стинної вiри, то церква негайно переходить у їхнє володiння. Через те що й п'ять хлопiв вiдносно становлять частину, то я й повiдомив його превелебну мосць пана офiцiала Мокрицького, щоб вiн прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву i її майно в свої руки. Звичайно, я мiг би обiйтися й без цiєї безглуздої формальностi, - промовив з презирливою усмiшкою Голембицький, - патрон i колятор церкви - я, отже, вiд мене й залежить, кому передати її - поповi чи пановi ксьондзу, та й тi хами належать менi цiлком, i з головами, i з душами своїми. А втiм, вони цього разу добре це затямили, - додав вiн, хвальковито усмiхаючись i пiдкручуючи свої вусики. - Отже, слухайте далi: пана офiцiала я повiдомив, а сам поїхав оглядати iншi свої маєтки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кiлками стоїть стiною навколо церкви й захищає її, а малочисельна команда рубає й коле це оскаженiле бидло. Тi лайдаки падають, мов снопи, але на мiсце цього падла встають новi, i стiна стоїть знову стiною... Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майданi, з пiвсотнi хлопiв, переважно дiвок i жiнок... звелiв позривати з них одяг i наказав шмагати їм канчуками спини од п'ят i до лопат... - Го-го! - зауважив хтось iз молодi. - Видовище, мабуть, було пiкантне. - I зворушливе, - хiхiкнув Голембицький. - Ця екзекуцiя одвернула увагу лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер i дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнiм збентеженням, шепнув пановi офiцiалу, щоб вiн звелiв призначеному туди ксьондзовi пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу. Так i зробили. - Генiально! - скрикнув од захвату плебан. - Але в цей час, - вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий, - коли все було вже зроблено, лунає на майданi крик: "Гайдамаки!" Усi хами одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: "До зброї! На погибель!" I врiзався в банду... Махну кривулею - i голова з плечей, ударю навiдлiг - двi летять, рвонусь уперед - за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут i Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя... Але я кричу: "Гонто! До мене!" I кришу направо й налiво, як снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю, що їх прибуло ще двi банди. Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов рiй бджiл, укрила жменьку моїх смiливцiв з Гонтою на чолi... Я йому гукнув: "Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!" Та коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк, то побачив, що Гонту вже в'язали i забивали на майданi палю. - У пана хорунжого, - зауважив з уїдливою усмiшкою Стемпковський, - першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю. - Од страшенної втоми, ясновельможний пане, - вiдповiв, почервонiвши, Голембицький. - Я не мiг спершу промовити вiрно й слова, а потiм розговорився. - Правда, це видно було, - пiдтримав його Младанович. - Пан хорунжий мiй знесилiв до непритомностi... Але все-таки Гонта загинув? - О, бiдолашний! - сумно зiтхнув хорунжий. - Його садовили вже на палю. - Ну, а пан з допомогою повернувся? - Аякже, - поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. - Та все село вже обезлюдiло, а на мiсцi мого двору й церкви курилися тiльки головешки... Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемiнити убрання, бо на такому пишному з'їздi моє брудне лахмiття, обкурене порохом битви... Младанович вiдпустив свого хорунжого жестом, i Голембицький, супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу. Розповiдь хорунжого справила все-таки на зiбрання гнiтюче враження: близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу войовничий, пиховитий настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про воду, бо мiсто її не має, а користується лише пiдвозною, i якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн радив у самому мiстi почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вiшати лайдакiв для постраху, Пулавський не зовсiм довiряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував її Голембицький. З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторовi доповiли, що до нього з'явився в надзвичайно важливiй справi головний орендар усiх шинкiв, як мiських, так i сiльських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi єврейського кагалу в Малiй Лисянцi. - Ясновельможний пане, - почав вiн тремтячим вiд переляку голосом, - даруйте менi мою зухвалiсть, що я насмiлився потурбувати вас i найвельможнiше, найшановнiше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звiстка... - Що таке, Лейбо, в чому справа? - спитав Младанович, стурбований таким початком. - Пресвята Ченстоховська матiр! - сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном. А Лейба все ще переводив дух i пригладжував пальцями свої розпатланi пейси. - Та не муч же, - тупнув ногою уманський губернатор, - а кажи швидше, в чiм рiч? - Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всi до нього прислухаються на небi, бодай я так любив своїх дiтей, коли неправда. - Ну, ну? - Так у того цадика є небiж, ой, розумний який! Такий кантор... який нiколи панськiй милостi й не снився. - Досить! - гримнув розгнiваний Младанович. - Кажи дiло! - Ой вей, даруйте! - верескнув Лейба й злякано зiгнувся, немов ждучи удару. - Це не я... це мiй дурний язик... все iз-за зубiв вискакує... коли почну про цих ой, вi ваг iз а цуре... Я зараз, зараз... той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф2, - захапався Лейба, так i сиплячи словами, - їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару... Ой слiчна, ой пишна! Такої гарної ще не було на свiтi... iх бiн аїд! Такої не було навiть нi панянки, нi крулевни... - Ти глузувати надумав? - заревiв Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергiйнi, загрозливi вигуки. Лейба поблiд, затремтiв i замовк, озираючись на всi боки великими, переляканими очима. - Ну! - брязнув Младанович шаблею. - Зараз, хвилинку! Ох! - стрепенувся Лейба й знову почав свою розповiдь: - Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський лiс, то чув од вiрного чоловiка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирi, так чув, що в Мотронинському лiсi повно гайдамакiв, вiн сам бачив це, й тiльки молитва святого цадика його сховала вiд розбiйницького ока... Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, i Хаїм на власнi вуха це чув, що як повернувся архiмандрит Мельхiседек, то почав скликати до себе, в свiй лiс, даруйте на словi, все розбiйницьке лайдацтво... Скликає i волоцюг, i хлопiв та й велить, панове добродiйство, просто наказує, щоб панiв i орендарiв рiзали до ноги... Ой, гевулт! Що з нами буде! - вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бiк, примовляючи жалiбно: - Ой вей, вей! - Oremus! - вигукнув молодий ксьондз. - Одверни гнiв твiй, боже! - молитовне сплеснув руками плебан. - Це ж зовсiм коло мене! - схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всiм тiлом. - Це в моїх володiннях!.. - Еге ж, у панових, - пiдтвердив Младанович. - I я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цiй саранi, а не розчавити її п'ятою в зародку. - Не знав, не вiдав... Не було ранiше... це нанесло їх звiдкiлясь вiтром... чи не з Бара? - Можливо, - спокiйно вiдповiв Пулавський. - Ми розгромили кiлька ватаг... а рештки - полова... може, й залетiли... - Але що ж робити? Порадьте, панове добродiйство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укрiплений... - Передусiм, - обiзвався Стемпковський, - треба того Мельхiседека скарати: вiн заколотник i пiдбурювач, так з нього й почати. - Сам бог вирiк святу iстину твоїми устами, сину мiй, - урочисто промовив плебан Баєвський. - Нєстети! Пiд моїм крилом така зграя! - вигукнув Кшемуський. - I схизматський чернець iще й нацьковує цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А лiси мої всi, i Мотронинський, i Лебединський, i Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я приєднаю i свої команди до нагоничiв, i влаштуємо пишнi влови... Я прошу все шановне лицарство, всiх вельможних i славних гостей на полювання: мiй замок, моє мiстечко з усiм i з усiма до панських послуг! Пропозицiя гостинного губернатора була прийнята з галасливою радiстю, перспектива майбутнiх бенкетiв з вакханалiями одразу змiнила понурий настрiй товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязi поколiнь свавiллям i гульбищами, що не знав нiяких перепон i керiвних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висiла досi над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, i все товариство захоплено гомонiло про те, як воно гнатиме з лiсiв цих гайдамакiв, мов мишей, i якi влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всiх кутках залу лунали вибухи смiху, чулися оплески й навiть вигуки: "Вiват!", "Нєх жиє!" - на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкiт шабель, а грайливий, перемiшаний iз смiхом гомiн, почали входити з цiкавостi до залу. Поява жiноцтва осяяла обличчя вболiвальникiв за долю "великої ойчизни" солодкими усмiшками, запалила очi юнакiв i старих вогнем i навiяла на всiх вельми життєрадiсний настрiй. Тiльки Лейба стояв збоку i з острахом, подивом та недовiр'ям поглядав на панiв, якi раптом хто й зна чого стали такими хоробрими. - Я гадаю, - на весь зал проголосив пан Младанович, пiдвiвшись урочисто на своєму тронi, - що всi державнi питання обмiрковано, засоби для винищення гайдамакiв i схизми знайдено i благороднi серця заспокоєнi... Чи не так, вельможне лицарство? - Так, так, ясновельможний! - почулося з усiх бокiв. - Mesdames! - I Младанович гречно вклонився паням i панянкам. - Я можу заспокоїти вас цiлковито: нiхто й нiщо не перешкодить вам тiшитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!.. - Браво! - вигукнула молодь, забряжчавши шаблями. - А тепер, мої любi гостi, - закiнчив Младанович, - гадаю, що пiсля трудiв можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога... У вiдповiдь на це ласкаве запрошення в залi знявся схвальний, радiсний гамiр; усi повставали з мiсць, пiдiйшли до дам i чекали урочистої хвилини, коли сам господар поведе їх до трапезного покою. Але тут трапилося щось надзвичайне. Тiльки-но Младанович рушив з мiсця, як вхiднi параднi дверi широко розчинилися й на порозi з'явився, пiдтримуваний попiд руки, з патерицею в руках, холмський архiєпископ Рило. Несподiвана поява високого гостя так всiх приголомшила, що нiхто не рушив йому назустрiч, а хто як стояв, так i застиг на мiсцi. Навiть плебан i настоятель базилiанського монастиря та новонастановлений ксьондз закам'янiли вiд страху та подиву й не могли ступити й кроку назустрiч своєму архiбiс-купу. Гамiр, що стояв до цiєї хвилi в залi, заглушив стукiт екiпажа й метушню челядi, так що поява архiєпископа здалася просто чудом. - Dominus vobiscum! - промовив нарештi архiпастир, простягаючи свої руки над присутнiми, що так i лишилися стояти застиглими групами. Цi слова примусили всiх здригнутись i опам'ятатися. Младанович перший кинувся до архiєпископа й, ставши на одне колiно, нахилив голову пiд благословення. За ним посунуло духiвництво, що було в залi, i решта гостей. Коли церемонiал закiнчився, архiбiскуп сiв на почесне мiсце пiд балдахiном i звернувся до господаря з таким словом: - Молитвами найсвятiшого, непогрiшимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобi, й грiхи твої, як теперiшнi, так i майбутнi, вiдпущенi на небесах, прийми цей папiр як свiдчення волi господньої, що звершилася по молитвi глави нашої церкви. Младанович упав на колiна i, прийнявши до рук хартiю з привiшаною печаттю вiд архiпастиря, накрив нею голову. А архiбiскуп говорив далi: - Коханi дiти католицької церкви! I ви, лицарство славне, й ви, матерi й сестри великих героїв! До вас звертає святе слово своє, через найпревелебнiшого пана нунцiя прислане, найсвятiший папа. Вiн нагадує вам, що в скрижалях небесних заповiдано Польщi не тiльки стати стражницею католицької церкви, але й поширити її вчення до останнiх меж свiту. Час надiйшов важкий, i хитання йде навiть серед латинян, причиною чого є збайдужiння до вiри, а тому найсвятiший отець закликає вас усiх повиймати з пiхов мечi й рушити на винищення схизми. Час надiйшов, пора повиривати з корiнням плевели, якi глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрi злаки, то пшениця загине навiки, а нива заросте терням i бур'янами. Будьте твердi, виженiть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних i винищiть їх до єдиного, щоб не спокусилися вiд закоренiлого зла незмiцнiлi члени юної пастви. Святий отець посилає вам благословення на боротьбу i розгрiшає своїми молитвами всi вашi грiхи. Усi, як один, лицарi й дами впали на колiна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архiбiскуп пiдвiвся й, простягши над паствою руки, прошепотiв безмовну молитву. - Присягайтеся ж, - проголосив вiн урочисто, - присягайтесь, звитяжнi лицарi, шляхетським гонором, щастям своїх родин, славою ойчизни i святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намiсника земного, найсвятiшого римського папу! - Присягаємось! - закричали пани, пiдвiвшись на ноги й повиймавши свої шаблi. - Нi пощади, нi жалю до схизматiв! - Нi пощади, нi жалю! - глухо прогуло в залi. - Винищити всiх до єдиного! - До єдиного! - вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз. - До єдиного! - понурим хором повторив натовп. - I всi їхнi храми обернути на попiл i вугiлля! - Стерти з лиця землi! Цi слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидiв бiля дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пiстоль, вiн подався вперед, але раптом зупинився... рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову сiв на своє мiсце... Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi не помiтили дивног i спалаху старого. - Amen! - мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй молитвi. В епоху, про яку тут iдеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича - верст на двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв - верст на сiмдесят на пiвдень, тобто весь нинiшнiй Чигиринський, частина Корсунського, Ольвiопiльського, Єлисаветградського, Олександрiйського повiтiв, - вся ця площа являла собою суцiльну, майже непрохiдну гущину диких пралiсiв, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, рiчками й болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi або вузькими просiками, або чорними кряжами, або рiчками, мали рiзнi назви. Мотронин лiс (найближчий до Днiпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, - та, власне кажучи, всi вони зливалися у неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося хижим звiрам, куди важко було пробратися грабiжниковi й розбiйнику, тулилися монастирi й вабили в свої мiцнi стiни, пiд захист хреста, знедолених i скривджених, - гнаний руський люд. Майже з перших часiв християнства правобережжя Днiпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лiсiв принаджували сюди i втомлених життям, i тих, хто не знайшов в ньому радощiв, - для подвижництва, для високих i чистих молитов, для заспокоєння бентежної душi; до анахоретiв прилучалися iншi, шукали надiйний сховок i закладали спершу убогий зруб - церковцю, а потiм i монастир. Багато українських монастирiв були щедро обдарованi своїми фундаторами, за згодою польських королiв, а також гетьманами малоросiйськими - просторими й багатими угiддями; цi дарунки примножувалися власними надбаннями, i монастирi могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокiйний час, нестримна сваволя шляхти й цiлковите беззаконня не позбавляли їх прав i не розоряли раз у раз вогнем i мечем. Та, незважаючи на все це, монастирi все-таки, як останнi притулки православ'я, росли й росли, i їх мiж Ржищевом i Чигирином було тодi п'ятнадцять: Чигиринський, Медведiвський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Iрдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирiвський, Канiвський, Ржи-щiвський, Лисянський i Манькiвський. Перше мiсце серед них посiдав, безперечно, Мотронинський монастир: вiн вирiзнявся серед усiх українських монастирiв i стародавнiстю, i кiлькiстю братiї, i своїм пречудовим мiсцем. Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столiттi, якоюсь княгинею Мотроною, вiд iменi якої й дiстав свою назву. На пiвдень вiд Чигирина мiсцевiсть стає горяна; вершини гiр з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Днiпра, пiдiймаючись терасами вище й вище, то набiгаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам'янiлi гiгантськi хвилi. Усi цi гори вкритi були тодi лiсами й височiли серед темного, безмежного моря лiсiв. В одному мiсцi, у центрi замкнутого овала, здiймалася конусом гора-особняк, пануючи над усiєю мiсцевiстю, а на вершинi цiєї гори спочивав у мiцному гнiздi Мотронинський монастир. Його золотi хрести було видно за кiлька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синявi лiсiв i, мов рятiвний маяк, привертали до себе погляди нещасного пiд'яремного люду, вселяючи в його змучену душу надiю. Монастирський Святотроїцький храм був дерев'яний, з наддашником, що утворював нiби галерею, яка звалася кружганком; п'ять бань його було пофарбовано в синiй колiр i засiяно срiбними зорями. Цей храм був оновлений i оздоблений заходами нинiшнього настоятеля, архiмандрита Мельхiседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братiя й затвердив на цiй посадi переяславський єпископ Гервасiй Линцевський у 1753 роцi. Навколо монастиря пiдiймався високий земляний вал, увiнчаний мiцним дубовим частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли двi гармати, а праворуч i лiворуч уся передова лiнiя укрiплена була бруствером i бiйницями. Всерединi монастирського двору, попiд валами, тяглися дугами низенькi дерев'янi келiї братства й iншi господарськi прибудови. За валом, коло пiднiжжя гори, тулилися, ховаючись то за камiнням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду - i українцiв, i молдаван, i волохiв, якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З протилежного боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах папоротi й тернику, змiїлася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокi й довгi печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навiть до батька Днiпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери... I справдi, не раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви. Краєвид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелi - i все це десь на обрiї зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срiбною ниткою сам Днiпро. У чудовому, напоєному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у безмежному просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила виростали в людини, ладнi пiдняти її й понести в бурю боротьби. Мельхiседек перебрав управлiння монастирем i церковними справами України в той час, коли православ'я в нiй ледь-ледь трималося навiть i в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свiдомiсть народна була наймiцнiша, наприклад, на Смiлянщинi, Черкащинi й Чигиринщинi. Присвятивши себе цiлком, до самозабуття порятунку православної вiри й руської народностi, вiн увесь вiддався великiй справi боротьби за вiдновлення людських прав рiдного народу. Серед братiї Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя, бо мiж чернецтвом i сiчовим братством iснувала завжди велика спорiдненiсть, i з Лiвобережної України, куди пiсля Прутського договору було переведене все козацтво, i з безправної маси селян. Усi вони i пiд рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любовi до змученої батькiвщини й ненавистi до її ворогiв. Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братiї захоплений вiдгук i щиро прихилила всiх до свого архiпастиря. Найенергiйнiшим помiчником Мельхiседека був намiсник монастиря, що заступав iгумена пiд час його вiдсутностi, заслужений iєромонах отець Єлпiдифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до Мельхiседека - рiдний брат його, архiдиякон Аркадiй, i особистий секретар його, молодий i здiбний молдаванин Антон Дзегiль, який разом з тим завiдував i монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй час рiзнобiчне освiченою людиною, кохався i в медицинi, так що й цим своїм знанням залучав iще багатьох стражденних до монастиря. Глибоко обмiркувавши план боротьби, боротьби безоружної, з незламним ворогом, Мельхiседек зрозумiв, що тiльки вiрна юридична постановка справи, спокiйне й тонке ведення її, при сильному зовнiшньому заступництвi, можуть урятувати Україну, а тому вiн спершу не дратував ворогiв, присипляв їх мирними домаганнями й прагнув лише змiцнити зв'язок з Переяславською єпархiєю, а через неї i з найсвятiшим синодом: тiльки в єдиновiрнiй Росiї вiн бачив тихе пристановище й намагався усiм серцем викликати в нiй спiвчуття й жаль до своїх нещасних спiввiтчизникiв. Нарештi, з призначенням Мельхiседека правителем українських церков, на Українi, пiсля тривалого безправ'я й безладдя, з'являється перша офiцiйно визнана влада, заводиться конче потрiбний церковно-адмiнiстративний лад i вiдновлюється перерваний насильствами ворогiв зв'язок її з Переяславським єпископством. Число тих, що прилучалися до Переяславської єпархiї, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванськi владики, рукополо-ження яких стверджував Гервасiй; багато силомiць навернених в унiати почали знову переходити в православ'я. Мельхiседек скрiзь поспiшав на допомогу, пiдтримував дух православ'я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових. Незважаючи на розумну тактику й обережнiсть, вiн все-таки викликав пiдозру у ворогiв i зустрiв з їхнього боку люту вiдсiч. Спершу, в 1765 роцi, надiйшла вiд унiатського митрополита Володкевича скарга на Мельхiседека єпископовi Гервасiю, а потiм, у наступному роцi, Мельхiседек одержав вiд комiсара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в унiатський. То вже був одвертий виклик, який iгнорувати не було можливостi, тим бiльше, що новий король Станiслав-Август ще не виявив своєї полiтики. Мельхiседек подався до Переяслава, а звiдти до Петербурга шукати захисту православнiй церквi й православному людовi. Колишнiй мiнiстр iноземних справ граф Панiн прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, i iмператриця доручила князевi Рєпнiну, пословi при варшавському дворi, клопотатися перед королем про захист одновiрцiв. Цi клопотання увiнчалися успiхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього "царя схизматiв" i переслiдувала нещасних священикiв i селян. Цi жорстокi переслiдування, особливо пiсля утворення конфедерацiй, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге поїхати Мельхiседековi в Росiю, звiдки вiн тiльки через три мiсяцi мiг повернутися до свого рiдного монастиря. З сердечною радiстю вiтала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший iєромонах, намiсник отець Єлпiдифор, зустрiв архiпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченцi шпалерами стали од самої дзвiницi. Отець Мельхiседек вiтався по-братерському з усiма i, ввiйшовши в олтар, упав на колiна перед престолом i вознiс теплу молитву до господа сил, щоб послав вiн ласку свою пригнобленому народу i заспокоєння облитiй кров'ю землi. Усi присутнi в церквi, i ченцi, i прочани, упали ниць. Пiсля короткого молебня отець Мельхiседек оголосив усiм у трапезнiй радiснi вiстi, передавши з благоговiнням ласкавi слова царицi, якi заронили свiтло i надiю в занiмiлi вiд розпачу серця. Вiн розповiв, що, крiм подарованого йому набедреника й патерицi, iмператриця пожертвувала од щедрот своїх п'ятнадцять тисяч карбованцiв на пiдтримання старих i спорудження нових православних храмiв, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезної внесли й розклали на лавах царськi дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклi до блиску очi убогої пастви, що в трапезнiй довго чути було тiльки вигуки захвату, знадвору приходили все новi й новi юрби цiкавих. Усi пожвавiшали; погляди ченцiв, привченi до холодної байдужостi, заiскрилися вогнем радостi, замкнутi мовчанням уста вiдкрилися, й радiсна звiстка з трапезної перелетiла на монастирське дворище й за браму, а прочани рознесли її далi, по хуторах i селах, до братiв, що знемагали в непосильнiй працi. Не склав рук заради вiдпочинку i сам архiпастир, а зараз же пiсля приїзду взявся за дiяльну пропаганду. Почувши про його повернення, до нього почали приїжджати з навколишнiх сiл священики й виборнi вiд громад, прохаючи вiдновити в них православ'я або вiдiбрати землi i майно, якi в них захопили унiати й ксьондзи. На превелику радiсть Мельхiседека, незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда i зразу став близьким i енергiйним його помiчником. Чи пiдтримати дух пригнiченого кровожерним насильством села, чи вселити надiю в серця спокушених, чи надихнути на боротьбу знеможених, чи дати притулок i сховище тим, що не мають домiвки, чи тим, якi блукають по лiсах, мов звiрi, - скрiзь архiмандрит посилав Найду, i той виконував з великою ретельнiстю найменшi його доручення. Це нове дiяльне життя захопило Найду цiлком i заглушило болiсну тугу, що гнiздилася в його серцi; картини народного горя, якi вiн бачив навколо, сповнювали його душу глибокою скорботою й примушували замислюватися, чи вiрний вiн обрав собi шлях. Найда був письменний i знав не тiльки церковне, а й свiтське письмо, а в тi часи то було рiдкiстю, i тому, крiм доручень в роз'їздах, вiн почав виконувати ще при Мельхiседеку й обов'язки писаря. Це ще бiльше зблизило його з настоятелем. Мельхiседек i ранiше, вiдвiдуючи Печери, оцiнив серце й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську суєту для молитов i подвижництва в дiлах церкви, гнобленої i занепалої, а тепер, узнавши його ближче, полюбив всiєю душею i зробив повiрником своїх таємних дум i бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довiр'я архiпастиря палкою вдячнiстю i високою любов'ю. Вiн би й на мить не задумався вiддати за нього своє життя. Мельхiседек завiв тепер, у зв'язку з подiями, що назрiвали, дiяльне листування з переяславським єпископом Гервасiєм та єпископом бiлоруським Георгiєм Кониським, який перебував саме в Варшавi i клопотався також справами дисидентiв. Оскiльки вища iєрархiя була знищена в Руському краї, котрий був пiд гнiтом Польщi, то за висвячуванням в iєреї i навiть в диякони доводилося звертатися до вищого духiвництва Росiйської держави. У цьому найбiльшу допомогу подавав переяславський єпископ, але користуватися нею було вельми нелегко: польськi властi ловили перебiжчикiв на кордонi, вiддавали їх на тортури й навiть карали на смерть, а тому потрiбно було багато хитрощiв i одчайдушної вiдваги, щоб висвятитися й живим повернутись додому. Ранiше, як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавськi владики, але вони висвячували на священикiв без перевiрки знань iнодi людей навiть зовсiм неписьменних, i Мельхiседековi доводилося спершу навчати їх письма й служби божої, а потiм уже просити Гервасiя затвердити їх. Тепер же, внаслiдок протекторату Росiї, вiдкривалася пряма дорога, хоч i утруднена все ж таки шляхтою, до переяславського єпископа Гервасiя. З приводу цих висвячувань писав часто Гервасiй, а Кониський повiдомляв про наслiдки своїх особистих клопотань при варшавському дворi, i кожне його послання приносило все бiльше й бiльше радiсних вiстей; в останньому листi Кониський повiдомляв, що король уже зважився видати декрет, яким дисиденти визнаються державною владою i урiвнюються в правах з католиками та унiатами. Ця звiстка викликала в Мотронинському монастирi щиру радiсть i пiднесений настрiй. З цього приводу було вiдслужено урочистий подячний молебень, на радiсний дзвiн якого вiдгукнулися й церкви навколишнiх сiл, сполохавши тим уперше спантеличених ворогiв. Був жаркий червневий день. Слiпучi потоки свiтла падали майже прямовисне з безхмарної височини й обливали Мотронинську гору з монастирем i неозорий навколишнiй обшир яскравим сяйвом. Глибоко внизу виблискували своїми макiвками величнi шатра зелених масивiв i, зливаючись у хвилясте безмежжя, творили чудову картину. Темнi тiнi скрiзь позбiгали до самого корiння, i тiльки щiлини ярiв та кам'янистих круч згори здавалися страхiтливими чорними змiями. Було душно й тихо. Навiть на верхiвцi гори не вiдчувалося свiжого вiтерця, i тiльки по легких тiнях, що тремтiли на зелених склепiннях, та по iскрах, якi подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помiтно ворушив листя. Та, незважаючи на задушливу спеку, в келiї архiмандрита було прохолодно. Єдиний кам'яний будинок, у якому мiстилася келiя та ще два покої настоятеля монастиря, зовсiм тонув у зеленi невеликого садка, що оточував iз схiдного боку церкву. Товстi, масивнi стiни не пропускали всередину зовнiшньої спеки, а вузькi, високо прорiзанi вiкна, затiненi переплетеним гiллям, не давали пробиватися в келiю яскравому промiнню, а тому в нiй стояло приємне напiвсвiтло, що лягало м'якими зеленими тiнями на стелю. З висоти склепiння келiї спускалася маленька, на три свiчки, люстра, а в правому од вiкна кутку височiло розп'яття, обабiч якого висiли образи Кирила та Мефодiя - перших просвiтителiв i насаджувачiв православ'я. Бiля вiкна стояв Найда й читав допiру одержане вiд Гервасiя послання. Мельхiседек сидiв проти вiкна в високому дерев'яному крiслi, спершись лiктями на колiна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патерицi руки, сидiв у такому самому крiслi сивий намiсник Єлпiдифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвiрок, стояв атлет у чорнiй рясi й клобуцi без воскрилiй; то був брат Мельхiседека архiдиякон Аркадiй. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борiдкою, вiдбивало гру почуттiв, якi його хвилювали, а темнi очi горiли енергiєю, iнколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повiльно, немов бажаючи вдуматися в таємний його смисл, а слухачi жадiбно й нетерпляче ловили їх, не порушуючи жодним словом читання. - Хай буде, господи, ласка твоя над нами! - вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхiседек. - I хай прийдемо ми до тихої пристанi вiд бур i напастей! -додав тремтячим вiд хвилювання голосом Єлпiдифор. Далi єпископ писав, що вiн бачить перемогу православ'я не тiльки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського i на сеймi, але i в тiй щиростi, з якою унiати, що вiдпали вiд православної церкви, знову прилучаються до православної єпархiї. - "У всьому цьому, - виразно читав Найда, - я зрю плоди високих твоїх трудiв, в бозi собрате, єдиний оборонче й вiдновителю на Українi зганьбленої вiри, а тому я, єпископ переяславський i боришпiльський, владою, даною менi, грiшному, вiд бога, при благословеннi найсвятiшого синода, ведлуг' заслуг святого подвижника, нинi утверджую тебе, Мельхiседека, в чинi церковного правителя й протектора як над церквами, так i над усiм православним народом на Українi". При цих словах Мельхiседек швидко пiдвiвся й, сплеснувши руками, вигукнув: - Господи, чи достойний я цiєї честi? Нiхто ще в рiдному краю не уповноважувався на таку широку владу, i раптом... душа моя збентежена i сповнена трепету. Високе довiр'я хвилює мої груди суєтою радостi, але покладений на рамена мої обов'язок гнiтить вiдповiдальнiстю душу. - Хай не бентежиться серце твоє, брате мiй во Христi, - заспокоїв Мельхiседека намiсник, - немає в нас на всiй Українi iншого захисника православ'я, iншого заступника за долю нещасних братiв, крiм тебе!.. I справедливе воздаян-ня в бозi преосвященного отця нашого, переяславського владики, - на радiсть воно всiй братiї i всьому руському людовi! Пiд твоїм воскрилiєм процвiтуть храми й осушаться сльози нещасних... Праведний чин твiй високий, i я йому радiсно вклоняюся! - з цими словами старий низько схилив голову. - Немає достойнiшого пастиря! - вигукнув i Найда, вiддаючи майже доземний уклiн. - Аксiос, аксiос! - проголосив диякон. - Не менi, мої дорогi брати й друзi, а єдиному боговi! - вiдповiв iгумен, прийнявши в свої широкi обiйми отця намiсника i тричi з ним поцiлувавшись в уста i в плече. Потiм вiн обняв Найду й брата i, обернувшись до розп'яття, зворушено промовив: - Тобi, розп'ятому за нас, вiддаю своє серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твiй! Усi були глибоко зворушенi. В благоговiйному мовчаннi минула хвилина, друга... - А що ж, - звернувся нарештi Мельхiседек до Найди, - хiба закiнчилося послання святого владики? - Нi ще, превелебний отче, - вiдповiв Найда. - То читай далi! - i iгумен знову сiв на своє мiсце. Єпископ Гервасiй наприкiнцi звертався з напученням до братiї i всiх жителiв України, закликаючи їх до терпiння й покори i застерiгаючи, що яких би мук не зазнали вони вiд гонителiв, краще мовчки терпiти їх, анiж пiдносити оружну руку i за злодiяння платити злодiяннями. Зворушливе послання кiнчалося такими словами: "I такими за вiру тяжкими стражданнями й терпiннями перед усiм християнським свiтом слави єсте зажили, яку й iсторiя вовiки не зiтре... I сiє їх, мучителiв ваших, дiло потече повiстями й iсторiями у всi прийдешнi вiки". - Амiнь! - промовив Мельхiседек i побожно поцiлував пiдпис преосвященного владики. Запало досить довге мовчання. Нарештi Мельхiседек заговорив знову: - Так, достойно й праведно є дiяти по глаголу нашого найпреосвященнiшого владики, i я, брат його во Христi, не раз наказував i пастирям, i парафiянам нашим, щоб терпiли i ждали... з болем у серцi доводилось iнодi втiшати нещасних цими убогими, безпорадними словами. Архiдиякон зiтхнув так глибоко i з такою силою, що навiть полум'я лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготiло. - Ну й терпiли ж! - мимохiть зiтхнув i Мельхiседек. - Не вiдаю, чи є на свiтi iнший такий багатостраждальний i багатотерпеливий народ? Своїм терпiнням ми зажили собi вiчної слави, й iсторiя запише це на скрижалях своїх: своїм терпiнням, нарештi, заслужили ми в бога великої ласки - чудо звершується: навкруги пригнiченi й уярмленi пiднiмають голови з теплою надiєю в очах, дзвiн розносить навкруги радiсну вiсть, навiть i тi, що вiдпали од предкiвської вiри, повертаються в лоно рiдної й iстинної церкви... - Повертаються в деяких мiсцях, правда, - мовив архiдиякон, - а в iнших латиняни й унiати чинять ще бiльшi розбої та наїзди. - Це випадки, - заперечив Мельхiседек, - та й, певно, в тих глухих мiсцях, куди не дiйшов ще декрет короля й не долетiла звiстка про високий протекторат єдиновiрної монархiї. Минулої седмицi одержали ми про се радiсне повiдомлення од милостивого нашого ясне в бозi преосвященного Георгiя, єпископа бiлоруського, й розiслали з оного послання й декрета королiвського копiї по всiх наших храмах, нехай радiє i перебуває в надiї народ... - Ох, прости мене за моє зухвале iнакомислiє, брате мiй во Христi i во плотi, найчеснiший владико! - заговорив Аркадiй. - Але дух мiй бентежиться, i заспокоєння йому вiд цих радiсних вiстей нєсть нiякiсiнького... Шляхта переродитися не може... Який змалку, такий i до останку! I ранiше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматiв, - то яку вагу матиме для них королiвський декрет? - Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави. - Чи стоїть iще - цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, - зауважив Найда. - А коли й стоїть, - додав Єлпiдифор, - то хiба се примусить одуматися свавiльну, не пiдлеглу нi смиренномудрiю, нi тверезiй обачностi шляхту? У беззаконнi зросла вона, безправнiстю годувалася, для безпутства й для гвалту живе. - Ех, покора i терпiння! - не витримав i прорвався Аркадiй. - Багато вони нам допомогли! Слави мученикiв зажили!.. Ха! А вiру й народ довели до цiлковитого знищення... У славному терпiннi!.. Боронитися од гвалту й розбою терпiнням? Ха-ха! Багато виборемо... - Брате! Не суемудрствуй i бунтiвливу душу свою упокорюй, - суворим голосом мовив Мельхiседек. - Христос сказав: "Аще ударять тебе в лiву ланiту - пiдстав праву, а хто меча пiдняв - од меча й загине". - Коли мова йде про саму тiльки мою шкiру, то й пiдставляй її... в своєму дiлi твоя воля чинити так, як знаєш, - не вгавав Аркадiй, - а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти - це, на мою думку... Ех! Ще Христом вибивають очi... Та Христос же сам не помилував крамарiв i мiняйл, якi залiзли в його храм i заходилися торгувати, а взяв вiн у руки вiрьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарiв - за дверi! - Ти блюзнiрствуєш! - сплеснув руками Мельхiседек. Архiдиякон одразу змовк. - Отець Аркадiй вiд щирого серця, - заступився за нього Найда, - од гарячої любовi до народу й до святої нашої вiри... I хiба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душi можна охолодити, але вбити в нiй любов до братiв... не можна! - Маловiри! - гаряче озвався iгумен. - Господь є промислитель наш: вiн покарання, вiн i суддяї Без волi його не впаде i єдиний волос. Усе твориться в свiтi з волi царя царiв... - Виходить, якби ми пiдняли на розбiйникiв i напасникiв довбню, то це теж було б з волi вседержителя? - буркнув Аркадiй i, схаменувшись, замовк остаточно. Отець Мельхiседек сумно подивився на всiх i нiчого не промовив, тiльки полегшив свої груди болiсним зiтханням. Але що в тому зiтханнi таїлося? Скорбота за непокiрних духом чи мимовiльна згода з їхнiми думками? Усi задумалися. "Отже, все скiнчиться примиренням, - майнула в Найдинiй головi думка, - бiдолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься - не нам те знати, а причини здiйняти за нього меча не буде, - i цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвiятись... А менi ж як? Спокiйно доживати вiку в монастирi чи впасти в легкодухiсть? Нi, нi! Але душно тут, давить груди ця ряса... нi дiла, нi життя! Ось i Аркадiй, i навiть старець Єлпiдифор не вiрять в обiцяний мир, а вiрять тiльки в силу вiдсiчi... А циганка яких страхiть менi наговорила! Згадаю - i досi волосся на головi ворушиться... Але, видно, набрехала вона: нiчого й схожого на її слова нема... Мабуть, доведеться поховати себе тут... Ех, життя!.." Мельхiседек нарештi пiдвiвся з свого мiсця, прошепотiв молитву перед розп'яттям i промовив лагiдно й тепло: - Не буде