ка: дати звiстку про себе Петрусевi в Малу Лисянку... А тепер вона й зовсiм сердилась на себе, що ранiше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помiчницю, вiрну й вiддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров ллється... а вона тут, у глухому закутку, не може нi перев'язати ран своєму коханому, єдиному, нi крикнути йому, що вона його любить бiльше за життя... Або ось зараз з'явиться її грiзний кат i скаже їй свою жахливу волю, а Петро не знає, де вона, i не прилетить навiть закрити їй на прощання очi. "Ох! - простогнала Сара. - А час летить i летить! За цi два днi Естерка й не навiдалась сюди... Що робити? Що робити?" - заломила вона руки. В цей час у сусiднiй кiмнатi почулися кроки, i за хвилину ввiйшли до неї батько з тiткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона вiдчувала, як у грудях в неї все похололо, й чекала смертельного удару мовчки... - Саро, дитино моя! - звернувся до неї лагiдним голосом Гершко, й поблiдле обличчя вiдразу вкрилось рум'янцем. - Менi сестра багато про тебе говорила, i з кожним її словом моє серце млiло од радостi... Може, i я був трохи черствий: вiд працi й клопоту кам'янiє наше чоловiче серце... а в жiнок воно м'якше й чутливiше... дай, боже батькiв наших, щоб ти не лукавила душею й по правдi жила, не зраджуючи нi бога, нi мене, анi обраного народу. Я схилив своє серце до прохання твого i даю при сестрi слово, що збережу тобi свободу, за твоїм бажанням, поки не примусять мене змiнити своє слово невiдкладнi обставини... Отож старайся забути... все минуле... всi страхiття його... всi помилки... слухайся другої своєї матерi... i змiцнюйся у вiрi... Хто знає? - якось загадково усмiхнувся Гершко. - Може, i я, на старiсть, iще ошалiю... i добрий єврей, хай навiть i жебрак, здасться менi людиною... Ну, слухай же тiтку, а головне - набирайся сили... Менi ще в справах треба тут недалеко з'їздити, то щоб я тебе застав отаку, - розвiв вiн широко руками. Сара хотiла була, кинутися на шию батьковi, але непереможна сила стримала її, i вона тiльки покiрно поцiлувала батькову руку. На другий день пiсля вiд'їзду Гершка тiтка зробила Сарi несподiваний сюрприз - взяла її з собою прогулятися в мiстечко. Пiсля двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радiстю. Дитячий, давно забутий захват охопив дiвчину... I каламутна бистра рiка, i навислi гори, i стрiчка зелених садiв бiля їхнього пiднiжжя, i високе синє небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками - все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися вiд радiсних вигукiв. Та найбiльше вона зрадiла, коли зустрiла на базарi Естерку. Дiвчинка в присутностi грiзної хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамницi, швиденько пiдбiгла до Сари. - Панночко, люба, ой, яка я рада! - Приходь сьогоднi!.. Важливе дiло... - встигла їй шепнути Сара й помiтила, що Естерка, ховаючись у юрбi, всмiхнулася й кивнула їй головою. По обiдi Сара вийшла в двiр i почала нетерпляче чекати Естерку. Цiлу нiч мiркувала вона, як би це за допомогою Естерчиної матерi сповiстити свого сокола Петра про себе й дiстати вiд нього звiсточку. Це бажання, або лiпше сказати мрiя, загорiлося днiв три тому в Саринiй душi й тепер пекло її вогнем... А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозумiла її, а усмiхалася й кивала головою просто так? Уже посутенiло, й засмучена Сара зiбралася була йти до своєї свiтлички, як нараз хтось несподiвано шарпнув її за рукав. Сара швидко оглянулась. - Ой, це ти, Естерко? Чому так пiзно? - кинулась вона до дiвчинки. - Не можна було... Хазяйка коло хвiртки сидiла... Я, як стемнiло, перелiзла через паркан. - Вей мiр! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! - вона вхопила дiвчинку за руку й, одвiвши її в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотiти, весь час тривожно озираючись навколо: - Менi неодмiнно треба побачитися з твоєю матiр'ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумiєш? Естерка вся перетворилася на слух i, широко розплющивши очi, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила. - Oй, яка важлива! - говорила Сара. - Там далеко-далеко, звiдки привiз мене мiй батько, є молодий єврей... жених мiй... Розумiєш? Тiльки батько не хоче його нiзащо... вiн бiдний... То я хочу написати йому й послати нашому наймитовi листа... вiн знає, де Абрум, вiн знайде його й передасть... Але, боронь боже, якщо батько дiзнається, що я пишу йому. Ой мамеле, що менi тодi буде! Тодi все ферфал! Розумiєш? Так треба, щоб i муха не знала, щоб i стiна не чула... - Ой-ой, який секрет, розумiю! - мало не задихнулася Естерка вiд хвилювання. - Атож, атож! Так ось що: перекажи матерi... нехай вона про це подумає i порадить, що робити? Або нехай вона спробує найняти якогось хлопа, щоб повiз листа мого в Лисянку, пiд Чигирин... Я не знаю, скiльки миль туди... ми недовго їхали... та однаково, я нiчого не пошкодую... Розумiєш? - Гiт, гiт! - кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за рiг хати, почувши хазяйчин голос. - Чого ти, Саро, до ночi стовбичиш тут? - незадоволено мовила Рухля. - А я тебе все жду вечеряти. - Даруйте, мамо! - обняла Сара її за шию. - У свiтлицi душно, а тут так гарно, я задумалася i забула про вечерю. - Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур їм, тим думкам! Наступного дня, як посутенiло, Естерка постукала в паркан i через шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала, нарештi, що коли мати знайде хлопа та обмiркує гешефт, то тодi навiдається... Три днi до пiзньої ночi просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу чистим повiтрям. Та все було марно: нi Естерка, нi її мати не з'являлися нi в дворi, нi пiд парканом. Коли й третього дня нiхто не прийшов, Сару охопив одчай, i вiд цього вона, мабуть, злягла б у лiжко, якби четвертого дня зранку не з'явилася до її тiтки з таким нетерпiнням очiкувана Естерчина мати. Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари. Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона знає Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигiдний гешефт: якийсь економ, мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i недорого править, то вона ладна сторгувати її для панi. - А щоб я не помилилася, - додала вона, - то нехай вельможна панi дасть менi для взiрця своєї нефарбованої вовни, я порiвняю, котра пухнастiша й м'якша... нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна. Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла їй пиховито: - Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама. Жебрачка низько вклонилась i шанобливо,стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентеженої й сторопiлої Сари: - Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт! - Моя рiдненька! - кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом. - Нехай панна сидить... на всякий випадок... так безпечнiше... Я б i сама кинулась цiлувати своїй благодiйницi руки, та боюся... Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа... Хто вiзьметься в таке пекло їхати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, - треба вибрати вiрну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже поїхала... Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi... Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не виїде, а сховає грошi за пазуху, i бувай здоровий, - щоб я мала стiльки добра, коли брешу. - То немає, виходить, вiрного посланця? - засмучено спитала Сара. - Чому немає? - мовила єврейка. - Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шукає, поки не знайде. Є в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця... Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Боїться, каже, що це на той свiт треба їхати. - Вей мiр! - сплеснула Сара в одчаї руками. - То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!! - Не побивайся, кралечко, - махнула рукою жебрачка, - я будь-кого умовлю... ой-ой, та ще як! I його умовила - дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе. - Скiльки вiн хоче? - швидко спитала Сара. - Ой багато! Ой гевулт, як багато! - Скiльки ж? - Цiлi двi сотнi злотих! - У мене грошей немає... Але за скiльки можна продати оцi перли? - i Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i дала їх жебрачцi. - Ой-ой! - тихо скрикнула єврейка. - Цiле щастя, а не перли! Тiльки от бiда: важко на такий товар покупця знайти... Особливо менi, убогiй: кожен подумає, що вкрала... Щоб я так на свiтi жила, якщо не подумає... менi i в руки страшно таке брати... Ой вей, а якщо довiдаються? - i вона, боязко озираючись навколо, вiддала перли Сарi. - Нiхто, нiхто не довiдається! Присягаюсь, як перед богом! - захвилювалася Сара. - Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли бiльше не дадуть... коли нагально... як двадцять дукатiв, шкода!.. - Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити! - Гiт, гiт! Будь спокiйна! У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарi: - Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi писати листи - одного вигаданому Абрумовi, а другого - Петровi, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-українському, нi по-польському вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирiшила написати йому по-єврейському. Звичайно, вiн, одержавши такого листа, понесе його до єврея, i той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi вирiшила написати якнайкоротше: головне - повiдомити Петра, де вона перебуває... а про все iнше - то вже буде його клопiт... Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебуває в мiстечку Кам'янцi, на Днiстрi, недалеко вiд Ямполя. Поспiшай, а то загину". Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього привiз назад. А головне - хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, - це найголовнiше. Наступного дня рано-вранцi єврейка зайшла знову до Рухлi сказати, що продавець погодився й жде її на базарi. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не впала: на щастя, в крамницi, бiля якої вони стояли, була холодна вода, i вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на однiй думцi: "Через тиждень мiй Петро про все довiдається, через два може бути тут... а в мене обiцяного строку, мабуть, бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!" Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотiла її будити. Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр. Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, i коли Сара почала запевняти, що в неї нiчого не болить, стара змiряла її недовiрливим поглядом i спинила свої допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як мак. - Ой-ой! Якщо ти здорова, - сказала вона, - то повинна бути голодна, ти ж не обiдала... - Я довго спала, мамо, - опустила очi Сарi, - може, зо сну менi й не хочеться їсти, але я їстиму. I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнiвом похитувала головою. - Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кiмнатi, - зауважила вона наприкiнцi Сарi, - а як скидаєш, то давай краще менi на схов. - Гiт! - ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з її обличчя кров i прилила до серця. Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила. Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: її думки то линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв. День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку якоїсь настоянки i пiсля неї справдi заспокоїлась i мiцно заснула. А тiтка тим часом разом з Естерчиною матiр'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та їла побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила її бажанню. Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспокоїлась, i почуття радостi, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя. Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр'я, поринувши в мрiї, тiтка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом: - Саро! Батько твiй приїхав i кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась i спершу не зрозумiла, хто її кличе й куди; та коли панi Рухля вдруге й голоснiше гукнула її, вона затремтiла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на тiтчин поклик, заточуючись, наче в неї пiдгиналися ноги. А тiтка її ще й напутила: - Гляди ж, не супереч батьковi! Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотiвши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень: - Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась себе золотом, перлами та смарагдами... - Навiщо, тату? - спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї... - На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло школи. З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги; - Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! - заволала, припадаючи до батькових нiг, Сара. - Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi її! Ой... вей, хоч на пiвроку! Гершко насупив свої навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi. - Я сказав, поки не змусять мене обставини, - засичав Гершко. - А ось тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини... кругом здiймається буря... кожен намагається втекти в безпечне мiсце... i твiй жених, звiнчавшись, повезе тебе до Львова... Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу. - Тiтонько! Мамо! Заступiться! - в розпачi впала Сара в ноги Рухлi. - Встань i скорися своєму батьковi, а моєму братовi, - похмуро заговорила Рухля. - Вiн тебе врятує вiд страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзраїлiв, i вiн вiддав зрадникiв у руки своїх вiрних синiв! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку... Голос старої перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона пiднесла над Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити її на мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару. - Але, - додала стара спокiйнiше, - батько твiй милосердний i хоче врятувати тебе вiд цiєї страшної кари! Встань же й одягайся. Сара встала з колiн; на обличчi її, спотвореному стражданням, виступили червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i тiльки очi блищали гордою вiдвагою. - Я не пiду за вашого Хаїма замiж, - мовила вона твердо, пiдвiвши голову й окинувши катiв своїх презирливим поглядом. - Що-о? - заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. - Уб'ю, як паршиву собаку! - Я смертi не боюсь, - спокiйно вiдповiла Сара. - Не боїшся? - закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанiлий фанатик. - Не боїшся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа! .Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й сатанi в пеклi... я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi оголю твою голову... я повипiкаю тобi твої безсоромнi очi... розiрву рота до вух... Згною твоє падло... - скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву. Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз, нi один промiнь її погляду не виказував страху. - Спинися, брате! - голосно мовила Рухля. - Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес i вона торкається до десяти заповiдей... та й самi катування нi до чого не приведуть! Ой вей! Її серце лукаве й жорстоке в слiпотi своїй, а головне - мета не буде досягнута, - породичатися з такою високою сiм'єю, як сiм'я святого цадика, i врятувати її душу, запродану самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати її й повiнчати... хоч i в моєму дворику: тут, у мiстечку, хлопiв немає... попiв немає... всi свої люди й рабин - своя людина... Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко, хоч на ферфал кричить, а повiнчаємо... вiддамо малжонковi на руки, й вона сьогоднi стане в моєму домi його дружиною, - я ручуся, - а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова. - Розумне твоє слово, сестро, - вiдповiв, заспокоївшись, Гершко. - За всяку цiну треба повiнчати її й вирядити... а тодi хай хоч i здохне - туди їй i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi! Навмисне поїду до пана Кшемуського... Сара дивилася широко розплющеними очима на своїх катiв i не помiчала жодної iскри жалю на їхнiх обличчях. - Востаннє кажу тобi, - промовив лиховiсним голосом Гершко, - якщо ти по своїй волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть... Гей, Ривко! - Не клич її! - сказала Рухля. - Я сама впораюсь... Ой-ой, i не писне! - На всякий випадок обшукай її... Сара здригнулась i поблiдла. Якщо її обшукають, то загине останнiй порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом: - Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна... то я скоряюся їй... i краще доброхiть пiду... Не чини надi мною насильства... Я бачу, що того хоче бог... i йду! - Так, хоче бог, - з подивом мовив Гершко. - Атож., моя дитино, атож, - провела по головi Сари твердою рукою тiтка, - одягайся... та ось i свої перли надiнь, котрi ти дала менi на схов. Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках її перли, тi самi, що вона передала Естерчинiй матерi. Стара простягла їх Сарi й зловтiшне, диявольськи посмiхалася. Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його. - Обiйдеться. Вона мiцна тепер... Дай їй холодної води! - звелiла вона Ривцi. - Атож, води, - прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за дверi, пiшла в свою кiмнату. Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до неї, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати молодих якнайшвидше в дворику. Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi виходу своєї дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки двiчi попросила води. Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дiвчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала її попiд руки. Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки; гостi закам'янiли, нiчого не розумiючи... Крiзь бiлу, прозору намiтку видно було мертвотно-блiде, безкровне личко... Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на долiвку. Рухля кинулась до неї, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала, простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала її тiло, побiлiлi губи були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров... - Ай, гевулт! - закричала, придивившись, стара. - Вона випила мiдянки: отрута... Все загинуло! - Отруїлась! Прокляття! - люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак. XII Даремно гадав Мельхiседек, що нова хвиля унiатських насильств - це тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли звiстки про королiвський декрет. Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед унiатського й католицького духiвництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйської царицi, шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися до єзуїтського крутiйства. В декретi королiвському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу божу, щоб нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi не втручався в церковнi їхнi справи. Через те що останнiм часом унiатам пощастило переслiдуваннями й насильствами навернути майже всю Україну в унiю, то вони на основi цього вирiшили, що декрет їхньої пастви не стосується, й оголосили, що кожен, хто захоче знову приєднатися до православ'я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбiйник, а оскiльки православнi, довiдавшись про королiвський декрет, поспiшали вiдновити в себе зганьблене православ'я i радiсний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Україна, з архiмандритом Мельхi-седеком на чолi, була оголошена митрополитом унiатським i мiсцевою шляхтою бунтiвною i ухвалено було вчинити над нею особливий суд i розправу. Офiцiал митрополита унiатського видав суворий декрет, в якому наказував усiх, на кого падала пiдозра в пiдтримцi православ'я, привозити до Радомишля, у в'язницю; церкви, котрi не хотiли прилучатися до унiї, закривати, священикiв зв'язувати й привозити туди ж, а хлопiв вiддавати на суд свiтської влади - комiсарiв i губернаторiв. Крiм того, митрополит унiатський надiслав свої листи на польськi прикордоннi форпости, по березi Днiпра, з вимогою не пропускати нiкого з православних священикiв i мирян у Переяслав i взагалi на лiвий берег Днiпра. Таким чином, на довершення лиха, яким погрожував декрет, перерванi були тепер цiлком зносини православних українцiв з їхнiм верховним пастирем. Пiсля сеймика й урочистої присяги, даної в Уманi при уповноваженому найсвя-тiшого папи, митрополит унiатський, вкупi з мiсцевою шляхтою, звернувся до вищої влади з проханням прислати сильне вiйсько для заспокоєння бунтiв на Українi. Не чекаючи наслiдкiв своїх розпоряджень i декретiв, Мокрицький узявся за власноручну розправу: вiн вдався по озброєну допомогу до мiсцевої шляхти, яка утворила новий видiл конфедерацiї, i вимога його була одразу ж виконана з нелюдською жорстокiстю. То допомагаючи Мокрицькому, то дiючи самостiйно, озброєнi шляхетськi команди розсипались по всiй Українi, приводячи до послуху нiбито охоплений бунтами народ. По всiй Українi почали чинитися небаченi страхiття. Селян, котрi не хотiли прилучатися до унiї, били, вiшали, садовили на палi, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священикiв, якi лишалися вiрними православ'ю, нещадно били, виривали їм бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такi важкi колоди, що їх ледве можна було обхопити руками, i так посилали нещасних у Корсунь, резиденцiю митрополита унiатського, на остаточний суд. Суд той здебiльшого закiнчувався жахливою смертю бiдолашних мученикiв: їм давали по триста канчукiв, шмагали на смерть рiзками, душили димом. Вiддаючись з такою заповзятiстю дикому релiгiйному фанатизму, шляхтичi, а також представники унiатського й католицького духiвництва не забували й про життєвi вигоди. Для збирання коштiв на спорудження будинку духовної мiсiї було вирiшено обкласти грошовою пенею всiх, хто чинив опiр унiї. Користуючись з цiєї постанови, шляхтичi взялися грабувати селян, вiднiмали в них усе, що тiльки можна було повернути на грошi, спалюючи в слiпiй жадобi навiть двори пограбованих... Отже, дика розправа Мокрицького в Туровiй не була випадковим явищем, а одним з фактiв насильств, котрi почалися далеко вiд мiсць, якi тут згадуються, але швидко поширились по всiй Українi. Радiсний настрiй, яким перейнявся весь народ пiсля повернення Мельхiседека й при звiстцi про королiвський декрет, що, мов блискавка, пролетiла вiд Днiпра до Днiстра, почав хутко мiнятися на нестямний страх, збентеження й гнiв. Мокрицький i шляхта нетерпляче чекали вiйська, яке мало прибути. У Мотронинському монастирi не знали поки що нiчого про це. Наступного дня, пiсля вiд'їзду Найди, поїхали з монастиря й генеральний обозний з дочкою, i монастирське життя знову ввiйшло в свою колiю. Прочани прибували юрбами; майже щодня з'являлися представники вiд сiльських громад, просячи прилучити їх до православ'я й прислати благочестивих священикiв; приїжджали посланцi вiд настоятелiв православних церков з проханням прислати їм списки королiвського декрету, щоб прочитати народовi, i вся монастирська братiя, разом з Мельхiседеком, проводила цiлi днi в посилених трудах i клопотах, то переписуючи копiї королiвських декретiв i грамот, то приймаючи нових прочан, то їздячи в сусiднi села на церковнi треби. Непомiтно пролетiв тиждень. Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привiз тривожнi вiстi про дiї унiатiв. Достеменно вiн нiчого не взнав, але чув, що в кiлькох селах пани й унiати чинили страшнi свавiльства, грабунки й страти. Звiстки, якi привiз Найда, пiдтверджувалися i втiкачами з пограбованих сiл, але Мельхiседек ще не надавав особливого значення цим фактам i заспокоював усiх, проповiдуючи терпiння й надiю. Якось увечерi, коли в монастирi були вже позамиканi всi ворота й Мельхiседек вiддавав у своїй келiї останнi накази Найдi, почувся дуже сильний стук у монастирську браму. Найда й Мельхiседек здригнулись i тривожно перезирнулися. За кiлька хвилин у келiю ввiйшов послушник i сказав, що до монастирських ворiт пiд'їхав полковник Залiзняк з козаками, привiз когось хворого й просить, щоб пустили в монастирський двiр. - Впустiть, усiх впустiть! - швидко мовив Мельхiседек. - Залiзняк наш перший лицар. Скажи, щоб добре нагодували чесних козакiв, а пана полковника проси сюди та передай отцю економовi, щоб прислав найкращого меду, хай гiсть пiдкрiпиться з дороги. Послушник уклонився й вийшов. За кiлька хвилин почувся брязкiт засувiв, i двiр одразу сповнився гамором, тупотом коней i покриками козакiв. Почувши про приїзд Залiзняка, Найда страшенно збентежився. "Знову Залiзняк? Видно, сам бог посилає цю людину назустрiч йому. Чим же закiнчиться теперiшнє їхнє побачення? Чи дiйде ж вiн, Найда, якогось рiшення?" Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Вiн почував усiм своїм серцем, що ця зустрiч iз Залiзняком матиме для нього вирiшальне значення... Дверi вiдчинилися - i в келiю ввiйшов Залiзняк, а за ним отець Єлпiдифор, отець Аркадiй i брат Антонiй Молдован. Отець Єлпiдифор сiв на широкiй лавi, спершись руками на патерицю, а Аркадiй та Антонiй зупинилися коло дверей. Широкими кроками пiдiйшов Залiзняк пiд благословення Мельхiседека й шанобливо поцiлував його в руку. - Ну що, як живеш, пане полковнику? - звернувся до нього Мельхiседек. - Та поки що бог милує i земля, на досаду ляхам, носить, - вiдповiв Залiзняк, по-молодецькому трiпнувши головою, i нараз побачив Найду, що стояв збоку. - Що це, брате Iване, й ти тут? - вигукнув вiн, засяявши вiд радостi, й, пiдiйшовши до Найди, вхопив його в свої широкi обiйми. - А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав менi тебе назустрiч, - казаз вiн, перериваючи свої слова козацькими поцiлунками. - Рук багато, голiв мало... гадаю, тепер уже ти не будеш вiдмовлятись i покликатися на спасiння душi. Настав час!..- I нараз, схаменувшись, Залiзняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхiседека, сказав, нахиливши голову: - Прости, превелебний отче, спалах радостi, - побачив старого бойового товариша, й серце затремтiло. А я до твоєї милостi не сам завiтав, а з гостем. - Радий, радий, тiльки чому ж ти не попросиш його сюди? - здивувався Мельхiседек. - Трудно, може, вiн у цю хвилину боговi душу вiддає... ледве довезли! - Хто ж то? - Священик села Турової. - Його вже оглянув брат наш Антонiй, - сказав отець Аркадiй, - каже, що коли господь допоможе, то можна сподiватись удержати його життя. Антонiй на знак згоди нахилив голову й додав: - Зело занепав вiн на силах: я дав йому келих нашої настоянки... лiпше стало... заснув... - Та що ж з ним? - стурбовано спитав Мельхiседек. - Хвороба звичайна, - з їдкою усмiшкою вiдповiв Залiзняк, - тепер вона скрiзь ходить. Спершу дали двiстi барбар ляхи, потiм душили димом у ямi гнойовiй. - Де? Коли?! - скрикнув Мельхiседек, а разом з ним Аркадiй i Єлпiдифор. - Та в селi Туровiй... пан офiцiал Мокрицький приводив людей до унiї! I Залiзняк розповiв присутнiм про звiрства, якi чинив Мокрицький у Туровiй. Ця жахлива розповiдь приголомшила всiх. Залiзняк закiнчив, а Мельхiседек усе ще сидiв мовчки в своєму крiслi, скорботно похиливши голову на схрещенi на патерицi руки... Якусь хвилину всi мовчали. - От, чесний отче, - першим перервав мовчанку Аркадiй своїм густим басом, що дрижав тепер од внутрiшнього обурення. - А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покiрними, хотiв примусити, щоб ми повiрили в силу королiвських декретiв... Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту? - Вони ще не знають про декрет, - вiдповiв Мельхiседек, пiднiмаючи голову i обводячи всiх скорботним поглядом. - Нi, знають! - упевнено мовив на це Залiзняк. - Знають i вирiшили - шляхта й слуги папежа - знищити королiвський декрет! - Звiдки ти знаєш це? - спитали разом усi присутнi. - Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зiбралася цього вiвторка вся мiсцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, - заговорив схвильовано Залiзняк. - Зiбралися всi для того, щоб обмiркувати, як боротися з гайдамаками i як вирвати з коренем схизму, котра знову пiдвела голову, завдяки трудам твоїм, чесний отче! На зiбрання се прибув архiєпископ гнєзнинський i прочитав. усiм присутнiм милостивий папiр од папи Климента XIII. Папа звертається до всiх вiрних католикiв - шляхтичiв польських, заклинає їх лишатися вiрними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на їхнiй землi, а для цього не спинятися нi перед чим. I шляхтичi всi до єдиного за-присяглися виконати заповiт папи! Глибокий стогiн вирвався з грудей Мельхiседека. - О господи! - прошепотiв вiн. - Святi слова твої обернули на отруйнi жала, а заповiт твоєї любовi - на криваву ворожнечу й гординю. - Так, - провадив далi Залiзняк, - i архiєпископ узяв з усiх шляхтичiв страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унiєю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв. - О господи! - сплеснув руками старець Єлпiдифор. - Спалять православнi храми й монастирi, - говорив далi Залiзняк, - порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi шляхи до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра. - Смерть їм, гонителям Христа! - вигукнули разом Аркадiй i Найда. - Не вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа! При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся й зупинив на ньому радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi слiв, нi розпитувань, нi запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнiвом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнiвно зведенi брови надавали йому грiзного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували затаєнi iскри. У своєму чорному чернечому одязi вiн здавався якимсь страшним, караючим ангелом. Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей. - А наступного дня, - розповiдав вiн, - зiбрався в Уманi сеймик i на ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну присягу, яку дали папi, i на сеймi в Варшавi скасувати всi декрети короля й припинити втручання Росiї. - Загибель, смерть! - простогнав отець Єлпiдифор i безсило схилив голову на груди. - Не смерть, а боротьба! - вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй. - Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо... - Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братiє! - промовив Мельхiседек, простягаючи руки до Найди й Аркадiя. - Пане полковнику, може, це ще не правдивi чутки? - Слова мої такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i на свої вуха чув усе те, про що говорили вони! - поволi карбував слова Залiзняк. Враженi його тоном, усi замовкли. Якусь хвилину в кiмнатi панувала напружена мовчанка. - Навколо, кажу вам, затiвається щось лихе, - знову заговорив Залiзняк. - На Росi човни всi порубанi, не пропускають угору нiкого, нi нашого чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу. Вiдрiзують ляхи нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки є час, треба рятуватися... Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на своєму сеймi найперше знищити тебе, як вони iменують: першого бунтаря схизматського. По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка. - Про мене не турбуйся, друже: багато разiв одержував я вiд них пiдкиднi листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберiг мене, обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi. - Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що є нинi! - рiшуче заперечив Залiзняк. - Ранiше були погрози, а тепер будуть справжнi кари. Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й передусiм кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе до берега Днiпра. - Рятуйся! - скрикнули разом Аркадiй i Антонiй. - Рятуйся! - сказав отець Єлпiдифор, пiдводячись з мiсця й простягаючи до Мельхiседека тремтячi руки. - Заради братiї своєї рятуйся! Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду "тiкати й рятуватися", обличчя його спалахнуло. - Менi рятуватися?! - промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо випростався на весь свiй могутнiй зрiст. - Щоб я в час бiди залишив свою паству? Хто мiг порадити менi сiє? Нехай не заволодiє мною страх i не вдасться ляхам похитнути дух мiй! - вигукнув вiн грiзно'i з силою стукнув патерицею об землю. - Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмi: "Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!" Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх. - Так, правда твоя, отче! - гаряче пiдтримав його Аркадiй. - Не личить нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами i будь спокiйний... Нехай тiльки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустрiч! - Поляжемо всi, а вiдплатимо їм за всi їхнi звiрства! - пiдхопив Найда. - Зброя єсть, запаслися, - поквапно докинув Антонiй. - Вистачить на всю братiю... - У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, - Залiзняк поклав руки на плечi Найди i Аркадiя, - ми перевернемо всю Польщу. - I перевернемо, i розтопчемо це гадюче гнiздо! - гаряче пiдхопили ченцi. - Зупинiться! Що ви глаголите? - заволав Мельхiседек. - Чи ви гадаєте, що я пiднiму свою патерицю й оберну її на меч? - Гадаємо! - палко вiдповiв Аркадiй. - Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього... Мельхiседек iз жахом вiдступив. - У всякому разi, благослови нас, чесний отче, кiнчати це святе дiло! - промовив Залiзняк, схиляючи голову перед Мельхiседеком. - Не так, не так, братiє! - заговорив знову Мельхiседек. - Не мечем, не кров'ю, а правом... Ти знаєш ухвалу одного сеймика, але ти не знаєш, що ухвалили iншi! - Усi зiйдуться на одному! - перебили Мельхiседека вигуки присутнiх. - Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росiї; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; менi обiцяли там велику допомогу... - На допомогу Росiї ми й сподiваємось, весь народ надiється на неї! - вiдповiв Залiзняк. - Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважає шляхта волю iмператрицi! - Слово Росiї в ляхiв не допомогло нам нiчим, тепер лишається надiятись тiльки на її зброю. - На бога, братiє, надiйтеся! Бiльше терпiли, потерпiть ще!.. - Для чого? Навiщо? Чого нам iще ждати? Хiба того, щоб ляхи налетiли на нас зненацька, i вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? - палко заговорив Залiзняк. - Нi, нi, панотче, не хитай нашої волi! - Сам бог карає тих, хто вiддає свою святиню на наругу ворогам! - палко скрикнув Найда. - Так, брате! I ми не вiдступимось вiд неї, - говорив далi Залiзняк. - Повiдай, превелебний отче, чи не тобi сказали там, що коли на Вкраїнi через утиски почнеться бунт, то тодi Росiя може втрутитися збройне й примусити шляхту ствердити в Польщi право й потоптаний закон? Мельхiседек схилив голову на знак згоди. - А чи видали ж тобi на пiдкрiплення сих слiв якусь грамоту чи листа? - Нi, се говорилося словесно, й важко було зрозумiти, чи ховали цi слова щось бiльше. - Ех, горе! - з досадою вигукнув Залiзняк. - Хоч би грамота, хоч лист, хоч троє написаних слiв... - Що? Про що говориш ти? - зацiкавились усi присутнi. - Звiстка про те, що було сказано тобi, превелебний отче, облетiла весь народ, усi надiються на допомогу царицi, скрiзь ходить чутка, що вона видала твоїй милостi золоту грамоту до всього українського народу, щоб повставав вiн, а вона пришле на допомогу своє вiйсько. Залiзняковi слова страшенно всiх зацiкавили, особливо ж отця Антонiя. Смагляве обличчя його почервонiло. - Правда, правда! - озвався вiн квапливо, ступивши вiд дверей на середину келiї. - Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тiльки не знаю, до чого це? - Нi, - сумно заперечив Мельхiседек. - Грамоти менi не давали нiякої, а на словах обiцяли... - Що слова! - вигукнув з досадою Залiзняк. - Слово - не папiр! Та коли б нам така грамота - все Запорожжя, вся Україна... та що там - море повстало б кругом! Отець Антонiй не одривав очей вiд натхненного обличчя Залiзняка. - Превелебний отче, - вирвалося в нього мимохiть, слiдом за словами Залiзняка. - А чи не можна попросити таку грамоту? - Нi! - сумно зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. - Справи державнi вельми делiкатнi, i нiхто не захоче одверто виказати свої намiри.