но змiнити рiшення? Певно, трапилось щось важливе! Може, ляхи зiбрали вiйсько або знайшли собi союзникiв i Залiзняк поспiшає їм навперейми? Чи встигли ж приєднатися до нього Найдинi загони? Чи знайшли їх в умовленому мiсцi посланi гiнцi?.. Що ж, зрештою, вирiшили робити з Лисянським замком? Усi цi питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слiзьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами - i думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найдi, не пощастить заспокоїти старече змучене серце - ця думка важким болем озвалася в грудях отамана. Дарина вiдразу помiтила змiну в настрої коханого й вiдразу ж зрозумiла її причину. Обличчя дiвчини спохмурнiло... Закусивши губу й звiвши свої соболинi брови, вона зосереджено дивилася в далечiнь, обмiрковуючи, певно, щось важливе. Найда час вiд часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помiчав незвичайного виразу її обличчя. Через пiвгодини загiн, пiд гучнi переможнi крики козакiв, уже в'їжджав до гомiнкого табору, що велетенським залiзним кiльцем охоплював мiстечко Вiльшану. Дiзнавшись про прибуття славного отамана, козаки звiдусiль ринули назустрiч Найдi, й незабаром навколо наших подорожан зiбралася тисячна юрба, яка на своїх плечах донесла їх до намету гетьмана Залiзняка. Залiзняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхiседека, але втратив усяку надiю дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадiв i довго не випускав побратима iз своїх обiймiв, раз у раз примовляючи: "I де ж ти досi пропадав? Замучив! Геть замучив нас!.." Коли нарештi вщухли першi радощi, коли Залiзняк дiзнався, яким чином у Найдиному загонi опинилася Дарина, вiн посадовив гостей у своєму наметi, звелiвши подати їм усе необхiдне, щоб пiдкрiпитися з дороги. Увагу Дарини вiдразу привернув стрункий блiденький джура Залiзняка, з дiвочим обличчям i великими сумними очима. Панна також помiтила, що й Петро дуже радiсно зустрiв юного джуру й довго притискав його до свого серця. "Певно, брат його", - подумала Дарина i, уважнiше глянувши на чарiвного джуру, справдi помiтила, що мiж ним i Петром була безсумнiвна родинна подiбнiсть, але обличчя козака вiдзначалося мужньою, суворою красою, тодi як м'якi риси тендiтного джури ховали в собi стiльки ласки й печалi, що личко його мимохiть приваблювало кожного. Коли прибулi пiдкрiпилися i розпитали про останнi найважливiшi новини, розмова зосередилася на головному: - Вчасно ти поспiв, соколе, - промовив Залiзняк, торкаючись рукою до Найдиного колiна, - саме впору, адже сьогоднi вирушаємо на Умань. - Чув, чув, - вiдповiв Найда. - Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок? - Немає рацiї, друже; оглядали ми замок: чортове гнiздо так укрiплене, що його можна й рiк в облозi держати, i зуби на ньому поламати, а дорогий час згаємо: в Умань нинi зiбралася шляхта, либонь, з усього краю... Вони там подурiли од страху - отож треба застукати їх, поки не встигли попросити пiдмогу... А коли вiзьмемо Умань, тодi вже увесь цей край стане справдi нашим. - Так-то воно так, - згодився Найда,;- але як же нам iти на Умань, залишаючи позаду себе такий мiцний замок? Ми ж ризикуємо опинитися мiж двох огнiв. Адже Умань теж мiцна! - Ха-ха-ха! Є в нас до неї ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебiльшуєш: замок сам по собi неприступний, але його гарнiзон загрози не становить, хоч там i засiло душ iз двiстi з самим катом Кшемуським на чолi. Адже ж то такi боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, нiж вийти в поле назустрiч нам. - А все-таки шкода залишати таку укрiплену фортецю! - вiдказав Найда. - Якщо там навiть i боягузи тепер, то можуть же прибути й справжнi вiйська, а коли вони засядуть на скелi, то покажуть свою силу, i ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений нiж... Нi, друже, слiд негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це пiде небагато, тому що я маю вiдомостi про таємний хiд, який веде до замку: треба тiльки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи є той хiд i тепер. - Є тайник?.. Це iнша справа! - Залiзняк на мить задумався, але потому рiшуче промовив: - Нi й нi! По-перше, невiдомо, чи тайник зберiгся... Треба буде шукати його, i якщо не знайдемо, то шкода й заходу... Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навiть i знайдемо таємний хiд, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днiв зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити... Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кiлька слiв, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди вiдразу стало зосереджене: важко було, наперекiр здоровому глузду, наполягати на здобуттi замку... Але як же тодi виконати клятву, котру вiн дав нещасному старому? - Ну, чого ж ти насупився? - спитав Залiзняк, помiтивши змiну в Найдиному обличчi. - Хiба Кшемуський твiй особистий ворог? - Атож! - вiдповiв Найда. - Ненависний ворог, i я заприсягся, спасiнням своєї душi заприсягся помститися йому! - I ми розквитаємося з ним, не забудемо нiчого. Дай тiльки спершу здобути Умань! - Дозвольте, панове отамани! - несподiвано заговорила Дарина, i вiд незвички й хвилювання її голос помiтно затремтiв. - Дозвольте... якщо тiльки менi можна висловити свою думку, то я насмiлюсь запропонувати один спосiб... - Говори, говори, ясна панночко! - з подивом сказав Залiзняк, а Найда зупинив на спаленiлiй дiвчинi захоплений погляд. Дарина переборола мимовiльне збентеження i промовила: - Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок i розвiдати, чи ще є таємний хiд. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кiлькома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нiбито для того, щоб мене, як росiйську пiдданицю, охороняли там вiд гайдамакiв, а потiм вiдпровадили у Київ... Пан Найда може їхати зi мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви... Адже, коли визволяли отця Мельхiседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нiчого не помiтив... i слуги для ясновельможного пана є... i вбрання для всiх... - Чудова думка! - пiдхопив Найда. - I за два днi ми зваримо пиво... навiть дожену вас пiд Уманню... Менi тiльки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора... i доволi. А коли все добре вдасться, то пiсля Уманi я пiду з десятком молодцiв, i ми вiдчинимо лисянську браму. - Ех, орле мiй, оце гарно! - скрикнув Залiзняк, звертаючись до Найди. - Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщi, а й саму її осiдлаю... Але ти ж i орел, брате мiй! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годi! Отже, як панна сказала, так тому й бути! - Та й для панни буде спокiйнiше, - додав Найда. - Не на нашому ж кривавому бенкетi їй мiсце! А Кшемуський росiйську пiдданицю берегтиме як зiницю ока... Усi ляхи нинi "падам до нуг" перед Москвою... - Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! - i Залiзняк палко обняв свого товариша, а паннi, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцiлував руку. Вирiшивши, кого з собою брати, Найда запропонував Даринi пiти у приготований для неї намет, щоб вiдпочити й зiбратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспiшив Петро - йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметi залишилися тiльки Залiзняк i Прiся. Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в свої думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi. Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив: - Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе. - Про мене? - з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина. - Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдної гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене. Прiся несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi. - Ось що, дитино моя, - заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, - звiдси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас... числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов бiду вiщує... То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це... От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти її служниця, чи що... Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе... Почувши цi слова, Прiся зблiдла, на очах у неї виступили сльози. - Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете вiдправити мене?.. Хiба я чим... Ой господи! - Дiвчина в розпачi сплеснула руками й закрила ними обличчя. - Прiсю, дитино моя, та хiба я це роблю, сердячись на тебе? Лiпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твiй спокiй, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь бiди... - Спокiй! - з болем скрикнула Прiся. - Та хiба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що дiється з вами? Я виплачу очi свої, серце моє розiрветься... Боже мiй, та я збожеволiю, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце... Ой нi, нi, батьку, не вiдсилайте мене! Лiпше менi до ляхiв на муки потрапити, нiж пропадати десь далеко од вас! Прiсин голос урвався. - Спасибi тобi за ласку, дитино! - нiжно промовив Залiзняк, опускаючи руку на плече дiвчини. - Тiльки чого це ти так тривожишся за мене? У вiдповiдь на гетьмановi слова з грудей Прiсi вирвався глибокий болiсний зойк. Вона затулила обличчя руками, i все її тiло затряслося вiд судорожного ридання. З сумною ласкою дивився на дiвчину Залiзняк, нарештi мовчки обняв її i пригорнув до грудей. Прiся схопила його руку й почала цiлувати. Та гетьман, нiчого не кажучи, вивiльнив свою руку й, пiдвiвши Прiсину голову, нiжно поцiлував дiвчину в чоло. Якусь мить вiн сумно дивився на блiде, засмучене личко Прiсi, а потiм, зiтхнувши, сказав: - Ех, дiвчино, дiвчино! Не в добру годину причепила ти свiй човник до мого байдака. За моїм байдаком iде крута хвиля, вона заллє, розiб'є твiй човник, не дасть йому дiстатися до тихої пристанi. - Хоч на днi моря, хоч у самiсiнькому грозовому вирi, тiльки б з вами! - в поривi невимовного кохання скрикнула Прiся й припала до грудей Залiзняка. XXVI Лисянський замок був милi за двi од Вiльшаної, i надвечiр того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовностi, молодої красунi-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко вiд брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед i засурмив. Iз замку довго не вiдповiдали, нарештi по великiй паузi з надбрамної вежi засурмили. Передовий - то був отець диякон - пiд'їхав ближче. - Хто ти? - гукнули з вежi. - Осавул його мосцi молодого пана Ржевуського; а їде вiн до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регiментаря i просить гостинностi... Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказанi губернаторовi, i вiн захотiв перевiрити - друзi чи вороги напрошуються до нього в гостi. - А хто у нас тепер за регiментаря? - з височини вежi спитав осавула сам губернатор. - Хоробрий i преславний полковник Стемпковський; вiн у Бiлiй Церквi вже перебрав командування кварцяним вiйськом... - вiдповiв диякон. - А звiдки вiн туди прибув i коли? - Прибув вiн учора... Звiдки - пан капiтан краще знає... а я чув, нiбито вiд його ясної мосцi, пана тутешнього губернатора. Цi двi слушнi вiдповiдi розвiяли сумнiви Кшемуського, та й, крiм того, якийсь десяток людей не становив небезпеки. Губернатор звелiв одчинити браму. Гостей вiн зустрiв у своїй параднiй залi вельми урочисто i, разом з тим, дуже привiтно; а з вельможною панною, росiйською пiдданицею, нiбито вiдбитою Стемпковським у гайдамакiв, повiвся навiть пiдлесливо, сказавши, що замок та команда й усi люди - до її послуг - i що, при першiй можливостi, вiн сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ. Цього разу Найдi щастило: прiзвище, яким вiн назвався, було вельми вiдомим i шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман мiг бути спокiйний, що його не пiймають на вигадцi, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхiседека, становище кварцяного вiйська або вiстi з Росiї - вiн знав чудово i тому мiг вiльно, у рiзних варiацiях, iмпровiзувати на цi теми. Пiсля короткої бесiди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустрiли панi Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню i була дуже засмучена. Панi губернаторова зустрiла гостей надзвичайно привiтно. Дарина хоч i не зовсiм вiльно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав'язалася жвава розмова. Дiвчина була змушена вдруге розповiсти про страхiття, яких вона нiбито зазнала в полонi у гайдамакiв, i про несподiване своє врятування. Пiд час розмови панi Кшемуська кiлька разiв зупиняла пильний погляд на обличчi Найди. Спершу отаман на цi погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душi якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця панi - в Печерах або серед козакiв? - подумав сам собi отаман. - Ото славна штука буде!" Губернатор теж помiтив пильнi погляди дружини й спитав її: - Ядвiго, ти хiба ранiше де-небудь зустрiчалася з вельможним паном? - Ранiше нi... нiде... правда ж, пане? - якось непевно вiдповiла Кшемуська, з останнiми словами звертаючись до Найди. - Але нехай пробачить юний пан - його обличчя таке менi миле... голос його... погляд пронизують серце... Ох, i мiй Стась нинi був би в такому вiцi... - зiтхнувши, додала вона. - I теж чорнявий... i теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! - Панi губернаторова змахнула з очей мимовiльну сльозу й замовкла. В душi отамана ворухнулись жалощi... Це почуття навiть обурило його. Вiн прагнув гартувати своє серце ненавистю... i раптом жалощi! - У шановної панi був син? - спiвчутливо запитав Найда. - Так, був... єдиний... i загинув... - зробивши над собою зусилля, вiдповiла Кшемуська. - Ядвiго, облиш, - перебив її губернатор. - Навiщо краяти своє серце? Бог дав, бог i взяв, як каже пан пробощ. - Так, так, - погодилася панi, ковтаючи сльози, - але пiсля приїзду того дивного лицаря, пiсля того вузлика... не можу... не можу! - Годi, годi, Ядвiго! - зупинив Кшемуський дружину. - У Польщi не одне тепер материнське серце обливається кров'ю, тому всiм нам треба поки що забути свої власнi жалi й думати тiльки про те, як би навiки знищити тих ненависних хлопiв, схизматiв, котрих ми самi розплодили, завдяки своїй легковажностi i, нiде правди дiти, - завдяки лiнощам, авжеж, лiнощам i безтурботностi... - Правда, правда! - з несамовитою люттю вигукнула Текля. - Усiм треба забути свої жалi й думати тiльки про те, як би вiдплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усiм! Усiм, без пощади, без милосердя! - Смерть, смерть усiм - вiд старих до немовлят! - пiдхопила й панi Кшемуська. Обличчя її спаленiло, очi загорiлися дикою ненавистю. Цi вигуки викликали в Найди зловтiшне почуття. - Бiдолашнi, - промовив Кшемуський, нiжно дивлячись на дружину й приймачку. - Не крайте свого серця, наше вiдважне лицарство, - тут вiн глянув на отамана, - зумiє помститися за всi шляхетськi сльози, зумiє вiдстояти шляхетську вольнiсть i обернути збунтованих хлопiв у безсловесне бидло, яким i призначив бути їм сам пан бог. - Пан не помилився! Присягаюсь, що ми вiдплатимо за всiх i за все! - палко вигукнув Найда. Губернатор пiдняв келих за його здоров'я, i розмова знову перейшла на останнi подiї. Кшемуський розпитував отамана про становище в Уманi, про рух Залiзнякових вiйськ. Найда на всi запитання вiдповiдав смiливо. Жiнки теж з цiкавiстю слухали його розповiдь, бо ж вона стосувалася всiх. Трапеза вже скiнчилась, як зненацька в кiмнатi пролунав тихий, мелодiйний дзвiн. То бив годинник, що стояв на виступi величезного камiна. Вiдзначаючись рiдкiсною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди... Вiн мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик. Било шосту годину, i разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Iсус Христос i чотири євангелiсти. Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потiм несподiвано промовив: - А вночi й опiвднi виходять усi дванадцять апостолiв. - Так, так, - пiдтвердив Кшемуський. - Але хiба пан ранiше бачив цей годинник? - Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подiбний до нього... - Подiбних немає нiде, - посмiхнувся Кшемуський. - Цей годинник зроблено на спецiальне замовлення одного з князiв Яблоновських. - Невже? - здивувався Найда. - А я був ладен закладатися на найлiпшого коня, що колись його бачив... Дивлюся - i мовби пригадую кожну колонку, кожне вiконечко... - Нi, нi! - похитав головою губернатор. - Пан мiг бачити щось схоже, але тiльки не цей годинник: такого бiльше нiде нема... - Вранцi i ввечерi вiн грає молитви, - додала, зiтхнувши, господиня. - Ах, мiй Стась так тiшився ним. - При цих словах в її голосi забринiли сльози; панi закрила обличчя хусткою й вiдкинулася на спинку крiсла. - Ти втомилася, Ядвiго, ходiмо я вiдведу тебе у твою спочивальню, - промовив Кшемуський, пiдводячись з мiсця. - Вельможне панство пробачить... Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей. Найда й Дарина поквапилися виявити свою цiлковиту згоду, i губернатор вийшов з трапезної, обережно пiдтримуючи дружину. У покої лишилися тiльки Найда, Дарина й Текля. Бесiда знову перейшла на страхiття, яких нiбито зазнала Дарина у гайдамакiв. Отаман слухав розмову двох дiвчат неуважно, не беручи в нiй участi; вiн пiдходив то до дверей, з яких видно було довгу анфiладу покоїв, то до картин, що прикрашали стiни, то знову повертався на своє мiсце. - Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? - спитала Текля. - У Лебединському монастирi, - вiдповiла Дарина. - У Лебединському монастирi? - Текля зблiдла й промовила крiзь сльози: - Ох, там же загинув i мiй коханий Фелiкс! Гайдамаки по-звiрячому вбили його, встромивши ножицi в горло. - То це був наречений панни? - мимохiть скрикнула Дарина. - Боже мiй! А я не знала... - Хiба панна бачила його? - жваво спитала Текля. - Нi-нi, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це... Тут до трапезної ввiйшла покоївка й покликала Теклю до панi Ядвiги. Текля перепросила гостей i слiдом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самi, Дарина швидко нахилилась до Найди i пошепки спитала: - Коханий мiй, що з тобою? Ти чимось стривожений?.. Отаман провiв рукою по чолу i з надзвичайним хвилюванням заговорив: - Щось дивне дiється зi мною... - а що - не можу тобi пояснити... Цей замок... Адже я нiколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме менi... немовби вiн снився менi колись... немовби увi снi я ходив цими покоями... От я сидiв тут i слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серцi шепотiв: "Встань, подивися, там, за цiєю трапезною, має бути покiй, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарi з позолоченою зброєю". Я пiдвiвся, глянув - i побачив той покiй, - усе в ньому було так, як нашiптував менi таємний голос. - Тут немає нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, - зауважила Дарина. - Нi, нi, - з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, - не те! Присягаюсь, не те... Ох, щось дивне коїться зi мною... В головi наморочиться - я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте... - Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. - От i цей годинник... Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись... Невже ж це мiг бути сон? Найда зупинився перед дiвчиною i задумався. - Чому б i нi? Бувають такi вiщi сни, про них розповiдається i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, - мовила Дарина. Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою. - Стривай, - зненацька сказав вiн. - Ходiмо зi мною туди... у той покiй... З його вiкон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубiв... Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пiшла слiдом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покiй, справдi обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вiкна. Придушений зойк вирвався з грудей отамана, вiн закрив рукою очi й прихилився до стiни. Панна виглянула у вiкно: перед ним височiла башта, на якiй сидiло безлiч голубiв. Даринi стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дiвочих очах промайнуло щось свiтле й радiсне. - Стривай, стривай, друже, - жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. - Даремно ти тривожишся - усе це пояснюється дуже просто: адже твiй названий батько сказав, що ти син українського шляхтича - отже, ти, певно, й побував колись iз батьками в цьому замку! - Ай справдi! - з полегкiстю зiтхнув Найда, одводячи руки вiд обличчя. - Ох, рiдна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рiвноваги сльози цiєї панi, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу... Менi стало шкода її, Дарино. Менi згадалась i моя мати... в калюжi кровi... Вона захищала мене до останнього подиху... - Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, - iз стриманим обуренням промовила дiвчина. - А цi пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смертi усiм хлопам, усiм схизматам? Га?! А хто ж цi схизмати? Нещаснi жiнки, дiти, старi - змученi, обiдранi, що мруть од голоду й страждань; замордованi священики нашi, убогi ченцi, якi, в чистотi своєї вiри, славлять у лiсових нетрях господа бога... Саме, їхньої смертi жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вiр панським сльозам! їхнi сльози - отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братiв!.. - Так, до їхнiх слiз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих слiз. На кожному каменi цього замку запеклися краплини кровi дiтей мого названого батька, i прокляття повисло над цим кублом душогубiв. - Найда гаряче потис Даринину руку. - Твоя правда, зiронько!.. Дай же менi ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, - пристрасно зашепотiв вiн, притягаючи дiвчину до себе. - Опам'ятайся, коханий! Щохвилини можуть увiйти... - Нiхто не ввiйде... На одну мить можна забути все!.. Я усiм пожертвував для вiтчизни, Дарино: життям своїм, волею i навiть коханням до тебе. Через пiвгодини я залишу замок... Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в свiтi, над свою душу! Отаман палко пригорнув дiвчину i вкрив її обличчя поцiлунками. - Коханий мiй, соколе мiй! - тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей i, раптом вiдсторонившись, квапливо зняла з руки перстень i надiла його на палець Найди. - Ось перстень мiй, - пошепки, уривчасто заговорила панна. - Перед господом богом заручаюся ним з тобою i присягаюсь, що пiду за моїм судженим хоч на край свiту! Найда притис до уст її руку... Але в цю мить почулися кроки. Закоханi поспiхом вернулися до трапезної. Слiдом увiйшли Кшемуський з Теклею; вiн попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров'я не може вийти до гостей, i доручив приймачцi опiкуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабiнет, вирiшивши написати кiлька слiв Стемпковському. Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крiзь сльози глянула на коханого й зникла за дверима. Найда пiшов з Кшемуським у кабiнет. Це й була саме та кiмната, про яку розповiдав отамановi старий запорожець, вона колись правила губернаторовi за спочивальню: на стiнах висiли величезнi портрети володарiв замку - князiв Яблоновських. Увагу Найди вiдразу ж привернув портрет лицаря в срiбних латах, з мечем у руцi i чорними перами на шоломi. Кшемуський сiв до столу писати листа, а Найда став походжати по кабiнету, зупиняючись то бiля одного портрета, то бiля iншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломi. Власне, нiчим особливим портрет не вiдзначався. Вiн висiв так само, як решта, i чорнi очi лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як i очi iнших портретiв. Губернатор писав, не повертаючи голови. "Невже не пощастить перевiрити механiзм?" - думав Найда. Його пекла нестерпна цiкавiсть. Кiлька разiв отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку. Нарештi Кшемуський пiдвiвся й чемно промовив: - Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотiла передати щось ясновельможнiй панi Стемпковськiй. Певна рiч, це можна було б i завтра... Але оскiльки пан поспiшає... Серце Найди завмерло вiд радостi. . - Так, так, я поспiшаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного мiсця, - вiдповiв вiн, насилу приховуючи жагуче нетерпiння. - В такому разi прошу пана зачекати тут п'ять хвилин - я зараз повернуся. Отаман вклонився, i Кшемуський вийшов з кабiнету. Ледве затихла вдалинi його хода, як Найда одним стрибком опинився бiля портрета й пальцями щосили натиснув на чорнi очi лицаря. Портрет тихо вiдсунувся: за ним були дверi до пiдземного ходу... XXVII Тим часом в Уманi все кипiло: нова мiлiцiя то переносила на стiни фортецi бойове спорядження, то укрiплювала табiр, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жiнки, що почувалися на силi, також брали дiяльну участь у спiльнiй роботi, слабшi плакали й молилися, а деякi в розпачi, мов сновиди, блукали по мiсту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: вiдправа йшла за вiдправою, тужливий, похоронний дзвiн не змовкав з ранку до пiвночi... У храмах було повно старих i жiнок... Однi били себе кулаками в груди, iншi лежали ниць на чавуннiй пiдлозi, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненiй синагозi гамiр не вщухав нi на мить: розпачливi крики й голосiння долiтали на майдан i навiть до губернаторського замку. Тiльки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор i наказав поповi щодня правити службу, а закличнi удари дзвона розлягалися далеко над мiстом, до церкви чвалали тiльки старi й калiки - решта хлопiв та мiщан порозбiгалася... Навiть спокусливi пропозицiї єврейських купцiв, якi просили мiщан взяти на збереження їхнiй крам, обiцяючи за це великi грошi, не могли вдержати нiкого. У покоях губернатора теж було не веселiше, нiж у синагозi, - тiльки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усiєї сiм'ї лише сам Младанович i його донька Веронiка виказували цiлковите самовладання й вiдвагу. Шафранський, котрий якщо не по кровi, то за взаємними симпатiями належав до сiм'ї губернатора, пiдтримував бадьорий настрiй в усьому мiстi; вiн з'являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборi - i скрiзь з безжурним смiхом та дотепами запевняв, що його фортеця мiцна й неприступна, що вiн сам хоче якнайшвидше побачити "ту погань" i почастувати її з височини мурiв картеччю, а єдина, мовляв, у нього турбота - це про воду... Мешканцi Уманi, слухаючи Шафранського, переймалися вiдвагою i, стоячи на валах, виглядали ворога навiть з деякою задерикуватiстю... З валiв було видно розставленi Гонтою за версти двi од мiста пiкети, якi оточували Умань довкола - так що-навiть миша не проскочила б до фортецi повз них; така ретельна охорона всiх тiшила й розвiювала пiдозри щодо Гонти. "Якби вiн плекав у душi зраду, то вiдразу б утiк до гайдамакiв, а то нi - твердо стоїть i охороняє мiсто", - так думав кожен, побувавши на валах... Найвищим пунктом, що панував над усiєю Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цiй вежi оселився сам Шафранський, а на вишцi в нього зберiгалися рiзноманiтнi астрономiчнi прилади, серед них i пiдзорна труба. Веронiка кiлька разiв на день вибiгала на вишку й кожного разу поверталася звiдти заспокоєна: Гонта з загоном стояв на мiсцi, а ворога нiде не було видно. Цю заспокiйливу звiстку вигукував на мiських вулицях i оповiсник, вселяючи надiю в серця уманцiв... Першого дня Сара ходила, мов божевiльна; її серце краялося вiд болiсних почуттiв i сумнiвiв: не виказати губернаторовi Гонти - означало, на думку Сари, те ж саме, що своїми руками вiддати на смерть тисячi уманських мешканцiв, а виказати його - це було все одно, що погубити Залiзняка з повстанцями, її братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в краї!.. Неможливiсть знайти якийсь вихiд замалим не довела Сару до божевiлля; та за нiч вона трохи заспокоїлась, i вчорашнi страхи постали в дещо iншому свiтлi: по-перше, дiвчина схилялася до тiєї думки, що нових братiв їй треба жалiти бiльше - адже їх усе життя кривдили й мучили... Крiм того, вона, по сутi, зараз нiчого не може вдiяти: Гонта нинi, мов сокiл, на волi - куди захоче, туди й полетить... а при виїздi сотника з мiста вона ж таки крикнула, щоб йому не вiрили, та на крики єврейки нiхто не звернув уваги - тож тепер нехай як знають... Заспокоївши почасти своє сумлiння, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з мiста не було можливостi: Гонтинi пiкети неодмiнно б її схопили, i тодi їй смерть... Хто повiрив би хоч одному слову єврейки? Як видно, треба все-таки лишатися в мiстi й з-за частоколу стежити, коли з'являться гайдамаки... Може ж таки її хтось пiзнає... А може, вона випадково побачить Петра, пiдiйшовши до частоколу... Сара дiстала собi селянське вбрання. Анi батько, анi тiтка тепер не звертали на неї уваги, не цiкавилися навiть, де вона блукає: кожен думав тiльки про власний порятунок, все iнше було байдуже... Коли Гершко побачив дочку в селянському вбраннi, вiн навiть похвалив її за винахiдливiсть. Тим часом, на третiй день уранцi, з вежi Веронiка повiдомила, що iз сизої iмли випливає й суне по землi якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрiю. Звiстка про це облетiла мiсто й пiдняла на ноги весь люд: однi кинулися на вали, другi видиралися на частокiл, третi вилiзли на нарiжнi вежi... I всi до слiз напружували зiр, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нiчого не можна було розiбрати, та згодом з вежi почулися тривожнi зляканi вигуки: "Видно... йдуть... вiйсько, здається..." I нарештi хтось крикнув: "Гайдамаки!" Цей крик, мов грiм, розкотився по всiй фортецi. Але Шафранський уже летiв на своєму румаковi вздовж укрiплень, пiдбадьорюючи гарнiзон войовничими вигуками: - На мiсця! До зброї! - командував вiн. - Ех, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б її почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтiч пiд градом картечi й куль! В iншому мiсцi Шафранський заохочував словом нове воїнство: - Бадьорiше, смiлiше, панове! Пам'ятайте, що ви - Маккавеї, i захищайте своє життя та свою святиню! Але бiдолашнi Маккавеї тремтiли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечiнь, прислухаючись до невиразних звукiв, що долинали звiдти, мов рокотання розбурханого моря. Пiд'їхавши до брами, комендант фортецi наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Гонти вони розчинилися навстiж для його команди. На майданi й коло синагоги юрмилася сила-силенна єврейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й переляканi крики. Шановний цадик стояв на ганку синагоги й силкувався вгамувати панiку, яка охопила юрбу. - Слухайте, безумнi! - суворо й натхненно говорив вiн, простягаючи руки до юрби. - Не плакати нинi треба, а всiма силами душi постояти за життя ваших синiв i братiв, за скрижалi святого заповiту. Господь Iсаака та Iакова кличе вас усiх до бою, як закликав колись на амаликитян i фiлiстимлян. Чи ж не вiн берiг свiй народ у Єгиптi, чи ж не вiн годував його в пустелi? Чи ж не вiн провiв його через грiзне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страхаєтесь нинi й тремтите? Встаньте всi, бо Єгова з вами! Палкi слова цадика заспокоїли натовп: плач i ридання почали стихати, очi в багатьох загорiлися вiдвагою. А Веронiка в той час з високої вежi губернаторського замку спостерiгала за наближенням гайдамакiв i з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся iз своєю командою на чорну лавину повстанцiв; в запалi вiн би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, якi мали незмiрну кiлькiсну перевагу. Та Гонта, вишикувавши своїх козакiв, стояв непорушне i, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися... Ось безладнi юрби пiдiйшли на вiдстань пострiлу й почали шикуватись у бойовi лави. Але сотник, божевiльний, що ж вiн робить? Стоїть як стiй, не поворухнеться... Дозволяє повстанцям вiдрiзати собi вiдступ, чи що?.. Незбагненна, якась вiдчайдушна безстрашнiсть... Вона, як видно, приголомшила навiть ворога. "Так, приголомшила, - шепоче Веронiка, не зводячи з Гонти труби. - Але, боже, що ж це таке?!" Хтось виїжджає з гайдамацьких лав i рушає, в супроводi трьох козакiв чи запорожцiв, до Гонтиної команди. Ось i сотник з осавулом i хорунжим подалися їм назустрiч. Вiд страшного хвилювання Веронiка мало не випустила з рук пiдзорної труби... - Що ти там бачиш, дитя моє? - нечутно ввiйшовши, стурбовано спитав губернатор i кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле. - Стривай, батьку... Я сама... будь твердий... на все воля божа! - тремтячими руками Веронiка пiдняла вище пiдзорну трубу й нервово притисла її до очей. - Єзус-Марiя! Гонта з ватажком ворогiв обнiмаються... i гайдамаки, i наша команда пiдкидають угору шапки... Когось пiдняли на списи... мабуть. Обуха... - Клятвопорушник! Юда! - вигукнув Младанович, схопившись руками за голову. - Зрада! - глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стiлець. Щось важке, металеве грюкнуло об пiдлогу й покотилося до балюстради балкона. - Що з нами буде? - у розпачi прошепотiв губернатор. - Те, що судилося там! - урочисто вiдповiла Веронiка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з мiсця й пiдбiгла до занiмiлого в розпачi батька. - Коханий, любий мiй батьку! - промовила панна, обвиваючи шию блiдого й тремтячого губернатора своїми нiжними руками й припадаючи до його грудей. - Вiдваги, ради бога, вiдваги! Настав вирiшальний час, i вiд твоєї твердостi та стiйкостi залежить доля мiста й тисяч людей, яких вiддав пiд твою опiку i дiдич-князь, i бог... Матерi, дiти, старi нинi простягають до тебе руки... Чуєш, якi ридання лунають на майданi?.. Поспiшаймо ж туди! Довiримо своїх кревних захисту панни небесної! Я певна, батьку, що ти виконаєш свiй обов'язок! Мова доньки пiдбадьорила губернатора, i вiн, схопивши за руку свою любу Веронiку, вигукнув з пiднесенням: - Так, я виконаю свiй обов'язок, моє кохане дитя, i ти мене в цьому пiдтримаєш! Спершу звiстка про Гонтину зраду викликала серед мешканцiв Уманi такий розпач, що всi немов очманiли вiд жаху: чоловiки скам'янiли, а жiнки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матерi шукали своїх дiтей i топтали пiд ноги чужих... Стогiн, крики, зойки зливалися в якесь страхiтливе виття, й воно неслося далеко за мiсто, аж до гайдамацьких полчищ. Якби вчасно не наспiли Младанович i Шафранський, то зацiпенiла вiд жаху сторожа не зачинила б навiть брами, i Гонта з Залiзняком увiйшли б у неприступну фортецю без жодного пострiлу. Але Шафранський своїми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопiлих попервах Маккавеїв i навiть зумiв заспокоїти жiнок та змусити багатьох iз них припинити марнi плачi й приєднатися до захисникiв фортецi. Пiсля об'єднання повстанцi, кiлькiсть яких уже дiйшла до сорока тисяч пiших i кiнних бiйцiв, на короткiй радi вирiшили негайно штурмувати Умань; Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортецi не зосталося: всi мiщани й городяни розбiглися, а вельможна шляхта i євреї не зможуть чинити стiйкого опору... - Зараз вони всi там почманiли, й коли їм не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усiх бокiв, то ще до вечора мiсто буде в наших руках! - закiнчив сотник. - Хай буде по-твоєму, - згодився Залiзняк. - Хоча мої молодцi волiють битися в чистому полi, та для Уманi спробуємо! Шафранський, поставивши на валах стрiльцiв з мушкетами й пищалями, хотiв був податися через браму до нових шанцiв, якi сполучали мiсто з озером, але його зупинили вигуки вiстових iз веж: - Ворог спiшився й оточує фортецю! Комендант розгадав намiр гайдамакiв i звелiв бити на сполох, щоб i табiр попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати пiдземний хiд, котрий би з'єднав мiсто з табором. Не встигли гайдамаки роздiлитися на чотири загони й наблизитися на певну вiдстань до мурiв фортецi, щоб зручнiше було кинутися на приступ i нестримними хвилями знести всi перепони, як з губернаторської фортецi гримнули важкi гармати; клуби густого диму вiдразу оповили вежi й бiлою пеленою почали опускатися над мiстом; iз свистом i шипiнням розсiкаючи повiтря, полетiли на гайдамацькi полчища чавуннi ядра й пронизали їх, поваливши на землю десятки людей. Стрункi лави здригнулися, змiшались i подалися назад, вiдразу перетворившись iз правильних прямокутникiв у безформнi й безладнi юрби; але отамани кинулися вiдновлювати лад у своїх частинах, запалюючи й пiдбадьорюючи бiйцiв; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнули гармати й знову змiшали людей у безладнi юрби... Тодi до вiдступаючих загонiв пiдлетiли головнi ватажки й скомандували: "Вперед! Бiгом!" Усi кинулися вперед i перехопилися через смугу вогню з верхнiх батарей; та комендант передбачив це й заздалегiдь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпаленi боєм повстанцi добiгли до лiнiй, якi обстрiлювалися нижнiми батареями, Шафранський скомандував: "Вогонь!" Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустрiч смiливцям вихор картечi... Залунали крики й стогiн, лави змiшалися, сотнi трупiв перегородили дорогу... Гайдамаки похитнулися... але це була тiльки мить... Залiзняк, Гонта i Найда, зiскочивши з коней, кинулися вперед... Залунали вигуки: "На вали! Там гармати не страшнi! Коли й рубай собак!" - i збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп'янiлi вiд дикого шаленства, не бачачи нiчого перед собою, видерлися повстанцi на перший вал, укрiплений низьким частоколом, i остовпiли: за валом iшов глибокий та широкий рiв, оперiзуючи довкола головний, крутий i високий вал; на його гребенi стримiв у два ряди височезний, з дубових колод частокiл з брустверами, бiйницями, вежами й вузькими просвiтами для рушничної стрiльби; саме за тим частоколом тiсними лавами розмiстилася нова мiлiцiя з Маккавеїв... Шафранський, Младанович, шляхта, що збiглася в Умань, i навiть дочка губернатора Веронiка - усi були на валах i пiдбадьорювали своєю безстрашнiстю цих вояк, котрi ще нiколи не були в бою. А втiм, розпач i смерть, що стояла перед очима в обложених, навiть боязким надали шаленої вiдваги: адже нiхто не чекав од ворога нi жалощiв, нi пощади! Коли гайдамаки видерлися на малий вал i почали ламати частокiл, новi Мак-кавеї зустрiли їх таким нищiвним огнем з рушниць, мушкетiв та пищалей, що навiть сам Шафранський здивувався; i хоч їхнi пострiли й не були такими влучними, як у досвiдчених стрiльцiв, зате вони гримiли часто й безупинно: одному євреєвi допомагали ще п'ятеро чи шестеро, набиваючи й мiняючи рушницi... Пороховий дим немовби одурманював їх, збуджуючи гарячкову енергiю. Повстанцi були враженi цим пекельним трiскотiнням, що виривало з їхнiх лав десятки товаришiв; покладаючись на