клопочуся.  Треба,  бо
осташкiни, бодай їх... А знаєте, друзi, про що я, йдучи сюди, думав?
   - Того й сам бог не вiдгадав би.
   - Коли такi несмекалистi, то слухайте, але не смiйтеся. Чомусь  людське
життя загалом,  а  особливо  наше,  полiтичних  засланцiв,  бачиться  менi
суцiльним ланцюгом зустрiчей i розлук. Дивний ланцюг. Радiсть зустрiчей та
бiль розлук переплiтаються в ньому майже безперервно, i,  може,  якраз  ця
безперервнiсть тримає людину на свiтi, допомагає їй долати  всi  перепони,
падати й пiдводитися, ридати й смiятися. I ми колись зустрiлися, як могли,
пiдтримували одне одного, а тепер... Кажiть правду, чи до вподоби вам оця,
з дозволу сказати, фiлософiя?
   На запитання нiхто не встиг вiдповiсти, бо в хату зайшли Кость та Ольга
Гаврилови, несучи великий букет не дуже розкiшних якутських квiтiв.

   11_

   Несподiваний прихiд Анфiси приємно здивував i схвилював  його.  Сам  не
зовсiм розумiв, як це i чому сталося, але  вже  давненько  ловив  себе  на
тому, що  пiсля  закiнчення  занять  з  ученицею  вiн  почав  усе  частiше
згадувати її. У пам'ятi спливали такi  подробицi,  котрi  ранiш  проходили
повз нього, не залишаючи жодного слiду.
   Згадувалося, i як вона сидiла напроти нього  за  столом,  вся  зiбрана,
нiби замкнута в собi, i як нервово гризла нiгтi, коли  виправляв  допущенi
нею помилки, i як захоплено дивилась на  нього,  коли  розповiдав  щось  з
iсторiї чи лiтератури, i як сором'язливо  щулилась,  наче  боронилася  вiд
сподiваного удару, вiдчувши його погляд на собi.
   Хотiлось зустрiти її,  побачити,  почути  голос  -  лагiдний  i  трошки
немовби полохливий. Якось навiть збирався пiти та привiтати з  закiнченням
гiмназiї, але стримував себе: осадчий може подумати - прийшов за  обiцяною
платою.
   - Добрий вечiр, Павле Арсеновичу, - подала маленьку теплу  руку.  -  Чи
пустите в хату?
   - Ви, здається, вже зайшли.
   - Без запросин.
   - Для чого чекати  запрошення?  Ми  з  вами  разом  стiльки  штурмували
шкiльну мудрiсть, що можна заходити без зайвих церемонiй. Так же?
   - Так, але ви  не  захотiли  побачити,  як  завершився  той  штурм,  не
побували на нашому випускному вечорi.
   - Не велика бiда. Думаю, покажете свiй атестат.
   - Авжеж покажу, того  й  завiтала.  Нате,  -  простягнула,  не  зводячи
захоплених очей з учителя.
   Оцiнки в атестатi були не блискучi, але й не  поганi,  середнi,  навiть
переважали вищi бали.  Власне,  вiн  сподiвався  гiршого.  Мабуть,  трошки
натягували вчителi, зокрема Антонiна Михайлiвна.
   - Добре, - сказав, повертаючи документ. - Вiтаю з перемогою, - i  мiцно
потиснув обидвi руки дiвчини.
   Потиснув уже не як ученицi, а як давнiй знайомiй, за успiхи  якої  щиро
радiв. Анфiса не зiщулилась, не почервонiла, а сприйняла це як  належне  i
цiлком зрозумiле. Видно, вiдчула себе  дорослою  i  самостiйною.  Колишнiй
переляк в її зiницях обернувся на осмислену й симпатичну задуму.
   Зовнi також помiтно змiнилася.  Замiсть  гiмназичної  форми  на  нiй  -
плаття, хоч i не дороге, але нове, зшите зi смаком та  за  новiшою  модою:
рукави коротенькi, в талiї звужене,  а  на  грудях  глибоко  декольтоване.
Зачiска,  до  якої  звик,  згубила   свої   строгi   обриси,   передбаченi
гiмназичними побутовими нормами. Та й загалом дiвчина якось нiби пiдросла,
вилюднiла, i її жiночi принади чiткiше окреслилися. Тiльки тепер згадав  -
вона не така молода, їй уже перехилило за два десятки рокiв.
   - Вiтаю, - ще раз повторив.
   - Спасибi, - вiдповiла i грайливо сяйнула карими очима. - Але я на  вас
сердита i гнiваюсь.
   - За що?
   - На вечорi гiмназiя не могла вмiстити людей, грав оркестр,  танцювали.
Вас так чекала Антонiна Михайлiвна, так чекали...
   - Навiть чекали? - здивувався. - Чого раптом? Та й хто мене  там  знає,
крiм Антонiни Михайлiвни?
   - Менi було боляче i сумно. Не захотiли потiшитися разом зi мною.
   - Навпаки, я радий, що ви успiшно скiнчили школу, почнете працювати. Не
хочу хвалитися, проте я тут теж зiграв якусь роль.
   - Головну, - додала палко.
   - Не головну, звичайно, головна належить  вам:  попрацювали,  напружили
всi сили - от i вийшло, як повинно бути. Коли хочете,  щоб  ми  вiдзначили
ваше закiнчення гiмназiї,  давайте  нагрiємо  чаю  i  разом  побенкетуємо.
Згода?
   - З великою радiстю.
   За роботу взялися дружно. Грiючи в сiнях самовар, через вiдчиненi дверi
крадькома стежив, як вона поралася бiля посуду - мила,  витирала  склянки,
чайнi ложки, блюдечка. Потiм взялася за стiл: переклала книжки  та  папери
на мисник, застелила скатертиною, посерединi поставила  миску  з  печивом,
слоїк з варенням, цукор. Робила все це моторно й  охайно,  мов  досвiдчена
господиня. Коли принiс паруючий самовар, здалося, що кiмната  посвiтлiшала
i стала затишнiшою. Розумiв - нiчого в нiй  не  змiнилося,  а  проте  було
приємно.
   - От i починаємо повторний випускний  вечiр,  -  засмiялась,  наливаючи
окрiп у склянки. - Вина й музикiв сьогоднi, здається, не буде,  однак  вiд
того врочистiсть анiтрохи не зменшується. А як  гадає  мiй  учитель?  -  i
глянула прямо в очi. - Може, збiгати до лавки?
   - Не треба. Мiцний чай та ще в теплiй компанiї цiлком замiнить i  вина,
i лiкери, i коньяки, i горiлку, i навiть...
   - А мiй батенько думає не так, - зiтхнула.
   - То його справа. Кажу про себе. А ви як вважаєте?
   - Учениця повинна йти за своїм учителем.
   - Повинна?
   - Може, не те слово, просто - йде.
   - Приємно чути. Значить, учитель спромiгся прищепити їй свої погляди  i
смаки. А що учениця планує далi робити?
   - Сподiвається, вчитель i тут пiдкаже.
   - Ще не шукали службу?
   - Шукала, та марно,  нiде  нема  вакансiї.  Обiцяє  допомогти  Антонiна
Михайлiвна. Якщо можете, поговорiть з нею, вона вас дуже поважає i шанує.
   - Яка робота?
   - У бiблiотецi гiмназiї.
   - Побалакаю. Значить, на цьому науцi кiнець?
   - Навпаки, хочу далi вчитися, аби стати такою, як Антонiна  Михайлiвна.
Менi  подобається  працювати  в  школi.  Навчати  дiтей  читати,   писати,
вираховувати, готувати їх до самостiйного життя...
   - Похвально! - аж вигукнув вiн. - Учiться.
   - А ви допоможете пiдготуватися до екзаменiв за вчительську  семiнарiю?
- запитала i, не чекаючи вiдповiдi, сквапно додала: - Тепер, маючи власний
заробiток, справно сплачуватиму за науку.
   - Соромтеся, Анфiсо! - спохмурнiв нараз, наче йому завдали болю. - Чого
з оплати починаєте? Невже не розумiєте, що це ображає мене?
   - Вибачайте, не хотiла образити. Ви стiльки вiддали менi часу й  уваги,
так допомогли...
   - Облиште те. Я i далi все, що зможу, зроблю  для  вас.  Та,  на  жаль,
зроблю, мабуть, небагато, бо збираюся їхати з Якутська.
   - Куди?
   - Планую в Балаганськ.
   - Коли?
   - У кiнцi цього мiсяця.
   - Що-о-о? - її очi потемнiшали i округлилися,  в  них  майнула  глибока
тривога.
   Довго мовчала, втупивши смутний погляд у склянку. I в тiй  задумi  була
особливо привабливою. Вiн не знав, як вiдповiсти.
   Нараз схопилася, немовби згадала щось важливе.
   - Менi час, - зiтхнула.
   - Чого так раптово? Посидьте.
   Здавалось, не чула прохання.  Мовчки  пiдвелася,  поправила  зачiску  i
рушила з хати.
   - Бувайте здоровi.
   - Анфiсо! - пiдвiвся з стiльця, але доки  вийшов  надвiр,  дiвчина  вже
була за брамою.
   Стояв розгублений i знiяковiлий, не знаючи, що робити.

   12_

   Такої гостi, яка зараз прийшла, не сподiвався i сподiватися  не  мiг  -
старша донька Якуцевичiв.  Захекана,  розпатлана,  тримала  в  однiй  руцi
лозину, а в другiй конверт.
   -  Добрий  день,  Вiрочко,  -  вiдповiв  на  привiтання.  -  Чого   так
задихалась?
   - Бiгла, - випалила дiвчинка. - Боялася  псiв.  Вони  такi  злющi,  так
кусаються. Ось вам, - простягнула конверт.
   На ньому нiчого не було написано.
   - Вiд матерi?
   - Анфiса дала. Прийшла  в  гiмназiю,  каже:  однеси  дядьковi  Павловi.
Побiжу, бо мама як дiзнається, що без її дозволу пiшла, то буде менi. Ляля
одна не хоче гратися.
   Випровадивши дiвчинку, розклеїв конверта. Лист був великий  -  на  двох
зошитових аркушах, густо списаних з обох бокiв. Видно, Анфiса квапилася  i
нервувала писавши, бо забула залишати поля, лiтери  стояли  нерiвно,  а  в
текстi рябiли закреслення, виправлення, багатокрапки.
   "Дорогий учителю! Не засуджуйте мене, що пишу Вам таке. Сама  знаю,  це
негарно, непристойно, однак iнакше не можу. А втiм, воля  Ваша,  хочете  -
смiйтеся надi мною, хочете - зневажайте, засуджуйте. Менi однаково,  а  що
маю сказати - скажу. От i слухайте.
   Даруйте за наглу втечу вiд Вас. Зробила погано,  некультурно,  нечемно,
ще гiрше можна сказати. За той нерозважний  вибрик  сама  себе  ненавиджу,
проклинаю. Тодi я, прийшовши додому, плакала до самого вечора i  всю  нiч.
Наступного дня поривалася бiгти  до  Вас,  просити  пробачення,  та  сором
стримував. Кiлька разiв починала писати Вам, але все палила.
   А дома й сьогоднi - сварка, лайка. Справжнiсiньке пекло. Ой  боже  мiй,
боже, голова не витримає, збожеволiю, порiшу себе. О,  коли  б  Ви  знали,
коли б могли уявити, як менi важко, як потрiбнi Вашi  добрi  поради,  Ваша
допомога!
   До  Вас,  любий  учителю,  приходила  не  тiльки  показати  атестат   i
подякувати  за  науку.  Хотiла  побачити  Вас,  поговорити  з   Вами.   Те
чаювання...
   Я знаю. Вам,  поетовi,  полiтичному  борцевi,  дочка  якогось  осадчого
потрiбна, як торiшнiй снiг. Знаю! Знаю! - кричу Вам, аж душа розривається.
Та що можу вдiяти, коли в такiй сiм'ї народилася.
   Може, Вам i байдуже, однак знайте - Ви менi  потрiбнi.  Не  смiйтесь  у
свою прекрасну бороду. Слухайте. Ще раз кажу i завжди казатиму:  потрiбнi,
необхiднi, як сонце, як повiтря, як життя. Бо  ж  вiдкрили  очi  на  свiт,
показали дорогу з страшного болота на сушу,  визначили  провiдну  зiрку  -
далеко, далеко попереду сяє вона. Я побачила  її,  тягнуся  до  неї  всiєю
душею, а вона...
   Для чого показували? Хотiли потiшити, а потiм...
   От Ви покидаєте Якутськ. А що, скажiть, я робитиму? Куди прихилюся?  До
кого? Де шукатиму опору?  Хто  пiдтримає?  Учительська  семiнарiя...  Вищi
Бестужевськi курси... Про них без Вас, Вашої допомоги годi навiть мрiяти.
   Менi стає страшно, дуже страшно, коли  замислююся  над  майбутнiм.  Нi,
сама я не осягну тiєї святої мрiї,  котру  Ви  розбудили  в  моєму  серцi,
нiколи не осягну, i вона розвiється, як туман пiд вiтром, не  залишивши  й
слiду по собi.
   На кого ж покидаєте мене серед темної ночi та бездорiжжя?
   Скажiть, Ви ж розумнiший за мене, усе  знаєте.  Вдiю,  як  звелите,  бо
поважаю i цiную Вас, як нiкого в свiтi, бо безмежно  вiрю  кожному  Вашому
слову, бо... Радьте! Я слухаю!
   Може, вчинити так, як вчинила торiк одна наша гiмназистка?  Знайте,  не
злякаюсь, годна пiти її слiдом. У водах Лени мiсця багато.
   Повiрте, я не хочу думати про ту гiмназистку, її трагiчний кiнець.  Нi,
нi, не хочу! Але коли  не  знайду  кращого  виходу  -  все  може  статися.
Спинилась на краю безоднi i думаю: таке життя - краще...
   Зрозумiйте, я так звикла до Вас, як не звикла i, мабуть, не  звикну  нi
до кого в свiтi, нав