ьше вразив "Лiтературно-науковий вiсник". Так i тягне на запальне сперечання з редакцiєю. Вона, редакцiя, одривається вiд реального грунту, забуває про елементарну чемнiсть, завищує цiну свого часопису. Порiвнюючи "Вiсник" з "Зорею", перебiльшує його вагу. Нi, нi, цей журнал таки не стоїть вище "Зорi", зокрема в справi рiдного слова Справдi ж бо, якщо викинути переклади та статтi про чужостороннiх письменникiв, то звiстки про нашу лiтературу стануть ще бiднiшi, нiж у "Зорi", матерiал суто український вийде убогеньким. З "Зорi", наприклад, можна було дiзнатися, якi часописи виходять у нас та про що в них пишеться, а з "Вiсника" i того не довiдаєшся, хоч знайдеш розвiдку, присвячену Малярме. Отже статтi про Ветлину, Лесю Українку та Щоголева - оце, здається, i весь український матерiал. Важко сподiватися, щоб "Вiсник" таким, яким вiн зараз є, завоював собi багато прихильникiв на Українi. Та й не тiльки на Українi. Взяти хоч би мене. Я, звiсно, радий читати статтi про Золя, але хочу знати також своє рiдне письменство, бо знаю його чи не найгiрше. I не тiльки я. Та це й не диво. Адже у нас не те що звичайна громада, а й письменники погано знають свою рiдну лiтературу. "Вiсник" добре зробив би, коли б дав побiльше таких статей, як про Ветлину, Лесю Українку та Щоголева, а проте їх мало. Здається, земляки сказали б превелике спасибi, коли б "Вiсник" почав систематично подавати iсторiю нашого письменства, як колись подавала "Зоря" статтi небiжчика Огоновського. Думається, в цьому у нас потреба найдошкульнiша. Подавати. А чи є кому на Українi написати ту "Iсторiю"? На жаль, тих, яким по плечу така грандiозна, потужна i складна робота, небагато. Хiба що Iван Франко. I Борис Дмитрович - чоловiк тямущий, беручкий та з нахилом до розмаїтостi, а все-таки його творчi iнтереси лежать переважно в iншiй суспiльно-культурнiй сферi. Тут необхiднi велика ерудицiя та нахил до розумного синтезу. Треба не хапатися за все, не зводити докупи грiшне й праведне, справдi гiдне уваги i прохiдне, як це робив Омелян Огоновський, а одiбрати найцiкавiше та найвизначнiше i таким робом науково, без звичайної нашої хаотичностi, в одному спорому томовi оглянути, проаналiзувати нашу лiтературу, виявити її природу й тенденцiю На таке зараз на Українi здатен, мабуть, лише один Франко - бiльше нiхто. Треба написати i нагадати йому про це. У дверi постукали. - Зайдiть, - кинув через плече. Згорнув "Вiсник" i оглянувся. Бiля порога стояла Нюргустана з книжками пiд пахвою. - То що? - Ольга Василiвна розгнiвалася, що ви не прийшли, i оце передала, - дiвчина простягнула книжки. Там були твори Морiса Метерлiнка, Поля Верлена та Казiмiра Тетмайєра. - А де ж Негрi? - Ольга Василiвна вибачалась. Не знайшла. Казала, були в одного чоловiка аж два томи, ще й iталiйською мовою, але той чоловiк переслав їх своєму приятелевi у Верхоянськ. Кость Семенович просив завтра неодмiнно завiтати до них. I вийшла. - Ого! - вигукнув радiсно, дивлячись на книжки й листи, якими був закладений весь стiл. - От привалило щастя! Тепер на кiльканадцять днiв буде чим упиватися. Одне щемiло в грудях - Ада Негрi. Нема. Шкода, бо ж твори тiєї талановитої iталiйської поетеси дуже полюбились йому, i хочеться подати її українському читачевi рiдною мовою. Дивовижно, але чомусь нiхто з українцiв не перекладає Негрi. Невже не знають її? Не може того бути. А перекласти є кому. Хоч би наша Леся - вона б здужала це зробити якнайкраще... За вiкном зойкнула брама. Форкнули конi. Забряжчала упряж. Хто б це мiг пiд'їхати так пiзно? Всi Габишеви, здається, дома. О, гомонять. Хтось таки приїхав. Уже тупають пiд дверима. Доки видобувся з-за столу, у хату вже зайшли Байбал та Дулемба. - Хiба ж я не казав тобi, Гене? - запитав старий якут, наче продовжував розмову. - Всеньке мiсто, мабуть, третiй сон досипає, а вiн - дивися на нього. Отак було i в Бордонському. Працюєш, Павле? Здоров. - Здоровi будьте з приїздом, - привiтався Грабовський, обiймаючи Байбала. I кинувся до Дулемби. - Ви також будьте здоровi, Генрику Адамовичу. Яким побитом прибилися до нас? Роздягайтесь. А хто ще є надворi? - Нема нiкого, - вiдповiв Байбал. - Фурман поїхав до улусної, там ночуватиме. Треба тiльки речi занести. - Якi? - Мої, - докинув Дулемба. - Я вже назовсiм з Вiлюйська. - У Якутськ? - На захiд. Маю дозвiл, пся крев, вiдпустили нарештi. Гармидер, що зчинився, розбудив хазяїв. До кiмнати Грабовського зайшов Габишев. Привiтавшись з прибулими, скоро поставив на стiл гарячий самовар. - Оце дiло, - закректав Байбал, тулячи шкарубкi руки до блискучих бокiв самовара. - Ну, як ти тут, Павле? - Спасибi, нiчого. Тягну помаленьку. - Вiн у нас молодчага, - похвалив Габишев. - От лише багато читає i пише, а вiдпочиває мало. - Мало, кажете? - перепитав Байбал. - За це i я не дуже хвалю його. Завжди такий. - Ну, пийте чай i розповiдайте менi вiлюйськi новини, - просить схвильований Грабовський. - Що поробляє Ромась? - Гарний чай, - смакує Дулемба. - А Михайло Iванович уже давненько виїхав з Вiлюйська. - Куди? - Осiв у селi Сантар Вiлюйського округу i заправляє метеорологiчною станцiєю. Чоловiк умiє чiплятися за життя. Про Гiммера, далебi, чував? - Нiчого. - Той лайдак таки вкоротив вiку Суруксутовi невдовзi по твоєму вiд'їздi. Потiм Дабиит його вдруге почастував, то вiн i вiддав дябловi душу. Правда, з Вiлюйська сучий син ще вибрався живим, а дорогою, кажуть, сконав. - Як це - вдруге? - Тодi, в позаминулому роцi, то ж Дабиит походив коло Гiммера. Сам признався. Знаєш, цiха вода бжегi рвє... - I що ж з Дабиитом? - Нiчого, бо того нiхто не бачив i не вiдає. Тiльки ми знаємо. Аанис уже добре читає й пише, збирається братика вчити. - Братика? - Молодшого. Балбаара народила Дабиитовi сина. Такий файний козарлюга, що й ну. А того гунцвота бачиш тут? - Якого? - Сержа. Грабовського пересмикнуло. - Бачу iнодi. Куди ж ви думаєте направити свої стопи? - Додому, звiсно. Хочу в Варшаву, якщо пустять. Треба ж продовжити нашi справи з "Пролетарiатом". Не знаю тiльки, чи iснує вiн тепер. - А як же з Югаєм? - звертається Павло до Байбала. - Ще не згорiв? Старий невдоволено супиться, скоса поглядаючи на Дулембу. - Не згорiв. Я уже було зiбрався пiти в наслег i спопелити шкуродера, а Ген одговорив. Каже, пiдпалом одного тойона всiєї кривди не подолаєш... 18_ Повертаючись вiд Гаврилових, зайшов до Якуцевичiв - давно бачився з цiєю милою родиною та й мав намiр позичити збiрку поезiй Фета. У свiтлицi застав Антонiну Михайлiвну за роботою. Господиня вiдклала зошити, якi перевiряла, i пiшла назустрiч. - Добрий вечiр, Павле Арсеновичу, - люб'язно посмiхнулася, i на її округлому лицi вирiзьбилися симпатичнi ямочки. Вона звернула увагу на барнаульське хутро, яке сягало гостевi майже до п'ят. - З обновою вас. Але чого це ви, коли запахло весною, надумали знову викликати зиму? Не набридло? - Хай їй всячина, - вiдмахнувся, роздягаючись. - Дбайливий господар готує сани влiтку. - З якого часу почали ви прицiлюватися на дбайливого господаря? Такi таланти за вами, здається, не водились. - I зараз не водяться. Якось само собою вийшло. Ходили вчора з Байбалом на базар - помаленьку готуюся в дорогу. Ця свита вподобалася старому, то вiн i пораяв купити. В Тобольську, мовляв, також не душно взимку. От i придбав та й вирiшив обносити. До того ж у вашiй хатi сьогоднi холоднувато. - В тiй кiмнатi теплiше, але там дiти граються, а я сюди перейшла. Дрова сирi, горiти не хочуть. Адольф затримався на службi, якась нарада в нього, а вiн у нас майстер розпалювати. - Зараз я спробую, - викликався Грабовський. Скоро на пiдлозi виросла чубата купка бiленьких трiсочок, а в печi загоготiло полум'я, розстеливши золоту райдугу на пiдлозi й стiнi. Антонiна Михайлiвна скинула демiсезонне пальто, в якому працювала, i заглянула в сусiдню кiмнату. - Дiвчатка! - гукнула. - Подивiться, хто до нас прийшов. З дверей випорхнули, як перепiлки з-пiд копи, Вiра й Ляля. - Дядьо Павло! Дядьо Павло, - лепетали навперейми. За мить маленька Ляля вже сидiла в гостя на колiнах, тримаючи в руках свої потрiпанi книжки, i лисичкою дивилася йому в очi. - Дядьо, прочитайте казочку. - Добре, добре, - пестив її, пiдбираючи з чола неслухнянi косенята. - Прочитаю, але ти спочатку скажи менi, як тебе звати-величати. - Якутевич, - випалила. - Як? Не второпаю. - Ну, Я-я... Якутевич. - Скажи правильно. - А я ж правильно. - Хiба ти Якутевич? - Нi, не Якутевич, а Якутевич. - Кажи, Лялю, Яку-це-вич, - докинула Вiра. - Я так i кажу - Яку-те-вич. Читайте вже. Грабовський взяв тоненьку книжечку з гарними малюнками, оглянув, розгорнув i почав: Жил старик со своею старухой У самого синего моря... - Цю знаю, - вередливо заломила губи. - Знаєш? Продовжуй. - Спочатку. Добре? Грабовський хитнув головою. Жил старик со своею старухой У самого синего моря; Они жили в ветхой землянке Ровно тридцать лет и три года. --- Знаєш. А цю: Жил-был поп, Толоконный лоб. Пошел поп по базару... - Не хочу про Балду, - замахала дiвчинка руками. - Хочу про вченого кота, який вдень i вночi ходить на золотому ланцюжку. - Зараз знайдемо i про кота. Втрутилась мати. - Годi читати. Iдiть, дiвчатка, спати. А ви, Павле Арсеновичу, щоб не нудилися, доки я вкладу дiтей, побалакайте з вашим Тарасом, - подала книжку. - "Кобзар"? Звiдкiля вiн у вас? - З Києва. - Справдi? - Ще як була курсисткою, їздила в Київ i купила. Я дуже люблю Шевченковi твори. А "Садок вишневий коло хати" то й Вiрочка знає напам'ять. Гортав "Кобзаря", перечитував з дитинства знанi вiршi, а в головi снувалися радiснi думки. Ех, Тарасе, Тарасе, батьку наш великий, ясновидцю незрiвнянний. Пiднiсся ти над свiтом, як отой вiкопомний Прометей. I Україну пiднiс, дав крила могутнi. Твоє слово витає не тiльки над Невою й Тереком, Вiслою i Влтавою, воно сягнуло i туди, де тисячi невiльникiв iз нiр золото виносять, щоб залити пельку неситому, аж сюди, на вiчну мерзлоту, де майже третину року лежать снiги, у край нелюдських мук та безнадiї... - Не хочуть спати, хоч камiнцями їх прикладай, - заговорила Антонiна Михайлiвна, причиняючи дверi. - I отак завжди, коли ви приходите. Побалакали з Тарасом? - Спасибi, побалакав. У нас з ним давня розмова i нiколи не скiнчиться. Якраз цього видання "Кобзаря" не маю. - Хочете випросити? Зразу кажу - не подаруємо, вiн i нам потрiбен. Коли думаєте покидати Якутськ? - Чекаю, доки води збiжать та повiтря прогрiється. Планую вирушити десь на початку червня. А ви? - Ми, мабуть, ранiш. Адольфа вже чекає служба в Петербурзi. Оце ж провела останнi контрольнi роботи, хочу виставити гiмназисткам пiдсумковi оцiнки. Анфiси не бачили цими днями? - А чого б мав бачити? - запитав сердито. I спохопився: так розмовляти з гостинною хазяйкою не можна. Продовжив спокiйнiше: - Пiсля останньої розмови в бiблiотецi не стрiчав i не хочу стрiчатися з нею. - Дарма. Це не пасує вам. Варто було б побачитися. Їй зараз нелегко. - Не цiкавлюся. - Знову ж - дарма. Станьте вище особистої образи. Кожен день забiгаю в бiблiотеку. Плаче, бiдолашна, за слiзьми свiта не бачить. - Чого? - i сам незчувся, як запитав. - Ридає, кається, лiктi б гризла, та не дiстане. Усе через нього, Сержа. Спершу, каже, був такий галантний, турботливий i щедрий на обiцянки, а тепер звiром став. Зневажає нею, допiкає, що любила вас, ганьбить вуличною. Додому приходить п'яний, а часто ночує хтозна-де. Перевелася дiвчина нiнащо, важко й пiзнати. Питала, як ви живете, як почуваєте себе. Довго розпитувала про вас, про ваше здоров'я. - З якої речi? Антонiна Михайлiвна помовчала. - Не будьте таким жорстоким. Питає, значить, серце болить. Вона вас таки щиро любила i зараз боготворить. Свого часу я також її засудила без найменшої скидки. Менi було боляче за те, що сталося мiж вами. - Я винуватий? - Винувата вона. А може, й не зовсiм вона. Тепер це менi, здається, ясно. Всьому причина - той булькатий недолюдок, Серж. Вiн зманив її у свою пащу, як удав зманює зайця. - Хай би мала голову на плечах. - Згодна з вами. Нам, жiнкам, на жаль, нерiдко бракує тiєї голови. Але за те нас треба не тiльки ганити, а iнодi й спiвчувати нам, допомагати. То, звичайно, ваша справа, однак менi здається, ви маєте зустрiтися з Анфiсою, поговорити, пiдтримати в нiй дух. Саме ви, бо нiхто, крiм вас, її не розважить, нiкого вона не послухає, нiкому не повiрить. Грабовський рвучко пiдхопився з стiльця, пройшовся по кiмнатi i знову сiв, розмашисто громадячи п'ятiрнею чуприну. - Антонiно Михайлiвно, ви знаєте, я вас шаную i поважаю, готовий слухати вашi поради завжди, але те, що ви зараз сказали, вибачайте .. Розмову перебив Адольф Карлович. Прийшов дуже збентежений. - Що з тобою? - стривожилась дружина. - Зi мною, Тоню, нiчого, а з музеєм гiрше й бути не може. Знову оце воювали за нього. Хочеться ж довести до пуття, а тут цi башибузуки уперлися. Осадчий ледве стояв на ногах, але язик його не заплiтався, а очi дивилися смутно-смутно. Був похилений, наче пiд важкою ношею, i не такий словоохочий, як завжди. - Не виганяй мене, Павле, - заговорив жалiбно, майже крiзь сльози. - Я не прийшов просити на мерзавчика. Оце вперше за тиждень випив чарку. Не мiг не випити. Хата на пекло обернулась, руки до мотузка тягнуться... Грабовському стало жаль осадчого. Хай вiн колишнiй кримiналiст, дрiбний фiскал i п'яничка, однак зараз у ньому говорить, видно, не горiлка, а таки справжнє горе. - Що трапилось? - Утiк, одцурався, душогуб. - Хто? - Та ж той, Серж, святi б вiд нього одцуралися. Маєтки пiд Москвою, економ... Чуєш, на тому тижнi поїхав, обiцяв скоро викликати Анфiску, мене. А вчора прийшов лист вiд нього. З дороги написав, iрод. Каже, нiяких маєткiв у нього нема, їде не в Москву, а куди - то його справа. I, мовляв, не шукай, не допитуйся, бо ти нiяка менi не дружина, а шлюха й полюбовниця Грабовського. Iди до нього, той усе простить. I передай йому, щоб завжди пам'ятав, як кривдити моїх приятелiв. - Так i написав? - Отак! _Щось про Вiлюйськ згадує, якусь колонiю прокажених, якогось начальника. Покинув з животом. А вона, чуєш, мовби не при своєму розумi. То плакала, а тепер уже й не плаче. Ходить, як причинна, балакає сама з собою, регочеться. Я вже й потерпаю за неї. Порадь, Павле, що робити? У Грабовського не було поради. Вiн уже забув i свою образу, i горе, i муки, яких зазнав. Хотiв чимсь допомогти колишнiй ученицi, та чим саме - не знаходив. * * * Обидва пiдхопились раненько - разом з веселим червневим сонцем. Нашвидкуруч поснiдавши, взялися за роботу - пакували поклажу на дорогу. Коли зв'язали книжки, Байбал завдав першу в'язку на плечi i подався до пристанi, а Грабовський - у полiцейське управлiння. Секретар зустрiв його люб'язно. - Значить, не сподобалося в нас. Шукаєте лiпшої долi. Воно, звiсно, риба любить глибину. Але Тобольськ, порiвняно з Якутськом, не набагато кращий. - Казав слiпий, побачимо. - Дотепно, - реготнув секретар. - От вам прохiдне свiдоцтво, розпишiться, що отримали, - вiн ткнув пальцем у розкриту книгу. - I пам'ятайте, в Тобольську маєте бути двадцять другого червня, рiвно через шiсть днiв Там уже знають, вас зустрiнуть, як положено. Коли ж дорогою десь затримаєтеся, мусите негайно заявити мiсцевому полiцейському начальству i зробити вiдповiдну позначку в цьому документi. Дома застав Ольгу. Стояла посеред спорожнiлої кiмнати, засмучена, нiби зiв'яла. - А де Кость? - Не змiг прийти, - зiтхнула. - Ти ж бачив увечерi, який вiн був, а вночi ще погiршало, не годен i з лiжка пiдвестися. - Шкода, дуже шкода, - зiтхнув також Грабовський. - Боюсь, аби його хвороба не загальмувала ваш вiд'їзд. - Все може бути. Забiг Байбал - розiпрiлий, захеканий. Похапцем витирав шапкою чоло, стягував з себе кропив'яний налигач, котрим був пiдперезаний. - Давайте скорiш, - квапив, обв'язуючи налигачем скриньку з одежею. - "Якут" уже готовий. Люди займають свої мiсця. Я книжки занiс на палубу i залишив бiля них Нюргустану. Гайда, запiзнимося. Капiтан кричить... Як ступили на пристань, пароплав клично загув. - Давайте, давайте! - гукала Нюргустана. - Iду! - вiдповiв Байбал. Павло й Ольга спинилися. Вiн поцiлував її в щоку. - Спасибi, друже, за все, за все. Повiк не забуду. Дивись за Костем i за собою. Гаврилова витерла очi. - Ти ж напиши, як доїдеш. Посилай у Балаганськ. Доки лист прийде, ми будемо там. Байбал i Нюргустана вже стояли бiля трапу. Обом їм потиснув руки i зiйшов на корму. Пароплав потягнув люльку, обгортаючись чорним димом, знову пробасив, сановито похитнувся i рушив. - Щасливої дороги-и! - махали руками Ольга й Нюргустана. А Байбал мовчав. Здавалося, так i застиг обiч них, пiднявши шапку над головою. Важко сопучи, "Якут" поволi вигрiбся до середини рiчки. Павло стояв на кормi. Очi туманились вологим серпанком. От i все. Шiсть з половиною рокiв. Рокiв мук i конання, злетiв i падiнь, лютих снiговищ i шалених спек. I - зустрiчей та розлук. Кранiхфельди, Ожигови, Вiташевськi, Зубрилови, Якуцевичi, Гаврилови, Михайло Ромась, Генрик Дулемба, Байбал, Дабиит, Ааанис, Балбаара, Нюргустана. Бiльше нiкого i нiчого. Нiкого? - А хто ж то? - ворухнулись губи. До причалу бiгла жiнка. Побачивши пароплав, що вже обгинав острiвець, вона спинилась недалеко вiд Ольги та Нюргустани i прихилилася до одинокого стовпа на причальному вигонi. По бiлому шарфi, що пiнився на шиї, пiзнав - Анфiса. Кiнцi шарфа, здавалось, осиротiло маяли, наче прощалися. Вихопив з кишенi газету i теж помахав. - Прощай. Прощайте. Ще бiлiтимуть снiги, ще болiтимуть серце i тiло. З повiк викотилася маленька тепла кулька. Тихо стрибнула, вдарилась об палубу i обернулася на зiрчасту пляму. _ 1964 - 1970_ [1] Маслосвяття, або єлеосвячення, - давнiй християнський обряд, що вiдбувався дома у хворого з читанням молитв та змащуванням недужого оливою - єлеєм, з яким нiбито сходить на людину "божественна благодать" i змiцнює її сили. [2]Сий (церковнослов'янське) - _iснуючий. [3] Ни (церковнослов'янське) - _нас. [4] Ви є щасливi, коли переслiдують i гонять вас, говорять про вас всiлякi образливi слова i кривдять за мене: радiйте i тiштеся, бо ваша велика винагорода на небi (церковнослов'янське)_ [5] Alea jacta est (лат.) - _жереб кинуто. [6] De mortuis aut bene aut nihil (лат.) - _про мертвих говори або добре, або нiчого. [7] Erare humanum est (лат) - _помилятися притаманно людям. [8] Патристика (вiд лат, pater - батько, отець) - сукупнiсть творiв так званих християнських отцiв церкви, якi розробили в II - VIII ст. основи церковної догматики, богословiя (теологи) та фiлософiї християнства. [9] Bellum omnium contra omnes (лат.) - _вiйна всiх проти всiх. [10] В шинку, харчевнi. [11] Твое царство. [12] Поки в нашiй головi. [13] Турбота. [14] Гiднi господа бога. [15] Але всi цi. [16] З'єднанi. [17] 'Vale (лат ) - _будь здоровий, прощай. [18] На ноги каторжникiв надягалися кайдани вагою в тринадцять фунтiв. [19] Наслег - маленьке селище в Якутiї, щось схоже на хутiр Улус - також селище, тiльки бiльше. [20] Протест проти свавiлля тюремної адмiнiстрацiї i заклик до арештантiв вчинити масовий опiр, за що М. Ромась був засуджений на шiсть мiсяцiв суворої iзоляцiї. [21] Ясачники - податковi чиновники. [22] 3 волi якутського вiце-губернатора Осташкiна 22-березня 1889 р. була вчинена жорстока розправа над полiтичними засланцями, вiдома пiд назвою "Якутська трагедiя": шiсть чоловiк було вбито, а 28 - тяжко поранено й покалiчено. Засланцi Балаганського округу - Грабовський, Кранiхфельд, Улановська, Новаковська, Ожигов - вчинили протест проти цiєї сваволi, за що й потрапили на заслання в Якутiю. [23] Так ранiш називали завiдуючих музеями. [24] Весняна земляна сима - один iз видiв приготування якутами риби про запас: варену, добре висушену рибу складали в яму, вимощену модриновою корою, щiльно прикривати зверху i присипали землею. Видобували потiм для вживання десь у жовтнi - листопадi. [25] Заболонь - зовнiшнiй шар деревини, що лежить безпосередньо пiд корою. Ранiш, коли в Якутiї хлiба було дуже мало, її населення, особливо бiднота, харчувалася переважно заболонню. Заготовляли заболонь, як правило, жiнки на початку лiта: очистивши з молодої, ще не смолистої, сосни чи модрини верхню кору, вправно здирали в формi пасем тонкий соковитий шар камбiю, пiдсушували, розмелювали в ступах на муку, з котрої потiм варили кашу. [26] Батур, батур, акари! (Якутськ.) - _Гайда, гайда, дурню! [27] Исиах - нацiональне свято якутiв. [28] Йоге (Якутськ.) - _ведмiдь. [29] Но - вигук, який можна перекласти приблизно так: "Ого-о, ще й не таке бувало!" Цим вигуком якути-слухачi нiби пiдохочують олонхосута. Мiж iншим, олонхо розповiдається цiлими ночами, iнодi навiть по кiлька ночей пiдряд. Олонхосут звичайно сидить коло вогню, його частують кумисом i слухають. [30] Саламаат (Якутськ.) - _каша з ведмежим салом. [31] Curriculum vitae (лат.) - _життєпис. [32] Егекеен (якутськ.) - _дiдусь.