iз свого гiллявого горiха, що прожив iз двiстi рокiв i досi родив. Можна було б, гукнувши дугастоброву Одарку, i зготувати мудрiший пiдвечiрок, але сьогоднi, напевно, i вона зустрiне його тiльки скорботою. Вже наливаючи чарку, вiн знову побачив зеленi дитячi очi та й притопив їх i спомини горiлкою. Лiсник швидко захмелiв, скинув чоботи i, не роздягаючись, лiг на скрипуче лiжко. У сон йому теж прийшли Оленка i Марiя, прийшов i посвист коси. Але якої коси?.. Що тне вона - траву чи життя?.. А потiм вiн виразно почув плач i голосiння. Вiд цього й прокинувся, гадаючи, що його розбудили половецькi й скiфськi камени. Тiльки чого це вони вже голосять зараз, коли навiть не шеберхне вiтерець? Навiки, певне, зледащiла його хата. Чи пересипати її, чи продати? Ну чого ти голосиш, навiжена? Сердячись на свою оселю, вiн босонiж вийшов на заросле подвiр'я, вмочив ноги в росу i тiльки тут зрозумiв, що не мертвий камiнь лихоманить його сновидiння: то на сусiдському дворищi голосили не камени, а матерi, якi сьогоднi попрощались зi своїми дiтьми. А над скорботою матерiв, над їхнiми сльозами, наче з потойсвiту, захлинаючись ядухою, летiли пити кров упирi двадцятого вiку - отi бомбовози, що невiдомо чого тримали на собi хрести. III "Браття i дружиної Бог нiколи не вiдпав був Руської землi i руських синiв на безчестя: по всiх усюдах вони вiдбирали свою честь". (Галицько-волинський лiтопис)_ Переджнивнiсть лягла на засмученi подiльськi ниви, а трохи далi - на захiд - iшли жнива, невблаганно жорстокi жнива. Чорними вогнями до самого неба пiднiмалися мiста, палали бiлi, по-дiвочому беззахиснi села, горiли розстрiлянi жита, горiла у лiтаках i танках наша юнiсть, i, пiдваженi багряними вибухами снарядiв, вiдходили у вiчнiсть гармашi. То був трагедiйний час, не тiльки наш, а й усiєї землi, хоча не всi її дiти розумiли i розумiють це. Тодi на ваги людства нещадно були кинутi життя i смерть, i, як здавалося багатьом, переважувала смерть. Своїми слiпими очницями i притемненими зелено-блакитними очима новiтнього василiска вона вже бачила тiнь свастики над усiєю планетою. У переможно опереточнi пози ставав Адольф Гiтлер - "вождь армiй, що перемогли долю". Так, зневажаючи iсторiю розуму, возвеличив вiя себе недолугим розумом самозакоханого тирана. Вiрячи в свою генiальнiсть, вiрячи в прихильнiсть до нього провидiння i гороскопiв, вiрячи в своє володарювання над свiтом, вiн не вiрив, що кiнець усiх тиранiв однаковий, i шматував життя з усiєю сатанинською винахiдливiстю пайжахливiшого ката двадцятого вiку i всiх вiкiв. Нiколи земля не випила стiльки слiз i кровi... Нiколи гайвороння не виклювало стiльки очей... Нiколи дика жорстокiсть не мала таких страшних жнип... Перед вiйною у якiйсь закордоннiй радiопередачi Данило чув, як диктор, говорячи про "геополiтику" фашизму, назвав Гiтлера янголом руйнування. Чи навмисне помилився ти, радiовiщун, переплутавши янгола з нiчним дияволом. Нiчний диявол! З якої страшної трутизни, з яких згусткiв темряви, з яких примар середньовiччя виклiщився ти? Колись Данило в бiблiотецi Академiї наук прочитав розвiдку про демонологiю схiдних слов'ян. Яких там не було страховиськ, що лякали довiрливi душi i сни наших предкiв. Але всi цi, навiть разом узятi, страховиська не йшли нi в яке порiвняння з Гiтлером i його бiсiвським сонмом. Що ж тебе, зловiсний могильнику, який сам себе назвав "лiдером нацiї", зробило таким? Невже тiльки отi двi пухлини, що звуться безмежнiстю влади i расовою зверхнiстю?.. Як i завжди, розпадеться ва попiл тиранiя, як i завжди, розсиплеться на тлiн фальш жорстоких теорiй. Але скiльки це буде коштувати нашим невтiшним матерям i пiдстреленим народам?.. Пiд одноманiтний перестук колiс болiспо б'ються думки, i нiщо тепер не може заспокоїти серця: нi лагiдна синя вечорина, що попаски наближається до тебе, нi зiтхання колоса, що сполохано сахається колiс, нi потемнiлi степовi байраки, нi отi ставки, де волошкова снивода купає вечiрню зорю, нi отi першi жницi, що жнуть недостиглi жита i сльозою проводжають бiйцiв. Ох тi жiночi сльози на снопах. Та аби тiльки на снопах... Не думати б, не думати про це, та не можна не думати, поки ти живий. За чорним паровозом "Е" стугонять, здригаються, перестукують двi звичайнi платформи з незвичайним смертельним вантажем - толовими шашками, глiцерином, селiтрою, запалювальними трубками. Спочатку страшно було їхати з таким вантажем, та людина звикає до всього - навiть спати на мiшках з вибухiвкою. Ось i зараз бiйцi лягають на смерть, сяк-так прикриту шкарубким брезентом, i тiльки бiля зелених спарених кулеметiв, немов лелеки, чатують кулеметники. Вже не перший раз на них випадають ранковi роси i свинцева роса вiйни. Спочатку, побачивши, як на тебе сторчголов налiтає ворожий лiтак, хотiлося на всьому ходу скочити з платформи, та потiм звиклось. I знову жницi в хлiбах з-пiд руки i сльози проводжають їх, i жодного чоловiка в полях. Он лише пiд двома снопами червонiє з верболозу колиска - може, хоч у нiй пiд колосом росте майбутнiй орач. "Дитя спить, а доля його росте". Яка ж буде твоя доля, дитино?.. Чиїсь пальцi скрадливо-скрадливо лягають Даниловi на плече i пронизують усе тiло дрожем - одразу згадався отой паскудний випадок на подвiр'ї вiйськкомату. Невже й зараз Стьопочка? Так, це вiн, тiльки нема тепер у його руцi i на обличчi колишнього нахабства. - Чого тобi? - скидає з плеча руку й понуро дивиться на Стьопочку. - Та нiчого, - зiтхає той i опускається на скриньку з толом. - Сумно стало всерединi, i вообче. То й думаю собi: пiдiйду до земляка, бо до кого осьдечки тут пiдiйдеш, коли всi чужi? Ще не лягасте? - Як бачиш. - Ї я нiяк не можу заснути, бо смерть шнуркує i згори, i пiд боком, i в узголов'ї. От маємо сусiдство - гiрше анiж на цвинтарi. - Звикай. - Легко сказати: звикай! - найоржився Стьопочка i тицьнув пальцем у скриньку. - Один дух толу вбиває душу кислятиною. Думаю, ви теж не дуже звикли до нього? Не дай бог детонацiю, так i клаптика шмаття, но то що тiла, з усiх нас не знайдуть, i вообче. - Чого, Стьоаочко, думати про найгiрше? - А де, за якi грошi тепер вiзьмеш краще? - I знизив голос до шепоту: - Чули ж? - Що? - Залишили нашi Львiв. Уже фашисти там на капусту шаткують людей. То хiба це вiйна? - А що ж це? - Одне самогубство. Де ж та чужа територiя, на якiй ми поввннi бити ворога? - Буде i ця територiя! - Але коли ж вона, питається в задачцi, буде? Як нас не буде? - I таке може статися. На те й вiйна. Обличчя Стьопочки болiсно скривилось, i вiн безнадiйно махнув рукою. - Я, Даниле Максимовичу, надiявся втiху якусь почути, а ви теж наче полiтрук. Ось i ми вже завтра полiземо в пащеку смертi... - А як же iнакше? - От i я гадаю: а як же iнакше? - щось каже, та чогось не доказув Стьопочка. - Уже Львiв здали... А де ж нашi "три танкiсти, троє веселих друзiв"? - Не панiкуй, Стьопочко, не панiкуй, - хоче якось заспокоїти його. - Побачиш, що змiниться фортуна вiйни. - Коли б то побачити, але, щось видиться, - не до того йде. А далi впаковую язака на два замiси: за .губи i зуби. Та й на добранiч, хоча де тепер та добра нiч? Попереду чи позаду?.. - Стьопочка, так i не доказавши чогось, впакував язика на два замки i пiшов спати. Вiн довго вовтузився на мiшку а селiтрою, а в цей час од спарених кулеметiв тихо озвався голос кулеметника Iвана Переделюка: - Василю, ти спиш? - Уже дрiмаю. - А в тебе нема чогось поїсти? - О господа, невже тобi зараз їдло в головi? - пiдвiвся зi свого ложа веселогуби", з гнiздом кучерiв на головi сержант Василь Мiрошник. - Я завжди, коли хвилююсь, то дуже хочу їсти. Таку вже маю душу. Мiрошник тихо засмiявся: - Душу чи шлунок? - I те, i друге, - анiтрохи пе бентежиться Перепелюк. - Якось, як умирав мiй дiд-пасiчник, я, сидячи бiля нього, щоразу з'їдав полумисок меду. - Полумисок?! - не повiрив, пирснув Мiрошник. - I що далi буяо? - Далi мiй скупенький дiд, дивлячись, як я трощу його мед, од тих збиткiв видужав, а я трохи заслаб. То в в тебе щось? - Нема. Ось краще заспiваємо, - Мiрошник струсонув гнiздом кучерiв i пiдiйшов до Перепелюка. - Так сплять же солдати, - завагався кулеметник, що мав неабиякий тенор. - А ми так пустимо пiсню, щоб не збудити, а приспати їх. Про зорю вечiрню. - Де там нашi вечiрнi зiрки i зiроньки? - аж зiтхнув Перепелгок i оглянувся на ту далину, яку вони покидали. - Стоять собi десь пiд вербами, а нiде нi одного хдопця. Оце б покласти руку на пазуху своєї любої i почути од неї: "Тiльки без рук..." Що ж, почнемо. I тихо-тихо, чи то вiд житечка, чи то до житечка стрепенулася пiсня, до ладу поєдналися два голоси: Зоре моя вечiрняя, Зiйди над горою... Та не вгадали хлопцi, що їх ие почують. То тут, то там з скряньок i мiшкiв вибухiвки почали пiдводитися бiйцi i приєднувати свої голоси де голосiв кулеметникiв. Пiдвiвся i кремезний круглолиций лейтенант Вiктор Кириленко. Вiн хотiв гримнути на спiвакiв, але передумав i сам хвилею густої октави пiдмив їхнi голоси. На якомусь уже попустошеному безшибному полустанку почула цю пiсню лiтня, в чугаїнi жiнка, яка невiдомо кого виглядаяа а темряви,i одразу заплакала. - Мамо, не плачте! Ми вернемося! - посмiхаючись, гукнув їй Мiрошник. - Ой вертайтесь, синочки! Ой вертайтесь, рiдненькi, бо як жити без вас?.. - Вiн знав, що повернеться, - прогугнi.в Стьопочка, який теж пiдiйшов до спiвакiв. - Чи не з богом радився? Мiрошник почув це, злегка двома пальцями поторсав Стьопоччине вухо: - У тебе вiд страху заячi вуха ростуть. - I ноги теж, - в'їв Перепелюк. За рiкою вже спадав шал битви. За рiкою чорними масними вогнями горiли й догорали танки, нiмецькi i нашi. За рiкою, роздираючи небо i душу, дико вищали, падаючи на цiль, штурмовики, тiльки нiмецькi, i противно дрякали мiномети. Не плуги - бомби, мiни й снаряди високо пiдважували прибережну землю, вона, тяжко стогнучи, вкривалася вирвами, i вони одразу затiкали чорною водою. Кому й для кого захотiлося отак копати криницi, в яких опинялися мертвi й живi? Це було за рiкою. А над рiкою на залiзничному мосту теж iшла битва, мовчазна битва за час. Мостом з того боку проходили й проїжджали пораненi, а пiд мостом i над мостом, зцiпивши зуби, бiйцi лейтенанта Кириленка пiдвiшували до нижнiх i верхнiх поясiв ферм квадратнi пакунки вибухiвки, переплiтали їх детонуючим шнуром i скрiплювали з електрокабелем, який уже був з'єднаний iз капсулем-детонатором, що йшов од толової криницi середнього бика до пiдривної машинки. Ця невеличка машинка, вiд iскри якої тепер залежала доля i мосту, i бiйцiв, сумирно лежала на зеленому березi рiки, а бiля неї скоцюрбився молоденький русочубий сапер i, округливши очi, напружено ждав свого часу; вiн вiрив i не вiрив, що вiд одного руху його руки злетить угору таке громаддя. - Ти тiльки поглянь! - вражено зупинився бiля нього Iван Перепелюк. - Що воно? - наполохано пiдвiвся сапер, пiд сорочкою якого ворушилась лихоманка. ,_ - _Не туди дивишся. Он! На тому березi, з-за верболозу, у завченому строю виходили осiдланi конi, але жодного вершника не було на них чи бiля них. Жодного! Переднi конi пiдiйшли до рiчки, зупинились, а далi з тихим iржанням ступили у воду - i вплав. Усi вони перебралися на цей берег i, подзвонюючи стременами, понуро пройшли повз онiмiлих пiдривникiв. От i не стало вже вершникiв - конi пережили їх... Мостом пробiгали пiхотинцi; згинаючись од ваги плит i труб, пройшли мiнометники, проскочило кiлька машин, потiм у шаленому летi промчали па конях закiптюженi гармашi, далi прогуркотiв броневик i два танки, вiд одного з них пiдiймалася вгору чадна смолиста смуга воiню. А через кiлька хвилин з долини, нагнiтаючiї рокiт, почали виповзати нiмецькi темно-сiрi, з роздвоєними хрестами танки, iз їхнiх тремтливих гармат вибивались i гасли снопи вогню. За танками, тримаючи на животах автомати, бiгли в землистих з рiжками касках автоматники. Поблiдши, лейтенант Кириленко скотився з мосту на берег, до бiля машинки коцюрбився молоденький сапер. Побачивши командира, вiн одну руку поклав на машинку, другою взявся за ключ. - Зажди! Ось першi танки рвонулись на мiст. - Давай! Сапер повернув ключ раз, i вдруге, i втрете, потiм з жахом подивився на отвори затискувачiв: чи не вискочили з них дроти. Нi, не вискочили. I тодi до лейтенанта: - Десь осколок перебив кабель! Що робити?! - Бори машинку - i до платформ! Як вiтром пiдхопило командира. Не чуючи затерплого серця, вiн кинувся до моста, назустрiч танкам. Пiт вiдчаю котився з його округлого побiлiлого обличчя. Так по-дурному має загинути i його праця, i його взвод. Ще не добiгши до першої, гнутої на райдугу ферми, вiн помiтив, як мостом до середнього бика пiдповзав сержант Василь Мiрошник, пiлотка злетiла з голови, i вiтрець бавився гнiздом його кучерiв. Побачивши в руцi бiйця запалений прядивляний шнур, лейтенант зрозумiв усе i мимоволi зiтхнув. Ось здригнувся боєць: на плечi його кров'ю почала пiдпливати гiмнастерка. Лейтенант упав на землю i теж поповз по мосту. - Товаришу сержант... - Нiчого, нiчого, - пiдвiв голову боєць, навiть посмiхнувся i для чогось показав командиру запалений шнур. - Повертайтеся назад! Я сам... Вiдводьте платформи. Мiрошник доповз до середнього бика, вчепився руками в залiзо ферми, знайшов ногами отвiр толової криницi i обережно опустився на смертоносний вантаж, що роки чекав свого часу. Тут юнак вирвав уже непотрiбний електродетонатор, замiсть нього вставив цурпалок бiкфорда i, завагавшись на хвильку, приклав до нього прядивляний шнур. Вогненне око бiкфорда смертю глянуло на хлопця. Над собою вiн ще почув рев i гудiння ворожих танкiв, а з учорашнього вечора прибився шматок пiснi: "Зоре моя вечiрняя, зiйди над горою". От i не зiйде бiльше над ним зоря - обiрвалась у вiсiмнадцять неповних лiт... Блиснули блискавки, струсонулась земля I рiка, моторошно пiднявся угору середнiй бик, роздалися в боки залiзнi ферми i настил мосту, i тiльки потiм шалено прогуркотiв вибух... На двох платформах, вантажених вибухiвкою, селiтрою, глiцерином, детонуючими шнурами, пiдвелися, скинули пiлотки, мовчки вклонилися рiчцi i своєму товаришу бiйцi. I лише один Стьопочка, вже надiвши пiлотку, не витримав! - От i повернувся один синочок... - Помовч, блазню! - мало не вдарив його Данило. Стьопочка змiряв його ненависним поглядом, хотiв сказати щось дошкульне, та передумав i тiльки презирливо буркнув: - Ох цi вченi. Чекай од них добра... IV Щo наближаючись до самого пекла фронту, то вискакуючи з його вогнiв i механiзованих лапищ, невтомно нiс свою небезпечну службу взвод лейтенанта Кириленка. Висаджуючи в повiтря мости i станцiї, залiзничнi колiї i телеграфнi лiнiї, вiн одкочувався од лапищ вiйни, чорнiючи вiд кiптяви вибухiв i болю утрат. Почорнiв, постарiв за цi днi i Данило Бондаренко. Вiд командування вiн уже мав двi подяки - першi подяки за руйнування. Чи ж думалось колись про таке людинi, яка жила зеленими сходами, бiлим цвiтом i обважнiлим колосом своєї доброї, рахманної землi? А тепер вiн здиблює, перепалює її вибухiвкою на печину i має порох цiєї почини не тiльки в чубi, а й у самiй душi. Сьогоднi теж довелося... Ранок почався майже так, як усi цi ранки. Десь у самому небi, вiдриваючи його вiд землi, шаленiли гарматнi громи i блискавки, пiд небом захлинались од перевтоми бомбовози, а тут, за обезлюйиеним, зруйнованим полустанком, бiйцi ворожили бiля громiздкої, звареної iз п'яти рейок петлi Черв'якова. Ось її, незграбу, пiдвели пiд збуренi колiї, лейтенант дав знак машинiсту, паровоз рушив, - i петля почала з м'ясом виривати i розкидати по боках рейки, шпали, костилi. Робота була непосильна: метал, вириваючи метал, вибивав iз себе скрегiт i жалi, далi починав нагрiватися, розжарюватись i десь пiсля дванадцяти-п'ятиадцяти кiлометрiв розвалюватись. Тодi треба було їхати в депо, знову зварювати рейки i все починати спочатку. Саме, коли трiсиула петля, до лейтенанта Ки-риденка охляп на конi пiдскакав зв'язкiвець з батальйону i подав пакета. По виду командира бiйцi прочитали, що нiчого втiшного не було в тому пакетi. - На конi - махнув рукою лейтенант, а сам швидко пiдiйшов до закiптюженого машинiста, що, мов шпак iз шпакiвнi, виглядав зi свого вiкоиця. - В депо? - запитав той. - Нi, троют ближче, - показав кружалко на картi. - Женiть, як тiльки можна!.. - Єсть гнати, яв тiльки можна! - по-вiйськовому вiдповiв машинiст, хоча був сугубо цивiльною людиною. Степова станцiя зустрiла їх зеленим шумом молодих осокорiв i червоним цвiтом мальви. Начальник станцiї, прочитавши наказ, поблiд, для чогось скинув картуза i отак побiг виводити своїх пiдлеглих з примiщення станцiї. А бiйцi Кириленка, не дляючись, почали її мiнувати. Потiм настала черга великого мурованого зерносховища, що стояло по той бiк дороги; обабiч неї бiгли до блискучих ниток колiй спалахи квiтучої мальви, а за колiями на обсадженiй акацiями дорозi нетерпеливилось четверо осiдланих коней. Коли Данило з вибухiвкою на плечах увiйшов до зерносховища, його вразило добiрне золото пшеницi, що пiдiймалось мало не до самого даху. "Уся сортова", - подумав i зiтхнув, не наважуючись скинути на це добро смертоносний вантаж. - Жаль робити з пшеницi попiл? - тихо запитав лейтенант Кириленко, який теж вийшов iз хлiборобського роду. - Ще який жаль. Я цiєю пшеницею все поле, до самого неба, обсiяв би. - А ми до самого неба пустимо пожарину, - лейтенант черпнув у жменю зерна. - Колись у цiй пшеницi перепiлка дiтей виводила... - I гiрко посмiхнувся: - Ох, цi селянськi жалi... - Прорвалися нiмцi? - Прорвались... Робiть ямки! - наказав бiйцям. Солдати руками вигребли в пшеницi ямки, поставили в них смертоноснi лантухи, трохи присипали їх i почали з'єднувати детонуючим шнуром. Коли все було готове, лейтенант ще раз смутком окинув золоте родовище i запитав Данила: - Пiдпалиш? Не затремтить рука? - Тут i камiнна рука затремтiла б... Але мушу пiдпалити. - Дивись. - Краще було б не дивитись на таке. Данило витягнув iз кишенi прядивляний обрiзок шнура, запалив, дмухнув на нього i, вгрузаючи в пшеницю, пiдiйшов до того мiшка, в який була вбита запалювальна трубка. Пiднеси вогонь до неї - i вся людська праця стане тлiном. Нiколи в життi не доводилось йому кинути на вiтер хоча б жменю зерна, а зараз вiн вiддавав на поталу сотнi тисяч пудiв... Ох, цi селянськi жалi... Коли з зерносховища повискакували бiйцi, Данило приклав свiй вогонь до запалювальної трубки i кинувся бiгти вiд того приреченого золота, що вже не порадує землю, людину i птаха. З теменi його ослiпили сонце i цвiт мальви, на очах забринiли сльози. Ллє не так зрозумiв цi сльози лейтенант Кириленко. - Терпи, козаче, отаманом будеш. - Чи пе багато тепер отаманiв появиться?.. - Данило в напрузi обернувся до зерносховища, з опаскою дивлячись на нього. Ось воно рiвно-рiвно пiднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повiтрi, i, курявою беручись, почало розвалюватись. I тiльки пiсля цього грiїшiув вибух. Тепер вивiльненi дим i вогопь одраяу почали жерти й отруювати людську працю. - От i все. Нi собi, пi людям, - похмуро сказав лейтенант. - На конях умiєш їздити? - I глянув за колiї, де норовились ув'язанi до акацiй конi. - Чому ж не вмiю. - Тодi з Ромашовим i Магазаником залишайтесь на станцiї, - i пiшов вiддавати наказ, щоб увесь взвод їхав у депо, де тепер розташувався батальйон. Коли паровоз, набираючи швидкiсть, зник з очей, лейтенант звелiв Ромашову й Магазанику вилiзти на дах станцiї i стежити за всiм, що робиться довкола. Данила вiн залишив на перонi, а сам пiшов у кiмнату начальника станцiї. Збираючись лiзти па дах, Стьопочка, який отупiв за цi днi чи то вiд вибухiв, чи вiд потаємних думок, запитав Данила: - Чи довго ми будемо нищити все на землi? - Хiба це ми нищимо? Це лихо наше орудує. - Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю, - показав рукою на пожарину, од якої солодкувато вiяло димом i тугою святого хлiба. - Я теж не думав, - понуро вiдповiв Данило, не можучи одiрвати погляду вiд руїни, вчиненої його ж руками. - Лiзь на дах! - Бондаренко, нiчого не видно?! - висунув голову з вiкна лейтенант. Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у тремкому маревi лiта. - Нiчого, тiльки пшениця горить. - А не чуєш: наче гармати ближче б'ють? - Нiби ближче. - I враз у далеких полях вiн побачив, як з-пiд спекотної юги вихопилось кiлька танкiв. - На заходi з'явилися танки. - Танки! - крикнув з даху Ромашов. - Нашi?! - Не видно. Здається, нiмецькi. Лейтенант вискочив з будинку, пiдбiг до Данила, пiднiс до очей бiнокля. - Нiмецькi. - До нас iдуть. Треба скорiше по коням - i дьору! - закрутився на даху Стьопочка. - Помовч трохи! - обiзлився Ромашов. Вiн перший помiтив, як iз степової дороги вискочили три гарматнi запряжки, розвернулися i з ходу вдарили по танках. Один iз них клюнув гарматою донизу i зупинився. - Прощай, життя, - сказав Стьопочка. - Чого ти рознюнявся? - витрiщився на нього завжди спокiйний Ромашов. - Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про отi гарматнi "сорокап'ятки". Хiба не знаєш, що їх прозвали - "Прощай, життя"? О, а танки повернули вiд них. Дива! Справдi, танки, вiдстрiлюючись, повернули назад, але не втиснулись у небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком бiля самого небозводу. - Як там? - звернувся до Ромашова лейтенант. - Танки йдуть стороною. - Ох, коли б не вiдрiзали нас, - заскiмлив Стьопочка. Лейтенант вiкном вскочив у кiмнату начальника станцiї, подзвонив i, чавлячи невдоволення, поклав трубку. - Що батальйон? - запитав Данило. Гiркi складки затремтiли бiля уст лейтенанта. - Сказали, щоб не панiкувати... Це ми панiкуємо!.. У цей час вiд невеликої пристанцiйної площi Данило почув скрип возiв i тихе погейкування: - Гей-гей, воли! - Гей, гей! Коли вiн глянув за лiнiю осокорiв, то спочатку не повiрив собi: з обсадженої мальвами вулицi до зерносховища тяглося з двадцять пiдвiд, запряжених великорогими степовими волами. Бiля них у бiлих полотняних сорочках поволi, нiби у вiчнiсть, iшли сивоголовi дiди. I так вони йшли, що це вже здавалось не дiйснiстю, а кадрами генiального фiльму, екраном для якого стали вся земля i все небо. Валка наблизилась до пожарища, i тепер тяжко заревiла худоба, боячись пiдiйти до вогню. Дiди почали словом i руками заспокоювати її, потiм взяли рядна з возiв, пiдiйшли до пшеницi i враз, наче змовившись, кинули рядна, впали на них i почали зривати з зерна обвуглену скоринку. Через якийсь час на сонцi, курячись, зблиснула пшениця, а дiди почали темнiти. Данило кинувся до пожарин. - Люди добрi! - гукнув щосили. Перед ним поволi почали пiдiйматися дiди, скинули на нього сивi од рокiв i печалi погляди. - Чого тобi? - Їдьте звiдси скорiше. Ось-ось нiмцi пiдiйдуть! Чуєте стрiлянину? - махнув рукою на далину, яку пiдривали вибухи. I тодi до нього пiдiйшов статурний, з високим, уздовж i впоперек переораним зморшками чолом дiд, на однiй бровi його темнiв пилок спаленого зерна, на другiй тримався сонячний пилок мальви. Вiн заспокiйливо подивився на Данила: - Ти не тривожся, сину. Вони собi стрiляють, бо така їхня собача служба, а нам треба поле сiяти; земля тепер переходить на нашi руки. - Так убити ж можуть!.. - Це ми теж знаємо, бо час такий - кроволитний. Тому усi в бiлi сорочки вбралися! До бога треба в бiлiй сорочцi йти. - Старий глянув на небо, що, певне, чекало його, зачерпнув з кушши вiдро курної пшеницi i понiс до свого воза, де тривожились степовi косоокi воли. На їхнiх лискучих рогах тiнявився дим пожарища, на їхнiх губах од переляку повиступали краплини поту. V Курилась, горiла пшениця, скриплячи ярмами, ревiли круторогi, чорнiли червонi мальви, чорнiли сивi дiди, i невiдворотнiсть наближалася до станцiї. Сумовито пристогнуючи, наче не вони несли смерть, а нiби самi буди пораненi, пролiтали снаряди, i попереду, i позаду вiдлунювались i вiдлунювались вибухи. Пора б висаджувати станцiю - i до своїх. Та командир батальйону знову сказав лейтенантовi: - Не панiкуйте! На що вiн тiльки сподiвався.? - Товаришу капiтан, але нiмецькi танки вiд нас уже за якийсь кiлометр! I у вiдповiдь насмiшкуватий голос: - Вам страх ковтає кiлометри? - Правду кажу - кiлометр, вiд сили - пiвтора. - Станцiю не обстрiлюють? - Нi. - Чекайте наказу до останньої хвилини! - Єсть чекати наказу до останньої хвилини. "Хто тiльки визначить ту останню хвилину?" Недобрi передчуття охоплюють лейтенадта, але про них не ска~ жеш командиру. Кириленко через вiкно вискакує на перон, пригнiчено дивиться иа захiд. У золотому розливi соняшникiв, спустошуючи їх зламаною лiнiєю коливалося громаддя танкiв, жерла їхнiх гармат, обмацуючи долину, раз од разу вихукували вогонь. Танки били кудись далi, за станцiю, в оту трепетну тополину пiсню, до якої в бiлих сорочках тулилися переляканi хати i над якою спливали барокковi банi старої церкви. Ось звiдти ударив на сполох дзвiн, вибухи снарядiв приглушували жалобу мiдi, та вона знову й знов пiдiймалася вгору, марно благаючи порятунку. Випереджаючи танки, на розп'яття степових дорiг, наче ляльки, вискочили мотоциклiсти, несамовита трiскотнява i курява розкололи степ, розкололи мiзки. - Злiзайте - i до коней! - темнiючи, крикнув лейтенант Ромашову та Магазанику i розгублено подивився на Бондаренка: - Що ж робити, голово? Данило, неначе зi спу, вiдiрвав погляд од збитої дороги, зирнув на станцiю. - Висаджувати! Негайно! - Без наказу? - Вже пiзно чекати його, - ще глянув на розбухлу куряву, в якiй розпливчасте клубилися мотоциклiсти, женучи її i поперед себе, i тягнучи позад себе. Данило метнувся до станцiї, щоб пiдпалити бiкфордiв шнур. I тiльки вогонь зажеврiв у руцi, як ниюча iiопевнiсть охопила чоловiка: а що, коли якимсь чудом нашi вiдiб'ють фашистiв? Тодi тобi можуть згадати все... Вiн зчавив острах, ще сумно подивився на дорогу. Вона котила до нього темну, мов хмара, кушпелу, яку переганяли й перегнати не могли автоматники. "Тепер навряд чи встигну проскочити до коней", - зирнув за колiї, що плавились на сонцi, приклав прядивляний шнур до бiкфордового, i, коли той взявся розжевреною крихiткою вогню, Данило метнувся пероном до коней, до яких саме добiгли Кириленко, Ромашов i Стьопочка. Ось вони вже вхопились за поводи, вiдв'язуючи їх. Лейтенант махнув йому рукою: мовляв, скорiше бiжи! Та бiжу! I в цей час: - Хальт! Хальт! Хальт! Скошеним од напруги оком Данило бачить уже на перонi закурених, пiтних, iз закасаними рукавами мотоциклiстiв, що мчать прямо на нього. I навiть "хальт" вони кричать не грiзно, а весело, бо куди ж подiтися їхнiй здобичi? "Запiзнився! - зчавлює холод мiзки. - I не дочекається тебе твiй кiнь. Як буде, так i буде..." Не зупиняючись, Данило з-за пояса вишарпнув гранату, зубами зiрвав кiльце i жбурнув її в автоматникiв. Вiн ще помiтив, як їхнi веселi обличчя одразу видовжив страх, як шалено крутнулись врозтiч од нього колеса i всiченi мордочки кулеметiв, як щось iз гуркотом злетiло з перону i вгору зiрвався крик. Та вибуху своєї гранати не почув, бо саме гримнула вибухiвка - i громаддя диму та вогню вiддiлило його вiд нiмцiв, а позаду обiрвалося розпачливе ревiння волiв. Охоплений нудотно-солодкуватим чадом, вiн зiскакує на колiю залiзницi i, несучи у розпухлих вухах вагу вибуху, петляє до своїх. Коли Данило добiг до лiсосмуги, лейтенант, Ромашов i Магазаник уже сидiли на зноровлених конях; вивертаючи вогкi, з кривавими прожилками бiлки, вони ставали дибки i перелякано iржали. Одним помахом ножа вiн перерiзав повiд i вискочив на гривастого гнiдка. I тiльки тепер од станцiї на них бризнули автоматнi черги, на дорогу впали вiдщепленi гiлки i кора. - Алюр три хрести! - сказав лейтенант i з копита пустив учвал свого шпака. Припавши до коней, злившись iз ними, вони помчали пiд густим вiттям акацiї, що безжально шматувала їм одежу й тiло. I який тiльки мудрагель вигадав садити акацiю там, де нема носухи? З посадки вискочили в чисте поле, воно замигтiло їм настояною тишею червоної пшеницi, рожевих гречок i золоточубих соняшникiв. "Курли-юрли, курли-юрли", - журавлино спiвали копита коней, i вiд шаленого лету здригався на гарячих хвилях обрiй, здригалося сопце па пшеницях, з гречок злiтали бджоли i вiдхилялися святi голови соняшникiв. Переганяйте, конi, смерть, переганяйте! Та ось вона знову подала голос - позаду, пiдкосивши тишу, озвалося трiскотiння мотоциклiв. Утiкайте, конi, утiкайте од смертi! I бiла пiна шматками летiла на бiлi гречки, па червонi пшеницi, на чорну дорогу. А смерть наближалась! Механiчнi копi наздоганяли живих, цiлились у них тупорилими мордочками кулеметiв. Але автоматники ще чомусь не стрiляли. - Капець нам! - обернувшись, промимрив Стьопочка, i обличчя його стало мокрим. - Замовч, боягузе! - розсердився Кириленко, зупинив свого норовистого жереба, змiряв вiдстань до мотоциклiстiв. - На конях не втечемо. - Авжеж, не втечемо, - Стьопочка першим зiскочив на землю, випустив повiд з руки. Воронець, почувши волю, крутнувся i, сам ве знаючи куди, помчав по загуслих хвилях гречки. - Отож у поля! - наказав лейтенант. - Тут якось одiрвемось вiд них. Згинцем вони вскочили в п'янку пашiнь пшеницi, i тепер їх почали наздоганяти ненависне "хальт", а потiм - автоматнi черги. Затремтiли пiдкошенi стебла, але не падали на землю - їх, неначе поранених, пiдтримували вусатi колоски. Чи то з переляку, чи заплутавшись, Стьопочка впав, хекаючи, вилаявся i знову через кiлька крокiв упав. - Не барись! - переганяючи його, крикнув Данило. Витолочуючи задом пшеницю, Стьопочка злобно скривився i якось непевно вiдказав: - Зараз. Тiльки чоботи скину: муляють, зарази. Данило пiдбiг до неглибокого човноподiбного виярка, посеред якого стояла прибита громом дика груша, оглянувся, не повiрив собi: посеред моря червоної пшеницi, клешняво пiдвiвши руки, самотньо накульгував до нiмцiв Стьопочка. Недалеко вiд нього при дорозi купкою зупинялися мотоциклiсти. "Зрада! Зрадник! От i проходить душа перевiрку..." Данило в лютi зiрвав гвинтiвку, приклав до плеча, прицiлився, вистрелив. У Стьопочки, наче в ляльки, смикнулась голова, смикнулась рука, вiн хутенько прилiпив її до шиї, озирнувся i перескоком подався до нiмцiв. Де й кульгавiсть подiлася! - Бондаренко, не вiдставати!.. - Я iще раз... - Дiдько з ним... Он нiмцi... У пшеницях зашерехтiли кулi, по пшеницях пройшовся дрож. На вузьку гiнну дорогу виїжджали мотоциклiсти, i тепер треба було брати лiворуч, ближче до шляху, який, напевне, теж пiдминало чуже вiйсько. Важко хекаючи, вони побiгли пшеницями, надiючись, що автоматники не в'їдуть сюди. Через якусь часину мотоциклiсти перестали переслiдувати, i вони, втомленi, спiтнiлi, знеможено, як у марево, впали в гаряче золото пшениць, яким, здавалось, не було кiнця-краю... Чи дрiмота став шепотом колосся, чи шепiт колосся стає дрiмотою i все-вое, навiть смерть, вiддаляється вiд тебе, бо є бiля тебе земля, а над тобою колискова колоса. Колискова! - Отак воно, братцi, - нарештi обiзвався лейтенант. - Виходить, вискочили. - Може, й вискочили. - А вода в когось є? - Нема нi краплинки. Тiльки тепер вони вiдчули, що вмирають од спраги. Данило пiдвiвся, озирнувся довкола. Усюди мрiли спекотнi плеса пшениць та сиве спадання перестоявого жита. Чи є-де в свiтi вода? А ноги вiд утомх гудуть, наче давони в негоду, а середина зсихається, волаючи води, хоч застояної, хоч заплiснявiлої, аби мокрої. Тiльки де її дiстати? Вiн б'є рукою по гарячiй баклажцi, та вибиває з неї сухий шепiт металу... На золотi неводи ланiв вечiр опускає синiй сон. Тихо-тихо сгiкає на землю зерно - перестоянi сльози степiв, тихо-тихо бредуть на схiд солдати, прислухаючись, чи не подасть десь зцiлющого голосу вода. Але не вона, а тiльки далекi мотори подають голоси - i на землi, i в пебi. Як хотiлося вiрити, що шляхом їдуть нашi машини. I вони дiйшли до шляху, та нам сунули i сунули чужинцi, брязкали гусеницi танкiв, важко пiдмивала землю десятитоннi "хеншелi", щось сумирне грали чужi гармошки, рiзко озивалися чужi голоси, спалахували чужi вогнi. - Навiть фар не гасять. - Де ж тепер нашi? - ве зватм кого запитав лейтенант. - Не мовчiть, хлопцi! - А що скажеш, коди перепечений язик аж шелестить. - Води хоча б ковток  Вони повернули вiд шляху, що й досi гарчав нужим залiзом. I знову iiшешщi, iiлькн не червонi - обвугдеаi дiїчю. I хоч би краплинка вологи на вих. Як же тут живе верещака, що он подає голос: спать пiдем, спать пiдем. Кажуть, втяна рвою нап'ється. А де ж вона? Чи тепер i роса вiяцураяась землi? Обважнiлi ноги заплiтаються в хлiбах, трiскаються уста, i густа спекота палить голову, палить середину. Хоча б ковток води. А десь же б i степовi кринички, i степовi озеречка, i чаїний жаль над ними. Коли б тiльки дiйти до нього. Переставляєш ноги, мов колоди. I, здається, навiть вони, пухнучи, волають про воду. Попереду шершаво зашелестiли соняшники. I вночi вони, яи люди, дивились на схiд. - Живемо, братцi! - враз повеселiв голос лейтенанта. - Воду чуете? - з надiєю запитав Ромашов. - Нi, соняшники! - А що ж у них? - Щось схоже на воду! - лейтенант пригнув до себе голову соняшника, що й у темрявi свiтився м'яким золотом, провiв рукою, вирвав кiлька молодих зериив i кинув до рота. - I серцевина теж мав воду. Розкошуйте! Вони накинулись на молоде насiння, на бiлу серцевину соняшникiв, втамовуючи i не можучи втамувати спрагу. Та все-таки настала якась полегкiсть, а потiм сон непомiтно накрив їх своїми круками. I в снi вони висаджували мости i станцiї, вiдстрелювалися од ворога, умирали i, вмираючи, чули вибухи, ревiння волiв i спрагу. Вiд неї й попрокидались удосвiта i побачили, що роса не вiдцуралась землi - поблискувала в пазушках листя соняшникiв i синьою iмлою тремтiла вад рожевими нивами. - Де ж тепер нашi?.. I ввi троє нiмотне поглянули на смугу придорожнiх лип, у яких уже пройдавея гуркiт машии. Зїгневенi, задурманенi спекою, пригнiченi чадом i ревом чужих малаiв, вони пiзнiм смерком, вибрались iз неводiв степу на долину, по якiй хвилясто бiгли покоси незгорненого пересохлого сiна. I хоч би один тобi стiг чи копичка, тiльки на тому боцi пiд Чумацьким Шляхом, як у забутiй картинi, з синього вечора проростає самотня хата-бiлянка, а бiля неї дрiмають кiлька тополь i високий журавель. Лише молодика бракує над ними. - Нарештi! Ось де ми вволю нап'ємось! - хрипко вирвалось у лейїеяанта, i, не шукаючи стежини, вiн навпростець почвалав до хати, однак через якусь хвилину зупинився бiля високого куща каявни, пригнувся, повiв нiздрями. - Водою пахне! Пригнулися i Данило з Романовим. - Ось вона, довгождана? - аж засмiявся лейтенант. - Вiн кину на траву картуза, лiг долiлиць i зручнiше припав до лугової кринички, в глибину якої Чумацький Шлях струсив одну-однiсiньву аiрку. Кириленко наполохав її i жадiбно, крекчучи i стогнучи вiд пасолоди, почав пити. Зараз чоловiк, здається, забув про все на свiтi, окрiм води. Зрiдка вiн вiдхиляв голову од неї, щоб передихнути, й знову, захлинаючись, пив. - Отак усю криничку можна висмоктати, - пiдморгнув Данилу Ромашов, скидаючи з плеча гвинтiвку. - Досить, товаришу лейтенант. Перепочиньте. У вiдповiдь тiльки щось забулькало. Данило теж поклав гвинтiвку на покiс, готуючись припасти до Кринички, i враз iз подивом i навiть острахом помiтив, скiльки увiбрав води чоловiк - його тiло, як на подушцi, пiдiймалось на переповненому животi. - Так i заслабнути можна, - вiн плечем вiдтер лейтенанта вiд кринички. Той блаженно засмiявся, перевернувся горiлиць i знову засмiявся. Пили i напитись не могли. Коли ж нарештi вдовольнились, вiдчули, що наче сп'янiли. А пiсля цього оп'янiння озвався голод. - Трохи перепочинемо i потихеньку почапаємо до хати. А там люди добрi одразу ж метнуться до печi, до мисника, покладуть на стiл свiжу хлiбину, поставлять борщ та кашу, i ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, - блаженно просторiкував Кириленко, пiдводячись i знову падаючи на траву. - А може, там коло хати чи в хатi фашист вiдлежує боки i нам щодуху доведеться драпати в степи, - у тон лейтенантовi вiдповiдає Ромашов, що має привабливе, з дiвочими рум'янцями обличчя, навiть спека i вiйна не перепалили їх. - I це може бути, - вже похмуро згоджується Кириленко, рвучко зводиться i дивиться на той бiк долини. - Коли там буде з пару машин, то наробимо шелесту! Пiдйом! Пiдвелися, перевiрили гвинтiвки i, пригинаючись, сторожко пiшли долиною, яка, здавалося, зiбрала докупи усi пахощi лугу i степу. Ось збоку на невидимiй водi озвалися пташинi крила, i тишатиша, нiби й не було, нiби й нема воєн на землi. Чому ж якiйсь купцi ненависних i пожадливих до всього так хочеться чиєїсь смертi? За це все наздожене своя, i скорiше, нiж могла б наздогнати. I знову трiпотiння пташиних крил i шарудiння перестояного сiна, з якого зiскакують соннi коники. В очах збiльшуються, виростають тополi, i вже на хатi видно гнiздо лелеки. На дорозi нема слiдiв машин, тому Данило смiливiше пiдходить до ворiт. На просторому подвiр'ї стоїть бiля прикриничного жолоба вiз, коло нього їдять траву довгогривi коненята, а з жолоба - по краплинi скапує вода. - Здається, нiде нiкого, - шепоче Ромашов i зненацька стрепенувся, схопився за гвинтiвку, а потiм тихо засмiявся: то на хатi пiдвiвся сторожкий лелека, завовтузились у гнiздi лелечата, але полiнувалися стати на ноги. - А що я вам казав? - пiдходячи до бiйцiв, пiдсмiюється лейтенант. - Метнуться люди добрi до печi, до мисника, i ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, - i навiть пальцем показав, як вiн ударить ложкою. - I звiдки це знаття, що тут живуть добрi люди? - нiби сумнiвається Ромашов, хоча так йому хочеться вiрити в слова лейтенанта. - Лелека бiля поганої людини не оселиться, - впевнено вiдповiв Кириленко i вiдчиняє хвiртку. У двiр вони заходять спокiйно, навiть чогось прояснюються, коли перед порогом бачать старе млинове коло, а на стовпцi з кiлками - набакиренi глечики. - Виходить, i корiвка тут є. - От жаль тiльки будити сон людей, - зiтхає Кириленко, нерiшуче береться за клямку i клямкає раз-вдруге, а далi вухом припадає до дверей. Незабаром у хатi чується якесь шамотiння, занепокоєний шепiт, далi скриплять дверi, i з хати озивається непривiтний чоловiчий голос: - Кого там по ночах марудить? - Своїх, чоловiче добрий, своїх, - тихо озивається Кириленко. - Отих своїх, що по ночах конi водять? - ще бiльше неприязнi входить у голос господаря. Кириленко на цю мову посмiхається дверям: - Та вашi конi бiля жолоба стоять i траву жують. Пробачте, що збудили: вiдчинiть, будь ласка. Хазяїн ще щось невдоволено забубонiв, забухикав грудьми i чобiтьми i, нарештi, вiдчинив дверi. Це був високий лiтнiй чолов'яга, який, здається, пiдвiв розпатлану голову не з подушки, а з самої зими. Вiн стає бiля одвiрка, згинається, немов кульбака, кривить пожмаканi вуста i сердито питає: - Чого вам? - Добрий вечiр, - ще посмiхається лейтенант. - Кому вечiр, а кому й нiч. Злодiї саме в таку пору людей обкрадають. - Та ви що?.. - торопiє Кириленко. - Може, приймаєте нас за вищезгаданих? - Нi за кого я вас не приймаю i нiкого вночi не приймаю, - вiдрiзав госиодар. - Iдiть собi, звiдки прийшли, i не колотiть дурно-пусто людей. Запала тиша. А далi в нiй тихо забринiв насмiшкуватий голос Ромашова: - А люди добрiметнуться до печi, до мисника, покладуть на стiл свiжу паляницю, поставлять борщ та кашу. Лейтенант обернувся, сердито глянув на бiйця, а господар загугнiв своє: - От i шукайте собi в довхресних селах таких добрих