iще довiв своє убозтво, бо забув згадати про вроду панни, яка зачарує хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти не побоявся повезти такий адамант у землю чужу, де розбiйники, сирiч гайдамаки, сум'яття й бунти, де грабунки повсюдно в такому градусi ростуть, що дворянство польське, як доповiдають нам, змушене у вiйська шукати захисту! При цих словах Воєйкова Дарина трохи зашарiлась. - Нам з татусем не було чого боятися, - вiдповiла вона з легким тремтiнням у голосi, - бо гайдамаки своїх не чiпають, та й взагалi нападають тiльки на утискувачiв нашого народу й нашого благочестя! По обличчю Воєйкова ковзнув якийсь невловимий вираз, i тут же воно розквiтло в найчарiвнiшiй усмiшцi. - Он як! - мовив вiн. - Вельми радий чути вiд вас, панно, такi слова: досi я вважав гайдамакiв, як це повсякчас менi доповiдали, за розбiйникiв i пiдлих баламутiв, так що дуже радий змiнити свою думку, одержавши про них iстиннi вiдомостi. - Дочка, через свою природну доброзичливiсть i презумпцiю... - хотiв був заперечити генеральний обозний, та Воєйков перебив його i, пiднявши палець угору, мовив урочисто: - Речено бисть у святому письмi: "Господь умудряє младенцiв..." їм краще видно. Але, - провадив вiн далi, змiнюючи одразу пишномовний тон на легкий, свiтський, - тiшу себе надiєю, що вiднинi, панно, ви будете окрасою наших свят. - Того ж i я найщирiше бажаю, але обтяжена лiтами моїми старiсть... - Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобi зробити ще не один приємний променад, - лукаво пiдморгнув обозному Воєйков. - А втiм, я сподiваюся, що чарiвна панна знайде собi скоро й вiрнiшу опору. Амур полонив уже серця багатьох iз нашої армiї, людей поважних i сановних, i менi достоту вiдомо, що в тому винна чарiвна панна, i коли їм пощастить скорити серця чарiвних українок, то й Гiменей iз його ланцюгами не примусить себе чекати. Обозний вклонився на ласкаве слово генерал-губернатора й вiдiйшов з Дариною вбiк, поступившись мiсцем гостям, якi щойно прибули. У душi його кипiла досада на дочку; вiн страшенно боявся, щоб Воєйков iз її слiв про гайдамакiв i особливо iз слiв "вони своїх не чiпають" не зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до часу свою досаду, обозний її нiчим не виявив i почав невимушене розмовляти з офiцером росiйської армiї, що пiдiйшов до нього. Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей, їй було не до того; дивна тривога й неспокiй охопили дiвчину. Настiйлива вимога батька приїхати на цей бал, його багатозначнi слова про те, що фортуна звернула на неї свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора - все це, разом узяте, свiдчило про щось серйозне i не на жарт тривожило Дарину. "Невже жених? - знову й знову поверталася вона до цiєї думки, обводячи тоскним поглядом просторi зали, повнi пишних гостей. - Цiлком можливо. Її шлюб з кимось iз великоросiйських вельмож мiг би назавжди змiцнити становище батька й пiднести його в очах правителiв України й росiйського двору". Тим часом поява Дарини була помiчена багатьма. Врода дiвчини, чудове вбрання, зграбнi, впевненi й природнi рухи одразу вирiзнили її серед набiлених i нарум'янених красунь, затягнутих у вузькi лiфи, що не дозволяли їм почувати себе вiльно. Дами й панянки зашепотiли, кидаючи з-за розпущених вiял глузливi погляди на малоросiянку, але чоловiки поставилися до неї iнакше - незабаром Дарину та її батька оточили кiлька офiцерiв з полкiв, якi щойно прибули в Київ. Дiвчина неуважно вiдповiдала на їхнi запитання, коли раптом увагу її привернув гомiн, що зчинився бiля дверей. Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловiк з розумним обличчям i проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камiнням, довгий оселедець, за звичаєм запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гiсть належав до значних запорожцiв. - А, пан кошовий отаман, Петро Iванович, батечку, яким побитом? Яким вiтром занесло до нас? - з дещо удаваним здивуванням вигукнув Воєйков, ступаючи кiлька крокiв назустрiч новоприбулому. При словi "кошовий отаман" Дарина мимохiть подалася вперед i насторожилась. - Приїхав богу помолитися i найприємнiшим обов'язком вважав передусiм з'явитися до вашої ясновельможної милостi з привiтом i поклоном. - Радий, радий бачити. Повеселимося разом... А може, одвик? - Вiд веселощiв, правда... - Звикнути не важко буде... Хе, хе!.. У приказцi вашiй сказано: "Терпи, козак, отаманом будеш", а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш? При цих словах Воєйков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчi допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тiльки ледь помiтно насмiшкувато примружився. - Якби господь допомiг нам повернути до нiг наймилостивiшої монархинi нашої усiх бусурман, - вiдказав вiн з невимушеною посмiшкою, - i найяснiша цариця забажала б поставити мене над пiдвладними їй невiрами, то й тодi я просив би її милость не давати менi цього сану, бо бусурмани суть персональнi й першi вороги козакiв, а найпаче запорожцiв. - Одначе, - лукаво усмiхнувся Воєйков i жартома посварився на кошового отамана пальцем, - ця неприязнь не перешкодила козакам за часiв Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогiв. -Якi часи згадав ти, наймилостивiший наш пане! З горя, кажуть, i в море кидаються, а за царювання премудрої царицi нашої кожен себе щасливим i задоволеним вважає, та й прислiв'я каже: вiд добра лиха не шукають. - А вiд лиха? - тонко усмiхнувся Воєйков. - Боронь боже навiть подумати таке про царювання наймилостивiшої царицi, та хоч би якi бiди й напастi посилав на нас господь, сподiваємося, що не ввергне вiн нас у неволю бусурманську, бо гiршого лиха немає для християнина в сiй юдолi слiз i зiтхань. - Воiстину, дасть господь, i рукою монархинi святий хрест переможе гордого пiвмiсяця i знову засяє на банях святої Софiї. - Об тiм i ми господа щиро й повсякчас благаємо! - Отже, будемо уповати на премудру пильнiсть монархинi й ждати нових часiв, вони не за горами! - багатозначно закiнчив Воєйков. - А поки у нас мир i спокiй панують, вiддамося утiхам. Воєйков злегка обняв за стан кошового отамана й пiшов iз ним у внутрiшнi покої свого палацу. До них приєдналося ще кiлька вельмож i дехто з старшини малоросiйської. Пройшовши анфiладою яскраво освiтлених залiв, повних гостей, Воєйков увiйшов у напiвкруглу вiтальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стiн якої стояли м'якi канапи, i запросив своїх супутникiв сiсти. Зав'язалася жвава розмова, яка, природно, пiсля двох-трьох фраз одразу ж перейшла на полiтичнi теми, що тривожили в той час уми: на польськi справи, союз з Пруссiєю, неприязнi стосунки Австрiї i Францiї i деякi ускладнення на пiвднi й сходi. Тим часом на знак господаря загримiла музика, i грацiозним менуетом почалися танцi. Калнишевський уважно прислухався до розмов i вставляв такi влучнi зауваження, що всяк дивувався, як добре вiн обiзнаний з полiтичним становищем усiх держав Європи. Пари в залах сплiталися й розплiталися. Дами манiрно присiдали перед своїми кавалерами, злегка пiдiймаючи сукнi й показуючи вузькi черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лакеєм, до зали увiйшов високий молодий козак iз смаглявим обличчям i чорним як смола, коротко пiдстриженим пiд макiтру волоссям; обережно пробираючись помiж танцюючих пар, вiн попрямував у вiтальню, де сидiв генерал-губернатор iз своїми гiстьми. Побачивши козака, який так несподiвано з'явився в залi i, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Воєйков насторожився. Малоросiйськi старшини також звернули на нього увагу. - Хто це? - звернувся хтось до генерал-губернатора. - Якийсь посланець! - вiдповiв Воєйков. - Треба .гадати, невiдкладна справа. - Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхiседека, - шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидiв поруч з ним. Сотник тим часом увiйшов до вiтальнi, вклонився всiм гостям, а Воєйкову окремо, i, подавши йому грубий пакет, промовив дзвiнким молодим голосом: - Вiд його милостi ясної в бозi преосвященного єпископа переяславського й бориспiльського. Воєйков розiрвав пакет i почав читати листа; з перших же рядкiв на обличчi його з'явився вираз погано прихованого невдоволення. - Насмiлюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить сiє послання поганих звiсток - наступу ворогiв, бунтiв, заворушень? - сиплим басом вимовив прибулий у Київ з полком генерала Кречетникова незграбний широкоплечий полковник з негарним вилицюватим обличчям, до якого страшенно не пасувала напудрена перука. - О нi, - з дещо вимушеною посмiшкою вiдповiв Воєйков, складаючи листа й ховаючи його в кишеню свого камзола. - Преосвященний владика просить нас про внесення в губернськi книги копiй з грамот i привiлеїв королiв польських про воль-ностi благочестя, а також копiї з грамоти нинi царствуючого короля, якою грамоти попереднiх королiв конфiрмованi, та копiї з рескрипту її iмператорської величностi вiд його королiвської величностi про безперешкодне й цiлковите додержання всiх звичаїв i обрядiв православної греко-росiйської церкви, правобережному руському народовi виданого, а також копiї окремого мирного трактату, укладеного Росiєю з Короною польською про безборонне утримання церков православних синами православної схiдної церкви, щоб київська губернська канцелярiя всi копiї сих грамот в книги губернської канцелярiї вписала й видала урядовi виписки з них для посилки в указанi заднiпровськi мiсця. Полковник знизав плечима. - I нащо се преосвященному владицi знадобилося, не розумiю... понеже оригiнал мирного трактату iснує i як росiйськi, так i польськi державнi чини знають про нього. - Одначе, незважаючи на всi тi, височайшими государями виданi закони й пояснювальнi листи для неухильного виконання їх, - промовив прибулий з листом єпископа сотник, - розорителi миру, римляни й унiати, хоча й добре обiзнанi з привiлеями i трактатами, укладеними мiж державою Росiйською й Короною польською, чинячи наперекiр, нехтують i зневажають їх. - Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький iз своїм поплiчником роблять наїзди на православний люд, де тiльки кого спiймають - по-звiрячому б'ють, грабують та iнших мук завдають, переманюють усiх пiд унiю, як мирянам, так i священству та чесному чернецтву чинять нестерпнi образи, кривди, грабунки, смертельнi побої, впень знищити православний народ хочуть, - пролунали голоси малоросiйської старшини. Тiльки генеральний обозний уперто мовчав i, важко вiдсапуючи, похмуро дивився на носки своїх чобiт. - Але чим же сi виписки можуть послужити в захистi оного благочестивого народу й священства? - здивовано й неприязно знову спитав полковник. Воєйков розвiв руками: - Я бачу в сьому прощеннi якiсь новi кон'юнктури. Вiдаю, - його преосвященство пише менi, - що в iгумена Мельхiседека є справжнi грамоти; в такому разi, нащо йому копiї з них знадобилися i чому сiє має бути зроблене не в Коронi польськiй, а в нашiй київськiй губернськiй канцелярiї? - Превелебний iгумен не раз подававшi грамоти в мiстах польських, але його превелебностi всюди рекузували вписати Їх у книги мiськi, - зауважив кошовий отаман, - а понеже вони суть єдина надiя в оборонi вiд насильства i лише сими грамотами можна гвалтiвникiв у свавiльних вчинках, якими порушується спокiй їхньої вiтчизни, викрити, то й просить отець iгумен вписати цi грамоти в книги мiськi й видати з них виписки, бо справжнi грамоти й привiлеї остерiгається показувати, щоб ляхи їх не вiдiбрали й не знищили зовсiм. - Так, так, - схиляючи набiк голову, задумливо мовив Воєйков i потiм швидко додав: - Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч i далi сидиш, нiж я, а всi справи, як свої п'ять пальцiв, знаєш... - Що тут дивного, вельможний пане, ординанси iмператорськi вказують менi паче всього стежити, аби запорожцi в справи польськi не втручалися i в гайдамацтвi участi не брали... отож i належиться менi про все, що в областях дiється, знати, - спокiйно вiдповiв кошовий. По обличчю Воєйкова майнула ледь помiтна усмiшка. "Ох i хитрий же ти, старий хохол, - мовив вiн про себе, - але й нас обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!" Воєйков зiтхнув i промовив уголос: Рекузувати - вiдмовляти. - Твоя правда, пане кошовий, та ось i менi такий самий ординанс видано, стараюся що є сили, а всього осягти не можу, - i, звертаючись до сотника, додав: - Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я сердечно дякую йому за се послання i слiзно спiвчуваю фортунi людей греко-росiйської нашої вiри, якi в Польськiй республiцi живуть. А щодо цiєї обставини, сирiч внесення в книгу тутешньої губернiї конфiрмованих вiд нинiшнього короля польського новою його грамотою привiлеїв, наданих колишнiми польськими королями, то про них менi нi рескриптами, нi указами нiколи нiчого не наказувалось, а звiдси виходить, що й вимоги його преосвященства задовольнити не можу. При цих словах Воєйкова серед малоросiйської старшини виник ледь помiтний рух. - Одначе свавiльне вiдiбрання церков у всякого народу, що живе пiд законом, анi в якому разi апробовано' бути не може! - стримано зауважив молодий козацький полковник Iскра. - Отець iгумен вживає резонабельних заходiв, то чому ж не допомогти йому досягти своєї мети правом? - додав iнший. - Тим паче, - пiдтримав кошовий отаман, - що, наскiльки нам вiдомо, полiтичнi резони росiйськi супроти цього не стоять, бо наймилостивiша цариця наша у височайшому рескриптi оголосила, що всiх переслiдуваних за .благочестя пiд свiй захист приймає. - А без виписок цих, - мовив сотник переяславський, - насмiлюся доповiсти вашiй ясновельможностi, не зостанеться скоро жодної православної церкви в усiй землi заднiпровськiй. - Серцем засмучений... серцем засмучений! - зiтхнув Воєйков, опускаючи голову i здiймаючи руки. - Та справи вiри надто делiкатнi, i в сiй дражливiй факцiї... - Можуть статися новi кон'юнктури i всiлякi шкiдливi пересуди й наслiдки, - прохрипiв полковник, - а для тих, хто подає до цього привiд, може вийти лиха кон-секвенцiя... - Справедливо й розумно, - мовив генеральний обозний, вiдсапуючи i позираючи спiдлоба, як вовк, на своїх товаришiв, - у сих справах треба дiяти з величезною обережнiстю, щоб недоречним втручанням не пiдбурити простий народ на небажане ремствування, вiд якого може постати й заворушення... Воєйков обернувся до обозного i, пiднявши догори палець, подивився на всiх таким поглядом, який нiби промовляв: "Слухайте, ось де iстина!" Потiм уголос сказав, з жалем розводячи руками: - Тим паче, що про цi привiлеї i польське духiвництво, i шляхта добре знають, отже, коли вони, всупереч їм, утискують людей грецької вiри, то щоб виписки, якi просить мотронинський iгумен, могли тих людей належно захистити - надiя мала. А втiм, про все це ти завтра ж одержиш, пане сотнику, з нашої канцелярiї докладну промеморiю. Воєйков схилив голову на знак того, що посланець вiльний. Сотник переяславський вклонився генерал-губернаторовi й мовчки вийшов з кiмнати; слiдом за ним пiдвiвся молодий секунд-майор i ще двоє з малоросiйської старшини; у вiтальнi залишилися тiльки Воєйков, полковник, Калнишевський i обозний. Якусь мить усi мовчали, потiм Воєйков звернувся до Калнишевського з напiвласкавою, напiвсумовитою знiяковiлою усмiшкою. - Ремствуєш, либонь, на мене, пане кошовий; та що вдiєш - полiтичнi резони... - Аж нiяк, - вiдказав Калнишевський, - ясновельможний пан вчинив резонабельно. Певна рiч, ся ухвала викличе в народi вiдчай, а вiдчай i безмежна лютiсть ляхiв, що зневажили всi закони природи, спонукають його до бунтiв i повстань; коли ж сi смути пiдiймуться в Коронi польськiй, де й без того сум'яття i безладдя в усiх станах в такому градусi, що далi вже нiкуди, то, гадаю, сусiднi держави втрутяться в цi справи, i наймилостивiша цариця наша, яко протекторша всiх народiв греко-руської вiри, допоможе їм вiд нестерпної лядської кормиги звiльнитися. При останнiх словах кошового по губах Воєйкова майнула загадкова посмiшка. - На все свiй час, на все свiй час, пане кошовий, - промовив вiн, постукуючи пальцями в дiамантових перснях по кришцi табакерки. - Цариця сама в своєму рескриптi зволила оголосити, що всiх православних пiд свiй захист приймає; та не тiльки вона має вплив на справи польськi, але й король прусський, i австрiйська iмператриця, а тому вони не допустять такого рiшучого її втручання в справи польськi. Однак ти, пане кошовий, вельми слушно зауважив, що цi сум'яття й безладдя в усiх станах Корони польської терпимi бути не можуть, i коли онi дiйдуть до такого градуса, що й кордонам сусiднiх держав загрожуватимуть, то тi держави втрутяться, i, цiлком можливо, Росiя назавжди визволить, - на цьому словi Воєйков зробив помiтний притиск, - так, назавжди визволить народ православний з-пiд лядського правлiння... - Якби господь дав! - зiтхнув Калнишевський, зводячи побожно очi до стелi. - Ох. коли б тiльки швидше, а то важко, ой як важко! - А що, пане? - Та от iз запорожцями... Хочу просити Колегiю, аби видали ординанс про розквартирування вiйськ росiйських на кордонах польських, якi лежать поблизу нас. - Що? Бунт, заворушення, смути? - жваво мовив полковник, випростуючись у крiслi. - Нi, хай бог боронить! А от гайдамаки повсякчас у степи нашi вторгаються, ну й чутки рiзнi з Корони польської приносять, i наших козакiв спокушають, i заманюють до себе, щоб до захисту благочестя од гвалтiв i смертельних тортур римських готувалися. Досi кiш запорозький суворо карав сих баламутiв i стримував своїх козакiв, але далi, боюся, не стане сили; а тим часом ця обставина вельми важлива, бо без втручання запорожцiв усi полчища гайдамакiв, яко людей в науцi вiйськовiй недосвiдчених, дуже шкiдливi для Польщi бути не можуть; при втручаннi ж запорожцiв тi полчища можуть увесь лад Корони польської розвалити. У цiй дражливiй факцiї я й хотiв просити вашої, ясновельможний, благорозсудливої поради. - Кошовий пильно глянув на Воєйкова, але той усе ще тарабанив пальцями по кришцi табакерки. - Ох, - нарештi промовив Воєйков, сумовито схиляючи голову набiк, - яку ж пораду можу я дати тобi, любий пане кошовий? Цiлком натурально й резонно, що запорожцi, чуючи про насильства, чиненi над братами, обурюються й прагнуть захистити їх i вiддячити мучителям... Дуже натурально! I воiстину, за всiма божими й людськими законами, запорожцiв нiхто не може й осудити за це; та хоч як схиляється цариця серцем до злигоднiв рiдного нам народу, але видати ординанс вiйську своєму на вiдкритий захист народу українського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, - пiдкреслив вiн, - був би для iнших держав свiдченням Тi явного втручання у справи Польщi. - Виходить, вiйська, якi прибули сюди, не... - На захист права й порядку державного i на випадок чого... сподiваюся, пiдтримають персональну славу її величностi, - обернувся Воєйков до полковника. Почувши це, полковник випростався, наче лiнiйка, в крiслi й багатозначно крекнув. - А втiм, - вiв далi Воєйков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб'язнiшою посмiшкою, - найшановнiший наш пане кошовий, маючи на увазi слова мої, чини у всьому, як тобi природна твоя розсудливiсть пiдкаже! Кошовий низько схилив голову. На мить у вiтальнi запала мовчанка, яку порушували тiльки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання нiг. Нарештi Калнишевський пiдвiвся з мiсця i, звертаючись до Воєйкова, промовив: - Даруй, ясновельможний пане, менi треба ще побачити добродiя секретаря в однiй приватнiй справi. - Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний i проведе тебе до нього. - Охоче! - квапливо промовив обозний, схиляючи голову, i пiдвiвшись вийшов слiдом за Калнишевським. Воєйков довго дивився їм услiд глузливим поглядом i, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмiшкою до полковника: - Хитрий хохол... - Авжеж, з такими вести компанство неспокiйно - кого завгодно обдурять... - Та не завжди вдається! - А єпископам та iгуменам у свiтськi справи втручатися i такими турбацiями народ до сум'яття й бунту пiдбурювати не слiд! - Про се вже й сiятельний князь Рєпнiн у Петербург вiдписував; базiкають вони багато, чого й не було, а хоча б i було, то нам тепер на справи дисидентськi особливо натискати нема чого, бо цiєю справою не токмо ми, але й король прусський вельми цiкавиться, а понеже в православнiй вiрi залишився в Коронi польськiй тiльки чорний люд, що не має нiяких прав, тодi як лютеранськi та iншi протестантськi толки сповiдує сила-силенна людей знатних i багатих, то таке зрiвняння прав дисидентiв дало б королевi прусському, яко государевi держави протестантської, великi переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи європейськi. - Неодмiнно... Марнi мрiяння... - хрипiв полковник. - Тим паче, що якби було апробовано зрiвняння дисидентiв, сирiч православних, у всiх iз шляхтою польською правах, а також у вiльному сповiданнi релiгiї, то це породило б велику спокусу в малоросiйському народi, який живе пiд росiйським скiпетром. А беручи до уваги факцiї, якi мали мiсце нещодавно, - до невдоволення i ремствування привело б,.. - Покласти край, ваше високопревосходительство, - перебив полковник. - Вiдхилити, - поправив його з лагiдною посмiшкою Воєйков. - Тим паче що милостива наша цариця спiвчуває дисидентам i втручається в справи Корони польської, i коли господь допоможе, - Воєйков загадково усмiхнувся, - урiвняє їх з народом росiйським у правах, чинах i рангах, як i народи малоросiйськi, котрi живуть по сей бiк. - Це, одначе, не вiдповiдатиме справедливостi, - мовив, густо почервонiвши, полковник, - рiвняти росiйськi вiйська, вiрних слуг отечества й престолу, з розбiйниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зрадi. - Що робити! - Воєйков розвiв руками. - Полiтичнi резони... Цариця дбає про злиття... Та мало надiй, щоб це здiйснилось, бо кожен хохол сидить i думає про гетьмана... Ось навiть цей обозний, що тiльки про свої хутори помишляє, i той, либонь, у душi iнше таїть... - Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвiйовичу, ви iстиннi вiдомостi маєте? - Iстиннi... Багатий, несказанно багатий, i єдина донька, бiльш нiкого... i гарна з себе. - Це байдуже! - полковник усмiхнувся. - Казна... в походах розтрусилась... - Одразу поправите свої дiла; шлюб цей, як я вже казав вам, усiм нам буде на користь... - I кишенi полатає. - Мене весiльним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами. - А сам же вiн, мазепа цей? - Я балакав з ним: з дорогою душею! - Ну, а дочка?.. - Завзята хохлушка, а втiм, думаю, не встоїть... Невже воїн росiйський не здобуде цiєї вiкторiї? - Охо-хо! Надiюсь... одначе не завадить пiти й засвiдчити їй свою пошану. - До того ж вона й нудьгує сама. Полковник пiдвiвся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову i попрямував важкими кроками до зали. Пройшовши мiж танцюючими парами, вiн розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним iз росiйських вельмож. - Дуже поспiшав, пане генеральний, засвiдчити мою венерацiю щодо резонiв, висловлених вами в розмовi з паном генерал-губернатором. - Щиро вдячний, - вiдповiв генеральний обозний, потискуючи руку полковниковi, - штатськi резони перш за все. - Вельми приємно чути такi резонабельнi слова, але де ж ваша дочка? Я б хотiв побачити її, засвiдчити їй свою естимацiю... - Ходiмо, ходiмо... Сподiваюся, що пан полковник не вiдмовиться заїхати до нас на хутiр, по-простому, без фасонiв, на хлiб-сiль? - Це... кгм... залежатиме вiд однiєї чарiвницi, - а ось i вона! Генеральний обозний пiдiйшов з полковником до вiкна, бiля якого сидiла Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фiгурами танцю, витаючи думками далеко звiдси, в монастирi, що сховався в Мотронинському лiсi. - Доню, Дарино! - покликав її обозний. Дiвчина стрепенулась i оглянулася. - Пан полковник, Iван Сидорович Хрущов, бажає познайомитися з тобою! - Багато чував про розум ваш i про всiлякi iншi привабливi якостi вашi, - прохрипiв полковник, ще раз вклонившись Даринi й дзенькнувши острогами. - Але я бачу, що ви в танцях не берете участi, а тому чи не краще зробити приємний для думок i для очей променад? - Далебi, тут страшенно душно, - погодилась дiвчина. Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Даринi руку i, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, якi провадили в сад. Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усi гори, якi тяглися понад правим берегом Днiпра, освiтлювався рiзноколiрними лiхтариками. А втiм, освiтлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збiгала до берега Днiпра, тонула в глибокiй тiнi; де-не-де стояли лави, на яких тепер вiдпочивали стомленi танцями пари. По освiтлених дорiжках i на верандi палацу походжали молодi офiцери, голосно смiючись i розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; нiжними хвилями розливалися в повiтрi пахощi квiтiв; звуки музики, пом'якшенi вiдстанню, здавалося, пливли, танучи пiд зеленим склепiнням лип. Дарина пiдвела очi на всiяне зорями небо. - Ой хороше! - вирвалося в неї з грудей глибоке зiтхання. - Пречудової - голосно вiддихуючись, мовив полковник. - Панна не танцює, та й я у мистецтвi цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, - кивнув вiн у бiк молодих офiцерiв, - а пусти їх у дiло - нiкудишнi! Гвардiйцi, - шематони, петиметри, для парадiв, а в дiлi армiя їх усiх на своїх плечах виносить! Полковник заговорив про перевагу пiхоти перед усiма росiйськими вiйськами, про її заслуги, про те, що гвардiї несправедливо вiддають бiльшу шану. Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дiвчину мучила iнша думка: навiщо вiн розмовляє з нею, навiщо батько рекомендував його з такою радiсною усмiшкою, навiщо вiн привiв її сюди? А що, коли вони вже вирiшили цю справу? Що тодi? Полковник помiтив нарештi, що Дарина слухає його дуже неуважно. - А втiм, у прекрасних малоросiянок вiйська росiйськi, здається, не в авантажi? - Чому? - здивувалася Дарина. - Якщо вони не чинять нам зла... - Зла? Боронь боже! Ми лише встановлюємо скрiзь спокiй i порядок, припиняємо крамолу, бунти, сваволю... - А в Польщi ви встановите мир i спокiй? - За одним лише словом наймилостивiшої царицi. - А чи узнає вона про те, що коїться в Польщi, чи вiзьме близько до серця цю справу? - Кгм... Справа ця в нас на першому планi, й цариця пильно стежить за всiм, що вiдбувається в Польщi. - То, виходить, ви тут пробудете... - Аж поки не встановимо спокою... - О, слава богу! - А панна цiкавиться справами полiтичної ваги? Я гадав досi, що це жiночому нiжному серцю не властиве, а може, панна боїться вторгнення ляхiв? То це, зважаючи на присутнiсть армiї росiйської, даремно... - Нi, мене тривожить доля рiдного народу. - Кгм! - полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вiв далi, намагаючись надати своєму хрипкому басу по можливостi бiльшої лагiдностi. - Похвально. Схильнiсть до добра прикрашає жiноче серце... Кгм... Про добросердiсть вашу говорять усi довкола, i я бачу, що це щира правда. Дарина мовчала. - Кгм...- провадив полковник,- шановний батечко ваш зробив менi приємне й люб'язне запрошення вiдвiдати його; я отвiтствував, що вельми радий заїхати й вiддати йому агенцiю та що ця вiзитацiя моя залежатиме вiд одної чорнобрової чарiвницi, а саме - чи перебуває моя особа у неї в авантажi? Бо не хотiлося б менi вiдступати з чималою конфузiєю... Дiвчина трохи поблiдла, але вiдповiла спокiйно: .Ми, пане полковнику, радi кожному гостевi, хто б вiн не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасує полковниковi росiйської армiї. Полковник крекнув: - Кгм... Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорiвнює генерал-бригадировi; а через те, що й наймилостивiша цариця наша прагне урiвняти, оскiльки це дозволяють полiтичнi резони, вiйська малоросiйськi з росiйськими, то й нам перед вами чванитися не випадає. Та я й сам не шематон гвардiйський, не шаркун, не петиметр, а чесний i доброзвичайний солдат... Кгм... I хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжнiй християнин не супроти мар'яжу; звичайно, жiнку шукав би не модницю й манiрницю, а просту, покiрливу й хазяйновиту... А тому прошу вас сказати менi... кгм... просто, без фасонiв... Дарина похолола, та полковник не закiнчив своєї мови, бо в цю мить їх наздогнав захеканий молоденький офiцер i доповiв, що генерал Кречетников просить полковника до себе. Полковник звiв плечi, дзенькнув острогами i, вклонившись паннi, промовив: - Пробачте, обов'язок служби... - Може, я продовжу з вами, панно, цей приємний променад? - послужливо запропонував молодий офiцер. Але Дарина вiдмовилась. - Нi, дякую, щось голова наморочиться... Я сяду тут i вiдпочину... - Поспiшатиму, наскiльки дозволить обов'язок моєї служби,- полковник ще раз трусонув еполетами i, випинаючи груди, поспiшив за молодим офiцером до яскраво освiтленого палацу. Як тiльки вони зникли, Дарина встала з лави й пiшла в глибину саду. їй було страшно навiть подумати про зустрiч iще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дiвчинi гру- ди. Увесь цей бал, усi цi пишно вирядженi гостi, розмови... такi далекi їй, такi бай- дужi!.. I цей полковник. Господи! Невже ж вiн говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожнi розмови... Очевидно, вiн уже розмовляв з її батьком, i той, звичайно, зрадiв нагодi видати доньку замiж за пол- ковника росiйської армiї. "Ох, батьку! - Дарина до болю заломила руки й ще швидше пiшла алеєю саду, яка закiнчувалась урвищем, що збiгало до самого Днiп- ра.- Там тиранять, катують рiдний народ, братiв по кровi й по вiрi, приневолюють усiх до унiї, чинять звiрства, яких i свiт не бачив, а йому байдуже! Замiсть того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, вiн боїться, аби його не запiдозрили в спiв- чуттi до бунтiвних хлопiв; клопочеться про те, щоб видати свою єдину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Нiколи! Та хiба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи її, i не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вiр- ною йому на все життя!" - Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала- тало в грудях. "Де вiн тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой України! О, якщо тiльки вiн стане на чолi повстання, усе рушить за ним! I цей герой кохає її, Дарину, її одну! - Дiвчина згадала Найдинi слова, його голос, весь його образ, могутнiй, прекрасний, i серце її застогнало, защемiло вiд щастя й болю. - Чи думає вiн тепер про неї? Коли пiднiме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ятає, вона жде... Коли ж? Коли?" - з грудей Дарини вирвалося важке зiтхання. Вона спустилася до краю урвища й, сiвши там, затулила обличчя руками. Думки її полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралiсiв, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких лiт... Глибоко внизу, бiля пiднiжжя скелi, котив свої води Днiпро, похмурий, широкий, темний... Протилежний берег тонув у пiтьмi, розсовуючи межi могутньої рiки. На безхмарному обрiї спалахували таємничi зiрницi, освiтлюючи на мить глибину неба й темну широчiнь рiки... Там, внизу, у природi, все було величне й мовчазне... Та за тим мовчанням крилося щось грiзне, й Дарина вiдчувала це своєю збентеженою душею. З пiвгодини сидiла вона отак, не чуючи й не бачачи нiчого довкола себе, аж раптом її вивiв iз задуми звук української мови, що пролунала десь поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли двоє, повiльно наближаючись до того мiсця, де сидiла дiвчина. Вона майже iнстинктивно сховалася за розлогим кущем, який рiс неподалiк. - Авжеж, Петре, чужi пiвнi весело спiвають, а нашi понiмiли, - почула Дарина. Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий їй, вона вже його чула десь... Але де й коли? Цього дiвчина не могла пригадати. - Та й не дивно, -.вiдповiв другий, - нi свiтла, нi простору .нема. - Сядьмо тут, - перебив його перший голос. - Коли б не пiдслухав хто. - Нi, там урвище, а з цього боку, вiд палацу, нам буде видно всiх, а нас закриє тiнь. - I справдi! Дарина почула, як обидва спiвбесiдники сiли на лаву, що стояла пiд розлогою липою. Вона глянула в той бiк, але нiчого не побачила: спiвбесiдникiв закривала тiнь дерева. Якусь мить пiд липою панувала цiлковита тиша. - Ну що ж, допитався? - знову пролунав сухий, скрипучий голос. - Так, допитався. - Що ж? - О-хо-хо! Розумнi люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурнi поперед батька в пекло лiзуть... Коли в Польщi пiдiймуться ще бiльшi чвари та гайдамацькi бунти i, скориставшись iз цього, на неї почнуть чинити наїзди запорожцi або козаки, тодi втрутяться з вiйськами й москалi задля оборони своїх кордонiв, сирiч помiняють правлiння Корони, якiй не пiд силу тримати в покорi пiдвладнi їй народи, i подiлять Польщу помiж iнших держав, що встановлять скрiзь залiзний порядок. - То, виходить, бунти цi бажанi, й вiйська, що прибули в Київ, їх не придушуватимуть? - Авжеж! Не гнiваються навiть на запорожцiв, якi беруть у цих бунтах участь! - Так, -вiдповiв на це скрипучий голос. -То вже давно не є мiстерiум, що тим, хто прибуває сюди звiдти, видано ординанса мати вовчi зуби й лисячий хвiст... Чому б i нам не мати орлиний погляд i змiїне жало? - Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тiльки, а вжалити не може... - Наберемося сили, тiльки б роздивитись довкола! Що в туркiв? - Заварюється каша. Французи пiддають жару, - бути вiйнi!.. До нас вiд султана листи йдуть... М-м... Хитрий цей москаль... Уже пронюхав щось... Треба буде замести слiди. - А як справа за Днiпром? - Росте, шириться... - тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розiбрати окремих слiв. Нарештi старечий голос знову стало чути виразнiше: - Ех, друже! Навiщо тiльки господь продовжує днi мої? Чи не для того, щоб я на власнi очi побачив похорони любої України? Адже i орел є, i сокiл... а орлят... тiльки б клекiт почули... До осенi б упоралися з Польщею, покiнчили б справу... Та ось доводиться оглядатися на iнших... Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А вiйна турецька нам на руку. - Що й казати, адже тепер i на нас, запорожцiв, не тим духом дихають. Подобрiшали й на деякi справи крiзь пальцi дивляться, вольностi повертають. Без нашої ж допомоги, тiльки своїм вiйськом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всi звичаї, всi ходи й виходи знаємо. - От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщi, пiдняти б запорожцiв звiдусiль, начебто на допомогу братам, та пiд час турецької вiйни й перекинутися всiм пiд турка! Адже тодi вони могли б вiдмахнути пiд султанову руку весь наш рiдний край... - Самi об тiм повсякчас думаємо... Але тяжко... Все-таки бусурман... Святий хрест пiд пiвмiсяцем... Он i Дорошенко на тому опiкся. А ще й друге: скрiзь нас пильна сторожа обсiла... За кожним кроком стежать. От тiльки в разi вiйни... Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'єдналася, як один, тодi б нам нiхто не був страшний... Адже ми сила! Та тiльки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, примiром. При цих словах Дарина вiдчула, як уся кров ударила їй в обличчя i перед очима застрибали червонi кола. Раптом пролунав пострiл, щось з рiзким свистом прорiзало повiтря, i слiдом за цим почулися гучнi оплески. Дарина пiдвела голову й побачила гроно блискучих рiзнобарвних зiрок, що розсипалися над садом. Слiдом за першим пострiлом пролунав ще один, i друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем. - Ходiмо, потiшнi вогнi пускають, помiтять нашу вiдсутнiсть, - промовив один iз спiвбесiдникiв. Вони пiдвелися з мiсця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дiвчина виглянула iз своєї схованки; тепер, на тлi освiтленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постатi обох спiвбесiдникiв; в одному з них Дарина вiдразу ж пiзнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у росiйський вiйськовий мундир, з густими еполетами i в бiлiй перуцi. Зачекавши, поки кошовий з офiцером вiдiйшли на чималу вiдстань, Дарина вийшла iз своєї схованки й теж попростувала до палацу. "Хто цей офiцер? Де вiн мiг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звiдки одержав такi докладнi вiдомостi про всi таємнi заднiпровськi справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довiр'я i чому голос офiцера, скрипучий, рiзкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?" - розмiрковувала Дарина, повiльно йдучи алеєю. Тим часом ракета за ракетою злiтали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучнi оплески. Усi гостi вийшли з зали i, розташувавшись на верандi та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тiльки нещодавно ввiйшов у моду. Дарина вийшла на лужок i приєдналася до товариства; в самому центрi його, на схiдцях веранди, стояв Воєйков i задоволене слухав захопленi похвали гостей. Але ракети були тiльки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенськi колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних iскор, i в центрi їх засяяли щити з вензелями iмператрицi. Слiдом за цим чарiвним видовищем у рiзних мiсцях саду загорiлися бенгальськi вогнi, i вiн казково засяяв. Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволi замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась i побачила полковника, котрий швидко пiдходив до неї. - Шукав, - засапавшись, мовив вiн, - по всiй дистанцiї i ближнiх бастiонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цiкаву й люб'язну конверсiю... Але, побачивши це захоплююче видовище, вiдкладаю її до мого приїзду до вас i тiшу себе надiєю одержати належну милостиву резолюцiю! - з цими словами полковник узяв Дарину пiд руку i, ступивши кiлька крокiв уперед, зупинився неподалiк од Воєйкова, серед сановникiв, що розташувалися пiвколом, на лужку. З глибини саду вирвався цiлий снiп ракет i з свистом i трiскотiнням розсипався над деревами потоком дiамантових зiрок. Вибух захоплення зустрiв чудове видовище. У цей час сходами веранди, спритно пробираючись помiж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якiй лежав запечатаний пакет, i, пiдiйшовши до Воєйкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гостi, що були поблизу, почули його слова: "Привiз гонець iз Польщi". Воєйков нетерпляче розiрвав пакет. Звiстка про те, що прибув гонець iз Польщi, швидко поширилася серед гостей i вiдвернула увагу товариства вiд фейерверка. - Що? Що там? Лихi вiстi? Зiрвали сейм? Вiдкинули наказ? - почулося серед гостей. - Бунт, заколот? - мовив полковник, ступаючи вперед. - Нi, заспокойтеся, любi гостi, небезпеки поки що не передбачається. Пуста звiстка. Повiдомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу i збирає до себе гайдамакiв! При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась i, напевне, упала б, якби полковник не пiдтримав її. Усi здивовано озирнулись на дiвчину. - Лякатися, панно, вам немає чого, - звертаючись до неї, зауважив з тонкою посмiшкою губернатор. - Росiйськi вiйська захистять нашi кордони вiд цих головорiзiв. - На арканах усiх приведемо! - гаркнув п