, вона нiби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, пiднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залiзняка, висока рiшучiсть панотця, якого вона так любила, хвилювали її душу новими могутнiми враженнями й пере носили iз сфери дитячих, безтурботних мрiй у грiзний вир суворого життя, котре вимагало подвигiв: за цi кiлька годин Прiся змужнiла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятiвника їхнього вiд напасникiв, i вiдчувала, як у її молодих трепетних грудях росло й буяло таке свiтле, широке почуття, якого вона ранiше не знала. - Де ж та дiвчина, що своїм палким словом осяяла нашi темнi душi? - спитав Залiзняк, обвiвши всiх очима. У Прiсi пiд ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усi оглянулись. Петро помiтив сестру й, пiдiйшовши до неї, сказав: - Вийди лишень: тебе шукають. Але Прiся не могла рушити з мiсця. Залiзняк швидко пiдiйшов до неї i, взявши за руку, вивiв з тiнi в смугу мiсячного свiтла; дiвчина, спалахнувши рум'янцем, опустила голову. - Спасибi тобi, голубко моя, за твоє палке слово, - урочисто сказав Залiзняк, - в ньому виявилась душа твоя, свiтла та хороша. Вiзьми ж на згадку вiд побратима цi святощi, - вiн зняв iз своєї шиї великого золотого хреста на ланцюжку i вклав його в похололу руку дiвчини, - iди з ним i за нього скрiзь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. - I, не чекаючи дозволу остаточно розгубленої дiвчини, Залiзняк притиснув її до своїх могутнiх грудей, потiм, скочивши на коня й гукнувши "гайда", помчав iз своїми товаришами в срiблисту млу... Усi кинулися за ворота побажати друзям своїм доброї путi, а Прiся нерухомо стояла з хрестом у руцi й не чула, як радiснi сльози котилися одна за одною по її зблiдлому личку... V Сара була вже дома, коли пара їхнiх коней, запряжених у бричку, пiдбiгла до брами й сильно вдарила в неї дишлем. Батька вона ще не бачила, - вiн не застав її вдома й помчав до батюшки, - а тому й була здивована, що конi самi вернулись додому; але, пiдбiгши до брички, вона побачила батька, який лежав на днi її й стогнав. - Що з вами, тату? - кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому пiдвестися. Блiдий Гершко, обливаючись холодним потом, тiльки дрижав i бурмотiв щось незрозумiле. Сара могла розiбрати тiльки три слова: "гайдамаки", "повiсив" i "ге-шторбен"'. Майже цiлу нiч промучилась Сара з очманiлим вiд переляку батьком, який дiстав мало не нервову гарячку; над ранок вiн нарештi заснув, але й весь наступний день схоплювався з лiжка й кричав: "Держи дверi... гайдамаки!" Аж на третiй день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив з нею спокiйним, крижаним тоном. - Слухай, Саро, - почав вiн урочисто, - i хай кожне слово моє змiєм Мойсея вповзе в твоє серце й зцiлить його вiд чорної, страшної недуги або вб'є його отрутою! Справжнiй, чесний єврей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой - гiрший за собаку! - Але мiж ними є добрi й чеснi люди, - тихо мовила Сара. - Вей з мiр!2 - скрикнув Гершко, почервонiвши вiд гнiву, i пiдступив до Сари. - Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопiв? Ха! Так он куди твоє серце лежить! Мало не повiсили твого батька... так, так, так - у попа ховалися гайдамаки... а дочка за розбiйникiв заступається! Прокляття, що я дожив до такої ганьби! Якщо ти ще раз пiдеш туди, я уб'ю тебе, а всiх твоїх приятелiв викажу пановi губернатору! Пiсля цiєї розмови Гершко перестав говорити з своєю дочкою, але ходив за нею i вдень i вночi, мов тiнь, а коли виїжджав, то замикав на замок, приставивши ще до неї за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не виїжджав нiкуди надовго; вiн щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вiльшану, то в Мотронiвку, то ще до якихось євреїв, - але на нiч майже завжди повертався додому. Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришiв переслiдував його скрiзь i гнав у сутiнках до своєї хати; Гершко не раз поривався розповiсти про появу розбiйникiв пановi губернатору й пошукати пiд його охороною захисту, але Залiзнякова погроза морозила йому кров i сковувала волю... Мов убита, ходила Сара, машинально пораючись по господарству й живучи душею там, у доброго батюшки, бiля дорогої подруги та її коханого брата; спогади про них злилися в її серцi в якийсь спiвучий звук, що тяг її з цiєї душної тюрми, вiд цього змiїного сичання злоби туди, на волю, на сонячне свiтло, на широчiнь, де ласкою всмiхалися уста, де любов'ю свiтилися очi. Але що ж вона мала робити, де могла знайти захист? В її головi роїлися пiдбитi, безкрилi думки. Махнути рукою на прокляття й це нудне, одноманiтне життя та пiти до них назавжди... Але вони, бiдолашнi, такi слабкi й безсилi: вона б принесла їм новi муки, новi напастi, та й годi!.. О, їй сама смерть не страшна: вона тiльки визволить її вiд насильства батька й кагалу!.. Хоч би звiсточка якась, хоч би знати, що там дiється пiд тополями?! Так минали днi за днями в марнiй тузi. Сара поблiдла й схудла; чорнi очi її стали ще чорнiшi й бiльшi... Вдень, у метушнi й клопотi, їй було легше, а коли надходив вечiр, тодi пiдповзала вкупi з сутiнками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над своєю жертвою й тягла її в довгу, вузьку свiтличку, що була поруч з батькiвським великим покоєм i правила дiвчинi за спочивальню, де й замикала її, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цiлу нiч. Єдине вiкно у спальнi було забите цвяхами й навiть заклеєне папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила, що одна шибка, пiд папером, була розбита; зрадiвши цьому, вона обережно пiдрiзала знизу папiр i, пiдiймаючи його, могла чути, хто проходив чи проїжджав повз них. Тепер, замикаючись у своїй в'язницi ввечерi, Сара сiдала коло цього вiкна й, пiднявши папiр, прислухалася до звукiв життя, що похмуро текло каламутним струмком i безрадiсно згасало в темрявi ночi... Сарi раз пощастило почути якусь тихеньку пiсеньку, що повторювалася через однаковi промiжки часу то в тому, то в другому мiсцi, поблизу корчми. Мабуть, пiсенька та була сигналом, i Сара почала уважно прислухатися: - Господи! Та цей же голос я знаю, - скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. - Так, так... то спiває Прiся... вона хоче подати менi звiсточку... Але як вiдгукнутися, як подати знак, що я тут? Сара пiдiйшла до дверей: Ривка не спала. - Дай менi води! - гукнула Сара їй крiзь дверi, й коли стара пiшла в сiни, Сара пiдбiгла до вiкна й квапливо крикнула: - Завтра сюди! Цiлий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та бiльше нiчого вона не могла придумати, як тiльки напоїти вiдьму: дiвчина знала, що Ривка любить мед i що батько майже нiколи не частував її таким дорогим напоєм. Надвечiр Сара збiгала в погрiб i наточила добрий кухоль старого, мiцного меду, та ще влила в нього чарки двi горiлки, а собi взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батьковi про цi її маленькi пустощi. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втiху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, i мед незабаром зробив своє: навiть дiйти до свого поста не змогла Ривка, а, вiдповзши трохи, тут-таки, в сiнях, i захропла. Тепер Сара сама зосталася в корчмi. Вона взяла на засув усi дверi й, пройшовши в свою комiрчину, пiдняла папiр i в розбиту шибку виставила свою голiвку. Коли стих вечiрнiй гамiр вулицi й на потемнiлому небi вирiзався золотий серп мiсяця, недалеко знову почулася вчорашня пiсенька. - Сюди, сюди! Я тут! - гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачнiсть. Якась тiнь майнула з-за повiтки й, боязко озираючись, почала пiдкрадатися до вiкна. - Ти? Прiся? - схвильовано спитала Сара. - Я, я! - вiдповiв їй пошепки знайомий, дорогий голос. - Ходи ближче, не бiйся! Зараз нiкого немає... Прiся пiдiйшла до вiкна й, пiдвiвши голову, заговорила з деякою обережнiстю: - Чому тебе не видно? Ми всi так занудилися i втямки не вiзьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося... брат сам не свiй... - О боже! - зiтхнула Сара, наче простогнала. - Яка ж менi гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподiвалася вас побачити ще хоч раз... - То чого ж ти не навiдаєшся? Боїшся? - Боюсь, Прiсю, тiльки не за себе, а за вас... Батько нахвалявся вбити мене, а вас усiх виказати губернаторовi... Ой, який же вiн лютий на вас i на мене, який немилосердний! - протягла Сара спiвуче. - Заборонив менi й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку. - Серце моє чуло, - промовила Прiся, - що ти наша, що ти всiм нам рiдна, а менi рiднiша за сестру... Не дiстану тебе, а то обняла б мiцно! - Розкажи ж менi про всiх... Як живуть, що думають, чого ждуть? - квапливо питала Сара. - Брат мiй їздив кудись i повернувся таким орлом, аж не впiзнати: втiшає всiх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться... От, виходить, i тебе захистимо... Петро тiльки скучає... туга його сушить... а журиться вiн усе за тобою... - Ой вей! - скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слiзьми. - Ти плачеш! -здивувалася Прiся. - Од щастя й од горя, - заговорила єврейка швидко. - Я така рада, така рада, що тебе бачу... що чую про ваших... Як же твiй тато й панотець? - Тато мiй i батюшка все доглядають покалiченого отця їларiона; мабуть, помре... без тебе привезли, у панському замку покалiчили... Цiєї митi почувся в чуткому нiчному повiтрi далекий стукiт колiс. - Чи не батько? - сполошилася Сара. - Тiкай обережнiше. I пам'ятай: коли ви менi скажете - переходь до нас, то я пiду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вiкна: як воно темне буде, то не пiдходь, а якщо хоч трошки освiтиться, то можна... Отодi й з братом пiдбiжи... хоч на хвилину! - Гаразд, прощавай! - Усiм, усiм вклонися! - уже вслiд гукнула ,ара й вiдчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не вiдчувала, яке п'янило її й пiдбивало на дитячi пустощi, на дзвiнкий смiх. Другого ранку Гершко покликав Сару в свою свiтлицю й, зачинивши добре дверi, сказав, що має для неї важливу звiстку. Гершко не говорив з дочкою вiдтодi, як мiж ними вiдбулася ота гостра розмова, i новина, яку вiн мав сказати, певно, не вiщувала Сарi нiчого хорошого; в неї одразу впало серце. - Слухай, Саро, й знай, що мого слова нiхто не зламає, навiть сама смерть, - почав вiн суворо, навiть не глянувши на дочку. - Ти ранiше вiдпросилася од жениха, i я з добростi не наполягав на своєму; але тепер - край! Я висватав тебе й руку перебив за Хаїма Гольда, вiнницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною! Сара спокiйно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливостi вчинення над нею цього насильства, так її серце було сповнене коханням до iншого, що це повiдомлення навiть викликало на губах її ледве помiтну глузливу усмiшку. - Я продав корчму, - провадив далi Гершко, - i поладнав усi свої справи... Лишається тiльки скласти речi - й можна рушати хоч зараз на край свiту. При цих словах Сара поблiдла. - Так от, на тому тижнi ми виїжджаємо в Умань, там буде й весiлля, - це раз, а друге, найважливiше: сьогоднi ввечерi в мене збереться багато євреїв - i сусiдiв, i рабинiв, приїде й сам великий цадик! Щоб почастунок був приготований якнайлiпше i щоб усе це лишилося таємницею для чужого вуха й ока: ми радитимемось, що далi чинити з гоями. Я зараз їду дещо купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тiкати... Смерть! - просичав вiн i вийшов iз свiтлицi, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита. "Проти гоїв замишляється щось лихе", - раз у раз зринала в неї думка. Але вона мусила давати господарськi розпорядження Ривцi. Треба було ще найняти якусь жiнку, щоб устигнути до вечора наготувати всякої всячини для гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бiгати на село старiй вiдьмi - то за помiчницею, то по провiзiю, то до рiзника, - а Сара зосталася сама й придумувала всякi способи, як би пiдслухати, що затiвають цi ненависники проти її друзiв. Свiтлиця, де мав зiбратися кагал, була поруч з її спальнею i сполучалася з нею невеликими дверима, якi одчинялися в спальню, але тепер були забитi. Пiсля неабияких зусиль Сарi пощастило-таки вiдбити їх i одчинити: виявилось, що до них, з боку свiтлицi, була приставлена висока й широка шафа, яка щiльно закривала отвiр, а в самiй шафi було повно всякого одягу. Сара задумалась. Нарештi їй спало на думку виламати задню стiнку шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець i закрити дiрку дверима; тодi можна буде влiзти в шафу й вiльно пiдслухувати крiзь її дверцi. Сара заходилася виконувати свiй задум; та на дiлi це виявилося нелегко: стiнки шафи були склеєнi з мiцних дощок, i виламати їх з допомогою самого тiльки кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали перешкоду: до пiвдня двi дошки було виламано, одяг винесено, а слiди вилому старанно приховано. У присутностi Ривки Сара метушилася, допомагала їй на кухнi, прибирала свiтлицю i взагалi виявила таку стараннiсть у всьому, що вiдвела будь-яку пiдозру. Надвечiр повернувся батько й лишився задоволений запопадливiстю своєї дочки; все це вiн сприйняв як знак її слухняностi й добровiльної, спокiйної покори батькiвськiй волi. Гершко обдивився все й в поривi радостi навiть ласкаво погладив по головi свою дочку. Незабаром почали з'їжджатися й очiкуванi гостi. Останнiм приїхав у критiй колимазi уманський цадик, якого євреї вважали за пророка. Всi кинулись до екiпажа, одчинили дверцята, одсунули завiси й вивели пiд руки старезного дiда; вiн був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи худе й зморщене обличчя, лягала легкими срiблистими пасмами на груди; очi трохи сльозилися, але в них свiтилася лагiднiсть; одяг цадика нагадував убрання стародавнiх левiтiв, навiть на головi його красувалася рогата шапочка. Усi пiдходили до цадика, а вiн покладав на них руки й шепотiв молитви. Гершко попросив дозволу й пiдвiв до цадика свою дочку, вкриту покривалом. Старий довго держав на головi її руки й вiдпустив з ласкавим словом: "Будь щаслива й вiльна душею!" Це побажання глибоко запало їй у душу. Коли господар провiв почесних гостей до свiтлицi, Сара пiдiйшла до нього й попросила дозволу пiти до своєї кiмнати й лягти, бо вiд кухонного чаду в неї страшенно розболiлася голова. Гершко не заперечував. Тим бiльше, що на кухнi лишалася Ривка, а дочку при потребi можна було збудити. У великiй свiтлицi вiкна були зачиненi вiконницями й позавiшуванi коцами, а всерединi вона була застелена килимами й ясно освiтлена свiчками, що горiли в канделябрах. Для цадика приготували на пiдвищеннi особливо почесне мiсце, перед яким горiло два свiтильники. Цадик пiдвiвся зi свого мiсця й, пiднiсши руки догори, прочитав урочисту молитву перед вiдкриттям iмпровiзованого авiфе. Лагiдним, тремтячим голосом, часом зупиняючись для перепочинку, благав вiн благословення божого давньоєврейською мовою. Запала хвиля побожного мовчання. Цадик нарештi перервав його й звернувся до всiх з тихим запитанням: - До того, хто поринув у розмови з Незбагненним, мало доходить гомiн житейської хвилi; та останнiм часом гуркiт наростаючої бурi досяг i мого слуху. Повiдайте, що вiдбувається навкруги i звiдки пiдiймаються грiзнi хмари? Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною борiдкою й туго скрученими пейсами. - Ой рабi премудрий, - почав вiн високим фальцетом, - хмари вже не пiдiймаються, а насунулись i закрили око Єгови... Вельможнi пани та п'яне лицарство зовсiм ошаленiли, вони ранiше тiльки одне знали: брати грошi й грабувати кого попало - хлопа, єврея, а то й свого брата, - i одразу ж пропивали й розтринькували награбоване на такi забаганки, про якi... фе! - i говорити євреєвi не можна, бо те слово осквернить його уста. Ранiше їй, цiй розбiйницькiй шляхтi, байдужiсiнько було до вiтчизни, вони цим словом тiльки хизувалися, - нехай би й шматували їхню Рiч Посполиту, то їм було однаково, аби тiльки їхнього добра не чiпали. А тепер зненацька зчинили гвалт, що не хочуть цього короля! В Барi тепер справжнє пекло! Ой, гевулт, що дiється! З'їжджаються пани з командою, з челяддю, з собаками - i все це збiговисько треба годувати й поїти... Ну, вони й нишпорять по мiстечках, по селах, усiх грабують, палять... i передусiм нашого брата... Ох, плаче Iзраїль, як на рiках вавiлонських! - Боже! Коли ж вичерпається фiал гнiву твого? - зойкнув цадик i похилив голову. - Цурес! Цурес! - обiзвався кагал тихим стогоном на зойк цадика. - Що вони ще надумали! - заговорив опасистий, незграбний єврей, вогненно-рудий, у ластовиннi, iз скуйовдженими пейсами i бородою. - Знову за старе взялися й нашими руками собi жар загрiбають: оддають - та де там оддають! - канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв, мостiв, димiв; з нас деруть зразу чистi дукати - ой вей - золото, а нам велять обдирати голого хлопа. Добрий гешефт! Пановi не дай грошей - вiн зараз до шаблi й до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа! - Тож-то й бiда, - обiзвався Гершко, - що пани запродують нам хлопа, а привести ту гадюку до послушенства не можуть i гайдамакiв нiяк не перевiшають... Ой-ой, якби можна було спокiйно збирати грошi з цих гоїв, який би то був золотий гешефт! - Ох, ох, коли б не страх, заробiтки з оренди церков, як то нам пропонують пани, були б добрячi! - пiдтвердили декотрi, почухавши голови пiд ярмулками. - Не оскверняйте язик ваш, нещаснi, не накликайте такими грiховними думками i вчинками нового гнiву Єгови на свої голови! - пiднiс голос цадик, сплеснувши руками. - Чи вам, темним, не вiдомо, що талмуд забороняє євреєвi не те що торкатися до священних гойських речей, а навiть ховатись у затiнку їхнього храму в спеку! - О, висока твоя мудрiсть! - вигукнув чорний кощавий єврей. - Не нам вимiряти глибину її! Благоговiйний шепiт пробiг по свiтлицi й стих. Слова цадика справили враження, хоч i не припали до смаку слухачам. Запала глибока мовчанка, навiть чути було, як стукотiли в грудях схвильованi серця. Нараз серед цiєї напруженої тишi почувся в кiмнатi трiск, нiби стеля розкололася або щось незриме зламалося й упало до нiг цадика. Усi здригнулися, перезирнулись i зацiпенiли. З жахом вискочила Сара з шафи i, як пiдрубана, опустилася на пiдлогу, спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сидiла вона, закам'янiвши на мiсцi, i хоч i чула шум та метушню в сусiднiй кiмнатi, не могла навiть поворушитися; здавалося, що переляк одiбрав у неї всi сили. Безумними очима водила вона навколо, бачила, що дверi в сiни напiводчиненi й смуга яскравого свiтла падає звiдти на розчиненi нею дверi до свiтлицi й освiтлює проламану стiнку шафи, вона бачила навiть страшенне безладдя в своїй комiрчинi - розкиданий на пiдлозi й на лiжку одяг, безладдя, яке викривало її злочин, - i не робила нiчого, щоб приховати цi слiди... А час збiгав, тривожний гомiн i метушня в сусiднiй свiтлицi не тiльки не вгамувалися, а навiть зростали... Сара бачила весь жах свого становища, однак, мов паралiзована, не рухалась з мiсця. Хтось крикнув за дверима: - Оглянути весь дiм! Iнший голос, здається, батькiв, пiдтримав цю пропозицiю: - Знадвору i всерединi! Вiд останнього вигуку Сара нарештi опам'яталася: вона схопилась на ноги i з несамовитою квапливiстю заходилася жбурляти в шафу дорогi сукна, халати, лапсердаки й шуби... На щастя, спершу всi кинулися надвiр, i за гупанням нiг i стуком дверей не чути було Сариної метушнi, а то передусiм заглянули б до її свiтлицi. Тим часом дiвчина встигла повкидати в шафу весь одяг, а сумiжнi дверi причинити, загнувши над ними гвiздки, i навiть завiсити їх своєю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постiль, не забувши пiдсунути пiд лiжко й поламану дошку. Коли нарештi Гершко, разом з деким iз гостей, зайшов до кiмнати своєї дочки й освiтив її лiхтарем, то перед їхнiми очима постала така картина: на забитих наглухо дверях висiв оксамитний, гаптований золотом спенсер i адамашкова спiдниця, а на лiжку, розкидавши по подушцi пишнi коси, в недбалiй позi спала красуня Сара. У вузенькiй, маленькiй кiмнатi не виявилось нiчого пiдозрiлого: вiкно було щiльно зачинене, з меблiв, крiм лiжка, стояв тiльки один ослiнчик. - Ой мамо! - не втерпiв високий кощавий єврей середнього вiку, показуючи очима на Сару, i вхопився за пейси. - Ой мамо! Яка гарна! Вiрсавiя не могла б з нею зрiвнятися! Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й вiдповiв: - Вона, ребе', спить i не чує, що ми говоримо, а то похвала дорогого гостя примусила б її сховати своє обличчя. - Вей-вей! - зацмокав молодий єврей, що теж зайшов до кiмнати. - Спить, як ангел небесний! А довготелесий єврей, нахиляючись i присiдаючи, з усiх бокiв розглядав лiжко. - Гевулт! - скрикнув вiн нараз. - Онде причина! - i показав пальцем пiд лiжко. Усi нахилились. Сара завмерла вiд страху i, щоб приховати своє збентеження, одвернулася до стiни. Пiд лiжком була поламана дощечка. - Ха-ха! От i причина, - мовив довготелесий єврей, задоволено усмiхаючись.-- Пiд панною Сарою поламалася дощечка i всiх нас так налякала. - Вiн правду каже, - мовив рудий. - Тiльки як же це, шановний господарю, - провадив довготелесий, - ви даєте для своєї красунi дочки такi поганi лiжка? Вей-вей! - Даруйте, дорогi гостi, - низько вклонявся Гершко. - Таке вже трапилось! - Тьху ти, а налякала як! - розсмiявся й молодий єврей. I, заспокоєнi, всi вийшли у якнайвеселiшому настрої з Сариної кiмнати, а Гершко замкнув за собою на ключ дверi. Коли непроханi гостi вийшли з кiмнати, Сара сiла на лiжку й довго не могла вiддихатися; у скронях стукало, руки й ноги були холоднi як лiд, i вся вона тремтiла мов у лихоманцi, - одно слово, якби нерви її були слабшi, в неї почалася б iстерика, але дiвчина перемогла себе й навiть не постукала в сiни, щоб їй дали води. Коли її хвилювання вгамувалося й нерви заспокоїлись, вона насамперед узяла вихiднi дверi на гак iзсередини. "Це принаймнi не дасть їм можливостi вдертися зненацька, - вирiшила вона, - i, крiм того, буде цiлком природним виправданням її вчинку: не хоче пускати стороннiх людей у свою спальню". Забезпечивши себе вiд несподiваного вторгнення, Сара стала обмiрковувати своє становище: з одного боку, вона вiдчувала живу радiсть, що уникла, просто дивом, жахливого викриття, котре могло занапастити її остаточно; але, з другого, вона ще не довiдалася, що ж вирiшив кагал i якi небезпеки ждуть її друзiв, та ще й не всi слiди її пiдслухування були прихованi. Вона знову одяглася й заходилась навпомацки, в темрявi одчиняти сумiжнi дверi, за якими стояла шафа з виламаною стiнкою: треба було поодтинати гвiздки, вiдсунути засувку i все це зробити без найменшого шуму й шереху, щоб не викликати пiдозри. Коли нарештi, пiсля тривалої, напруженої роботи, дверi пiддалися, на Сару полетiв увесь напханий до шафи одяг. Звiльнившись од нього й переконавшись, що у свiтлицi на її метушню нiхто не звернув уваги, бо в цей час про щось голосно й швидко говорив довготелесий рабин, - Сара впiзнала його голос, - вона склала одяг i почала його розвiшувати, одну рiч за другою, в шафi, а потiм прилягла на порозi й, простягтись до самих дверець шафи, стала знову прислухатися до розмови, що точилася в кагалi. Говорив тихим, повчальним голосом знаменитий уманський цадик. - Розсудiть же, братове мої, холодним розумом своє дiло. I хлоп, i пан однаковi тої для нас: але з ким iз них нам вигiднiше, певнiше мати гешефт? Щоправда, пан багатий, вiн загарбав усе до своїх рук i хлопа задушив; крiм того, пан не турбується своїм багатством, йому аби пити та гуляти, а з багатим та недбалим добре вести свої справи! - Ой-ой! Як добре! - вiдповiли схвальнi голоси. - Отож-то, братове! Та от лихо: пан не має совiстi, а на пана немає закону! - зiтхнув цадик. - I крiм того, кожний пан вважає, що єврей гiрший за пса... - Ляхи клятi! - почувся лютий вигук рудого. - Замовкнiть i слухайте! - пiднiс голос цадик. - Найкраще вам жилося в козакiв, коли тут був гетьман: козак у мирний час нiколи не зачiпав єврея, ну, пiд час повстання iнша справа. - Ой вей, вей! - почулися жалiснi стогони кругом. - Козак i гендлю не робить, уся вигода була в ваших руках, i коли б тепер тут були козаки, то я б радив держати їхню руку; але козаки загинули, а хлопство - злиденне, то, виходить, i вигоди вiд нього нiякої. Тепер заворушилися пани й хлопи теж: у тих конфедерацiя, а в других гайдамаччина. I вiд того, й вiд того нам загибель. Але хто з них вiзьме гору? Не тi, що б'ються, а третiй, котрий уже держить одного з них за чуба. А хто ж той третiй?.. Москва... Не бiйтеся: це для Iзраїлю благо й порятунок. Там, де є закон, - туди нам i хилитися, бо всякий закон можна обiйти, на те потрiбен тiльки мудрий розум... - О, хай справдиться слово твоє, мудрий! - заволав рабин. - Так от моя порада, - провадив далi цадик. - Панам служити тiльки з необхiдностi, але потай пiдточувати їх; хлопiв не дратувати; з них тепер мало користi, але все може змiнитися. I якщо прийдуть сюди московськi вiйська, то одразу стати проти панiв i за Москву. Вам же вiдомо, як добре живеться нашим братам у московськiй Гетьманщинi!.. Та ще радив би я села кидати й поспiшати всiм у мiстечка й мiста. - Я й сам про це думав i негайно зроблю все за твоєю мудрою порадою, - заговорив Гершко. Сара з жахом притулилася вухом до щiлини, що була в дверцях шафи. - Я тут i корчму, i всi гешефти передав у другi руки i взяв бариш; за три днi я з дочкою покину навiки цей край i переселюся в Умань; там незабаром i весiлля одгуляю. Я з твого благословення перебив руку з родичем твоєї милостi. - Знаю, - ласкаво промовив цадик, - i хай вона буде щаслива, як Ревекка, i плодюча, як Лiя! - А тiльки-но виїду, - додав Гершко, - вiдразу дам знати в Лисянський замок самому губернаторовi, що в тутешнього священика гайдамацьке кубло! Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!.. Од страху та обурення в Сари потемнiло в очу: спершу в неї спалахнуло нездоланне бажання крикнути й послати їм усiм прокляття, але вона стрималась. Обережно вилiзши з шафи, дiвчина знову замкнула дверi, позагинала гвiздки, подряпавши при цьому палець, але навiть не помiтила того, поглинута однiєю думкою. "Хто знає, - думала з тугою Сара, - може, з завтрашнього дня замкнуть мене на замок або вирядять до старого дядька, в мiстечко... Боже розп'ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам моїм, не можу! Я на батька рiдного ладна звести руку: адже вiн занапастить усiх, хто менi дорогий, вiн мене силомiць хоче видати замiж. Що менi робити? Коли я зараз, ось тут, у цiй кiмнатi, повiшуся, то цiєю смертю не врятую їх... О, не врятую! Батько зробить те, що сказав, вiн викаже їх, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же остерегти їх, як? Завтра зв'яжуть... Але сьогоднi... зараз... не зв'язана ж я? А вони, мої любi, ждуть мене там, за рогом... А може, вони й ближче?" - Сама пiду до них, - що буде, те й буде! - промовила вона голосно останню фразу й квапливо почала одягатись. Зважившись, вона вже бiльше нi про що не думала, нiчого не боялась, i тiльки пiдiйшовши до дверей, згадала, що батько їх замкнув. "Що ж робити? А вiкно?!" - майнула думка в Сари. Вона пiдбiгла до вiкна й почала його потихеньку смикати, але воно не пiддавалося: може, було забите або набрякло й засмiтилося вiд часу... Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка вiдчинялася й тепер, але пролiзти в неї було неможливо. Саме вiкно було високо, i, стрибаючи з нього, можна було зламати собi ногу, та це не турбувало Сару. "А що, коли вони поставили пiсля переполоху вартового i я потраплю їм просто в руки? - майнула в неї друга тривожна думка. - А, однаково!" - вирiшила вона й почала смiливiше шарпати вiкно. В нестямi Сара й не помiтила, якого шуму наробила: вiкно пiд її руками стукало й дзвенiло, навiть уламок скла вiдлетiв i, дзеленькнувши, розбився об стiну, але дiвчина нiчого не помiчала, а ще в бiльшому розпачi розхитувала раму, що нiяк не пiддавалася. На щастя, саме в цей час у свiтлицi знялася суперечка, й рiзкий iз завиванням гвалт кагалу заглушив усi сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухнi, готуючи вечерю. Нараз Сара почула пiд вiкном голос, вона вiдсахнулась, зацiпенiла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, i тут вона розiбрала, що хтось називав її iм'я. - Саро, Сарочко, це ти? - допитувався хтось у темрявi, пiд самим вiкном. Сара впiзнала той голос i висунула голову в розбиту кватирку. - Я, я, Прiсю... менi хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить бiда... та ось вiкна не вiдчиню... Петро тут? - Тут, тут, за тином... - А високо од вiкна до землi? - Не дуже. - Подивись, чи немає кого коло корчми? - Добре, тiльки ти пiдожди: я гукну брата. Довiдавшись, що дорога їй людина тут, близько, Сара загорiлася бажанням побачити Петра й розповiсти йому про все, про все, про свої сердечнi муки, про своє серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського бога, до їхньої сiм'ї й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю кров свою вiддала б, краплину по краплинi! О, тепер їй байдуже! Нехай вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на неї батько, вона готова вмерти за Петра й за їх усiх, й нiхто її не вдержить тут бiльше. Сара вилiзла на пiдвiконня i всiєю вагою свого тiла почала натискати на раму. Вiкно затрiщало, рама нараз пiддалася й з дзенькотом розчинилася... Сара, втративши рiвновагу, вилетiла за вiкно й, певно, переломила б собi руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Вiн пiдхопив дiвчину на руки й обережно поставив її на землю. - Серденько, - прошепотiв Петро, - як я тужив за тобою!.. Сара стиснула його руку й насторожилась. Хтось одчинив вхiднi дверi корчми, виглянув, обдивився й, не помiтивши в темрявi нiчого пiдозрiлого, зайшов назад, добре причинивши дверi й брязнувши важким залiзним засувом. - Не помiтили, - шепнула Сара, - ходiм звiдсiля скорiше, щоб не догнали. Вони всi троє поквапне рушили вiд корчми, зайшли за рiг, потiм повернули в провулок, перелiзли через плiт i подалися бiгцем до левади, вiд якої було вже недалеко до титаревої садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворiв, осокорiв i верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися заростi густої й високої лози, - одно слово, левада стала б добрим сховком од переслiдувачiв, але широке пустирище перед нею було зовсiм вiдкрите й могло викрити втiкачiв. Риск збiльшувала ще та обставина, що далеко на обрiї вирiзьблювався вже мiдно-червоний диск мiсяця в кривавому ореолi, наче за ним росла й пiдiймалася заграва великої пожежi, а тому втiкачi, переходячи через широке вiдкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тiнi високих верб, то Сара заговорила збуджено й квапливо: - Вам усiм треба тiкати й рятуватися... Батько мiй хоче донести губернаторовi, що в панотця кубло гайдамакiв. Вiн каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повiсить i всiх, всiх перекатує. - Ах вiн юда! - вигукнув обурений Петро. - Шкода, що Залiзняк не задушив його, та вiн цього не мине! - Треба зараз сповiстити наших i ще декого, -перервала його стурбована Прiся. - Ой, ой, як треба! - пiдхопила Сара. - Я того й видерлась iз вiкна, щоб попередити... - Знаєш що, Прiсю, - заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, - поки ми з Сарою дiйдемо до нашої хати, збiгай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса... Знаєш, де вони? - Знаю, знаю! Я миттю... а ви теж поспiшайте, - усмiхнулася вона ласкаво й полетiла стрiлою по левадi. Сара й Петро зосталися самi, й, поки чути було тупiт Прiсиних нiг, вони мовчали, пригнiченi тяжкими почуттями. - Коли нахвалявся Гершко вiддати нас до рук ляхам? - спитав нарештi Петро глухим голосом, в якому звучала затаєна злiсть. - Через три днi, - вiдповiла Cap .. - Отже, в нас є ще три днi. За цей час усе село не зможе втекти. Крiм того - не можна забрати з собою всiх дiтей i всiх хворих... Є один тiльки засiб... - Який? - Не дати Гершковi змоги побачити губернатора. - Ой вей! Не вдержить його нiхто: раз вiн сказав, то свого слова дотримає; нi рабин, нi навiть цадик його не спинять! - А я спиню! - похмуро сказав Петро. - Як? - здригнула Сара i мiцно вхопилася за його руку. - А ось як! - нагнувся Петро й, витягши щось iз-за халяви, махнув рукою в повiтрi: у смузi мiсячного свiтла сяйнуло холодне металiчне лезо. - Нiж! - скрикнула Сара й закрила руками очi. - Так, нiж, i це єдиний спосiб уникнути переслiдування! Сама ж кажеш, що нiхто не спинить його, навiть цадик, а я ще додам, що навiть i страх смертi не задушить у Гершка його пекельної лютi. Залiзняк уже був потяг його до дерева, щоб повiсити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив пiд присягою, що вiн до смертi мовчатиме, а якщо нi, то обiцяв знайти його й на днi моря... I що ж? Тiльки-но вiн знайшов мiсце, куди втекти... а куди, до речi, вiн хоче виїхати? - В Умань, - прошепотiла Сара тремтячим голосом. - Ха-ха-ха! Далекий свiт! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залiзняка схованку! I от варто було його дурнiй довбешцi тiльки подумати, що вiн пiд захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для такої гадини й для нашого порятунку єдиний порадник є нiж! - Але вiн мiй батько! - вирвався в Сари зойк. - А! - застогнав Петро. - Я й забув, що ти дочка цього гаспида... Для мене й для всiх нас вiн - перший лиходiй, вiн - кат! В руках у нього мотузка, якою вiн зашморгнув нам усiм шиї. Вiд тої петлi, сама бачиш, немає можливостi втекти не те що всiм, а навiть i батюшцi... Панотець заприсягся, що страху ради своєї церкви не покине, та, крiм того, в нього на руках тепер умирає замучений губернатором отець їларiон... - Ой, горе! - забiдкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. - Що ж менi робити, що робити? Серце моє розривається! - заломила вона в розпачi руки. - Слухай, Саро! - заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. - Я думав, що ти, жалiючи нас, втекла вiд того виродка, втекла, щоб урятувати нас вiд загибелi... Я думав... серце моє шептало, що ти й до вiри нашої прихильна душею. Я думав... Ех, пропадай моя голова! Я думав... Що думав? Цiлими днями мучився, ночi не спав... жив i дихав цiєю думкою, - а от насправдi виходить, що ти прибiгла тiльки повiдомити нас про день нашої смертi, а жаль тобi не нас, а свого батька... - Нi, нi! Вас... А вiн?.. Вiн мене вбити хотiв... Вiн мене пiд замком держав... Вiн мене зв'язану хоче в Умань везти й видати замiж за якогось цадикового родича... - То як же ти, пiсля всього цього, за нього заступаєшся? - Петре, золото моє! - склала вона благальне руки. - Це ж вийде, що я, дочка, вiддаю його в руки месникiв, це ж вийде, що я сама своїми руками занапастила рiдного батька... А пiдняти на батька руку - страшний грiх. Адже й ваш бог такого грiха не простить. Ваш бог вимагає прощати ворогiв... Вiн сам молився за них... Ой Петре, Петре! Вiн не простить менi такої жорстокостi, вiн вiдштовхне мене, i я зостануся сама серед пустелi, далеко вiд усiх, проклята всiми... Невже ти хочеш нещаснiй Сарi такої жахливої долi? - i Сара, обливаючись слiзьми, впала йому на груди й забилася на них, мов пiдстрелена пташка. - Не плач, Саро, не плач! - збентежився ще дужче Петро. - Твої сльози, мов розтоплена мiдь, падають менi на груди й пропiкають їх наскрiзь. Ти кажеш, що занапащаєш рiдного батька... Який же вiн тобi батько? Вiн ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до твоїх мук! Нi, вiн тобi не батько: батьком можна вважати тiльки того, хто любить свою рiдну дитину. Сара мовчала, тiльки з поривчастих зiтхань i судорожного здригання тiла можна було зрозумiти, якi нелюдськi муки розривали її бiдолашне серце. - I хiба ти могла б потаїти вiд друзiв смертний вирок їхнiй? - розпалювався бiльше й бiльше Петро. - Хто ж вiдштовхне тебе за добре дiло? Адже бог бачить твоє серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надумаємо захистити себе вiд загибелi. От я й вiддам за братiв своє нiкчемне життя... - На бога!.. Менi дороге твоє життя! - Не потрiбне воно менi, - говорив далi, не слухаючи Сару, Петро. - Там, у корчмi, зiбрався кагал наших мучителiв, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присягається корчмар потiшитися нашими муками... О, не дiждете! - потряс вiн кулаком. - Побiгти туди, пiдперти всi дверi й вiконницi... та запалити з чотирьох бокiв ту корчму... - Петре! Ти не зробиш цього! - заволала Сара й, упавши навколiшки, обхопила його ноги руками. - Або ж убий i мене!.. Менi з таким жахом жити не можна... Убий мене, убий цим ножем: менi буде легше... Одного благаю: це так швидко i так легко! Вдар, у тебе рука мiцна, - билась вона коло його нiг, рвучи на собi коси. - Ти збожеволiла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарештi, - наша чи їхня? - намагався Петро пiдвести Сару з землi. - Твоя... ваша... навiки! Не їх менi жаль, - гарячково говорила Сара, задихаючись од хвилювання. - Менi тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильнiше за всiх! - I це правда? Говори, говори! - Тебе! Тебе менi жаль... Ой вей мiр! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з мiстечка команда... Ти ж казав, що й за три днi не можна всiм утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тiльки серце потiшиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, - билась вона в нього на руках i припадала до грудей, цiлуючи йому руки. - Що ти робиш зi мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! - I вiн зiрвав iз своєї голови шапку й кинув нею об землю. - Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогiв, то який же я син України? Та перед любов'ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона - запроданка! - Не заради себе благаю я! - пiдвищила Сара голос. - Нi, я за свою любов не вимагаю нiчого! Я в iм'я твоїх i моїх майбутнiх братiв благаю! Твiй справедливий гнiв тепер їх занапастить... - Ех, сили немає! Я вирву з грудей це негiдне серце й кину його тобi пiд ноги! Воно не потрiбне козаковi, воно годиться тiльки жiнцi. Щемить, рветься до тебе... - Слухай, ось що менi спало на думку: почекаємо три днi, поки батько збереться їхати... А як вiн виїде з села до мiстечка, то ви переймiть його, мене одбийте, а його зв'яжiть i десь заховайте... тiльки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь менi! - А якщо вiн вирветься? - Закуйте в ланцюги, повезiть iз собою в лiс... на край свiту, - тiльки, на бога, не вбивайте! Його смерть розiб'є моє щастя... - Ну, гаразд... Присягаюся!.. Тiльки ось що скажи... щиро, одверто: бий навiдлiг! Скажи, чи схочеш ти потiм стати моєю навiки? - Петре! Та я ж люблю тебе! - скрикнула Сара, обнявши, парубка. - Отже, моя нав ки? - палко пригорнув дiвчину до свого серця Петро, обсипаючи її гарячими поцiлунками. - Твоя, щастя моє! - i вона припала до нього тремтячими грудьми й занiмiла в невимовному поривi блаженства... У простiй сiльськiй хатi пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припiчку, тьмяно, нiби завмираючи, освiтлював лише невеличкий куточок запiчка, а по всiй хатi лежали темнi, тремтливi тiнi. На широкому полу, що прилягав узголiв'ям до печi, нерухомо лежав умираючий. За постiль йому правив лiжник та подушка. В пiвтемрявi важко було його роздивитися. Свiтло лежало невиразними тонами на сiрiй подушцi й вихоплювало з сутiнкiв лише голову страдника, її обрамляло сiре волосся з продiлом посерединi й рiденька жовтувата борода; худе обличчя