iть до рiдних батькiв. I нiкого так не поважаю i не... Чуєте? Нiхто Вас не замiнить менi, нiхто й нiколи. Невже у Вас не знайдеться бодай краплини спiвчуття чи хоча б крихiтки жалю до мене, Вашої нещасної ученицi? Що можу ще сказати? Єдине: завжди, завжди хочу бачити Вас. Можливо, цього не треба говорити, але Вам зiзнаюсь, мов сама собi, наче боговi. Учора пiвдня блукала на березi, там, де Ви любите купатися, думала - стрiну, а Ви не приходили. I не пам'ятаю, як добралася додому. Де ж Ви? Де? Рятуйте мою душу!! Учителю любий, благаю - передумайте, не їдьте з Якутська. Кричу Вам з кручi над проваллям, кричу у вiдчаї i не бачу дна прiрви, що хоче поглинути мене. Не їдьте! I втiште мене кiлькома добрими словами. Передайте, якщо напишете, моїм маленьким посланцем. Залишаюся з тугою i тривогою в серцi. Ваша учениця. P. S. Робота, здається, буде. Оце сиджу в гiмназiї та чекаю, доки Антонiна Михайлiвна веде перемови з начальством. Не засуджуйте мене за цю хаотичну писанину. Порвiть i викиньте або спалiть. Тiльки не мовчiть, вiдгукнiться. Ваша... Чекаю. Сподiваюсь. Ан-са" Дочитавши листа, вдруге пробiг його очима. Думки плутались, серце прискорено билося. Не знав, що можна i що треба робити. Одне розумiв: дiвчина в тяжкому станi, їй необхiдна допомога, особливо тепер. Чому не затримав Вiрочку? Ким перешлеш вiдповiдь? Iти самому? Але куди? В гiмназiю? До осадчого? Де зараз Анфiса? Що з нею дiється? Сумлiння велiло, владно диктувало: iди, шукай, знайди i подай товариську руку. Повинен це зробити i зробиш. В неї, здається, добра, чутлива, щира душа. I смiлива. Не кожна переступить одвiчну кологрань свiту жiночих забобонiв. А вона зважилася, переступила - сама звернулася до тебе, нездогадливого. Хто сказав тобi стiльки теплих, ласкавих слiв, як вона в цьому листi? Хто так оцiнив тебе, пiднiс на таку височину навiть у твоїх власних очах? Дорогий, милий, любий учителю... Вiдкрили очi... Розумнiшi за мене... Безмежно вiрю кожному слову... Потрiбнi, необхiднi... Вдумайся, вiд кого чув таке? До того ж вона не байдужа тобi. Нi, нi, - не байдужа. Не заперечуй, не викручуйся. Адже згадуєш її, згадуєш вдень i вночi, особливо пiсля останнiх вiдвiдин. Думаєш про неї, сподiваєшся, ще прийде, i чекаєш. Тепер черга за тобою - iди! У твоїх руках людська доля. Не маєш права не пiти. Мусиш подати руку, зарятувати знедолену душу. Вiн ще якусь хвилину крутить листа в руках, потiм кладе на стiл. Кладе легенько, наче квiтку, боячись збити тендiтнi пелюстки. Подiбних листiв нiколи не доводилося отримувати. Звiсно, чоловiки, з якими листувався, про такi речi й писати не могли. А жiнки? Здається, теж не писали. В Надiйчиних нечисленних посланнях з Кари палахкотiв вогонь ненавистi до катiв, до лихих порядкiв на каторзi, буяла готовнiсть пожертвувати власною головою заради торжества справедливостi на землi. I несхитна вiра у прийдешнiсть того торжества. А тут зовсiм iнше - людська драма. Хай невелика, хай особиста, але таки iстинна, проймаюча драма. Лиха жiноча доля. Як сидiв за столом, без пiджака, без картуза, так i вийшов на вулицю, безлюдну й залиту сонцем. Не йшов, а майже бiг до гiмназiї. Але там, крiм технiчної обслуги, нiкого не застав. Прибиральниця, вимахуючи мiтлою, сказала: - Недавно тут була. Когось чекала, виглядала, чогось плакала, а потiм пiшла. На стук у дверi квартири Якуцевичiв, що мiстилася в гiмназiйному будинку, нiхто не вiдгукнувсь. Не застав Анфiси також дома. 13_ Два днi побивався за Анфiсою, та марно. Кого не питав - усi безпорадно розводили руками, потискували плечима, iнодi висловлюючи найдивовижнiшi догадки, а бiльше вiдмовчувалися. Батьки залишалися байдужими, наче їх зовсiм не обходила доля рiдної дитини. Тiльки пiдвечiр другого дня пощастило Антонiнi Михайлiвнi втрапити на бажаний слiд: вiд дружини гiмназiйного сторожа дiзналася, що Анфiса товаришує з ученицею молодшого класу, що живе та дiвчина на Coбранськiй, у третьому будинку вiд краю. - Пiдiть, Павле Арсеновичу, ще туди, - порадила Якуцевич. - А якщо й там не буде, доведеться заявити полiцмейстеру. Невже вона могла зважитися на дурне? Я цьому не вiрю. Роботу їй обiцяли дати десь через мiсяць. Чого ж би ще? Сходiть, благаю вас. Iшов поволi, бо i стомленi ноги скимiли, i, правду кажучи, не мав певної надiї побачити свою ученицю живою. Довгi розшуки робили своє - в груди закрадався пекучий сумнiв. Побережи її, доле, одверни вiд нерозумної згуби. Вiн, виявляється, не знав її, як треба, не знав того, що вона з кожним днем важитиме для нього все бiльше й бiльше, що скучатиме, нудьгуватиме за нею. Коли б не заподiяла собi чого, коли б знайшлася. Нiчого б не пошкодував, аби допомогти їй скласти екзамени за вчительську семiнарiю. Ось уже й Собранська. Третiй будинок вiд краю. Високий дощаний паркан. Вiдчинивши хвiртку, з несподiванки аж похитнувся: перед ним стояла з маленьким вузликом пiд пахвою Анфiса. - Ви тут? - вигукнув i зопалу обняв дiвчину. - А ми... А я... - Була тут, а тепер... Мовила глухо, якимсь чужим i приреченим голосом, не вириваючись з його обiймiв i не вiдповiдаючи на них. - Що ж ви так?.. - не мiг угамуватися. - Чому тодi пiшли з гiмназiї? Я не знав, що чекатимете вiдповiдi, i вiдпустив Вiрочку. А коли прочитав - зразу ж побiг, та було пiзно. З того часу мiсця собi не знаходжу. З нiг збилися. Я, Антонiна Михайлiвна... - Не треба було бiгати. - Не треба?! Але чого ми тут стоїмо? Ходiм звiдси... - Чому ви, Анфiсо, така? - запитав уже на вулицi. - Яка? - Зажурена, неговiрка. Вона спинилася, глянула йому в очi, важко зiтхнула i знову рушила. - Вибачте за той лист, нечемний i нерозумний. Сама не знаю, що мене шибнуло написати таке, наговорити стiльки всiлякого... - Спасибi, що написали. Я так... - Вiдтодi, - продовжувала, не слухаючи його, - менi довелося багато передумати, зважити, подивитися на себе збоку. I зрозумiла, що не годна навiть накласти руки на себе, а на щось бiльше, складнiше - i поготiв. Зовсiм безсила, безпорадна. Такi не можуть собi знайти затишне мiсце на землi, осягнути щастя, а жити без нього, поневiрятися... - Як вам не соромно говорити отаке? Одумайтесь. Ви ж молода, здорова, розумна, вродлива. - Кому все те потрiбно? Не вродися гарною, а щасливою. - Це вже зовсiм фаталiстичне звучить. Неприємно навiть слухати. Хiба я вас такому вчив? - Вчили, та не довчили, - вперше знехотя посмiхнулася. - Така учениця вам випала. Соромно й людям сказати. - Дай боже кожному таку. - Навiть по кiлька, - починала жартувати. - То забагато. Хоча б одну до пуття довести. - Кажуть, полком легше управляти, нiж одною жiнкою. - Не знаю, не доводилось. - На вiку, як на довгiй нивi... За розмовою не помiтили, коли мiсто обгорнули благенькi сутiнки раннього вечора. Спинилися на березi, загадкову тишу якого порушували тiльки воркотливi хвилi. Зеленi острiвцi на течiї, вдень такi кучерявi й знадливi, тепер нагадували масивнi гори, похмурi й грiзнi, а рiчкова просторiнь лискотiла лiловим багрянцем. - Яка краса! - захоплювався Грабовський, дивлячись на iмлисту гладизну води. - Нерукотворне чудо! Царство небесне. Казка. Анфiсо, вам подобається тут? - Дуже. Однак... - Однак? Ну, ну. - Та... Скажiть, коли вирушаєте? Вiн трохи подумав. - Точно не знаю. Планую разом з Гавриловими їхати, але в них ще нема дозволу. Чекають вiдповiдi генерал-губернатора. - А ви маєте дозвiл? - Менi дозволено понад три мiсяцi тому. Та рушати одному не хотiлось. Крiм того, сподiвався, пустять у Барнаул, а недавно сповiстили: туди для мене дорога заказана. - Значить, остаточно вирiшили в Балаганськ? - Здається. - Це вiдповiдь на мiй лист? - Нi. I сам не знаю, як бути. Порадьте. - Я ж писала - залишатися в Якутську. - Дозвольте називати вас моїм другом. - Прошу. - Так от, друже мiй. Я ладен зробити для вас усе, що в моїх силах, але залишатися тут не можу. Клiмат згубний для мене. - А якщо я ще раз попрошу? - Невже не хочете менi добра? - Навпаки, хочу. Воно й тут можливе. - Це виключено. Рушили берегом. Вiн узяв її пiд руку. - Чому не одружуєтесь? - запитала. - Навiть не знаю, як вiдповiсти, щоб не було смiшно. - Менi зараз зовсiм не до смiху. - Є рiзнi причини, а серед них i домашнi клопоти. Родина, майбутнi дiти. Їх треба утримувати, вирощувати, щодня займатися ними. - Можна займатися разом з дружиною. Вона б також працювала, заробляла. Кажуть, любов, добра злагода роблять чудеса... - Опрiч того, сподiваюсь повернутися в рiднi мiсця. - Хiба одруження зашкодить цьому? - Якоюсь мiрою може зашкодити. Ще ж невiдомо, чи захотiла б дружина поїхати на Україну, про що я мрiю вдень i вночi. - Чому ж би їй не захотiти? Я за тим, кого люблю, на край свiту готова пiти, пiти в однiй сорочцi, не задумуючись, Куди голка - туди й нитка. - А є вже такий щасливець? - Є. - Я його знаю? - Знаєте. - Назвiть. - Догадайтесь. - Мало знайомий з мiсцевими парубками. - З тим знайомi. Грабовський почав називати iмена вiдомих йому якутських холостякiв. Вона посмiхалася, заперечливо хитаючи головою. Бачив - кокетувала, але йому було приємно. - Здаюся, - пiдняв угору обидвi руки. - Не здавайтесь так скоро, - зальотно вдарила його по руках. - Спробую описати вам його, як зможу. Слухайте та будьте уважнi. Середнього зросту, худорлявий, сiрi очi з мрiйливою поволокою, гарнi бiлi зуби, довга чорна чуприна, зачесана назад, такi ж вуса й борода, брови крилатi, нiс з грецькою горбинкою, а характер... Пiдкажiть, який у нього характер. - Не знаю, - зопалу вiдповiв. - Характер м'який, лагiдний, делiкатний, - продовжила. - Вiн дуже вразливий i чутливий, дуже захоплюється, коли розповiдає щось цiкаве, його можна слухати годинами, днями, роками. Але iнодi буває впертий i недогадливий, такий... - Не жартуйте, Анфiсо. - А я не жартую. Не пiзнаєте себе? Вiн спинився. - То правда? - схопив її руки i стиснув щосили. - Правда, вчителю мiй. - Любите? - Давно, - прошепотiла. - Вiдтодi, як уперше побачила, а покохала ще сильнiше, коли бiльше спiзнала вас, коли... Вiн захопив її в обiйми. Вона притулилася до його грудей. Довго стояли мовчки, слухаючи прискоренi перебої власних сердець. З мiста долинули голоси перших пiвнiв. Пристань обiзвалася басовитим гудком пароплава. Пiдслiпувато блимнули сторожовi вогники, задивленi в темну течiю. - А ви не помиляєтесь? - запитав, тамуючи хвилювання. - Вивiрили свої почуття? Помилки тут завдають людям великого лиха. - На хрестi можу поклястись. - Не треба. Кохання клятвами не живиться. - Люблю i вiчно любитиму, навiть якщо ми не... Його свiдомiсть огортав паморочливий туман. Здавалось, за плечима виростають могутнi крила, на яких можна злетiти в пiднебесся, i стоїть вiн не на березi, а снить, снить солодко, як дитина пiсля шальвiєвого купелю. I незчувся, як само вирвалося з уст: - Анфiсо, ви б згодилися стати моєю дружиною? На вiдповiдь вона ще мiцнiше пригорнулася до нього. - Спасибi. Але чи вiдомо вам, що я старший од вас на цiлих дванадцять рокiв? - Не хочу й думати про чоловiка-ровесника. Вiн повинен бути серйозним, солiдним, здатним вести, вчити, направляти жiнку. - Знайте i таке: в мене нема жодного багатства, нема якихось постiйних прибуткiв, усе в моїх руках, у працi. - Про багатство менi байдуже. Нiколи не знала його. Поряд з вашими є ще й мої руки. Працюватиму, закiнчу Бестужевськi курси, пiду в школу, - починала мрiяти. Вiн нахилився до її вуха. - Я можу назвати вас моєю? Вона пiдвела голову, глянула йому в очi i знову припала до грудей. В її шалених обiймах губив владу над собою, задихався. - Можете, можеш, коханий. - Люба... - Дорогий... Крiзь нiчний морок поволi вирiзувався голубий свiтанок. Десь далеко жеврiло крайнебо, от-от мало спалахнути. До пристанi хиталися людськi тiнi. Над островами птаство розгойдувало свої галасливi хороводи. - Анфiсо, коли менi поговорити з твоїми батьками? Чи, може, не треба? Переходь до мене - i все. - Нi, так не можна. Якi вони не є, а все ж - батьки, i благословення в них мусимо попросити. 14_ У Гаврилових застав саму Ольгу - заклопотано поралася бiля вiдчиненого чемодана, впаковуючи дорожнi речi. - О-о! - здивувалась. - Здогадався нарештi? За жениханням нiколи й друзiв навiдати. - За жениханням? - Не прикидайся ягнятком. Уже все мiсто аж лящить, смакуючи сенсацiйну новину. - Яку? - Ще б пак. Одружується полiтичний засланець, поет з романтичною бородою та голубими очима, який, думали... - Не кепкуй, Олю. - I не збираюсь кепкувати. Тiльки прикро, що ця новина дiйшла до нас через десятi уста. Кость i досi не йме вiри. Не може того бути, говорить, щоб Павло Арсенович не подiлився з нами своєю радiстю. Якась плiтка. Хотiли вже й до тебе сходити, та все нiяк не зберемося. То правда? - Майже. - I мовчав? - Нема чого кричати. Ми тiльки домовилися з нею, як то в народi кажуть, заручилися, Коли хочеш, можеш побачити її. - Щоб дуже хотiла... Родину осадчого трохи знаю, не так знаю, як чувала про неї. Погана слава має багато дорiг, її не затримаєш, як не приховаєш шило в мiшку. - Погана слава? - Звичайно, за все чуте поручитися не берусь i не можу, але диму без вогню не буває. Сам осадчий не тiльки п'яниця. Це ще пiвбiди. Є й iнше: вiн запеклий злодюга i душогуб. Потрапив сюди за кримiнальнi злочини. Та й тут не обмине, як можна щось поцупити. Уже кiлька разiв притягався до вiдповiдальностi за кражi. Дружина також не краща - саме йому пiд пару. Вiн краде, пиячить, а вона торгує собою, власне, торгувала, бо вже нiхто не купляє стару повiю. У їхнiй хатi, на подвiр'ї, а то й коло двору, кажуть, щодня вiдбуваються кривавi бенефiси. Сусiдам набридло. - Про тi спектаклi я трохи знаю вiд самої Анфiси. Вони їй теж завдають багато мук. - Яблуко вiд яблунi далеко не вiдкочується. В нього затремтiли руки. Встав i нервовим кроком промiряв кiмнату. Було гiрко й боляче. - Вiд тебе, Олю, я такого не сподiвався. Хай би хтось iнший говорив, але ти... Анфiса на батькiв, здається, зовсiм не схожа. Зрозумiй, вона така вразлива, така... - П'яницями й повiями не народжуються. - Знову своєї? Анфiса тiльки й мрiє скорше покинути їх, пiти на службу i зажити власним життям. - От-от, власним. - Тобто родинним. З неї може вийти гарна господиня. - З вовка мiг би вийти добрий пес, коли б у лiс не тягнуло. Дивися, аби не довелось кусати лiктi. - Ну, знаєш... - Не закипай. Сядь i послухай. Вона припинила роботу. - Ех, Павле, Павле, - повела далi, - ти, на жаль, мало розбираєшся в життi, в людях. Зразу захоплюєшся, можеш обожнювати все, що тебе оточує, з першого поетичного враження А першi враження найчастiше бувають помилковими. Не думай, що в менi говорять ревнощi чи заздрощi. Я тебе люблю. Це так, заради тебе готова на все, але моя любов не має нiякого вiдношення до даної розмови. Ти для мене, друже, занадто дорогий, щоб я залишалася спокiйною, байдуже дивилась на твоє одруження з тiєю самою... - Анфiсою... - То не так iстотно. Анфiса, Акулина, Аїда, Афродiта... До речi, я її нiколи не бачила, кажуть, така гарненька, як була колись її неня. Зараз думаю не про неї. а про тебе, твою долю. I не хочу затьмарювати твої сонячнi почуття, вiдмовляти, нацьковувати тебе. Коли б ота Анфiса виявилася справжньою, вiрною i дбайливою дружиною, я б вважала i себе щасливою, хоч менi й важко усвiдомлювати, що твоє серце вже нiколи не буде зi мною. А що, як вона пiде слизькими стежками своєї блудливої матерi? Ти ж, при твоїй душевнiй чистотi, тонкiй i вразливiй психiчнiй органiзацiї, з твоїм серцем - ти не витримаєш. Я ладна трупом лягти, аби тiльки таке лихо не трапилось. А воно, лихо... - Олю, не розпинай хоч ти мене. Крук Едгара По й так витає надi мною. Адже нi ти менi, нi я тобi щастя дати не можемо. Скiльки спливло часу, скiльки зазнано душевних мук обома нами, а яка прийдешнiсть посмiхається нам, що попереду? Вона одiйшла до вiкна i там, здавалось, скам'янiла. Тiльки тепер побачив тяжку скорботу, яка оповила всю Ольжину постать. - Вибачай, друже, - сказала по часi. - Я не розпинаю, бо зичу тобi лише добра. Тому ще раз кажу, зрештою, прошу: подумай, осмисли все, виваж. Буває каяття, та не завжди можливе вороття. I знову змовкла, машинально перекладаючи в чемоданi речi. Якийсь час мовчав i Грабовський. - Олю, душевна порадо моя, спасибi тобi, - заговорив згодом, - Але що думати, коли пообiцяв сьогоднi говорити з її батьками. Менi не п'ятнадцять рокiв. Хотiв, щоб ти з Костем була при тiй розмовi. За тим i зайшов. Ольга сплеснула руками, її вуста пересмикнулися. - _Тiльки не це, - сказала рiшуче. - Якщо Кость захоче, хай iде, а мене i не вмовляй - не пiду. Свiдкувати на таких зводинах, даруй... До речi, менi й нiколи бачиш, готуюся в дорогу. - Куди? - В Iркутськ. Уже маю дозвiл. - Коли їдеш? - Завтра. - За чим? - На весiлля. Можу твоїй молодiй прихапцем фату купити. - Я ж серйозно питаю. - А я не менш серйозно вiдповiдаю. Там живе мiй двоюрiдний брат, теж запеклий холостяк. А тепер вирiшив зробити свою першу фатальну помилку i оце кличе мене бути при тому. Незручно вiдмовитися, тим паче що ми колись разом росли. Ну, маю ще полагодити там деякi свої дрiбнi справи. - Коли повернешся? - Днiв через двадцять. - Чого так довго затримаєшся? - З весiллям квапишся? - Хоча б. - Встигну, а якщо спiзнюсь, то Кость i за мене вiдбуде. * * * Осадчиха зайшла, коли, поснiдавши, сiдав працювати. Ковзнула по кiмнатi оцiнковим поглядом i,_ не привiтавшись, кинула: - Називається наречений. Вона конає, от-от преставиться, а вiн собi, дивiться на нього, i не нагляне. - Анфiса? - вихопився з-за столу. - Не я ж, хай бог боронить. Уся горить, їсти не може, важко дихати, плаче. - Що трапилось, скажiть до пуття? - Хiба я знаю? Кажу ж - горить, плаче. Всю нiч не спала, тебе кликала, побивалась... Бiльше не допигуючись, прожогом вискочив з хати. Дивувався, нiчого не розумiючи. Позавчора приходила до нього, разом вечеряли, потiм переглядали свiжi газети, була здорова, весела, навiть спiвала. Правда, вчора не бачились. Так було й домовлено - вiн удень мав закiнчити листи на Україну i передати з поштою, яка сьогоднi вiд'їжджає. - Вiд чого могла раптово захворiти? Анфiса лежала на тапчанi, вкрита теплою ковдрою. її справдi лихоманило. Була блiда й квола, наче розварена. - Що з тобою? - кинувся до неї. - Не знаю, - ледве прошепотiла, показуючи на горло, що їй важко говорити. - Болить, не можу ковтати й дихати. - Може, щось з'їла, випила? Не вiдповiла, тiльки закохано глянула на нього. - Потерпи, серденько. Намагайся лежати тихо, а я зараз приведу лiкаря. Вибiгши на вулицю, уповiльнив ходу i задумався: куди ж iти, де того лiкаря шукати? Була б Ольга дома - пiшов би до неї. Та вона ще не повернулася з Iркутська. Хiба попросити Гусєва? В лiкарнi виявилось - Гусєв уже третiй день сам хорує, до того ж заразною хворобою, пiдхопленою в якомусь далекому наслегу. - Куди тепер? - запитав, нi до кого не звертаючись. - Шукайте приватника, - порадила старенька санiтарка. - Є тут один такий, живе недалеко вiд острога. Вiн, кажуть, знається на хворобах, як баран на зорях, але оглянути може. Спробуйте. Подякувавши санiтарцi, вийшов з лiкарнi. - Павле Арсеновичу! - почув оклик i оглянувся. Його наздоганяв Серж. - Ходiмо на рiчку, доки не дуже палить сонце. Маю багато чого iнтересного розповiсти вам. Пальчики оближете. Нашi старцуни, виявляється, уявiть собi... Гайда? - Спасибi. Нема коли купатися i слухати. Лихо в мене трапилось. - Яке? - Я заручився з однiєю дiвчиною, вже готувалися до весiлля, а вона занедужала. - Цiкаво, - пiдморгнув Серж. - Значить, наш парубоцький легiон рiдшає. Ну, вiтаю. На весiлля, сподiваюсь, запросите? - Захворiла. Розумiєте? - А-а, захворiла. Цьому можна зарадити. Де вона? - Дома. - Пiшли. Зараз ми її... - При вас же нема нi струменту, нi лiкiв. - Менi не перший раз. Оглянемо, поставимо дiагноз, а вже потiм почнемо лiкування. Для спецiалiстiв усе це просто. Не треба гарячкувати. Коли рушили, Серж перевiв мову на iнше: - Можете, друже, не шкодувати, що не пiшли на випускний вечiр. Нiчого цiкавого. Випивон слабенький, закусон ще бiднiший, музика з якихось трьох торбохватiв. Та й гiмназистки - самi тобi вiники, нема на що й глянути. Аж три в'язнули до мене, та нащо вони менi, такi перебiрки. Була там одна гарненька пампушечка, можна пальчики облизати i смачно поласувати, але вона весь вечiр просидiла засмучена, навiть вiдмовилась пiти зi мною на тур вальса. Грабовський пропускав повз вуха Сержеву розповiдь, бо вся його увага, всi помисли снували бiля нареченої. Як вона там почувається? Невже й цього разу над ним, над його щастям, його коханням поглузує доля? Надiйка, незабутня сестронька... Оля, недосяжна, як мерехтлива зiрка в небi... Анфiсо, крiпись, люба. Все мине, ти видужаєш. Повинна, мусиш видужати. Скинувши оком на недужу, Серж вигукнув: - О-о! Ви?! Анфiса нiчого не вiдповiла i, мабуть, вiд шаленого болю заплющила очi. Хазяї та ще двi жiнки, що заклопотанi стояли бiля тапчана, шанобливо розступилися в рiзнi боки. Серж пiдiйшов до хворої, поклав долоню на її чоло. - Прошу, панове, вийти, мушу оглянути пацiєнтку як слiд. За мить кiмната спорожнiла. Серж пiдiйшов до дверей, щiльно причинив їх i повернувся до Анфiси, облесно посмiхаючись. - От бачите, як воно виходить. Ви на випускному вечорi вiдмовилися зi мною танцювати, власне, образили мене, а тепер... Серж незабаром вийшов. Був веселий, аж свiтився. - Ну? - обступили його. Вiн набрав сумовитого вигляду. - Пневмонiя i, здається, атеросклероз. - Що-о? - Боже святий, царице небесна, вiдверни. - Зразу важко визначити остаточно. Мабуть, ще й ще доведеться оглядати. Ходiмо, Павле Арсеновичу. Дорогою побалакаємо. Уже за ворiтьми продовжив: - Зараз iду додому, нарихтую лiки i пiдвечiр знову загляну до хворої. Проти ночi температура пiднiмається. - Чого ж ви будете шукати лiки? Скажiть, якi - сам знайду. --В аптецi їх нема. Я навiть не пригадую, чи є в мене дома. Коли нема, збiгаю в лiкарню, там дiстану. - Дати грошi? - Цим образите мене. Хочу вам дружньо порадити: поки що, принаймнi два-три днi, менше бувайте в недужої, аби не турбувати її. Весiлля, звiсно, доведеться вiдкласти до цiлковитого одужання. * * * Гусєв, запрошений Грабовським, уважно й довго оглядав Анфiсу, суплячи брови. Навiть не повiрив своєму стетоскоповi: .струснув його, як термометр, подув у рурочку i знов приклав до ребер нижче лiвої лопатки. - Нiчого не розумiю, - безпорадно розвiв руками. - Тиск нормальний, температура - теж, серце працює ритмiчно, легенi здоровi. Ну, була ангiна, але тепер нема й слiду. Щось тут не те. Нi, нi, не те. Ще раз оглянув недужу, ще подумав. - Не знаходжу у вас нiякої хвороби, - сказав твердо. - Треба йти на повiтря, братися за роботу i викинути з голови всiлякi дурницi. Iнодi ми, люди добрi, самi себе лякаємо i потiм боїмося, пiдсилюючи переляк. Так можна дiйти до справжньої розпуки i таки занедужати. Не переживайте, Павле Арсеновичу. Ваша подруга мiцна, як гармата, дай бог кожному таке здоров'я. Вiн потягнувся до пляшечки з бурою рiдиною. Пильно роздивився її, збовтнув i пришкалив праве око. - А це що таке? - Мiкстура, лiки, - вiдповiв Грабовський. - Дiстав один лiкар. Гусєв розсмiявся. - Бурда, а не лiки, даруйте, якiсь помиї. Тiльки круглий дурень або негiдник мiг порадити вживати таку погань. Вилийте геть i прикопайте, щоб, бува, собаки або кури не спробували. Вона розслаблює нерви, побiльшує апатiю, пригнiчує людину i нiчого корисного не дає. 15_ Осiнь поволi згортала свої жовтогарячi вiтрила, i вони, кволi, змарнiлi и перем'ятi, стелилися на видноколах тихим смутком. Земля вкривалась темно-сiрою габою сивих туманiв, впивалася холодними дощами, п'янiла, горлала буйнi пiснi-ридання, а голоребрi лiси зловiсно завивали, мов зголоднiлi вовки-сiроманцi. Ось-ось зав'южить каламуть якутських копнистих снiгiв. I в груди заповзала осiнь - гнiтюча своєю похмурою загадковiстю. Кругом загадка. Живеш, ходиш, думаєш, наче в зачарованому колi, в моторошному пiвснi-мареннi. Коли зникне це страшне коло i перед хмарними очима постануть яснi далi? Хто їх покаже? Хто покличе, подасть дружню руку, зiгрiє крижанiючу душу? З України нi словечка, хоч кричи пробi. Знову всi занiмiли, як гiрське камiння. Правда, у цьому й сам чимало завинив, навiть перш за все сам: адже останнього листа Борисовi Дмитровичу одiслав ще ранньою весною, Панькiвському - в кiнцi минулого року, а Франковi - вже й не пригадати коли. До того ж Бориса Грiнченка просив писати на Iркутськ, куди сподiвався заскочити, їдучи в Балаганськ. Може, там, в Iркутську, i чекають Грiнченковi листи, та як туди дiстанешся. Ольга, каже, ходила на пошту, питала, але з нею й говорити не хотiли - забув дати доручення. Сам, сам винуватий. I переїзд до Балаганська прогавив, i навiть клопотання не подав губернаторовi, щоб вiдпустили в Тобольськ. Послухав Анфiсу, заженихався. А стосунки з нею - як їх розбереш? Вона вже зовсiм здорова, ходить на службу, але до неї i тепер майже щодня вчащає Серж: все нiби наглядає за якоюсь прихованою хворобою. Про пiдготовку до екзаменiв за вчительську семiнарiю дiвчина не хоче й слухати. Каже - потiм. Зустрiнешся з нею - якась дивна: або мовчить насурмлена, або кидає сякi-такi слова, часто й невпопад, i квапиться випровадити нареченого. Нагадаєш про весiлля, про перехiд на його квартиру - просить почекати. Ранiш сама квапила, а зараз... Гаврилови обоє були похмурi. Вперше за все їхнє знайомство зустрiли його холодно. Кость мовчав, ховаючи свiй журливий погляд у кутках кiмнати, а Ольга, навiть не запросивши гостя сiсти, зразу почала накривати його чорним рядном. - Всього можна було сподiватися, всього, але не такого, - заговорила палко, з сердитими нотками. - Коли нас було тут багато, тодi дечиї легковажнi вчинки залишалися не такими помiтними, не впадали кожному в очi, не привертали до себе увагу мiсцевого населення. А зараз, пiсля вiд'їзду Вiташевських, Зубрилових та iнших полiтичних засланцiв, нас залишилася всього жменька. Тепер мусимо особливо дбати про нашу честь, не плямувати її заради власних примх та забаганок, не давати на поталу всiляким пройдисвiтам. Грабовський не розумiв нi дивного настрою хазяїв, нi безпредметної Ольжиної тиради. Скинув шапку, розстебнув пальто, але далi завагався: роздягатись чи повертати назад. Запитливо глянув на господаря, господиню i подивно стенув плечима. - Кажiть, кажiть усе, лише без туманних натякiв. - Нiхто не збирається натякати, гратися в пiжмурки, у цьому нема найменшої потреби. Тiльки боляче й гiрко вiд того, що є люди, схожi на невдалий холодець, котрого не можна нi їсти, нi пити. Та... - махнула байдуже рукою. - Горбатого, видно, й могила не вирiвняє. - Знову туман, туман i пустота, - спробував пожартувати Грабовський. - А вiдомо - за туманом нiчого не видно. Втрутився Кость Семенович. - Нiякого тут туману нема, хоч Оля нiчого конкретного й не сказала. Я її розумiю - говорити важко. Ми вам не стороннi люди, i нас це таки ображає. Вдумайтесь самi. Ну, розпустили про вас чутку - одружуєтесь. Чутка, якщо пригадуєте, була сенсацiйною. Осадчi носилися з нею, мов дурень з писаною торбою, трубили на всiх перехрестях, величались, як свиня орчиком, - сам поет просить руки їхньої доньки. Ну, пiшли ми з вами удвох до них, перебалакали, дiйшли згоди. Хай, думалось, уже й так. Пiзнiше все мiсто заговорило про вас та Анфiсу як заручених, сподiвалося весiлля. А що вийшло? - Поки що нiчого, - вставив Грабовський, - але, очевидно, буде, в кожному разi, до того хилиться. - Буде на собачi заговини, - докинула Ольга. Кость Семенович докiрливо глянув на дружину i продовжив: - Щось ви там ворожили, ворожили, а тепер нате вам - нова поголоска, ще сенсацiйнiша вiд попереднiх. - Яка? - На жаль, поганi новини завжди приходять до нас з величезним запiзненням та через десятi уста. Он пiдiть i самi послухайте, що люди гомонять, смакуючи i перевертаючи на всi лади: Анфiса пiднесла Грабовському зеленого гарбуза, забрала колишнє своє слово назад, а знайшла собi кращу партiю - _знатну й багату. - Невже? - Не знаємо, ви ж з нами не дiлитесь секретами. Людськi язики плещуть. Та ще й нас приплутують, заливаючи багнюкою i помиями. - Вас? - Глузують над нами: силкувалися, мовляв, нав'язати осадчим негодящий товар, якогось злиденного напiвмерця, бунтаря, котрого цар навiки загнав сюди, але не на дурних наскочили. Гаврилов змовк. Якусь хвилину мовчали всi троє. - Да-а-а, - зiтхнув Грабовський. Мовчки обернувся i, не прощаючись, вийшов з хати. Анфiсу знайшов у бiблiотецi. - У таку пору? - скинула на нього розгубленi очi. - Я трохи затрималась. Хочу дочитати, - похвалилася "Декамероном". - Так цiкаво, не одiрвешся. Отож бувають iсторiї. Сiдай, коли прийшов. Почала збиратися, хапливо причепурюючись. - Зачекай, - попросив. - Треба поговорити. - Про що? - тривожно стрепенулась. - Почуєш. - Може, iншим разом? Дуже спiшу. - Встигнеш. - Куди? - Туди, куди спiшиш. Не заберу багато часу. - Ти сьогоднi якийсь дивний. - Такий як є. Поясни менi, що вiдбувається? - Де? - Усе мiсто говорить, у тебе є вже новий наречений, ти зламала дане менi слово, а я нiчого не вiдаю. - Я також. - Звiдкiля ж такi розмови беруться? Вона спаленiла до вух, абияк гортаючи книжку. Стежив за її безладними рухами i догадувався - сказала неправду. - Бачиш, Павле, - заговорила, тамуючи хвилювання. - Чим бiльше я замислююсь над нашим шлюбам, то все страшнiше стає менi. Подумай сам. Тебе необхiдно завжди лiкувати, доглядати. I в мене здоров'я погане. Пiдуть дiти, теж хворi, бо ж сухоти передаються з роду в рiд. Знову клопоти, лiки, в домi безперервний лазарет, сморiд, прання, латання бiлизни, голодна родина... - Ранiш над цим не думала? Я ж, здається, про неминучi труднощi говорив, попереджав. - Говорив, але тодi я не все розумiла. - Хто ж зараз напоумив тебе? - Люди, сама... - Не треба криводушити, кажи правду. Невже я за все наше знайомство, за час нашої дружби заслужив того, щоб мене обдурювати? Анфiсо, пригадай, що ти говорила менi в листi, а потiм на березi. На її щоки покотилися ряснi сльози. Книжка випала з рук i якось навдивовижу гулко гупнулась об пiдлогу. Нiхто не пiдняв її. - Вибач менi i прости, коли можеш, - заламала Анфiса спорожнiлi руки. - Ти добрий, людяний, маєш чуле серце. Я вiрю, вiрю, не станеш, не зможеш стати проти мого щастя. - Щастя? З ким? - З Сержем. Вiн - дворянин, багатий, з вишуканими великосвiтськими манерами, широкими знайомствами. Зрозумiй, Павле, тiльки Серж годен вилiкувати мої хвороби... _ 16_ Днi i ночi лiзли черепахами, неохоче пiдступаючись до марудної та в'їдливої якутської осенi. Третiй тиждень дощило, напуваючи спраглу за коротке, але гаряче лiто землю. Сiрий, важкий i волохатий смуток снувався над тайгою, брiв пустельними вулицями мiста, каламутними очима зазирав у будинки, юрти, ворушився в людських серцях... Тривожно клямкнули сiнешнi дверi, i Нюргустана прожогом вихопилася з кiмнати, немовби з вогню, її щоки палахкотiли смаглявим багрянцем. - Чого тiкаєш? - перейняла дiвчину Ольга, скидаючи з голови мокру хустку. - Що з тобою? - Думала, Павло Арсенович. - Його нема дома? - Давно пiшов. З ним щось дивне коїться. Йде зранку, десь блукає, люди бачили за мiстом, а я - на березi. Увечерi довго не спить. - Звiдкiля все те знаєш? - Бачила. I тато, i мати бачили. Ми лягаємо спати лише тодi, коли вiн засне. А зараз прочитала таке, що перелякалася, хоч i не все розiбрала, бо вiн якось чудно пише. - Де прочитала? - Ось. Дiвчина взяла зi столу папiр i подала Гавриловiй. Ольга пiзнала дрiбненький почерк Грабовського. "Брате мiй дорогий та любий! Вибачайте, що так давно не писав Вам, бо нiкому не писав нiчого. Як я жив лiто i через що не поїхав нiкуди вiдси - краще не казатиму; коли треба буде - напишу, а ся потреба, може, складеться незабаром. Листiв нi вiд кого не дiстаю, бо дав свiй адрес на Iркутськ, а сам сиджу тут. Та по правдi - що менi тi листи, нащо вони? Мертвого нiчим не зведеш... Всi зв'язки, життя порватi, душа доболiлась до краю, нiчого не жалко, нiщо не втiшає. Людей... часом проклинаю, часом пригорнув би всiх до серця. Збiрник, що посилаю, мабуть, останнiй, бо не знаю, чи вiзьмусь коли знов за працю. З необробленого матерiалу дещо зберiг, дещо пошматував та попалив. Шматую, i менi якось вiдрадно робиться. Хочете - пишiть, хочете - нi, менi про все байдуже, нiчого цiкавого не осталось на свiтi .." Лист недописаний. Пiсля останнього слова синiла засохла пляма. Ще бiльша i стрiлчаста, як несиметрична зiрка, лиснiла на столi, а бiля неї лежала ручка зi зламаним пером. Видно, нервував i, не змiгши закiнчити писання, зозла жбурнув ручку. Ольга поклала лист у шухляду. - Куди вiн мiг пiти? - Може, на весiлля, - висловила догадку Нюргустана. - Бог з тобою. - Учора до нього приходив осадчий. Можливо, запрошував. - Нi, нi. Це вiдпадає. - Може, на рiчцi. Вiн полюбляє ходити туди. - У такий дощ? Дiвчина непорозумiло стенула плечима. Гаврилова накинула на себе хустку, поглянула в заплакане вiкно i рушила до порога. - Ви куди? - Треба шукати. Вiн зараз у такому станi, особливо сьогоднi, що може зважитися на найгiрше. Ти ж читала в листi - нiчого цiкавого не осталось на свiтi. Тепер, Нюргустано, за ним треба пильно й невiдступно стежити, навiть уночi. - Я стежу. Тiльки нинi не впильнувала, бо корiв доїла, коли вiн вийшов з подвiр'я. Ольго Василiвно, менi можна пiти з вами? - Одягайся скорiш. Наливний дощ забивав дихання, слiпив очi. Розгрузла вулиця, здавалось, уся тягнулася за ногами. Обходили весь примiський берег, заглянули на пристань, де майже нiкого не було, в переповнену людьми улусну, в музей, у лiкарню, знову повернули в мiсто, i марно. Дощ поволi вгамовувався. На небi хмари розiйшлися, iнодi показувалась половина блiдого мiсяця, деiнде жеврiли зорi - на землi посвiтлiшало й повеселiшало. Хоч у черевиках давно вже помiж пальцями цвiркала вода, великi калюжi обминали. Йти було легше, нiж ранiш, але в Ольги на серцi з кожним новим кроком ставало все тяжче й тяжче. Наростала тривога, множились темнi й лиховiснi передчуття. "Павле, Павле! - кричало серце. - Де ти, милий, що з тобою? Одiзвися! Позабудь горе, що несподiвано впало на тебе. Ще настануть кращi часи. Весною поїдеш з нами у Балаганськ, розвiєшся... Бо як ти, боронь боже, щось заподiєш собi, я також не витримаю, пiду за тобою. Обiцяв написати в мiй альбом вiрша..." Нюргустана схопила Гаврилову за руку. - Дивiться, - показала на руїни острога. - Доки стояло недалеко вiд стiни, я думала, привиджується, а як рушило, о-о. - Павле-е!! - гукнула з усiх сил Гаврилова. Постать спинилася. - Павле Арсенович-чу-уу! - зiрвався дзвiнкий Нюргустанин голос. - Iдiть сюди! Скорiше-е! - Що ви тут робите? - спитав Грабовський, пiзнавши їх. Був до краю знiяковiлий i розчарований. - Ми, ми... - запнулася дiвчина. Нарештi подолала зацiпенiння Ольга. - Йдемо до нас. Нюргустана хоче взяти в мене канву для вишиття. А ти чого там тинявся, куди чимчикував? - Гуляв собi... - От i добре, що гуляв, тепер ходiмо з нами. Грабовський завагався. - Менi треба додому. - I тобi не соромно? Стiльки блукав, а зараз - додому. Значить, одна дiвчина слiпатиме назад поночi. Парубок називається. Бери, Нюргустано, його з того боку за руку, та й вестимемо удвох, наче бранця. Розмова не в'язалася. Йшли мовчки, ледве витягуючи ноги з болота. У нiчнiй тишi Ольга виразно почула дикий лемент труби та надсадне гупання барабана. Щоб якось одвернути Павлову увагу вiд весiлля, почала говорити голосно й безтурботно: - Одгадай, Павле, яка в мене сьогоднi радiсть? Вiн не вiдгукнувся. - Хiба тобi не цiкаво? - Скажи. - Отримала листа з Iркутська, вiд брата. Незабаром має приїхати до нас погостювати. Якщо хочеш, напиши доручення, я одiшлю йому, i вiн привезе тобi листи, якщо вони там є. Напишеш? - Нi. - Чому? Ти ж так побивався за листами з України. - Колись побивався, а зараз не хочу мати їх, i не нагадуй менi про них. Обiйдуся... *** Крокуючи по дерев'яному мостовинню, ставили ноги обачно та скрадно, бо з прощiлин мiж дошками вода сичала прудкими гадюками, забризкуючи чоботи й одежу. - Гляньте, як розбушувалася Лена, - мовив Кость Семенович, коли спинились за сажень вiд води, що при березi вже бралася тонким, схожим на павутину, льодом. - Видно, не хоче красуня даватись у крижаний полон, змагається за волю й тепле лiто. От сила життя, прямо-таки нездоланна. Все чiпляється за нього, все виборює собi право на iснування. - Чiпляється, доки те iснування має смисл, - докинув Грабовський. - О, безумовно. Але смисл - то не богом кинута з неба манна. Його створюють, його виробляють, множать самi люди. Нi, не кажiть, Павле Арсеновичу, життя - велика й мудра рiч, не менi вам говорити, вас повчати. - Еге ж, - зiтхнув Грабовський. - Мудра доти, доки не вичерпується саме її мудрiсть. А вже коли та мудрiсть... - Обертається на дурiсть? - Хоча б. - Тодi? - Кожен по-своєму вирiшує i шукає розв'язки. - Кожен, пригадується, якось говорили ви з iншого приводу, по-своєму з глузду з'їжджає. Дехто навiть пускає кулю в лоб. - Iнодi трапляється й таке. Самогубство не завжди можна засуджувати, бо воно буває не тiльки ознакою моральної незагартованостi, невмiння знайти вихiд, осягнути перемогу. Розумiєте, коли нарештi вiдчуєш... Грабовський замовк, байдужим поглядом озираючи сiрi й невиразнi обриси мiста, поснованого вранiшнiм туманом. - Продовжуйте. - Коли нарештi вiдчуєш, що далi твоє життя втрачає свiй сенс, стає тягарем i для тебе самого, i для iнших людей, ех... Грабовський знову замовк. Гаврилов поглянув у його вiдчуженi й засмученi очi. Також якийсь час помовчав, дивлячись на острови, уже злегка позолотавленi невеселим пензлем ранньої якутської осенi. - Ви, Павле Арсеновичу, - сказав перегодом, - так говорите, наче самi готовi звести на себе руку. Дивно чути таке з ваших вуст. - Можливо... - Готовi? Грабовський промовчав. 17_ Хоч надворi лютував шалений мороз, на шибках сiрiв товстий шар криги, а в кiмнатi висiла напiвтемрява, серце бринiло весняним настроєм. Такого дня, як нинi, не пригадує давно. Перед обiдом його викликали до полiцейського управлiння i сповiстили дозвiл мiнiстра внутрiшнiх справ переїхати до Тобольська. Там же, в управлiннi, отримав велику бандероль та лист вiд Бориса Грiнченка В бандеролi - цiле багатство: крiм кiлькох незначних книжечок - "Про вiспу", "Батькове вiщування", - словник Тимченка, життєпис Iвана Котляревського та найновiшi номери "Лiтературно-наукового вiсника". Не встиг переглянути весь цей скарб, як Нюргустана принесла листи вiд Вiктора Костюрiна, Миколи Вiташевського, Миколи Ожигова i Михайла Ромася, привезенi Ольжиним братом з Iркутська. Дiвчина також сказала - Гаврилови кликали до себе на вечерю. Але не пiшов. Не мiг пересилити себе. Стiльки новин, що не вмiщалися нi в головi, нi в грудях. Вiктор Федорович просив статей для свого "Сибирского листка"; Вiташевський сповiщав, що розлучився з Зубриловим ще в Iркутську - Василь Петрович поїхав у Центральну Росiю, вiн же добрався до рiдної Херсонщини i поновлює там старi зв'язки, шукає роботи; Микола Ожигов хвалиться - таки доскочив свого, влаштувався при верхоянськiй лiкарнi, хай поки що тiльки санiтаром, але, мовляв, поганий той солдат, який не мрiє про маршальський жезл... Книжки та журнали переглядав пiсля вечерi. Найбiл