и й ми про це, теж оглянули все: якби 'не цей дощ, то можна було б по травi розшукати слiд, а тепер пропало! Петро глянув на степ, що стелився за лiсою, i одразу ж переконався в правдивостi цих слiв, - найменшого слiду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землi i вкривала степ рiвним оксамитним килимом. Якусь хвилину стояв вiн так у нiмому розпачi, - коли нараз до його слуху долинув гучний крик: - Пустiть, пропустiть! Є звiстка. Петро зразу ж упiзнав голос Семена Гудзя, одного з своїх односельцiв, яких було послано в розвiдку. Усi розступилися, i задиханий Гудзь з батогом у руцi i з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед. - Є звiсточка! Бачили, бачили! - закричав вiн. - Де? Коли? Як? - почали питати з усiх бокiв. - У Кирилiвцi рано-вранцi... - У Кирилiвцi? Ого, далеченько! - здивовано вигукнув Качур. - У Кирилiвцi... - говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. - Кiлька душ бачило. У парокiннiй бричцi рудий жид iз старою... - А Сара? - з тривогою перебив його Петро. - Нi, молодої не бачили з ними. - Так то не вони! - скрикнув Петро. - Авжеж, - пiдхопив i Качур, - не вони; Сара була з ними. - Вони, побий мене бог, - гаряче запевняв Гудзь. - I бричка їхня, i конi - один буланий, а другий чорний з лисиною на лобi. Люди розказували, та й стара жидiвка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змученi конi були. - Нi, не вони, не вони! Де ж би могла подiтися Сара? - скрикнув у вiдчаї Петро. - Гм... Де могла подiтися? Та це зрозумiло. Якщо тiльки Гершко довiдався, що вона християнка... - заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився. I всi збентежено замовкли... Вузькою лiсовою стежкою поволi їхали Качур i Петро. Потомленi далекою дорогою i лiтньою спекою, конi ступали лiниво, понуривши голови. У лiсi було прохолодно. Столiтнi дуби й граби, сплiтаючись своїм могутнiм гiллям, утворювали над головами подорожнiх ажурне смарагдове склепiння; крiзь нього пробивалося яскраве промiння сонця й падало м'якими свiтлими плямами на зелений мох i траву, що встеляли пiднiжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводi Качура, кинувся, за згодою громади, до сусiднього лiсу, де, як сказав Залiзняк, стояла велика ватага гайдамакiв; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сiл, перейшли до Лебединського лiсу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирiшили заїхати спершу в Кирилiвку, щоб iще раз розпитати самим, куди звiдти повернув Гершко. Петро плекав iще в глибинi душi надiю, що довiдається там щось про Сару; але те, що вiн узнав, було зовсiм невтiшне. Усi, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозi, здавалося б, не було в неї нiякої можливостi. Звичайно, пiд час ночiвлi, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилiвки, тому Петровi залишалося тiльки одне страшне припущення, пiдказане Качуром... Вистежити Гершка, впiймати його, вирвати в нього жахливу iстину - ось чого жадав тепер Петро. Вiд Кирилiвки йшли тiльки два шляхи - один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумнiву, що вiн подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малiй Лисянцi нiякою небезпекою, тим бiльше, що й губернатор з усiєю своєю командою подався в Умань, а тому перший намiр Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося вiд болю, вiн переборов себе й вирiшив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лiсу, щоб попередити гайдамакiв, якi там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро нiяк не мiг одiрвати думок вiд образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя. Перед очима Петра невiдступне стояла картина страшного насильства. Темна нiч, нiма, глуха, безпросвiтна. Рудий Гершко iз спотвореним вiд лютi обличчям... Ривка... Чiпкi пазури їхнi впиваються в тонку шию Сари... Вона судорожно б'ється, виривається з їхнiх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивцi! Востаннє розплющує вона очi, сподiваючись побачити його, свого коханого, свого рятiвника Петра, але кругом нема нiкого, нi душi... вона намагається впiймати за руки своїх убивць, вона напружує всi сили, щоб вирватися... крикнути... дихнути... немає порятунку! Чiпкi руки душать їй шию залiзним кiльцем... нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце... кривава пiна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипiння завмирає в неї на устах... Нiма, глуха нiч накриває чорним саваном убивць. А вiн, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому свiтi, сидить за десятки верст у засiдцi, в яру, i навiть на думцi не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає вiд рук страшних душогубiв! Серце Петровi нестерпно, боляче щемiло, немов стиснуте обценьками; вiн робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одiгнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усiма страшними подробицями. Йому здавалося, що вiн чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипiння Сари... I разом з тим якийсь таємничий голос нашiптував йому маленьку надiю на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях i зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скорiше в Турову - довiдатись, куди поїхав Гершко. У лiсi було тихо й урочисто, наче в забутому храмi. Лунко стукотiли кiнськi копита об корiння дерев, що переплiталося через стежку. - I що воно далi буде? - перервав нарештi мовчанку Качур. - Чув, що казали проїжджi люди в Кирилiвцi? - А що? - хутко спитав Петро, вiдiрвавшись од своїх дум. - Та там, у Кирилiвцi, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджi люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офiцiал унiатський з командою їздить i силомiць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрi вiдмовляються присягати на унiю, завдають всяку муку. Ox-ox! - Качур глибоко зiтхнув. - Чи знає про те король? - Знає, - вiдповiв iз злою усмiшкою Петро. - Самочинно митрополит унiатський не розпочинав би справи, та й звiдки б вiн узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму. - А чув ти, подейкують люди, що iгумен мотронинський поїхав до царицi скаржитися на ляхiв? Петро хотiв щось вiдповiсти, але його несподiвано перервав якийсь протяглий, мов стогiн, звук. - Що це? - спитав Качур, швидко повертаючись у сiдлi. - Ти чув? - Чув: то пугач. - Пугач? - здивовано перепитав Качур. - Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь. - Гм... - Качур повiв бровою й замовк. Кiлька хвилин обоє їхали в глибокому мовчаннi. - А що будемо робити, коли й до нас унiати прийдуть? - заговорив знову Качур. - Те ж саме, що й iншi, - похмуро вiдповiв Петро, звiвши докупи чорнi брови. - Не залякають командамиї До унiї не пристанемо, хоч би вони й перевiшали нас усiх до одного. У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче. - Чув? - злякано прошепотiв Качур. - Чув, - знову вiдповiв Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. - Пугач. - В тiм-то й рiч, що пугач. - Ну, то чого ж ти злякався? - А того, що скiльки на свiтi живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу. - Обережнiсть не завадить, - промовив Петро, обдивляючись свою зброю. Качур зробив те ж саме. Обидва приятелi туго натягли повiддя i, пiдштовхнувши коней разiв зо два попiд боки, поїхали швидкою риссю вперед. Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула. Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-пiд землi, виросли три озброєнi з нiг до голови козаки й заступили їм дорогу. - Стiй! - почувся грiзний покрик, i ту ж мить конi Петра й Качура були схопленi за вуздечки. - Хто такi? Куди їдете? Чого? - суворо запитав старший козак. - Лисянськi селяни, ясновельможний пане, - вiдповiв Качур. - Який я пан! - гнiвно перебив його козак. - Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панськi пiднiжки! Куди їдете? - Не прогнiвись, брате, - промовив Петро, - шукаємо гайдамакiв. - Гайдамакiв шукаєте? А на якого бiса вони вам? Самi записатися до коша хочете? - Нi, куди нам, - вiдповiв Качур. - Хочемо просити допомоги та оборони вiд панiв i ксьондзiв. - Оборони вiд панiв? - протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, i раптом закричав гнiвно: - А брешете ж ви, собачi сини, перевертнi, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гнiздо, а потiм нас i виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнiв! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повiшу вас отут серед шляху! - Коли хочеш, то спробуй, - похмуро промовив Петро, - тiльки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова вiдповiдь, видно, сподобалася козаковi. - Ге, та ти, парубче, вмiєш, як я бачу, й зуби вишкiряти, - вiдповiв вiн уже лагiднiшим тоном. - Можу i вкусити, коли треба... - Кусай свою хлiбину, а за залiзо не берись, щоб зубiв часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамакiв? Звiдки ви довiдалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лiсi? - Полковник Залiзняк був у нас i радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамакiв. Вiн i вказав нам на ваш табiр. - А хто над тим табором отаман? - Харко Неживий. - А чим доведеш ти, що полковник Залiзняк посилав тебе до нас? - Ось чим: вiн дав менi на знак свiй полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залiзну рiч, що являла собою цiлковиту копiю полковничого пернача. Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усiх бокiв i потiм сказав уже зовсiм спокiйним тоном: - Здається, слова вашi правдивi; в такому разi злазьте з коней i знiмайте всю вашу зброю. Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака. - А тепер, хлопцi, - казав далi старший, - зав'яжiть їм очi та зв'яжiть за спиною руки. Хлопцi зараз же скрутили гостям руки й прив'язали до їхнiх поясiв iще по поясу. - Ну, тепер за мною, - скомандував старший. Один iз козакiв одвiв убiк коней, а двоє iнших узяли в руки пояси, прив'язанi до очкурiв Петра й Качура, i рушили вперед, один за одним. Мовчки просувалася дивна процесiя. Iнодi тiльки мовчанку порушували вигуки старшого: "Обережнiш! Нахились!" - та тихi крики пугача, що лунали то лiворуч, то праворуч. Через те, що очi були зав'язанi, Петро не мiг собi скласти й найменшого уявлення про напрям i мiсцевiсть, по якiй вони йшли. Але, у всякому разi, вiн виразно вiдчував, що мiсцевiсть ця була дуже нерiвна: то йому здавалося, що вони пiдiймаються на кручу, то вiдчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об корiння дерев, попадали у вибоїни i ями. Один раз йому навiть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убiк, нога його так сильно загрузла, що вiн ледве не впав, i ту ж мить передовий козак гукнув йому: - Обережно, iди просто вперед. Iшли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лiсову тiнь, ставало вже душно, а важка й нерiвна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом нiщо не вiщувало скорого кiнця цих мандрiв. "Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнутi гайдамаками?" - починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який iшов попереду, скомандував: - Стiй! Усi зупинилися. - Стiйте ж тут i не рухайтесь, чуєте - жодного кроку нi праворуч, нi лiворуч, - сказав вiн суворо. - Ти, Чоботарю, пантруй їх, а коли що... сам знаєш... I Петро почув, як старший кудись пiшов. За хвилину його крокiв уже не було чути. Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити нi з Качуром, нi з козаком, який їх стерiг. Йому хотiлося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разiв зо два ногами, вiн вiдчув пiд чоботями невеличкi гiлки, сучечки, сухе листя: не було сумнiву в тому, що вони ще в лiсi, але де, в якiй його частинi, - цього вже Петро нiяк не мiг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому вiн зрозумiв, що час уже наближається до вечора, отже, якщо їх не водили на одному мiсцi, вони зайшли в саму гущавину лiсу; однак Лебедине ький лiс розкинувся на широчезному т єре нi, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому нiяк не вдасться навiть приблизно визначити мiсце, в яке їх завiв старший козак, Петро вирiшив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспiшати. Минуло не менше пiвгодини, а його все ще не було. Думки про обман i пастку почали знову ворушитися в Петровiй головi. Та ось нарештi пролунали поблизу кроки, i Петро почув знайомий уже голос: - За мною! Усi рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув: - Нахились! Петро виконав наказ i раптом вiдчув, як на нього одразу вiйнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкiстю, кроки ж їхнi разом з тим звучали лунко й дзвiнко. "Що це? - подумав сам собi Петро. - Куди ж ми зайшли тепер?" Вiн кiлька разiв човгнув ногою й не вiдчув нi листя, нi сухих гiлок, що вкривали землю в густому лiсi, - пiд ногами в нього була гладенька й тверда, мов камiнь, земля. Петро одхи-лився вбiк i вiдчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Вiн спробував вiдхилитися в другий бiк - вийшло те ж саме. Не залишалося нiякого сумнiву, - вони йшли якимсь пiдземним ходом, i, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволi кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарештi Петро вiдчув, що знову вiйнуло на нього сухим, нагрiтим повiтрям, напоєним лiсовими пахощами. З цього вiн зробив висновок, що вони вийшли з пiдземного ходу. Тепер провiдник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли нiби по якомусь лабiринту, звертаючи то праворуч, то лiворуч, то назад. Нарештi козак зупинився. Хтось пiдiйшов до Петра й Качура, розв'язав їм руки й познiмав пов'язки з очей. Петро випростався, труснув головою i оглянувся навколо. Перед його очима постало несподiване видовище. Вони опинилися на днi глибокого яру, чи швидше ущелини. З усiх бокiв його стискували порослi лiсом i дикими кущами крутi урвища, що спускалися майже сторч. Напiвповислi сосни з вивернутим корiнням, яке нагадувало якихось гiгантських змiй, майже переплiталися над урвищем. У долинi лежала вже глибока тiнь, i тiльки по верхiв'ях дерев, якi росли на кручi, видно було, що сонце ще стояло над обрiєм. Трохи заспокоївшись пiсля тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне мiсце, в яке вони потрапили. Уздовж долини, праворуч i лiворуч, горiло кiлька вогнищ, над якими висiли великi казани. Навколо цих вогнищ лежали й сидiли групи озброєних людей; збоку стояли нав'юченi конi i зовсiм розсiдланi, тут же спокiйно жували сiно кiлька ситих волiв, прив'язаних за роги до дерев. У центрi ущелини височiла цiла купа всiляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений i срiбний посуд, дорогий одяг, забризканий кров'ю, пояси, всiляка зброя й торбинки, мабуть, наповненi червiнцями, i навiть прикраси з католицького костьолу. Збоку од усiх, на розстеленому килимi, сидiв лiтнiй козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов'яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Вiн похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшеннi кручi, якi стискали ущелину, Петро зрозумiв, що добутися сюди можна тiльки пiдземним ходом. Та хоч як озирався вiн кругом, нiде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихiд з пiдземного коридора. VIII Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, пiдiйшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалiк; отаман слухав його мовчки, не мiняючи похмурого виразу свого обличчя. - Пiдведи їх! - промовив вiн холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, i другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм iти за ним. Петро й Качур поскидали шапки й, пiдiйшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволi вiдчув, як холодний дрож пробiг по його тiлу пiд поглядом мертвих, олов'яних очей отамана. - А чого, хлопцi, ви прийшли? - промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном. - Просити допомоги, пане отамане, - вiдповiв Качур. - Допомоги? Ех ви, гречкосiї, а самi ж що, оборонятися не вмiєте? - Куди нам! На вашу ласку тiльки й надiя. - На нашу ласку? Тепер i ласкавi ми стали! Ми за вас пiдставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите? - Пане отамане, - гаряче мовив Качур, - та невже ж ми?..Та хiба ми вам не допомагаємо всiм, чим можемо... та коли б у нас... - Не те! Не волiв та коней нам ваших треба. А ви, гречкосiї, тiльки про свою пельку й думаєте... Сiєте! Сiйте ж, сiйте!.. - Ой пане отамане! - промовив з гiркотою Качур. - Горем сiємо, а слiзьми поливаємо, гiркими слiзьми! - А пожнете пекучою кров'ю! -грiзно вигукнув отаман. -Тiльки тодi покаєтесь, та буде вже пiзно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, i байдуже вам було до того, що дiється на всiй Українi! От тепер прийшли кликати гайдамакiв, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежнi! Та чи знаєте ви, що коли так i далi житимете, то не виб'єтеся нiколи з лядської неволi! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхiв? Пiдемо ми звiдсiля, - наїдуть до вас новi комiсари й пропишуть на ваших спинах i нашi, й вашi грiхи. Всi за одного й один за всiх - тiльки тодi буде дiло, а поки ви гречку сiятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра нiколи! - Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмiємо ми шаблею орудувати! - До нас iдiть, навчимо! Боїтеся жiнок i дiтей покинути - однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите! - Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, - вiдповiв iз стриманим гнiвом Петро, - а не повстаємо тому, що нiчого ми самi з усiм злом не вдiємо, от якщо всi... - Ха-ха, он що вигадав, хлопче, - вигукнув iз лихим смiхом отаман. - Та якщо всi так оглядатимуться на iнших, як ти, то не дiждеться нещасна вiтчизна кращої долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають своє життя! - Не ухиляємось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни, а тiльки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, - гаряче вiдповiв Петро i весь почервонiв од хвилювання. - Тiльки-но з'явиться голова... - Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта. - Руки, пане отамане, пiд головою ростуть... I виростуть, аби тiльки гукнув хто... - Глухi й архангельської труби не почують! - сердито пробурчав отаман. - То яка в тебе справа до нас? - перебив вiн сам себе. Петро розповiв йому всю iсторiю з Гершком, а також про панськi насильства, вчиненi у Лисянцi, про смерть замученого священика, про Залiзнякову пораду... Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана. - Ненависнi мучителi, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! - промовив вiн крiзь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: - Гаразд, скажiть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завiтає до них iз своїми хлопцями в гостi. Ти ось, - показав вiн на Качура, - зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лiсок, а ти, - обернувся вiн до Петра, - поїдеш додому з кимось iз наших, та ось хоч iз дяком, вiн чоловiк спритний, вивiдає там у замку все, що нам треба, i повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер iдiть до коша, вечеряйте. Петро й Качур низько вклонилися отамановi, i старший одвiв їх до одного з казанiв, коло якого вже сидiв гурт гайдамакiв. - Га, гречкосiї вечеряти прийшли! - зустрiли їх гучним смiхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм мiсце бiля казана. - Ложки є? - коротко спитав один iз гайдамакiв. - Є, - вiдповiв Петро. - Ну, то їжте. Петро й Качур, якi давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечерi. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землi навколо вогнища, яке вже догоряло. - Лягайте, мосць панове, де сидите, - звернувся до Петра його сусiд iз лiвого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. - Перин i подушок у нашому господарствi немає. Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав мiцним сном, Петро ж, прилiгши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамакiв точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднiшнi подiї - розправа з ляхами; однi гайдамаки говорили про них, зловтiшне смiючись, iншi ж - iз злобними прокляттями. Петро слухав розмови вiльних козакiв, i моторошно, i хороше ставало йому вiд них. Душа його й здригалася, коли чув про тi тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим i сповнювалась якоюсь злою радiстю, коли думав про те, що ненависнi переслiдувачi їх святої вiри зазнали нарештi заслуженої кари за всi тi муки, яких вони завдавали беззахисним селянам i смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душi. Чого, справдi, чекати? Жаль батькiвської хати, тихого сiльського життя? Та яке ж то життя? Тiльки безнастанна праця на панiв, знущання, муки й навiть смерть! Нi, покинути все й пристати до цих вiльних орлiв, визволити вкупi з ними батькiвщину, а не пощастить, то хоч раз у життi розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб i онуки їхнi пам'ятали цю страшну помсту до кiнця своїх днiв. Та не всi гайдамаки брали участь у цiй жвавiй розмовi: однi з них лежали мовчки, з понурими обличчями, iншi тихо розмовляли помiж собою, перериваючи розмову придушеними зiтханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловiк дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечi. Обличчя його вiн не мiг роздивитися, бо той дивний чоловiк сидiв оддалiк, затуливши обличчя й спершись лiктями на колiна: в позi його було стiльки тяжкого горя, що Петро зацiкавився його долею. - А дозволь тебе, пане-брате, спитати, - звернувся вiн тихо до свого сусiда, - хто то сидить там збоку? - А то дяк наш, - вiдповiв молодий гайдамака. - Чого ж то вiн так зажурився? - Горя свого не може забути. - Горя? А що ж з ним трапилося? - Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, - не вистачило б часу й до завтрашнього дня... В кого батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи. Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра. Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження: вiн пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельцiв, горе, розлите по всiй Українi, i думки його оповилися чорною запоною. Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то там чулося тихе хропiння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi дерев, мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цiєї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей. Усе спало... або вдавало, що спить... Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його - нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки про тi страшнi, кривавi сльози, якi запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рiднi спустошенi хати й оселитися, мов диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах... Йому здавалося, що то не нiч пливе вгорi по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всiй Українi й зiгнало сюди цих неборак... Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й поснiдали, з'ївши по окрайцю хлiба з салом, що їм запропонував молодий сусiд, до них пiдiйшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом: - Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з тобою їхати. I вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра. - Та менi й збиратися нiчого, - вiдповiв вiн, пiдводячись з землi. - Увесь тут! Тiльки ось кiнь... - Коня тобi дадуть на своєму мiсцi, - добродушно усмiхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загонi, i потiм уклонився своєму вчорашньому сусiдовi. - Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я тобi стану в пригодi, то ти теє... Ось тiльки не знаю, як тебе звуть. - Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, - вiдповiв гайдамака. - Рева, то й Рева. То як тобi щось треба буде... живемо ми в Малiй Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий... - Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро. - Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, - сказав дяк. - Ну, давай же, парубче, я зав'яжу тобi очi. Вiн зав'язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою. Знову почалися довгi й чуднi мандри; а втiм, цього разу вони закiнчилися швидше. Години через пiвтори дяк спинився й промовив: - Ну, тепер, парубче, реку: "Розв'язуй очi!" Петро розв'язав очi й здивовано побачив, що вони стоять на перехрестi тiєї самої стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв... За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав свого чалого, а другий - чудовий вороний кiнь призначався, певно, його супутниковi. Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою. Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки. - А що, хлопче, - звернувся нарештi до Петра дяк, - на якi села до вашої Лисянки треба правитись? - Та менi б хотiлося насамперед у Турову заїхати... справа є негайна... пекуча, та й про дорогу там би розпитали. - Велелiпно! - радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. - Менi теж треба конче заїхати в Турову. - Теж справи? - Еге ж, справи, братiю свою треба побачити. - Братiю? А що ж вони там роблять? - Сiють, хлопче! - Як - сiють? - здивувався Петро. - Отак, сiють, - усмiхнувся дяк. - Тiльки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта, -а сiють, як у притчi, святе слово... - Ох, важко тепер його сiяти, - зiтхнув Петро. - Так, важко, та тiльки немає нiчого неможливого для того, хто вiрує! Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо близько спасiння. Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi. - То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? - знову спитав Петро. - Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi Вишняках, що по той бiк Вiнницi. - А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй? - По духу братiя, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братiї; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафiї, тепер моя парафiя - вся Україна, а причт - низове товариство! - А де ж сiм'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, дiти?.. - Сiм'я... дружина... дiти, - повторив глухим голосом диякон i понурив скуйовджену голову. - Про це не питай... не питай!.. Прийняв усiх господь... звiльнив мене вiд усiх i вся! - Диякон одвернувся набiк i замовк; мовчав i Петро, побоюючись необережним словом роз'ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним. Майже годину отак їхали вони мовчки, нарештi диякон заговорив до Петра: - Ми вже багато проїхали, скоро кiнець лiсу, а година ще рання... Полудень нашому братовi - час непридатний... Вiд лiсу до Турової ще верстов п'ять переїзду битим шляхом; пани нашi, унiати й офiцiали, нишпорять кругом, а я не хотiв би зустрiчатися з ними поки що - бачились уже... То ми теє, звернемо вже вбiк... спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тодi й виїдемо! Хоч Петровi й не зовсiм до серця припала пропозицiя диякона, та дiяти було нiчого, i вiн мусив погодитися. Слово по слову мiж ними зав'язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого вiн, власне, хоче заїхати в Турову, i почув вiд нього всю iсторiю з Сарою. Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, i через годину-другу Петро й диякон були вже найщирiшими друзями. Час пролетiв непомiтно. Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, вiн сказав, що пора їхати... Новi приятелi посiдали на коней i рушили далi. Лiс незабаром почав рiдшати, й через кiлька хвилин вони виїхали вже на його узлiсся й поскакали вузьким польовим путiвцем. Проїхавши з пiвверсти цiєю дорогою, диякон звернув убiк i виїхав з Петром на битий шлях. - Ну, тепер, парубче, - промовив вiн пiвголосом, пильно озираючись кругом, - давай швидше, тут до села недалеко, - пролетiти б тiльки цей перегiн-Приятелi пiдiбрали повiддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, i конi вихором помчали по рiвному шляху; курява, що знялася з-пiд копит, приховала вершникiв од стороннього, цiкавого ока... За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках i левадах. - Ну, слава богу, пролетiли! - мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спiтнiле чоло, дихнув разiв зо два на повнi iруди й додав: - Запахуще повiтря! - Це i є Турова? - спитав Петро. - Вона сама, хлопче. - Де ж ми розпитаємо про все? - А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарi, - вiдповiв диякон. - Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви. Петро й диякон звернули в одну з бiчних вулиць, залишили коней у привiтної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за рiг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд - маленька, дерев'яна, майже вросла в землю; стiни її зовсiм посiрiли од часу й нiби вкрилися якоюсь сивою плiснявою, дерев'яна покрiвля поросла мохом i жовтими лишаями, а такий самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсiм похилився, й тiльки де-не-де на ньому ще видно було якiсь iржавi, червонуватi плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кiлька старих розтовчених могил було видно попiд оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землi свої зеленi вiти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всiй цiй картинi. Петро й диякон поскидали шапки й ввiйшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчиненi навстiж; i крiзь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитнi клуби кадильного диму стелилися над головами парафiян; де-не-де мерехтiли, розпливаючись, вогники, як маленькi зiрочки, й зрiдка чувся тихий спiв. Не всi люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених схiдцях папертi. Гурт молодих селян оточив слiпого бандуриста, що сидiв на землi, недалечке вiд схiдцiв. На другому кiнцi юрмились бiля когось дядьки, молодицi й хлопцi. - Кiнчається служба, - тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився бiля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звукiв, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно... Гiлля похилих верб немов застигло в нерухомому повiтрi. Крiзь молочний серпанок, що затяг небо, загорiлися на заходi червонi смужки й полиски i розлилися тихим сяйвом по верхiвках верб, по стiнах церкви, по бiлих сорочках селян. Кiлька хвилин товаришi стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарештi диякон сказав Петровi: - Ану, парубче, ходiмо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться. Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до гурту людей в протилежному кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й диякон побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога була на дерев'янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого калiцтва; вiдрослi бороди їхнi й чуприни були присипанi сивиною, очi поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi їхнi тiла, не можла було не дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк i вирiшили жити з милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв, ставився, видно, до них з цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них. - Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, - говорив кривий старець, - їхнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а вiшання буде сiм лiт! Цариця за нас заступиться. - Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! - рознеслося в гуртi. - Дай боже їй долю! Пошли їй вiку довгого! - чути було то тут, то там. - Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? - почулося з iншого боку. - Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, - провадив далi кривий старець. - Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся з Росiї, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала... - Тепер би й виступити проти ляхiв... Тiльки як? Голими руками жару з печi не вигребеш! - Ще б пак! - заговорив знову старець на дерев'янцi. - Тiльки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловiк припасає на той випадок кочергу. - Правда, але де ж її взяти? - Була б охота... знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не зiгне, - промовив загадково старець на дерев'янцi й значуще пiдморгнув бровою. - Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, - подав хтось голос з протилежного боку. - Є голова, є такий козак, запорожцi його на те поставили, - вiдповiв калiка. - Хто такий? - Максим Залiзняк! - промовили разом жебраки. - Максим Залiзняк! - залунало в гуртi. - Максим Залiзняк? - скрикнув з їiодивом i Петро. - А ти його хiба знаєш? - спитав диякон. - Аякже, батьковi моєму вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його всi знають. - Ге, батька Максима всi знають од моря до моря, - голосно сказав диякон. - А як свисне вiн, то з усiх лiсiв посиплються тисячi добрих козакiв, як горiхи з торби! Жебраки почули дияконiв голос, i Петро побачив, як вони непомiтно кивнули йому головами. Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi бу в церквi; кожен з них поспiшав приєднатися до гурту, що оточував калiк. Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi. - О, Максим Залiзняк - щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! - говорив голосно диякон, звертаючись до селян. - Правда, правда! Ми всi за нього! - погоджувалися його слухачi. У цей час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбраннi надвiрнi козакiв пана Потоцького; його на диво енергiйне й виразисте обличчя з рiзко оi ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволi зiйшов схiдцями i, побачивши схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомонiли збудженi звiсткою людi - Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, - провади далi жебрак на дерев'янцi. - Не лише батько Максим стає за нас. Як тiльки повста не Україна, тодi за нас пiде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всiх нас на ворога! - Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер уже давно! Вже, либонь, i кiстки йоге потлiли! - почулося кругом. - Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському монастирi. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це вiн в однiй святiй книзi, що зберiгається в їхньому пречистому монастирi, а сказано там таке: "Господь не захотiв одiбрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його вiд усiх у Печерському монастирi, спинив йому лiта й не дозволив смертi торкатися до славного козака, а йому звелiв лишатися доти схимником у келiї, поки не настане для України останнiй скрут, а тодi велiв устати i врятувати ще раз рiдний наш край... I поселився Богун у Печерському монастирi, а через те, що нiхто не знав його й не вiдав, звiдки прийшов вiн, то й прозвали всi того схимника Найдою. Ми самi ось ходили навмисне в Печери довiдатися, чи є там такий козак, i довiдалися, що є там схимник на прiзвище Найда. А хто вiн такий, звiдки й коли з'явився в монастирi - не вiдають i найстарiшi монастирськi дiди. Знають тiльки, що звуть його Найда i що замурувався вiн аж у глибинi дальнiх печер. - Диво, диво господнє, - загомонiли слухачi, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жiнки заходилися витирати очi. Зацiкавившись розповiддю калiк, незнайомий значний козак проштовхався ближче. - А хто це такий, пане-брате? - спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака. - Це? Та хiба ти не знаєш його? Сотник уманської надвiрної мiлiцiї Гонта. - Iм'я чув, а самого ще не бачив. - Що ж робити нам у свiтi? - почулися з усiх бокiв запитання. - А те робити, що роблять усi добрi люди по всiй Українi, - кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи. - Куди? Як? - Цс! - перебив диякон голоси, що лунали з усiх бокiв, i показав жебракам очима в той бiк, де стояв Гонта. Усi одразу якось збентежилися й перезирнулись. - Чого ти? - здивовано прошепотiв Петро. - Вiн же наш, схiдного благочестя! - Схiдного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти вiри й на грiш! Петро замовк; жебраки перемiнили розмову, й Гонта, помiтивши, що його присутнiсть бентежить селян, одiйшов до бандуриста, який тихо спiвав думу. - Ходiм послухаємо, про що спiває там старець божий, - звернувся Петро до диякона. - Ти пiди, хлопче, послухай, а менi ще треба перемовитися словом iз своїми, - вiдповiв диякон. - Адже ото всi нашого гурту люди... Бачиш, розкинули ми невода по всiй Українi. Петро одiйшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев'янцi й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко вiд значного козака, прислухаючись до того, що спiвав слiпий бандурист. А той спiвав думу про Богдана Хмельницького, i спiв його справляв глибоке враження на слухачiв, а особливо на Гонту, який стояв оддалiк, похиливши голову. Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчi котрого, в кожному порусi, в самiй ходi вiдчувалися надзвичайна сила й енергiя. Довго спiвав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчнi часи козацької сили й слави; усi стояли мов скам'янiлi, не пiдводячи голiв. Тим часом iз церкви вийшли останнi парафiяни. Рожевi вiдблиски вечiрньої зiрницi згасли, тихi сутiнки поволi почали спускатися з поблiдлого неба. До Гонти пiдiйшов титар i сказав, що батюшка просить його завiтати до нього на вечерю й спочити пiсля дороги. Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб'язного, свiтського виразу; вiн рушив за титарем, i через кiлька хвилин Петро побачив, як вiн вийшов з церковної огради в супроводi батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловiка, з загорiлим, смаглявим обличчям. Люди теж почали розходитись; до Петра пiдiйшов диякон i запросив його на ночiвлю до свого приятеля. - Там ти розпитаєш про все - i про дiвчину, i про Гершка, та й дорогу вiн добре знає, - додав диякон. Петро пiшов за ним; господар хати, куди привiв його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людин