че Гонти. - Ходiм лишень та краще вип'ємо чарку за твоє народження. Я ж тепер i сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобi доводжусь. Гей, хлопцi, несiть нам найкращого меду з панського льоху! Вiн обняв Гонту за стан i повiв майданом. Через пiвгодини вони сидiли вже в просторiй хатi за накритим чистою скатертиною столом. На столi перед ними було розставлено хлiб, сир, сметану, яйця, два олов'янi пугари й дорогий срiбний дзбан, повний темного запашного меду. Коли вони попоїли, Залiзняк налив у пугари меду, подав один з них Гонтi й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням: - Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися? - Куди ж? До своєї сотнi, в Умань! - Гм... - Залiзняк повiв бровою. - Ну, то я проведу тебе, менi теж по дорозi, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетiли вони хмарами, а вашого брата, надвiрних козакiв, ненавидять ще дужче, нiж ляхiв. Залiзняк замовк на мить i пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав. - Воно, правда, не можна вину класти на них за це, - провадив далi Залiзняк. - В той час, коли вони вiддають життя за вiтчизну, - ви одгулюєтесь пiд панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам! Останнi слова Залiзняковi прозвучали особливо в'їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хатi запанувало напружене мовчання. - Тяжкi слова твої, пане полковнику, - заговорив нарештi Гонта, пiдводячи голову. - Багато в них правди, але багато й гiркоти зайвої, несправедливої... Не тiльки гайдамакам дорога вiтчизна, не тiльки в них болить за неї серце. Та не всi люди однiєї кондицiї. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нiчого, крiм буйної голови, а в кого сiм'я?.. - Чим же заважає сiм'я? Хiба не було на Українi сiмейних козакiв? - Козакiв, а не гайдамакiв, котрi гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому пановi! Пане полковнику, вони звитяжцi, i кожен з нас вважає їх за найславнiших дiтей вiтчизни, тiльки ж усякий чоловiк розумiє, що з їхньої помсти не вийде нiчого, крiм нових жертв. Залiзняк нахмурився. - Тому й не виходило досi нiчого, - промовив вiн гнiвно, - що не знаходилося того, хто об'єднав би їх усiх, а якщо знайдеться, тодi ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панiв, а на всю Польщу, на весь її державний лад. - Ех, пане полковнику, - вiдповiв, зiтхнувши. Гонта, - повiр менi, не тiльки тобi спадало це на думку, та батогом обуха не переб'єш: хоч би й усi гайдамаки об'єдналися, то нiчого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час. - Чим же теперiшнiй час гiрший за попереднiй? Вiн кращий, - присягаюся, кращий у сто крат! - вигукнув Залiзняк i заговорив iз запалом, присуваючись до Гонти: - Послухай мене, остання година Польщi вже вдарила на небесах, i справедлива вiдплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусiди, й кожен тiльки й думає про те, який би урвати собi шматок. Ждуть тiльки нагоди, щоб кинутися. - Але шляхта теж передбачає це i вже береться за розум: скрiзь укладаються конфедерацiї... - А, їхнi конфедерацiї!.. Вони викличуть у країнi ще бiльше сум'яття, а сум'яття тiльки прискорить нашу справу. Терпiння народу вичерпалося - в нього немає нiчого: нi волi, нi хлiба, нi сiм'ї - нiчого, крiм душi, а голий дощу не боїться. Вiр менi, не сьогоднi-завтра зчиниться страшний заколот... - I кому ми потрапимо пiд руку, той i забере нас, як бунтiвникiв?! - мовив з легкою iронiєю в голосi Гонта й пильно глянув на Залiзняка. - Нi, пане-брате, - впевнено заперечив Залiзняк i, нахилившись до Гонти, заговорив пiвголосом: - Я скрiзь вештаюсь уже не один рiк. Все бачу, все чую, все винюхую, й нiщо не приховається од мене. Тисячi очей i тисячi вух дивляться й слухають за мене там, де нiкому й на думку не спаде зустрiти гайдамакiв. I ось що я скажу тобi: не сьогоднi-завтра Польщу розiрвуть i роздiлять сусiди-друзi, а разом з тим одiрвуть i нас i прилучать до котрогось iз сусiднiх панств. Подумай сам: коли дiстанемо ми бiльше свободи й прав, - чи тодi, коли одiрвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщi, тобто з правами пiд'яремної худоби, чи коли прилучимося ми самi з своєї волi, до кого захочемо, iз зброєю в руках? Гонта мовчав. У хатi густiшали сутiнки. Залiзняк говорив далi з наростаючим запалом: - Не думай, що ми будемо тодi зграєю бунтiвникiв. Нi! Тут виросте страшна, грiзна сила. I тодi приєднаємося ми самi, до кого захочемо, i кожен прийме нас з радiстю пiд свiй протекторат. Скажи, кому кориснiше прийняти нас пiд свiй протекторат? Росiї!!! Половина нашого краю вже там, ми одної вiри, дiди нашi пiшли з одної землi, край наш принесе i берег Чорного моря, найважливiшого моря для Росiї, i бувалi, обстрiлянi, безстрашнi вiйська. Все це розумiють i там, - Залiзняк показав рукою на пiвнiч, - а тому й дадуть нам найбiльше прав i привiлеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росiї, i бiльше нi до кого! Там половина нашої розшарпаної вiтчизни, там нашi брати, там серце наше, наше славне Запорожжя... У хатi стало поночi. Слова Залiзняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давнiх гетьманiв: здавалося, вони випливали з сивої пiвтемряви й, грiзно блиснувши очима, знову тонули в нiй. Якийсь червонуватий вiдблиск, ще кволий, але дедалi яскравiший, починав пробиватися в хату, та спiврозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помiчали нiчого... Гонта мовчав; у темрявi важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залiзняка. - Ех, друже, все це було б так, - промовив вiн нарештi з придушеним зiтханням, - коли б можна було довести дiло до кiнця! А повстання наше, як i ранiше бувало, на самому початку придушать ляхи. - Нiколи! - грiзно в гукнув Залiзняк, гримнувши кулаком по столу. - То були повстання, що їх пiдiймали незначнi ватажки гайдамацькi, вiдомi лише сотнi-другiй козакiв, тому й повставали мiзернi купки люду i ляхам неважко було їх придушити, а тепер пiднiметься iнше повстання - всiєї землi нашої, всього знедоленого панами народу... Повстане, кажу тобi, вся Україна! Голос Залiзняка зазвучав глухо й грiзно, а очi його, в червоному вiдблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховiсним вогнем. - I лише тi козаки, котрi продалися панам... - Зажди, спинися! - перебив його Гонта, здiймаючи руку. - Не квапся кинути в товаришiв тяжким докором: згадай тiльки, як глумилися запорожцi з реєстрових козакiв, а яку вони подали допомогу Богдановi, i чи був би без них визволений наш нещасний край? Придушений стогiн вирвався з грудей Залiзняка. - Але старшина їхня, старшина?! - прошепотiв вiн, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закiнчити фразу. - Старшина їхня тут, - гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: - А як прийде слушний час, тодi всi узнають, хто такий Гонта! - Друже, брате мiй! - вигукнув Залiзняк i, схопившись з мiсця, стиснув Гонту в своїх могутнiх обiймах. Якусь хвилину в кiмнатi тривало мовчання, що переривалося тiльки козацькими поцiлунками. - Де бачитись можна? - промовив нарештi уривчасто Залiзняк. - У моєму селi, в Розсiшках, - вiдповiв Гонта, - люди вiрнi... тiльки перемiнити трохи одяг... довгу бороду... абощо... - Гаразд, побачимось!.. Вiр же й надiйся. Залiзняк потиснув руку Гонти. Гон а одвернувся до вiкна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тiльки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату. - Що це? Пожежа? - промовив вiн, швидко обертаючись до Залiзняка. - Мабуть, церкву запалили! - вiдповiв той. Обидва приятелi мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей. Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом. Тиха нiч уже вкрила село. Посеред майдану рiвно й тихо, неначе полум'я величезної свiчки, палала церква, освiтлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми: хто, припавши обличчям до землi, неначе завмер у молитвi, хто голосно ридав, здiймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду вiд своєї старої церкви, коло якої вони виросли; постарiлись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками. Понуро стояли збоку гайдамаки, далi видно було вози iз селянським збiжжям, з жiнками й дiтьми, що сидiли зверху. - От до чого дожили ми на нашiй землi, - з глибоким хвилюванням промовив Залiзняк, простягаючи руки до палаючої церкви. - Свої убогi святинi ми змушенi палити власними руками, щоб вони не дiсталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна вiд краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дiтьми! Нехай згорить уся, нехай розвiється попелом, щоб її й iменi не лишилося на свiтi. IX У той час Умань була центром величезних володiнь київського воєводи Сiлезiя Потоцького; ключ цих володiнь захоплював пiвденно-захiдну частину Київської губернiї i майже всю Подiльську. Умань була тодi невеликим мiстечком, резиденцiєю комiсара-губернатора, але являла собою, як на тодiшнi засоби оборони, добре укрiплений пункт, що служив оплотом для всiєї навколишньої шляхти, i вона поспiшала будувати собi в Уманi будинки й переїжджала туди з своїх маєткiв, пiд захист мiцних стiн, башт i губернаторських корогов. Умань сидiла мiцним гнiздом на невеликому узвишшi, що лежало серед безмежної рiвнини. Захiдний бiк цього узвишшя обривався стрiмкими скелями, а схiдний спускався м'якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з пiвдня. Той став прилягав до Грекового лiсу й вiдокремлював його вiд мiста. Серед лiсу з-пiд камiння й скель пробивалися джерела прозорої, холодної води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Цi джерела давали воду й мiстечку, яке не мало на огородженому частоколом теренi анi цистерн, анi колодязiв. Фортеця була обкопана широким i глибоким ровом, а насип увiнчувався високим подвiйним частоколом. Той частокiл складався з окутих залiзом загострених дубових колод i оперiзував мiсто неправильним видовженим овалом, що розтягся по самiй вершинi узвишшя. З боку степу в цьому частоколi збудованi були двi укрiпленi рогатками брами, з мiцними, кованими залiзом ворiтьми i з зубчастими вгорi бiйницями, звiдки дивилися в поле гармати. За першою брамою одразу починався невеликий майдан; в кутку його ховалася за великим будинком ратушi, за крамницями й магазинами для iноземних купцiв зубожiла, похила православна церква, а в центрi майдану гордовито й бундючно височiв кафедральний собор, що прилягав до щойно побудованого колегiуму, вiдданого пiд опiку базилiанських ченцiв. Просто напроти брами, в протилежному од церкви кутку, була єврейська школа. Вiд цього майдану змiїлися тiснi й кривi вулицi до самої фортецi, переплiталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де стояв костьол. Помiж цими двома майданами, на самiй вершинi узвишшя, грiзно височiв губернаторський замок, огороджений також подвiйним частоколом з чотирма нарiжними баштами; вони були одноповерховi, але своїми зубчастими вiнцями здiймалися над шпилями костьолiв i дивились далеко в степ. Губернаторський замок, з високою гонтовою покрiвлею, являв собою одноповерхову довгу будiвлю iз загнутими у виглядi лiтери "Г" кiнцями, його оточували праворуч i лiворуч флiгелi й прибудови, серед яких вирiзнялася похмурим виглядом i гратчастими вiкнами кордегардiя. Невеликий дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом тягся у видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на днi балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою iз ставу, вiддаленого од мiста на двi версти. Саме мiсто, що складалося переважно з єврейського населення, не мало садкiв i красувалося тiльки гостроверхими черепичними й гонтовими покрiвлями; але передмiстя його, Туркiв, що тулилося коло пiднiжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в зеленi садкiв, що позливалися в мальовничi заростi. Цього лiтнього дня в губернаторському замку була особлива метушня: з-пiд усiх навiсiв, стаєнь, повiток та iнших господарчих будiвель виглядали кузови й дишла колимаг, каруц i бричок, якi, певно, не вмiстились у повiтках. Iз стаєнь чути було голосне iржання. Коло довгих ясел i возiв, нарихтованих сiном i вiвсом, стояли рядами на прив'язi чудовi конi. Гуртки стайничих i челядi, мабуть, приїжджої, лiниво грiлися на сонцi, перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте iнколи в їхнiй розмовi можна було вловити натяк на те, що пани їхнi чимось стривоженi й що в замку щось має вiдбутися. Шум, гамiр, iржання коней, гавкання собак, добiрна лайка i брязкiт ножiв, що долiтав з пекарнi, здавалося, висiли в повiтрi. У просторому залi губернаторського палацу, прикрашеному гербами й портретами графiв Потоцьких, було людно й гамiрливе. Серед молодого лицарства, яке виблискувало пишнотою вбрання й зброї, були й почеснi вельможi: губернатор лисянський Кшемуський, коронний обозний Иосиф Стемпковський, начальник барських конфедератiв полковник Пулавський i настоятель базилiанського монастиря плебан Баєвський. Сам господар, Младанович, сидiв на графському крiслi, що стояло на невеликому пiдвищеннi, пiд балдахiном, на взiрець трону. Хоч обличчя гостей пiсля доброго снiданку й випитого вина сяяли веселощами, а очi блискали одвагою, хоч у легкiй розмовi, пересипанiй жартами й смiхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно, що шляхта зiбралася не заради бенкету, а в серйознiй справi. Це зiбрання нагадувало сеймик, який з'їхався у зв'язку з наближенням грiзних подiй. - Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, - звернувся до зiбрання лисянський губернатор Кшемуський, - од свого патрона й мецената, князя Яблонов-ського, повiдомлення, що посол московський поставив нашому крулевi вимогу, щоб права схизматiв були прирiвнянi до прав католикiв i мало не до прав нашого славного, першого в усьому свiтi шляхетства. Почувши останнi слова, гостi, представники старшого поколiння, гордовито стрiпнули чупринами й розправили пишнi вуса, що спускалися аж на груди, а молодь, узявшись пiд боки, почала пiдкручувати вгору свої вусики. - I кажуть, - провадив далi, пiдкреслюючи слова, Кшемуський, - що король уже пiдписав декрет, продиктований московським послом. - Побий мене перун, а бiльше терпiти такого запроданця, як наш круль Понятовський, не можна, - спалахнув полковник Пулавський. - Не питаючи згоди сейму, видає королiвськi декрети, якi забороняють насильства над схизматами й дозволяють їм одбирати назад усi церкви й церковне майно та ще й вiдновлювати свою iєрархiю за допомогою переяславського єпископа Гервасiя. - О sancta mater! - обурився плебан Баєвський. - Невже ж горда Рiч Посполита пiдкориться цьому обурливому декрету? Невже ж благородне лицарство зрадить заповiти вiтчизни? Адже мiсiя Польщi - схилити весь свiт пiд стопу найсвятiшого папи... i раптом наша славна Рiч, внаслiдок зради, змушена буде вiдхилитися вiд призначеного їй шляху? - Нiколи! Довiку! Смерть зрадникам! Загибель схизматам! - закричала, брязкаючи зброєю, молодь. - Авжеж, цього безумства допустити не можна, - рiзким, сухим голосом заговорив пан Стемпковський, - це, не кажучи вже про релiгiйнi мiркування, додало б зухвальства хлопам, i вони чинили б iще бiльший опiр нашiй волi. А хлоп мусить бути нiмим рабом, пiд'яремним бидлом, тому що бог створив його для чорної роботи й для послуг шляхтi i нiчого не дав йому з нами рiвного, крiм душi. - Як бога кохам, - мовив на це Младанович. - Ясновельможний пан обозний сказав велику iстину: тiльки тодi ми, шляхетне лицарство, будемо спокiйнi й край процвiтатиме, коли всi хлопи забудуть свою схизму i за допомогою католицького духiвництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матерi всмоктуватимуть вiрнiсть i покору нам. - А цi декрети збунтують непокiрних хлопiв, - обiзвався хорунжий неми-рiвського графа, молодий i ставний Кребс. - Я був нещодавно на Смiлянщинi, то там уже почалися заворушення серед бидла. - У мене на Уманщинi тихо... В мене не писне й миша! - хвальковито мовив Младанович. - А в нас, на Подiллi, - докинув полковник Пулавський, - з'явилися були банди розбiйникiв-гайдамакiв, але ми спiльними силами стерли їх з лиця землi, знищили. Мало хто врятувався втечею! - Смерть схизматам! Загибель москалям! - задерикувато крикнуло кiлька молодих голосiв. - О, ця єресь! - вигукнув у фанатичному озлобленнi молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, i схопився руками за голову. - Мало того, що вона вперта у своїй темнотi, вона спокушає ще й прийнятих у лоно католицької церкви дiтей: тi, хто народився й вирiс у римсько-католицькому обрядi, зраджують його й переходять знову в схизму! - А головне, - додав Младанович, - ця пся крев дає якесь право сусiднiй Росiї заступатися за одновiрцiв. Sapristi. Тисяча дяблiв! Од цих втручань тхне погрозою! - Отож-то, - вигукнув Пулавський, - його мосць висловив саму суть... У залi почулося глухе ремство й брязкiт палашiв та щабель об пiхви. - Вiдтодi, - провадив далi полковник, - як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопiв i розбiйничого гнiзда запорожцiв, одiрвав од нас половину України й прилучив її до Москви, вiдтодi ця держава стала швидко зростати в своїй силi й тепер розрослась у величезне царство, стала iмперiєю й загрожує поглинути нас... - Боже всесильний! - заволав у релiгiйному екстазi Баєвський. - Одведи вiд нас цей жах! - Oremus domine! - простогнав ксьондз, склавши руки й звiвши до неба очi. - Тепер нам треба подумати, панове добродiйство, як дати вiдсiч Росiї, - знову заговорив Пулавський. - Не тiльки вона точить на нас зуби, - докинув Младанович, - є в нас iще два добрих сусiди: австрiєць i пруссак... Тi теж ждуть не дiждуться нашої загибелi. - Грiм i блискавка! - крикнув Стемпковський. - Ми самi того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанiю й вiддали йому кращi провiнцiї даром... вiдрiзали себе од Балтики, ми самi своїми руками занапастили своє велике королiвство й вигодували на себе ж удава! - Прокляття тим, хто потурав цьому! - вигукнув хтось похмуро серед пишної молодi, i цей прокльон примусив усiх неприємно здригнутися й замовкнути. - Проте, хоч i як це гiрко, - зiтхнув по довгiй паузi Кшемуський, - а все ж таки, на мою думку, нам безпечнiше бути в кiльцях того удава... Пруссiя прагне протистати зростаючiй могутностi Росiї, i їй союз з нами на руку... Може, потiм i в пруссакiв з'являться хижацькi iнстинкти, але тепер iнтереси Пруссiї й Австрiї, звичайно, суперечать намiрам Росiї, а тому наш iнтерес шукати з ними спiлкування проти москалiв... Це iнтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намiр iти на поступки Московiї... - Зрадник! Геть його до всiх дяблiв! - заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами. - Авжеж... справдi, - мовив Стемпковський, - це зрада... Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля. - А якщо дiйсно з боку Корони помiтне бажання порушувати нашi верховнi шляхетськi права, то скликати негайно ж сейм i пiдрiзати королевi крила! - Так, це треба вчинити якнайшвидше, - погодився Младанович. - Сповiстити наших патронiв i магнатерiю негайно, - додав Кшемуський. - Цього мало! - сказав Пулавський. - Сейм, звичайно, не попустить вiжок королевi, але Понятовський може випросити в Росiї допомогу... - Невже до цього доживе Рiч Посполита? - скрикнув схвильовано плебан i, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечi його тихо здригалися вiд стримуваних ридань. Щире горе плебана вразило всiх у саме серце. Старi провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очi в дубову з ясеновими квадратами пiдлогу. Тяжкi зiтхання почулися в пишному залi й гнiтюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго. - Ганьба, ганьба, - лиховiсне промовив нарештi Пулавський. - Але впадати в одчай нам iще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнакiв наших горять одвагою очi, поки нас захищає благословення папи - Польща не згине! Найкращi сини вiтчизни, найблагороднiшi i найславнiшi лицарi, заклали вже конфедерацiю в Барi. Туди з'їжджається все шляхетство польське iз зброєю й з своїми командами, пiд прапор золотої волi шляхетської й незалежностi нi вiд кого. - Вiват! Нєх жиє! - вигукнули всi присутнi, охопленi бадьорiстю i надiєю. - Нєх жиє! - пiдхопив полковник. - Тiльки треба дружно стати всiм i вкрити конфедерацiями всю Польщу. У короля вiйськ немає, сейм нiколи не дозволить йому посполитого рушення... А в нас збереться кiлька десяткiв тисяч безстрашних гусарiв, левiв-драгунiв i тигрiв-латникiв... - Славне лицарство! - урочисто виголосив Младанович. - Я вiдкриваю в Уманi нову конфедерацiю й запрошую пiд свiй стяг, у замок, всiх славних героїв, звитяжних захисникiв ойчизни. - Ми з вельможним паном ладнi голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! - гукнули всi в один голос i витягли з пiхов шаблi, що сяйнули холодним блиском лез. - У всiх конфедерацiй повинно бути одне гасло, - пiднiс голос Пулавський. - Проти короля i за єднiсть Польщi, за панування католицизму, за винищення з корiнням схизми й непокiрних схизматiв. - Так, - пiдтвердив Стемпковський. - Краще впертих винищити всiх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, анiж допустити спокусу. У той час, коли в залi дебатувалися серйознi полiтичнi питання й обмiрковувалися невiдкладнi в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловiче, провадило бесiди в просторих салонах замку про свої iнтереси, про новi моди, що приходили на змiну колишнiм, старопольським, про майбутнi шлюби, про скандальну хронiку магнатських дворiв... Та проте злоба дня не давала спокою й прекраснiй статi: говiркi цокотухи раз у раз переривали свої улюбленi теми й переходили до тривожних питань, якi стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненнiстю. - Вам добре, кохана панi, - говорила уманськiй губернаторшi, зiтхаючи й вiдсапуючись, товста, аж одутла, панi Кшемуська. - У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось iще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок i порiвняти з вашим не можна - адже кругом бунтiвнi села та гайдамацькi розбiйницькi кублища по непролазних пущах, байраках... - То ви, моя люба, переходьте до нас, - ласкаво запропонувала Женев'єва Младанович, яка своєю худорлявiстю i французьким убранням становила цiлковиту протилежнiсть Ядвiзi Кшемуськiй. - Ой панi! Хiба це можна? Мiй же малжонок - губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хiба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час? - Так, так... Я не подумала. Але його мосць пан Андрiй може збiльшити свою команду, запросити навколишню шляхту... Замок у панства надiйний i мiцний... - Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга... Вельможна панi оточена такою чудовою родиною... Сестра панська, панi Паулина, завiдує всiм господарством i завiдує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацiєю чарує серця пишного юнацтва... Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися. - Усе ще в божiй волi й ласцi, - вiдповiла мати, але щаслива усмiшка виказала її родинну таємницю. - Ну, а друга ваша дочка, Веронiка, хiба не гордiсть, не щастя сiм'ї? Розумом i розвитком вона з будь-яким офiцiалом, навiть iз сенатором посперечається! - Розумна, розумна... правда, - розчулено погоджувалась панi Женев'єва. - I батьковi допомагає... Слово гонору. Вiн часто кличе її на пораду навiть у важливих справах, а ще Казимирик мiй - таке славне дєцко. - От бачите, скiльки радостi й утiхи! Ах, дiти - це таке, таке блаженство, з яким би всi злигоднi забулися! - зiтхнула тяжко й сумно панi Ядвiга. - Ї в ясної ж панi дочка Текля чарiвна! I скоро... - Текля - не дочка... - перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце. - Хiба в панi не було дiтей? - здивувалася Младанович. - Були, - похмуро вiдповiла Кшемуська. - I померли? - He треба... не треба про це, - з болем вирвалося в панi Ядвiги, й вона, затуливши хусткою очi, поквапно пiдвелася, щоб приховати вiд цiкавих поглядiв своє затаєне горе. А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камiнням i обсадженої квiтками, нудилися в самотинi красунi панни: вони чекали пишних лицарiв, але їх усе ще затримували в залi. Веронiка Младанович стояла на мiсточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидвi панни мовчки вдивлялися в прозорi води, де по золотистому дну пропливали силуети лящiв i коропiв, якi то поволi збиралися цiлими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу... А поживу - шматочки хлiба, кидала старша Младанович, Доротея, що сидiла з двома паннами на мармуровiй лавi коло самого берега. Недалеко вiд них плавали два чорнi лебедi, зграбно вигинаючи свої довгi шиї; вони ловили шматочки хлiба, крихти вiд яких перепадали рибам. Погода стояла чудова; кучерявi верби, що обступили ставок, звiшували над дзеркальним плесом своє поникле гiлля, вже побризкане золотом першої осенi, й надавали всiй картинi елегiйно-сумовитої чарiвностi. Цей настрiй передавався й паннам, якi поринули в невеселi думи. - А чому не всi сюди з'їхались? - перервала нарештi мовчанку Текля, одвернувши зашарiле личко од Веронiки. - Як - не всi? - здригнулась Веронiка, вiдiрвана цим запитанням од своїх дум. - А так, декого немає, - зовсiм знiяковiла Текля, стримуючи непрохане зiтхання. - A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелiкса? А я й не збагнула вiдразу... Ми його ждали ще вчора... Не розумiю, що його могло затримати? Батько не давав йому нiяких доручень, а вiдпустив минулого тижня в його посесiю, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, - вiн же хорунжий тутешньої команди. - То з ним, мабуть, трапилось нещастя! - Текля поблiдла й зупинила переляканий погляд на Веронiцi. - Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрiсть. - То йому, виходить, не цiкаво було... побачитися... ну... з тими, що з'їха-лися... послухати раду, - промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки. - Моя кохана! - обняла її Веронiка. - Прилетить ще ясний сокiл, не на один же день з'їхалося пишне лицарство, дорогi гостi! Панни, що сидiли на лавi, вряди-годи перекидалися словом: усiх гнiтило грiзне передчуття неминучого лиха. - У нас на Подiллi ще гiрше, - говорила худа, безбарвна панна, часто зiтхаючи й зводячи до неба блiдо-сiрi очi. - Тут не вiдчувається небезпеки, а тому й дихати вiльнiше, а в нас щодня страх. - Та в вас же конфедерацiя, сила славного лицарства, - промовила життєрадiсна, червонощока Доротея. - Хiба пiд охороною їхнього меча може бути страшно? А де з'їжджається лицарство, там стiльки забав, бенкетiв i веселощiв! - Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишнiх селах, грабує та палить їх... а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає мiри буйному пияцтву. - Ох, цi бойовi бенкети! - простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. - Хiба там може зародитися нiжне почуття? Саме тiльки звiрство. У цей час до панни пiдiйшов хорунжий уланської корогви молодий i гарний брюнет Кребс. - Панно Веронiко! - окинув вiн поглядом панянок. - Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку. Дiвчата здригнулися вiд несподiванки й прибрали поетичнi пози, а обличчя їхнi осяяли чарiвнi усмiшки. - Батько кличе? - зашарiлася Веронiка. - Так, ясна панно. - Я зараз. Веронiка збiгла з мiсточка й квапливо пiшла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею. - Панна неначе гiрська сарна, - говорив вiн, - кручi їй - не кручi. - Ну якi ж це кручi? - засмiялася Веронiка. - Пагорки, та й годi! То в вас на Подiллi гори iз скелями та урвищами. - Я певен, що панна злетiла б i на скелi, й на бескиди, мов легка пташка. - Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких комплiментiв? - Нi, патрон мiй суворий, але сама панна мимохiть викликає захопленi похвали... може, й недоречнi... але, падам до нiг, - вiд них утриматись неможливо... Я вперше у життi зустрiчаю дiвчину з такою освiтою, з таким знанням не тiльки мов та iсторiї, але й усiх iнтересiв нашої вiтчизни. - Пан перебiльшує. Iсторичнi й державнi мої студiї обмежуються лише життєписом королiв польських i розправами про Люблiнську унiю та Брестський собор. Та ще газетою Лускiни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли мишi, й жадiбно вивчала напам'ять цiлi сторiнки не тiльки з життя королiв, але навiть iз житiй святих, але хiба ж це знання? - От якби й нашi мудрецi так думали, то не наробили б помилок, за якi розплачуються цiлi поколiння кров'ю, а рiдна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине. - О? Так i я скажу, - здивовано блиснула очима Веронiка. - Якби бiльшiсть нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну. Кребс шанобливо вклонився, i вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з'явилися француз iнженер Шафранський, якого Младанович запросив обмiряти й спланувати церковнi землi, одведенi пiвтораста костьолам, переробленим iз православних церков, та полковник Обух, начальник надвiрної козачої мiлiцiї. - Веронiко, - звернувся до дочки Младанович, - чи багато в нас на складi, що в покої команди, заготовлено вiйськових припасiв? - Сiдел, чапракiв, бердишiв i кривуль досить... - вiдповiла Веронiка, - вистачило б на кiлькасот лицарiв, а рушниць i пищалей майже немає зовсiм, та й свинцю i пороху дуже мало. - C'est juste! Я так i казав, - нiби зрадiв Шафранський, почувши слова дiвчини. -Багато зброї для кiнноти, а для пiхоти й гарнiзону - нiчого... Rien! Оборонятиме ж мiсто не кавалерiя... а пiхота... Я тому й прошу, щоб заздалегiдь запасти якнайбiльше пороху, свинцю, ядер, картечi, рушниць i хоч три-чотири гармати... У нас їх зовсiм мало; крiм того, я просив би вашу мосць надбудувати замковi башти, щоб з них можна було обстрiлювати через частокiл i через брами околицi. - Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрiбна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципаловi. Француз уклонився. - Нi, хай вельможний пан менi дарує, - втрутився Пулавський, - але в таких серйозних питаннях i в такий тривожний час треба дiяти, а не листуватися. - Звичайно, - пiдтримав його Кшемуський. - Тим бiльше, тату, - додала Веронiка, - що мова йде про захист i врятування графського добра й маєтностей, берегти якi нас i поставлено. - Ну, коли дочка каже, - розвiв руками з радiсною усмiшкою пан Млада-нович, - менi її декрети важливiшi за всякi накази. - Браво, браво! - загомонiла весело молодь. - Нєх жиє панна Веронiка, наша цариця! - Батько мiй жартує... - знiяковiла Веронiка, почервонiвши. - Яскулечка, - усмiхнувся Стемпковський. Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронiкою, немов салютуючи, Кребс поспiшив зробити те ж саме, а потiм повиймало свої шаблi та палашi й молоде пишне лицарство. Веронiка спалахнула ще дужче, але не розгубилася. - Нехай схиляться вашi мечi, славнi лицарi, не передi мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її вiд справжнiх, а не уявних ворогiв, для полегшення її довгих страждань, а не для заподiяння їй нових ран! - схвильовано промовила дiвчина, обводячи смiливим, блискучим поглядом зiбрання. - Вiват! Пишно! Досконало! - гукнув захоплено Кребс; його вигук пiдхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство. Младанович пiдiйшов до Веронiки й притулив її голову до своїх грудей. - Даруйте, панове, не можу стримати себе... це моя гордiсть i моя радiсть! - I наша! - пiдхопив Кшемуський i поцiлував у чоло Веронiку. У залi зчинився неймовiрний гамiр. Захопленi вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Веронiку так зворушило й схвилювало це загальне пiднесення, що вона розплакалась i втекла. Коли вгамувалися в залi голоснi, радiснi вигуки, Младанович заговорив знову: - I пороху, i ядер, i рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежi, поглибити рiв; поновити частоколи ми доручаємо й довiряємо пановi Шафранському й полковниковi Обуху. Все буде зроблено, але менi здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає нiякої, скрiзь тихо. Ранiше з'являлися де-не-де ватаги розбiйникiв, а тепер стало зовсiм тихо, спокiйно. - Та й по селах скрiзь тихо, як на цвинтарi, - пiдтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича. - Оце саме й пiдозрiло, - зауважив Обух. - Перед грозою завжди буває тиша, - докинув Кребс. - Ох, Єзус-Марiя! - зiтхнув плебан. Це зiтхання пронеслося по залу, як стогiн безнадiйно хворого, й знову збентежило зiбрання й одiгнало радiсний настрiй, що був спалахнув перед цим. - Ти, вельможний мiй пане, подумай ось про що, - заговорив генеральний обозний Стемпковський, - головним захистом Уманi є графськi полки, в котрих налiчується понад чотири тисячi козакiв, а козаки - хлопи... В разi повстання це бидло, цi пси прилучаться одразу ж до зграї собак... - Не думаю, вельможний обозний, - вiдповiв не зовсiм упевнено губернатор, - козаки цi одержують таке утримання, якого не дасть їм нiхто, сiм'ї їхнi звiльненi вiд панщини, надiленi землею, одно слово - з ласки графа їм так добре живеться, що нiяких кращих вигод не може дати їм повстання. - Та цi ж хами вiдплатили вже раз чорною невдячнiстю! - докинув Кше-муський. - Цiлком справедливо, - пiдхопив Стемпковський, - а тому я раджу перемiнити хоч отаманiв - настановити сотниками вiрних католикiв, лицарiв славного меча, а не схизматiв, як Гонта... Про нього й до нас дiйшли чутки, що то хитра бестiя, - в душi зрадник i ненависник. - Au nom du ciel! Це один з моїх найвiрнiших слуг, та до того ще й фаворит графський. Вiн розумний та едукований по-польськи i хоробрий, мов тигр. - Ласкавий, як кiт, а в головi потаємна думка, - буркнув Кшемуський. - Пане Обуше! - звернувся Младанович до полковника. - Чого ж ви мовчите? Ви бiльше, анiж хто iнший, мусите знати про поведiнку й настрiй мого сотника, вашого найближчого пiдлеглого. - Чесно кажучи, я можу ствердити тiльки те, - вiдповiв Обух, - що Гонта на службi старанний, у боях хоробрий, в дiлах звитяжний, та, проте, вiн запеклий схизмат, а тому прихильностi до католикiв мати не може. До таємних же його помислiв докопатися важко... але в очах його, помiчаю я, бiгають iнодi зеленi вогники. - Нi, як собi хочете, а поки в мене немає фактiв, якi б навели на нього пiдозру, я Гонтi вiрю й ним дорожу, - заявив Младанович. У цю мить на губернаторському подвiр'ї пролунав тупiт кiнських копит, знялася метушня. Усi замовкли й насторожилися. Через хвилину в залi з'явився хорунжий Младановича Фелiкс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блiдому обличчi застиг жах. За Голембицьким увiйшло до залу кiлька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелiкса. Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крiсла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись: - Ясновельможний пане... Нещастя... На моє село Турову напали гайдамаки. - Гайдамаки? - скрикнули враженi слухачi. - Так, гайдамаки, - говорив Голембицький, - все пограбували, двiр спалили, ксьондза, офiцiалiв i їх команду... перебили. - О боже! - простогнав плебан. - Pereat! -люто прошипiв ксьондз. - Атож, винищимо всiх! - вигукнув Стемпковський. Але молодь, зацiпенiвши вiд несподiванки, не обiзвалася на цей заклик. - Коли б не Гонта, - провадив Голембицький, - я б загинув: вiн кинувся, затримав оту бунтiвливу наволоч, допомiг менi втекти, а сам потрапив на палю. - Нещасний! Це засмутить графа... От бачите, панове, - моя правда: Гонта був вiрний слуга... вiн своєю жахливою смертю довiв тепер, що на нього зводили наклеп. - Так, Гонта... - почав був Голембицький, але вiд утоми й пережитого страху мало не зомлiв. Його пiдтримали пiд руки Кребс i Шафранський, що стояли поруч. - Чи не поранений пан хорунжий? - стурбувався Младанович. У дверях вiтальнi почувся iстеричний жiночий крик. - Нi, бог уберiг, - з зусиллям вiдповiв хорунжий, - просто я втомлений... усе бився. - При останнiх словах вiн раптом почервонiв, але за мить його щоки знов поблiдли. - То посадiть його, - засмiявся Младанович, - та дайте йому добрий келих старого литовського меду: той одразу воскресить його, поверне йому силу... Пане Шафранський, de grace! Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспiшив до збентеженої Теклi й почав її заспокоювати. До них пiдiйшла Веронiка й забрала Теклю у внутрiшнi покої замку. Повертаючись на своє мiсце, Кшемуський помiтив якогось лiтнього сивого шляхтича, що сидiв коло самих дверей. Вiн був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звичаєм була пiдголена, а довгi вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубiле од вiтру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з бiлими вусами й бровами. Рiзкi риси його й чорнi, мов вуглини, очi, що поблискували з-пiд навислих брiв, та два-три шрами, якi перерiзали в рiзних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкiшного одягу й зброї, це був значний пан, але енергiйне й похмуре обличчя його так вiдрiзнялося вiд випещених, гладких пик вельможних панiв, якi тут зiбралися, що Кшемуський мимохiть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв вiн нерухомо перед старим, не одриваючи вiд нього очей i намагаючись пригадати, де й коли бачив вiн його. Шляхтич помiтив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно: - Здається, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкетi у себе в Лисянцi? Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втiм, це тривало лише одну мить. - Авжеж, пан губернатор не помиляється, - вiдповiв вiн сухим, хрипким голосом, пiдвiвшись з мiсця i кивнувши Кшемуському головою. - Я мав утiху бути в гостях у пана i був свiдком розкiшних видовищ, якi пан приготував для своїх гостей. Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далi, а тому вiн уклонився ще раз шляхтичевi й вiдiйшов. "Що за дивна постать? - думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. - Так, вiн справдi був у мене минулого разу на бенкетi, але цей голос... очi... Де я їх iще бачив?.." У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповiсти про наскок гайдамакiв. Кшемуський поспiшив зайняти своє мiсце й, зацiкавлений розповiддю хорунжого, вiдразу ж забув про понурого, непривiтного шляхтича. Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашiли, а очi горiли одвагою. - Даруйте, ясновельможний, - заговорив вiн з низьким уклоном, торкаючись рукою колiна губернатора. - Падам до нуг, за мою слабкiсть... але я так утомився... руки ось правої не чую, - i вiн потер її лiвою рукою. - Розбiйникiв налетiла добра сотня! Нi, бiльше!.. Куди там! А було так. Серед моїх хлопiв-схизматiв знайшлося чоловiк п'ять, котрi, переконанi моїми доказами, погодились пристати до унiї... Згiдно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч i менша частина парафiян навертається до i