кобiти,- це раз; в замку схованi усi добра, i козачi, i окольних селян, та й награбованi у поштивої шляхти, - це два; в замку, нарештi, ми наловимо живцем молодиць i дiвчат... а при наших похiдних нуждотах, при сiчових голоднечах-постах воно не помiха,- це три; чи не так би то, лицарство славне? - Правда, правда, яснiйший графе! - загоготiла шляхта. - Се головна рiч, i по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа! - Даруйте, пане гетьмане..,- почав було Лянцкоронський. - Пшепрашам, вельможний пане,- перервав його пан Потоць.кий, i польний гетьман, ображений, змовк. - За кобiт i за любощi! - пiдняв келих Потоцький. - Вiват! - загримотiло навколо. - Хоча й отi хлопки,- вiв далi, смакуючи губами, Потоцький, - неелегантнi, грубi, незграбнi i кiзяком тхнуть... але iнодi, панове, я люблю дичину залежалу... Хе-хе-хе!! - Досконале, ясний графе! - пiдхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський.- Присягаюсь святим Паркелем, що кобiта i вино, та ще як до них додати пєньондзи - найкращi утiхи на свiтi. За Венеру ж, Бахуса та Меркурiя, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Вiват!!! - Вiват! Вiват!! - розляглося навкруг. - Тiльки єдину увагу додам я,- вiдмовив Чарнецький,- щоб українських хлопок до кобiт не єднати: вони - тва-рюкгi! - Мiж українками i по красi, i по душевних достотах суть привабнi жiнки i дiвчата,сперечив якось нiяково i нервово молодий шляхтич, що сидiв осторонь i не доторкався до кубка. Всi звернули увагу на таке в лицарськiм колi зухвальство - на оборону пiдлих схизматок, якi у вельможної шляхти мались за найгидшi, приниженi тварi. Зборонець був огрядний i стрункий - красень юнак; його бiле, благородне чоло обмежали золотисто-каштановi кучерi, на виразнiм обличчi свiтились ласкою i вiдвагою синi очi. - Хочай й лицарський повин боронити кобiт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смiлива i дражлива,- зауважив по невеликiй паузi гетьман Потоцький. - Даруйте менi, яснiйший графе, що я насмiлився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди,- промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько. - I я прошу вибачення за його,- додав Чарнецький, - тим паче, що вiн, на лихо собi, виховався у хлопiв i не змiг ще досконально спiзнати магнатських звичаїв i обичаїв. - Яким робом мiг шляхтич шанобний виховуватись у хлопiв? - здивувався Потоцький. - Дуже просто, ясний графе: якийсь iз сих гайдамакiв розбишака спалив, нiбито з помсти за свою бидлиську сiм'ю, у мого дiвера хутiр, вигубив цiлу фамiлiю, i захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, i повернув шляхетного сина на своє хлописько. - Вiн мене мав не за хлопа, а за свого рiдного сина,- поправив тремтячим вiд обурення голосом молодий шляхтич. - Сором, пане! - покрикнув грiзно Чарнецький.- Через тебе соромiцькою кров'ю спалахнув мiй вид: не мати гонору i перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лiчитись тiєї родини, що твою матiр, сестер i братiв поконала... У молодого шляхтича блиснули очi благородним вогнем, i вiн згорда вiдповiв: - За мене, пане воєводо, не знадобиться червонiти нiкому: хочай мене вигодовано i виховано у хлопськiй сiм'ї, але тi хлопи мене змалку вчили правди, i честi, й добра, вчили, по своїй вiрi схизматськiй, i в ворозi людину вважати i битися з ним по-лицарськи чесно. - Ого-го! - перенiсся ображений буркiт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблi держак; Потоцький стукнув об стiл келихом, аж многоцiнна рiдь розлилася; один тiльки Лянцкоронський усмiхнувся самовтiшне i згорда. - Я вiрю панському слову, що гайдамаки винищили мiй рiд,- вiв далi поривчасто шляхтич,але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навiщо б вiн, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хiба б, може, для тяжчого катування, для гiршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозумiння страшенне, ця пекельна непевнiсть менi вибачає зневiр'я... В нашу добу, коли й закон, i права поваленi в крив'янi калюжi i безкрая брато-губна... - Братогубна?!-спалахнув гетьман Потоцький i брязнув шаблюкою об крiселко.- Коли б тiльки на тобi не шляхетська зброя, ти б менi заплатив головою за те, що нашими братами хлопiв назвав. Молодий шляхтич пiдвiвся i затремтiв, обурений гнiвом. - Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, - промовив улесним голосом Лянцкоронський. - Звичайно, i хлопи суть християни, тiльки iншого розуму, а всi християни вважаються за братiв по Христу. - Чи не набралася й панська вельможнiсть якого-небудь схизматського розуму? - процiдив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. - В кожнiм разi, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний i до наших шляхетських засад не подiбний свiтогляд, на який не можна упевнитись в бої. Поблiд вiд образи юнак, вiдкинув назад свої кучерi пишнi, пiдголенi елегантно кружком, i вiдповiв з благородним запалом: - Мiй свiтогляд, мої думки, яснiйший графе, менi кажуть усю кров до останньої краплi пролити за добро i за спокiй моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства i за свободу нашої Посполитої Речi. З дитинства ходив я до грецької церкви i там навчився вiротерпiння; проте, дiзнавшись, що мене охрещено католиком, я зумiю чесно ним бути i зумiю вмерти, але за правду, за волю i за наш край! Присягаюсь яснiйшому пану усiм, що маю святого,- могилами батькiв i дiдiв, славою моєї Литви i величчям Посполитої Речi, що без вагання буйну зложу, де скаже менi мiй повин. - Незле слово,- прищуривсь Потоцький,- але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає вiн лiпше, нiж мечем. Шляхтич хотiв був ще вiдповiсти на теє, але Потоцький рукою махнув, i молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть iз каплицi. - От за таку образу, - покрикнув Чарнецький, аж заша-рiвшись вiд шаленостi, - що огидне бидлисько покалiчило нанiвець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, - нi баби, нi жiнки, нi дiвчини, нi навiть дитини не ощаджу,- випалю, винищу, видавлю все, щоб i насiння вiд цього гадючого кодла не лишилося! - Ось моя рука, пане воєводо, - простяг свою руку Потоцький, - тiльки-но в винищеннi ворога до ноги i лежить благо ойчизни. - Так, так, ясний графе! - вiдiзвалася бiльшiсть, а меншiсть похнюпилась мовчки. - А я мислю, - пiдняв голос гетьман напольний, - що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарештi, i стане могилою Польщi: не в знищеннi своїх кревних пiдданих, якi й боронять нашi крайницi, лежить сила держави, а в спiльнiй користi та згодi. - Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розiйшлися думками, - вiдрiзав з пихою гетьман коронний, - але тим паче я поступитись своїми не можу i даю наказ: сьогоднi ж уранцi всiма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душi не випустити живою, жодної, - наддав вiн, - прiч вродливиць з жоноти... а гiрших - татарам. - Я повинен коронному гетьману заявити, - напружив слово Лянцкоронський. - Iнтереси вiйни, а з того й вiтчизни потребують не забарювати тут вiйська, а лишить задля нагляду хiба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара i зломити борвiя у цiм краї - полковника Богуна; тiльки в тiм разi ми з безпекою зможемо рушити на головнi сили ворожi. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скрiпитися силою; тодi ми опинимося в лабетах i нашi спiльники татари, утративши надiю на здобич, кинуться нашi краї грабувати i на нас самих зброю повернуть... Уже недарма i на сьогоднi не прибув сюди ханський син. Слова Лянцкоронського були надто важливi i зрушили своїм тягарем всiх; але це збурило iще бiльш непохилу волю магната. - Чудову панської можностi думку я заховаю на спогад, - кепливо вiдповiв крiзь зуби Потоцький, - але прецi ж я по волi славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на менi одному i вiдповiдальнiсть лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова. - Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! - промовив Лянцкоронський,кивнувши головою недбало. - Ну, так я наказую: зараз же удосвiта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу i до ноги знищити всiх! - Ким не ким, а вже мною яснiйший граф задовольнений буде! - гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. - Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потiшуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небiжчика батька. - Так, так! - злорадо зареготав гетьман.- За потiху пана Чарнецького, за його помсту преславну! - пiднiс вiн налитий джурою келих. А осяяний трiпотливим свiтлом лик богочоловiка дивився згори лагiдно на сп'янiлi i розсатанiлi вiд злоби обличчя, позирав кохано на дiтей своїх, за яких i розпинавсь на хрестi. IV Цiлу нiч у пригородi йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу i набивалися глиною, уставлялися в двi айв три перiї дубовi мажi, окутi добре залiзом,- найкраща оборона рухома супроти нападу кiнницi,- пiдглибшались рови i окопи, перетаскувались майже на плечах бойовi всякi прилади - гармати, дiла i гакiвницi. Поважно, порядно, без зам'ятнi, з безперечним послушенством сотниковiй волi, з епiчним спокоєм i навiть веселим гумором чинилася справа. - А нуте, хлопцi, тягнiть сюди, на середину, нашу паню пузату та постелiть постiль добрячу, обложiть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом. - Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, - вiдгукнулись у темрявi зiгнутi спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату. - Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очi! - весело додали тi, що коло бiйницi заступами та лопатами працювали. - Запорошить! - завважив, усмiхаючись, i пан сотник.- А ви ще, хлопцi, приволочiть їй до гурту й до бесiди хоч зо двi панянки та приладнайте їх по обiруч у панi; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак менi навiть цiкаво, як до наших добродiйок дiстануться непроханi гостi. - Повинно не iначе, як рачки або шкереберть, - постановив Шрам - зналий запорозький гармаш, пiд чиїм доглядом i риштувались бойовi озброєння. - Вiрно! - змiцнив i пан сотник. - А ось, Шраме, я ще мiркую у цi закутки приладнати по двi гакiвницi i по двi плющихи в додачу. (Плющихами в iнших мiсцинах звалися баштовi рушницi з широкими на кiнцi i сплющеними гирлами). - Чого й краще! - згодився Шрам.- Коли б навiть i гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест. - А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вiтанням контентнi, - пояснив сотник. - Потiха, та й годi! - додали з реготом ближчi чуприни. - Тривайте, братцi! - укинув з тривогою сивоусий козак. - А де ж нашi баби-цокотухи? Без них, бра, i свято не в свято! Всi сполошилися й оточили дiда кружком. - Як без бабiв? Без бабiв неможливо! Вельможнiй гетьманшi i панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвiтнiше! - загомонiли довкола. - Не турбуйтесь! Бабiв я волочу! - почувся з пiтьми голос хорунжого. - Двi захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у мiстечку; та й важкi ж, проклятi,- по три пари волiв ледве тягнуть. - Нам i двох досить, адже й двi баби ярмарок чинять, - завважив пан сотник, i юрба вiдповiла на те спiльним реготом. - Ти от, Шраме, упорядись з жiноцтвом: ти ж коло цього дiла ходити зугарний! - Коло баб'ячого? - засмiявся Шрам. - Воно хоч у нас, у Сiчi, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог i неука умудрить: ми цих бабiв мiж панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свiй час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень "пшепрашам"! - Ух, славно! Баби нашi, верещухи-брехухи! - зрадiли козаки своїм любим i погладили ласкаво по мiдяних пащах. - А в мiстечку що дiється? - спитав хорунжого сотник. - А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається- пiдновляють окопи, розставляють гармати i запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожi вартових, а самi з припасом прибудуть сюди. - Добре,промовив пан сотник, - так ми до свiту геть-геть улаштуємось i вхитримося ще й вiдпочити, поки вилежуватись будуть вельможнi панята. Ну, а у млин пiд лотоки на чати готуються? - Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловiк з левенцiв та тридцять з охочих... - О? То чудесно! - заспокоївся сотник.- Дружнiше, хлопцi, метнiться, напружтесь та кiнчайте роботу! Всi заметушились. У хмурiй пiтьмi, завiянiй ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвiтку з лiхтарiв ледве мрiлися широкi плечi та могучi розхристанi перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженiла негода; лютував вiтер; холодний дощ, а то й ожеледь аж рiзали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вiтрi, та в широких штанях з такою втiхою походжали, немовбито душної лiтньої ночi, чекаючи до розмови коханку. Коли всi землянi роботи було скiнчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено i розпайовано до потреби по торбах козачих, тодi пан сотник зiбрав усiх оборонцiв край своєї мажi i мовив: - Ну, тепера, товаришi-братове, все готово до зустрiчi гостей - i кавуни, i галушки, i горох, i капуста, i пиво червоне, так i нам оце слiд перед бенкетом смикнуть оковитої. Тiльки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями i бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, - у лiвий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенцiв та сiм десяткiв охочих,- це задля випаду до потреби... щоб в усiх келепи, шаблi, й ножi, та пiстолi, а то й списи. Та слухайте ще, братове,- у стрiльбi не хапатись, не метушитись i не пускать набоїв на вiтер, а мiритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба-погибель: адже їх - ворогiв i поганцiв - як сарани, цiлi хмарища, так, спасибi боговi, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип'ємо. Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, i той, пiднявши його угору, промовив: - Ну, дорогi мої друзi i браття, - за святу вiру, за волю, за нашу матiр Вкраїну i за вас за орлят! Хай вороги не потiшаться нашою полохливiстю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братцi, цiлому свiту, як ми умiємо за праве дiло стояти, як ми умiємо весело й умирати. - Покажемо, пане сотнику, покажемо! - розлiгся дружний галас навколо. - Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунiв пошли, Шраме, на засiди; решта ж спочиньте трохи перед весiллям. - За твоє здоров'я, пане сотнику! - всi вiдгукнулися радо i по черзi, з повагою стали до кашовара пiдходити. За пiвгодини все козацтво бентежно попiд валами та пiд возами лежало, i тiльки-но буйний висвистував якусь-то погрозу. Нарештi прокинувся день i глянув на свiт божий пiдслiпуватим, сльозовистим оком; в пригородi застав вiн усiх козакiв i жвавих, i бадьорих, i веселих, при дiлi: iншi вигострювали шаблi й ножi, iншi переносили в потрiбнi мiсця припас i оружжя, iншi налздовували у рушницях кремницi, iншi чинили коротку молитву, а здебiльша лежало по валах та по мажах i, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим. А ворожий табiр починав уже теж ворушитись i розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; лiворуч, коло польського генерального обозу, риштувались лавами польськi улани й драгуни; i в далинi млистiй можна було вiдрiзнити високi кiвери вiд живчастпх патлатих шоломiв. Посерединi густими потугами згромаджувалась пiхота. На бiлому пишному румаку у многоцiннiй збруї виїхав граф Потоцький i зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд. Гетьман глянув на башти розкiшного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на мiстечко i пригород, що тулились до скелi пiд крилом його i були сповитi мертвим покоєм, глянув навколо i здивувався, що й досi ще нападу не почато. Генеральний обозний пояснив яснiйшому графовi, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблi гармати i розгрюкати окопища, а потiм уже на здобут мiста рушити. - З такою рванню та ще церемонiї вигадав? Послать миттю татар i розчавити вiдразу гадюк у їхнiм кублi,- спалахнув Потоцький. - Татари зреклися вiд штурму,- вiдповiв обозний. - Гiєни падлючi! - процiдив з злобою гетьман. - Тiльки на падла збiгаються! Так женiть до напольного гетьмана i вiд мене накажiть, аби зараз п'ятсот чоловiка нiмоти i тисячу наших на пригород рушили i гарда добули,- я хочу ниньки обiдати в замку. Генеральний обозний послався вiддавати накази, i за пiвгодини на краю вузького шляху, що вiв аж до пригорода, лаштувалась уже грiзна батава. - Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? - спитав сотник, занудившись чеканням. - Уже на шляху готуються, дурнi,- вiдповiв Шрам iз бiйницi.-Ти, батьку, дозволь менi першому привiтати їх гостинцем. - Та тобi, Шраме, завсiгди щонайперша шана у бога,- згодився сотник, смакуючи люлькою, i сам зiп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привiтом. - А славно обмерзли голощоком окопи,- завважив вiн, глянувши,-от для ворiженькiв буде скобзалка напрочуд. - Так, так! - вiдiзвався й Шрам.- Михайло святий нам спомiг. Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом i тулився одним боком до ставка, а другим - до узбочi, що стрiмкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало i глибшим, i жахо-витiшим: в одному мiсцi воно вузило шлях до шести сажнiв, потiм знову вiдходило i знов наближалося, утворюючи якусь площину на взiр виспи, якої ворогам було не примiтити. Довгастими лавами, пiд згуки литавр i сурем, напасники рушили весело, оглядно. - Гармашi, пильнуй!-командував Шрам.-Набивай бабiв дрiбною картоплею, а панiй - галушками, а гакiвницi й плющихи - горохом, наводь усi метко на тамту площину, пiдготуй на змiну набої, i як махну люлькою - шквар! - А в вас, хлопцi, чи рушницi готовi, чи на поличках є порох? Оглядiть, пiдсипте сухого! - обернувся до козакiв, що за возами засiли, пан сотник. - Усе, батьку, напоготовi, тiльки гукни! - вiдмовили з-поза маж веселi обличчя, хочай очi їм блимали лиховiсним вогнем. Батава дiйшла до вузької перейми, зупинилась у непевностi, боячися пастки; але, завваживши, що далi шлях ширшав i що, дасть бiг, не буде жодної вiдсiчi, рушили наперед. А Шрам за ворогами пильно зорив, i коли останнi зайшли на площину, вiн махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, i здригнули, задзвенiли залiзом вози, iз пащiв у баб i панянок вибухнули довгими цiвками густi клубища бiлого диму i розiслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, рiжучи з виском i свистом сполохане жахом повiтря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвiй змiшав i зiм'яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грiзну, а тепера розметану i повалену в порох,- сотнi молодих, жизнедужих побратимiв скошено рукою кревних братiв, i осквернилася рiдною кров'ю омита земля, i повисли в повiтрi крики на пробi, i лемент, i обiрваний стогiн... Збилася в купу юрба i почала давить один одного; iншi зривалися з узбочi у провалля, iншi кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехiд, а новий вибух з баб i панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму i жаху кидали безталаннi геть зброю, кидалися ослiп зi скель, ринули у плин по крижанiй водi i, задубiвши, зразу пускалися на дно... - Tausend Teufel! - покрикнув нiмецький проводир.- Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять! - До зброї! Бiгцем! - розляглася i в другiм мiсцi команда. Звиклi до послушенства i до бойового вогню нiмцi рушили першi, а за ними пiшли й поляки. При виходi з другого ще вужчого, переходу зустрiв їх вибух гарматний i вчинив жаховиту руїну; чавун i свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кiстки, обляпували мазкою живих; охопленi жахом мiзернi купки вганялися i в ставок, i в провалля, i вперед... Але ледве надбiгли кiлька крокiв завзятi, як пiдпали пiд перехресний вогонь з гакiвниць i плющих який нiвечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись i нiчого не бачачи в диму, навмання, ослiп все ще ринули до окопищ. - А нуте, хлопцi, тепера наша черга! - крикнув сотник i двiстi жерел, виставившись iз-за окопищ, затрiскотiло у перса недобиткiв могутньої сили. Розсатанiлi, з скаженим жахом на обличчi, злиденнi останки кинулись у рiв, а звiдтiля поп'ялись на вали... I вони, сп'янiлi вiд помсти, таки дiстали б мети, i не одна б козача душа попрощалася з бiлим тiлом, коли б не пошклила валiв ожеледиця: забiсованцi кидались на окопища i склизили шкереберть у рiв, збиваючи з нiг товаришiв. - Гляньте-бо, хлопцi, як ляшки-панки скобзаються! - смiявся сотник. - Занятно! Го-го-го! - реготiли хижим реготом козаки кепкуючи над нiмцями та ляхами.- А нуте, нуте! Поскобзайтесь трiшечки ще, а ми вам носи пiдлатаємо. - Агов, хлопцi! Локшiть їх упень! - крикнув сотник i випалив iз пiстоля у нiмецького ватажка, що кричав мов скажений: - Donnerwetter! Бийте тих хлопiв! Молодий бiловусий нiмчина тiльки руками розвiв i навзнак упав нерухомо. Почалась рiзанина, та ненатла, огидна, звiряча рiзанина коли чоловiк, сп'янiлий вiд кровi, розсатанiлий вiд гвалту, запiнившись, з хижим реготом б'є нещасного, безоружного брата, що плазує край нiг i благає, на бога, пощади. А з вишнього замка, з дзвiницi, назустрiч звитяжному галасу i стогону бездольних скональцiв линув урочистий дзвiн i велебний псалом славословцiв до господа, i всi отi згуки разом неслись за крайницi життя, аж до небесних осель бога любовi та ласки... V Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої пiшаницi i з нетерплячкою чекав тої митi, коли вона, проминувши залому, стрiмголов кинеться на вали i розчавить жменю безглуздої рванi, що зважилась його незчисленнiй, необорнiй потузi опiр давати. А бути може, отi злиденнi тхори повтiкали i хоробра батава перейде без постраху Бушу i придбає Лянцкоронському довiчну неславу за його полохливi, пiдслiпi поради? Це зовсiм можливо: нi пострiлу, нi погуку, нi шелесту... А це враз несподiвано з далеких валiв вибухнуло i покотилося два поклуби бiлого диму, а за хвилину здвигнулася земля i розлiгся грiм у повiтрi аж до темного лiсу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кiнь пiд Потоцьким убiк i захрiп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман вiд подиву й стямитись, як гримнув знову гуркiт другий, а потiм i третiй... Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопiв до доброї вiдсiчi, що не дав розпорядку припасти на пригоду пiдмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослiвно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи пiдлатать його своїм досвiдом. Коли ж по малiм часi прибiгло з боїща п'ять чоловiка i довело, що все послане вiйсько погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат i повстанцiв, то скаженiй лютостi коронного гетьмана не було й краю: i забруднений гонор, i ганебна публiка, i жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем i обарвили червоно-синiми плямами блiдi його щоки. Вiн пройняв до кровi острогами коня i полетiв навзаводи до польного гетьмана. - Панська вельможнiсть не домислилася дати пiдпомоги? - накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшинi генеральнiй на Лянцкоронського зiпхнути вину. - Ясний граф на теє наказу менi не поставив,- вiдповiв з уїдливим усмiхом Лянцкоронський. - Коли дав я наказа до штурму, то мається розумiти, що решта виника iз його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступiнь!..- розпалявся Потоцький. - Гадаю що на те ясновельможного пана i озброїла владою Рiч Посполита аби йогомосць пантрував за боями. - Але ясний граф вiдхилив мої розпорядки, i йогомосць, - пiдкреслив ущипливо Лянцкоронський, - зауважив менi, що вiдповiдає за все гетьман коронний, а польний тiльки має пильно справляти його накази, отож я їх до цяти справив... - Не час тут, пане вельможний, до елоквенцiї, а час до поновлення честi нашої славетної зброї i до вiдплати отим гадюкам за смерть стiлькох лицарiв мужнiх, до вiдплати такої страшної, вiд якої б здригнулося й пекло! - Очi у графа Потоцького аж яскрiли пiд запалом хижого сказу, а синi губи крилися бiлою пiною.- Але їх там не жменя; панську вельможнiсть ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цiлi полки чортяки того Богуна з немалим числом i гармат. - Там, ясний графе, нема Богуна, - це менi досконально вiдомо, - вiдповiв Лянцкоронський трохи недбало i згорда.- Там засiла манесенька купка завзятцiв; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжнiй мiсцинi дужа позицiя i що шкода на цю забавку тратить час i людей. - Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! - крикнув Потоцький i аж посинiв. - Коли то необорна воля яснiйшого графа, то тра повести справу уважно, запобiгши напад гарматним вогнем - Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвiть на повiтря, чинiть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса, а тi, що впадуть у руки живцем, щоб корчились i скавчали вiд нелюдських тортур. - Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу... - До вечора! - заносливо крикнув Потоцький i вiд'їхав навзаводи, не бажаючи нiяких суперек вислухати. Лянцкоронський дав наказ воєводi Чарнецькому незабаром на кам'янiй греблi уставити дванадцять далекосяжних гармат i почать безупинно ними по валах грюкати. - Хочай ця позицiя для пострiлiв i гожа,- зауважив Чарнецький, - але захисту для гармат тут нема i дати його неспромога, а це небезпечно. - Правдiсiнько так, - згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б спорудити землянi захисти ген там на площинi, але граф править конечне, аби сьогоднi мiсто добути, ergo non possumus. Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський доручив ще Корецькому зробить розвiдки по той бiк греблi i ставу, чи не можна було б iще звiдтiль на замок ударити?.. Їхав ходою Корецький на своїм конi воронiм, схиливши замислену голову. Багато її обсiло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: отi бахури гвалтовнi та п'янi, отi огидливi речi, отi звiроцтва, ота пекельна ненависть i злоба до брата - та хiба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитанiй i облитiй кров'ю державi? Нi, тисячу раз нi! Вiн зна цей народ, який завзялось обездолити i винищить розбещене панство, - вiн разом з ним жив, вiн укупi з ним паював i радощi i болiння; отi щирозлотi серця i зимньої мужностi, i теплої, безкрайньої прихильностi повнi; не чiпайте тiльки їхньої волi, їхньої вiри, їхнiх звичаїв,- i вони на свої перса дужi здiймуть увесь тягар наскокiв хижого азiата, i славутня Польща за залiзним муром буде спокiйно цвiсти... Та хiба ж цi думки можливо натхнути навiженiй сваволi? Вiн знайшов був собi й однодумцiв, але переважне число супротивних їх подавило... Зажуренi думки його знялись i полинули в сизу, туманисту млу... Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкiшнi палаци, бенкети бучнi, музика весела, конi баскi i зграї хортiв. Мiж думних i пишних постав туманiє одна - i хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить i легесенькою рукою перебира його кучерi або плаче, притуливши його до свого лона... Аж ось за реготом i вигуками вчувається лемент i стогiн; переляканi, тiкають вони удвох i замикаються щiльно... Далi все захиталось i розпалося у руїнi... Якийсь галас, i гвалт, i несамовитий жах чорної ночi... а далi вже хата проста, тепла сiм'я i лагiдний спокiй... Минають перед його очима iншi картини; вони лишають ясними барвами, вони грiють знадливим теплом його змучену душу. Глибоке зоряне небо; мiсяць-князь високо стоїть на яснiй оболонi й блiдне перед наступаючим ранком; схiдний край неба вже побiлiв i понявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлистi дерева: де-не-де блискотять зашерхлi калюжi, але снiгу нема - його змiв уже весняний подих. Стоїть вiн у садочку з своєю милою i очей не вiдiрве вiд її хорошого личенька, зблiдлого пiд розсвiтом блакитного ранку; свiжий вiтрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею i грiє своїм духом її похололi рученьки; тiльки дiвчина не усмiхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вiчi: вона хоче прозирнуть крiзь них в саму душу козачу i довiдатись, чи незгладимо там вiдзначилося слово "кохаю"? - Сьогоднi їдете? - пита дiвчина трудним, мов надiрваним голосом. - Батько казав, до схiд сонця,- давлячись, вiдповiв юнак. - Значить... за хвилю...- По обличчю дiвчини блискавкою промайнула мука, ясною росою вiдбилася в очах.- I коли вернетесь - невiдомо... - Пiд осiнь, як завжди... - О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, - схрестила вона пальцi, витягла руки, вiдкинувши назад безнадiйно голiвку. - Бог милостив, скiльки раз крив вiд напастi, то й тепер на його уповай,- поцiлував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю,-наша доля така: аби день до вечора - так не варт заздалегiдь i тужити. - Не жах мене пригнiтив тугою,- повернулась поривчасто дiвчина, i на її блiдих щоках спалахнуло зарево,- не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю; не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, нi! Ти їдеш по козацькiй справi: боронити нашу питому матiр Вкраїну, i коли, по волi божiй, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою пiду мiж людей i вмиватимусь дрiбними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цiм серцi, поки воно не захолоне у грудях... - Єдина моя, навiки, навiки! - Обняв козак дiвчину i занiмiв у тих обiймах. - Слухай,поклала вона йому свої бiлi руки па плечi, а голiвку заховала на персах,тiльки... мене не забудь... цим серце ниє... що б не сталось... пам'ятай, що воно цiлком, без роздiлу у тебе... - Тебе забути? Та хай земля розступиться пiдi мною!..- присягається козак i поцiлунками глушить її речi. Лагiдний образ голубки-дiвчини прозорою тiиию заколивався i взявся туманом, тiльки теплий погляд хороших, щирих очей все проймав його душу; а ось знову пiднявсь якийсь нелад i розрух i скаламутив колiр прозористих мрiй. Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить свiтло. Все навкруги розкошами i перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки i стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепiт знадливий i хвилює у теплiм та воннiм повiтрi. Мiж барвистих слiпучих кольорiв оксамиту, єдвабу, парчi малюються снiжно-бiлими плямами плечi цукровi, здiймаються високо перса, усмiхаються небесною втiхою личенька гожi, вабливi, очi залассям горять i спокушують раюванням незнаним... I вiн, бiдний сирота, козарлюга запеклий, там, мiж панством тим пишним, тiльки в якiйсь химернiй, неподобнiй одежi... вiн там, i всi йому вклоняються, всi вiтають його, бо вiн сам i єсть властитель тiєї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бiдар - дукою; можна було вчадiти, i розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якiм i розiбратись думками було неможливо. Вiн тiльки про одно марив: щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не приймались... Якась пишна та делiкатна панянка, з бiлесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синiми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється i пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голiвка лежить на плечi, а вiд неї аж пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серцi стоїть якась непрохана, невгасима дратiвля... - Яка я неомiрно щаслива! - втiшається красуня. - Чого ж то, моя пишна кралю? -спалахнув лицар. - Того, що... хiба ж пан не бачить, серцем не чує...- червонiє, лицяючись, краля.- Ах, ця солодка хвиля як налинула несподiвано, так незабаром i зникне... а потiм знов,- зiтхнула милесенько панна,- ще гiрша темрява i нудота... - Для чого ж панна в одну тiльки хвилину хоче замкнути цiле життя? Воно широке i має безлiч солоднеч i розривок, якi чергуються i тiшать нам почуття... - А коли яка радiсть,- щуриться панна так любо,- охопить усi почуття i опанує серцем цiлком... Хiба пан ще не кохав нiкого нiколи? - Я? - аж зблiд, пополотнiв пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга. - Так, пан! - допитувалась панянка, положивши свої манесенькi, гарнесенькi ручки на його дужу й жилаву руку i не зводячи з його очей пронизистого погляду. - Скажiть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить? Хiба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? - Для чого вам знать те? - важко зiтхнув пишний господар i понуро схилив голову. - Для того...- у пишної кралi здригнула брова i якась хмарина перебiгла по захололому личку... - я хочу знати, я хочу! - тупнула вона нiжкою. - Ну, коли панна править... так я кохаю... - Кого? - аж загорiлась i затремтiла красуня... - Навiщо ймення? - глухо i натрудженим голосом вiдповiв лицар.- її тут нема... вона далеко... - Хлопка! - скрикнула панна i зникла. Закипiло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повiяло вiд усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душi, i йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрiй, свого сiчового завзяття, своєї буйної волi... Тепер вiн тихо-тихо їхав, попустивши повiддя, i понуро мiркував над питанням: що далi чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,- не зрадить вiтчизни, коли б не нестрачена ще надiя оздоровити шляхетськi думки народним духом, то вiн би зараз... Але справдi, за що ж вiн стоїть i що нищити хоче? А вони, отi, що п'яничили вчора, за вiщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовкiв-сiроманцiв, сорок тисяч хижакiв лютих? В головi у його туманилось, а на серцi тупа, неминуча болiч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, нiби його серце гарячими клiщами рвуть на кавалки. I знову у тiм пошарпанiм серцi воскрес образ дорогої тихої дiвчини i мрiяв вабливими барвами... "Де вона тепер, моя зiрочка ясна, моя запашна квiточка? - маячили перед Корецьким думки.- Адже вона єдина над моїм серцем цариця, i нiколи, довiку, до суду, у моїй душi не згасне свiт очей її, не змовкне срiблистий згук її голосу, не зникне ухмiлка її смiло окреслених уст... А от доля вiдiрвала мене i незагiйну рану на серцi вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офiра?" Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар. - Прилученi до пана хорунжого воєводою Чарнецьким,- пояснили шляхтичi. Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув: - За мною, панове! VI - А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? - запитав сотник у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж. - Усiх, батьку, до єдиного,- вiдповiв сивоусий запорожець,- одному нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись - усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво... ну й послухався, язика показав... - Це вiн тобi в насмiшку, на глум,- засмiявся Шрам. - Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую,- вiдповiв запорожець сумирно. - Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? - спитав сотник. - Трьох-таки, клятi, уклали,- пробурчав Шрам,- спочатку вони були покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до зброї i давай вiдбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули... - Кого ж та кого? - Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих,- зiтхнув глибоко Шрам: - Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра... - Зробiм же першим новосельцям i першу честь - поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхнiми тiлами не знущалися, а за те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi: адже все одно, братцi, ми тут не забаримось. - Не забаримось, не задержимось! - вiдповiли деякi сивочубi понуро. - А мене навiть кортить туди швидше, - зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, - що скiльки там нашого славного лицарства - сила! - I нiхто ж то назад до нас не вертається,- додав, мiркуючи, сотник. - Знати, що й там добре,- запевнив чуприндир-запорожець i почав з другими козаками копати спiльну братську могилу. Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришiв мертвих при повнiй зброї козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й покрили червоною китайкою. Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землi i промовив: - Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за родину-матiр ви їх положили. Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови... Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть. Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки прикипiли очима до дружин своїх, до братiв, до синiв, що скаженому напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць було не пiзнати, якi болiння трудили їм серце, по нiмому тремтiнню їх уст було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв своїх кревних, а чи прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у раз з однiєї бiйницi до другої i голосно й весело переказували одне одному свої подиви i враження. А отець Василь з хоругвами i процесiєю ходив по мурах i вiддаля кропив оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом: - Помощник i покровитель, бисть мнi во спасенiє! Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услiд; у кожної на плечах по мiшку книшiв, паляниць, пирогiв, сала. - Я, моя дитино,- обернулась до Орисi няня, - понесу снiданок нашим заступникам, а то вони натрудились... - Неси швидше, мамо,- поквапила її Орися, - хай хоч трохи пiдживляться, поки вороги послупiли, а то як прочумаються, то не дадуть i шматка хлiба до рота узяти. - I я пiду з бабусею,- захвилювалася Катря, - хоч на одну мить гляну, побачусь... - I я, i я теж! - кiлькоро голосiв ще похопилося. - Нi,вiдперечила Орися, - i я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не пiду i вас прошу не ходити: не гаразд у такi хвилини, коли душа уготувалася до смертi, хвилювати її свiтовими прихилами i збавляти тим її силу. - Воiстину так, - пiдмiцнив i отець Василь, - менi подобає до тружденних зiйти i окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром. I панотець за проводом дячка i бабiв спустився з закутньої башти в мiстечко i попрямував аж до окопищ. Сивий кобзар сидiв на мурi пiд одним зазубнем спиною до валiв i розпитував у свого проводаря i у других хлоп'ят, що робиться у пригородi й навкруги, - чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли ж йому довели про славетну вiдсiч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав i голосно