олковник i по-молодецькому дзенькнув острогами. Пiсля ситої вечерi з тостами й тушами, якою закiнчився пишний бал у губернатора, гостi почали роз'їжджатися. Нарештi й Дарина з батьком сiли в свiй ридван i рушили безлюдними вуличками мiстечка Печер. Спустившись лiсовою дорогою у вузьку долину, якою протiкав глибокий струмок Хрещатик, i поминувши старi мiськi вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерiвнiй мiсцевостi; обабiч дороги час вiд часу траплялися поодинокi хати. Переправившись через греблю коло Михайлiвських млинiв на Либедi, ридван в'їхав у невеликий виселок i, пiднявшись на гору, помчав зовсiм безлюдними полями. Обважнiлий пiсля щедрого частування генеральний обозний всю дорогу вiд Печер до свого хутора проспав, вiдкинувшись у куток ридвана, а Дарина навiть не склепила очей. Припавши до опущеного вiкна, вона жадiбно впивала в себе свiже передсвiтанкове повiтря. Конi мчали ридван, дорога швидко втiкала з-пiд колiс, вiтрець розвiвав м'якi пасма Дарининого волосся i охолоджував її розпашiле обличчя. Нi думки про слова полковника, нi тривога за майбутнє не каламутили тепер дiвочу душу: вона була свiтла й радiсна i сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепiння. Одна дума сповнювала дiвчину невимовним щастям: Найда скинув рясу - вiн кохає її. Приїхавши на хутiр, Дарина вiдразу пiшла в свою свiтлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свiчку, розчинила навстiж вiкно й поклала голову на схрещенi на пiдвiконнi руки. Вiкно її свiтлицi виходило на захiд, i крiзь нього мрiли втопаючi в бiлому морi туману химернi плями лiсiв. Починало свiтати. З кожною хвилиною небо яснiшало дедалi бiльше; у свiтло-блакитнiй глибинi його тихо загорявся ясно-червоний вiдблиск i розливався по всьому небосхилу. I подiбно до цього нiжного вiдблиску розгорялось i вiдчуття щастя в душi дiвчини, сповнюючи вщерть її серце. "Вiн кохає, кохає! - повторювала сама собi Дарина сотнi разiв. - Вiн покохав її з першого дня їхньої зустрiчi, а вона не знала, i не здогадувалась, i сумувала, i тривожилась... А вiн думав, що вона не любить його, i пiшов у монастир! Через неї пiшов! Нi, не через неї! - гордо вiдкинула дiвчина ганебну для козака думку. - Пiшов вiн, зневiрившись у визволеннi вiтчизни! Але тепер зневiра зникла, вiдчай змiнився надiєю: орел стрепенувся, розправив могутнi крила - вiн визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрiя? Невже ж це здiйсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часiв Богдана, скликає козакiв пiд свiй прапор, i всi повстануть, усi, як один! Вiн вирве Україну з лядської неволi, й тодi прибуде до неї, i вiзьме її з собою. О, вона ждатиме його, вона очi свої видивиться, очiкуючи його, висушить мозок свiй, думаючи про нього! А вiн? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирi повстання, серед небезпек, пiдступностi? О, думає, думає! Скрiзь, де б вiн не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як вiн її кохає, не кохав нiхто на землi! I щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Нiколи! Там, у тiй келiї, в ту страшну хвилину господь заручив їх, i вона не покине свого нареченого нiколи! Померти з ним - щастя, тортури за нього прийняти - блаженство! З ним, з ним i на смерть!" Дарина витерла щасливi сльози. Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батькiвська воля, настирливiсть полковника, бажання самого Воєйкова... Що ж робити? Серце дiвчини защемiло, але радiснi думки прилинули знову i заглушили її тривогу. Тим часом небо розгорялося дедалi яскравiше, в глибинi його вимальовувалися рожевi обриси легеньких хмаринок. Кiлька разiв Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрiмати. "Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповiсти, як вона страждала цi довгi мiсяцi... Нi, нi, довгi роки, бо з тiєї хвилини, коли Найда поїхав од них iз Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповiсти милому все, припасти до його гордого серця та так i померти разом з ним!" Тiльки вранцi, коли сонце вже запалило верхiв'я далекого лiсу, Дарина трохи задрiмала. Прокинулась вона вiд того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом i переляком дiвчина розплющила очi й побачила схилене над собою лагiдне тiтчине обличчя. - Ото розiспалася, ледащо, - мовила з доброю усмiшкою стара, помiтивши, що її зусилля вже дали деякi наслiдки, - буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стрiляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснiдали. Та й батько якийсь похмурий сьогоднi, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспiшай. Розкажи, як там приймали вас учора. При цих словах Дарина вiдразу пригадала все, що сталося вчора, i щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелi, обняла тiтку й дзвiнко поцiлувала. - Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, - з ласкавою посмiшкою зауважила тiтка, здивована такою незвичною жвавiстю небоги. - Може, якогось вельможного пана в сильце спiймала чи генерала, а може, й самого князя або графа? - Спiймала, тiтусю, спiймала не князя, а самого гетьмана! - Бач, чого захотiла! - тяжко зiтхаючи, промовила тiтка. - Ну, вдягайся ж хутчiй: батько чекає. Тiтка вийшла з кiмнати, а Дарина почала одягатися. Усе горiло того дня у неї в руках, на серцi було так легко, так ясно, що дiвчинi здавалося, нiби вона не ходить, а пурхає, i тiло її стало легким, мов пiр'їнка. Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радiсна й сяюча пiшла до трапезної. Тiтка кудись вийшла - на столi стояв її незакiнчений снiданок, - батько сидiв у крiслi понурий, невдоволений i читав "Петербургские ведомости", привезенi з Києва. Дiвчина привiталася й сiла за стiл. Кiлька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потiм обернувся до Дарини й докiрливо сказав: - А я тобi, дочко, ще не подякував: спасибi за розумну бесiду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька. - Не розумiєш! - похмуро вiв далi генеральний обозний. - А вчора що ти наговорила пановi губернатору: "Гайдамаки своїх не чiпають", - передражнив вiн дочку. - Га? - То й що? Хiба це неправда, тату? - Правда, правда... Не з усякою правдою в очi лiзь. Та й зовсiм неправда, - вигукнув вiн, вдаривши по столу кулаком. - Не гайдамака я, не розбiйник, i гайдамаки мене за свого не мають. Я - генеральний обозний вiйська її пресвiтлої царської милостi! По лiсах iз ножем не ховаюсь i добрих людей не грабую! - I вони не грабують, вони за хрест святий iдуть!.. - Ха-ха! За хрест iдуть, - перебив дочку iз злобним смiхом обозний. - А кишенi не забувають. Розбiйники, гвалтiвники, лотри! Га! Нiякого послушенства знати не хочуть. Для них i шибеницi мало! - Батьку, та хiба ви забули про те, що казав нам отець iгумен i вся братiя в Мотронинському монастирi? Хiба не крають вам серця страхiтливi вiстi, що їх приносять утiкачi з польської землi? Господи боже! - Дарина сплеснула руками. - Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпiв ще нiхто на землi! - Терпить, терпить! - пробурчав обозний. - Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого - на все його воля: отже, треба їй скоритися. - Скоритися? - з запалом вигукнула дiвчина. - Нi, ми повиннi об'єднатися всi, всi - козаки, гайдамаки й запорожцi - i визволитись од полякiв. - Тс! - просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. - Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твiй прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашої братiї вже зробив цей веселий променад. Дарина мовчала похнюпившись, тiльки груди її високо здiймалися та на щоках горiли яскравi плями. Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокiйнiше: - Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогоднi ми б з тобою тут не сидiли... Гей, дочко, покинь цi химери, не дивися на дурнiв, якi, певно, за канчуками скучили. Щоб я бiльше таких слiв не чув! Бач, хвилюються, галасують... А яка користь? Навiщо нам встрявати в чужi справи? Моя хата скраю - нiчого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи i пам'ятай завжди: на чиєму возi їдеш, того й пiсню спiвай. Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анiтрохи не збентежив доччин погляд, вiн навiть не зрозумiв його i вiв далi: - Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тiльки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотiв я - ти умовила... Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачнiшi. - Обозний важко зiтхнув i сiв у крiсло. - Добру новину скажу тобi, дочко. А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмiшкою вiв далi: - Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш нiж поглянеш на нього. У вiдповiдь дiвчина здригнулась i насилу вимовила: - Хто ж такий? - Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогоднi-завтра генералом буде! - Ви жартуєте, тату! - тремтячим голосом промовила Дарина. - Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюцiї. - Тату, я не пiду за нього, - рiшуче сказала Дарина. - Що-о?.. - обозний пiдвiвся в крiслi, притримуючись руками за бильця, i втупив очi в дочку, немовби не зрозумiвши сказаних нею слiв. - Не пiдеш? То якого ж тобi ще принца треба? Самого губернатора чи сiятельного князя? - Не князя i не губернатора, а нашого козака. - Козака?! - обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. - Щоб я тебе, доньку генерального обозного, вiддав за козака? Нi, не для того я видряпувався i боком, i поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно... Годi дурiти! Будеш за полковником. - Тату, та вiн же москаль... - То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилiзти! Дарина спалахнула. - Хоч би там що, а за полковника не пiду! - промовила вона твердо. - Я його не люблю, а шлюб без любовi - то великий грiх перед богом, i на такий грiх мене нiхто не змусить пiти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю. - Ти, ти... Ти смiєш? - обозний схопився з мiсця, обличчя його палало гнiвом. В цю мить дверi вiдчинилися, увiйшов козачок з пакетом, повiдомивши, що його привiз гонець од генерал-губернатора з Києва. Почувши це, обозний одразу змiнився на обличчi. Вiдпустивши козачка, вiн розiрвав конверт i швидко пробiг очима присланий папiр; обличчя його набрало стурбованого виразу. - Губернатор кличе негайно до себе у важливiй справi, - промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. - Дай боже, щоб се не було наслiдком твоїх слiв. Зараз вирушаю, довiдаюсь, в чiм рiч. - Вiн склав папiр, сховав його в кишеню каптана i, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотiв, щоб слова його голками впились у мозок дiвчини: - Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогоднi... Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як i личить нашому званню i рангу. Та пам'ятай, щоб я бiльше вiд тебе дурниць не чув... Пiст незабаром кiнчається. I коли на те буде божа воля, через два тижнi ти будеш дворянкою, полковницею. Обозний круто повернувся i вийшов. Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так i закам'янiла посеред кiмнати. Тим часом у дворi зчинилася метушня, i хвилин за п'ятнадцять дiвчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсiвся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слiдом за ним помчав i губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота i, перемовляючись, пiшла до своєї роботи. Незабаром затих i стукiт колiс ридвана. З Дарининих грудей вирвалося полегшене зiтхання; знесилено опустилася в крiсло, та, помiтивши у дворi тiтку, яка швидко йшла вiд льоху до хати, квапливо пiдвелася й вийшла через другi дверi в сад. Дiвчинi хотiлося нiкого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самiй; на одну думку про розпити, нарiкання i умовляння тiтки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад i, вiдчинивши хвiртку, ступила в лiс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пiшла повiльнiше. Їй раптом пригадалося, як на цiй самiй стежинi страшна циганка ворожила Найдi... Даринi здалось, нiби вона й зараз чує той сухий i скрипучий голос... Дiвчина здригнулась, але тривожнi думки одразу ж стерли цей спогад... Пiсля розмови з батьком Даринi все уявлялося в похмурому свiтлi. Очевидно, вiн твердо вирiшив вiддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна рiч, не зверне уваги нi на її сльози, нi на її благання, нi на її вiдразу до нього, то батько, певно, схоче силомiць доскочити свого. У неї лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихiд. Що ж робити? Як врятуватися вiд цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди i як? Повiдомити Найду? Але ж вiн покинув монастир, i хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, ховається в лiсах, збираючи гайдамакiв? А може, вже пiдняв десь повстання? Та якби вона навiть i знала, де вiн нинi, то кого б послала до нього? Немає в неї такої вiрної людини. Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли її силомiць потягнуть до вiнця! О господи, як це їм обом не спало на думку, що батько може вiддати її замiж? Адже повстання триває не день i не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамакiв, може переїхати з нею десь на лiвий берег, куди не долетить навiть звiстка про коханого! Та вони тодi й не подумали про це... А тепер що дiяти? Дарина зупинилась на мить у затiнку розлогої липи, з болiсним напруженням перебираючи можливi вiдповiдi на своє запитання, i, не знайшовши жодної задовiльної, пiшла далi. "Невже ж вiн, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарештi її вiддадуть замiж за полковника? Нi, нi! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де вiн, що з ним, щодня ждати звiстки про його смерть у бою або страту? Нi, такої муки вона не витримає! Туди, до нього! Так, до нього! - ще раз рiшуче мовила сама собi Дарина. - Батька покине, бо який же вiн батько, коли сьогоднi вранцi мiг таке їй сказати? Авжеж, вона поїде до коханого, щоб подiлити з ним усе - i небезпеку, i смерть, i славу! Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї нi охоронного листа, нi вiрних супутникiв; одразу ж на кордонi її схоплять ляхи i, в кращому разi, вiдiшлють назад, до батька. А якби їй i пощастило пробратися через польськi форпости, скiльки б небезпек чигало на неї у вирi повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увiрвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що їй небезпеки? Що навiть сама смерть у порiвняннi з цiєю страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихiд - втекти звiдси. Але як?" - охоплена тривожними думками, Дарина все далi й далi заглиблювалася в лiс. Розпач у її душi змiнювався надiєю на порятунок, а надiя знову поступалася мiсцем розпачу. Нарештi, втомлена й розбита, дiвчина сiла спочити край глибокого урвища. її охопила якась дивна байдужiсть... Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчастi верхiвки лiсу, що збiгав схилом яру. Довго так сидiла Дарина, охоплена апатiєю, коли раптом десь позаду пролунав чоловiчий голос. Дiвчина виразно почула своє iм'я. Вона здригнулась i миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустрiч з незнайомою людиною в цiй глухiй пущi, далеко од домiвки, не вiщує нiчого доброго. Iз застиглим вiд жаху серцем Дарина оглянулась i побачила високого на зрiст чоловiка в полатанiй одежi, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям i одним оком, здалося дiвчинi знайомим. - Добрий вечiр, ясновельможна панно, - промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. - Злякалася? Не впiзнала? Не лякайся: тобi нас боятися нема чого. - Не впiзнала, хоча твоє обличчя знайоме менi, - вiдповiла здивована Дарина, - я десь тебе бачила. - Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: i в Лаврi, i на великих дорогах. Був я i в тебе на хуторi, - пам'ятаєш, навеснi з побратимами, ще про справи лядськi розповiдали й панна почастувала нас? - Навеснi? Так-так, - спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п'ятеро гайдамакiв, розповiдали про польськi справи, про Найду; тепер її страх де й подiвся, а в серцi заворушилася радiсна надiя почути вiд жебрака щось певне про коханого. - Але ж ти, здається, був на однiй нозi, - сказала дiвчина. - Був i на однiй, i на двох, як зручнiше, - усмiхнувся жебрак. - Звiдки ж теперечки? - Iду з польської України до тебе, ясновельможна панно. - До мене? - здивувалася Дарина. - Атож! До тебе послав мене один значний козак i звелiв передати тобi ось цю рiч, - жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з пiдвiшеним до них великим залiзним хрестом. Дарина здригнулась i тихо скрикнула... Цi чотки вона бачила не раз на грудях у Найди. Жадiбно вихопивши чотки з рук жебрака, дiвчина мимоволi припала до них губами. Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожнiй з яких були вирiзанi прапори й сурми запорозькi та iм'я одного iз вiдомих лицарiв України, починаючи вiд Наливайка i кiнчаючи iменами славних гайдамакiв останнiх рокiв. На кiнцi цього разка висiв великий залiзний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб - запорозький козак з мушкетом на плечi, а з другого вирiзьблено: "В миру козак запорозький Iван Найда волею божою помре" i рiк вступу Найди до монастиря. Даринине серце аж затремтiло вiд радостi: це вiн, вiн, коханий, подає їй звiсточку про те, що покинув монастир! - Орле мiй, соколе мiй, життя моє, - стиха прошепотiла дiвчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч стоїть Найдин посланець, вся зашарi-лась i хутко промовила: - А хто ж тобi дав їх? - Козак якийсь, видно, значний... - Вiн не сказав тобi свого ймення? - Нi, тiльки дав менi їх iз словами: "Вручи це доньцi генерального обозного i скажи їй, що орел розбив свої пута..." - А далi, далi? - Ще додав: "Скажи, що пiднiмається страшна буря, на те й посилаю їй хрест сей, щоб вiн оберiгав її всюди..." - А ще? - А бiльше нiчого. Нi, нi, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебедин-ському жiночому монастирю, бо там щось недобре затiвають ляхи, пiдмовляють черниць пристати на унiю, а сама iгуменя не може дати їм ради. - А ще що? - А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого - не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум'янцем. - Ну, а як же там, на Українi, що ляхи... гайдамаки? - заговорила вона швидко, намагаючись приховати вiд жебрака своє хвилювання. - Остання година прийшла - пани, кажуть, постановили всiх попiв i благочестивих християн вирiзати; але це їм не вдасться: усi гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу i взяв козацьку шаблю. Знiметься така завiрюха, якої не бачили з часiв Богдана. - Слава богу! А люди? Запорожцi? Та нi, стривай, ходiмо... Ти, либонь, стомився, зголоднiв... Там усе розповiси. Або нi, зажди; чи зможеш ти зробити менi одну послугу? - Хоч десять. - Спасибi, я вiддячу тобi. Менi потрiбна вiрна людина. - Покладись на мене у всьому. - Гаразд, але про це потiм... Зараз треба додому, вже пiзно: можуть кинутись шукати мене, виникне пiдозра... То я пiду, а ти приходь надвечiр. - Гаразд. - Жебрак вклонився паннi й зник у хащах. Дарина пiшла на хутiр. Iшла вона швидко, квапилась, її хода, рухи, вираз обличчя виказували сильне хвилювання. У головi дiвчини роїлися радiснi й тривожнi думки. Сам бог послав цього жебрака - вiн тепер допоможе їй у всьому. Але хто прислав чотки? Звичайно, Найда. Це вiн зробив на знак того, що розпрощався з монастирем навiки. Ох, цi чотки! Скiльки разiв перебирав вiн їх у години безмовної молитви, скiльки кривавих козацьких слiз скотилося на них! Дарина знов припала до чоток губами. Ця рiч, така близька Найдi, здавалася тепер дiвчинi частиною його самого. - Любий мiй, коханий мiй, єдиний мiй, - повторювала вона, перериваючи свiй шепiт палкими поцiлунками. У вiтах щось зашелестiло: червона вивiрка виткнула з листя свою гостреньку мордочку i, побачивши пiд деревом молоду дiвчину, яка палко цiлувала чотки, здивовано розпустила свiй пухнастий хвостик i миттю сховалася. Дарина спам'яталась, їй стало соромно свого пориву. Що б подумали про неї люди, якби побачили? Треба перебороти своє хвилювання. Потiм, потiм... Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й вирiшити, що робити. Дарина надiла на себе чотки й швидко пiшла далi. "Передусiм треба уяснити собi, що означають Найдинi слова, - мiркувала дiвчина, - що вiн мав на увазi, коли просив її допомогти Лебединському монастирю? Тут криється якийсь iнший, потаємний змiст, бо що може важити її слабка помiч при такому повстаннi, вiд якого захитаються зубцi польської Корони? Може, Найда, нагадуючи їй про долю Лебединського монастиря, хоче, щоб вона поїхала туди сама? Так воно i є! - мало не крикнула вголос Дарина й мимохiть зупинилася. - Вiн хоче, щоб вона їхала туди; вiн прислав чотки, аби вони оберiгали її в дорозi, вiн i жебрака послав, щоб той допомiг їй добратися до монастиря. О, вона поїде, вона ждатиме! Жебрак допоможе, вiн проведе її туди, а цей хрест убереже вiд усякого лиха! А батько? - Дiвчина знову зупинилася. - Що вiн скаже? Втеча розлучить їх навiки. Вiн проклене дочку, бо її вчинок одверне вiд нього ласку губернатора i, хтозна, чи й бiльшого лиха не накличе? Що робити? Втекти - значить, вiдректися вiд батька; залишитись, скоритись йому - значить, вiдректися вiд коханого й побратися з нелюбом. Нi, нi!" - Дарина палко притисла до грудей залiзний хрест i швидко пiшла, майже побiгла... Дома вона застала перелякану тiтку, але одразу ж заспокоїла її; дiвчина навiть задовольнила тiтчину цiкавiсть щодо вчорашнього балу й очiкуваного жениха. Про все це Дарина говорила з такою невимушеною веселiстю, що в тiтки не виникло нiякого сумнiву в її щиростi. Пiд кiнець їхньої розмови ввiйшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак i просить милостинi. Дарина звелiла нагодувати його й залишити на нiч; а що вона завжди давала притулок всiм убогим, то це розпорядження не здивувало нiкого. Посидiвши ще трохи, дiвчина пiдвелася й сказала тiтцi, що пiде до свого покою вiдпочити... Уже коли тiтка з Дариною вечеряли, з Києва примчав вiд обозного гонець i привiз листа. В листi обозний просив доньку негайно вислати йому деякi потрiбнi речi, бо вiн у важливiй справi має вирушити завтра на лiвий берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнiв. Дарина аж почервонiла вiд радостi й мiцно стиснула в руцi листа: ця звiстка давала їй певну надiю здiйснити свiй намiр. Вона щось придумає, аби не викликати нiяких пiдозр у тiтки... А два тижнi - немалий час... XV Серед непрохiдних у тi часи Лебединських лiсiв, що тяглися верст на сто на захiд за Мотронинськими, у глибокiй улоговинi, на березi вигнутого дугою озера, притулився жiночий монастир, який дiстав назву вiд навколишньої мiсцевостi. Вiн був заснований ще в XVI вiцi, в часи панування Литви, i мав грамоти, що стверджували його права на великi землi й угiддя i вiд польських королiв - Жигмунта, Владислава IV i Яна-Казимира. Католицьке духiвництво, а потiм i унiатське, давно вже зазiхало на цей притулок переслiдуваного православ'я, але королiвськi декрети, заступництво колишнiх гетьманiв, особливо Дорошенка, i розташування в диких лiсових хащах оберiгали його вiд хижакiв i грабiжникiв. Останнiм часом, коли козацтво i автономiя України впали, а руський народ i грецька вiра були приреченi лютим католицтвом i свавiльною шляхтою на цiлковите знищення, правобережнi монастирi стали єдиною опорою переслiдуваного руського пiд'яремного люду. Це й спонукало трiумфуючих ненависникiв вiдняти у "схизматського бидла" тi останнi оази православ'я. На свiтанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенiв i в'язiв, якi утворювали своїм переплетеним гiллям густе зелене склепiння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади їхала на гнiдому конi донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нинi добре орудував обома ногами; їх супроводило ще двоє колишнiх калiк, якi тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав лiс, кидав на обличчя подорожнiх, а особливо Дарини, вiдтiнок надмiрної втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну i нарештi сказав їй iз сердечною турботою: - Вiдпочила б ти, ясновельможна панно, он на тiй галявинi, адже ж стомилася: легко сказати, третiй день не злазиш з коня - це й нашому братовi, що до всього звик, ломитиме кiстки, а що вже говорити про таке тендiтне створiння? Зблiдла он - хоч би хвороба не причепилася... - Ото ще, - усмiхнулася дiвчина, - не медяник я, не зламаюся... Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз їздила... - Що й казати, справдешня козачка... А все-таки в каруцi було б твоїй милостi... - Насмiшив! Ото добре було б їхати в каруцi по цих крутих стежечках, переплетених корiнням: вона б застрягла помiж перших же дубiв!.. - Не iнакше! - весело пiдхопили їхнi супутники. - Кульгавий на вигадки майстер! - Воно й правда... - почухав провiдник потилицю. - 3 каруцою... ге, ге... Але я гадав, що паннi було б спокiйнiше... - I не спокiйнiше, - вiдказала Дарина. - Передусiм разом з каруцою менi треба було б узяти свою челядь i сказати тiтцi, куди я збираюся їхати, а це б стривожило її... Вона почала б умовляти мене, щоб я не їхала без батька в польське пекло, та й у каруцi мене б одразу затримали... А верхи я поїхала начебто в Печери i можу пробути там хоч би й два тижнi, i нiхто навiть не кинеться, що мене нема; i мимо польських ватаг хащами проїхали щасливо. Тiльки так ми й могли дiстатися сюди... - Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята... - Вiдпочину й минеться... Адже монастир у цiй долинi? - Рукою подати - он i озеро видно, - показав провiдник на свiтло-блакитну гладiнь, що блискотiла внизу помiж дерев. Пiсля двох поворотiв нашi подорожнi виїхали на галявину, i Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед її очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з свiтлим дном; з її синявих вiнець збiгав донизу оксамитними хвилями лiс, обриваючись бiля озера прямовисною стiною. Плесо озера було нерухоме i, як найкраще дзеркало,.. вiдбивало все, що заглядало в нього: схований в зеленi монастир, частину зубчастої стiни, череп'янi дахи, невеличкий мiсток i купу сивих, похилених верб; усе це, вiдбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свiжiшими барвами, - навiть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у вiдображеннi ще яскравiшою. "Певно, в цьому тихому притулку, далеко вiд житейських бур i насильств, добре молитися, споглядаючи в прозорiй високостi пiднiжжя божого престолу, - розчулено подумала дiвчина. - I невже лиходiї обернуть цей мирний рай на криваве, страшне пекло? О нi! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнiрам осквернити найкраще творiння своїх рук!" - Думки Дарини полинули до Мотронин-ського монастиря, i вона мимоволi стала порiвнювати враження вiд обох цих монастирiв. Вони були зовсiм рiзнi: картина тутешньої природи заспокоювала людськi пристрастi, й вiд того душа поринала в тихе забуття; а Мотронинський монастир, розташований на високiй горi, здавалося, ширяв над неозорим простором i своїм виглядом збуджував енергiю, окриляв душу на подвиг. Години через три подорожнi пiд'їхали до брами, але й тут їм довелося ще довгенько постояти, поки докладнi розпити й вiдповiднi докази не переконали черниць, що прибулi в монастир - їхнi друзi, а не вороги i що гостя - справдi донька київського генерального обозного... Та й пiсля цього у внутрiшнiй монастирський двiр впустили тiльки Дарину, а її супутникам запропонували скористатися гостиннiстю монастирського сторожа, який мешкав iз сiм'єю в хатi за брамою. Дарину з щирою радiстю i зворушливими молитовними побажаннями зустрiла сама ясновелебна мати iгуменя й одразу ж запросила дорогу гостю до своєї келiї. Вiдпочивши з дороги й пiдкрiпившись келихом гарячого пива й смаженими в олiї сухарями з чорного хлiба, дiвчина в iнтимнiй бесiдi з iгуменею почала розповiдати їй про полiтичнi взаємини сусiднiх держав i про надiю на збройне заступництво Росiї, на яке, проте, можна розраховувати лише в тому разi, коли тутешнiй православний народ повстане на захист вiри й своїх потоптаних прав та коли це повстання розростеться до грiзних розмiрiв; тiльки тодi, побачивши цiлковите безсилля сусiдньої країни, небезпечне для росiйських кордонiв, iмператриця пошле свої вiйська, щоб навести лад. - Небагато втiхи привезла ти, люба панно, - сумно зiтхнула iгуменя. - Рветься наша надiя, мов павутиння, бо коли б нещасному руському людовi й пощастило рiками кровi вгамувати хиже насильство латинян i люту сваволю панiв, то й тодi, виходить, до знесиленої шляхти прийде могутня допомога i встановить лад, сирiч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панiв. - О нi, не те, свята мати Серафиме, - палко вiдказала Дарина. - Намiр царицi, наскiльки менi вдалося те вивiдати, - забрати цей давнiй руський край пiд свою державу; вона шукає тiльки слушної нагоди для втручання, понеже без неї сусiднi держави - Австрiя i Пруссiя, якi також вважають себе протекторами Польщi, можуть виявити невдоволення. - Ох, видно, прогнiвили ми господа, - сумовито захитала головою iгуменя, - i вiн одвернув од нас, недостойних, лик свiй! Загинути нам лишається, чесно померти, та й годi! Бо поки ясновельможнi протектори гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас геть замордує i винищить, благочестя, храмiв i слiду не зостанеться, православного люду - анi душi... А поки учиниться найяснiшої царицi державна воля, то пiд крило її вiдiйде лише пустеля, усiяна козацькими кiстьми, напоєна кров'ю, прикрашена руїнами та пожарищами... - голос iгуменi затремтiв, сльоза, що бринiла на вiї, упала на блiду, немов пергаментну, щоку виснаженої постом i подвижництвом старенької й повiльно скотилася по глибокiй зморшцi. - Ясновельможна панi! Не тужiть, не плачте, - з палким спiвчуттям кинулася Дарина до матерi Серафими i в сердечному поривi обцiлувала її руки. - Я вiрю i уповаю, стогiн народу прокотиться з краю в край по рiднiй нашiй землi й розбудить орлiв, що дрiмають у путах. Усi як один, i жiнки, i дiти повстануть i розiб'ють вiковi лядськi кайдани! - Що важить повстання беззбройної i темної юрби? Марний акт помсти - не бiльше! Ти, дорога дитино моя, тiшиш себе нездiйсненними гадками... Поки не була розшматована надвоє наша вiтчизна, поки у великiй країнi росли та мiцнiли великi душi, доти й тривала боротьба за її свободу, а нинi в цьому нещасному куточку нашої України вже немає нi шляхти, нi козацтва, нi мiщанства, а лишився тiльки простий, сiрий, замордований у неволi народ. Де ж серед цих злиденних, темних рабiв знайдуться лицарi, здатнi запалити всiх великою думою? - Є такий орел! А коли вiн заклекоче, то й орлят пiднiметься багато! - захоплено почала Дарина. - Запорожцi рвуться сюди i з братньої любовi ладнi покласти за нас свої голови, лiвобережна шляхта й козацтво хоча й не смiють без волi царицi вiдверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем потай спiвчувають нам, та й сама цариця про нашi бiди особисто уболiває i пiклується про наш народ перед польським урядом. - Чула, чула... I отець Мельхiседек повiдомляє мене про це в листi, та тiльки всi турботи царицинi залишаються марнi. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють країну... Хто ж насмiлиться проти цiєї страшної сили пiднести голос, коли навiть велика цариця, заради полiтики, не наважується пiдняти на них свою могутню руку? - Насмiляться! - збуджено вигукнула дiвчина. - Залiзняк насмiлиться, i Найда насмiлиться! - Найда? - поблажливо усмiхнулася iгуменя у вiдповiдь на щире захоплення панни. - Та це ж байка, казка, вигадана народом! - Нi, не казка, а правда! - Як правда? Адже люди гомонять - i я чула, - нiби Богун i досi. живе древнiм схимником у Печерах i називається Найдою i що нiбито в слушний час вiн скине рясу, знову пiдпережеться мечем i визволить з неволi Україну, злучивши обидвi частини її воєдино... I що нiбито вiн уже скинув рясу й подав навiть бойовий клич. - I про це ваша ясновелебнiсть чула? Уже заговорили й про це? - в шаленому захопленнi вигукнула Дарина. - Атож, гомонять... Цими днями навiть прочанки розповiдали, але ж це байка, i радiти їй, моя дитино, не подобає: адже славному Богуновi нинi було б двiстi рокiв, а хiба життя людське може бути таке довге? - Звiсно, нi. Про Богуна - це байка, але не про Найду! Найда - жива людина... I молодий ще, сповнений сил, високої доблестi, лицар i могутнiстю, i духом, орел-козак, окраса Запорожжя! - палко вела далi Дарина, виблискуючи очима й зашарiвшись. - Вiн справдi був ченцем, спершу в Печерах, а потiм у Мотронин-ському монастирi; з туги попрощався з свiтом, не бачачи порятунку любiй його серцю вiтчизнi, а нинi вiн пiднiсся духом, запалився надiєю i кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душi улюблених братiв... Народ пам'ятає Богуна, славного лицаря, того й плутає його iм'я з Найдою... - Он воно що, - спроквола мовила iгуменя, пильно дивлячись на дiвчину. - Видно, кохана дитино моя, що ти вiд щирого серця вiриш цим лицарям i глибоко шануєш їх... Дай боже... Дай боже! Твої останнi слова i в мене, стару, вселили бадьорiсть i надiю... Усе, звичайно, в руцi промислителя. Його воля i його сила! Але й нам, рабам його велiнь, потрiбна твердiсть духу i уповання, понеже зневiра вкриває серце iржею... О господи, владико наш! - iгуменя молитовне склала руки й пiдвела очi до лика спасителя в терновому вiнку. - Не дай менi скнiти в неробствi й зневiрi! - i потiм, пiсля короткої молитви, додала, звертаючись до Дарини: - Ти, моя люба ясновельможна панно, пiдбадьор своїм словом i своєю гарячою вiрою дочок моїх, черничок... Ох, потребують вони зело' твердостi й змiцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна... А вiд пiдступних i лютих латинян iдуть спокуси та пiдкупи... Уже якiсь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря i отруїли душi двох новеньких черничок Євлалiї та Веронiки... Либонь, отруїли, бо сi чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всiх один i байдуже, як поклонятися йому! То навiщо ж, мовляв, ця впертiсть? Тiльки дурнi вiвцi впертi... Риба - i та шукає, де глибше, а людина - де лiпше... Це, бачте, все до того мовиться, що за унiю офiцiал їхнього митрополита Мок-рицький обiцяє усiм пiльги й розкошi, а за вперте дотримання благочестя, яке нашi напасники iменують схизмою, погрожує бiдами й винищенням. - Хiба вони смiють? - обурилась Дарина. - Адже ваш монастир древнiй i права його скрiпленi королями! - Що для них королiвськi декрети й грамоти? Ось губернатор Кшемуський, що в Лисянцi, - йому наш монастир i не пiдлягає, а вiн одняв у нас майже всi пасовиська й сiножатi... А митрополит унiатський, з благословення папи римського, постановив унiверсалом, що де з'явиться - чи то в монастирi, чи то в парафiї - хоча б кiлькох охочих пристати до унiї, то храм вiд православних вiдбирати й перетворювати на костьол. Того-то й потерпаю я так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди офiцiал, та ще з бандою конфедератiв, котрi нинi всюди чинять наїзди, то цi двi сестри... вiд страху, згодяться на унiю, i тодi монастир наш перейде до рук латинян... - Невже православнi сестри зважаться на таку мерзенну зраду? - Ох, спокуса великаї За православ'я нiхто не заступиться: воно безправне, а за унiєю - i сила, i мирськi спокуси... - I ясновелебна мати вважає, що Мокрицький пiде в цi нетрi? - Уже двiчi був i домагався розвалити браму. Дарина похнюпилась. У цей час задзвонили до ранньої обiднi. Iгуменя встала, перехрестилася i хотiла вже вийти, та, помiтивши, що дiвчина заметушилася, зупинила її ласкавим жестом: - Не утруднюй себе, дитино моя, а вiдпочинь пiсля довгої й важкої дороги; i тобi, i нам твої сили потрiбнi... Встигнеш iще помолитися i вклонитися нашим святиням... А зараз краще засни до трапези... Тебе нам господь послав, бажана й довгождана госте, твоє гаряче серце, уповаю, зiгрiє серця наших черниць, змiцнить їхнiй дух i, може, навiть заблудлих овець наставить на путь iстини... - О, вiддам на це всi сили, всю любов мою... - Iди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за тебе й за твою велику справу щиро помолимося, - i, перехрестивши Дарину, мати Серафима тихо вийшла з келiї. Пiсля лiтургiї iгуменя, щоб не порушити сну дорогої гостi, навiїь не заходила до своєї келiї, та коли вдарив дзвiн до трапези, вона обережно ввiйшла i здивувалась, заставши Дарину на ногах i бадьорою. У трапезнiй iгуменя вiдрекомендувала почеснiй гостi i заслужених черниць, i новеньких - бiлиць; до значних i найстарiших черниць дiвчина пiдiйшла за благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася. За трапезою мати iгуменя почала розпитувати Дарину про царицю, про очiкувану вiд неї допомогу, про новини з сусiдньої України i взагалi про надiї на визволення нещасного краю з польського ярма, причiм розпитувала так, немовби до того не розмовляла з панною про все це. Дарина з великим запалом переказувала радiснi новини: що народ уже весь пiднявся на захист своєї вiри й волi, що на чолi народної боротьби стали великi герої - полковник запорозький Залiзняк i лицар-чернець Найда, посланий богом, що завдяки клопотанню славного заступника, найпревелебнiшого отця Мельхiседека, цариця росiйська, як ласкава матiр, звернула погляд на багатостраждальний, рiдний по кровi й вiрi народ, що вона вже зiбрала на кордонi непереможнi сили, щоб допомогти йому, i що вся Лiвобережна Україна горить одним бажанням - за знаком царицi кинутися в обiйми своїх братiв. - Уповайте ж, сестри, - закiнчила свою натхненну оповiдь Дарина, - на допомогу милосердного бога й великої бiлої царицi. Вона твердо вирiшила вирвати своєю всесильною рукою цей край iз лядської i латинської неволi... Отже, бiдi й насильству незабаром прийде край, i днi згубної сваволi уже полiченi. Кожний, хто перетерпить, матиме спасiння не тiльки там, де панує вiчна правда, але буде нагороджений i тут, на землi, щедротами великої монархинi, а всяк, хто спокуситься i не встоїть, буде затаврований вiчною ганьбою й покараний як зрадник i Каїн! Натхненна мова дiвчини всiх пiдбадьорила, почулися радiснi вигуки й палкi молитви до бога. На обличчях у всiх засвiтилася надiя, очi загорiлися вогнем святої вiри... Тiльки двi молодi чернички при останнiх словах Дарини помiтно зблiдли й похнюпились, ховаючи збентеженi погляди. Келiйку собi Дарина обрала по сусiдству з запiдозреними сестрами - Євла-лiєю i Веронiкою, щоб частiше бувати з ними й тiснiше зблизитись та по дружбi дiзнатися про їхнi думки, а потiм i вплинути на них, по можливостi. А втiм, першi Дарини-нi спроби не дали бажаних наслiдкiв: Євлалiя залишилася замкнутою, мовчазною, Веронiка, правда, виявилася чутливiшою i податливiшою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й бiльше сама випитувала, нiж задовольняла цiкавiсть сусiдки; проте дiвчина ще