ьки там - вiчне! - гучним, урочистим голосом закiнчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо. Спокiй й мужнi його слова так розлютили улана, що вiн позеленiв, задихнувся i якусь мить не мiг вимовити й слова. - То ти не пристаєш до унiї? - просичав довудца, наїжджаючи конем на священика. - Нi, - рiшуче вiдповiв батюшка. - Чому? - Бо не хочу зрадити вiри мого народу, вiри батькiв моїх. - Ключi вiд церкви! - крикнув довудца. - У мене їх немає! - тихо вiдповiв священик. - Ключi! - несамовито заревiв шляхтич. - Присягаюсь... У мене їх немає... та я б i не дав... Хоч би якi ти муки вигадав... я їх за благо прийму: вони стануть менi блаженством... - Повiсити його! - Благослови тебе, господи, сину мiй! - пiдняв угору руки священик. - Яке щастя, що ти прискорюєш менi путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою... А в церквi, пiсля того, як пiшов батюшка, титар з дiдами кинулись у вiвтар i ризницю, щоб винести священнi речi й надiйно сховати їх. Усi церковнi облачения, срiбнi й кипарисовi хрести, плащаниця, срiбнi канделябри, лампади й iкони в окладах виносилися з вiвтаря i з самої церкви, передавалися парафiянам, а тi розносили священнi речi по селу й ховали, а срiбло закопували в землю. Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолi ковчег iз освяченими дарами. Торкнутися цiєї святинi нiхто не зважувався, а тим часом найпекучiша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її вiд напасникiв-унiатiв, тому що без цiєї святинi ксьондз не мiг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в унiатський костьол. Час минав. До церкви, дедалi наростаючи, долинали з вулицi крики й тривожний гомiн. Били на сполох... Сумнi, мiрнi звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звiстку. - Боже! Що ж робити? - у вiдчаї заволав титар. - Ось-ось увiрвуться вороги... Я вже чую тупiт... I тодi все загинуло... Дiду, ви старший... Вiзьмiть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, i загорнiть у неї дари. - Недостойний, недостойний я, грiшний, i торкнутися, - застогнав дiд. - Може б, ви, Охрiме? - звернувся вiн до свого товариша. Але той покрутив головою i перелякано замахав руками: - Ой на бога! Що ви? Адже менi з моєю скверною... i пiдступитися грiх! Нiкому це зробити, пане титарю, опрiч вас... - Oй що ж дiяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грiшний... недостойний... оскверню своїми руками... Не за себе я боюся... Хай би мене й грiм небесний за моє зухвальство убив. тiльки б урятувати храм... Але осквернити святиню... Не смiю, не смiю!! В цю мить бiля самої церковної огради пролунав кiнський тупiт. - Рятуйте дари! Замкнiть церкву! - крикнули обидва дiди, беручи на засув вхiднi дверi. Титар розгубився: вiн кинувся був до малого притвору, щоб замкнути дверi, та потiм мерщiй повернувся у вiвтар i впав на колiна перед запрестольним образом: - Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа! Вiн пiдвiвся блiдий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв iз жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку i з належною обережнiстю зав'язав. Перед ковчегом вiн упав був ницьма, але дiди квапили, бо зовнi посилився гомiн. З таким же трепетом i благоговiнням зняв титар з престолу ковчег i загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцiнну ношу й тримаючи її перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежi, титар обережно вийшов у сiнцi й попросив дiда виглянути, чи немає поблизу ляхiв. На щастя, виявилося, що стукiт i гомiн зчинились од возiв, на яких селяни поверталися з поля. Господарi зупиняли коней бiля церковної огради, а самi бiгли до своїх хат, щоб дiзнатись, чи не сталося чого з їхнiми сiм'ями. Таких возiв стояло вже чотири, пiд'їжджав п'ятий. - Поспiшай, пане титарю! - сказав дiд. - Хвалити бога - це свої, можна пройти. - Замкни ж дверi на засув i на замок... Ключi забери... I мерщiй за мною! - сказав титар i квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бiчну хвiртку, а звiдти в провулок i зник iз дiдом у буйнiй гущавинi левад... Тим часом звiстка про наїзд докотилася на царину; найближчi встигли приїхати, деякi пiшки бiгли в село, сповiщаючи зустрiчних хуторян про наглу бiду, а iншi, щоб повiдомити односельцiв, подалися на сiножатi й дальнi ниви... На лихо, новий пан був десь на хуторах, i двоє верхiвцiв помчали його розшукувати. Тiльки-но титар з дiдом сховалися в провулку, як до церковної огради пiдскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шiсть розпряжених возiв, бо на конях в усiх напрямах помчали хлопцi й дiвчата. На цвинтарi бiля замкнених дверей церкви юрмилося чоловiк дванадцять лiтнiх статечних господарiв. З найближчої вулицi й з поля поспiшали люди. - Вiдiмкнiть церкву! - крикнув довудца селянам, якi сидiли на папертi. Тi встали, скинули шапки й, перезирнувшись помiж себе, нiчого не вiдповiли. - Вiдiмкнiть! - ще голоснiше крикнув шляхтич. - А нi - всiх посаджу на палю... - Змилуйся, пане, - вiдповiв статечний господар, що стояв попереду, - чим же ми вiдiмкнемо, коли в нас ключiв немає? - Ага! У вас ключiв немає? Де ж вони? У кого? У кого? - лютував довудца, наїжджаючи конем на людей. - Не знаємо, пане, в панотця або в титаря... - Ведiть титаря! Селяни переступали з ноги на ногу, але нiхто не рушав з мiсця. - Сокир! Рубайте дверi! Чуєте? Зараз же менi рубайте дверi!.. Чого ж ви стоїте, хами? Я їх висаджу сам!.. - i вiн, стиснувши коня, помчав до дверей. Селяни зiмкнулись i заступили дорогу, замахнувшись на коня цiпками. Кiнь рвонувся вбiк i мало не скинув з сiдла завзятого улана. - Церкви не дамо! - глухо обiзвалися з натовпу. - Не дасте, пся крев?! - зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. - Та я вас на капусту посiчу! - i вiн, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що їх стало бiльше й що вони зiмкнулися щiльною лавою, миттю повернув до ворiт i крикнув на все горло: - Гей, сюди! До зброї! На цей крик до нього пiдскакав гусар. - Гвалт! Рятуйте! - закричали селяни й всi, як один, кинулися до титаревого двору. Довудца й гусар шарахнули вiд натовпу вбiк, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вiльний, i селяни, не звертаючи уваги на гусарiв, кинулись прямо до титаря. Вони не помiтили навiть, що з протилежного боку майдану мчав .новий загiн, чоловiк з двадцять драгунiв, на чолi з осавулом полковника Стемпковського; осавул повiдомив довудцовi, що губернатор уже виїхав iз замку в супроводi сотнi команди й прибуде сюди через пiвгодини найпiзнiше. До прибуття драгунiв довудца не тiльки не мав намiру чiпати розлючених селян, але й подумував уже про вiдступ; та й тепер, хоч i прибула пiдмога, вiн не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати вiдсiч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вiвцями. "А коли це не вiвцi, а вовки... то лiпше, поки немає явної переваги, не рискувати, - думав губернаторiв небiж. - Тим бiльше, що його основне завдання - вiдiмкнути й приготувати церкву, отже, на неї i треба вдарити, добре, що хлопи залишили її без захисту". I вiн наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в'їхав в ограду. Спiшившись, гусари кинулись до дверей, але всi дверi були взятi на засув i дуже мiцнi - дубовi й кованi залiзом; висадити їх не вдавалося... Довудца пiдбiгав то до одних, то до других, але, бачачи, що всi зусилля марнi, дедалi бiльше лютився. Час летiв, щохвилини мiг над'їхати губернатор, а довудца, посланий його ясною мосцю, й досi не виконав доручення та ще поквапився стратити священика, який знадобився б губернатору i для допиту, i для кари... Головне ж, згаяв час: коли вiн прибув, у селi було порожньо, а зараз з усiх кiнцiв збiгаються бунтiвники. А тут цей дзвiн... б'є на сполох, скликає... Ще, чого доброго, з'являться й гайдамаки. А дзвонар, побачивши, що жовнiри ламають церковнi дверi, та помiтивши вдалинi загiн вершникiв, почав дзвонити швидше: мiдний стогiн, що жалiбно лунав з дзвiницi, хвилями котився на всi чотири сторони, наче волаючи про страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу. - Це вiн, пся крев, збунтував усiх! - немовби зрадiв довудца, що нарештi знайшов винуватця своїх невдач. А дзвонар' тим часом, вигинаючись то в той, то в другий бiк, розгойдував, що було сили, важке серце великого дзвона. - Зняти його, шельму! На палю! - гаркнув на гусарiв довудца. Троє з них кинулось шукати драбину... - Слухай-но, ти, шельмо! - крикнув дзвонаревi пан довудца. - Якщо ти зараз же не перестанеш дзвонити, то я на твоїх очах усю твою сiм'ю спечу на повiльному вогнi, а тебе посаджу на палю... Якщо ж перестанеш - усiм дарую життя. Дзвонар почув цей ультиматум i на мить був задумався... Та ось дзвiн знову судорожно застогнав. - Подихай же! - несамовито загорлав довудца й, вихопивши пiстоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, i той жалiбно зойкнув, наче вiд болю. У цей час до пана довудци пiдбiг один iз гусарiв i повiдомив, що маленькi заднi дверi вибито. Довудца поспiшив за ним i через вiвтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали дверi на дзвiницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу вiдрубав розлючений пан довудца. А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарi густої куряви мелькали конфедератки, каски, черкеськi папахи й козацькi шлики конвойного загону. У каруцi сидiли старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базилiанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла. - Я за всi села й мiстечка ясновельможного пана губернатора спокiйний, - сказав плебан при в'їздi в село. - Тут хлопи не опиратимуться; але далi до Турової - iнша рiч: там лiси й лiси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали вiдомостi, що до цих волоцюг прориваються розбiйницькi банди з гадючого гнiзда - Запорожжя. - Нинi цi вовки беззубi, й триста дияволiв та вдвоє бiльше вiдьом, якщо я їх не знищу! - вигукнув Стемпковський. - Хай тiльки уповноважать, то я з їхнього гнiзда зроблю мiсиво, далебi, мiсиво - з вугiлля, попелу й кровi! - Нiхто не сумнiвається! Пан полковник - вiдомий лицар, слава Корони! - люб'язно мовив Кшемуський. Каруца зупинилася бiля церкви. Молодий довудца ту ж мить пiдскочив до неї й доповiв своєму дядечковi, що церкву вiдчинено, що титар, який чинив опiр, заарештований (вiн справдi, сховавши священнi речi, повернувся на цвинтар i був схоплений гусарами), а пiп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопiв на бунт, з вiдрубаною правою рукою лежить бiля церкви. - То цей пiп не схотiв схилити своєї парафiї до послушенства й прирiк її на загибель? - поспитав, пiдводячись iз свого мiсця, Кшемуський. - Бiльше того, мiй найяснiший дядечку, вiн пiдбурював парафiян на бунт i велiв бити на сполох, - вiдповiв небiж, допомагаючи ясновельможному вилiзти з каруци. - Гадюка! Шкода, що помер так швидко... Я б з ним побалакав... Ну, та залишилося ще двi гадини й цiла отара... Грядiть же, превелебний отче, до церкви й перетворiть її святою мшею в костьол. - Во славу божу i в торжество вiчне католицької вiри! - урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях i звiв очi до неба. А натовп на титаревiй вулицi зростав i зростав; з найближчих висiлкiв через леваду пiдходили все новi люди; у дворi теж було повно... Скорботний настрiй селян поступився тепер мiсцем почуттю'обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очi блищали похмурим вогнем, внутрiшнє хвилювання пробивалося назовнi... - Ех, не послухали диякона! Повiрили пановi! - лунало в одному кутку. - Та де ж цей новий володар, який обiцяв захищати i нас, i нашу церкву? - ремствували в iншому. - Усi вони гаспиди! Усе брехня! - котилося вiд гурту до гурту. - Душогуби! Грабiжники! Кровопивцi! Отепер би на них диякона! - Що ж це? Погибель? Кiнець? - голоснi розмови й запальнi вигуки зливалися в похмурий гомiн, що, посилюючись, нагадував рокотання бурi. Нараз серед цього гомону людських голосiв рiзко пролунав один крик, немовби вiдчайдушний зойк людини, що гинула. Усiх пройняв дрож, i кожен обернувся на той крик. Бiля трупа отця Хоми, якого зняли з шибеницi й поклали посеред двору, стояла середнього вiку ставна жiнка. Виразисте обличчя вiдбивало душевну бурю, що охопила всю iстоту молодицi, очi її виблискували зловiсним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, якi розвiвав вiтер, вона була живим втiленням Не-мезiди. - Що ж ви стоїте над небiжчиком i чухаєте потилицi? - кричала жiнка, розмахуючи руками, i голос її краяв серце. - Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось вiн лежить, розтерзаний, i наче молиться за вас... А ви вмiєте тiльки скиглити над святим мучеником... Ех, люди, ви, люди! Кожен звiр захищає своє лiгво! Вовчиця боронить дiтей, не боячись смертi... Навiть голуб метиться за голубку... А ви? Ха-ха-ха! Вашi ж батьки вiльними козаками були, а вас пани обернули в бидло, i ви живете й терпите! Та на дiдька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи нi? А нам? А нам, жiнкам, уже несила, несила!.. - несамовито кричала молодиця, рвучи на собi коси й б'ючи себе в груди. - Немає вже нашого заступника, немає нашого молiльника, немає нашого сонця праведного! А вбивцi, розбiйники й кати знущаються над нашою вiрою, руйнують церкву... То не варто i нам жити! Дiтей своїх задушу цими руками, батька зарiжу... На смерть! На погибель! Хай у кровi сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! - i жiнка рвучко кинулася вперед. Палке слово молодицi так вразило натовп, що вiн спершу онiмiв, а потiм вибухнув страхiтливим ураганом крикiв. Неначе удари грому, лунали вигуки: - Бий їх, на смерть, на погибель! I багатоголове чудовисько стрепенулося, наїжачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жiнкою... XIX Прискакавши з Лисянки в Мотронинський монастир. Залiзняк застав там Аркадiя i Найду, повернення яких вiн нетерпляче чекав. Напередоднi вони прибули з Запорозької Сiчi й привезли важливi вiстi. Їхня поїздка на Запорожжя увiнчалася цiлковитим успiхом. Запорожцi одностайно вирiшили допомагати, наскiльки буде можливо, гайдамакам, тим бiльше що кошовий сказав, що на цю допомогу росiйський уряд дає хоча й неофiцiйну, але цiлком певну згоду. З Найдою прибуло рiзними шляхами п'ятсот запорожцiв, а з дня на день мало прибути ще двi тисячi. Кошовий отаман вiдправив посланцiв i на Дiн, щоб кликали вiльних людей на допомогу повстанцям. У татар i туркiв закупили цiлий обоз зброї, i вiн незабаром мав прибути в Мотронинський монастир. Та найважливiша звiстка була та, що кошовий отаман, а з ним i все Запорожжя вiдправили хитрих послiв у Туреччину, щоб спонукати цю державу якнайшвидше оголосити вiйну Росiї: оскiльки Польща була союзницею Туреччини, то ця обставина пiдняла б проти Польщi Росiю. Запорожцi добре знали, де знаходяться головнi пружини турецької державної машини, а що Найда дав послам ще й величезну суму грошей, то, беручи до уваги полiтичнi непорозумiння, якi виникли серед супротивних держав, цiлком можливо було розраховувати на успiх цiєї справи. З такою ж метою були вiдрядженi посли з багатими подарунками й до татарських мурз, i до хана. Кошовий вiрно розрахував, що пiд час вiйни Запорожжя дiстане можливiсть вiльнiше дiяти, а також одержить дозвiл збiльшити кiлькiсть свого вiйська. Саме це вiн i сподiвався використати для визволення України. Про таємний план кошового й запорожцiв Найда розповiв тiльки Залiзняковi, i ця звiстка так врадувала полковника, що вiн мимоволi просльозився. - Ех, серце ж у нашого кошового та в братiв-орлiв! - вигукнув Залiзняк, сердито змахуючи непрохану сльозу. - Хоч i не дала доля рiднiй країнi щастя, зате вже серця... Ех! Не шкода й головою накласти! Бiльшу частину скарбу Найда й Аркадiй привезли в монастир. Розповiдь Найди про чудесне здобуття скарбу остаточно оточила його особу i в очах братiї, i в очах народу якимось незвичайним ореолом та ще бiльше змiцнила в їхнiх серцях надiю на успiх задуманого. Звiстка про мученицьку смерть лисянського священика, отця Хоми, блискавкою облетiла Україну, i все довкола сколихнулося. Це страхiтливе, нечуване звiрство було останньою краплиною, що переповнила чашу терпiння народного! А тим часом конфедерати й унiати, ще не розумiючи того, що пiднiмається навколо, чинили й далi свої буйнi наїзди й кривавi розправи; щодня приходили звiстки про новi звiрства, новi тортури... Запорожцi, кинувши свої села й хутори, ринули з усiх усюд у польську Україну i незабаром утворили сотнi невеликих загонiв. За короткий час становище на Українi змiнилося: ще недавно по селах i хуторах бешкетували ватаги конфедератiв, чути було стогiн i зойки катованих людей та зухвалi вигуки сп'янiлих од кровi шляхтичiв, тепер же там стало тихо; скрiзь побiля церков збиралися юрби селян, якi кинули косовицю й жнива, що вже почалися подекуди, й економи не зважувалися виганяти "бидло" на лани... У повiтрi запахло порохом. Євреї з гарячковою поспiшнiстю тiкали в найближчi мiста, прихопивши з собою тiльки найцiннiше з свого майна. - Хлопи бунтують! - прокотилося по Українi. Окремi загони в рiзних мiсцях уже почали страшну помсту. Народне повстання загрожувало перейти в страхiтливу рiзню, якби не з'явилася людина, котра об'єднала пiд своїм стягом усi сили й очолила їх. Залiзняк зрозумiв, що настав час або пiднятися на гребенi народної хвилi, або залишитися осторонь вiд руху. Iм'я Залiзнякове мало таку популярнiсть по всiй Українi, що досить було б йому вiдкрито пiдняти свiй стяг, як усi ринули б до нього. Та цього було замало. Дiстати визнання повстанцiв - це ще не все, головне - щоб уся Україна визнала його гетьманом i пiшла за ним; треба було, щоб до цього руху i лiвобережне козацтво, i сусiднi держави поставилися не як до бунту хлопiв, а як до великого народного повстання. Але хто мiг настановити його гетьманом, хто мiг освятити такий рух, надати йому характеру хрестового походу? В часи Богдана це зробила Запорозька Сiч, тому що вона була святинею для українцiв i виразницею народних iдеалiв, захисницею народних iнтересiв. Та нинi Правобережна Україна була вже давно вiдiрвана од Сiчi; нi гетьмана, нi власного уряду не залишилося в неї, вона не мала навiть вищого духiвництва, i не було їй звiдки почути рiшуче слово; єдиною зорею нещасному народовi сяяв ще Мотронинсь-кий монастир. Туди стiкався люд з усiх кiнцiв України. Загальна жадоба помсти була така велика, що навiть ченцi й священики ладнi були кинутися в бiй. Незважаючи на те, що, здавалося, всi сусiди мовчки погодились на поголовне винищення православного люду в Польщi, серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту, видану росiйською царицею Мельхiседековi. Безперервно новi й новi юрби збуджених людей прибували до стiн Мотронинсько-го монастиря. Багато хто знав про те, що Залiзняк призначив тут збiр, а бiльшiсть несвiдомо горнулася до цього останнього оплоту православ'я, шукаючи тут поради й порятунку. I ось Залiзняк вирiшив, що монастир повинен освятити їхнє повстання. В глупу пiвнiч скликали вони з Найдою у колишню Мельхiседекову келiю старшу монастирську братiю й оголосили їй про свiй намiр. Усi одностайно схвалили пропозицiю Залiзняка й Найди; вирiшено було першого серпня, на Маковiя, вiдслужити урочисту вiдправу й освятити з усiєю сумною пишнiстю зброю козакiв, якi поклялися вiддати життя за святий хрест. У монастирi почали дiяльно готуватися до майбутнiх подiй: укрiплювали стiни, заготовляли провiант для вiйська. Охопленi ентузiазмом, монахи тягли в свої льохи все, що тiльки можна, аби заготувати харч для вiйська й сотень жiнок та дiтей, котрi знайшли притулок бiля стiн монастиря. Залiзняк i Найда теж енергiйно готувалися до наступної вiйни. Розумiючи, що на успiх справи можна розраховувати лише в тому разi, якщо зненацька ринутись на ляхiв i приголомшити їх несподiваним ударом, вони вирiшили одразу ж пiсля освячення зброї роздiлити вiйсько на двi частини й кинутися на переповненi шляхтою мiста, а тому до всiх гайдамацьких загонiв розiслали гiнцiв з наказом збиратись у Мотронинському лiсi. Днi збiгали в гарячковiй роботi й необхiдних приготуваннях. Нарештi настав переддень призначеної вiдправи. На монастирському дворi панувало незвичайне пожвавлення. З комiр i льохiв виносили барила й мiшки, вантажили їх на похiднi козацькi вози; по монастирських стiнах снували козаки, оглядаючи бiйницi й амбразури. Ченцi з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що юрмилися бiля монастирських стiн. До брами раз у раз пiд'їжджали гiнцi i, скочивши з коней, заходили в двiр. Залiзняк i Найда походжали по двору, наглядаючи за всiма приготуваннями, вiддаючи накази й вислуховуючи донесення гiнцiв. - Ну, друже мiй, - сказав Залiзняк, зупиняючись бiля церковних дверей, - здається, зроблено уже все, тепер хоч i наскочать ляхи, то об цi стiни поламають зуби! - Та їх тепер сюди й калачем не заманиш, - усмiхаючись, вiдповiв Найда. - Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як мишi, тiкають iз сiл у мiста, добро своє на дорогах кидають. - Воно-то правда, а все ж обережнiсть не завадить, - треба нам, друже, берегти цю святу обитель, як око в лобi. Поки вона цiла, доти й народ вiрить у благословення господнє! Завтра вдосвiта ми виступимо звiдси, i хоч залишимо для захисту монастиря з сотню козакiв, проте мусимо передбачити все, - тому оглянь, друже, ще потаємний хiд, а я пiду подивлюся на стiни; та поспiши й приходь до мене: треба дати гасло й розставити вартових. Найда подався до старої монастирської церкви, уже закритої для богослужiння, й, вiдiмкнувши бiчнi дверi важким ключем, ввiйшов у ризницю; тут вiн насилу пiдняв одну з плит у пiдлозi, викресав вогню, засвiтив воскову свiчку й обережно спустився по крутих сходах у вузький пiдземний коридор, який закiнчувався замаскованим виходом у лiсову хащу. Все тут було справне. Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залiзняка, коли раптом його покликав чийсь голос: - Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що? Найда озирнувся: до нього поспiшав кульгавий жебрак, що при потребi вмiв добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини. Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтiло вiд жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Вiн кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпiнням: - Ну, що? Знайшов? Побачив? - Знайшов, побачив, - вiдповiв жебрак. - I привiз... - Привiз? Кого? - Панну... - Панну? Доньку обозного? - вигукнув здивований Найда. - Авжеж, її! - Де ж вона? Тут? - Та нi! У Лебединському монастирi, велiла розшукати тебе й переказати, що пам'ятає тебе i жде. - Пам'ятає i жде, - мимохiть прошепотiв Найда. - Чого ж вона прибула туди... в такий час?.. Господи... адже все може трапитись!.. Радiсть i тривога охопили Найду вiд звiстки, принесеної жебраком. "Дарина тут, так близько вiд нього, прибула, не побоялася - козачка, королева! Вiн її просив чимось допомогти монастиревi, а вона сама приїхала туди! Авжеж, смiливий, вiдважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й унiати, вона в жiночому монастирi! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гiршi вiд смертi! - Найда замислився. - Що ж робити? Не можна залишити її там саму... Поїхати, привезти сюди або вiдвезти додому, до батька?" Але козак одразу ж вiдкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час вiн не залишить вiйська нi на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, i якби зараз вiн почав думати про свої почуття, самiй Даринi було б соромно за нього... Залишається одно: послати за нею невеликий загiн i прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечнiше мiсце. Заспокоївшись на цiй думцi, Найда пiшов до монастирських стiн, щоб разом з полковником вiддати останнi розпорядження. А тим часом Залiзняк, оглянувши монастирськi стiни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанцi, спорудженi за його вказiвкою на деякiй вiдстанi довкола монастирських стiн. Тепер увесь простiр мiж стiнами й валами був заповнений людом, переважно жiнками й дiтьми. Дехто тулився на возах i пiд возами, iншi просто на землi - на розстелених свитах; бiля кожної сiм'ї лежали клунки - все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возiв були прив'язанi воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вiвцi. Людський гомiн перемiшувався з меканням овець, ревiнням корiв i кукурiканням пiвнiв. Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стiн розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сидiли гуртками, не були такi сумнi, якби в загальний гомiн не вривалися сльози й стогнання жiнок та дiтей. Коли до валiв пiд'їхав Залiзняк, усi, перешiптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укрiплення й повернув назад. Бiля ворiт його зустрiв козак i повiдомив, що до пана полковника з дуже важливою звiсткою прибули ковалi. - Ну, то веди їх сюди, в сторожку! - наказав Залiзняк i зайшов у невеличку келiйку монастирського сторожа. За хвилину туди ж увiйшли двоє високих на зрiст запорожцiв i, вклонившись Залiзняковi, гучно мовили: - Здоров був, батьку! - Доброго здоров'я, дiти! - приязно вiдповiв полковник. - Ну що, скiнчили роботу? - Скiнчили, все сховано недалечке, у Вовчому байрацi. - А скiльки? - Тисяча шабель, та ножiв з чотири тисячi, та наконечникiв до списiв тисячi двi. - Славно! Добре попрацювали, не грiх i по чарцi! - Зараз не треба, батьку: нап'ємося в панських замках хмiльного пива. - Дай боже! А що ви iще скажете? - Пiймали двох шпигунiв польських. - Шпигунiв? - здивувався й стривожився Залiзняк. - Де ж, як? - Та в лiсi ж, - хотiли нас вистежити! - Ну й що ж? - Не вдалося, вартовий спiймав; ми хотiли їх там самi рiшити, а потiм подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що. - Добре... А хто ж вони? - Брехали багато... Ну, та сам побачиш - хлопець i дiвчина. - Хлопець i дiвчина? - перепитав Залiзняк. - Та ось вони тут з нами, зараз приведу! - мовив один iз запорожцiв i, вийшовши за дверi, повернувся з Прiсею й Петром. Коли Залiзняк побачив їх, у нього мимохiть вирвався вигук здивування; вiн швидко пiдвiвся й, пiдiйшовши до дiвчини, взяв її за руки. Прiся дуже зблiдла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарнiле личко зашарiлося нiжним рум'янцем, а очi засяяли незвичайним щастям. - То це шпигуни? - промовив Залiзняк, з любов'ю поглядаючи на Петра й Прiсю, i з посмiшкою озирнувся на запорожцiв. - Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене? - Та вони, либонь, казали, - знiяковiло зауважив старший запорожець. - Дiвчина й перстень твiй показувала, але ми не повiрили... За таких, бач, обставин попалися... Вночi пiдповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували... - Гай-гай! - усмiхнувся Залiзняк. - Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка? Вiн ласкаво взяв Прiсю за пiдборiддя, i збентежена дiвчина спаленiла ще бiльше. - Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. I як це тобi, Петре, надало до них, - вiн пiдморгнув у бiк запорожцiв, - у гостi потрапити? - Заблудилися в лiсi з сестрою, - похмуро мовив Петро. - Ну, почули - гупає молот, на те гупання й пiшли, але боялися вiдразу пiдходити... Спершу хотiли роздивитись... пiдповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотiли, пане полковнику, їхати зi мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву. Залiзняк здивовано глянув на Петра: певно, бiдолашнi дiти ще нiчого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потiм сказав збентежено й сумно: - Вони свято виконали свiй обов'язок... Захищали церкву до останнього подиху... Уже в голосi, яким були промовленi цi слова, Петро й Прiся одразу вiдчули щось лиховiсне. - До останнього подиху? - тремтячим голосом перепитав парубок. - Ой мати божа! - скрикнула Прiся, звiвши на Залiзняка сповненi жаху очi. - Хiба ляхи вже напали на Лисянку? - тривожно допитувався Петро. - Авжеж, дiти... - I батько?.. - у вiдчаї сплеснула руками Прiся. - Прийняв мученицький вiнець. Тихий зойк вирвався з Прiсиних грудей, i вона, наче пiдрiзана косою квiтка, похитнулась i впала на руки полковника, що пiдбiг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бiдолашну дiвчину привели до пам'ятi, вона тихо, безутiшно заридала. - Недолюдки, христопродавцi, гаспиди! - хрипiв Петро, притискуючи Прiсю до грудей. - Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натiшився б!.. - Батько ваш тепер у ясних оселях божих iз святими мучениками й праведниками; там йому краще, нiж тут, на землi. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й свiт не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдкiв, якi знущалися з твого батька... А ти, Прiсю, не журися, ми не кинемо тебе. Залiзняк ласкаво погладив дiвчину по голiвцi. У цей час дверi вiдчинилися, й до сторожки ввiйшов Найда. - Ну, панове, одведiть дiвчину до людей, - звернувся Залiзняк до запорожцiв. - Тут є й лисянськi селяни, а до нас пришлiть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами. - Берiть i життя моє! - з запалом вiдповiв Петро. Запорожцi з Прiсею вийшли, а через хвилину до сторожки ввiйшов Харко Неживий з дванадцятьма надiйними козаками. - Доброго здоров'я, батьку! - привiталися козаки. - Що скажеш? - А ось що, брати, - вiдповiвши на' привiтання, заговорив Залiзняк. - Завтра опiвночi зберуться в Мотронинському лiсi всi козаки, запорожцi, гайдамаки й селяни - вся Україна; завтра опiвночi ми освятимо нашу зброю i заприсягнемося полягти всi, як один, за матiр Україну i за хрест святий. Вiйська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора i козакiв, i селян, - тому вiзьмiть кожен з собою ще по кiлька душ i засядьте на всiх дорогах i стежках, якi ведуть до монастиря, щоб ляхи, довiдавшись про завтрашнiй день, не прорвалися крiзь лiс i не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, i якщо вони поразять його, тодi вже нiщо не воскресить трупа. - Розумiємо, батьку, мишi не пропустимо! - заговорили разом козаки. - З лiсу теж не випускати нiкого! - додав Найда. - Хiба що тiльки з нашим листом чи перначем, а в лiс тiльки тих, хто на запитання "Хто йде?" дасть вiдповiдь: "Лисянський титарi" - "Куди?" - "На прощу в монастир". А коли їхатиме обоз, то гасло таке: "Хто йде?" - "Чумаки з Криму!" - "Що везете?" - "Сушену тараню!" - А якщо хто помiтить ляхiв i не зможе зупинити їх, - вiв далi Залiзняк, - то хай тричi вистрелить iз мушкета, i кожен, хто почує пострiли, хай повiдомить iншому, а той повинен негайно послати гiнця до нас. Розумiєте, дiтки? - Розумiємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен! - Вiримо, друзi! - Найда i Залiзняк пiдвелися. - Нам i вам, однаково всiм, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи мiняються: ви - останнi орли України. Вiддамо ж, друзi, все, що маємо, - i життя, i душу, щоб хоч цього разу вирвати батькiвщину з кайданiв! - Амiнь! - разом вiдповiли запорожцi. Усi мiцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожцi вийшли. Залишилися тiльки Залiзняк i Найда. Обидва якусь мить мовчали. - Ну, друже, - глибоко зiтхнувши, сказав полковник. - Тепер уже все скiнчили, залишилося тiльки вирiшити нам помiж себе: на якi мiста зараз рушати? Перш нiж ми нападемо на Умань, треба взяти кiлька менших мiст, щоб наше вiйсько повiрило в свої сили i щоб нагнати страху на ляхiв... У Чигиринi й Жаботинi зiбралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди? - Згоден!.. Але ось що, друже: перш нiж ми гомонiтимемо про справи, я хотiв тобi сказати про одну приватну рiч! - Найда вiдкашлявся. - Пiдiймається буря, жiночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи... От я й вирiшив, що неодмiнно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козакiв... Гiрко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як iншi... - Ох, друже, шкода, що тобi так пiзно спало це на думку! - зiтхнув Залiзняк. - Чому пiзно? - стривожено спитав Найда. - Бо я щойно одержав звiстку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир i, очевидячки, перетворили його в кляштор!.. А що ж дiялося в нещаснiй Лисянцi пiсля вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький i плебан у супроводi губернатора, полковника й чотирьох молодих офiцерiв увiйшли до церкви; найпревелебнiший офiцiал, пiдiйшовши до вiвтаря, зняв руки вгору й заспiвав фальцетом "Те deum laudamus" плебан, а за ним i всi присутнi рiзноголосе пiдхопили, й переможний гiмн верескливо i дико залунав пiд склепiнням гвалтом узятої церкви. Потiм Мокрицький увiйшов через царськi врата у вiвтар, а плебан через дияконський вхiд поспiшив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вiвтаря з перекошеними вiд гнiву обличчями: - Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнiрство! - зарепетував офiцiал, хапаючись руками за голову. - Мшi не можна вiдправити: всi шати забрано... Усi священнi речi вкрадено... I навiть ковчег i чашi зникли, - тремтячи вiд хвилювання, пояснив плебан. - Грiм i блискавка! Хто насмiлився? Роздеру на шматки! - закричав, синiючи вiд лютi, Кшемуський i витрiщився на небожа. - У всякому разi, найяснiший пане, не пiп, - вiдповiв переляканий шляхтич. - Я його захопив зненацька, й нiкого з ним не було, нiкому при менi передати ключiв вiн не мiг. Потiм розпочався допит... А коли пiп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати дверi... Виходить, хтось iз бидла... - Який пекельний злочин! - жахався Мокрицький. - Наруга над богом у його святилищi... Осквернення "Secula seculorum"... О Єзус-Марiя! - Блюзнiрство впаде на нашi голови! - вторив офiцiаловi плебан. - Знайти менi винного! - затупотiв ногами на небожа губернатор. - Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца! - Проше найяснiшого пана дядю... - спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього: - Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу пiд'їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся... I не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелiв бити на сполох! - Я ось титаря... - Стiй! Я вже сам займуся допитом i карою... I слово гонору, що жахнеться пекло! - i Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили iншi. Неподалiк вiд папертi стояло кiлька зв'язаних полонених, захоплених жовнiрами, - три баби, слiпий дiд i титар. Тут же лежав, спливаючи кров'ю, дзвонар i тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спiшившись, розташувалась на вiдпочинок по всьому цвинтарi й за оградою. - До свого десятка, пане, за ограду! - скомандував Кшемуський, i блiдий, похнюплений довудца, тремтячи вiд переляку, вийшов за ворота. - Слухайте ви, пси, гадюки! - звернувся до полонених губернатор. - Якщо зараз же на цьому мiсцi ви не назвете менi ту бестiю, котра забрала з церкви священнi речi, то не дожити менi до вечора, коли я не перерiжу усе ваше село, починаючи з щенят. - Не покладай гнiву на людей безневинних, найяснiший пане, - обiзвався титар. - Усi священнi речi iз церкви винiс з власної волi, а не за чиїмось наказом, я. - Ти? Ха-ха! - зрадiв Кшемуський i потер вiд задоволення руки. - А де ж ти їх, собако, подiв? - спитав вiн трохи м'якшим, навiть ласкавим голосом, втiшаючись збентеженням жертви. - Де я подiв їх, найяснiший пане, то вiдомо єдиному боговi й менi. - Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. I принесеш усе назад, якщо ми попросимо? - губернатор ставав дедалi нiжнiший i нiжнiший. - Не скажу й нiкому нiчого не вiддам! - твердим голосом вiдповiв титар. - Чи ти ба, який упертий! - здивувався Кшемуський i спокiйно додав: - А принесiте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщi йому за халяви. Цей засiб дуже корисний i розв'язує iнодi язики. Через десять хвилин на жаровнi було розпечено вугiлля. Прив'язаний до стовпа титар стояв блiдий як полотно, але цiлком спокiйний; очi в нього палали релiгiйним екстазом, уста шепотiли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, i скоро юхта в багатьох мiсцях прогорiла; дим тремтливими пасмами пiднявся вгору й окутав обличчя, страдника. Але титар мовчав, навiть не застогнав. - Вельможний губернаторе! - сказав полковник Стемпковський. - Ця гадюка, здається, має лагiдне серце... I, певно, не стерпить мук своїх ближнiх за себе... - Так, слушно, пане, - осмiхнувся Кшемуський. - А от спитаємо цих свiдкiв!.. Тiльки бiдолахам холодно босонiж стояти на сирiй землi, то поставте їх для зручностi на розпечене вугiлля!.. Слiпий дiд навiть не здригнувся: чи вiн недочув наказу губернатора поставити "бидло" на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ i одна з жiнок, але друга впала до нiг Кшемуського й почала голосити. - Вони не бачили... вони нiчого не знають, - тихо, через силу промовив титар. - Вiрю, - погодився Кшемуський, - але менi хочеться знати, наскiльки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх... Жiнко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волi... Титар застогнав, але швидше вiд моральної муки, нiж од фiзичної. - Простiть мене, грiшного, простiть, добрi люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу вiддати наших святинь i нашої вiри на наругу латинянам... Перетерпiмо ж за Христа вiд катiв. Слуги виконали жорстокий наказ губернатора. - Та пiдведiть ще й цього дзвонаря, - додав Кшемуський. - На дябла йому валятися? Кiнчайте з ним швидше. Нехай дзвонить i скликає бунтiвне бидло на тому свiтi. У цей час бiля ворiт почувся стукiт колiс i тупiт кiлькох коней; гурт жовнiрiв, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Малої Лисянки пана Левандовського в супроводi кiлькох гайдукiв. - По якому праву на мою Лисянку вчинено наїзд? - напруженим вiд лютi голосом вигукнув Левандовський. - Хто смiє порушувати мої власницькi права? - Я! - вiдповiв Кшемуський. - Пан губернатор? - здивувався Левандовський, спершу не помiтивши свого кривдника-ворога. - Поставлений вельможним дiдичем для того, щоб у княжих володiннях панувала справедливiсть i не порушувалось право? А вельможний пан сам скрiзь насаджує насильство, грабунки й сваволю? Ха! Вiд такого управлiння не буде добра нi пановi, нi дiдичевi. - Цо-о? - посинiв губернатор i схопився за свою дамашiвку. - А те, що я не дозволю в своєму майонтку порушувати шляхетськi власницькi права! - i Левандовський видобув свою шаблю. - Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогоднi ж вiдберу! - Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство... Але цей майонтек дав менi найяснiший князь, з дiда-прадiда володар усiх тутешнiх маєткiв... А що пан клопотався, то не по охотi, а тому, що задля примхи розорив мiй родовий хутiр!.. То це не подарунок менi, а тiльки сплата боргу. - А! Зухвальство? То я ж покажу пановi, хто я! Чому ще й досi не введено тут унiю й чому ця церква не перетворена на костьол? - Тому що я дозволив моїм пiдданцям сповiдувати свою вiру... А пан, немов розбiйник, катує чужих нi в чому не винних людей!..