равда, зосталася ще Умань, а коли вiзьмемо i її, тодi в ляхiв не лишиться жодного мiстечка на Київщинi, а далi вся Україна, Подiлля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тiльки Умань i непокоїть: все-таки двi тисячi вiйська... та ще козацького, надiйного... Може затримати, а треба кувати залiзо, поки гаряче. Сотник вiдкашлявся i п омовив, як здалося Сарi, трохи знiяковiло: - Гм... ну, припустiмо, що ви вiзьмете й Умань, тодi що? - Тодi? Тодi поставимо тут своїх сотникiв, полковникiв та iнших начальникiв i рушимо далi через Україну на Польщу, до самої Варшави. - Ех, Максиме, Максиме! - сотник важко зiтхнув. - Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхiв немає вiйська, що вони не встигнуть зiбрати його, а коли й зберуть, то всi розлетяться перед вами, як осiннє листя вiд пориву бурi, - але ж за Польщею стежать тепер три держави, i вони не дозволять вам знищити її. Пам'ятай, Максиме, король польський - ставленик росiйської царицi. - Знаю, знаю... А чому цариця поставила саме його, а не когось iншого, чи знаєш ти, пане Гонто? Полковник на мить замовк, а далi провадив сповненим презирства й глузування голосом: - Тому, що цей король лише лялька в королiвському вбраннi. Ге, якби вiн був людина з залiзною волею, ще й тепер мiг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобi, друже, а про те, що сусiди Польщi чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тiльки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це дiло хтось стороннiй. I от вибiр упав на нас! - Що? - Вибiр упав на нас; ми дзвонимо вiдхiдну старiй Польщi. Найстрашнiший сусiд її, Росiя, вiддає на наш суд всю землю польську. - Що ти кажеш? - вигукнув сотник. - Звiдки тобi вiдомо це? - Ось звiдки! Читай сам! Сара почула шелестiння паперу. Якийсь час тривала мовчанка... Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого - дiвчина запам'ятала - звали Гонтою. - Хто тобi дав цей папiр? Чи не є це грубий обман, яким хочуть занапастити нас? - Його дав менi превелебний отець iгумен мотронинський! - урочисто вiдповiв полковник. - Йому вручили грамоту, коли вiн був там. А що це не є обман, можеш судити з того, що в нашому вiйську з'явилися тисячi запорожцiв, а хiба випустили б їх, якби наше повстання'не було на руку Росiї! - Так, так, - схвильовано вiдповiв сотник. Сара почула грюкiт вiдсунутого барила й енергiйнi кроки - один iз спiврозмовникiв ходив по кiмнатi. Нараз кроки стихли й знову заговорив сотник: - Але невже ти думаєш, полковнику, що все це робиться з ласки до нас i при подiлi здобичi нам вiддадуть кращий кусень Польщi? Ех, Максиме, Максиме... - Ти гадаєш, це пустi обiцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурнi. Навчили нас добрi друзi розуму. Сядь, брате, i послухай, що переказав орел наш бiлозорець пан кошовий. Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розiбрати, про що вiн говорив; до неї долiтали лише окремi слова: "Туреччина... вiйна... бiльше волi... поповнити реєстри... кошовий... Запорожжя... обидва береги Днiпра..." Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дiвчина не могла зрозумiти тих слiв. Полковник говорив довго й палко Його мову iнодi переривали тiльки захопленi вигуки спiвбесiдника. - Ну, друже, все одно, - пролунав нарештi рiшучий голос сотника, - чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всiм - ось вам моя рука: Iван Гонта у важкий час не залишить вiтчизни. Ось вам моя рука, i серце, i шабля, а разом з нею i шаблi всiх уманських надвiрних козакiв. Ми всi ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од братiв. Пан або пропав - усе одно! Змучилася душа в неволi. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч i смерть! Коли не захоче господь дати Українi долi, то хоч не вкриє соромом нас, її дiтей! - Я так i знав, я вiрив у тебе, друже! - вигукнув полковник, i Сара почула звук мiцних козацьких поцiлункiв, - Стягай же всi загони пiд Умань! - заговорив знову сотник. - Ви її вiзьмете без бою, а там - там уже вирiшимо, куди i як рушати далi. Ходiмо ж, чого нам сидiти тут поночi, адже тепер не страшно розмовляти i в полi. Але до часу, брате Максиме, про це - нiчичирк... Розумiєш? - Не турбуйся! Сара почула, як козаки пiдвелись i, грюкнувши дверима, вийшли у двiр. Через кiлька хвилин пролунав кiнський тупiт i невдовзi завмер удалинi. Якийсь час Сара ще сидiла в своїй засiдцi, потiм розгребла солому i обережно вилiзла з-пiд печi Вiд задухи й тч радiсного хвилювання серце дiвчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печi. "Господь почув її молитву i в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок . Тепер козаки зберуть в Умань усi загони, i. якщо тiльки їй вдасться щасливо добрэтися до того мiста, вона нарештi зустрiнеться з Петром!" У цей час почувся боязкий шепiт Рухлi: - Саро, дитино моя, де ти? - Тут! Тут! - радiсно вигукнула дiвчина. - Виходьте, не бiйтеся, гайдамакiв уже немає. XXI Напад на переодягнену Дарину за ворiтьми Лебединського монастиря був такий несподiваний i блискавичний, що вона не встигла отямитись, як вiдчула, що мiцнi руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невiдомо куди, - кричати було марно, чинити опiр неможливо... Дiвчина задихалася в киреї i почувала, що це прийшла її остання година. - Нащо нам тарганити цього ляшка? - почула Дарина крiзь шум в ушах чийсь грубий голос. - А що? Вiн не важкий, - вiдповiв другий голос м'якшого баритонального тембру. - Та на якого бiса? - рикнув бас. - Прикiнчити - й квит! - An справдi, - мовив баритон i зупинився. Дарину не вельми делiкатно кинули на землю. - Тiльки ось що, - пiсля деякої паузи заговорив баритон знову. - Прикiнчити завжди встигнемо, а нам язик потрiбний... Поляки, як видно з усього, вже у монастирi, то треба розпитати, скiльки їх, що i як?.. - Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо двi пасiв вирiжемо... У мене, до речi, є для присипки й рiжок з табакою, i дрiбна сiль... - Нi, лiпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, - вiдказав баритон. - Вiн сам любить допитувати... та й хвилина гаряча, треба поспiшати! - Гайда! - гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги i швидко понесли, мов куль соломи. Пiд час короткої зупинки вона все ж устигла вiдгорнути трохи кирею, дихати стало легше... У головi в дiвчини зринали й плуталися неяснi думки й фатальнi запитання: хто схопив її - свої чи поляки? Коли поляки - вона загинула... Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи... а втiм, хто його знає? Але якщо диякон - то свої... Вiд цiєї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дiвчина знову похолола вiд страху... А її все несли й несли. "А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? - знову постало перед дiвчиною запитання. - I як до цього поставиться свавiльна, зачерствiла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Нi, нiзащо в свiтi!" У цей час тi, що несли її, зупинились i спустили свою ношу на землю. - Ну, розiмнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? - прохрипiв бас. - А що, Петре, роздобули язика? - спитав бородатий, з заплетеною рудою кiскою козак, очевидячки - ватажок загону. - Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебiя, - вiдповiв молодший з тих двох, що схопили Дарину. То був справдi Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю. Тiльки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дiвчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крiзь їхнє переплетене гiлля де-не-де свiтлими пляма -й пробивався свiтанок; навколо ж iще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постатi людей, що лежали на землi. Перед самою панною сидiв на пеньку отець диякон i нетерпляче чухав п'ятiрнею свою бороду. - Отрок, гм! - сказав вiн, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини. Дiвчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й вiдрiзала, але пишнi кучерi могли видати її - такої зачiски не носили нi паничi, нi джури, нi простi хлопцi. - Ну, ляшок, кажи, одвiтствуй на мої запитання, рци ' слово твердо й справедливо, - почав крижаним тоном дияхон, - бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела вiдплати за зло можуть бути невичерпнi й рiзноманiтнi. - Я не лях, панотче, а руський i грецького закону, я православний! - Що-о? - аж пiдвiвся здивований ватажок. - В лядськiй зброї i лядськiй шкурi? - Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш... щоб легше було втекти. - Припустiмо... сiє можливо... Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної вiри? - Та чим хочеш, панотче... Ось, дивiться ж, i розмовляю, i хрещусь по-нашому! - Гм! I вiри гiдне, i вiрити не подобає, - вагався диякон. - Розмовляти й хреститися не штука, - пiдозрiливе мовив бас, - цього ляхи в наших краях навчилися. - Iстинно глаголиш, - погодився диякон. - А ти ось краще прокажи нашi молитви... Знаєш? - Аякже, - зрадiла Дарина й почала пiдряд проказувати i "Отче наш", i "Царю небесний", i "Богородицю", i "О, всепiтая мати", i "Да воскресне бог"... Диякон зупинив її на половинi псалма Давида "Помилуй мя, боже". - Воiстину православний, братцi! - сказав вiн козакам, якi принесли полонянку. - Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпiдифора на крилас! - От так штука! - засмiявся скрипучим смiхом старший козак. - А я, бач, хотiв штрикнути його ножем, та Петро не дав... Тiльки постривай! Як же то мiж черничок опинився хлопець? Це ж, здається... - Возбраняється, - пiдхопив диякон. - А тому, - звернувся вiн суворо до дiвчини, - оци, хто ти єси, якого звання, звiдки прибув i з якої причини помiж черничок вештаєшся? Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань i не знала, що вiдповiсти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе пiдозру; сказати ж чисту правду дiвчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б пiдтвердила правдивiсть її слiв, а на випадок чого й заступилась би... - Я київського генерального обозного, - мало не зiрвалось у Дарини з язика - "дочка", але вона вчасно утрималась i затнулася, - генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком i настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхiседеком з листами, в яких вони обiцяли черницям у скорiм часi допомогу й просили, щоб тi не спокушалися принадами унiї, а твердо стояли в православнiй вiрi, тодi й цариця заступиться... Ну, я сюди прибув... а тут наїзд конфедератiв. Двох черниць вони пiдкупили, й тi вiдчинили їм браму. Поляки вдерлися... а я заманила одного пана в келiю... заманив, - поправилася Дарина, - i вбив... А вбивши, переодягся в усе лядське i, вибравши хвилину, коли всi до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тiкати... А тут мене твої люди й схопили... - Так, так, - пiдтвердив Петро, - панич тiльки-но кинувся навтiкача пiд верби, а я йому на голову кирею та й злапав. - Велелiпно! - усмiхнувся диякон. - А то я вже хотiв тебе трохи пiдсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода... Ну, ми своє надолужимо, - i вiн з такою силою стис i потер свої руки, що аж пальцi хруснули. - То ти, отроче, повiдав нам iстинну й чисту правду? - Присягаюсь Всевишнiм i моєю поневоленою вiтчизною Україною! - Гарна присяга! - хитнув головою панотець. - Ну, глаголай же, але не вiд лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирi? - Там, з ночi... - А багато їх? - Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву i влаштували там свiй нелюдський бенкет, то їх було з пiвсотнi... Ну, частина ще стояла на вартi, а хто грабував по льохах i келiях... усiх набереться, мабуть, добра сотня. - Ну, а нас буде десяткiв iз шiсть, - сказав диякон. - Отже, на кожну руку по ляховi, стукнув лобом об лоб - i дух спустять! - мiркував вiн уголос. - Що ж вони, тi розбiйники, наробили? Пограбували все? Вирiзали сердешних черниць? - знову звернувся ватажок до полонянки. - Гiрше! - вiдповiла Дарина i з невластивою паничевi соромливiстю почала обережно розповiдати, щоб не збитися в родових закiнченнях слiв, про все, що сталося цiєї ночi. Її розповiдь, сповнена щиростi й благородного обурення, викликала гнiв отця диякона й iнших слухачiв. Пролунав одностайний вигук: "Смерть ляхам!" - Гей, до зброї! - гаркнув диякон. - На коней! - На коней! До зброї! - луною покотилася команда по яру, i в синюватiй iмлi його посхоплювались i заметушилися людськi постатi. - Слухай, панотче, батьку-отамане! - знову заговорив недовiрливий бас. - Що клятих панiв треба знищити всiх до одного, то це - справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велiв. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, i бог береже. - Iстинно глаголиш... - погодився ватажок i схилив голову на знак уваги. - Це хлоп'я, чи нехай i паненя, з усього видно, православне й письменне, - похмуро провадив бас, - та в душу до нього нiхто не залазив... на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очi, мов не знає куди подiти їх... Добре, що вiн православний, але хiба помiж православними не може бути зрадника? А що, коли вiн польський шпигун, коли вiн прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тодi? - То на палю його! - озвалося кiлька голосiв. - На палю! На шибеницю! На страшнi муки! - палко вигукнула Дарина. - Якщо такi недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема й не може бути їм пощади! I шановний пан радчий має цiлковиту рацiю... в цi часи особлива обережнiсть потрiбна. А моє слово до вас таке, чеснi браття: прив'яжiть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, i коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, - вчинiть зi мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матерi благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена... Я ж пробралася! - знову обмовилась Дарина. - Усi ляхи, i пани, i жовнiри, i челядь, п'янi, як нiч, сплять непробудно... коло брами лежать двоє... А на свiтанку сон, та ще сон п'яний, особливо мiцний... Ви їх усiх перев'яжете, як баранiв, - присягаюсь усiма святими, а головне, врятуєте сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на днi озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати... Зi мною робiть що хочете, але поспiшайте до монастиря i рятуйте черниць, - гарячим закликом кiнчила свою схвильовану мову Дарина. Енергiйне, щире слово полонянки вiдразу прихилило до неї гайдамакiв, навiть самого скептика-баса. - Гм! - крекнув вiн. - Добре панич сказав... козацька щирiсть, а серце, видно, не з боязких... То ти даруй менi, старому! - Спасибi за добре слово, - вклонилась Далина. - Побiльше б нам таких старих i розумних голiв, то й Україна запанувала б пишно, без панiв, без катiв, на волi. - Ну, амiнь. Ми вiримо тобi, - сказав диякон. - А все-таки зв'яжiть мене для певностi, - порадила дiвчина. Пропозицiю її зустрiли добродушним смiхом. - Ну, що ж, - осмiхнувся ватажок, - вволимо паничеву волю. Зв'язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сiмох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого... поки ми впораємось... Го-го! Вiзьмемо! В разi чого на перший поклик кинешся до нас з кiньми на допомогу... Ну, гайда! Показуй дорогу! - За мною, але нишком! - сказав бас i, пiднявши руку, в якiй тримав шапку, пiшов до крутого виходу, що вiв з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага. Лишившись в таборi, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу i вернувся до зв'язаного панича. Пiдкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сiв i закурив люльку. Сонце уже зiйшло, та з цих нетрiв було видно гiльки рожевий вiдблиск, який наповнював таємничi лiсовi глибини радiсними свiтлотiнями... - От що хотiлось би менi знати, ясновельможний паничу, - пiсля довгої мовчанки звернувся до Дарини Петро. - Твоя милость сказав, що батько твiй київський обозний... генеральний, чи як... а менi велено довiдатися про дочку обозного... то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний є не те що на свiтi, а й у Києвi навiть, або ж у нього не син, а дочка... чи не дочка, а син? - Хто тебе просив довiдатися про дочку обозного? - жваво спитала дiвчина, i очi її заблищали. - Хто? Батько наш, гетьманiв товариш... - Чернець Найда? - не стрималася Дарина й геть вся зашарiлась; добре, що рожевий свiтанок сховав це, а то б у Петра виникла пiдозра. - Як? Ти знаєш його iм'я? - здивувався парубок. - А хто ж iз православних його не знає! - збуджено заговорила панна. - Лицар, орел! Його весь Київ знає. Вiн посланий самим богом для порятунку України, Всевишнiй покликав його з келiї i дав йому до рук меч замiсть патерицi! - Їй-богу, так! Що лицар, то лицар... I вiн усiх ляхiв переможе, орлом налi-татиме на їхнi замки, вже скiльки їх упало пiд його перначем! - То велика справа вiтчизни вже почалася? - захоплено вигукнула Даринз. - Боже, почуй i моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосiнням i стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! - I панна простягла свої зв'язанi руки до неба, що проглядало крiзь листя, мов крiзь зелену сiтку. - Дай боже, - сказав i Петро, скинувши шапку. - То я ось, - почав вiн знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, - хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного... чи це iнший обозний, чи той , самий, твiй батько? - Той самий, той самий, - лукаво усмiхнулася Ларина. - А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син... -Нi, i дочка... - I дочка? - розгублено подивився на дiвчину Петро. - I дочка, - кивнула вона головою. Вiд одержаних звiсток в душi Дарини грала така радiсть, розцвiтала така надiя на майбутнє рiдної країни, що вона ладна була й танцювати. - То як же воно... виходить, панич... - Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, - жартувала дiвчина, в той же час розмiрковуючи, як найзручнiше спекатися цього допиту. На мить у неї навiть з'явилася була думка вiдкритися перед цим чесним i симпатичним парубком, якому Найда, певно, довiряв; та вона не знала iнших, а тому й вирiшила продовжувати байку: - У його ясної мосцi генерального київського обозного є й дочка, Дарина... - Так, так... панна Дарина... i батько отаман казав: бережи її, як зiницю ока, - зрадiв Петро, що згадав iм'я. - Ну, от i Дарина є, - задихалась од радостi панна, - i син Павло є, це я... Ми обоє гостювали в монастирi... - Ось воно що, а менi й невтямки... Авжеж, якщо є дочка, то чому ж i синовi не бути?.. Тiльки... як же ясний панич сам утiк, а сестру там залишив на муки? - стривожився раптом Петро; парубок змiркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отамановi, а вiн, його посланець, навiть не кинувся сам у монастир рятувати її, а зостався з кiньми. - Заспокойся, козаче, - мовила Дарина, вгадавши Петровi думки. - Я сестру випустив ранiше, а сам вискочив, коли їй небезпека вже не загрожувала. - Гей, паничу, ти щось плутаєш... Нiкого ми не пропустили, нiкого, i, крiм тебе, по греблi жодна душа не пройшла... - Твоя правда, - спаленiла збентежена панна, - сестру я не пустив через греблю... боявся, вона пройшла пiд стiною - праворуч є стежка... понад озером... а сам я вже пiзнiше... подався навпростець... i попався... - Ага! - задовольнився вiдповiддю Петро й замовк. - Ми з сестрою хотiли пробратися в Мотронинський монастир... То я за нею мусив пильнувати... Дарина теж змовкла, помiтивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка пiсля втечi, мабуть, заблудила в лiсi, де, крiм звiрiв, гасали озвiрiлi вiд злоби люди, нагадало йому iншу дiвчину, котрiй вiн оддав усе своє серце, усю свою душу й котру невiдомо де подiли недолюдки. "Де вона? Чи жива ще? Чи врятую її? - гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. - Ех, коли б швидше до батька Найди, в мiстечка й мiста, де ховаються євреї... може, серед них я знайду мою голубку... знайду, неодмiнно знайду..." - рвався з глибини його iстоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дiвчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мрiями, а з палким самовiдданим коханням. Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помiтила, як з високостi в їхнiй яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом i покручене корiння напiв-вивернутих дубiв, i смарагдове склепiння прозорого листя, i хвилястi пасма її свiтлого, пiдiбраного пiд конфедератку волосся. Серед тишi, що панувала довкола, iнколи чувся то брязкiт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорцiв... Та ось нараз почувся з боку монастиря тупiт... Конi, що паслися в яру, шарахнули вбiк i тривожно заiржали... Петро, наче спросоння, схопився на ноги й вiдразу не мiг второпати, що воно за гамiр. На схилi, помiж деревами, з'явилися вершники й почали спускатися в яр. Всi вони були одягненi в розкiшнi польськi кунтушi, а на багатьох iз них виблискували ще й срiбнi лати. - Ляхи! - скрикнула Дарина. Та на цей крик був вiдповiддю дружний регiт. - Нi, чадо моє, - заговорив, пiд'їжджаючи на вороному чистокровному конi, отець диякон. - Ляхи вже спочивають сном, тiльки не праведних, а грiшних: з ними й мороки майже не було, - багатьох i без нас хтось прикiнчив, а решту ми упокоїли тихо й благолiпно... Та вони, клятi, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самi собi смерть заподiяли. Ех, не було часу возитися з гаспидами, треба поспiшати назад, а то б... Тепер ось що, панове, - звернувся ватажок до всiх, - так залишити монастир на самих жiнок не можна, - та й тих половина вцiлiла... а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десяткiв зо два братiї пiд орудою старого Грача... А ми всi вертаймося швидше до нашого орла-бiлозорця... хай порядкує, а отець Єлпiдифор пришле сюди нового попа, освятить церкви i все монастирище. Почали питати, хто бажає зостатися, й пiсля короткої суперечки вирiшили цю справу добровiльно; ватажок запевнив тих, котрi лишалися, твердим словом, що здобич дiлитимуть на всiх порiвну, не минаючи їх. - А паничевi випадає побути тут... поки хтось не їхатиме в Печери, - сказав диякон. - На бога, пане отамане! - почала благати злякана Дарина. - Менi залишатися не можна... моя сестра десь сама... в лiсi... та я повинен ще й передати вiд батька... од московського уряду превелебному отцевi Мельхiседеку важливi вiстi... - Гм... аще так... - зам'явся диякон. - У панича справдi сестра... - втрутився в розмову й Петро. - Батько Найда казав, щоб берегли її... - Ну, то гайда з нами! Хлопцi, на коней! Зайвих вiзьмiть на повiд! З богом! I загiн, вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, якi зосталися при монастирi. Загiн посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лiсу; їхали мовчки, та в очах гайдамакiв свiтилася горда свiдомiсть виконаного обов'язку. Петро уважно поглядав на всi боки, вiд'їжджаючи то праворуч, то лiворуч вiд стежки в глибiнь лiсу, й вигукував: "Го-го! Панно! Тут!" Дарина зовнi мусила подiляти його тривогу й не могла додуматись, як же виплутатися з цiєї халепи; але свiдомiсть того, що вона на волi й з кожним кроком наближається до свого друга, славного борця за зневажену Україну, сповнювала її такою радiстю, що навiть Петро почав поглядати на цього "братика" з пiдозрою. Пробираючись дуже повiльно гористою мiсцевiстю, через лiсовi нетрi й глибокi яруги, загiн тiльки надвечiр виїхав на узлiсся. Тут гайдамаки злiзли з коней, спутали їх i по-богатирському розляглися спочивати. Отець диякон теж лiг на м'якiй травi. Вiн поглядав на призахiдне сонце i розмiрковував, чи рушати зараз далi, чи дати вiдпочинок коням. До нього пiдiйшов Петро. - А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всi зiбралися... - Та от саме про це i я думаю, - вiдповiв диякон. - Пiдночувати - не пiдночувати, а все ж лiпше дiждатися мiсяця - козацького сонця. - Авжеж! - погодився й Петро. - А то я йду ген отам понад узлiссям i бачу, що за дальнiм горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лiсу... чи не лиходiї якiсь? - А в якiй одежi - не розiбрав? - Далеко було, а вже смеркає... Тiльки нi, здається, в простих свитках. - Ха, ха! - розсмiявся диякон. - Подорожнi! Побачили стiльки ляхiв, ну й утекли вiд страху. - I то правда... - почухав потилицю Петро. - А ще не гаразд ось що - цей панич: спершу все хотiв кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї... Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її... батько Найда просив поберегти, вiд обозного з Києва була тривога, а братик тiльки посмiхається та пiдганяє мене; навiть уже з лiсу почали виїжджати, а йому й байдуже... Щось воно не теє... а чортзна-шо... як же менi тепер батьку Найд; на сiлi показатися? - А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! Петро квапливо пiшов i довго не повертався. Вже з лiсу поповзли у видолинки нiчнi тiнi, вже вечiрня заграва перетворилась на блiдо-золотисту смужку й блиснули в небеснiй глибинi двi-три зiрочки, коли нарештi з'явився Петро, мiцно тримаючи за руку Дарину. - Тiкати був надумав, насилу догнав, - захекавшись вiд утоми, доповiв парубок. - Е, то це штучка! - протяг диякон, пiдводячись на лiктi й спрямовуючи на дiвчину грiзний погляд. - Авжеж! - пiдтримав його Петро. - Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат єси. А вiн оглянувся, i на коня! Та добре, що потрапив на буланка. якого я привчив до свого посвисту, а то б - шукай вiтра в полi! Я кричу - лови його, лиходiя, а вiн як пiрнув у бiлу млу, та й щез... нашi - хто сюди, хто туди... а конi стриноженi... Ну, догадався я нарештi, свиснув... кiнь i почув, заiржав здаля, я ще... I хоч як пришпорював панич буланка. а вiрний кiнь не послухався його й принiс шпигуна до господаря. Дарина стояла нi жива, нi мертва, розумiючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, - спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблi. Залишався один порятунок - признатися... Але як тепер подивляться на це признання? Перевiрятимуть? Її огорнуя жах... Дiвчина мовчала, геть розгубившись. - Ну, - пiдступив до неї iз стиснутими кулаками диякон, - хто ж. ти єси? Га? Братик тiєї панни, доньки обозного? Га? Братик? - Нi! - нарештi вiдповiла з одчайдушною рiшучiстю панна. - Виходить, ти все брехав? - заскреготiв зубами ватажок. - Мимоволi... а тепер по чистiй совiстi... як перед богом. - Скажеш правду? Ха-ха! - люто зареготав диякон. - Хто ж тобi повiрить. Ах ти, негiдник: Брехнею свiт пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку - не повiрю! А поки що, перед тим, як допитувати, вiзьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з пiвсотнi... - На бога! Постривайте! -розпачливо вигукнула Дарина. - Я не дамся на ганьбу... - I вона схопилась за шаблю. Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо пiймав дiвчину за руку й далеко вiдкинув її шаблю та пiстолi. Нiхто вже не слухав нi слiз, нi протестiв, н' зойкiв Дарини. Нiхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно вiдбивалася. З неї вже здерли кунтуша... Слабкими руками дiвчина ще чiплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподiване, незвичайне, що одразу всiх пiдняло на ноги. З лiсу нараз пролунали пострiли й слiдом за тим на козакiв, якi безпечно лежали в травi, ринули десятки вершникiв з вигуками: - Смерть ляхам! Бий собак! Не розiбравши тих вигукiв i не бачачи нападникiв в обличчя, ошелешенi гайдамаки вступили було в бiй, та вiдразу ж порозбiгалися i кинулися до коней, а iншi - до поставлених у козли списiв i мушкетiв. Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечi кунтуш i схопити свою зброю. Ватажок загону нападникiв, мов буря, летiв попереду вигукуючи: "Палiть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втiк! Диякон закам'янiв, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потiм вiн кинувся в самiсiньку гущу бою i загорлав несамовито: "Схаменiться, дурнi! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!" Цi вигуки, пiдхопленi десятками голосiв, викликали замiшання в обох загонах, а незабаром у загальному лементi почулись i регiт, i добiрна лайка. Крик диякона ошелешив, як обухом по лобi, й лицаря, що мчав попереду нападникiв, та вiн не мiг на всьому скаку зупинити коня i. налетiвши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув: - Хто ти? Дiвчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицаревi й, пiзнавши його, скрикнула: - Найда! Рятiвник наш! - Боже! Дарина? - вигукнув у свою чергу отаман i упустив шаблю додолу... Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зiбрався натовп "полякiв" i їхнiх "ворогiв". Отець диякон теж поспiшив до батька-отамана. - Чи багато ми бiди накоїли? - тривожно звернувся до всiх Найда. - Поранили чоловiк iз п'ять, - вiдповiв, чухаючи потилицю, диякон, - та кулями з десяток коней покалiчили.,. Троє не встануть... Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а вашi стрiляли по конях, а то б було "житейське море воздвизаєме..." - Що ж це ти, отче, такий необачний. - кинуа Найд ватажковi гiркий докiр, - не розставив дозорцiв навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось iз них схопили i одразу довiдались би, якi це ляхи та й вiн би нас впiзнав - не ворогiв а братiв своїх. - Та ми хотiли зараз рушати. - А в похiд хiба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лiбединського лiсу. дiставши звiстку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхiв: от i поспiшив до вас на виручку, а тут замiсть конфедератiв... ах ти, господи! Треби зараз же знахарiв до поранених.. - Не турбуйся, батьку, вже два дiди там. - повiдомив Петро. - Ну от, - заспокоївся Найда. - А як же вашi справи? - спитар вiн збентеженого диякона. - Та справи, - зiтхнув той, - аки подобає: ляшкiв-панкiв усiх ублаготворили, тому-то й одяглися в їхню шкуру. Монастир визволили... я для пiдмоги черницям лишив десяткiв зо два людей, при добрих гарматах, - не вгризе тепер черниць нiякий бiс... От тiльки тут нещастя... - Ну, спасибi, друже, - обняв засмученого диякона отаман. - I вам, хлопцi, за лицарську розправу... слава й честь! А в нещастi ми всi виннi. Вiдповiддю на слова отамана був добродушний смiх. Загальний настрiй знову став бадьорий i радiсний; довкола почувся стриманий, але веселий гомiн. Дарина пiд час цiєї розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей. - А що, братця, в тутешнiх пущах ляхiв не зустрiчали? - спитав вiн уже спокiйним голосом. - Язика в дорозi не здобули? - Ага, - спохватився диякон, - та от же перед тобою, пане отамане, стоїть якийсь шпигун чи що... Ми тiльки були взялися за допит, а тут твоя милость - "бий ляхiв"! Ну й мусили припинить... - Де шпигун? Який шпигун? - здивувався отаман. - Та ось цей отрок, - показав диякон на Дарину й повернув її обличчям, що палало щастям, до Найди. - Хоч, видно, з православних, а лукавий... Iстинно глаголю, лукавий; попервах вiн назвав себе сином київського генерального обозного, братом дочки його Дарини... - Тiєї, що ясновельможний отаман велiв берегти як зiницю ока, - докинув Петро. - Так, так, - усмiхнувся Найда, - у Лебединському монастирi справдi гостювала дочка росiйського магната, нашого заступника... а, опрiч того, й пiдданця великої царицi, що простягла нам свою державну руку... То наш обов'язок - не дати навiть порошинцi впасти на голову ясновельможної панни!.. - Ну от, i ми всi так думали... - I добре думали, спасибi вам! - гаряче мовив отаман. - Ге-ге! - осмiхнувся диякон. - А оцей панич, що стоїть перед твоєю ми-лостю, усе змiркував, i коли привели... Петро його спiймав за брамою... - Еге ж, я з дiдом! - озвався парубок. - Ми пiдповзли до брами, щоб розвiдати, чи є там ляхи й скiльки їх... Коли дивимося, аж якийсь ляшок бiжить греблею... Ми його й злапали... Повели до пана диякона!.. - Так i було, - кивнув головою диякон. - На допитi панич почув про нашу панну й видав себе за її брата... Спершу про ляхiв, про черниць i про себе, що православний, - сказав правду, а от про сестру... про те, що вiн брат панни, почав вигадувати, а потiм, коли прискiпались, то зiзнався в брехнi... а брехня єсть од диявола, бо вiн батько її... То i сей хлопчина, виходить, дияволiв син, а тому й розпитати його слiд добренько, по-нашому... - Ха-ха-ха! - зайшовся веселим реготом Найда. - То це шпигун? Та серед нас немає нiкого вiрнiшого й вiдданiшого нашiй Українi, нiж цей панич! Почувши такi слова, диякон остовпiв. - Ой, не заслуговую я на це! - знiяковiло прошепотiла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радiсного зворушення. - Грiх i рiвняти когось до обранця божого, до визволителя України з лядського ярма, до нашого орла-бiлозорця! - Можна! - захоплено вiдповiв отаман. - Можна до найкращих лицарiв i дiтей України прирiвняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного київського! - Панна? Дочка? - загомонiли спантеличенi козаки. - Та що ж це таке? - не мiг отямитися вiд здивування диякон. - Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хiба ж можуть бути такi ланити в хлопця? А очеса? Здурiв на старiсть, та й годi! - Даруйте, шановнi лицарi, - в свою чергу заговорила збентежена й радiсна панна, вклоняючись гайдамакам. - Не сердьтеся за те, що я мимоволi ввела вас в оману... я боялась вiдкритись, не знаючи, куди потрапила... - I мало не постраждала, вельможна панно, - буркнув знiчений диякон... - Во й мiж нашою братiєю трапляється всяка скверна... Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою... Хоча, реку, кожного взяв би сумнiв: то журився, що сестра в лiсi загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на конi та радiє, аж очi сяють. При цих словах диякона Дарина густо почервонiла, а Найда не мiг стримати бурхливої радостi й, щоб приховати збентеження дiвчини, перебив оповiдача веселим смiхом: - Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дiвчина, та й годi. дякувати боговi, що так обiйшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте паннi добру вечерю!.. - Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! - вiдповiли гайдамаки й розбрелися в рiзнi боки. Найда й Дарина на якийсь час лишились самi. Нiчна темрява охопила їх нiжною прохолодою; спалахували одна за одною зорi, засiваючи небо блискучими золотими цятками... Здаля долинав гомiн гайдамацького табору... Але закоханим здавалося, що життя i всi люди вiдiйшли кудись далеко-далеко i що вони тепер на цiлому свiтi самi... Близько одно вiд одного... I що в цiй близькостi - весь свiт, все життя, всi радощi, якi судилися людинi... Вони стояли непорушне, сп'янiлi й приголомшенi своїм щастям... Душа Дарини була сповнена екстазом - дiвчинi хотiлося i говорити, i плакати, i смiятися, та Найда мовчав, i це мовчання бентежило її; Дарина намагалася пронизати очима пiтьму й уловити вираз обличчя коханого, але нiч була темна, й до панни долiтало лише глибоке, схвильоване дихання могутнiх грудей... Раптом вона вiдчула, як дужа рука мiцно стисла її руку... Серце Дарини завмерло вiд солодкого болю... - Чи ти любиш мене, життя моє, зоре моя, свiте мiй? - прошепотiв Найда, стискаючи дужче дiвочу руку. Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в поривi кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотiла: - Люблю, люблю! Над усе в свiтi, бiльше за життя, бiльше, нiж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до її уст i занiмiв у блаженному сп'янiннi. Та за мить козак знову оволодiв собою i, вiдiрвавшись од дiвчини, спитав її з боязкою тривогою: - Ти плачеш, щастя моє? Що сталося? Може, я образив тебе? - Нi, нi! - уривчасто прошепотiла Дарина. - Це вiд радостi, од щастя!.. Кохала тебе все життя... i ось мрiї... господи! Не пережити такого раю... Серце не витримає... - То ти не погребуєш стати моєю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобi до нiг, а вiльна Україна сплете нам щастя вiнець!.. - У тобi єдиному все - i життя, i радiсть, i щастя! - скрикнула дiвчина й обвила шию Найди руками. Вiн притис її до своїх могутнiх грудей i палко прошепотiв: - Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навiки! У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити вiд Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду. То був Петро - вiн принiс килим i двоє козацьких сiдел замiсть стiльцiв. - Отець диякон питає, - звернувся парубок до отамана, - куди звелиш їхати й коли? - Скажеш панотцевi, щоб прийшов вечеряти, тут i домовимось, а вирушати треба, як мiсяць зiйде, i їхати швидше до Днiпра, провести ясновельможну панну до Києва. Як тiльки Петро вiдiйшов, Дарина схвильовано запитала. - Ги це так навмисно сказав їм, Iване, чи справдi вирiшив одiслати мене назад? Найда на мить сторопiв: - Як? Хiба ти думаєш залишатися? - Авжеж, думаю лишитися з тобоюi - твердо сказала Дарина. - I нiхто мене звiдси не вирве, хiба що ти сам накажеш силомiць одвезти мене! - Люба моя! Кохана моя! - Найда нiжно поцiлував її. - Моя вiдчайдушна голiвко! Але хiба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!.. - А хiба на тебе не чигає те саме? Та й що менi всi небезпеки в свiтi, коли ти будеш разом зi мною? В надiйному, безпечному мiсцi я змучусь душею за тебе бiльше, нiж тут, у самому пеклi бою... Нi, я не залишу тебе нiколи! - Щастя моє, як менi дякувати тобi за таке кохання! - захоплено промовив Найда, стискаючи руки дiвчини. - Але, але... бачиш... - вiн розгублено за-тнувся. - Усi знають... - Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! - скрикнула Дарина й рiзким рухом вирвала свої руки з Найдиних... - Я не хочу?! Та якби менi господь дав померти край твоїх нiжок - я б кращої долi не бажав собi. Тiльки... ось що... зрозумiй мене, моя кохана, моя люба, - усi знають, що ти дiвчина, а при вiйську держати жiнок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на словi, возиться з бабою. А коли така розкiш дозволена отамановi, то чому ж її не дозволити й усiм? Нiхто навiть не повiрить, що ти дочка росiйського генерального обозного, скажуть - брехня, пiдуть чвари, розбрат, а разом з ними... - Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; - з гiрким докором мовила панна. - Я не люблю? Бiйся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати нiхто! Люблю тебе над усе в свiтi, бiльше, нiж спасiння своєї душi, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславi! - Як? Там, у Переяславi? - здивовано спитала Дарина. - Чому ж ти не вiдкрився менi?.. - Тому, що батько твiй, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що нiколи не вiддасть своєї дочки за гультяя-запорожця i що взагалi просить цих добродiїв обминати його двiр. Ой Дарино, коли б не тi слова, то, може, на козацькiй головi нiколи б не було чернечого клобука... - Любий мiй! - i Дарина сбвилд руками шию козака - О, якби ж я тодi знала! - Що ж би ти моглда вдiяти, голубо? - Нiяка батькiвська воля не зв`язала б мене: Пiшла б за тобою на край свiту... Бо ж i я тебе покохала вiдразу й навiки! - Орлице моя! - Найда пристрастно обняв дiвчину. Поблизу почулось шарудiння. Козак швидко випустив панночку з могутнiх обiймiв i шанобливо вiдсторонився. Дарина оглянулась - не було нiкого; у темрявi бовванiв лише